У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми і відзначено наукову новизну її осмислення, визначено мету, завдання, джерелознавчу базу, об’єкт та методологічні принципи дослідження поетики повістей М.Хвильового, констатується теоретична і практична значимість досягнутих результатів аналізу повістевої творчості письменника, наведено дані про їх апробацію та публікацію, структуру дисертаційної роботи.
У розділі 1 “Концептуальні аспекти поетики прози Миколи Хвильового у літературознавстві” осмислюється стан вивчення повістей Миколи Хвильового в аспекті поетики тексту. Відібрані по темі матеріали в дисертації диференційовані за хронологічним принципом: 1) критика 20 - поч.30-х років з питань творчості М.Хвильового, 2) її вульгарно-соціологічні оцінки періоду дискримінації імені письменника та заборони його творів у 30-60-х рр., 3) радянське літературознавство 70-80-х рр. ХХ ст. про постать прозаїка, 4) праці літературознавців діаспори 30-80-х рр. ХХ ст., присвячені творчості М.Хвильового, 5) дослідження сучасних літературознавців з питань поетики повістей М.Хвильового. Відзначаючи об’єктивні оцінки творчості М.Хвильового рядом провідних критиків 20 - початку 30-х років ХХ ст., як от, М.Зеровим, О.Білецьким, П.Христюком, О.Дорошкевичем та ін., дисертант наголошує на безсумнівно позитивній ролі М.Хвильового в становленні в українській літературі цього періоду жанру – “соціально-психологічної повісті”. Складні ідейно-психологічні колізії, що знайшли вираження в художніх творах М.Хвильового, не завжди сприймалися як новаторство, нерідко викликали роздратування і несправедливі тенденційні оцінки критиків. “Антихвильовісти” (В.Коряк, С.Щупак, А.Хвиля та ін.) закидали М.Хвильовому й контакти з націоналістичними правими колами, й хворобливе сприймання непу, і відступ від позицій пролетарської літератури. Ідейні гасла М.Хвильового, які стали ідейно-семантичними ядрами в осмисленні дійсності в його творах, зумовили особливість їх поетики, але викликали різкі напади як з боку письменників, так і партійних керівників. Усталені у 20-х – на початку 30-х рр. штампи й ярлики в поцінуванні М.Хвильового як письменника і політика: “український буржуазний націоналіст”, “фашист”. Неоднозначною була і критика творів М.Хвильового в літературознавстві діаспори, хоча це й мало іншу зумовленість.
Сучасна літературознавча хвильовіана, започаткована статтями М.Жулинського в кінці 80-х рр. ХХ ст., - це статті, рецензії, критичні розвідки, монографії, дисертаційні дослідження, в яких спостерігаються новаторські підходи (Г.Хоменко, І.Колісниченко, Л.Коломієць, І.Денисюк, І.Констанкевич, І.Михайлин та ін.) до осмислення творчості М.Хвильового, в тому числі й його повісті. Але в наявних сучасних наукових працях здебільшого розглядаються ідейно-політичні погляди письменника, його роль у літературній дискусії 20-х рр., чимало уваги приділено своєрідності поетики новелістики прозаїка, що стосується повістей, то в їх дослідженні відкривається ще чимало нових горизонтів. Враховуючи напрацьоване вченими в галузі аналізу повістей М.Хвильового, дисертант виділяє свої аспекти бачення теми, наголошуючи при цьому, що деякі моменти її розгляду мають полемічний характер, як і саме визначення поняття “поетика”. У першому розділі дисертації здійснено короткий екскурс в історичний дискурс поняття “поетика” (від Арістотеля до М.Кодака, А.Ткаченка), що дало можливість синтезувати як прийняте в дисертаційній роботі таке його визначення: поетика – це комплекс усіх формозмістових складників твору, в тому числі і світогляду автора, його художнього вираження. У зв’язку з цим в аналізі повістей М.Хвильового виокремлюється концепція людини і дійсності в художньому світі митця, на розкриття якої скеровані всі художні засоби та прийоми. Головний принцип нашого розуміння категорії “поетика” полягає у відповіді на питання: як автор розкриває конфлікт, як творить образну систему, як моделює “художність тексту”.
Розділ 2 дисертації “Мотив абсурду та існування людини в ньому в повістях М.Хвильового” присвячений висвітленню авторської концепції світу і людини в повістях письменника, що пов’язана з переважаючими в його творах мотивами абсурду, туги героя за втраченими ілюзіями революційного минулого, та своєрідності її художнього виявлення. Повісті письменника розглядаються в контексті української прози 20-х рр. ХХ ст. (В.Підмогильний, В.Винниченко, М.Куліш, Ю.Яновський та ін.).
У підрозділі 2.1 “Концепція людини в повістях М.Хвильового. Її антитетичність абсурдному середовищу” визначається уявлення письменника про “нову” українську людину як фаустівський тип “громадської людини”, основні риси якої окреслені ним у памфлеті “Думки проти течії”. Це вольова, динамічна особистість, образ якої М.Хвильовий прагне створити у повістях. Особлива роль образу нової “громадської людини” в художній структурі повістей “Вальдшнепи”, “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія” полягає у його поліфункціональному призначенні, як авторської метапрограми, зумовленої соціальними обставинами 20-30-х рр. ХХ століття. Відповідний соціотип “громадської людини” містить менталітетні компоненти (національна ідея, пасіонарність, вітаїзм, антеїзм), що позначається на всіх рівнях поетики творів письменника. На думку М.Хвильового, лише така особистість здатна перебороти абсурдний світ та його ілюзії. Вочевидь, що головним у концепції дійсності М.Хвильового є зображення буття як безглуздого, ворожого світу (самотність, туга за втраченими ідеалами, розрив родинних зв’язків, порушення табу, розкол психіки). “Громадська людина” М.Хвильового протистоїть такому соціальному середовищу. Своєю сутністю вона зорієнтована на образ “загірної комуни” як втілення соціальної утопії, що має певні усталені модифікації (“голуба даль”, “прекрасна даль”). Але у тексті повістей М.Хвильового останній заперечується образом замкненого кола абсурду та зв’язаної з ним міфологеми дороги, що інтерпретується прозаїком як шлях в нікуди. Хронотопічна безвихідь героїв означена образами-символами, охарактеризована психологічно через внутрішній конфлікт, що зумовлений соціально, символізує особистісну долю визначеного типу “громадської людини”, яка змодельована в художніх творах і сприймається як протест проти світу абсурду. Провідним принципом зображення соціальних та психологічних характеристик явищ (як обставин буття героїв) є антитетичність, виявлювана контекстуально як форма вираження авторської свідомості (голуба даль – темнота, революціонер – кат, революція – деструкція). Герої повістей М.Хвильового “заражені” хворобою тотального деструктивізму, який несе з собою абсурдне суспільство. Вони змагаються з обставинами, але ніколи не зливаються з ідеалом “громадської людини”.
У підрозділі 2.2 “Трагічне у повістях Миколи Хвильового: форми його вираження” аналізується характер зображення дійсності і героя в ній у повістях “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”, “Мати” акцентовано актуалізацію в них трагічного, розглянуто форми його вираження. Трагізм світовідчуття письменника, зумовлений трагічними колізіями дійсності 20-х років, знайшов своє виявлення в зображенні долі героя в рамках трагічного конфлікту, що вибудовується на протилежності ідеалу і деформації людської сутності в умовах абсурдного світу. Це протистояння розгортається не стільки в зовнішній, скільки у внутрішній сфері. Вираження духовної розгубленості героя, екзистенційного відчуття відчуженості, втрати ідеалів організує напругу драматизму сюжетних ліній у повістях. Трагічне у повістях М.Хвильового має свої форми виявлення: герой, конфлікт, символи, мікрообрази, міфологеми. Важливу смислову роль у повісті “Санаторійна зона” відіграє образ зони як символ закритого простору. Міфологеми висоти (“командна висота”), ріки, звукові образи крику-мовчання переводять об’єктивовану буттєвість тексту цього твору у вимір естетико-філософського бачення. У прозі М.Хвильового індивідууми опиняються в пограничних ситуаціях на межі життя і смерті. Тому закономірним дисертант вважає введення такого поняття як екзистенціал смерті, що означає специфічну характеристику, спосіб буття. Визначаючи функцію екзистенціалу смерті як специфічне переживання присутності смерті в житті, дисертант розглядає його художнє відображення як у повістях, так і новелах М.Хвильового на рівні філософських суджень героїв, сюжетних колізій, пейзажу, позасюжетних елементів тощо. Авторське розуміння екзистенціалу смерті в його емпіричному виразі інтерпретується у філософських судженнях анарха (головного героя повісті “Санаторійна зона”): “По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не більше як ілюзія”. Опозиція життя-смерть моделюється на різних рівнях, акумулює в собі авторський філософський концепт буття як нерозривної суперечності. Остання постає як єдино можлива одиниця виміру людських цінностей, як вияв прагнення автора акцентувати думку про неможливість життя без смислу, де смерть найвдаліший варіант виходу з тупикової зони. Смерть трактується М.Хвильовим неоднозначно: 1) смерть – результат злочину, розриву родинних зв’язків (новела “Я(Романтика)” та повість “Мати”); 2) опоетизовується як наслідок подвигу (новела “Легенда”); 3) у повістях “Санаторійна зона”, “Іван Іванович”, “Вальдшнепи”, “Сентиментальна історія” смерть постає як результат соціальної деформації. М.Хвильовий розгортає тему смерті, фізичної і духовної, зумовленої втратою ілюзій, невідповідністю ідеалу і реальної дійсності, що психологічно виражено в характерах і долях героїв.
У розвитку опозиції життя-смерть М.Хвильовий звертається і до біблійних образів: “християнізація” в поетиці прозаїка орієнтована на мотиви добра, вселюдського прощення та страждання, які пов’язані з транскультурним змістом образу Христа. Герої повістей М.Хвильового несуть свій “хрест” на Голгофу. Навіть в архітектоніці “Санаторійної зони” наявне формальна форма хреста: розташування рядків за горизонтально-вертикальним пересіченням відтворює хрест. У горизонталі – зображення життєвих реалій, у вертикалі – “дійсність буття душі”. Перетин вертикалі і горизонталі (уявної і дійсної реальності) нагадує перемішування високих абстракцій містерії з побутовими інтермедіями. Образ санаторійного дурня як необхідний елемент абсурдного світу знаходиться посередині пересічення вертикалі і горизонталі. Як і кожен елемент поетики повісті М.Хвильового, він увиразнює “потрійне” дно підтексту і може дешифруватись як образ, ідеал, символ, які мають не зовнішнє формальне, а внутрішнє змістове соціальне наповнення. Образи дурня і вола – символи уярмленого українського народу; його час, його простір, його дух обмежені до трагічного стискання, контрольовані зоною.
З темою втрати людської орієнтації в абсурдному світі, зображення людини в якому постає в аспекті трагічного, пов’язано мотив кохання. Еротика М.Хвильового детермінована не лише індивідуальним, але й соціальним вибором. У художній інтерпретації одеїчна тема кохання (“Санаторійна зона”, “Вальдшнепи”) в підтексті уярмленого “тілесного” виражає водночас приниження духовного. Гармонія тілесних і духовних сутностей є ілюзією, як це відображено в повісті “Сентиментальна історія”, або й засобом, як у “Санаторійній зоні”, проникнення в душу героя і контролю за її порухами (Майя), аж до трагічного зламу (анарх). Неможливість досягнення гармонії у суспільстві прямо пропорційна неможливості реалізувати героєм свої мрії разом з коханою людиною. Кохання у потрактуванні М.Хвильового – теж чергова омана.
У підрозділі 2.3 “Сатира як естетико-художній спосіб відображення дійсності у повісті М.Хвильового “Іван Іванович” розглянуто характер та форми викриття світу абсурду та його пристосуванців. Розвінчання досягається за допомогою розмаїтих засобів сатири, яка функціонально близька до трагічного та трагікомічного і пов’язана з категорією комічного. В образі головного героя повісті “Іван Іванович” викривається лицемірство, партійний кар’єризм, обмеженість багатьох іванів івановичів. Слід відзначити, що сміх М.Хвильового конкретно спрямований проти загниваючої системи, яка прикривалась революційними гаслами. Зображення цих перероджень визначило трагічну тональність слова М.Хвильового. Воно досягається за допомогою сатири, яка функціонально близька до трагічного і пов’язана з категорією комічного. Домінантним варіантом сатири є іронія у розмаїтості її вияву. Письменник майстерно використовує іронічний жест, самоіронію, іронічні відступи, паралелі тощо. Найяскравіше М.Хвильовий “інтроспекторно” висвітлив мімікрію дрібного чиновника, з яким відбулась метаморфоза, за допомогою сатиричної деталі (асоціативна, портретна, психологічна, символічна, настроєва). У сполученні сатиричної деталі та іронії виникає комічний ефект (вступ, анотовані заголовки частин твору, експозиція, фінал твору), що зближує М.Хвильового з відомими сатириками світової літератури, такими як М.Гоголь, М.Салтиков-Щедрін, В.Маяковський, Д.Свіфт, У.Теккерей, зв’язок з якими у повісті “Іван Іванович” інтертекстуально підкреслюється. Автор застосовує різноманітні прийоми: вихваляння з метою приниження персонажів повісті “Іван Іванович”, акцентування на зовнішній помпезності і внутрішній невідповідності. Він вдало чергує словесно-ситуативні засоби творення комізму, які мають яскраво виражений ідеологічний аспект. Дисертант подає схему, що певною мірою ілюструє функціональність сатири на структурному рівні, з’яву в пореволюційній дійсності соціотипу - маски, знеособленої персони, засобу виконання чужих воль, що має не формальне, а змістове наповнення. Таким чином, для поетики повісті “Іван Іванович” характерним є наскрізна негативна оцінка не лише образу героя-переродженця, а всього глобального явища партійного керівництва. Повість М.Хвильового засвідчила появу в українській літературі початку ХХ ст. сатиричної повісті гнівно-критичного некомедійного ставлення до соціальних явищ.
Розділ 3 “Соціопсихологічні домінанти поетики повістей М.Хвильового” починається з аналітичного трактування терміну “домінанта” (за Ухтомським), наголошується, що соціопсихологічне поняття домінанта естетично інтерпретується в художньому тексті. У розділі розглянуто такі види домінант: політична, соціальна, побутова, психологічна, кольорова, звукова та особливості їх художнього прояву в повістях М.Хвильового. Полісемічність – прикмета повісті 20-30-х років ХХ ст. М.Хвильовий пропускає соціальні явища через призму суб’єктивного психологічного бачення, психологізм же його творів завжди поглиблений соціальними реаліями (обставинами, ситуаціями, факторами). Психологізм – наскрізний принцип авторського світосприймання. У повісті “Санаторійна зона” зміст соціопсихологічної домінанти розкрито на рівні коду, підтексту, натяку, і лише інколи відкрито (листи героїв, пророцтво Хлоні), у повісті “Іван Іванович” соціопсихологічна домінанта постає через сатиричну деталь, у “Вальдшнепах” – відкриті тези діалогів та монологів. Універсальним її виявом у всіх повістях є соціопсихологічна маска. Герої М.Хвильового ніби одягають соціопсихологічні маски, за якими ховають справжню свою суть: маска-коханця, маска-персона (соціальна мімікрія), маска-фанатика, маска-“его”, маска-“ідеального героя” та ін. У “Вальдшнепах” М.Хвильового соціопсихологічна домінанта не навантажена метафоричністю, у характеристиці героїв поставлено знак рівності між психологічним і соціальним. У третьому розділі простежується типологічна схожість мотиву роздвоєння психостанів, контроверзи, антиномій ідей у творах М.Хвильового і прозі Ф.Достоєвського. М.Хвильовий на образному та словесному рівнях розкриває психологічну природу соціальних явищ, що ставить його твори в один рівень зі світовими майстрами соціально-психологічної прози.
У Висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, які дають змогу довести, що повісті М.Хвильового – якісно новий етап у розвитку української літератури.
Аналітичний і системний підходи до аналізу прози М.Хвильового дали змогу визначити специфіку її поетики:
1)авторська концепція світу і героя зумовила антитетичність зовнішнього і внутрішнього, трагічного і комічного, психологічного і соціального в зображенні дійсності і людини;
2)у концепції М.Хвильового навколишня дійсність – світ абсурду, зона, з якої нікому не дано вирватись.
Ідеал письменника – “громадська людина”, декларований ним у памфлеті “Думки проти течії”, насправді залишився не реалізованим у художній прозі. Герой повісті, роздвоєна, відчужена особистість, не може себе реалізувати у світі абсурду, втрачає віру в суспільні ідеали і внаслідок цього стає трагічним героєм. Трагічне у повістях М.Хвильового має своєрідні форми вираження: внутрішній конфлікт, топографічно-просторові обриси, образи-міфологеми висоти, ріки, зони, екзистенціал смерті, символи, звукові образи-символи крику–мовчання, транскультурні біблійні образи, розвиток мотиву кохання. Одним з головних художніх засобів М.Хвильового є протиставлення: життя – смерть, психологічне – соціальне. Антитетичність постійно рефренується у тексті повісті, зокрема, у “Санаторійній зоні”.
Повість “Іван Іванович”, на перший погляд, зовсім не схожа з “Санаторійною зоною”, все ж пов’язана з нею спільною темою, наявністю соціопсихологічних домінант. Головна естетична категорія у тканині повісті – комічне, яка художньо реалізується через засоби сатири: гротеск, іронію, сарказм, самоіронію. Автор досягає максимального розкриття деформаційного явища – переродження партійного діяча за допомогою сатиричної деталі (емоційно-образної), словесних, словесно-ситуаційних, ситуаційних засобів комізму.
Повісті М.Хвильового “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”, “Мати”, “Іван Іванович”, “Вальдшнепи” мають спільні точки дотику. Соціопсихологічна домінанта в структурі їх тексту є першоосновою індивідуального авторського світобачення. Соціопсихологічна домінанта складає основу естетичних засад М.Хвильового. Письменник пропускає соціальні явища через призму суб’єктивного бачення, психологізм же у його повістях завжди поглиблений соціальними обставинами, ситуаціями, факторами. У творчості М.Хвильового соціопсихологічні домінанти виокремились в розгалужені асоціативні ряди, які постійно треба тримати в пам’яті, їх інваріанти тісно переплетені з мотивами, символами, сюжетами, тематикою і проблематикою власних і своєрідно інтерпретованих з творів інших письменників (Ф.Достоєвський “Брати Карамазови”).
У контексті української і світової літератури повісті М.Хвильового (як і вся його творчість) засвідчують дивовижно стрімкий розквіт жертовного таланту, який “прагнув до зір” і досяг їх, залишивши нам на згадку про своє безсмертя запах, звук і колір хвилюючого Слова.
Хвильовий М. Санаторійна зона // Хвильовий М. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 1. – С. 401.
