Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератов / АРХИТЕКТУРА / Теория и история архитектуры, реставрация и реконструкция историко-архитектурного наследия
Название: | |
Альтернативное Название: | ОХРАНА, Регенерация И ИСПОЛЬЗОВАНИЯ АРХИТЕКТУРНОГО ПОТЕНЦИАЛА В контексте развития исторического региона (НА ПРИМЕРЕ Черкасская область) |
Тип: | Автореферат |
Краткое содержание: | В першому розділі „Загальні методи дослідження охорони, регенерації та використання архітектурного потенціалу історичного регіону Черкаської області” узагальнений стан досліджень з проблем використання архітектурної спадщини з метою розвитку міст і регіонів. Здійснений аналітичний огляд процесу становлення категорії „архітектурна спадщина” в архітектурній теорії кінця ХІХ ст. свідчить про те, що з початку доби Відродження відбувалося її усвідомлення як культурного явища, а з тим - становлення архітектурної теорії і практики в застосуванні усіх можливих принципів античної класики. Археологічні відкриття в добу Просвіти підвищують інтерес до історичної спадщини. Визначається підхід до вивчення античності і дослідження старовини загалом. Наслідком цього стає поява цілого фонду архітектури минулого, елементи та форми якої починають експлуатуватися в практиці будівництва. Закріпленню дефініції архітектурної спадщини сприяє цілісна наукова картина, що будується на фактологічному матеріалі зібраному дослідниками тієї доби. Методологія вивчення природничих наук допомагає сформувати науковий підхід до історії архітектури і виділити її в окрему науку, розглянути її становлення як процес, напрямок якого можна змінювати. Таким чином, світогляд другої половини ХІХ ст. будується на аналітичному підході до явищ та точних знаннях в архітектурній галузі, ідеях утилітаризму (функціоналізму) першої половини ХІХ ст. Дослідження архітектурної спадщини (архітектури середньовіччя, зокрема готики) європейським дослідницьким товариством призводить до усвідомлення її як природної суті та раціоналістичного організму. Архітектурна спадщина викликає інтерес у прогресивних російських мистецьких кіл: на початку з позицій її функціональних та економічних якостей, а потім – з позицій демократичності та народності її буття. Осмислення та визначення категорії архітектурної спадщини, становлення архітектурної теорії наприкінці ХІХ ст. відкриває шляхи до застосування її справжніх та компіляційних елементів в сучасній архітектурній практиці. Зазначено, що перед послідовниками класицистичного, романтичного та раціоналістичного періоду розвитку архітектурної теорії постають ряд проблем, які пов’язані з охороною і збереженням існуючої архітектурної спадщини. Всі ці аспекти поступово оформлюються в наукову теорію реставрації, а також знаходять місце в законодавчій та нормативній площині справи. Проаналізовано, що дослідницький рух, розпочатий у другій половині ХVІІІ ст., який був направлений у бік культурної спадщини, зумовив появу дослідницької мистецтвознавчої літератури, яка стає резонатором певних культурних процесів. Питання, які підіймаються в полеміках та доповідях на шпальтах преси і поза нею (в численних мистецьких товариствах, на з’їздах та виставках), торкаються не тільки серйозного вивчення архітектурних стилів минулого та майстерного застосування їх на практиці, але й пошуків національного коріння вітчизняної архітектури. З’ясовано, що в тогочасних виданнях з’явилося багато матеріалу присвяченого питанням охорони архітектурної спадщини, її обов’язкового збереження і відновлення, проте практика свідчила про зневажливе ставлення до цих проблем. Новий індустріальний час спричинював її руйнацію в вигляді корективи фасадів старих споруд на „новий лад”, знесенням окремих ансамблевих споруд, цілих кварталів, виправленням історично сформованих площ та прокладанням на них трамвайних колій, нищенням цілих районів міст заради нових проспектів та шляхів (радикальний напрямок в теорії і практиці архітектури). Противагою всім цим негативним явищам, слід вважати концептуальний напрямок, якого дотримувалися в полеміці щодо охорони спадщини, але який теж мало поширювався на практиці. Це стосувалося представників російських археологічних та архітектурних товариств та окремих європейських зодчих. Ними проголошувалися програмні тези щодо бережливого ставлення до архітектурної спадщини, охоронних заходів і використовування архітектурних пам’яток для привертання уваги туристів з метою отримання доходів. Зазначено, що завдяки численним виставкам проектів новобудов та тиражування художньо-архітектурних фотографій, здійснювалася популяризація пам’яток старовини. Теоретична і практична діяльність, стосовно архітектурної спадщини, почала поступово прокладати шлях до певних досягнень в справі наукової реставрації. Характер формування відношення до архітектурної спадщини на Україні йде через утворення історичних шкіл і гуртків. Ці товариства працюють над періодизацією української історії та культури на колосальному масиві джерел і матеріалів, зібраному в кінці ХІХ ст. Поступово збільшується кількість українських авторів, які продовжують досліджувати і систематизувати історико-архітектурну спадщину. Формування уявлень про національну культуру відбувається завдяки описовим працям, які стосуються і архітектури. У роботі підкреслюється визначна роль архітектурної пам’ятки як панівного чинника в історико-культурному середовищі. Цей підхід побудований на поширеній в усьому світі тенденції переходу від охорони окремих пам’яток до збереження усієї спадщини в її цілісності і різноманітності. До цього процесу включають не тільки самі об’єкти, а й те середовище в якому вони існують (ЮНЕСКО, ICOMOS) за принципом не „охорони від”, а „охорони для”. З’ясовано, що на сучасному етапі, при використанні наукового, просвітницького та туристичного потенціалу, архітектурні пам’ятки стають домінуючим ядром в історико-культурному середовищі, а тому заходи з їх охорони, змінюються в позитивний бік. Ці зрушення помітні і визначаються тільки на умовах обов’язкового включення пам’яток в цю діяльність, як „невеликого сегменту ринку”, який старанно організований та присвячений презентації та роз’ясненню культурної ідеї (ICOMOS, 1993). В цьому розділі встановлюються базові пам’яткоохоронні, культурологічні визначення. В основу соціокультурного простору, в якому існують архітектурні пам’ятки, закладені проблеми їх охорони, регенерації, використання та ін. В зв’язку з культурним рухом в цілому, сфера життєдіяльності активізує проблемне поле, породжуючи наукову, просвітницьку та туристичну діяльність. В історико-культурному середовищі, завдяки діяльному характеру соціуму, архітектурні пам’ятки спроможні утворювати ціннісно-орієнтаційні поля, являти в ньому певне змістове ядро та демонструвати системоутворювальний характер. Таким чином середовище отримує певний культурно-енергетичний потенціал розвитку, а архітектурна пам’ятка в ньому, через вище згадані чинники, визначається як архітектурний потенціал (АП). Таким чином, комплексно інтегрований об’єкт культури, який виявлений семантично і матеріально, отримує загальне концептуальне окреслення історико-культурної зони (ІКЗ). Приклади свідчать, що ІКЗ постають не звичайним фізичним тривимірним простором, а знаково-символічним соціокультурним утворенням, з особливим характером використання АП. Опрацювання історико-архітектурних опорних планів та проектів міст Чигирина, Кам’янки, Корсуня-Шевченківського, Умані, Сміли, Золотоноші, Черкас, історичних та літературних джерел, дали змогу охопити історико-культурний часовий простір від ХІІ до поч. ХХ ст., дослідити виникнення історико-культурних та історико-архітектурних осередків, їх роль в розвитку Черкаського регіону, виявити найбільш вагому в архітектурно-мистецькому та культурно-історичному плані архітектурну спадщину. Типологія та стан збереження архітектурних пам’яток в історичному регіоні окреслювалася при використанні діахронного та синхронного зрізів визначених середовищ. Як ситемоутворювальні компоненти простору в минулому, виявлені об’єкти являють неоціненний АП, який в теперішньому часі і надалі, повинен стати ядром в певному концептуальному просторі. АП був розглянутий і проаналізований як ресурс, який має не тільки культурний, а й економічний потенціал. Виявлено, що архітектурні пам’ятки в регіоні використовуються: 1) за призначенням; 2) як експонати; 3) отримують інші соціальні функції. Зроблено висновок, що явища руйнації і спотворення архітектурного потенціалу відбувається саме в умовах нестачі бюджетного фінансування охоронних заходів. До негативних наслідків цього процесу слід віднести ті, при яких держава, запроваджуючи інвестиційну політику в охоронну справу за рахунок благодійних та інших комерційних внесків, допускає вплив суб’єктів та інституцій щодо вибору форм (функцій) її використання та якість реставраційних заходів. В другому розділі „Функціонально-просторовий аспект охорони та використання АП в контексті розвитку ІКЗ” був введений в роботу порівняльний метод для аналізу особливостей функціонування АП в сільському та міському середовищі, який визначив принципові розбіжності, соціокультурні наслідки, переваги і недоліки процесів, що протікають в ньому. Використання цього методу дає змогу підтвердити роль АП не тільки як особливого соціокультурного ресурсу регіону, а ще й як загальнокультурного свідоцтва загальнолюдських зв’язків, запровадити нові підходи в охоронних заходах щодо АП та визначити актуальні та потенційні відносно розвитку (в соціокультурному та економічному відношенні) середовища. Як будь-який господарчий організм, середовища з АП являють структуровану систему, з типологічними ознаками соціокультурного змісту такими, як: наявність АП і природних компонентів; місця і ролі АП в структурі регіону, суспільстві; функ- ції АП як ресурсного носія (в сенсі його застосування); споживацькі якості АП. Структурування надає можливість виявити справжню картину змін середовищ з АП у часі, його ціннісної ваги і ролі у розвитку культури регіону в цілому. В результаті структурування середовищ з АП, було отримано чотири основні напрями оцінки їх функціонування, які охоплюють стратегію охорони та використання в контексті розвитку історичного регіону Черкащини. За допомогою історико-географічної інформації, як одного з ефективних методів оцінки функціонування АП, стало виділення на макрорівні конкретних ІКЗ. Співставлення результатів дослідження дозволило виявити історично складені осередки з АП і „престижність” їх розташування відносно Києва та обласного центра, встановити усталені зв’язки між ними за екскурсійними „коридорами”. В випадку залучення АП в науковий, просвітницький та туристичний обіг, виявляється низка соціальних функцій, а саме: збереження, інформаційна, регулятивна, пізнавальна, інтегративна та комунікативна, культурної ідентифікації особистості, організації дозвілля. Звідси - різноманітність умов і форм використання АП, які неодмінно будуть залежати від суб’єктів культури, як джерел активних соціокультурних процесів. На основі визначення ІКЗ з’ясовано, що конкретні середовища можуть розвиватися і приєднувати до себе на мотиваційній основі інші осередки, які будуть виступати як сателіти або як такі, що здатні асимілюватися в функціональному або змістовому полі панівної домінантної структури. Дослідження підтвердили, що ІКЗ являють собою внутрішню несуперечливу систему методів та заходів, цілеспрямована взаємодія яких забезпечує успішне функціонування АП в історичному регіоні. Звідси, стає можливим теоретичне визначення критерію в типології ІКЗ. Структурно-функціональний аналіз, який був проведений на матеріалах культурних ландшафтів Черкаської області, виявив чотири базові типи функціонально-планувальних структур (сільських, міських, поліфункціональних, монофункціональних) та чотири критерії для виявлення базових типів історико-культурних зон (інтенсивності архітектурного потенціалу, історичності місця, типологічних ознак архітектурного потенціалу, можливості районування та встановленню зв’язків між об’єктами архітектурного потенціалу). При розгляданні ІКЗ, визначено 16 позицій базових типів (рис. 1). Утворені типи ІКЗ подані як середовища, які спроможні набути певної системності. АП, як панівний компонент в історико-культурному середовищі, генерує ціннісно-орієнтаційні поля. Концептуальне поле, що виникає в момент змістової взаємодії між АП і суб'єктом, стає актом інтерпретації простору ІКЗ. У цьому співтворчому акті утримується семантична інтерпретаційна функція, яка висловлюється не в пасивному спогляданні пам'яток, а в максимально активному спілкуванні з ними. З’ясовано, що таким чином відбувається „підтягування” минулого до сучасності, пробудження глибинних шарів історичної свідомості, що і забезпечує доступність суб’єктів до культурних цінностей. Встановлено, що архітектурна спадщина, опиняючись в просторово-меморіальному, етнографічному, історичному, природному середовищі, як панівне системоутворювальне ядро, підпорядковує інші складники системи. Синтагматизуючись з ними, утворює ІКЗ - штучний і цілеспрямований культурний ресурс (рис. 2). Лінгвістичний та культурологічний підходи, які засновані на принципах співіснування мовної константної форми та мінливої матерії, дають зрозуміти, що з часом архітектурна пам’ятка може змінювати форму, руйнуватися, залишаючи після себе тільки змістову матерію. Тому в контексті розвитку ІКЗ, як концептуальної системи, АП обов’язково повинен розглядатися в синхронічній єдності з змістовою матерією не тільки існуючої пам’ятки (або її залишками), а й з неіснуючою та з новими об’єктами, функціонально і змістовно пов’язаними з нею. Аналіз функціонування АП історичного регіону Черкащини в сучасних соціокультурних та економічних умовах одержав чотири напрями оцінки (охоплює цілі, стратегії, політику в сфері охорони історико-культурної спадщини), які полягають у: 1) пріоритетності фізичного збереження АП (status quo) (при умовах недостатнього фінансування охоронних заходів); 2) збереженні АП за інерційним напрямком (за прийнятими раніше планами та програмами); 3) усвідомленні муніципальною владою необхідності охоронних заходів щодо АП (при умовах утворення ІКЗ) з метою розвитку культурного та соціально-економічного сектору району; 4) інтенсивності надходження інвестицій і, як наслідок, розгортання повного об’єму охоронних заходів щодо АП з метою розвитку ІКЗ в історичному регіоні. Доведено, що в умовах розвитку ІКЗ, можливе адаптування АП в сучасний простір. На цьому етапі враховуються несприятливі зовнішні та внутрішні соціокультурні та економічні впливи на АП. Адаптація дозволяє актуалізувати повернення первісних функцій не тільки церковним та житловим спорудам, а й банкам і садибам. Такий спосіб гарантує безперервний процес входження АП в цей простір, оскільки в його основу закладений увесь спектр охоронних правил. Оскільки концепція утворення ІКЗ підтверджується теоретичною розробкою типології ІКЗ, семантики гіпотетично окреслених територій та визначенням стратегій їх розвитку, то можна казати не тільки про комплексний характер їх формування, а й комплексні підходи, що стосуються проблем охорони, регенерації та використання АП.
В третьому розділі „Теоретичні та практично-методологічні підходи до охорони, регенерації та використання АП ІКЗ в сучасній українській соціокультурній ситуації” Питання місця і ролі ІКЗ у соціальній культурі регіону вибрано свідомо, адже процес традиційного утворення ареалів історико-архітектурної спадщини, її природне і традиційне використання, поступово змінюється і набуває ознак соціологізації. Проведений короткий огляд охорони і збереження архітектурної спадщини в Україні протягом ХХ ст. свідчить про становлення музейної та реставраційної справи, діяльності щодо її виявлення та обліку. Було зазначено, що загалом, в культурному просторі України спостерігається перехід від „особливого науково-культурного закладу” (заповідника), до нової культурної форми як ІКЗ. ІКЗ являє собою своєрідний „мегамузей” з різними специфічними формами діяльності, в якій АП „вживлюється” в комунікативний простір і перестає бути мертвим експонатом. Це доведено тим, що успішне формування ІКЗ йде через ресурсну складову, основу якої складає АП та змістовні характеристики оточуючого соціокультурного середовища. В контексті розвитку ІКЗ розв’язуються питання щодо використання АП частково як соціалізованої нерухомості. В роботі розглянуті поняття „об’єкту охорони” та „предмету охорони”, які торкаються реставраційної справи: сучасних методів реставрації, сенсів відтворення архітектурної спадщини в Україні та в регіоні. Було встановлено, що АП в умовах розвитку ІКЗ, як нового соціокультурного контексту, доповнюється новими матеріальними та ментальними змістами. Виходячи з цього, реставраційна діяльність має носити комплексний характер і враховувати такі охоронні заходи щодо АП, як музеєфікація. Регенерація (реновація) запроваджується метою розвитку ІКЗ та утворення єдиної системи екскурсійних маршрутів, до яких зараховуються всі історико-топографічні та композиційно-ландшафтні основи такі, як: пам’ятки садово-паркового мистецтва; фрагменти цінного природного та антропогенного ландшафту; історичні шляхи; матеріально-технічна база туризму; транспортні комунікації; місця найкращого сприйняття важливих панорам, силуетів; поодинокі умовні знаки. Підвищений інтерес до утилітарної цінності АП, а саме - включення його як основного компонента в туристичну інфраструктуру, примушує змінювати процес реставрації (як найліпшого збереження оригіналу пам’ятки) на процес реставраційного відновлення. Оскільки сучасна соціокультурна ситуація вимагає повернення минулих функцій пам’ятки або інших форм її використання, заходи щодо збереження АП, отримують характер пристосування. Тим самим утворюється певний баланс між понятійним апаратом „архітектурна спадщина” і аксиологічним, в сенсі самої суті архітектури.
Проведений аналіз функціонування АП в контексті розвитку ІКЗ виявив проблему соціально-економічних важелів, які були покладені в основу розвитку історичного регіону. А тому, ІКЗ мають розвиватися аналогічно іншим господарським системам регіону. Інша проблема стосується нового освоєння територій з АП та використання ресурсів, які раніше існували самі по собі, як окрема гілка туристичної інфраструктури (туристичні бази, санаторії, табори та ін.), а також окремих культурних територій (археологічних, історичних, етнографічних, краєзнавчих). З’ясовано, що в процесі охоронної діяльності стосовно архітектурної спадщини, виникають певні проблеми, вирішення яких в сучасних умовах відбувається в нормативно-правовому та економічному полі. Тому, для поліпшення справи стає необхідним вивчення цих проблем з позицій формування нового галузевого напрямку, в якому ІКЗ розглядаються як цілісні соціокультурні та економічні утворення, в яких стає можливим оперативне керування процесами охорони, регенерації та використання АП. Ці принципи цілком відповідають положенням Конвенції ЮНЕСКО (1992), в якій підкреслюється орієнтація на широке уявлення про історико-культурну спадщину як відбиток історичного досвіду взаємодії людини і природи. Спадщина розглядається як системне утворення, де окремі об’єкти не можуть бути збережені без зв’язку один із одним та поза оточуючого середовища і являють собою особливий елемент культурного спадку. На конкретному фактичному матеріалі – пам’ятці національного культурного надбання, садибі княгині В.В. Голіциної в с. Козацькому Звенигородського р-ну Черкаської області, розглянуто особливості культурної спадковості та реабілітації садибно-паркового комплексу, його пристосування до сучасних умов з метою використання як рекреаційно-туристичного комплексу. |