| Краткое содержание: | У вступі викладено актуальність дослідження, визначено мету, завдання та методику роботи, предмет та об’єкт дослідження, а також сформульовані наукові результати роботи, її практичне і теоретичне значення та її впровадження у практику.
Розділ 1. Теоретичні передумови визначення національної ідентичності в архітектурі. Дослідження проблеми зумовило необхідність опрацювання широкого кола літературних джерел, об’єднаних у декілька інформаційних блоків, важливих для дисертаційної роботи.
Її теоретичним підґрунтям стали насамперед наукові знання в галузі архітектури, які визначають його об’єкт та предмет. Місто з його структурними складовими впродовж багатьох років були об’єктами архітектурних досліджень. За результатам цих досліджень було розроблено типологію міст за ознаками їх головних властивостей, а саме – функціональної різноманітності, планувальної та об’ємно-просторової (композиційної) структури, а також у залежності від історичних періодів виникнення та розвитку. При цьому значну увагу приділяли історичним містам з архітектурною спадщиною, яка потребує спеціальних охоронних заходів. Деякі дослідження в галузі архітектури і містобудування були присвячені структурним елементам міст (житловим, виробничим, рекреаційним та ін.), серед яких значна увага приділялася міським громадським центрам, враховуючи їх пріоритетне функціональне та художньо-композиційне значення. Всі ці та інші структурні складові, а також місто як єдине ціле, розглядалися в різних аспектах і процесуальних напрямках. Серед них можна визначити як основні: функціонально-планувальний, художньо-композиційний (естетичний), екологічний, історичний, організаційно-методологічний (спрямований на удосконалення процесів та засобів комплексного управління розвитком міст).
У процесі розробки зазначених, тісно пов’язаних між собою тематичних напрямів, в Україні та Росії поступово склалася архітектурно-містобудівна наукова школа, яка і досі користується світовим визнанням. Така наукова школа формувалася на протязі декількох останніх десятиліть завдяки працям багатьох визначних вчених, до яких належать, зокрема, роботи В. Абизова, Ю. Асєєва, К. Афанасьєва, М. Бархіна, М. Бевза, В. Білоусова, Ю. Білоконя, Ю. Бочарова, А. Буніна, Ю. Божка, В. Вадімова, В. Владімірова, М. Габреля, М. Гінзбурга, В. Глазичева, А. Гутнова, М. Дьоміна, А. Іконнікова, В. Єжова, Є. Кириченко, Л. Когана, В. Кравця, Г. Лаврика, В. Лаврова, І. Лежави, А. Мардера, В. Макухіна, Г. Малояна, В. Мироненка, З. Мойсеєнко, Т. Панченко, В. Проскурякова, А. Рудницького, П. Ричкова, О. Рябушина, Т. Саваренської, О. Слєпцова, І. Смоляра, В. Соченка, В. Тимофієнка, В. Тімохіна, Г. Фільварова, І. Фоміна, С. Хан-Магомедова, В. Хайта, М. Цапенка, О. Швидковського, В. Штолька, С. Шубович, Д. Яблонського, З. Яргіної та ін.
Розвитку вітчизняної теорії архітектури і містобудування сприяли наукові дослідження зарубіжних вчених, зокрема роботи Л. Беневоло, Р. Вентурі, Т. Гарньє, З. Гідіона, Е. Говарда, Е. Гольдзамта, В. Гропіуса, І. Грузи, Є. Грушки, Б. Дзеві, Ч. Дженкса, К. Доксіадіса, В. Дурта, К. Зітте, С. Костофа, В. Лампугнані, Ле-Корбюзьє, К. Лінча, А. Моля, Г. Норберта-Шульца, В. Островського, Н. Певзнера, П. Селфа, К. Танге, К. Фремптона, П. Халла та ін.
Останнє десятиріччя ХХ ст. можна вважати періодом найбільшого розвитку в Україні культурологічної містобудівної парадигми. До того часу цей напрямок в теорії містобудування в Україні та інших країнах у складі Радянського Союзу не був пріоритетним. Це пояснюється тим, що більше уваги приділяли іншим науковим напрямкам, а також тим, що державна ідеологія і політика колишнього СРСР не була зацікавлена у визнанні здобутків національних культур. Такий стан наукових знань зумовив необхідність дане дисертаційне дослідження вести у культурологічній площині. Це дало можливість більше уваги приділяти філософським та художнім властивостям архітектури, не виходячи, однак, за її професійні межі в близьку до неї сферу мистецтвознавства.
Культурологічні аспекти архітектури та містобудування дають можливість висвітлювати значення їхньої духовної сутності. Вони також сприяють визначенню суттєвих зв’язків науки, мистецтва та міфології, які притаманні архітектурі. Міфотворчість – найдавніший прояв духовного життя людини, яка спочатку заміщувала, а згодом доповнювала наукові знання (тверезу логіку мислення). Вона також є «необхідною умовою та первинним матеріалом мистецтва» (Ф. Шеллінг). В останні роки міфологія в сучасній її інтерпретації розглядається як вербальна основа архітектурних та містобудівних концепцій. Як таку основу використовують поняття «політичні міфи» в містобудуванні (Ю. Бочаров, 1989 р.), «стильові» та «естетичні» міфи в архітектурі (І. Фомін, 2002 р.; Г. Фільваров, 2004 р.).
Отже, у цій роботі поняття «міф» (у прямому перекладі з грецької – «розповідь»), трактується як елемент культури, що з’явився на ранніх стадіях еволюції людства (наприклад, героїчні та епічні міфи) і який до цього часу є важливим компонентом суспільної свідомості і відіграє важливу роль у формуванні національної ідентичності. Проте, на відміну від первісної міфології, сучасна міфологія спирається на освячені ідеологією політику і традиції вірування. У найзагальнішому вигляді міф – це візуальна або вербальна модель дійсності, яка об’єднує закодований (за допомогою архетипів) досвід певної конкретної соціальної спільноти (у даному випадку нації). Міфологія здатна містити уявлення про найбільш значні параметри існування соціальної спільноти: розрізнення «свій/чужий», форми організації простору і часу, історію і перспективи розвитку конкретної спільноти. Міф репрезентує засіб колективної саморефлексії і самовизначення.
Ключовим поняттям в культурологічному аналізі архітектурних об’єктів, а у даному дослідженні міських громадських центрів, є «національна ідентичність». Це поняття дає можливість визначити нові уявлення щодо основоположних властивостей громадських центрів міст в процесі їхнього архітектурного формування та візуального сприйняття суспільством, спираючись передусім на філософське трактування ідентичності.
У філософії до проблеми ідентифікації суб’єкта з об’єктом, тобто теми, яка наближена до архітектури, звертались Еммануїл Кант і Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Зокрема, Гегель писав: «Зв’язок між суб’єктом і об’єктом, думкою і буттям, природою і духом здійснюється процесуально...».
У психології поняття «ідентифікація» розглядав основоположник класичного психоаналізу Зігмунд Фрейд наприкінці XIX ст. Послідовник З. Фрейда, видатний американський психоаналітик Ерік Еріксон, переосмислив поняття «ідентифікації» і запровадив в кінці 50-х років ХХ ст. нове поняття «ідентичність», яке вказувало на принципову важливість для людини потреби у континуїтеті, визнанні та соціальній і національній приналежності протягом всього життя .
Однією з ключових проблем у сучасних суспільних науках є національна ідентичність. Зокрема, Л. Грінфелд визначає, що «національна ідентичність в її сучасному розумінні полягає в належності до «народу», найважливішою ознакою якого є те, що його визначають як «націю». Отже, колективна національна ідентичність передбачає існування певної національної спільноти, яка, за визначенням професора Лондонської школи економіки Ентоні Сміта, «має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку й єдині юридичні права та обов’язки для усіх членів». Отже, національна ідентичність складається з взаємопов’язаних елементів: етнічних, культурних, територіальних, економічних та політико-юридичних, а також передбачає зв’язки солідарності всіх членів спільноти, об’єднаних спільною пам’яттю, міфами та традиціями.
Таким чином, національна ідентичність є основною формою колективної ідентифікації і стає домінантним критерієм культури, єдиним принципом урядування і центральним фокусом соціально-економічної активності.
Процеси історичних змін національної ідентичності можуть бути поступовими та супроводжувати розвиток суспільства і формування його нових політичних ідей, символів, міфів та вартостей. Ідентичність може бути також змінена, або «нав’язана» одним вольовим актом авторитарної влади у результаті ідеологічного детермінізму (наприклад, Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії 1917 р.), або анексії однієї країни іншою (наприклад, насильне утворення співдружності країн соціалістичного табору після Другої світової війни). Ця політична ідентичність розпадається відразу після зміни влади, оскільки відображає тільки її цінності.
Розвиток нової національної ідентичності можна спостерігати під час архітектурного формування громадських центрів та просторів, які повинні стати новими «священними місцями» існуючої влади, новими місцями відправлення релігійних, ідеологічних чи політичних літургій, де відбуваються колективні дійства. Саме в архітектурі міських громадських просторів владна еліта втілює свої ідеї та прагнення.
Специфіка архітектурних засобів дозволяє матеріалізувати різні ідеологічні прояви національної ідентичності. Архітектурні твори залишаються існувати тоді, коли режими, які їх породили, пішли у небуття. Тому часто громадський простір є нашаруванням різних політичних ідентичностей, де у строкатому палімпсесті колишні і нові ідентичності створюють суперечливий конгломерат. Отже, трансформації національної ідентичності віддзеркалюються в архітектурі, що зумовлено її специфікою як виду художньої творчості. Архітектура обслуговує правлячу національну еліту та своїми художніми засобами допомагає еліті утверджувати національну ідентичність. На «мову архітектури» перекладаються нові політичні гасла, міфи, запропоновані правлячою елітою, та візуалізовуються в архітектурних композиціях, у скульптурному та художньому оздобленні. Архітектура стає засобом утвердження національної ідентичності, що особливо відчутно в періоди ідеологічного детермінізму, який диктують авторитарні режими.
В Європі після Першої світової війни виникло дві антагоністичні тоталітарні країни зі схожими зовнішніми архітектурними проявами владної диктатури: комуністичний СРСР та націонал-соціалістична Німеччина. З 1930-х рр. в СРСР, у його столиці – Москві та столиці Радянської України – Києві, все помітнішим ставав ідеологічний тиск на архітектурно-містобудівну діяльність. Особливо він позначився на архітектурі столичних громадських центрів з цінними історичними пам’ятниками. Майже в цей же період в іншій авторитарній країні – Німеччині – розроблялися амбіційні плани реконструкції її столиці – Берліна – та перетворення її в світову столицю – Германію за рахунок формування нового гіпермонументального громадського центру на місці існуючого, з ідеологічно насиченими архітектурними спорудами. Тому Київ, Москва і Берлін обрано показовими об’єктами порівняльного аналізу, в яких визначені історичні та сучасні границі громадських центрів та основні етапи їхньої просторової трансформації.
Розділ 2. Архітектурна трансформація громадського центру Києва та пошук національної ідентичності. У розділі розглянуто формування центральної частини Києва як архітектурне відображення пошуків національної ідентичності. На формування української національної ідентичності вплинуло те, що історично Україна наприкінці XVІІІ ст. – у першій третині ХХ ст. була розділена між Австрійською та Російською імперіями і знаходилася у складі різних державних утворень. Тому історичні терени України розвивалися у сфері різних мовно-культурних та політичних впливів і відмінності між ними були досить значними. Це поступово призвело до формування двох концепцій ідентичності. На початок ХХ ст. у Галичині сформувалася етно-політична концепція, яка могла бути реалізована лише шляхом здобуття незалежності України. В Україні, що перебувала у складі Російської імперії, сформувалася соціокультурна концепція, яка могла бути реалізована у контексті реформ у межах Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу. У складі СРСР в Радянській Україні формувалося ідеологічне уявлення політичної ідентичності країни «у єдиній сім’ї братських народів».
Metzler Lexikon Kultur der Gegenwart: Themen und Theorien, Formen und Institutionen seit 1945. Stuttgart / Weimar: Verlag J. B. Metzler, 2000. – S. 214. Erikson E.H. Identitaet und Lebenszyklus. – Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1973. – 224 s.
|
