ОСОБЕННОСТИ ПРОЕКТИРОВАНИЯ ЖИЛИЩА ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПРЕКЛОННОГО ВОЗРАСТА И ИНВАЛИДОВ (на примере стран Аль-Шама)

Краткое содержание

У першому розділі «СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ Й ОСОБЛИВОСТІ ПРОЕКТУ­ВАННЯ ЖИТЛА ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ Й ІНВАЛІДІВ» розглянуті медичний і соціально-психологічний аспекти проблеми. Показано тенденції ста­ріння населення в різних регіонах світу. Розглянуто соціально-демографічні умо­ви старіння населення, роль і місце кожної літньої людини й інваліда в сучас­ному суспільстві. Відсутність спеціальних досліджень у країнах Аль-Шаму, да­ють підставу звернутися до теоретичного й практичного досвіду тих країн, де у сфері організації допомоги цій групі населення досягнуто значних успіхів.

 Подано медико-біологічну характеристику старіючої людини. Встановлено, що найпоширенішими недугами, що переслідують літніх людей, є серцево-су­динні захворювання, що приводять до склерозу, інсульту, інфаркту, порушенню рухових функцій, а також прямі травми, наслідком яких є пошкодження опорно-рухового апарату (наприклад, перелом шийки стегна в результаті падіння).

  Установлено, що демографічно старим прийнято вважати таке суспільство, де частка літніх людей становить не менш 12% (для порівняння: частка літніх лю­дей - 65 років і більше %). У структурі госпіталізації хворих старшого віку основ­не місце (45%) займають хворі, які потребують їх розміщення у терапевтичні від­ділення, близько 11% - у хірургічні, приблизно стільки ж - у неврологічні й онко­логічні, 5-6% - в урологічні й ендокринологічні відділення. Відвідування лікарні хворими, які старші 60 років і частота виклику ними лікарів додому в порівнянні з молодшими збільшується у 1/2 - 2 рази. З віком істотно збільшується частота вик­ликів швидкої й невідкладної допомоги, особливо при серцево-судинних захво­рюваннях. Незважаючи на знижене задоволення потреби в госпіталізації людей похилого віку, що часто потребують довгострокового лікування, частка хворих, які старші 60 років у стаціонарах досягає 30%. Особливо великий відсоток людей за 60 років, які хворі хронічними захворюваннями органів кровообігу (55,6%), но­воутвореннями (48,3%), хворобами нервової системи (32,4%), ендокринними й алергічними захворюваннями (33,4%).

Подано аналіз світових і вітчизняних соціально-демографічних тенденцій та їх архітектурно-просторової складової. Показано, що у світі зберігається великий розрив між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. Відповідно різні й перспективи динаміки смертності, що впливає на загальний ріст світового населення. Те ж розходження є за показниками народжуваності й відтворення. Вони в країнах, що розвиваються, вищі, ніж у розвинених. На різному рівні також вирішені завдання по створенню безбар'єрного середовища в цих регіонах.

Встановлено, що в розвинених країнах проблеми простору для літніх й інва­лідів впритул стали вирішуватися в 70-их-80-их рр. ХХ століття після Між­народної Віденської асамблеї. Демографічною тенденцією сучасних індустріаль­них країн є низька смертність, з одного боку, але й низька народжуваність, із ін­шого боку, що постійно зменьшується. Ці фактори неможливо не враховувати при розробці генеральних планів міст і сільських населених пунктів, при розрахунку необхідного числа дитячих дошкільних установ і шкіл, одиниць медичного й со­ціального обслуговування, а також можливого введення установ з обслуговування організації дозвілля для літніх людей. Згідно «середньому» варіанту прогнозу на­даного ООН, у цілому світове населення «старіє» і цей процес кількісно виглядає так: частка осіб від 65 років і більше зросла з 4,9% у 1960р. до 6,4% у 2000р., а частка дітей знизилася з 36,4 до 32,4%.

Дані ООН дозволяють простежити динаміку демографічних показників ста­ріння населення планети. У 1955 р. кількість людей похилого віку 65 років і біль­ше у всіх країнах становила 143 млн. чол. (4,9%), у 1975 р., - 232 млн. (5,7%), у 2000 р. - 328 млн. чол. (6,4%). До 2005 р. прогнозується збільшення їх кількості до 475 млн. чол. (7,1%). Група літніх людей і дітей об’єднується у групу, в якій необхідне утримання й відповідно обчислюється коефіцієнт утримання - середня кількість осіб до 14 і від 65 років і більше, які припадають на 1000 осіб у віці від 15 до 64 років. Названий коефіцієнт для всього світу у 2000 р. склав 632,2 для Європи 562,5, для Росії - 432,8, і найбільший коефіцієнт для Африки - 832,2, але за рахунок дітей, а не літніх людей. За даними ООН чисельність людей похилого віку у світі у 1999 році склала близько 600 мільйонів чоловік. Передбачається, що до 2050 року ця кількість зросте до двох мільярдів. Ця кількість, уперше в історії людства, буде перевищувати кількість дітей (від 0 до 14 років). Найбільша час­тина літніх громадян (53%) проживає в Азії, на другому місці Європа (25%).

Встановлено, що кількість людей похилого віку, які старші 80 років у Євро­пі буде зростати протягом наступних 25-30 років. Передбачається, що 6% з 35,2% всієї популяції людей похилого віку в Європі до 2030 р. складуть особи, які стар­ші 80 років. Іншим важливим проявом глобального процесу старіння населення планети, на думку фахівців, є ріст кількості жінок у популяції літніх людей по мі­рі старіння населення. Відзначається, що жінки, частіше, ніж чоловіки, дожива­ють до похилого віку. Так, у США у 1955 р. співвідношення жінки/чоловіки для людей похилого віку, які старші 65 років становило 115:100, у 1985 р. співвідно­шення було вже 138:100. Всі розглянуті демографічні процеси в тій або іншій мірі характерні й для інших регіонів. Специфічні проблеми пов'язані з реорганізацією та реформами в країні привели до зміни підходу до організації міського середо­вища, у тому числі й з позицій зміни вікової структури суспільства.

В аспекті цих процесів, що відбуваються у світовому суспільстві, почалося глобальне перетворення підходу до організації простору на рівні регіонів, міст, житлових утворень. Найбільше досягли в цьому питанні країни, які перейшли в розряд «старих» - Японія, Італія, Великобританія, Франція, Швейцарія та ін. роз­винені країни світу. Архітектурно–містобудівний момент у вирішенні проблем літніх людей цих країн є одним із пріоритетних напрямків. У спектрі архітектур­но-просторових завдань, поставлених перед суспільством виділяється проблема житла, пристосованого до обмежених можливостей людей похилого віку. У різ­них країнах вона вирішується по-різному, але в цілому можна виділити три ос­новні напрямки. Перший напрямок:

   - організація спеціалізованих установ, до складу яких входять модулі для по­стійного проживання людей похилого віку та інвалідів;

   - будівництво спеціальних житлових комплексів з квартирами для літніх людей і спеціальних реабілітаційних блоків;

   - реорганізація та реконструкція існуючих житлових утворень з метою присто­сування їх до потреб людей похилого віку з обмеженими можливостями.

Другим найважливішим моментом перетворення архітектурно-містобудів­них просторів в інтересах старшої вікової групи є організація доступності сус­пільних просторів і будинків. За результатами опитування, проведеного в ряді єв­ропейських країн (Німеччина, Фінляндія, Франція, Італія), більшість людей похи­лого віку пов'язують підтримку своєї активності з використанням таких об'єктів суспільного призначення, як різні клуби за інтересами (близько 17%), релігійні об'єкти (11%), кінотеатри, концертні зали, інші видовищні установи (17%). Відпо­відно до цих досліджень проводиться реорганізація існуючих і будівництво нових об'єктів, тому що люди похилого віку в розвинених країнах - це, насамперед, зро­стаюча кількість платоспроможних споживачів послуг, і підприємці й організації, що пропонують ці послуги, бачать значну вигідність вкладень для перебудови своєї власності в інтересах літніх людей.

    Показано, що містобудівні й архітектурні перетворення в країнах Аль-Ша­му повинні враховувати особливості у зміні демографічної ситуації, опираючись на досвід держав, що зіштовхнулися із проблемою зміни просторового середови­ща у зв'язку з старінням населення. У результаті аналізу соціально-демографічних тенденцій в Україні та ін. країнах СНД, варто визнати, що планування й реаліза­ція багатьох перетворень у цих країнах, у тому числі й у сфері архітектури й містобудування, здійснюється без досить глибокого містобудівного-соціологічно­го й демографічного аналізу сформованої ситуації. Ще складніше у ситуації, коли потрібні довгострокові демографічні прогнози.

            Подано аналіз існуючого досвіду закордонних і вітчизняних досліджень, проектних рішень, будівель. Показано, що проблема створення спеціальних містобудівних й архітектурних просторів у наш час не повинна зводитися до роз­робки спеціалізованого житла й так званих місць «доживання» - будинків для лю­дей похилого віку. Поставлено набагато складніше завдання – створення таких умов середовища, які б у комплексі із заходами для соціальної й медичної реабі­літації здійснювали б інтеграцію людей похилого віку в активне життя суспільст­ва на можливо довший термін. Поняття «міського середовища без бар'єрів», яке уперше виникло наприкінці двадцятого століття, активно стало використовува­тися стосовно до проблеми літніх людей уже на Всесвітній асамблеї із проблем старіння ООН 1982 року у Відні. Розглянуто принципи організації архітектурного середовища в таких країнах як Японія, Швейцарія, Німеччина, Голландія, Авст­рія, Франція, Іспанія, США та ін. Проаналізовано подібну ситуацію в Україні та у Росії. Розглянуто типологію житла для маломобільних груп населення. Показано, що основними ознаками, що визначають їх життєдіяльність, а відповідно, і вибір типу житла для них, є: рухова здатність, здатність до самообслуговування, со­ціальна активність.

Протягом останнього десятиліття виявилася тенденція до модифікації існу­ючих і будівництва нових житлових будинків з врахуванням специфічних потреб даної групи населення. Таке вирішення позитивно впливає на психологічний стан цих людей, оскільки вони залишаються у звичному для них середовищі, не відчу­ваючи себе вирваними з повсякденного оточення, як це відбувається, наприклад, при розселенні їх у будинках-інтернатах. Подібна практика тільки починає скла­датися, і якщо за даними польських джерел приблизно 70% інвалідів проживає у квартирах, не пристосованих до їх потреб, то в країнах Аль-Шаму така модифіка­ція житлового фонду практично відсутня. Як показує закордонний досвід, з бага­тьох форм житла, які створюються протягом останніх років у США та країнах Єв­ропи для даної групи населення, можна виділити 4 основних:

   1).будинки-інтернати (для людей з важкими видами інвалідності);

   2).спеціально обладнані квартири в будинках масової забудови й житлові бу­динки квартирного типу;

   3).спеціальні житлові комплекси;

   4).територіальні центри соціально-побутового обслуговування.

Встановлено, що як перспективна форма позастаціонарного обслуговування пропонуються територіальні центри соціального обслуговування, які надають да­ним групам населення повний комплекс соціально-побутових послуг як безпосе­редньо вдома, так і в умовах денного перебування. Показано прийоми архітектур­но-планувального вирішення даних типів житла.

Будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів. Інтернати призна­чаються для однієї з категорій цієї групи людей – тих, хто хворіє на склероз або боїться самотності, із психічними відхиленнями, із серйозними порушеннями ру­хових функцій, тобто осіб, які потребують постійного догляду. З 80-х рр. ХХ ст. у їхньому проектуванні й будівництві спостерігається дві тенденції - зменшення їх місткості й прагнення наблизити середовище до умов звичайного житла. Так, якщо раніше вони проектувалися на 200-500 місць, то в цей час будуються будин­ки-інтернати на 50-100 чол., а у Швеції, на 5-10 чол. Показано, що будівництво будинків-інтернатів найчастіше ведеться у складі різних комплексів і центрів об­слуговування. Подано номенклатуру типів житла для маломобільних груп насе­лення.

Територіальні центри соціально-побутового обслуговування. Центри склада­ються, переважно, з декількох відділень, які розташовуються на одній ділянці, а іноді й в одному комплексі, і призначені для різних за станом здоров'я контин­гентів людей. Різноманітність варіантів проектів територіальних центрів і їх міст­кості диктується реальними потребами населення в різних формах соціального обслуговування, здатних задовольнити не лише матеріальні, але й духовні потре­би осіб старших вікових груп. Як правило, у центр входять відділення постійного проживання, денного перебування, приміщення культурно-побутового й медич­ного призначення, клуби за інтересами, спортивні зали, кафе, ресторани, кіоски. Будуються вони у великих житлових районах міста. Найбільшого поширення те­риторіальні центри набули у Німеччині, Швеції, Данії, Фінляндії, США.

        Реабілітаційні центри. Вони не виділені нами у відособлену групу, оскільки не є спеціалізованим житлом для тривалого або постійного проживання, а нале­жать до лікувальних або санаторних установ і можуть входити у якості елементу у спеціальний житловий комплекс, до складу територіального центру або будува­тися самостійно. Реабілітаційні центри здійснюють посттравматичне лікування й доліковування. Найбільш широкого поширення вони набули в Австрії, у багатьох штатах США, Польщі (центр д-ра Вайса), Чехії, Словаччині, Фінляндії та ін. краї­нах. Якщо говорити в цілому про систему обслуговування інвалідів у рекреацій­них і реабілітаційних установах, то, як показує світова практика, тут можна назва­ти 4 форми:

   - у реабілітаційних центрах, що забезпечують широкий спектр заходів щодо ме­дичної (фізичної та психологічної), професійної і соціальної реабілітації;

   - у спеціальних санаторіях, будинках відпочинку й готелях, що забезпечують проведення підтримуючого лікування;

   - у будинках, пансіонатах відпочинку для обслуговування родин, у складі яких є інваліди;

   - у рекреаційних установах загального типу, спроектованих з урахуванням по­треб інвалідів (разом зі здоровими людьми).

        Встановлено, що визначальним у реабілітаційному процесі є сполучення ме­дичного аспекту реабілітації з педагогічною, професійною й соціальною реабілі-тацією. Із всіх перерахованих форм цій умові відповідає лише спеціальний реабі­літаційний центр.