Особливості розвитку української архітектури пострадянського періоду (1991-2001рр.)

Краткое содержание

РОЗДІЛ1. ПРОСТРАДЯНСЬКА АРХІТЕКТУРА УКРАЇНИ, ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ.

Відчутною рисою досліджень пострадянської архітектури є відносно слабкий ступінь саморефлексії. Причиною цього є не лише мінімальна часової дистанція, але також специфіка перехідного періоду та перервана в часи СРСР традиція вільної професійної критики.

Це викликає потребу у спеціальному підході до структуризації конкретних складових наукового підгрунтя для вивчення української архітектури згаданого періоду. У зв’язку з цим, було сформовано певну послідовність наукового підгрунтя в залежності від охоплення теми пострадянської архітектури та набуття необхідної наукової дистанції відсторонення.

За цими ознаками було окреслено шість послідовних груп. До першої належать джерела, що мають достатній фаховий рівень та розглядають пострадянську архітектуру як певне цілісне явище. Друга включає в себе публікації, що розглядають окремі ділянки загального процесу, як основу для ширших спостережень. До третьої групи належать невеликі за об’ємом думки і висловлювання, що розглядають пострадянську архітектуру як певне цілісне явище. Четверта група це фахові висвітлення проблем невлаштованості архітектури перехідного періоду 1990-х рр. П’ята група стосується оцінки окремих реалізованих споруд. До шостої групи належать публікації та погляди користувачів архітектури, що не є професійними архітекторами чи архітектурними критиками.

Відносно кожної з цих груп, дослідження пострадянської архітектури проводилось на основі праць В.Абизова, Є.Асса, М.Бевза, Ю.Бородкіна, В.Вадімова, В.Вечерського, М.Габреля, Ю.Гнедовського, І.Гнеся, Б.Голдхорна, В.Дахно, Ю.Джигіля, М.Дьоміна, В.Єжова, С.Єжова, Б.Єрофалова, О.Кащенко, Ю.Криворучко, Н.Кондель-Пермінової, М.Ксеневич, Г.Лаврика, О.Лесика, І.Лялюка, А.Мардера, В.Мещерякова, В.Мироненка, М.Ожевана, О.Олійник, Т.Панченко, З.Підлісного, Б.Посацького, В.Проскурякова, Б.Проценка, А.Пучкова, О.Раллєва, Г.Ревзіна, О.Ремізової, А.Рудницького, О.С’єдіна, Л.Скорик, В.Тимофієнко, Ф.Уманцева, В.Уреньова, Г.Фільварова, І.Фоміна, Б.Черкеса, Я.Швидковського, Ю.Шкодовського, І.Шпари, В.Штолька, С.Шубович та інших.

Окремо аналізувалась посткомуністична архітектура, як об’єкт дослідження в країнах колишнього соціалістичного табору. Це дозволило окреслити домінуючі тенденції та закономірності, котрі володіють рядом суттєвих спільностей і підтверджують об’єктивність посткомуністичного архітектурного розвитку.

Як одну із важливих спільних тенденцій безумовно можна вважати фактор радянської типової архітектури і протестну реакцію на нього. В основному він виражався у особливій прихильності до емоційно-експресивних компонувань та різних видів естетики домодерністської історії. Окрім цього до спільних рис архітектури посткомуністичних країн належить утвердження нового типологічного розмежування.

Щодо більш абстрактних категорій розвитку 1990-х рр., то було виявлено, що для більшості подібних країн, характерною є суміш ціннісної орієнтації на Захід при відчутній радянській інерції на практиці.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОСТРАДЯНСЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ.

Для успішного проведення дослідження пострадянської архітектури було сформульовано попередні застереження, щодо специфіки методологічних передумов. Вона випливала із наступних міркувань: а) сформувалася інша структура замовлення на архітектуру, котра розпорошилась між дрібнішими учасниками новонароджуваного капіталістичного устрою; б) ця децентралізована структура принесла із собою живий соціокультурний контекст, прояви якого штучно стримувались раніше і зараз носили спонтанний характер; в) в результаті відносно повільних темпів економічних реформ, утворювалась довга інерція радянського періоду, амбівалентна до двох попередніх процесів.

В силу цих застережень важливими для дослідження виявились зв’язки по наступних осях: архітектор-замовник, фахові знання – суспільний менталітет, професійні преференції – масові ідеали. За таких обставин визначено, що методологічна побудова дослідження пострадянської архітектури повинна включати такі прийоми в котрих застерігалось би врахування її композитного характеру. Це привело до використання наступних методів:

1) Метод порівняльних бесід з архітекторами і замовниками. Він полягає у аналізі архітектурних поглядів та уявлень серед архітекторів і замовників у конкретних реалізованих будівлях, що розташовані в різних регіонах України.

Було виявлено, що архітектори переважно прагнули бачити себе незалежними творцями простору без особливої уваги до технологічної сторони реалізації. Вони здебільшого прагнули до динамічних та експресивних побудов, в яких суттєву роль часто відіграють укрупнені домодерністські мотиви. Для точки зору замовників характерне покладання на авторитет вже існуючих взірців, котрі були протилежністю практиці 1970-80-рр., - дореволюційної класики чи псевдоісторичних стилів. Більшість замовників віддавала перевагу економічним засобам, що як правило стали більшим пріоритетом ніж архітектурні прийоми.

2) Метод соціологічного опитування, яке було проведено серед архітекторів міст Києва, Львова, Одеси і Харкова, що представляють різні регіони і є значними центрами архітектурної освіти. Для цього було складено десять питань, зміст яких стосувався чотирьох тематичних груп: а) особистих професійних проявів; б) ролі замовників; в) впливу технологій; г) пострадянського архітектурного розвитку загалом .

Аналіз групи запитань щодо особистих професійних проявів показав, що більшість архітекторів вважає для себе особисто період 1990-х успішним. В своїй творчості більшість визнала існування емоційних і романтичних настроїв, історичних форм та антипатії (за винятком Львова) до радянської архітектури 1970-80-рр.

Відносно ролі замовників, то значна більшість визнала її дуже значним. Серед пріоритетів, котрими керувались замовники головним була низька ціна. Опитування також показало великий вплив актуального стану будівельних технологій на архітектурні ідеї.

Аналіз запитань щодо пострадянського архітектурного розвитку виявив, що незначна більшість помітила як у 1990-х рр. архітектура України набула певних індивідуальних рис. До найважливіших наслідків цього періоду більшість архітекторів визнали відхід від типовості.  Недоліки ж вони схильні пов’язувати, в основному із фінансовою обмеженістю замовників.

3) Метод фотофіксації, головною метою якого було зібрати і проаналізувати матеріал, котрий відсутній у професійній періодиці, що в період 1990-х почала формуватись за законами ринкової кон’юнктури.

4) Метод пошуку інформації в Інтернеті, який став заповненням прогалин, зумовлених зменшенням кількості фахової друкованої літератури та періодики. Цей метод теж дав можливість залучити джерела з-за меж України, що дозволило виявити об’єктивність пострадянських архітектурних процесів на фоні інших подібних країн.

5) Метод натурних обстежень, який проводився у двох видах і стосувався: а) етапів створення окремих об’єктів від проекту до здачі в експлуатацію; б) окремих стадій створення споруд.

РОЗДІЛ 3. ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ.

Природа пострадянської архітектури органічно пов’язана із специфічними обставинами, що склалися в СРСР протягом останніх десятиліть його існування. Без аналізу цих обставин, розуміння особливостей розвитку української архітектури 1990-х рр. видається неможливим по своїй суті.

В першому підрозділі наводиться загальна характеристика становища УРСР в системі комуністичної архітектурної практики 1980-х рр. Показано характерні для республіки масштаби типового проектування, що були вищим ніж по СРСР загалом, суспільно-культурне становище України як радянської провінції.

Оскільки період 1980-х рр. був розділений на “доперебудовний” і “перебудовний”, це було використано для ефективного розкриття комплексу передумов пострадянської архітектури. Перша половина є останнім відрізком т.з. “боротьби з надмірностями” і розглядається як етап інкубації наступних протестних і компенсаторних нуртів. Друга половина являє собою етап найбільш ранніх їх виявлень, що мали важливе організуюче значення в період 1990-х рр.

Другий підрозділі присвячений розкриттю конкретних явищ 1980-х рр, що стали факторами розвитку пострадянської архітектури.

Одним з таких явищ стали ознаки занепаду ідеологічної парадигми комунізму. Першою з них визначено зміну ставлення до історичної докомуністичної архітектури, яка була наглядним прикладом альтернативи єдиній дозволеній ідеї та відповідній архітектурній практиці. У дореволюційній архітектурі стали знаходити сприятливе середовище для культурного розвитку людини, особливо у порівнянні із актуальними тоді серійними будівлями. Це говорило про втрату почуття ідеологічної переваги над докомуністичним минулим, що було неможливо наприклад у 1920-50-рр.

В окремих випадках, про-історичні нурти стали проявлятись і у практиці. У тих випадках де відбувалось індивідуальне проектування, особливо в історичній частині міст, почали використовуватись похилі дахи, арки та скупі класичні натяки. В недалекому майбутньому ці елементи стануть базовими для певних етапів пострадянської архітектури, особливо перших.

Другою ознакою занепаду ідеологічної парадигми комунізму в архітектурі, стала ревізія фактичного ставлення до архітектури Заходу. В період 1980-х рр. ті проекти, котрі створювались поза рамками типовості і виявляли справжній стан архітектурної думки, часто являли собою повтори і наслідування Заходу. Це стало ще одним свідченням втрати почуття переваги, невід’ємної ознаки будь-якої ідеологічної парадигми. Якщо, починаючи з 1920-х рр. вона спрямовувала погляд радянських архітекторів на Захід зверху вниз, то на початок 1990-х рр. її занепад розташував точку зору радянських архітекторів на себе і світ зовсім по-іншому.

Наступною передумовою, що мала значний вплив на пострадянський період, стала тенденція декваліфікації архітектурних кадрів. Вона мала два основних виміри. По-перше, архітектори, особливо в час “боротьби з надмірностями”, змушені були оперувати найпростішими геометричними побудовами, аналоги яких використовувались ще в часи палеоліту. Прості компонування набули характеру фрактальної послідовності та повторювались від декоративних плиток до розпланування містобудівельних утворень. Це приводило до набуття негативного досвіду спрощення, який і визначає термін декваліфікація.

Другий вимір декваліфікації стосується неструктурованості професійної понятійної координації. Причиною цього явища стало те, що західні означення з ідеологічних міркувань відкидалися, а свої переважно замінювалися пропагандистськими зворотами, що мали скоріше ідеологічне а не професійне значення.

Ще однією передумовою пострадянського розвитку, що склалась в 1980-х рр., стала відчутна тенденція антимодернізму. Індустріальність, як вихідна умова модернізму в СРСР, набула граничної форми конвеєра однотипних будівель. Це привело до особливо гострого відторгнення соціумом модерністської естетики, на яку інтерполювались недоліки радянської архітектури 1980-х рр. Антимодернізм мав два основних виміри – суспільний і професійний. Останній не відкидав модерністську морфологію загалом, але прагнув повернути увагу до середовища, традицій та емоційної виразності. Прикладом одного з виразів професійної антимодерністської свідомості стала ніша, де розвивались далекі від корбюзіанських принципів та індустріального урбанізму, традиційні сільські будиночки. Цей різновид проектування отримав особливе значення у наступний пострадянський період. Антимодерністським за своєю суттю був і поширений у професійних колах потяг до історичної мімікрії в сформованих центрах міст.

Антимодерністські устремління мали також свій вираз і у радянському регіоналізмі. В системі ідеологічних догм він виправдовувався, як наглядний приклад пролетарського інтернаціоналізму, відносно якого, щоправда, носив підкорений характер.

В Україні регіоналістські прояви були поширені здебільшого в західних областях у формі так званого “карпатського стилю”. Він базувався на дерев’яній архітектурі головним морфологічним елементом якої був похилий гострокутний дах з виступаючими мансардними вікнами. Архітектура СРСР 1980-х рр., як передумова української архітектури 1990-х рр., була в певному сенсі останнім відрізком параболи розвитку радянської архітектури. Після стрімкого злету конструктивістів 1920- х рр., через тріумфальні “надмірності” сталінської архітектури, її сили так само швидко спливали в останні десятиліття свого існування. Цей стан, і утворив собою вихідний пункт для подальшого архітектурного розвитку України в 1990-ті рр.

РОЗДІЛ 4. РОЗВИТОК АРХІТЕКТУРИ В УКРАЇНІ ПРОТЯГОМ 1990-Х РР.

В зв’язку із комплексом фундаментальних змін, вже на самому початку пострадянської архітектури, проявилась ознаки більш чутливого ставлення архітектури до потреб сфери споживання, де вона неминуче зіткнулась із живим соціокультурним контекстом. Таким чином, для розгляду української архітектури 1990-х рр. важливого значення набирає розуміння ментального становища індивідууму та специфічних рис пострадянського соціуму, чому і присвячений перший підрозділ.

В цей період характерним стало “зависання” між двома реальностями: однією, - сформованою в радянській тоталітарній системі і другою, – сформованою в пошуках її альтернативи. Пересічний пострадянський індивідуум опинився між зрозумілим минулим без можливості його повторити і необхідністю альтернативного шляху без його концепції, між пристосованістю до тоталітаризму і гаслами демократії, між прагненням ідентифікації із Заходом без відчуття приналежності до нього і дискредитацією поняття “Схід”, без альтернативного суспільного консенсусу і т.д.

Таке становище стимулювало розвиток певних ознак пострадянської еволюції свідомості та світогляду українського соціуму. До їх числа належить: схильність до епічних переживань, ідейна фрустрація, компенсаторні пошуки, посилення індивідуалізму, зародження антиномічного характеру культури.

Занурений у масштабний комплекс змін, соціокультурний ландшафт України 1990-х рр. відображав як інерційні константи минулого так і етапи пострадянської еволюції, котрі отримували своє відображення в архітектурі.

Другий підрозділ присвячений розкриттю та аналізу конкретних проявів пострадянської архітектури в порядку хронологічної наступності та соціокультурної обумовленості.

Кінець 1980-х - початок 1990-х рр. викликали до життя потребу в нових ідентифікаційних моделях. Суспільний пріоритет “побудови найвищого історичного типу суспільно-економічної формації – комунізму”, змінився на пріоритет “досягнення найвищих європейських і світових стандартів”. Проте рання пострадянська архітектура пов’язана із повною інтеграцією з ментальним полем радянської ідеології, носила характер епічної образності. Прикладами цього етапу можуть бути проекти “кобзаревого поля” в Каневі та екополісу Конкордія, або Античорнобиль. Концепція першого прямо кореспондується з меморіальною ділянкою кремлівської стіни з мавзолеєм Леніна та бюстами партійних вождів, другий є прямим планувальним та ідеологічним повтором таких аналогів як Комсомольськ-на Амурі, Тольятті, і т.п, що мали виразний пропагандистсько-ідеологічний аспект.

В масштабі окремих об’єктів, цей етап наглядно відображений у перших після багатьох десятиліть перерви, спробах сакрального проектування. Такі львівські проекти як молитовний будинок на Сихові та церква Володимира і Ольги, відобразили очевидну морфологічну пов’язаність із архітектурним досвідом компартійного офіціозу у вигляді будинків обласних та районних комітетів партії, палаців урочистих подій, будинків політпросвіти тощо.

Відносно швидко, етап ранньої пострадянської архітектури, змінився наступним. Зумовлено це було кон’юнктурою системної кризи пік якої припав на 1994р. Вона принесла з собою необхідність забезпечення первинних життєвих потреб. Серед занепалих будівель радянського індустріалізму, стали з’являтися споруди іншого ідеалу – ідеалу самодостатності, життєспроможності та захищеності від небезпек. Так, в пострадянській архітектурі з’явилась символіка первинної буттєвості. Характерними ознаками цієї символіки стало повернення до: а) простих прийомів вітальної пристосованості та життєвої мудрості (наприклад похилі дахи), б) оборонної символіки як вираженню захищеності (наприклад мотиви вежі) та в) лаконічної класики як ознаки успішного функціонування попередніх ознак (наприклад спрощені ордерні елементи).

Такі ознаки були не лише відповіддю на суспільно-економічні зміни, але і прямою протилежністю до тих житлових умов котрі були створені радянським типовим проектування, що говорить про особливо очевидну пострадянську природу даної тенденції. Символіка первинної буттєвості отримала широке розповсюдження та стала зрозумілою архітектурою мовою як для замовників так і для багатьох професійних архітекторів, які також бачили в ній надолуження недоліків попередніх радянських десятиліть.

В процесі подальшого розвитку символіка первинної буттєвості стала поступово трансформуватись. Її головні елементи продовжували існувати, але почали видозмінюватись під впливом нових естетичних переваг і асоціацій, окреслюючи наступну тенденцію української архітектури 1990-х рр. Нею стала тенденція відродження категорії художності. В своїй основі вона мала кілька вихідних передумов: по-перше це продовження пізньо-радянських прагнень до “індивідуалізації” та “гуманізації”, по-друге, це потреба заповнити творчий вимір професії архітектора і по-третє, виникнення обставин що підходять для пояснення емоційності як компенсації при відсутності знань. Ці передумови мали результатом явище пострадянської емоційно-експресивної картинності як шляху відродження категорії художності.

В сенсі пострадянської природи цього етапу варто відзначити його особливу пов’язаність із тенденціями антимодернізму в радянській архітектурі 1980-х рр. Етап відродження категорії художності мав також свій різновид у відвертих архітектурних фантазіях та продовженні т.з. “паперової архітектури”. Тому реалізовані в повній мірі об’єкти цієї тенденції це переважно результат збігу обставин коли свобода творчості перетиналась із значними фінансовими можливостями.

Етап відродження категорії художності мав важливе значення як певне здійснення компенсації після одноманітного типового будівництва. Разом із тим процеси, що пов’язані із змінами свідомості перехідного пострадянського соціуму, стали виносити на поверхню нові потреби, котрі вже не могли бути задоволені експресивно-емоційною морфологією відродження категорії художності. Нові соціокультурні потреби, у престижності чи репрезентативності, вимагали додаткових символів та засобів.

Через кілька років після розвалу СРСР, стало очевидним, що криза перехідного періоду буде тривати довше ніж на це сподівались. Почуття незадоволення дійсністю відривало суспільні цінності від теперішнього, спрямовуючи його в минуле і майбутнє. В архітектурі перше стало виражатись власною докомуністичною історією, а друге сучасністю Заходу, що прямо перекликається із архітектурними виразами кризи ідеологічної парадигми комунізму 1980-х рр., про що йшлося у попередньому розділі. Так сформувались тенденції про-західного і про-історичного напрямку пострадянської архітектури.

Маючи свої передумови у радянській архітектурі 1980-х рр., ці тенденції також стали однаково прийнятні як для суспільного запиту так і для професійних очікувань архітекторів. Про-західний та про-історичні напрямки окреслювали не лише певні ціннісні орієнтири але відповідали суспільним уявленням про престижність та високий стиль, що обумовило особливо інтенсивне використання цього напрямку в банківському та адміністративному проектуванні.

До важливих рис, котрі відрізняють про-західний напрямок пострадянської архітектури від властиво західної є збереження переживань художності та навмисної емоційної картинності. До цієї ж тенденції можна віднести будівлі, де ознаки про-історичної та про-західної тенденції змішувалися і створювали окремий специфічний результат.

На певному етапі розвитку української архітектури 1990-х рр., стали спостерігатись прояви, зміст яких практично не відображав чогось, що пов’язане з радянським минулим. Таким чином стали зникати підстави називати таку архітектуру пострадянською. Прикладом архітектурного мислення в якому радянське минуле перестало відігравати суттєву роль стали зустрічатись по всій Україні, проте є підстави твердити, що з особливою інтенсивністю ознаки розкладу пострадянської архітектури проявились у містах Харкові та Одесі. В Харкові, очевидно внаслідок міцних конструктивістських традицій, сформувалась тенденція нового модернізму, що відверто контрастує із пострадянським антимодерністським радикалізмом. В Одесі, особливе акцентування на комерційну обумовленість архітектурних і культурних процесів викликала до життя архітектуру прямого гедонізму, що відображає новий - антиномічний характер культурного розвитку.

Визначення цих рис є важливим елементом побудови теоретичного підгрунтя пострадянської архітектури України, оскільки дають можливість окреслити межі цього явища загалом, а не тільки його загальнозрозумілого початку у 1991-му році.

Особливості розвитку пострадянської архітектури України мали свій вимір у процесах виникнення нового типологічного розмежування. В цей період вони відбувались як внаслідок появи нових споруд так і внаслідок набуття нової якості старими. Окрім освоєння цілковито нових типів, до процесу нового типологічного розмежування віднесено також набуття нової якості вже існуючими типами споруд під впливом капіталізації економічних відносин.

Розглянуто також вимір пострадянського розвитку в ключових регіонах Центру, Заходу, Сходу та Півдня, репрезентованих Києвом, Львовом, Харковом і Одесою, де місцева своєрідність стала предметом нового суспільного зацікавлення. У цьому зв’язку, одне місто – Київ, виділяється особливо, вирісши як в статусі так і у фінансовій спроможності. Складна діалектика пошуків архітектурної відповіді на новий статус Києва коливалась, в основному, між постпровінційними комплексами, первинною буттєвістю та адорацією Заходу. Базована на глибоких локальних традиціях та багатому історичному середовищі найстарша архітектурна школа України – львівська, протягом 1990-х рр., в основному, розвивалась в рамках сформованого в радянські часи “карпатського стилю”, морфологія якого мала багато спільного з символікою первинної буттєвості. В Одесі, те традиційним є особлива чутливість до комерційності, відродження капіталізму та категорії прагматичної ринкової вигідності на фоні культу дозвілля і споживання, сприяло не лише підкресленій комерційній обумовленості архітектурних процесів, але і виникненню прямого гедонізму - однієї з ознак завершення пострадянськості в архітектурі України. Щодо архітектури Харкова, де особливо проявилася тенденція нового модернізму, інша ознака закінчення пострадянської архітектури, то тут наявність великої кількості об’єктів з типовими пострадянськими ознаками антимодернізму, при наявності міцної конструктивістської традиції, лише підкреслювало об’єктивність і неминучість пострадянського етапу в архітектурі України.

РОЗДІЛ 5. ПОСТРАДЯНСЬКА АРХІТЕКТУРА ЯК ОБЄКТ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ.

В розділі проводиться аналіз пострадянської архітектури в теоретичному оціночно-порівняльному контексті. Тут даються відповіді на запитання про те, що являє собою пострадянська архітектура України в розумінні як локального розвитку, так і в світовому контексті.

Перший підрозділ присвячено проблематиці розгляду української архітектури 1990-х рр. в системі архітектурних процесів ХХ ст. В цьому зв’язку важливою рисою є характерна свідомість певного ментального розмежування загальносвітових, в тому числі і архітектурних, процесів, як наслідок всебічного ідеологічного відчуження комуністичного середовища від решти світу. Таким чином, виникає необхідність у певній структуризації розвитку української архітектури 1990-х рр. для визначення необхідних передумов її визначення у світовому контексті.

Проблема розгляду української архітектури 1990-х рр., в руслі світових процесів вимагає також окремого розмежування між “пострадянськістю” як часом після 1991-го року і “пострадянськістю” як певним соціокультурним феноменом, який розуміється у понятті “пострадянська архітектура”. В зв’язку із цим можна говорити про категорію значимої цілості пострадянської архітектури, умовою якої є поєднання трьох складових – соціальної, функціональної та мистецької.

Оскільки радянське минуле мало суттєвий вплив на процеси в українській архітектурі 1990-х рр., неможливо обійтись без розуміння самого радянського минулого як складової світового архітектурного розвитку обумовленого індустріальною епохою. Як в комуністичному, так і в капіталістичному світі архітектурні процеси маючи однакову пов’язаність з розвитком індустріалізму не могли не відображати його еволюційні зміни. Саме на цій основі пострадянська архітектура України може розглядатись в контексті світового розвитку що характерний трансформаціями індустріального суспільства в постіндустріальне. Прикладом на якому можна простежити неусвідомлену і спонтанну ознаку співмірності із світовим контекстом може бути комплекс зрушень пов’язаних із зміною ролі замовника в процесі проектування та логікою антимодерністських тенденцій.

В контексті рокладу індустріальності як культуротворчого поштовху та зв’язаного із цим пошуком альтернативи модернізму в попередніх історичних стилях, особливість пострадянської архітектури полягає в тому що тут освоєння історії носило світоглядний та ідентифікаційний аспект, в той час як на Заході цей процес швидко набрав комерційного забарвлення.

В другому підрозділі проводиться розгляд пострадянської архітектура 1991-2001 рр. як елементу майбутнього середовища для проектування. Дана проблема в значній мірі випливає із перехідної природи періоду 1990-х рр., котра зумовлює потребу вироблення окремого ставлення до архітектурних проявів, створених в цей період. Для теоретичного вирішення цієї потреби важливим є розмежування пострадянських архітектурних проявів на дві частини, котрі відображають її перехідну природу. Перша відображає у певній культурній формі перехідну свідомість соціуму, друга – редукційні наслідки суспільної невпорядкованості та нестабільності.

Відповідно до різних сутностей, виникають і підходи до пострадянських об’єктів як елементів простору проектування у майбутньому, які можна назвати “вегетативним” і “консерваційним”.

В сенсі вироблення системи ціннісних градацій всередині української архітектури 1991 – 2001 рр., особливе місце займає явище відтворення втрачених архітектурних пам’яток. Дослідження особливостей пострадянської архітектури дає підстави говорити, що це явище певним чином виходить за межі просто одного з реставраційних методів. Пов’язано це з тим, що згадані відтворення впродовж періоду 1990-х рр, носили очевидне відображення актуальних світоглядних процесів і цінностей. Відповідно до цього проводився спеціальний аналіз.

Так само, як без радянської архітектури 1970-80-х рр. були б неможливими особливості розвитку української архітектури 1990-х рр., так і вона, в свою чергу, має підстави розглядатися як неминуча вихідна база для подальшого розвитку. Аналізу цього майбутнього розвитку присвячено третій підрозділ.

В питанні про значення пострадянської архітектури для майбутнього було виокремлено два головних аспекти. Перший, пов’язаний із зміною ролі замовників. В результаті проведеного аналізу було виявлено спорідненість тенденцій народжених участю замовників у створенні архітектурних об’єктів, що виникла в пострадянський період та тенденцій, пов’язаних із загальною логікою формування постіндустріального суспільства. Другий аспект, звертає увагу на значення пострадянської архітектури 1990-х рр. як базису у формуванні нового покоління архітекторів. В цьому сенсі, ця архітектура може не лише виступати як морфологічна чи мотивотворча основа, але також як і основа пошуків альтернативи самій пострадянській архітектурі на новому етапі наступного розвитку.