НАЦІОКРАТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається його зв'язок з існуючими науковими програмами, визначаються мета і задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, доводиться його наукова новизна, висвітлюється практичне значення роботи, апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики, а також коротко розкривається структура дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні аспекти дослідження націократії” подається огляд літератури з проблематики, досліджуються засади націократії, сформовані на початок ХХ століття та семантична еволюція слова “нація”, яка відбувалася протягом кількох тисячоліть людської історії.

В радянській політології та історіографії будь-які концепції державності в українській політичній науці або піддавались огульній критиці, або ж взагалі не досліджувались, не кажучи вже про націократичні концепції. Водночас були проведені дослідження, котрі хоча і не присвячені безпосередньо проблемі дисертації, проте мають до неї опосередковане відношення в контексті вивчення історико-політичних проблем української державності і національних відносин в Україні. Теоретико-методологічні проблеми української державності в контексті етнополітики, наукові і ідеологічні концепції етносоціального розвитку досліджувались І.Курасом, В.Євтухом. Зародження й розвиток націй, причини та наслідки втілення в життя національної ідеї та різних течій націоналізму висвітлює П.Кононенко. Проблеми історії української суспільно-політичної думки висвітлюються в роботах таких сучасних вітчизняних науковців, як В.Потульницький, Ю.Римаренко, О.Семків, колективами авторів на чолі з О.Дергачовим, Ф.Кирилюком.

Б.Червак досліджував творчість Миколи Сціборського як видатного діяча ОУН, ідеолога українського націоналізму, аналізував фундаментальні твори мислителя та зробив висновок про те, що ідеологія українського націоналізму дає вичерпні відповіді на актуальні завдання в ділянці державотворення, вона позбавлена тоталітаризму, а свої економічні, політичні, правові моделі конструює на основі принципу національної солідарності та пріоритету національних інтересів, до того ж ідеї М.Сціборського у принципі не суперечать нормам будівництва демократичного суспільства, а є лише максимально адекватними тогочасному політичному контексту та для сучасності наріжні ідеї його творчості є ефективним чинником у розбудові Української Самостійної Соборної Держави.

Перша систематизація політичних поглядів українських учених за основними напрямами була здійснена в працях І.Лисяка-Рудницького, який на відміну від В.Потульницького простежує основні напрями української політичної думки, не торкаючись питань методології. Ці розбіжності у підходах спричинили й різне трактування цими вченими національного напряму в українській суспільно-політичній думці. О.Зайцев у своїй роботі зазначив, що фашизм (включно з нацизмом) та український інтегральний націоналізм (поряд з іншими аналогічними рухами недержавних націй) належали до відмінних типів одного суспільного феномену, який умовно можна назвати “тоталітарним націоналізмом”. М.Обушний здійснив аналіз змісту доробку М.Сціборського, а також розглянув концепцію етногенези, розроблену О.Бочковським.

Роботи таких сучасних українських дослідників, як Р.Коваль, В.Мороз, О.Салтовський, Б.Червак містять аналіз праці М.Сціборського “Націократія”. І.Оніщенко та Н.Черниш торкнулися проблеми нації та обґрунтували її визначення у спадщині О.Бочковського і М.Сціборського. К.Бондаренко, Я.Кіт, Р.Коваль, В.Панченко наводять біографічні дані з життя та творчості цих двох українських науковців.

В інших наукових працях постаті М.Сціборського і О.Бочковського згадуються лише у загальному контексті. Загалом, огляд історіографії свідчить, що в політологічній літературі знайшли відображення лише окремі аспекти теми дисертаційного дослідження. До теперішнього часу вона не стала об’єктом спеціального дослідження ні у радянській, ні у зарубіжній, ні у сучасній українській науці.

Історія теоретичних досліджень нації налічує не один десяток років. Незважаючи на те, що в ході своєї еволюції воно абсорбувало певні “об'єктивні” характеристики (територія, реально існуючі спільноти), поняття “нація” все ж таки здебільшого залишалося певним символом, суб'єктивним витвором, абстракцією. Характерно, що від самого початку свого виникнення термін “нація” мав подвійний соціально-психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого – був виявом солідарності для тих, хто до “нації” не входив. Таке значення терміну, як група чужинців, об'єднаних спільним географічним місцем походження чи споріднених кровно, залишалося незмінним протягом століть.

Приблизно в XVI столітті відбулося перше кардинальне зрушення у вживанні терміну “нація” – в Англії його почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова “народ”. Ця семантична трансформація означала появу першої нації у світі, а також початок ери націоналізму (нації у тому розумінні цього слова, в якому воно вживається сьогодні). Протягом XVII століття термін уже використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття “народ” і пов'язувався з такими категоріями, як “громадянство”, “держава”, означаючи належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти.

Англійська й французька мови – мови найпередовіших у XIX столітті в економічному й політичному відношенні народів, культивували насамперед політичне значення терміну “нація” і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, стало, зрештою, політичним символом, дедалі частіше (наприклад у Франції, США та Англії) почало ототожнюватися з поняттям “держава”. Тривала, так би мовити, подальша семантична “етатизація” слова, розпочата в попередні часи. Унаслідок цього, зокрема, слово “нація” (nation) в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова “країна”, або “держава”. Німецьке значення слова “нація”, з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов'янських й центральноєвропейських народів. Слово “нація” тут здебільшого було синонімом слова “народ”, воно ототожнювалось з культурно-мовними спільнотами, оскільки німецька мова за часів “національних” слов'янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де відбувалося навчання інтелектуальних еліт цих народів.

Народи Центральної та Східної Європи у другій половині XIX століття вступили у фазу так званого національного відродження і їм доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи). Таким чином, ера націоналізму принесла з собою й відновлення “етнічного” змісту поняття “нація”, яке водночас мало досить чіткий політичний контекст.

На початок ХХ століття дефіциту у визначеннях поняття “нація” не  спостерігалось. Доповнювався термінологічний апарат, з'являлися нові понятійні нюанси, однак у будь-яких нововведеннях у тому чи іншому вигляді містилися елементи тих визначень і знахідок, які датувалися кінцем XIX – початком XX століття. Існує безліч підходів до визначення сутності нації: як до етнічної спільноти і як до держави, як до комунікативного простору і як до уявної спільноти. Багато підходів дослідники розуміють, як основні, проміжні чи часткові. Незважаючи на розмаїття і суперечливість підходів до вибору формальних ознак, які характеризують суть феномену “нації”, сформувався усталений набір критеріїв, за якими представники різних дисциплін і світоглядів визначають найхарактерніші риси спільноти, котра дістала назву “нація”.

У другому розділі “Витоки націократичних концепцій в українській політичній думці ХІХ – початку ХХ століть” досліджується інсталяція досвіду становлення української нації в аналітичні рамки теорій, що створювались на основі аналізу світового історичного досвіду.

В українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націй і націоналізму має досить поважну історію як у сфері ідеологічних розробок (Д.Донцов, В.Липинський, М.Сціборський, Ю.Вассиян та ін.), так і в наукових дослідженнях (О.І.Бочковський, В.Старосольський, І.Лисяк-Рудницький та ін.).

Концепції державності в українській політичній науці, як невід'ємна складова частина світової інтелектуальної спадщини, виникли в результаті розвитку зарубіжної та вітчизняної науки, були її органічним продовженням. У працях українських вчених подається аналіз історичних етапів становлення і розвитку української державності в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими країнами і народами. Розглядаючи український народ як окрему культурно-етнічну одиницю, вони особливу увагу приділяли вивченню його соціальної, національної і територіальної диференціації, визначенню етнопсихологічних характеристик сусідніх народів, можливих форм федерації і найбільш сприятливих для України як незалежної держави, прогнозуванню можливих процесів циркуляції елітних груп в Україні, визначенню носіїв національної свідомості.

М.Драгоманов поставив питання про українців як про націю, його ідеї в значній мірі сформували нову еліту, що сприяло перетворенню етнографічної маси в народ і, врешті-решт, в націю. Для М.Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, було неприйнятним способом відродження України. Він зазначав, що націоналізм необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства – емансипації особистості. Держава, навіть українська національна, не була для М.Драгоманова абсолютною ідеєю та вищою цінністю тому, що вчений був твердо переконаний в тому, що епоха державної організації міжлюдських відносин закінчується і в не дуже віддаленому майбутньому її змінять інші, більш наближені до потреб та інтересів кожного індивіда форми співжиття людей. Українська справа, з позиції М.Драгоманова, полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям.

М.Міхновський у своїй національно-політичній програмі відзначив, що нація може розвиватися вільно з користю для її членів лише тоді, коли матиме власну самостійну державу, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність – національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Д.Донцов дав одне з найкращих в українській суспільній думці розуміння нації, як спільноти, об'єднаної насамперед духовними чинниками, серед яких чільне місце посідав спільний ідеал як спільне бачення майбутнього й бажання творити це майбутнє спільними зусиллями.

У працях В.Старосольського позитивістському, переважно раціоналістичному, тлумаченню нації західноєвропейськими дослідниками впродовж XIX – початку XX століття протистоїть спроба розглянути націю як суб'єктивну цілість, для якої вирішальне значення мають не так її об'єктивні зовнішні ознаки, як суб'єктивний, внутрішньо-психічний зміст. Саме він робить націю окремим суб'єктом i героєм історії, “особовістю” з власним життям, волевиявленням та власною долею – свого роду “макроантропосом”. Таке розуміння нації згодом стає розповсюдженим в українській соціологічній та історичній традиції на еміграції. В.Старосольський вважає, що “культурна” нація мусить переступити межі тільки культурницьких прагнень, щоби стати “повною” нацією. Звідси політичність – або намагання нації стати державою – є сутнісним критерієм нації.

Історіогенеза української нації і націоналізму відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі. Українські дослідники, які здебільшого не мали доступу до теоретичних досягнень західного суспільствознавства в цій галузі, аналізуючи український націоналізм, нерідко доходять висновків, узагальнень, аналітичних конструкцій, які нагадують інтелектуальні відкриття західних колег, теоретичні й емпіричні дослідження “українського варіанту” становлення й функціонування нації відповідають висновкам і узагальненням, що були сформульовані певними дослідницькими школами і напрямами на основі аналізу європейського чи світового історичного досвіду.

У третьому розділі “Етнонаціональні питання у націократичних концепціях О.Бочковського та М.Сціборського” досліджено теоретичні розробки українських науковців, публіцистів і політичних діячів – Ольгерда Іпполіта Бочковського та Миколи Сціборського, зумовлені потребою дати наукові підстави для нового етапу національно-визвольного руху в Україні та поза її межами у нових історичних умовах та визначити його орієнтири i завдання, адже своєрідною прикметою міжвоєнного періоду виступало виразне прагнення виробити насамперед чітку концепцію нації, узагальнивши у синтезованій формі науковий доробок класичної західноєвропейської думки у поєднанні з українськими традиціями.

Головною прикметою нації в націократичних теоріях виступають національна свідомість і воля – тобто психологічні чинники. Це положення є спільним у О.Бочковського і М.Сціборського. За О.Бочковським нація – це не статутне об’єднання на раціональній основі, а духовна спільнота, яка є скупченням людей на природних підставах і потребах. Він виходить з того, що кожний свідомий народ має право на власну державу. Наявність у процесі націотворення вольового моменту дослідник пояснює національною свідомістю, яка, на його думку, розвивається з попереднього національного інстинкту почувань, що розвинуті на рівні підсвідомості. Саме ці підсвідомі почуття характеризують націю як спільність, тобто об’єднання людей на ґрунті природних сил і потреб, на відміну від спілки, що є статутно організованим об’єднанням на основі розуму. Згодом національна свідомість, спираючись на політичну культуру, генерує національну ідею, яка і є головним і необхідним чинником нової доктрини націотворення. Сучасна нація, за О.Бочковським, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави, яка є запорукою повного і всебічного розвитку нації; водночас людство існує через нації, як природні організаційні форми людства.

Розуміння нації М.Сціборським ґрунтується на його спіритуально-волюнтаристичному світогляді, який вважає головними підставами i рушіями життя нації її дух i волю. А відтак, він сприймає власну націю як абсолютну ідейну і реальну цінність. За М.Сціборським нація – це не механічний збір певної кількості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, а найвища органічна форма людського співжиття, яка має неповторний внутрішній i духовний зміст, утворений з прадавніх часів на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та прагнення здійснювати свої власні історичні завдання. Автор “Націократії” є одним з активних прихильників органічної теорії походження української нації. Він вважає, що вроджена психіка людини є вічною й незмінною. В ній сумарно зосереджена сукупність “добра” i “зла”, тому будь-яке втручання у фізіологічні й психологічні закони нищать у людині те, що зберігає її стійкість та імпульси до творчості – її інстинкти. Разом з тим він не заперечує того, що розум i суспільна організація справді повинні перешкоджати шкідливим виявам цих інстинктів, у чому і полягає зміст соціальності людини.

Ідеологія націоналізму М.Сціборського побудована на максималізмі, любові до своєї нації i нетерпимості до всього чужого, готовності боротьби проти всіх тих сил, котрі заважають розвитку нації. Для досягнення національної мети М.Сціборський радить використати всі доступні засоби. Відповідно до концепції М.Сціборського, без держави нація не може стати творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Така нація рано чи пізно обов'язково стане предметом поневолення іншими націями. Для М.Сціборського нація – абсолютна цінність, непорушна догма, а держава – організаційна форма існування нації. У націоналістичному світогляді нація і держава виступають як одне ціле, як найвища мета. Проте для націоналізму держава не є відірваною від життя людей самоціллю – натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси – класові, партійні, групові й особисті. Без держави нація не може зберегти своєї єдності, вона буде приречена на поділ між іншими державами, що обов'язково приведе до руїни i саму націю. Український націоналізм, на відміну від деяких інших національних партій, ставить собі за мету побудову могутньої великої держави, яка могла б найкраще відстоювати інтереси української нації і захищати їх. М.Сціборський розглядає націоналізм як явище інстинктивне, переважно емоційно-фанатичне. Тим самим він абсолютизує психологічні, вольові якості людини i по-суті ігнорує об'єктивно-притаманні духовні почуття, найважливішими складовими яких є патріотизм, любов до своєї батьківщини, свого народу, краю тощо.

У четвертому розділі “Державно-політичний зміст націократичних концепцій М.Сціборського і О.Бочковського” розкриваються політично-державні ідеї М.Сціборського та О.Бочковського, подається порівняльний аналіз розроблених ними концепцій націократії.

Суспільно-політична ситуація в Україні ставить на порядок денний теоретичне осмислення змісту ряду традиційних форм політичного правління, в тому числі й націократичної, засновниками якої вважають українських дослідників О.Бочковського i М.Сціборського. Їх громадсько-політична i теоретико-публіцистична діяльність розгорталась, головним чином, у 30-х роках, коли націоналізм вийшов на арену української суспільно-політичної думки як новий політико-ідеологічний напрям. Цей напрям виник як відлуння великої економічної депресії, що охопила провідні капіталістичні країни світу, кризи парламентаризму, народження тоталітарних держав i як відповідь на упадок української державності. Саме тому в деяких націоналістів, до яких належав М.Сціборський, критика нерідко переростала у заперечення демократичних i соціалістичних принципів, що були визначальними в національно-визвольному русі на початку XX століття. Такі умови поставили перед вченим складні завдання пошуків альтернативних шляхів організації форм політичної влади.

Микола Сціборський запропонував власну програму здобуття незалежності та концепцію щодо устрою майбутньої Української Держави. У книзі “Націократія” він дав оцінку всім суспільно-політичним моделям, які існували як державні устрої в тогочасній Європі, – демократії, соціалізму, комунізму, фашизму, диктатурі, визначив їх сильні і слабкі сторони та доцільність застосування у процесі державного будівництва в Україні і запропонував власну обґрунтовану концепцію майбутнього устрою Української Держави, побудовану на засадах націократії та синдикалізму. Такий аналіз, на його думку, дозволить краще зрозуміти відмінність націократії від цих, уже досить відомих, політичних концепцій.

М.Сціборський розглядає націократичну теорію всього лише як тактичний засіб, покликаний стати ідеологією національно-визвольної боротьби українського народу лише за певних умов його історії. Відповідно до націократичної теорії, державний устрій в Україні буде побудований на авторитеті влади й організований на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств української нації. Керівна роль серед них повинна належати провідній верстві, тобто творчій, найбільш продуктивній частині нації. На цьому принципі побудована націократична доктрина, зміст якої М.Сціборський визначив як режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних відповідно до їх суспільно-продукційної функції – в представницьких органах державного управління.

На думку М.Сціборського, націократія вбирає в себе всі демократичні принципи і з часом повністю зможе замінити, наприклад, такі принципи, як рівності громадян перед законом, співпраці влади i народу в процесі управління державою тощо. Більше того, націократія не просто їх проголошує, а розставляє їх на свої, точно означені інтересами нації, місця i межі. За своїм основним змістом націократична держава є не поліцейською, а правовою, тому що влада нації в державі одночасно забезпечуватиме всьому народу широкі можливості самодіяльності, відповідно до історичних умов i форм громадської самоуправи.

Інші підвалини в розробку націократичної теорії поклав О.Бочковський. Виходячи з тези про те, що сучасна доба є націоцентричною, він визначив найбільш характерну її рису – перемога нації над державою i встановлення влади нації, яка, на його думку, є більш природною i істотно відрізняється від існуючих форм державної влади. Вважаючи сучасну йому епоху націоцентричною, О.Бочковський робить висновок, що політичне керівництво в ній повинна здійснювати т.з. “націократична форма правління”, яка найбільш повно може задовольнити самостійницькі прагнення всіх народів. Націократія О.Бочковського виходить із того, що всі свідомі нації (тобто ті, що усвідомили необхідність самостійного розвитку i бажають цього) мають право на створення своїх національних держав. Стосовно України, О.Бочковський вважає, що метою українського народу має бути здобуття націократії – тобто політичного самовизначення нації в окремій державі.

Єдиного підходу до визначення змісту націократії у М.Сціборського та О.Бочковського не має. Націократична модель О.Бочковського пронизана глибоким демократизмом, повагою до людей незалежно від їх національного походження. Націократія ж в дусі М.Сціборського ґрунтується на авторитарному, а подекуди й тоталітарному підході до розв'язання проблем державності та нації.