| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, відображено наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів дисертації.
У першому розділі – „” – обґрунтовано концепцію наукової проблеми; проаналізовано концептуальні засади наукових підходів до врегулювання етноконфесійних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах; виокремлено основні етапи та напрямки досліджень проблеми врегулювання ліванського конфлікту.
Джерела, які були використані при написанні дисертації, за походженням, формою та змістом, науковою та інформаційною цінністю умовно можна поділити на наступні групи:
1. Документи та матеріли міжнародних організацій, зокрема ООН та ЛАД;
2. Документи зовнішньополітичних відомств США та західноєвропейських країн, зокрема Франції;
3.Офіційні документи і матеріали СРСР, які стосуються близькосхідного напряму зовнішньої політики;
4. Офіційні документи і матеріали Ізраїлю;
5. Офіційні документи і матеріали, які містять виступи, заяви, прес-конференції керівників арабських країн, лідерів політичних рухів і партій Лівану та країн Близького Сходу, Організації визволення Палестини (ОВП) з ліванської проблеми;
6. Тексти двосторонніх угод Лівану з окремими країнами або організаціями, які відігравали в той чи інший період важливу роль в процесі розвитку та врегулювання ліванського конфлікту;
7. Збірки офіційних документів з проблем Близького Сходу, опубліковані університетами та неурядовими організаціями;
8. Джерела особистого походження: мемуари, статті, монографії авторів, які виконували чи виконують функцію теоретиків та ідеологів при формуванні основ ліванської політики їх країн: політичних діячів Ізраїлю, зокрема Ш.Переса, І.Рабіна, А.Шарона, Б.Нетаньяху, США - Дж.Картера, С.Венса, О.Хейга, Сирії - М.Тласса, а також ліванських політиків - К.Джумблата, Р.Харірі, А.Жмайєля, С.Хосса;
9. Дослідження та аналітичні матеріали, підготовлені науково-дослідними центрами;
10. Довідкові і статистичні видання.
Можна виокремити три етапи в дослідженні ліванської проблеми. Перший етап - друга половина 1940-х – 1950-ті рр. – характеризувався початком серйозного систематичного вивчення етнополітичних проблем Лівану, що значною мірою було пов'язано зі спробами сходознавців осмислити складні процеси, що розгорнулися на Близькому Сході внаслідок становлення нової системи регіональних відносин, суб'єктами якої виступали незалежні арабські держави. У цьому контексті політична система "конфесійної демократії", що була сформована в Лівані, викликала до себе підвищений інтерес з боку таких відомих вчених, як П.Рондо, А.Хурані, К.Салібі, М.Шіх.
На другому етапі (1960-ті – перша половина 1970-х рр.) зростає увага (що значною мірою спричинено ліванською кризою 1958 р.) до соціальних та політичних проблем Лівану не тільки з боку вчених-орієнталістів, але й представників інших галузей суспільних наук і, насамперед, американських політологів – Л. Білдера, І. Харіка, М.Сулеймана, Л.Мео, Дж.Ентеліса, Е.Салема, Давіда та Аудрія Смоків, М.Хадсона тощо. Якщо в 1950-х рр. було окреслено проблему як таку (визнання самого феномену ліванської політичної системи), то для періоду 1960-1970-х рр. характерним був перехід до її аналізу у всіх аспектах. Не дивлячись на широкий спектр вибору об'єктів та методологій дослідження, на відміну тональностей, які варіювалися від стриманих (М.Сулейман, М.Хадсон) до повних оптимізму (наприклад, Е.Салем), переважна більшість вчених була схильна позитивно оцінювати як сам феномен "конфесійної демократії", так і подальші перспективи його розвитку.
На третьому етапі (кінець 1970-х рр. - по теперішній час) об’єктом більшості робіт науковців стала проблема осмислення та пошуку найбільш ефективних та результативних шляхів врегулювання ліванського конфлікту. Дослідження авторів, які стояли на позиціях необхідності реформування ліванської політичної системи, умовно можна згрупувати за трьома основними напрямками: традиціоналісти, прихильники "кантонізації" Лівану, прихильники деконфесіоналізації ліванського соціуму. Традиціоналісти виступали за модифікацію існуючої конфесійної системи як найбільш оптимальний шлях врегулювання ліванського конфлікту. Послідовники традиціоналізму (зокрема, колишні ліванські президенти С.Франж'є та К.Шамун, а також президент Американської Ліванської Ліги Р.Базіл) розглядали громадянську війну не як кульмінацію зростаючої поляризації суспільства, а як несприятливе поєднання внутрішніх та зовнішніх викликів, які зруйнували політичну інтеграцію та єдність. У межах традиціоналістського підходу можна, у свою чергу, окреслити два основні напрямки: плюралістичний мультиконфесіоналізм та моноконфесіоналізм. Представники плюралістичного мультиконфесіоналізму (С.Халаф, В.Халіді, Х.Рад) наголошували на необхідності збереження політичної системи в Лівані, як такої, що є адекватною глибоко вкоріненим соціальним реаліям сучасного ліванського суспільства, забезпечує незалежність країни та надає її громадянам демократичних свобод, і яка була спроможна протягом тривалого часу забезпечити інтеграцію та єдність через розмаїття. Вони вважали, що найбільш оптимальною моделлю виходу Лівану із кризи є реформування конфесійної системи в Лівані в напрямку більш справедливої участі в ній субобщин шляхом запровадження нових конфесійних квот, які відповідатимуть реальній демографічній ситуації в ліванському соціумі. Моноконфесіоналізм також базувався на визнанні того, що існування ліванських сект є незаперечною суспільною реальністю. Разом з тим, представники цього напрямку, який репрезентували, в основному, політичні діячі Лівану, вважали, що ліванський Національний Пакт має бути ліквідований і відроджений на новій основі, яка передбачала, по суті, заміну багатоконфесійної плюралістичної формули на формулу конфесійної гегемонії (тобто зосередження влади в Лівані в руках однієї релігійної общини чи субобщини). У межах цього напрямку існули дві протилежні течії, які, відповідно, закликають до "маронізації" (Фаді Фрайм) чи до "ісламізації" Лівану (шейх Мухаммед Хусейн Фадл Аллах, один із політичних лідерів шиїтів – Хуссейн Мусаві). Концепція "кантонізації" Лівану була спрямована на поділ країни на автономні общини, пов'язані між собою федеральною владою. Цей напрямок розглядався в наукових колах не як прийнятний вихід із кризової ситуації, а здебільше як альтернативна стратегія деяких політичних сил Лівану (як християн, насамперед, маронітів, так і мусульман), що використовувалась як засіб тиску на політичних опонентів. Концепція деконфесіоналізації базується на тезі неприйнятності збереження конфесійної політичної системи, як такої, що є одним з основних джерел конфлікту в Лівані. В межах цього підходу до розв'язання ліванської проблеми можна виокремити дві течії, відміни між якими полягають, насамперед, в уявленні про ступінь секуляризації ліванського соціуму: політичної деконфесіоналізації та секулярної демократії. Представники першої течії (серед яких найбільш впливовою особою є колишній прем'єр-міністр Лівану Селім Хосс) виступають за здійснення процесу секуляризації виключно в політичній сфері шляхом ліквідації сектантства на адміністративному, судовому та військовому рівнях. Одночасно вони є противниками запровадження в Лівані західної моделі секулярної демократії, яка, на їхню думку, є несумісною з ліванською субкультурою, головним чином конфесійною за своїм характером, оскільки релігія є і надалі буде залишатися важливим чинником у соціальному житті не тільки Лівану, але й всього Близького Сходу. Представники течії секулярної демократії (Дауд Хайраллах) стверджують, що політичний деконфесіоналізм призведе не до демократії, а до подальшої фрагментації ліванського суспільства. На їх думку, політичний деконфесіоналізм є повністю несумісним із соціальною інтеграцією, єдністю та досягненням спільних інтересів та цілей в Лівані, оскільки передбачає збереження законів та установ, що породжують сектантську культуру, що, в свою чергу, стане на перешкоді найбільш ефективній формі соціальної інтеграції – появі "перехрещеної" лояльності серед членів різних релігійних груп (наприклад, шляхом укладання міжконфесійних шлюбів).
Значний інтерес викликають висновки, узагальнення та фактичний матеріал, що містяться в працях американських, ізраїльських та західноєвропейський політологів, присвячених аналізові миротворчих зусиль ООН та ЛАД в Лівані, а також дослідженню такого феномена, як БНС.
Монографія англійського вченого І.Погані „Ліга арабських держав та підтримання миру в Лівані” ставить проблему потенційних можливостей регіональних організацій в процесі врегулювання внутрішніх конфліктів і є, по-суті, першим серйозним дослідженням миротворчої діяльності ЛАД в Лівані. Разом з тим, автор акцентує увагу, насамперед, на правових аспектах формування та діяльності миротворчих сил ЛАД, залишаючи поза увагою складний та суперечливий процес формування в рамках системи міжарабських відносин моделі та механізмів розв’язання ліванської кризи 1975-1976 рр., специфіку реалізації цієї моделі на практиці.
Фундаментальне дослідження норвезького дослідника Б.Скогмо „ТСООНЛ. Міжнародний досвід підтримання миру в Лівані, 1978-1988” має комплексний характер; в ньому зроблена спроба виокремити причини низької ефективності миротворчих сил ООН на Півдні Лівану. Однак в даній монографії діяльність ТСООНЛ (як і проблема Півдня Лівану в цілому) розглядається не в контексті ліванського конфлікту, а окремо, що не дало можливості її автору визначити причини появи проблеми Півдня Лівану в її сучасному розумінні, характер та ступінь впливу цієї проблеми на динаміку ліванського конфлікту, на процес його врегулювання на різних етапах. До того ж, робота була опублікована в 1989 р. і в ній аналіз діяльності ТСООНЛ обмежений періодом „холодної війни”.
Окремі аспекти діяльності БНС в Лівані в 1982-1984 рр. досить широко досліджувались в роботах західноєвропейських та американських політологів, серед яких на особливу увагу заслуговують статті норвезьких дослідників М.Хайберга, Ю.Хольста, американських вчених М.Меллона, У.Міллера, Дж.Роббіна та Р.Нельсона, а також ґрунтовна колективна монографія „Багатонаціональні сили в Бейруті, 1982-1984 рр.”. Віддаючи належне безсумнівнім науковим здобуткам вищезгаданих робіт, варто, проте, зазначити, що цілий ряд ключових проблем, які стосуються процесу врегулювання ліванського конфлікту, залишилися поза увагою авторів.
Специфіка підходів радянських науковців до аналізу ліванського конфлікту та процесу його врегулювання полягала в наступному. По-перше, згідно з марксистською парадигмою, теза про соціально-економічну детермінацію етноконфесійних процесів стала центральною в дослідженнях; ліванський конфлікт апріорі інтерпретувався як конфлікт, в основі якого лежить зростання класових суперечностей в ліванському соціумі, і, відповідно, вважалося, що врегулювання ліванського конфлікту можливе виключно на засадах ліквідації конфесійної системи і здійснення всебічної демократизації політичного та державного устрою, що сприяло б зростанню класової свідомості та дозволило б мобілізувати маси на класовій основі, створивши умови для виходу Лівану з орбіти політики імперіалізму. По-друге, ліванський конфлікт в радянській політичній науці розглядався як компонент близькосхідного конфлікту і як, наслідок, ні ліванський конфлікт, ні процес його врегулювання не стали об’єктом самостійного дослідження. Із низки робіт радянського періоду, які присвячені ліванській тематиці, можна виокремити статті Н.М.Горбунової, а також книги С.Л.Стоклицького та Л.Л.Вольнова (останні мали здебільше науково-популярний характер, а їх наукова цінність була обмеженою). По-третє, радянській політичній думці був притаманний біполярний підхід до аналізу регіональних та локальних конфліктів в „третьому світі”, за якого конфлікти розглядалися у контексті глобального протистояння наддержав, і який апріорі обумовлював запрограмованість висновків: неприйняття будь-яких моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту, запропонованих США або ж їх союзниками.
В сучасній російській політичній науці можна виокремити наступні вузлові проблеми, які досліджуються сходознавцями:
· переосмислення з об’єктивних позицій політики СРСР на Близькому Сході, (роботи Є.Д. Пирліна та О.М.Васильєва, в яких автори побіжно торкаються і позиції Радянського Союзу щодо криз 1975-1976 рр. та 1982-1984 рр. в Лівані);
· основні тенденції розвитку міжнародних відносин в близькосхідному регіоні. В рамках цих досліджень аналізується сучасний стан двосторонніх відносин Лівану з Сирією (А.М.Горбачев, Джабер Хасан Алі) та Ізраїлем (Храйзат Мухаммед Ахмед);
· регіональні та локальні конфлікти в Азії, зокрема на Близькому Сході (роботи С.В.Вострікова, Г.П.Шайряна, в яких розглядаються окремі аспекти ліванського конфлікту);
· проблеми соціально-економічного, етноконфесійного та соціально-демографічного розвитку Лівану в посттаїфський період (Ю.В.Агавельян, В.А.Ісаєв);
· феномен „конфесійної демократії”. Ця проблема поки що не стала предметом спеціального аналізу в російській політичній науці, однак окремі її аспекти ґрунтовно досліджуються в монографії А.Б.Зубова, присвяченій проблемам функціонування інститутів представницької демократії в країнах Сходу.
Що стосується української політичної думки, то в роботах вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Б.І.Гуменюка, О.А.Коппель, І.Д.Коміренка, П.О.Міщенка, О.С.Пархомчук, С.В.Гринько, В.В.Копійки ґрунтовно аналізуються такі питання, як слаборозвиненість та відсталість країн „третього світу”; безпека Перської затоки та Середземномор’я; міжарабська інтеграція; безпека та перспективи конверсії на Близькому Сході; політика Франції в близькосхідному регіоні тощо.
Об’єктом досліджень науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України (В.К.Гури, С.Є.Гуцала, В.С.Плачинди, Н.О.Пророченко, Л.І.Скороход, І.Ф.Чернікова) стали наступні проблеми: місце та роль країн „третього світу” в системі міжнародних відносин; особливості розвитку політичної культури афро-азіатських соціумів; взаємовплив внутрішньої і зовнішньої політики афро-азіатських країн у подоланні соціальних криз і регіональних конфліктів; внутрішня та зовнішня політика арабських держав; етноконфесійний вимір розвитку арабських соціумів; ісламський чинник та його вплив на міжнародні відносини.
Зовнішньополітична думка та політика США досліджується в працях українських фахівців Б.М.Гончара, Є.Є.Камінського, Б.І.Канцелярука, І.М.Коваля, І.А.Хижняка, С.О.Шергіна. В процесі проведення даного дослідження були враховані положення та висновки, які містяться в роботах українських (Ю.М.Пахомова, Ю.В.Павленка) та російських (О.В.Малашенка) вчених, присвячених аналізу становлення та еволюції основних моделей цивілізаційного розвитку. Авторові прислужилися для розкриття теми також праці українських дослідників Г.М.Перепелиці, М.М.Мокряка, С.А.Фареника, в яких скрізь призму сучасної етнополітичної ситуації аналізуються такий феномен, як військово-політичний конфлікт, а також роботи І.Ф.Кураса та О.М.Майбороди, присвячені ключовим проблемам етнополітики. Вагомий внесок в загальне бачення обраної дисертантом теми мали роботи В.С.Бруза, об’єктом яких є теорія та практика миротворчої діяльності ООН.
Огляд наукової літератури дає підстави констатувати, що проблема міжнародно-політичного та регіонального вимірів врегулювання ліванського конфлікту не стала об’єктом спеціального дослідження ні в вітчизняній, ні в зарубіжній політичній науці.
У другому розділі – „Ліванська модель етноконфесійного конфлікту” – увага зосереджена на причинах та структурі ліванського конфлікту, виявлено формальні ознаки та досліджено механізм функціонування моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському суспільстві, розкрито сутність та специфіку ліванських криз 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр.
В розділі виокремлено дві групи чинників, які впливали на динаміку ліванського конфлікту: внутрішні і зовнішні (останні концентруються на глобальному та регіональному рівнях). Особливість ліванського конфлікту полягає саме в тісному поєднанні та взаємозалежності внутрішніх та зовнішніх чинників, до того ж, зовнішній чинник став одним із важливих елементів розвитку ліванського конфлікту. Аналізується ліванський конфлікт у трьох вимірах: внутрішньому, регіональному та глобальному.
Дисертант досліджує структурні (структура ліванського соціуму, рівень його економічного розвитку тощо) та процедурні (політика, яку проводять як безпосередні, так і непрямі учасники конфлікту) чинники конфлікту, які визначали його динаміку. Однією із основних причин ліванського конфлікту стала невідповідність кількісно-пропорційних параметрів представництва у владних структурах общин/субобщин (які залишилися незмінними з 1943 р.) новим демографічним реаліям. Отже, предметом ліванського конфлікту стала боротьба за перерозподіл політичної влади, яка ґрунтується на принципах конфесіоналізму.
В розділі наголошується, що цивілізаційний розлом ліванського соціуму (Ліван розташований на стику західно-християнської цивілізації та арабо-мусульманської субцивілізації) спричинив кризу зовнішньополітичної орієнтації, проявом якої було протистояння концепцій "ліванізації", носіями якої є християни, та "арабізації", прихильники якої – представники мусульманських субобщин. Як наслідок, зміни на рівні регіональної системи міжнародних відносин в умовах специфіки ліванського соціуму трансформувалися в потенційні виклики (або ж і загрози) стабільності Лівану.
На формування процедурних чинників конфлікту визначальний вплив мала поява та подальша трансформація ролі палестинського чинника в Лівані, дія якого істотно вплинула на політику як прямих, так і непрямих учасників конфлікту. ОВП перетворюється на впливового актора на внутрішньоліванській політичній арені, що призвело до порушення балансу сил у країні; ліванська політична система виявилася нездатною до подолання додаткового напруження, пов'язаного із збройною палестинською присутністю.
Переміщення до Лівану військових та політичних структур ОВП зумовило процес „ліванізації” палестинської проблеми, сутність якого полягає у спробах тих чи інших регіональних держав використати ліванських акторів з метою посилення тиску на керівництво ОВП. Дисертант прийшов до висновку, що дія зовнішнього чинника – тривала за часом та така, що мала стійку тенденцію до розширення масштабів, – призвела до процесу трансформації самого ліванського конфлікту (що найбільш рельєфно спостерігалося у 1980-х рр.) у всіх його аспектах:
– системному (місце ліванського конфлікту в регіональній системі міжнародних відносин) – пов’язана з регіоналізацією конфлікту; ліванський конфлікт набув характеру багатопланового системного явища, що включав до своєї структури низку компонентів інших конфліктів: арабо-ізраїльського, сирійсько-іракського, сирійсько-палестинського, ірано-іракського, а також тривалий час у минулому – радянсько-американського протистояння. Це спричинило процес не тільки поляризації та подальшої диференціації ліванського соціуму, але і зростання ймовірності інтернаціоналізації внутрішнього за своєю суттю конфлікту;
– структурному –розширення кола учасників конфлікту за рахунок нових акторів, що діяли на регіональному і, до певної міри, на глобальному рівнях; останні набували якості безпосереднього учасника конфлікту та інтегрувалися до його структури;
– функціональному – якщо раніше нестабільність в Лівані була функцією структурних відносин між ліванськими автономними "центрами сили" (общини – субобщини), що діяли в межах ліванського соціуму як системи, то з початком громадянської війни нестабільність стала ще й функцією структурних відносин на рівні міжарабської і близькосхідної системи міжнародних відносин в цілому.
В розділі також ідентифіковано сутність, формальні ознаки та механізми функціонування моделей забезпечення стабільності, які існували в Лівані. В період османського правління в Гірському Лівані було апробовано принципово нову модель забезпечення стабільності ліванського соціуму, яка ґрунтувалася на представницько-конфесійній основі й поєднувала ідею демократичного плюралізму з інтересами релігійних субобщин. Найбільш суттєвими елементами цієї моделі були наступні:
· запровадження механізму регуляції суспільства, в основу якого були покладені принципи автономності субобщин та забезпечення балансу сил та інтересів цих соціокультурних груп шляхом еквівалентної інкорпорації, тобто фіксування вертикальної стратифікації суспільства шляхом кількісно-пропорційного представництва в структурах влади (конфесійна система);
· знаходження поза межами Гірського Лівану – в Стамбулі – силового чинника, який мав значний вплив на Ліван, і діяв подекуди як арбітр у конфліктній взаємодії ліванських субобщин;
· врівноваження (або обмеження) дії останнього європейськими державами;
· посилення у зв'язку з становленням системи конфесіоналізму прагнення окремих релігійних субобщин розглядати зовнішні сили як гарант збереження соціокультурної спільноти.
Виокремлено основні ознаки системи "конфесійної демократії", яка функціонувала в період незалежного Лівану (1943-1975 рр.):
· визнання автономії субобщини (соціокультурної групи), її ролі як суб'єкта політичного процесу;
· пропорційність як ключовий принцип представництва конфесійних субобщин у всіх владних структурах країни;
· наявність різновекторної спрямованості мети та інтересів основних сегментів системи;
· перманентність конфліктного потенціалу в суспільстві, який є відображенням наявності протиріч, що концентруються в площині відносин між християнами і мусульманами, усвідомлюються представниками соціокультурних груп на емоційно-моральному рівні та сприймаються ними як загроза субобщинним інтересам. В результаті цього процес збалансування може бути спрямованим лише на обмеження масштабів та інтенсивності конфліктних ситуацій, що виникають внаслідок конфліктної взаємодії субобщин;
· абсолютна відносність силового потенціалу тієї чи іншої субобщини. Визначення потенціалу цієї сили, з одного боку, відбувається шляхом зіставлення з силовим потенціалом інших субобщин, а з другого – їх спроможністю реалізувати свої прагнення;
· силова політика, певною мірою, спрямована не стільки на досягнення якоїсь вигоди, скільки на нейтралізацію стратегії супротивника. Всі інші варіанти можуть призвести до створення загрози існуванню самої системи;
· функціонування спільних інститутів на загальнодержавному рівні, відсутність при цьому спільних цінностей та мотивацій на індивідуальному рівні.
Початок громадянської війни в Лівані започаткував перехід до нової моделі співіснування та підтримки стабільності, яку можна охарактеризувати як модель міліцейської фрагментованості, визначальними рисами якої були наступні:
· поява міліцейських міні-кантонів та інституціоналізація механізмів дезінтеграції; при цьому сам процес дезінтеграції не набуває остаточного завершення, за якого сформовані кантони набули б нової якості, тобто стали самостійними соціально-територіальними системами;
· процес стабілізації відбувається через консервацію та відтворення конфлікту силами, які безпосередньо пов'язані з новосформованою моделлю, і які життєво зацікавлені в її існуванні (насамперед, лідери військових формувань, незалежно від їх конфесійного забарвлення); конфлікт перетворюється на спосіб життя, що знаходить свій вияв, насамперед, в тому, що населення перестає поважати закони, встановлені державою, і, відповідно, виконувати їх;
· має місце формування у структурі ліванської еліти нової конфігурації зв'язків та залежності між її окремими сегментами (зуама та військовими лідерами); суттєво обмежується здатність традиційної політичної еліти виконувати функції узгодження інтересів общин (з іншими зуама); їх позиції в субобщинах багато в чому починають залежати від військових лідерів;
· укладаються союзи внутрішніх акторів з їх зовнішніми покровителями (на кшталт особливих зв'язків); це набуває якості необхідного елемента функціонування нової моделі;
· механізм збалансування сил на общинному рівні стає надзвичайно складним та багаторівневим: він включає в себе все – від погодження інтересів акторів, що діють на регіональному (а, в деяких випадках, і на глобальному) рівні до військового протистояння та взаємодії ліванських міліцій.
Ліванські кризи 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр. аналізуються як спроби впровадження в Лівані нової моделі забезпечення стабільності. Зазначається, що виникнення криз саме напередодні президентських виборів було закономірним явищем, оскільки боротьба на президентських виборах ставала ще й протистоянням моделей забезпечення стабільності, із впровадженням яких регіональні центри сили пов’язували свій вплив в Лівані, а їх ліванські союзники - реалізацію своїх інтересів.
Виокремлюються два етапи, які пройшла в своєму розвитку криза 1982-1984 рр., спричинена агресією Ізраїлю в Ліван 6 червня 1982 р. Основним змістом першого етапу (з червня по вересень 1982 р.) стало ізраїльсько-палестинське протистояння. Другий етап (з вересня 1982 р. по лютий 1984 р.) розпочався після депортації ОВП з Бейрута і був пов’язаний з вирішенням комплексу проблем, які торкалися власне сутності ліванського конфлікту. Досліджуються моделі врегулювання ліванського конфлікту, які були репрезентовані в цей період ліванськими президентами Баширом Жмайєлем (був обраний на посаду 23 серпня 1982 р., але загинув 14 вересня 1982 р.) та Аміном Жмайєлем (обраний 21 вересня 1982 р.), в яких опора на регіональних чи позарегіональних акторів розглядалася як запорука вирішення кризи. Наголошується, що А.Жмайєль, який мав на регіональному рівні два вибори - сирійський (апробований під час кризи 1975-1976 рр.) та ізраїльський (до якого схилявся Б.Жмайєль), обрав американський варіант. Однак спроби запровадити в Лівані модель забезпечення стабільності, яка ґрунтувалася на поєднанні таких ключових елементів, як відновлення дії механізму „консоціальної демократії” та опора на США, які, як уявлялося, були здатні нейтралізувати негативний вплив суперництва регіональних держав (насамперед, Сирії та Ізраїлю) на Ліван, не мали успіху.
Ліванська криза 1988-1990 рр. стала реальним наслідком протиріч, що концентрувалися в рамках системи власне міжарабських відносин, і була спричинена спробами Сирії запобігти обранню незалежного (тобто не повністю просирійськи орієнтованого) ліванського президента і, тим самим, уникнути ізоляції Дамаска в арабському світі. В розділі досліджується специфіка двовладдя, що склалося в Лівані на кінець 1980-х рр.: протистояння в умовах відсутності президента двох урядів - генерала М.Ауна та С.Хосса, які поширили свою владу, відповідно, на християнські та на мусульманські райони. На основі аналізу конфігурації і ієрархії зв'язків, що мали місце між основними силовими елементами новоутворених підсистем ліванського соціуму, та впливу на функціонування цих підсистем зовнішнього чинника, було зроблено висновок, що в цей період основне протиріччя у Лівані лежало не стільки в площині відносин С.Хосс – М.Аун, скільки в ракурсі Сирія – М.Аун.
Досліджується конфліктна взаємодія М.Ауна та ліванської міліції, як чинник поглиблення кризи. Політика М.Ауна була спрямована на трансформацію ролі міліції в ліванському соціумі з самостійної сили в залежно-допоміжну, що призвело в лютому – березні 1989 р. до поновлення збройної боротьби в Лівані, в основі якої лежало протиставлення тенденцій централізації (виразником якої був генерал М.Аун) та фрагментації (яку репрезентували міліції незалежно від їх конфесійної належності та політичної орієнтації).
Таким чином, сутність кризи 1988-1990 рр. в Лівані полягала, окрім традиційної боротьби за вплив на цю країну регіональних центрів сили (в даному випадку - Сирії та Іраку), в протистоянні захисників різних моделей забезпечення стабільності в Лівані:
· моделі,близької до тієї, яка існувала до початку громадянської війни, але з акцентом на істотне посилення влади центрального уряду і на певне обмеження общинного плюралізму (репрезентував М.Аун);
· альтернативних моделей, які влаштовували (в залежності від розвитку ситуації) Дамаск: моделі, в якій Сирія виступала у ролі центра визначального впливу на механізм її функціонування, чи моделі контрольованої дестабілізації (тотожна існуючій на той час в Лівані моделі міліцейської фрагментованості, але з акцентом на посилення сирійського впливу на більшість сегментів ліванського соціуму);
· моделі міліцейської фрагментованості (захисниками якої виступали лідери ліванських військових формувань).
Було зроблено висновок, що збройне протистояння, що мало місце в 1989-1990 р., не вписувалося в рамки традиційного для Лівану християно-мусульманського протистояння.
У третьому розділі – „Діяльність міжнародних міждержавних організацій з врегулювання ліванського конфлікту” – аналізується процес формування в рамках системи міжарабських відносин моделей врегулювання ліванських криз 1975-1976 рр. та 1988-1990 рр., їх апробація; досліджується діяльність ООН з вирішення проблеми Півдня Лівану.
В розділі зазначається, що на міжарабській арені окреслились два підходи до врегулювання ліванського конфлікту: “арабізації” - відновлення стабільності та безпеки у Лівані під егідою ЛАД та “сиріїзації” – процес контрольованого Сирією врегулювання. Автор з огляду на взаємодію цих тенденцій виокремлює три основні періоди процесу врегулювання ліванського конфлікту 1975-1976 рр.
Перший період (з квітня 1975 по травень 1976 р.) характеризувався блокуванням основними учасниками ліванського конфлікту будь-яких спроб "арабізації” його врегулювання. Підсумки позачергової сесії Ради ЛАД на рівні міністрів закордонних справ арабських країн (15-16 жовтня 1975 р., Каїр), на якій було розглянуто ліванську проблему і в роботі якої не брали участь Сирія, ОВП та Ліван, засвідчили, що ЛАД не мала в цей період реальних важелів впливу на розвиток ситуації в Лівані.
Другий період (з червня по вересень 1976 р.) - період "часткової арабізації" врегулювання конфлікту в Лівані. Ліванський конфлікт стає предметом обговорення на позачерговій сесії Ради ЛАД в Каїрі 8-9 червня 1976 р. за участю всіх зацікавлених сторін, хід якої був позначений протистоянням двох підходів до врегулювання ліванської кризи: “арабізації” (репрезентували Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, ОВП) та “сиріїзації” (прихильниками були Сирія та ліванський президент С.Франж’є). Було досягнуто компромісне рішення: Сирія зберігала свою військову присутність в Лівані (принаймні, недвозначне вирішення цієї проблеми не мало місця, оскільки в остаточному тексті резолюції було вжито термін „заміна” замість терміну „вивід” сирійських військ, як це фігурувало в проекті, що надавало Дамаску простір для більш широкого трактування рішень Ради ЛАД з цього питання), одночасно ЛАД була залучена до процесу розблокування конфліктної ситуації в Лівані (створення МАСБ, формування комітету чотирьох, який мав співпрацювати зі всіма зацікавленими сторонами в Лівані тощо). Заходи, передбачені ЛАД щодо врегулювання ліванської кризи, в умовах військової присутності Сирії не могли бути ефективними апріорі.
Третій період (з жовтня по листопад 1976 р.) - період "повної, або інтенсивної арабізації" врегулювання ліванського конфлікту, якому було притаманне досягнення міжарабського консенсусу з ліванської проблеми, суть якого полягала у визнанні більшістю центросилових арабських держав (за винятком Іраку) особливої ролі Сирії в Лівані. В цьому контексті “повна або інтенсивна арабізація” процесу врегулювання ліванського конфлікту не означала, що тенденція до “арабізації” брала гору над тенденцією до “сиріїзації” (що знайшло б свій прояв в тому, що саме ЛАД мала б визначальний вплив на динаміку подій в Лівані, або ж, принаймні, в тому, що діяльність сирійських військ була поставлена під контроль ЛАД, - цього не сталося), а свідчила про те, що „арабізація” і „сиріїзація” більше не сприймалися як несумісні або взаємовиключні тенденції.
Прийняттям шестисторонньою зустріччю (Єгипет, Кувейт, Ліван, Саудівська Аравія, Сирія, ОВП) 16-17 жовтня 1976 р. в Ер-Ріаді резолюцій стосовно Лівану та їх ратифікацією на конференції арабських країн на вищому рівні в Каїрі (25-26 жовтня 1976 р.) завершився процес формування арабської моделі врегулювання ліванської кризи, яка була стабілізаційною за своєю сутністю. Вона була спрямована на припинення воєнних дій та відновлення довоєнного статус-кво в Лівані як необхідних передумов для налагодження політичного діалогу, що мав розпочатися з ініціативи самих ліванців, оскільки на ЛАД не було покладено функцій організації та проведення переговорів між конфліктуючими сторонами. Акцентування уваги в рішеннях ЛАД виключно на відновленні довоєнного статус-кво без пропонування політичних реформ та здійснення повного роззброєння та розформування ліванських міліцій не було адекватним політичним реаліям Лівану, і на практиці не тільки не створювало необхідного переговорного простору, але й, по суті, сприяло інтенсифікації процесу становлення нової моделі забезпечення стабільності в Лівані – моделі міліцейської фрагментованості.
В розділі аналізується діяльність МАСБ та МАСС. Дисертант наголошує, що за своєю сутністю діяльність МАСБ в Лівані, які були створені згідно із рішеннями Ради Ліги від 9 червня 1976 р. і до складу яких ввійшли війська Лівії, Сирії, Судану та Саудівської Аравії, можна розглядати як регіональну операцію з підтримання миру, яка за своїми завданнями (відновлення безпеки та стабільності; заміна сирійських військ в Лівані) та параметрами ( 2,5 тис. чол.) була близькою до моделі операції ООН з підтримання миру. На основі аналізу діяльності МАСБ було зроблено висновок, що жодне із завдань, покладених на МАСБ, не було виконано в повному обсязі, а самі сили не стали істотним чинником стабілізації в Лівані. Неефективність діяльності МАСБ була зумовлена наступними причинами: 1) розгортання МАСБ відбувалося в період початку нової фази ескалаційного циклу ліванського конфлікту, а не в умовах реалізації угоди про припинення вогню (тобто, фази врегулювання конфлікту), що дозволило б міжарабським силам приступити власне до виконання покладених на них функцій; 2) сирійська військова присутність на території Лівану, яка мала тенденцію до зростання (на кінець літа 1976 р. складала понад 20 тисяч осіб, з яких лише незначна кількість була інтегрована в МАСБ), по суті, нейтралізувала той очікуваний позитивний ефект, який повинен був бути досягнутий розгортанням миротворчих сил ЛАД; 3) відмова ліванських християн дати дозвіл на розміщення (як це передбачалося рішеннями ЛАД) контингентів МАСБ в Східному Бейруті, який ними контролювався; 4) незацікавленість в припиненні війни ліванських сторін; наявність у них кращої альтернативи переговорам.
Трансформація МАСБ в МАСС, згідно із рішеннями шестисторонньої конференції арабських країн в Ер-Ріаді (16-17 жовтня 1976 р.) та Каїрської зустрічі арабських держав на вищому рівні (25-26 жовтня 1976 р.) передбачала не тільки суттєве збільшення чисельності міжарабських сил (до 30 тис. чол.) і розширення та переорієнтацію їх функцій, але й істотну трансформацію самої сутності місії міжарабських сил в Лівані: перехід від проведення традиційної "операції з підтримання миру" до операції "примусу до миру", в якій акцент був зроблений на силові компоненти акції. Останнє повною мірою притаманне практиці сирійського (найбільш чисельного - 25 тис. чол.) контингенту в складі МАСС. З іншого боку, функціонування несирійських контингентів МАСС (крім сирійців, до складу МАСС увійшли також військові контингенти Південного Ємену, Об’єднаних Арабських Еміратів, Лівії, Саудівської Аравії та Судану) дозволяє говорити про дуальний характер місії міжарабських сил ЛАД: за своїм потенціалом і повноваженнями це були сили “примусу до миру”, в той час як їхня практична діяльність вписувалася в рамки „операції з підтримання миру”.
Діяльність МАСС мала далеко не однозначний вплив на розвиток ліванського конфлікту. З одного боку, МАСС ( принаймні, до середини 1978 р.) виступали в якості стабілізуючого чинника: були зупинені воєнні дії, відбувся процес вилучення важкої зброї у сторін конфлікту, були відкриті для експлуатації основні шляхи сполучення, відновив роботу міжнародний бейрутський аеропорт, військові загони Палестинської визвольної армії (як і іракські “добровольці”, які увійшли до Лівану під час громадянської війни), були виведені за межі країни під наглядом представників МАСС, палестинські військові формування повернулися до таборів біженців.
З іншого боку, стабілізація ситуації на півночі та в центральних районах одночасно супроводжувалась її загостренням на Півдні Лівану, що було спричинено протиріччям між мандатом МАСС та таємною угодою про “червону лінію” між Сирією та Ізраїлем щодо Лівану, яка передбачала що сирійські війська не будуть просуватися на південь далі р.Літані. Це призвело до того, що військові контингенти МАСС не були розміщені на Півдні Лівану, як це передбачалося їх мандатом, і, як наслідок, тут виник своєрідний вакуум сили, який прагнули заповнити і палестинські військові формування (які були витіснені з інших частин Лівану), і Ізраїль (який став на шлях формування залежних від нього структур, здатних попередити повернення палестинців у цей район). Спостерігався процес поступової регіоналізації ліванського конфлікту (зокрема, на півдні) на противагу його арабізації (в центрі та на півночі країни).
Миротворчі зусилля ЛАД в Лівані в 1975-1976 рр. засвідчили слабкість міжарабської системи, що знайшло свій прояв у трансформуванні міжарабських сил з механізму, створеного і спрямованого на виконання рішень ЛАД, в інструмент власне сирійської політики; це було остаточно завершено в кінці 1970–х рр. із виходом контингентів інших арабських країн із складу МАСС.
В дисертації виокремлюється два етапи в діяльності ЛАД з врегулювання ліванської кризи 1988-1990 рр. На першому етапі (грудень 1988 р. – середина травня 1989 р.) наголос в зусиллях ЛАД було зроблено на пошуку компромісу між основними політичними акторами на внутрішньоліванському рівні з метою погодження прийнятної кандидатури на посаду президента країни. 12 січня 1989 р. Рада ЛАД сформувала комісію з примирення в Лівані (у складі представників Кувейту, Об'єднаних Арабських Еміратів, Алжиру, Йорданії, Тунісу та Судану), зусиллями якої 30 січня – 1 лютого 1989 р. в Тунісі була проведена зустріч М.Ауна, С.Хосса та колишнього спікера парламенту Х.Хуссейні (остання не мала успіху). Позиція ЛАД включала наступні принципові положення: криза, яка розпочалася в 1988 р. не обранням президента, має внутрішній характер і за своєю сутністю є кризою влади, а не системною кризою; розв'язання проблеми лежить у площині узгодження інтересів ліванських конфліктуючих сторін; процес врегулювання має бути поетапним, що передбачає поступовість розширення кола учасників політичних дискусій з обов’язковим закріпленням досягнення позитивних результатів на кожному з відповідних етапів. Обрання президента розглядалося в якості передумови для започаткування процесу пошуку формули конституційних реформ. Зусилля ЛАД не були спрямовані на вирішення життєвоважливих проблем ліванського соціуму (чи, принаймні, відкладали їх вирішення на майбутнє) і не передбачали висунення будь-яких ініціатив в сфері політичних реформ та розв’язання проблеми військової іноземної військової присутності на ліванській території. Модель врегулювання, яка була запропонована ЛАД в грудні 1988 р. – середині травня 1989 р., за своєю сутністю наближалася до стабілізаційної моделі, апробованої Лігою під час врегулювання ліванської кризи 1975-1976 рр.
Другий етап (кінець травня 1989 р. – вересень-жовтень 1989 р.) був започаткований зустріччю 23 травня 1989 р. на вищому рівні арабських країн (м. Касабланка, Марокко) і позначений формуванням в рамках ЛАД нової моделі врегулювання ліванського конфлікту, в основу якої був покладений комплексний підхід до вирішення проблеми, і яка ґрунтувалася на визнанні органічного взаємозв’язку між внутрішніми (необхідність проведення політичних реформ) та зовнішніми (ліквідація іноземної військової присутності на ліванській території) аспектами ліванської кризи та необхідності їх вирішення в рамках єдиної схеми. Передбачалося прийняття ліванським парламентом пакету політичних реформ, які мали бути розроблені спеціально сформованим ЛАД органом - "Комітетом трьох з Лівану" (Саудівська Аравія, Марокко, Алжир), обрання президента країни, формування уряду національної згоди, здійснення реформ ліванської політичної системи. В дисертації наголошується, що за своєю сутністю модель врегулювання ліванської кризи, яку запропонувала ЛАД і яка була прийнята 30 вересня 1989 р. депутатами ліванського парламенту в Ет-Таїфі („Хартія національної згоди”), була адаптаційною з окремими елементами трансформаційної моделі (про що свідчить ухвалення положень про ліквідацію конфесіоналізму та формування структур, які мали розробити механізми і плани цього процесу).
Дисертант зазначає, що в Таїфській угоді проблема іноземної військової присутності (Сирії, Ізраїлю та ОВП) в Лівані не була вирішена (що ставило під сумнів спроможність впровадження в Лівані модифікованої моделі консоціальної демократії, як це передбачалося угодою). Таїфська угода не передбачала подальшої участі ЛАД в реалізації її положень, що знаменувало собою закінчення процесу „арабізації” ліванського конфлікту. На противагу цьому, в ній були закладені основи подальшої „сиріїзації” мирного процесу в Лівані. Формалізація визначальної ролі сирійського чинника означала, що власне Дамаск мав змогу вирішувати, яка саме модель забезпечення стабільності буде формуватися в Лівані в посттаїфський період.
В розділі аналізуються існуючі точки зору на проблему Півдня Лівану (її сутність, час виникнення та шляхи вирішення), досліджуються основні напрямки діяльності ООН з вирішення проблеми Півдня Лівану, і зокрема, функціонування ТСООНЛ, на які було покладено три основні функції: підтвердження виводу ізраїльських військ; відновлення міжнародного миру і безпеки; надання допомоги урядові Лівану в забезпеченні повернення йому його ефективної влади в цьому районі. З’ясовано причини появи істотних проблем в діяльності ТСООНЛ. Акцентується увага на тому, що прийняття Радою Безпеки ООН резолюції № 425 стало наслідком досягнення відносного консенсусу на глобальному рівні, в той час як на регіональному рівні беззастережна підтримка мандата сил ООН Ізраїлем, ОВП та Сирією була відсутня. Наголошується, що текст резолюції №425 залишав простір для двозначних трактувань: формулювання про „повний вивід ізраїльський військ” відсутнє, наголос зроблено на терміновості цього процесу (негайний вивід військ). В резолюціях №425 та №426 не було вирішено ряд принципових питань функціонування миротворчих сил ООН (чітко не було окреслено район розміщення ТСООНЛ, не було визначено статус перебування на Півдні Лівану військових формувань ОВП чи ліванських міліцій). Зазначається, що різне тлумачення самої сутності проблеми Півдня Лівану спричинило і появу розбіжностей в трактуванні положень резолюції №425, насамперед Ізраїлем та Ліваном.
У четвертому розділі – „Ліванська проблема в політиці регіональних та позарегіональних держав” – досліджуються концептуальні засади та політика Ізраїлю, Сирії, США, Франції та колишнього СРСР стосовно Лівану.
На основі дослідження ліванського курсу Сирії зроблено наступний висновок: політика Дамаску в Лівані, як і підходи Сирії стосовно ліванського конфлікту та вибору моделей його врегулювання, формувалася не на основі постулатів панарабської ідеології, а на базі тлумачення сирійських інтересів в цій країні, які вбачалися в максимальному розширенні свого впливу. Виокремлюються чинники, які впливали на формування ліванської політики Сирії: традиційний підхід Дамаска до природи сирійсько-ліванських відносин, який ґрунтувався, до певної міри, на окремих принципах, в свій час покладених в основу концепції „Великої Сирії”; становище Сирії в рамках міжарабської системи міжнародних відносин; роль Лівану в стратегії протистояння Дамаску з Ізраїлем; станом відносин Сирії з ОВП. В період ліванського конфлікту політика Сирії була спрямована на впровадження в Лівані такої моделі забезпечення стабільності, яка дозволяла б Дамаску виступати в ролі арбітра між конфліктуючими сторонами. Одночасно Дамаск прагнув до встановлення зв’язків на кшталт особливих з деякими ліванськими політичними акторами (з подальшим переводом цих відносин в площину асиметричної взаємозалежності, а то й прямої залежності від Дамаска). При цьому конфесійна належність чи ідеологічні вподобання останніх не мали принципового значення; критеріями виступала спроможність забезпечення сирійських інтересів в Лівані. В розділі зазначається, що для Сирії були неприйнятними моделі вирішення конфлікту, які передбачали: остаточну перемогу однієї із сторін; кантонізацію Лівану; відсторонення Сирії від процесу мирного врегулювання або спроби впровадження моделей врегулювання, які не повністю враховували сирійські інтереси тощо.
Після досягнення Таїфської угоди та ліквідації режиму генерала М.Ауна курс Дамаску був спрямований на формування нової моделі забезпечення стабільності в Лівані, в якій Дамаск відігравав би домінуючу роль, маючи визначальний вплив на формування політики Лівану, - насамперед, в сферах безпеки та зовнішніх зносин. Такою моделлю стала посттаїфська модель, яка характеризується процесом сателітизації (або сиріїзації) ліванських державних структур і системоутворюючим елементом якої виступає нова політична еліта (поліконфесійна за своїм складом), що перебуває в патронатно-клієнтних відносинах з Дамаском, і є односторонньо залежною від нього.
В розділі зазначається, що місце Лівану на шкалі ізраїльських близькосхідних інтересів було зумовлене специфікою зовнішньополітичної стратегії Тель-Авіва, мета якого - створення необхідних умов для виживання Ізраїлю як держави шляхом забезпечення основних параметрів фізичної та економічної безпеки країни. Ліванська політика була спрямована на забезпечення „основної” безпеки (попередження участі Лівану в антиізраїльській коаліції арабських країн; не допущення перетворення ліванської території на плацдарм для здійснення масштабних воєнних дій проти Ізраїлю, які б загрожували самому його існуванню) та „поточної” безпеки (попередження здійснення з ліванської території військових акцій, які загрожували б життю та безпеці громадян Ізраїлю). В концептуальному плані ліванська політика значною мірою ґрунтувалася на положеннях концепції „периферійних союзів”, реалізація якої передбачала дестабілізацію арабських режимів зсередини шляхом встановлення контактів з меншинами в арабських країнах та активного сприяння інтенсифікації процесу політизації цих соціокультурних груп. Особлива роль фундаторами цієї концепції Д.Бен-Гуріоном та Реувеном Шіалохом відводилася маронітській субобщині в Лівані. Ізраїль був зацікавлений в збереженні в Лівані моделі „конфесійної демократії”, домінуючі позиції в рамках якої належали маронітам; прийнятним для Тель-Авіву уявлявся за певних умов і курс ліванських християн на створення незалежної держави (модель кантонізації Лівану), яка б стала ізраїльським союзником на Близькому Сході.
В розділі наголошується, що політика Ізраїлю в період ліванської кризи 1975-1976 рр., яка була спрямована на локалізацію загроз „основній” і „поточній” безпеці в Лівані, мала характер реагуючої та протидіючої, оскільки на процес прийняття рішень офіційного Тель-Авіву великий вплив мав ситуаційний чинник. Прийнятна для Ізраїлю модель врегулювання конфлікту в Лівані передбачала ліквідацію військової палестинської присутності на ліванській території та збереження домінуючих позицій маронітів в Лівані (відновлення довоєнного статус-кво). З’ясовано, що в період кризи 1975-1976 рр. перед Ізраїль постала дилема: чи перемога палестинсько-мусульманської коаліції в Лівані, чи стабілізація ситуації шляхом розширення масштабів сирійського втручання в конфлікт. Ізраїль вважав другий варіант більш прийнятним (хоч сирійська модель врегулювання ліванського конфлікту не повністю відповідала інтересам Ізраїлю, оскільки не вирішувала проблеми палестинської присутності в Лівані) за умови не розгортання сирійських військ на Півдні Лівану та недопущення повернення в цей район палестинських збройних формувань. Проблема нового формату стримування Сирії в Лівані була вирішена шляхом досягнення таємної угоди з Сирією про „червону лінію”. Ключовими елементами нової ізраїльської політики щодо Півдня Лівану (політики „надійного паркану” - good fence policy), спрямованої на локалізацію загроз „поточній” безпеці, були: гуманітарна допомога населенню Півдня Лівану; ліквідація військової присутності всіх неліванських сил в південному регіоні Лівану; створення проізраїльської південно-ліванської міліції. На відміну від концепції „периферійних союзів” з її незаперечним акцентом на встановлення контактів виключно з маронітською субобщиною, політика „надійного паркану” була орієнтована на досягнення союзу з місцевим населенням (незалежно від конфесійної належності) на основі спільності інтересів стосовно нерозміщення палестинських збройних формувань в цьому регіоні.
В дисертації наголошується, що вторгнення Ізраїлю в Ліван 6 червня 1982 р., мало на меті силовими методами ліквідувати палестинську присутність на ліванській території та відновити статус-кво в Лівані, яке існувало до початку громадянської війни, тобто відновити функціонування механізму “конфесійної демократії” без внесення будь-яких суттєвих змін в існуючу на той момент формулу розподілу влади при одночасному перетворенню Ізраїлю у визначальний чинник зовнішнього впливу в Лівані. Після виводу ізраїльських військ в 1985 р. з ліванської території пріоритетом ізраїльської політики в Лівані стає проблема Півдня Лівану.
В дисертації наголошується, що підходи країн Заходу до врегулювання ліванських криз 1975-1976 рр., 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр. визначалися місцем даного конфлікту на шкалі близькосхідних та глобальних інтересів країн Заходу Такий підхід, притаманний, насамперед, США, був доповнений у Франції чинником традиційності її зв’язків з Ліваном, що призводило до появи певних розбіжностей у позиціях Вашингтону та Парижу щодо ліванського конфлікту, які, однак, не мали характеру протиріч і концентрувалися переважно в площині вибору механізмів та засобів розблокування конфліктних ситуацій в Лівані.
Зазначається, що адміністрація Дж.Форда розглядала ліванську кризу 1975-1976 р. не як істотну загрозу своїм позиціям в близькосхідному регіоні, а, здебільше, як перешкоду на шляху до здійснення американської „поетапної” політики на Близькому Сході, спрямованої на врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Складовими елементами ліванської політики адміністрації Дж.Форда в 1975-1976 рр. стали наступні: неприйнятність прямого американського втручання в розвиток ліванського конфлікту; обмеження своїх зусиль функцією посередника; уникнення взяття на себе будь-яких зобов’язань щодо посилення влади центрального уряду Лівану (тобто допомога в стабілізації ситуації та збереженні територіальної цілісності та незалежності країни); сприяння проведенню президентських виборів як передумови для відновлення функціонування системи „конфесійної демократії”; підтримка „арабського варіанту” розв’язання ліванської кризи, ключова роль в реалізації якого мала належати Сирії, військове втручання якої в ліванський конфлікт оцінювалась офіційним Вашингтоном як „конструктивний” крок.
В дисертації акцентується увага на тому, що США та їх західноєвропейські союзники розглядали ліванську кризу 1982-1984 рр. в цілому (а не тільки початкову її фазу, пов’язану з ізраїльсько-палестинським протистоянням на ліванській території) в контексті глобального протистояння з СРСР, що зумовило масштабне залучення адміністрації Р.Рейгана до процесу її врегулювання. Підходу адміністрації Р.Рейгана до врегулювання ліванського конфлікту була притаманна значна неадекватність оцінок джерел конфлікту: нестабільність в Лівані є здебільше результатом негативного зовнішнього впливу окремих регіональних країн та організацій; "конфесійна демократія" в її довоєнному варіанті й надалі спроможна забезпечувати стабільність та розвиток Лівану; основним стабілізуючим чинником у Лівані є центральний уряд, який спроможний об'єднати навколо себе всіх ліванців; вивід іноземних військ з ліванської території є передумовою процесу національного примирення; лідери міліцій добровільно погодяться роззброїти свої військові формування тощо.
В розділі аналізується діяльність БНС-I та БНС-II в Лівані. При цьому наголошується, що неправомірно оцінювати місію БНС-І як таку, що повністю не мала успіху. Основне завдання, покладене на ці сили (вивід палестинських військових формувань із Бейруту), було виконано. Виокремлюються наступні складові успіху місії БНС-І: конкретність та реалістичність завдань, які були поставлені перед ними; наявність згоди на оперативному і тактичному рівнях на проведення миротворчої операції (до того ж, на всіх рівнях – глобально-регіональному та внутрішноліванському); модель БНС-І була близькою (хоч і не тотожною) до моделі сил ООН з підтримання миру.
В роботі наголошується, що характерними рисами діяльності БНС-ІІ були принципова відсутність на глобально-регіональному рівні консенсусу щодо їх місії в Лівані, а також процес поступової втрати згоди з боку ліванських політичних акторів на тактичному рівні. В структурі завдань, покладених на БНС-ІІ, існували протиріччя, які в подальшому стали суттєвим чинником невдачі їх місії в цілому, а саме: протиріччя між принципом "нейтральності" та інтересами США в Лівані, що спричинило дуальність місії БНС-ІІ в Лівані (поєднання функцій, притаманних операціям з підтримання миру, з функціями, які передбачали стримування СРСР на Близькому Сході); протиріччя між цілями та потенціалом БНС-ІІ (цілі, значною мірою, були орієнтовані на здійснення операції "примусу до миру", у той час як кількісні параметри та характер озброєння передбачали проведення операції з підтримання миру) тощо.
Кінець 1980-х рр. був позначений формуванням нового підходу США до врегулювання ліванського конфлікту, який ґрунтувався на дещо інших, аніж в період 1982-1984 рр., концептуальних засадах. Базовими положеннями американської моделі вирішення ліванської проблеми (яка за своєю сутністю була адаптаційною на противагу стабілізуючій, що лежала в основі американського плану 1982-1984 рр.) стали наступні: необхідність проведення конституційної реформи як єдино прийнятного шляху для виходу з глибокої політичної кризи та збереження територіальної цілісності та єдності Лівану; вибори нового ліванського президента як передумова початку процесу політичних реформ; американо-сирійсько-ліванська взаємодія як запорука розгортання процесу політичного врегулювання ліванського конфлікту.
З травня 1988 р. ліванську політику США можна охарактеризувати як таку, що вписувалися в рамки превентивної дипломатії, оскільки основної її метою стає попередження кризи, яка неминуче могла виникнути у випадку не обрання ліванського президента. Однак превентивна дипломатія США напередодні виборів ліванського президента мала обмежений і незбалансований (з огляду на співвідношення зусиль на регіональному та внутрішньоліванському рівнях) характер, оскільки була спрямована, більшою мірою, на запобігання блокування процесу виборів з боку Сирії, аніж на узгодження інтересів основних ліванських політичних акторів та стимулювання переговорного процесу в самому Лівані. Неуспіх дипломатичних зусиль з боку США став однією із причин поглиблення конфлікту в Лівані; офіційний Вашингтон в подальшому не приймав активної участі в процесі пошуку шляхів врегулювання ліванського конфлікту.
В розділі наголошується, що підхід СРСР до ліванського конфлікту (і, відповідно, до засад його врегулювання) визначався близькосхідною стратегією Москви в цілому, і не характеризувався висуненням конкретних ініціатив стосовно його вирішення. Під час ліванської кризи 1975-1976 рр. (зокрема, після вступу Сирії у війну в Лівані на боці правих християн) радянська політика стосовно Лівану була спрямована на мінімізацію негативних наслідків впливу ліванської війни на радянські позиції в регіоні, і передбачала не вирішення, а, навпаки, ігнорування дилеми, яка постала перед СРСР у зв’язку із збройним протистоянням його союзників – Сирії та ОВП - в Лівані. Це призвело до послаблення позицій Москви на Близькому Сході, до істотного зменшення його впливу на ОВП і Сирію, і лише підписання кемп-девідських угод між Єгиптом та Ізраїлем принципово змінило характер розвитку радянсько-сирійських і сирійсько-палестинських відносин, спрямувавши їх в “традиційне русло”.
Політиці СРСР в період кризи 1982-1984 рр. в Лівані була притаманна надмірна обережність та інертність, яка межувала з політичною безпорадністю в справі збереження свого політичного впливу в близькосхідному регіоні, що було зумовлено дією наступних чинників: боротьбою за владу в Кремлі, яка мала місце в останні місяці перебування при владі Л.І.Брежнєва і хронологічно співпала з початком ліванської кризи 1982 р.; прагненням Москви уникнути прямого воєнного протистояння (як пріоритетне завдання) з США в близькосхідному регіоні; помилковістю висновку, що вторгнення Ізраїлю в Ліван створювало необхідні умови для відновлення арабської єдності на антиізраїльській та антиімперіалістичній основі. В розділі наголошується, що формування після ліванської кризи 1982-1984 рр. в цілому більш сприятливої для Радянського Союзу ситуації на Близькому Сході не стало результатом реалізації на практиці радянської політики в Лівані (чи близькосхідної стратегії в цілому), а було зумовлено поєднанням дії цілого комплексу чинників, які призвели до політичної поразки головного глобального супротивника СРСР – США - в Лівані.
|
