ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО КОНСЕРВАТИЗМУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” подається загальна характеристика дисертаційного дослідження: обґрунтовується актуальність обраної теми, зазначається її зв’язок з існуючими програмами науково-дослідницької діяльності, формулюється об’єкт і предмет дослідження, його основна мета та відповідні завдання і необхідна для їх реалізації методологія. Висвітлюється наукова новизна, теоретико-практичне значення та апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики, а також коротко розкривається структура рукопису.

Перший розділ дисертації – “Теоретико-методологічні засади дослідження національної ідеї” – присвячено огляду літератури з теми дослідження та аналізу світового досвіду щодо розробки проблеми національної ідеї.

Постановка проблеми національної ідеї пов’язана з працями та поглядами представників світової філософської та політичної думки, зокрема Й. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегеля, Дж. Мацціні, Я. Колара, Ф. Палацького, Т. Масарика, А. Міцкевича, А. Беверіджа, М. Бубера. Серед сучасних західних авторів, погляди та ідеї яких були використані при написанні дисертаційного дослідження, варто відзначити І. Берліна, М. Гроха, Дж. Ергаля, Б. Андерсона, Д. Е. Сміта, Е. Гелнера, представників української діаспори І. Лисяка-Рудницького, Р. Шпорлюка. В середовищі російських науковців проблему національної ідеї досліджували В. Мєжуєв, Л. Авдєєва, Б. Балуєв, Г. Бєлов, В. Богокін, Н. Гаврюшин, В. Гусєв, К. Долгов, А. Дугин, Б. Аникин, О. Аникин, І. Іосіфова, І. Цимбаєв, А. Королькова, В. Косік, М. Маслін, В. Агамян, Б. Гросул, В. Інтенбєрг, А. Твардовська, А. Сівак, В. Нарсесянц, Є. Рачин, Є. Троіцький.

В Україні відповідну проблематику досліджують Є. Андрос, О. Забужко, Ю. Вільчинський, І. Варзар, Ю. Римаренко, Ф. Канак, С. Трибач, М. Лук, М. Кармазіна, Г. Касьянов, Р. Кісь, О. Кресів, В. Потульницький, В. Солдатенко, В. Крижанівський, Ю. Левенець, О. Шморгун, А. Наконечний, А. Фартушний, П. Ситник, А. Дербак, В. Кремень, В. Медведчук, І. Пасько, Я. Пасько, Ю. Канигін, З. Ткачук, В. Кириченко, А. Коцур, М. Мандрик, А. Вінницька, В. Берладяну-Берладник, Г. Гончарук, О. Кіхно, М. Головатий, Н. Хамітов, Є. Нахлін, Д.  Павличко, Л. Лук’яненко, М. Томенко, В. Леонтович, А. Черненко, А. Сопільник, М. Кляшторний, О. Салтовський, В. Лісовий, І. Мойсеїв, С. Гелей.

 Захищено п’ять кандидатських дисертацій: М. Розумного “Культурно-історичний контекст становлення української ідеї”, О. Тимошенко “Національна ідея як головний фактор національного відродження України”, Б. Яськіва “Релігія в контексті генези української національної ідеї”, І. Немчинова ““Русська ідея” як парадигма російської історіософії”, А. Наконечного “Національна ідея як інтегративний чинник у суспільно-політичному житті України (друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття)”. Однак, не дивлячись на значні наукові здобутки в розробці даної проблематики, на сьогоднішній день є цілий ряд питань, які потребують дослідження та викликають гострі дискусії. Це, перш за все, питання змісту національної ідеї, її сутності. Недостатньо вивчено творчу спадщину консервативних мислителів, їх погляди на національну ідею, зокрема, П. Куліша, С. Томашівського та В. Кучабського. Потребує порівняльного аналізу питання з’ясування особливостей російської та української ідеї в творчості української та російської інтелектуальної еліти. Дані обставини змушують до ґрунтовного розгляду вищезазначених проблем.

Проаналізувавши світовий досвід у питанні формування національної ідеї, автор доходить висновку, що виникнення поняття “національна ідея” слід пов’язувати з модерним розвитком національних рухів та боротьбою народів за самовизначення, і в історичній ретроспективі, починати відлік від часу Великої французької революції. Французька революція є точкою відліку формування більшості модерних націй. Саме поняття “національна ідея” без феномену “нація” позбавлене сенсу. Однак, певні моменти та риси, які характерні для поняття “національна ідея” були присутні в окремих народів до французької революції.

Аналіз розвитку поняття національної ідеї в концепціях діячів різних національних спільнот (зокрема, французького, німецького, італійського, чеського, польського та американського досвіду) доводить, що їх об’єднує ототожнення національної ідеї із самоусвідомленням певної етнічної маси єдиним цілим. Наголос на формуванні самосвідомості, на значенні культури (“життєвого світу”), її неповторності та месіанських мотивах проходить крізь праці діячів, які так чи інакше справили вплив на формування національних ідей. Саме акцент на цих ідеалістичних моментах національної ідеї переважає в її розумінні серед діячів багатьох країн.

Можна з певністю стверджувати, що національна ідея відповідає на питання: “хто ми такі?” (мається на увазі походження нації, її етнічне коріння та відмінності від інших) та “яке наше призначення?” (місія нації, її мрія).

Таким чином, національну ідею слід розглядати як ідею самопізнання та самоствердження нації, яка формується на основі усвідомлення нею себе як єдиного цілого, її самоідентифікації через спільність історичної долі та культури і спрямована на вольове об’єднання нації заради досягнення спільної мети.

Національна ідея як поняття являє собою єдність трьох основних складових: перша – усвідомлення спільного минулого, походження, спільної історії, спільних етнічних та культурних моментів; друга – усвідомлення спільного майбутнього – мета нації, її мрія, місія; третя – чинник соціальної дії, зумовлений як усвідомленням спільного минулого, так і усвідомленням єдиної для всієї нації мети в майбутньому. Всі три складові взаємопов’язані та нерозривні.

Світовий досвід доводить, що більшість національних ідей мають “локальну” та “універсальну” площини. “Локальна” площина національної ідеї передбачає вирішення внутрішніх проблем нації (відродження національної культури, об’єднання нації в єдину державу, здобуття державності тощо). “Універсальна” площина визначає місце та роль нації в світовому історичному процесі розвитку людства або його частини. “Локальна” та “універсальна” площини взаємопов’язані, друга випливає з першої.

Національна ідея складає духовну вісь національної культури. Її відмінність від інших елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяльністю певних верств, груп, еліти, перш за все, духовної та інтелектуальної. Народні маси, соціальні спільноти прямої участі в створенні національної ідеї не беруть, проте їхні інтереси, уявлення є поживним ґрунтом для її формування.

В історії української політичної думки проблема національної ідеї, її змісту, шляхів її втілення та сил, які здатні реалізувати національну ідею, впровадити її в життя, стояла дуже гостро. Важливість даної проблеми насамперед пов’язана з історичним розвитком української нації, з процесами національного відродження. Це питання вирішували в своїх працях М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, Л. Українка, М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко М. Чубинський, І. Багряний, М. Хвильовий, Д. Донцов, М. Сціборський, Ю. Липа, С. Бандера та інші. Ґрунтовний аналіз теоретичної спадщини вказаних діячів підводить нас до логічного висновку, що їхня творчість, попри значні розбіжності в розумінні української ідеї, просякнута наголосом на важливості національної самоідентифікації, усвідомленні мети української нації та шляхів її досягнення.

Другий розділ “Розвиток національної ідеї в українському консерватизмі” присвячений аналізу змісту національної ідеї в політичній спадщині представників українського консервативного напрямку, починаючи з “Історії Русів” і закінчуючи творчістю В. Кучабського.

Проаналізувавши розвиток українського консерватизму, можемо стверджувати, що стосовно ХIX століття варто вести мову про певні консервативні тенденції, а ніж про консерватизм як структуровану ідейно-політичну течію. Це було пов’язано з історичними умовами, в яких діячам консервативного спрямування довелося жити та діяти як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні. Більшість з них у своїй діяльності не змогли вийти за межі пасивних форм захисту культурних традицій та територіально-державницького патріотизму. Вони не створили цілісної програми національного відродження. Саме цим ми можемо пояснити факт слабкого впливу діячів консервативного напрямку на суспільну свідомість порівняно з представниками інших ідеологічних течій. Хоча діяльністю на культурній ниві вони, все ж таки, внесли свою частку в процес національного відродження.

Однак на цьому тлі були й певні винятки. Це стосується, перш за все, невідомого автора “Історії Русів”, П.Куліша, діячів Головної Руської Ради, які в своїй творчості торкалися питання національної ідеї, її змісту та характерних рис. Національну ідею діячі консервативного руху пов’язували з ідею відродження та захисту національної культури (життєвого світу), а в політичній площині з ідеєю автономізму, не заперечуючи при цьому думку про можливість здобуття Україною в далекому майбутньому незалежності. Важливим складником національної ідеї, на їх думку, було самоусвідомлення українцями себе як єдиного цілого. Вирішальну роль в процесі самоусвідомлення повинно було відіграти відродження традицій, мови, національної культури, історичної пам’яті народу. Однією з провідних ідей була думка про вирішальну роль еліти у формуванні та наповненні національної ідеї реальним змістом. Робився наголос на духовній основі національної ідеї, її етичності (П. Куліш).

Якісно новий етап розвитку українського консерватизму пов’язаний з подіями першої половини ХХ століття в українській історії, а саме з розпадом російської та австро-угорської імперій і з поразкою українських визвольних змагань 1917-1920 років. Основну роль тут зіграли роздуми над причинами поразки української нації в визвольний боротьбі. Український консерватизм як суспільно-політична течія кристалізувався, його ідеологи зуміли створити чіткі та змістовні програми розвитку політичного життя. Саме на цей період припадає інтелектуальний розквіт українського консерватизму як політичної доктрини.

Відбулися значні зміни щодо розумінні національної ідеї в українському консерватизмі. Національна ідея була остаточно поставлена на державницькі позиції, позиції здобуття незалежності. Діячі консервативного напрямку В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський пов’язували національну ідею з ідеєю здобуття та утвердження української держави, наголошуючи, що однією з засад об’єднання нації повинен стати територіальний патріотизм.  З їх точки зору ідея самостійної держави повинна об’єднати всіх представників українського народу, не дивлячись на соціальні, релігійні та етнічні відмінності. Утвердження української державності мислителі консервативного спрямування пов’язували з утворенням політичної нації. Державницькій ідеї надається першість перед політичними програмами і українські політичні сили в своїй діяльності повинні керуватися саме цими принципами. Провідну роль у формуванні та утвердженні національної ідеї повинна відіграти національна еліта. Наголос на ролі еліти в політичному житті був зумовлений аристократичним характером українського консерватизму.

Однак, консервативні мислителі не обмежувались “локальним” баченням національної ідеї, наголошуючи на місії України, її ролі в історії людства як своєрідного інтегруючого чинника між європейським Сходом і Заходом. Вони вважали, що місія української нації повинна бути “позитивною,” спрямованою на розвиток всього людства. В їх розумінні національна ідея набувала етико-гуманістичного звучання. З погляду представників українського консерватизму Україна, лише здобувши незалежність, буде здатна виконати свою історичну місію.

В третьому розділі, “Характерні риси національної ідеї в російському та українському консерватизмі” досліджується становлення та розвиток поняття національної ідеї в творчості діячів російського консерватизму другої половини XIX – першої половини XX століття. На основі попереднього матеріалу, проаналізовано відмінні риси національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму

Російський консерватизм як ідейно-політична течія мав свої особливості, зумовлені історичним розвитком Росії. Консерватори XIX – початку XX століття виходили з тези про непорушність самодержавної влади як “повивальної бабки” суспільно-політичного життя Росії. В розробці своїх теоретичних концепцій консерватизм в Росії був органічно пов’язаний з православною церквою, оскільки грунтувався на релігійних догматах. Переважна більшість російських консерваторів, зокрема представники “охранітельного” напрямку К. Леонтьєв, П. Астаф’єв, К. Побєдоносцев, Л. Тихомиров, будували свої погляди, виходячи з уварівської тріади “Православ’я, самодержавство, народність”.

Зміст російської національної ідеї в її “локальній” площині російські консерватори бачили в збереженні та непорушності тих основ суспільно-політичного життя, що сформувалися в процесі історичного розвитку. Вони вважали, що самодержавство та православ’я є відображенням російського духу, російського національного характеру.

Російська ідея, на думку консерваторів, повинна спиратися, перш за все, на етичний, духовний принцип (В. Соловйов). Це допоможе їй стати над класовими та національними інтересами.

 Російська національна ідея в консервативній традиції виступала в трьох іпостасях: як ідея державницька (“локальна” площина), як ідея національно-цивілізаційна та, як ідея вселюдськості, що є виразом божого провидіння (“універсальна” площина).

В “універсальній” площині представники російської консервативної політичної думки ототожнювали національну ідею з особливою місією Росії в світовій історії, яка полягала в тому, що російський народ, російська держава є носієм певних універсальних духовних цінностей, завдяки яким вона зможе не лише зберегти свій унікальний характер, але й стати своєрідним каталізатором відродження (перш за все духовного) людства. Російська національна ідея як втілення божого задуму набуває містичного та есхатологічного характеру. Особливість шляху Росії консерватори пов’язували з специфічними історичним, культурними та релігійними обставинами.

Падіння монархії в 1917 році та утвердження більшовицької диктатури привело до значної трансформації консервативного світогляду. Зникнення самодержавства позбавило консерватизм охоронної функції. Монархічна ідея збереження самодержавства трансформувалась в ідею її реставрації. В силу обставин політична думка російського консерватизму могла розвиватися лише за кордоном, в еміграції. Відповідно певних змін зазнало і розуміння національної ідеї російськими консервативними діячами.

Російські консерватори оцінювали революцію як національну трагедію. Тому основним змістом національної ідеї, на їх думку, повинно бути духовне оновлення Росії, приведення її суспільно-політичного устрою у відповідність з російським національним духом. Недивлячись на певні розбіжності, представники ліберального (І. Ільїн) та традиціоналістського (І. Солонєвич) напрямків російської консервативної думки бачили національне начало у відновленні монархії та поверненні православній церкві її ролі в суспільстві. Вони, зовсім не ідеалізуючи дореволюційний устрій Росії, наголошували, що запорукою реставрації та міцності монархії повинно стати приведення її у відповідність з істинним народним духом.

Представники євразійства М. Трубецький, П. Сувчинський, П. Савицький, В. Ільїн, Г. Флоренський, Л. Карсавін вважали, що основним змістом російської ідеї є утворення особливого культурного типу “Росія –Євразія” та виявлення закладених в ньому внутрішніх потенцій. Саме культурне єднання, яке органічно випливає з географічної та історичної єдності, дасть змогу реалізувати російську ідею.

На основі вищеподаного матеріалу автор здійснив порівняльний аналіз національної ідеї в політичних концепція українського та російського консерватизму. Вирішення цього питання є одним з основних завдань даної роботи. Автор зосереджує увагу на проблемах, пов’язаних з особливостями української та російської національної ідеї.

Аналіз розуміння національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму дозволяє зробити висновок, що відмінності в її трактуванні пов’язані, насамперед, з історичними особливостями розвитку двох народів, культурною та ментальною специфікою, з національними особливостями розвитку консервативної ідеології в Україні та Росії. Цим обумовлено те, що українська ідея є ідеєю персоналістською. Російська ідея має общинно-колективістський характер. У “локальній” площині російська ідея в консервативній інтерпретації виступала як ідея збереження сучасного на основі минулого. Українські консерватори розглядали національну ідею як ідею подолання сучасного на основі минулого.

Порівняно з поглядами українських консерваторів у російських консерваторів в розумінні національної ідеї переважали релігійні, містичні та есхатологічні моменти. Це зумовило її теократичний характер.

Характерною рисою української національної ідеї є моноцентризм. Російська ідея мала поліцентричний, наднаціональний характер. У російському консерватизмі трактування національної ідеї мало більш месіаністичне забарвлення в порівнянні з українським. Якщо українські консерватори пов’язували національну ідею, перш за все, із здобуттям  незалежної держави та творенням політичної нації, то російські представники консервативної думки наголошували на унікальності власного народу, його “душі” і, відповідно, з цим, більший наголос робили на місії Росії. Хоча, в українському консерватизмі теж присутні месіаністичні моменти.

Українська національна ідея відрізняється від російської самим змістом трактування поняття “місія”. Українські консерватори трактували місію як певну роль в історичному розвитку людства, головною особливістю якої є те, що виконання цієї ролі, водночас, не виключає, також, і інші ролі, їх виконання різними народами. Аналіз розуміння поняття “місія” в трактуванні представників російської консервативної думки дозволяє нам зазначати не стільки про місію Росії, а про формулу “Росія – всесвітній месія”. Поняття “месія” має на увазі лише одну місію, місію, що передається від одного народу до іншого. Росія виступає богообраним народом, спадкоємницею імперій минулого (насамперед візантійської) і, відповідно, спадкоємницею вищої історичної місії. Варто зазначити, що консервативні діячі України та Росії, виходячи з подібних передумов (місія, релігійність, традиції, монархія) у трактуванні національної ідеї, приходили до цілком різних моделей її сутності.