ПОЛІТИЧНИЙ ПОРЯДОК ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі сформульовано основну наукову проблему  дослідження, обгрунтовано актуальність теми. Визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження. Висвітлено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів та окреслено методологічну основу дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади визначення політичного порядку” проаналізовано філософські підвалини та загальна методика визначення поняття порядку, а також еволюція парадигм його розуміння.

У підрозділі 1.1.  “Філософські підвалини та загальна методика визначення поняття порядку” зазначається, що на різних стадіях еволюції соціально-політичної думки розуміння порядку має свої когнітивні межі. Вже давні мислителі приділяють серйозну увагу проблемі порядку в суспільстві. Конфуцій, досократики, особливо піфагорейська школа, Платон, Аристотель, стоїки, Цицерон, а також середньовічні християнські філософи Аврелій Августин та Фома Аквінський розуміють  порядок як розміщення усіх речей на потрібних для них місцях, а в пошуках закономірної та іманентної основи соціальних процесів та явищ обирають в якості критерія, міри впорядкованості: давньокитайські та давньогрецькі філософи – гармонію космосу; давньоримські мислителі – загальний розумовий взаємозв’язок всього існуючого; середньовічні філософи, які безпосередньо мислили в категоріях порядків, - божественний цілісний світопорядок, що розуміється як сукупність частин, що розміщені за ієрархічним порядком в залежності від їх досконалості, або здатності пізнання Бога. Їх погляди заклали основу всіх традиційних підходів до дослідження соціального та політичного порядків. Подальший розвиток методологічних підходів до дослідження порядку в суспільстві пов’язаний з різними варіаціями теорії суспільного договору Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та ін.

“Гоббсова проблема порядку”  є значимою частиною наукових конструкцій мислителів, що заклали методологію системного аналізу суспільства: О.Конта, Г.Спенсера,  Е. Дюркгейма та ін. Якісна  різниця в підходах цих мислителів в тому, що головними суб’єктами впорядкування соціальних зв’язків у суспільстві визнаються: у О.Конта – меритократичний уряд, у Е. Дюркгейма – професійна група, а у Г.Спенсера – держава, що виконує “негативно-регулятивні функції”.

На основі позитивістської філософії у другій половині XIX ст. активно розробляється проблема солідарності як нормативно-ціннісної підвалини та регулятора політичного порядку у працях Л. Дюгі, Л. Буржуа, П.А. Кропоткіна,  Н.К. Михайловського. Окрім солідарності, іншою підвалиною будь-якого суспільства теоретики солідарності вважали ієрархію. Схожі позиції поділяли теоретики євразійства Л.П. Карсавін, Н.Н. Алєксєєв, Н.С. Трубецькой, які будували свою політико-філософську концепцію на основі філософії Всеєдності з її центральними ідеями соборності, гармонії та ієрархії.

Проблема ефективності та сталості соціальних та політичних систем, а в її рамках проблема порядку, отримала свій подальший розвиток в різних наукових напрямках: структурного функціоналізму Р.Мертона, Т.Парсонса; інституціоналізму Т.Веблена, Дж. Гелбрейта, Д.Бьюкенена, Г.Таллока; теоріях соціального конфлікту К.Маркса, Г.Зіммеля, Л. Гумпловича, Р.Дарендорфа, Ч.Р.Міллса, Л.Козера,           Р.Е. Парка.

У сучасній політичній науці і практиці сенс поняття «політичний порядок» є дуже різноманітним, але далеким від оптимального: воно страждає емпіричністю та фрагментарністю. Термін “порядок” використовується для характеристики політичного режиму на рівні країни  чи навіть міжнародної системи, ототожнюється з політичною стабільністю або слугує інструментом розкриття даного поняття         (Р. Арон,  А.П. Здесенко). Політичний порядок як  категорію, що розкриває нормативно-регулятивні засади політики як людської діяльності і, таким чином, виступає як форма організації політичного життя знаходимо лише у  наукових дослідженнях О.І. Демідова. Проблеми сутності, типології та способів функціонування міжнародного та світового політичного порядку досліджується у працях Є. Баталова, П. Циганкова, М. Шепєлєва, С. Шергіна.

Визначається, що методологічні засади дослідження обгрунтовані наявністю наступних наукових проблем: 1) у політології широко використовується термін “порядок” при визначенні або поясненні політичних феноменів, явищ, але він не є концептуально визначеним. Звідси виникає проблема наявності різноманітних визначень порядку через його ототожнення  з такими категоріями як політична система, політичний устрій, політичний режим або політична організація, його ототожнення з такими якостями системи як стабільність або рівновага   в певному соціально-філософському, історичному та парадигмальному контексті; 2) інша пов’язана з першою, - проблема існування таких феноменів  та явищ в політичному житті, що не можна дослідити достатньою мірою лише на основі категорій, через які ототожнюється поняття порядку. Тому для вирішення цих проблем ми пропонуємо наступну методику та методологію дослідження.

Загальною первісною базою дослідження є герменевтичний метод, згідно з яким зроблена спроба зрозуміти об’єкт та предмет дослідження  як частковий випадок більш загального, що вже має статус зрозумілого, а в нашому випадку ще й концептуально визначеного. Проводиться розрізнення між визначенням політичнного  порядку в якості методологічного прийому та визначенням політичного порядку як феномену. У роботі “порядок” визначається як феномен, а потім аналізується як метод. При визначенні порядку як феномену ми постулюємо його в межах традиційних парадигм. Кожен раз, коли порядок виступає як метод,  в якості концептуального та емпіричного об’єкту аналізу постає те, що задавалося та постулювалося в традиційних підходах та теоріях. 

   Науково-теоретичні та методичні основи дослідження обгрунтовуються на основі нормативно-онтологічної, історико-діалектичної та емпірико-аналітичної позиціях. Поєднуються нормативно-онтологічна та історико-аналітична школи мислення з розуміючо-історіогріфічною позицією (в контексті того, що стосується розуміння науки) та противопоставляються позиції пояснювально-аналітичній (емпірико-аналітична школа). Такою лінією поділу в значній мірі відображується різниця між розумінням та поясненням, яку провів ще В. Дільтей.

Принципи порівняльного аналізу виводяться з поєднання підходів до предмету дослідження на основі пояснювальної та на основі розуміючої позиції. Виходячи з пояснювальної позиції порівняльний аналіз направляється на пошук співвідношення між ознаками та загальних правил, що виділяються з феноменології окремих випадків. Виходячи з розуміючої позиції при допущенні порівняння виділяється особливе та своєрідне.  Принципова різниця в тому, чи має місце намір відповідати окремому феномену в його цілковитій складності або в тому, чи наявний інтерес щодо генералізації за межами окремого випадку.

Ці два підходи використовуються у поєднанні. На основі застосування методу типологізації виділяються певні типи політичних порядків. Виходячи з розуміючого підходу, проводиться типологізація за принципом особливого та своєрідного в просторі та часі, але в рамках цієї позиції знімається посилка про необхідність нормативного навантаження сенсом “доброго” чи “поганого” порядку. Натомість на основі пояснювальної позиції порівнюються типи порядків за певною ідеально-типічною схемою.

Історіографічно-розуміючий та аналітико-пояснюючий підходи покладено в   основу синтезу (поєднання з урахуванням аналітичної різниці) номотетичного  та ідеографічнного підходів дослідження. Такий синтез виступає основою необхідності звернення в роботі до філософських проблем визначення класичних та некласичних форм раціональності.

У межах всієї роботи використовується методика  категоріальної схеми аналізу. Вона поділяється на два етапи. Спочатку (в першому та другому розділах) в світлі існуючого змісту розробляються категорії, що є корисними для подальшого отримання  необхідної інформації (індуктивний метод). Далі на основі визначених категорій розглядаються та аналізуються явища політичного життя, які найбільш глибше визначаються саме через ці категорії.

Так, на першому етапі визначення порядку (в рамках гуманітарної парадигми) задається певний напрямок мислення, що визначає загальну методологію дослідження. В рамках концептуального визначення порядку зроблена спроба уникати виведення єдиного поняття методом дедукції. Виходячи з цього, ми намагаємося побудувати модель визначення категорії за гносеологічним критерієм в рамках різних шкіл та напрямків. Тобто показана спроба поєднання номотетичного та ідеографічного підходів у вирішенні проблеми методу визначення порядку. Виведено декілька визначень, які відрізняються, але не носять суперечливий характер один до одного: це надає можливість оперувати «порядком» в різних парадигмальних та гносеологічних вимірах.

Визначаються методи дослідження з урахуванням наявності обумовленого та комунікативно-об’єктивного розуміння – або наявності подвійної структури смислів. Тобто, коли розглядаються певні  феномени сакрального, спонтанного чи примусового порядку, вони заздалегідь є обумовленими приналежністю до певної історичної, культурної середи та певних екзистенційних зв’язків. Запропоновані в попередніх підрозділах міждисциплінарні та нормативно-онтологічні дефініції дають можливість вивести розуміння типів порядків за межі обумовленої середи до комунікативно-генералізуючого розуміння. Тому типи політичних порядків – це перш за все генералізації, що в реальності можуть наповнюватися специфічним конкретно-історичним змістом. Можливість поєднання методів пояснювальної та розуміючої позицій засновується саме на цьому підході. На основі цього використовується історично-порівняльний метод для наведення мостів між  сучасними поняттями та поняттями, що склалися в історії соціально-філософської думки.

Вихід зі статичного усвідомлення політичного порядку та його концептуальне оформлення пропонується здійснювати на основі гуманітарної парадигми та її концепції “політичного життя”, а також виходячи з положень класичної та некласичної концепцій раціональності (в тому вигляді, в якому цю раціональність представляє М. Мамардашвілі). Зазначається, що поняття “політичного життя” є основою аналітичної точності у визначенні політичного порядку з урахуванням на динамічність та непостійність політичної реальності.

Політичний порядок  мислиться в термінах класичного та некласичного ідеалу раціональності. Так, в рамках класичної раціональності обгрунтовується можливість вести мову про безліч політичних порядків (поняття «порядку» охоплює, наприклад, такі розуміючі цілісності як політичні системи і режими, політичні культури і т.п.). При цьому існує якийсь ідеальний порядок і відповідна точка відліку як умова його досягнення, тому інші політичні порядки розташовуються за певною шкалою відповідності. Системою відліку (як якогось раціонального втілення абсолюту) можуть бути як чисто раціональні схеми «кращого», наприклад,  політичного режиму, засновані на цінностях утилітаризму, так і ідеології, засновані на моральних, релігійних цінностях. Слідуючи іншому типу раціональності, аналізується можливість редукції цих «точок відліку» до поняття розуміючих цілісностей, розташування їх в континуумі, наскільки вони рефлексивно пізнані своїм носієм, і наскільки інтенціональні. На основі цього зроблено висновок, що некласична концепція дозволяє вивести визначення  «порядку» за рамки аксиологічних атрибуцій. Виводиться, що порядок визначається не тільки через шкалу “правильно - неправильно” (коли орієнтація на “правильні” норми є саме виявом порядку, а неправильні – безпорядку), а також через шкалу ”зрозуміле - незрозуміле”. Звідси – лише зрозуміле визначає порядок. Зазначено, що це лише абсолютні визначення  порядку. Таким чином, такі категорії виступають концептуальними інструментами для розуміння конкретного існування речей в світі їх можливостей.

 Коректно також говорити про синтетичне поєднання вищенаведених визначень. Це служить основою для утвердження наявності варіації порядків, які визначені за координатною схемою зрозуміле та правильне, зрозуміле, але не правильне (поганий порядок, але стабільний), незрозуміле, але правильне за освяченням авторитету. Наголошується на необхідності враховувати і такі варіації, коли зрозуміле автоматично, незалежно придає об’єкту статус правильності. Визначається порядок на двох рівнях: самоорганізаційному та організованому.

У підрозділі 1.2. “Еволюція парадигм розуміння феномену політичного порядку” зазначаємо  відмінність розуміння порядку в рамках ліберальної та консервативної ідеологій від його розуміння позитивізмом. Ідеологія уявляє порядок в якості життєвої цінності, позитивізм розуміє його як предмет соціального конструювання, як пошук  об’єктивного, “правильного порядку”.

Позитивізм, структурний функціоналізм задає межі сприйняття порядку в термінах «стабілізаційної свідомості». Звідси виводиться ототожнення порядку зі стабільністю, а також нормативний зміст порядку (порядок – це норми або орієнтація на них), що дозволяє розглядати його як якісну характеристику дійсності загалом. Завдяки необхідності  мислення порядку в термінах більш загальних, вільних як від аксиологічних атрибуцій, так і від суб’єктивної релятивності “розуміючих цілісностей” ми маємо вийти на інший фундаментальний рівень дослідження.

Виникає необхідність визначення “порядку” через менш релятивні терміни. На ці терміни ми виходимо завдяки наявності зв’язку порядку з феноменом інформації через визначення його в термінах “розуміючих цілісностей”. Виходимо з посилки, згідно з якою існує сполучення між удосконаленням технологій, ускладненням  соціальної організації та розширенням інформаційного об’єму інтелекту. Порядок – це певним чином організована інформація. Як антиентропійний чинник вона являє собою “матеріал” для створення цілісностей. Цілісність є категорія системної парадигми, тому вона надає нам підстави для визначення порядку в рамках останньої. Звідси порядок можна визначити як зв’язок елементів. Але більш репрезентативним може стати визначення порядку через форму взаємозв’язків елементів в структурі системи. В контексті інформаційної парадигми порядок визначається через співвідношення жорстких та імовірнісних зв’язків або інакше – через співвідношення впорядкованості та невпорядкованості. Порядок має існувати, коли це співвідношення забезпечує ефективність системи. Безпорядок, коли це співвідношення руйнує систему. Тобто, визначаємо  порядок через менш релятивний критерій, яким є ефективність.

Співвідношення зв’язків має горизонтальний та вертикальний рівні, виходячи з чого зазначається поступове ускладнення системи, розвиток порядку через намагання його збереження. Саме тут актуальним є введення категорії “організації”, що визначається як  напрямок впорядкування, співвідношення або елементів системи, або інформації. Ця методологія надає нам основи виходу на проблему типологізації порядків та необхідність розкриття сутності феномену “ієрархії”. В рамках вже розглянутих концепцій та підходів щодо визначенння порядку, ми мали змогу дифініціювати “ієрархію” як форму організації останнього. Вона виступає показником розвитку та ефективності порядку. Використання замість порядку терміну системи у цьому визначенні буде релевантним тільки з огляду на посилку, що система за своєю гносеологічною сутністю є засіб кінцевого уявлення нескінченно складного об’єкту, тобто вона є розуміючою цілісністю, якою ми маємо змогу мислити феномен порядку взагалі. Типи порядків визначаємо через типи розуміючих цілісностей, через співвідношення впорядкованості та невпорядкованості, через організаційний рівень порядку. Останнє надає нам можливість відслідкувати історичні типи порядків: сакральний порядок, примусовий порядок, спонтаний порядок.

У другому розділі “Політична ієрархія як конституюча підвалина політичного порядку” розкривається сутність феномену політичної ієрархії через визначення її природи та походження, а також через виявлення принципів її конструювання. 

У підрозділі 2.1. “Природа та походження політичної ієрархії” показано, що перш ніж вийти до розкриття поняття політичної ієрархії як сутнісної характеристики політичного порядку, необхідно зважити на те, чи є ієрархія сутнісною характеристикою саме політичного. Ієрархія на рівні родового феномену виступає конституючим принципом порядку, який визначається на рівні родового феномену. На основі підходів Х. Арендт та К. Шмітта до визначення основних критеріїв політичного виведено два виміри політичного порядку – субординацію та координацію, що можуть поставати як специфічні прояви феномену організації та відповідно ієрархії.

Слід зазначити, що політичний порядок за своєю природою не є нейтральним до цінностей. Він визначає як ієрархію цінностей, так і владну ієрархію. Сутність політики позначається через порядок – більш загальну категорію, ніж держава.

На основі поглядів Є. Дюркгейма ідеал порядку в суспільстві розуміється як наявність соціальної справедливості. Поняття ідеального порядку виступає невід’ємним від поняття соціальної солідарності. Робиться висновок, що соціальна солідарність є умовою існування соціального порядку.

Відзначається, що в основі порядку власне політичного лежить все ж таки владна ієрархія, що відображає відносини панування і підкорення у суспільстві. Це не виключає наявності та значущості горизонтальних зв’язків, побудованих на солідарності, але ці зв’язки є вторинними по відношенню до політичної сфери (розуміння природи політичного).

 Солідарність виступає одночасно як один з проявів політичного порядку та як умова останнього. Солідарність виражає певний концепт зв’язку в системі,  а саме - зв’язок на основі рівності. Ця рівність існує на основі наявності зовнішнього фактору, що передує цій рівності: рівні умови конкуренції, загальні цінності, загальне уявлення про зовнішні загрози і т.п. Наявність солідарності не протирічить ієрархії, тим більше вона є конституючим чинником останньої в тенденції до розвитку, до ускладнення.

Виділяється необхідний в методологічному плані аспект: порядок, що розуміється як розташування всіх елементів системи на придатних і належних місцях, або порядок, що розуміється як прегнантна організованість системи, не може претендувати на те, щоб використовуватись як родове поняття. Розуміння його сутнісних рис має здійснюватись на підставі аналізу принципів та засад організації зв’язків та відносин між його елементами, що у політичній сфері виражається в ієрархічній організації владних відносин. Принцип уявлення про ціле стає принципом градації елементів цілого.

Ієрархія є сутнісною характеристикою порядку, тобто порядок виражається перш за все через ієрархію, особливо якщо об’єкт дослідження може розглядатись на основі організаційної парадигми. Концепт зв’язків в ієрархії: координація, субординація, взаємодія (система «зворотніх зв’язків») або прямий зв'язок по вертикалі надає нам можливість говорити про ступінь організованості системи, якою виражається певний вид порядку. Більш організована система – це більш ієрархізована система, але ступінь ефективності розвитку такого порядку визначається саме типом зв’язків між рівнями цієї ієрархії, а не ступенем ієрархізованості. Ієрархію можуть утворювати не лише інститути, а й норми, наскільки вони носять регулюючий, а не передвизначаючий характер. Чим вони є загальнішими, ширшими, тим більш вони слугують показником найвищої складності ієрархії.

Наводиться гіпотеза, що ієрархія починається з домінуючого положення старших (геронтократія). Надалі відбувається статева диференціація, яка є лише наслідком ієрархізації відносин між чоловіками та переходу  індивідів в певний соціальний статус на основі розділення “громадянських” та “домашніх” справ.

Виявлення логічних закономірностей виникнення ієрархії, приводять до висновку, що вона виходить за межі раціонального конструювання, тобто має глибші коріння: дополітичні, досоціальні. Тобто, ієрархія засновується на диференціації та походить з попередньої наявності відмінностей між елементами сукупності.

У підрозділі 2.1. “Конструювання політичної ієрархії” виділяються два протилежні ідеальні типи механізму конструювання політичної ієрархії: моноцентричний та поліцентричний. Ці механізми слугують основою створення моноцентричного простору, який характеризується яскраво вираженим центром влади, якому можна пасивно протистояти, але з яким не можна конкурувати. Поліцентричний політичний простір характеризується наявністю декількох або безлічі більш-менш зіставних по своїй силі центрів влади. Зазначається, що передумовою процесу політичного конструювання ієрархій є створення ідеологічних проектів, творцями яких можуть бути суб’єкти зазначених вже просторів. Наголошується на  залежності між ідеальними типами трансформації проектів в політичну ієрархію та типами політичних просторів. Ця залежність проявляється тому, що моноцентричному простору відповідає механізм насильницького конструювання ієрархії, а поліцентричному – механізм інтеріоризації проекту ієрархії в результаті дії пропаганди та агітації.

Прикладом сконструйованої політичної ієрархії наводиться та, що існувала в рамках радянської системи.  На основі порівняльного аналізу основних рис політичної ієрархії українського політичного простору та радянського робиться висновок про змішаний тип конструювання політичної ієрархії в Україні. Наявна система влади в Україні є результатом наслідуваного від радянських часів механізму ієрархізації та механізму ієрархізації за принципом інтеріоризації. Останній виходить з процесу побудови поліцентричного політичного простору.

На прикладі радянської та української моделей політичного порядку показано, що субординаційні зв'язки формують ієрархії влади зверху вниз, тоді як координаційні зв'язки інтегрують гілки влади з метою забезпечення цілісності держави. Співвідношення між цими зв'язками вельми важливі для управління, оскільки забезпечують підпорядкування цілей та інтересів гілок влади державі в цілому. Субординаційні зв'язки так чи інакше деформуються координаційними, оскільки відбувається зрівнювання субординованих посад членством в координуючих органах управління. Обгрунтовується положення, що високий ступінь інституалізованості  координативних зв’язків на різних рівнях ієрархії та між різними рівнями ієрархіії призводить до розвитку моноцентричного політичного простору, або вже є показником наявності останнього.

У третьому розділі “Історичні типи політичного порядку” наводяться історичні приклади існування політичних порядків, типологізація яких здійснюється за ідеально-типічною схемою.

У підрозділі 3.1. “Сакральний політичний порядок” згідно з посилкою, -  держава підпорядкована політичному суспільству як цілому, - робиться висновок, що основою політичного порядку є не держава, а  система цінностей. Звідси маємо можливість розглядати еволюцію політичного порядку в світовій історії у залежності від ціннісно-нормативної основи.

      Зазначається, що політичне є інтегральною частиною загальної структури традиційного суспільства і не може розглядатися окремо від сакральних учень. Політична ієрархія в людському суспільстві відображає загальну ієрархію духовних світів, і, відповідно, в сакральній політиці вищі суспільні позиції припускають импліцитно володіння вищою онтологічною природою. Звідси бере початок політичний проект “божественних владик” і кастова система.

     Вказується, що найважливішим завданням побудови християнського, сакрального політичного порядку було встановлення відносин між державою і церквою. Прикладом втілення найбільш досконалого історичного сакрального порядку виступає Візантія. Костянтин вважався служителем Божиїм: не людей, не республіки, не "більшості". Він  виступав верховною владою відносно підданих, але не абсолютною, бо мав визначений законом Бога зміст, якому він служить. Собори, ухвали яких ставали законом для імператора розглядаються як координаційні органи. У Візантії відношення державної і церковної влади були поставлені на грунт союзу: згода досягалась одностайністю закону та канону, ухвал державних і церковних.   Вказується на можливість постановки двох протилежних концепцій державно-церковних взаємин. По-перше, церковна влада може отримати ідею папоцезаризму. По-друге, навпаки, імператор може отримати цезаро-папістські прагнення.

Розглядається питання про «ісламське правління». Робиться висновок, що це лінія, наступна по відношенню до ідейно-культурної і політико-правової спадщини ісламу. Основна її теза - незалежність правової системи як необхідна опора для мусульман в їх протистоянні культурному відчуженню та етичному хаосу. Шаріат розглядається як інший напрямок встановлення ісламського сакрального порядку. Він не розділяє сфери моралі і права, а є зведенням правил поведінки мусульманина на всі випадки життя. Принципи, що керують мораллю та поведінкою в ісламі призводять до неподільності релігії та політики.  За  відсутністю Церкви як формально-організаційного важеля забезпечення єдності мусульманська думка більше всього боїться розколу та розброду.

У підрозділі 3.2. “Псевдосакральний (“примусовий”) політичний порядок” основною посилкою виступає поняття трансрелігійності. Це релігійність, що потенційно присутня у всьому і ніде, реально не існує, не досягає повноти власного буття. У багатьох функціях релігія підміняється ідеологією. Цим обумовлена зміна сакрального порядку псевдосакральним, таким, що спирається на ідею силової інтеграції. Відомий з найдавніших часів принцип об'єднання через насильство. Цим насильством і об'єднуються суспільство або суспільства, коли загублена трансцендентна основа їх єдності.

Сакральні традиції «сакралізують» мирські цінності. Тут маємо право говорити про виникнення «псевдосакрального». Політичний порядок має свою опору вже не у трансцендентній сфері абсолютних значимостей, а у згоді всіх індивидів. Важливою передумовою утвердження «примусового», псевдосакрального порядку в сучасному суспільстві з'явилося уявлення про всемогутність розуму людини. У процесі розвитку цього псевдосакрального, «примусового» порядку можна виділити наступні етапи, що виражають закономірність розширення меж політичного порядку: античний поліс, національна держава, світове суспільство.

Вказується, що формування світового порядку є результатом якісної трансформації системи соціокультурних норм і цінностей сучасного суспільства. В основі цієї трансформації лежить універсалізація ліберальної системи цінностей, оскільки за своєю природою ліберальне суспільство найповніше втілюється саме у вигляді глобального суспільства. Зазначається, що світовий процес став розглядатися з точки зору зростання або зниження впорядкованості зв’язків і відносин. На цьому ґрунті з’явились концепції, за якими формування глобального суспільства має супроводжуватись переходом від міжнародного до світового порядку, коли загальносистемна структура визначатиме внутрішні суспільні процеси на національному і локальному рівнях.

Робиться висновок, що міжнародний порядок – це спосіб самоорганізації міжнародного життя через взаємодію між державами, в основі якої лежить конкуренція національних інтересів та співвідношення національних сил.  Світовий же порядок – це спосіб цілераціональної організації міжнародного життя шляхом формування глобального інституційного середовища узгодження. Зазначається необхідність для світової держави власного політичного суспільства: це плюралістичне світове політичне суспільство повинне складатися не тільки з міжнародних і наднаціональних установ, яких вимагає світовий уряд, але також (причому в першу чергу) з найокреміших політичних суспільств, з їх власною політичною структурою і життям, їх власною національною і культурною спадщинами, їх різноманітними установами і співтовариствами.

У підрозділі 3.3. “Спонтанний політичний порядок” проаналізовано   розроблені Г. Спенсером об'єктивні методологічні  критерії порядку в суспільстві. Це стосується розмежування процесів самоорганізації та керованих процесів в суспільстві.

 Продовженням розвитку ідеї спонтанного порядку розглядається концепція Ф. Гаєка. За ним спонтанні порядки складаються в ході органічного еволюційного процесу. Вони не виявляють спеціального задуму та не контролюються з єдиного центру. Координація в них досягається не за рахунок підпорядкування якійсь загальній меті, а за рахунок дотримування універсальних правил поведінки. Так, до систем, що свідомо управляються, Хаєк відносить армії, урядові установи, промислові корпорації,  а до структур, що самоорганізуються та саморегулюються – мову, мораль, право та ринок.

Категорія «порядок» стала важливим інструментом оцінки «правильності» і «неправильності» соціальних і політичних подій і навіть окремих вчинків їх учасників. Порядок часто протиставляється не тільки хаосу, безладу, але й анархії: на цьому зіставленні грунтується аналітична точність даного поняття. Анархія розглядається як тип спонтанного порядку, що має не історичне підгрунття свого існування, а засновується на ідеологічному фундаменті.

Зроблено висновок, що анархію неправомірно протиставляти порядку, оскільки вона є різновидом останнього. Це те ж саме, якби оцінювати наявність порядку в суспільстві і в його політичній сфері через поняття демократії або тоталітаризму. Представлення анархії антиподом порядку свідомо або мимоволі зводить останній  до системи владних, в основному державних відносин, що спотворює його сутність.