Рабінович С.П. Права людини у природно-правовій думці неотомізму

Краткое содержание

            ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Огляд літератури за темою та характеристика методології дослідження” міститься два підрозділи, в яких аналізується джерельна база дисертаційного дослідження та обґрунтовуються методи, які у ньому використовувалися.

      У підрозділі 1.1. “Характеристика джерел” подається огляд літератури за темою дослідження, окреслюються основні етапи розвитку наукової думки

            за розглядуваною у дисертації проблемою і визначаються ті питання, що залишились невирішеними.

      У підрозділі 1.2. “Особливості методології дослідження” викладається загальна методика дослідження, характеризуються його основні методи і обґрунтовується доречність їх використання у роботі.

Другий розділ “Розвиток природно-правової думки неотомізму у ХХ столітті” складається з двох підрозділів, у яких розглядається еволюція неотомістичної природно-правової ідеології, відображеної в офіційних документах та інших джерелах католицького соціального вчення.

      У підрозділі 2.1. “Загальна характеристика соціального вчення католицизму” визначається поняття соціальної доктрини католицизму, характеризуються джерела й основні принципи її формування, а також обґрунтовується підставність використовуваної у дослідженні двоетапної періодизації еволюції природно-правової думки неотомізму. Висвітлюються філософсько-правові погляди Томи Аквінського як теоретична основа природно-правових концепцій католицької церкви.

У підрозділі 2.2. “Еволюція природно-правової думки неотомізму” розвиток еволюції неотомістичного праворозуміння у ХХ ст. характеризується як процес, зумовлюваний головним чином історико-соціальними та політико-ідеологічними чинниками.

Звернення католицизму до природно-правового вчення неотомізму було викликане необхідністю вирішення актуальних соціально-політичних завдань, котрі постали перед католицькою церквою наприкінці ХІХ ст. Відтак, на першому етапі своєї еволюції – від моменту оприлюднення енцикліки папи римського Лева ХІІІ “Rerum novarum” (“Нові речі”, 1891 р.) і до середини ХХ століття – неотомістична природно-правова думка розвивалась у рамках конфронтації із секулярними ідеологіями соціалізму та лібералізму. У такому контексті Левом XIII (1878–1903) та його наступниками – Пієм XI (1922–1939) і Пієм XII (1939–1958) з томістичних позицій природної справедливості обстоювалась недоторканність інституту приватної власності, низка соціально-економічних прав трудівників та право на свободу католицького віросповідання. При цьому природність свободи слова, думки, совісті й релігії заперечувалась, що пояснювалось насамперед прагненням католицької церкви забезпечити власні інституційні інтереси, посиливши при цьому вплив на робітничий клас як вагому рушійну силу соціальних перетворень.

Загальноцивілізаційні зміни середини ХХ ст. і внутрішні суперечності католицизму призвели до соціальної та віровчительної кризи останнього. Необхідність пристосування католицької церкви до існування у секуляризованому ідейно-плюралістичному світі зумовила її перехід від конфронтаційних відносин із нехристиянськими соціально-політичними утвореннями до діалогу з ними. Саме тому в цей період, котрий позначає собою початок другого етапу в

розвитку неотомістичної природно-правової думки, церква сприйняла секулярну концепцію прав людини, надавши їй богословської аргументації, а також визнала низку тих прав людини, котрі в минулому нею заперечувалися. За понтифікату Івана ХХІІІ (1958–1963) та Другого Ватиканського собору (1963–1965), католицизмом було здійснене теологічне обґрунтування принципу всезагальної правової рівності та загального права на релігійну свободу. Методологічною основою таких змін став “антропоцентричний поворот”, який виявився у тенденції до суб’єктивації природного права.

У дослідженні прослідковується розвиток цієї тенденції у післясоборовому природно-правовому вченні католицизму та у сучасній неотомістичній концепції прав людини, представленій у понтифікальних документах Івана Павла II.

Зроблено висновок про те, що, починаючи з 60-х років ХХ ст., католицька доктрина прав людини стає, по суті, християнсько-персоналістичною інтерпретацією томістичної теорії природного права. При цьому відзначається, що практична правозахисна активність католицької церкви зазвичай підпорядковується політичним інтересам останньої. З огляду на це, до 60-х рр. ХХ ст. католицизм у багатьох випадках надавав ідеологічну підтримку авторитарним політичним режимам, і майже до 70-х років ХХ ст. діяльність католицької церкви у сфері прав людини обмежувалась переважно декларуванням власної прихильності до їхньої охорони.

У третьому розділі “Теоретико-методологічні засади природно-правової доктрини сучасного неотомізму” міститься чотири підрозділи, в яких виділяються методологічно значущі теоретичні підходи, що на них ґрунтується праворозуміння сучасного неотомізму, а також розкривається зміст методологічних засад неотомістичної концепції прав людини: теоцентричного антропологізму, етичного онтологізму, ціннісного телеологізму та гносеологічного дуалізму.

      У підрозділі 3.1. “Теоцентричний антропологізм” визначаються антропологічні засади неотомістичного праворозуміння і висвітлюється зміст теоцентризму як основоположного методологічного принципу католицької інтерпретації природного права. Теоцентричний антропологізм характеризується як підхід, згідно з яким правова реальність розглядається на основі поєднання теоцентричної світоглядної парадигми із антропоцентричною (принцип християнського персоналізму). Висвітлюються основні антропологічні положення сучасного неотомізму та аналізуються теоретико-правові проблеми, пов’язані із концепцією “природи людини”.

      У підрозділі 3.2. “Етичний онтологізм” зазначається, що вказаний складник неотомістичного праворозуміння полягає у тому, що усі елементи морально-правової реальності – цінності, ідеї, норми, суб’єктивні права, правопорядок загалом – наділяються буттєвим статусом. Обґрунтовується позиція, згідно

            з якою етичний онтологізм, усуваючи дуалізм факту і права, дозволяє ствердити права людини як антропосоціальну етичну реальність; а це означає, що права людини як природно-правове явище є настільки ж дійсними, як і суб’єктивні юридичні права.

У підрозділі 3.3. “Ціннісний телеологізм” подається загальна характеристика телеології як неодмінної складової правотворчості і правореалізації, а також розглядається специфіка ціннісного телеологізму як засади неотомістичного праворозуміння.

Методологічним стрижнем ціннісного телеологізму є інтерпретація будь-яких соціальних явищ з огляду на їхнє об’єктивне призначення (мету), котре тлумачиться як спрямованість до певного боговстановленого блага. Завдяки цьому апріорно визначаються моральний зміст та межі прав людини. Констатується неоднозначність католицької концепції ціннісного телеологізму. З одного боку, цей підхід заперечує самоцінність свободи, інструменталізуючи її стосовно певних буттєвих цілей. З іншого ж боку, саме він став теоретичною підставою для визнання всезагального права на релігійну свободу. На основі співставлення неотомістичного та лібералістичного підходів доводиться перевага останнього у теоретичному обґрунтуванні цінності суб’єктивних юридичних прав людини порівняно з об’єктивістською морально-правовою телеологією, котра не здатна виконувати такої ролі.

У підрозділі 3.4. “Гносеологічний дуалізм” розглядаються особливості неотомістичної гносеології та низка методолого-правових проблем, зумовлюваних нею. Зазначається, що основу пізнання прав людини у католицизмі становить гносеологічний дуалізм. Двоїстість неотомістичного праворозуміння розкривається як дуалізм божественного (divinae) і природного (naturalis) законів; як дуалізм морального сумління людини і офіційної доктрини церкви; як дуалізм метафізичного та емпіричного підходів до природного права.

Вказується, що найважливішим проявом гносеологічного дуалізму є дихотомія моральної свідомості (сумління) людини та соціальної доктрини католицизму як форм виявлення природного права. Доводиться, що такий дуалізм відображає суперечливість неотомістичного підходу до пізнання прав людини. Так, стверджуючи цінність сумління як джерела пізнання природного права, католицизм тим самим немовби санкціонує певний природно-правовий плюралізм; однак водночас – сакралізація офіційної церковної інтерпретації прав людини призводить до позитивізації вимог природного права, перетворює останнє з права, “вписаного у природу людини”, на своєрідне позитивне моральне право католицької церкви.

У четвертому розділі “Сутнісні характеристики людини як суб’єкта природних прав” аналізуються зміст і значення засадничих природно-правових категорій: гідність людини та свобода людини. Цей розділ складається із двох підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Гідність людини як ціннісна основа її правосуб’єктності” зміст неотомістичної концепції людської гідності розкривається на основі зіставлення цієї концепції з іншими інтерпретаціями гідності – загальноетичною та юридико-позитивістською. Констатується, що, згідно із праворозумінням неотомізму, гідність людини – це її сакральна цінність як образу особистісного Бога. Робиться висновок про те, що притаманне неотомізму розуміння гідності дозволяє обґрунтувати ідею непорушності прав людини та засаду рівності усіх людей в їхніх природних правах.

Соціально-змістовна ж конкретизація поняття гідності здійснюється у католицизмі через визначення окремих прав людини як етико-релігійних вимог щодо гідних людини умов її існування й розвитку у конкретно-історичній ситуації. Відзначається, що у сучасній неотомістичній доктрині зміст таких вимог підлягає постійному уточненню з огляду на змінюваність соціальних умов, що спричинює й відображає динамізм католицької концепції прав людини.

Обґрунтовується положення про те, що ідея гідності та її теоретичне осмислення становить важливий внесок католицизму до міжнародної ідеології прав людини.

У підрозділі 4.2. “Свобода людини” неотомістична інтерпретація свободи як характеристики носія прав людини порівнюється із розумінням свободи, представленим у так званій лібертарно-юридичній концепції.

Показано, що сучасному неотомізму притаманний багаторівневий підхід до категорії свободи, за якого вона осмислюється як свобода волі, свобода вибору (суспільна свобода) та фінальна, духовна свобода (звільнення). У дисертації зроблено висновок, що таке розмежування “земного” і трансцендентного аспектів свободи демонструє діалектичний взаємозв’язок між правовими, природно-антропними і духовними аспектами свободи. Свобода волі виступає природною передумовою соціальної свободи, котра, у свою чергу, є необхідною, хоч і не достатньою умовою осягнення людиною духовної свободи.

Водночас вказується на неоднозначність неотомістичної концепції свободи як основи прав людини. Права людини визнаються належними їй остільки, оскільки людина є суб’єктом моральних зобов’язань, своєрідним постійним боржником перед Богом як джерелом трансцендентних моральних вимог.

У п’ятому розділі “Соціально-етичні принципи як концептуальні основи прав людини”, який складається з чотирьох підрозділів, досліджується еволюція осмислення католицизмом категорій справедливості, солідарності, субсидіарності та спільного блага як фундаментальних природно-правових засад неотомізму.

У підрозділі 5.1. “Справедливість” на основі співставлення лібертарно-юридичної та неотомістичної інтерпретацій категорії справедливості зроблено висновок, що католицизм обстоює багатоаспектний підхід до її змісту, розрізняючи обмінну, розподільчу, легальну та соціальну справедливість. Констату-

ється, що у розглядуваному вченні конкретний зміст згаданого принципу істотно змінюється залежно від того, до якої саме сфери відносин у соціумі застосовується категорія справедливості. Специфікою неотомістичного підходу є також визнання недостатності самої лише справедливості як формально-правового принципу та підкреслення пріоритетного значення іншої християнської етико-релігійної засади – “соціальної любові”.

У підрозділі 5.2. “Солідарність” показано, що своєрідним втіленням “соціальної любові” постає принцип солідарності. Продемонстровано, що у соціальній доктрині католицизму солідарність виступає етико-антропологічною засадою, яка випливає із суспільної природи людини. Зроблено висновок, що змістом принципу солідарності тут є вимога “переважаючого вибору на користь убогих”, котра має формувати пріоритети державної політики у сфері соціального захисту, а також вимога такої суспільної співпраці, яка ґрунтується на братерському ставленні кожного до іншої людини.

Виділено дві групи прав людини, котрі відповідають цьому принципу і випливають із нього. Першу групу становлять права на участь у розподілі результатів соціальної співпраці. До другої ж належать ті права, котрі можуть бути відображені поняттям під назвою “права на участь у створенні спільного блага, на створення спільнот та участь у їхній діяльності”.

У підрозділі 5.3. “Субсидіарність” розглядається правове значення засади субсидіарності (допоміжності). Відзначено, що у сучасному католицизмі цей принцип виступає джерелом “допоміжних” обов’язків спільнот “вищого” рівня, зокрема держави, щодо спільнот “нижчого” рівня (організацій та сімей) і окремих людей. Обстоюється положення про те, що субсидіарність виступає важливою засадою поєднання й розмежування приватно- і публічно-правового державного юридичного регулювання суспільних відносин.

Підсумовується, що зазначений принцип начеби опосередковано встановлює низку прав людини, а саме: права на громадянську, політичну, соціальну, економічну й культурну самостійність та ініціативу; права на необхідну допомогу у соціальній, економічній, культурній, політичній і правовій сферах.

У підрозділі 5.4. “Спільне благо” розкриваються природно-правовий зміст та значення принципу спільного блага. Показано, що сучасна католицька доктрина інтерпретує спільне благо як об’єктивну цінність спільноти. Воно, по-перше, визначає основною метою діяльності усіх суспільних і державних інституцій забезпечення прав людини, а, по-друге , служить критерієм оцінювання цієї діяльності.

У дисертації сформульовано деякі пропозиції, спрямовані на законодавче закріплення засад субсидіарності та спільного блага у публічному праві України.

У шостому розділі “Загальнотеоретична характеристика феномену прав людини” подається комплексний аналіз інтерпретації феномену прав

людини у природно-правовій доктрині неотомізму. Вказаний розділ об’єднує в собі три підрозділи.

У підрозділі 6.1. “Проблеми природної правосуб’єктності та природно-правового статусу людини” демонструється гносеологічна обмеженість антропологічного підходу до правосуб’єктності та доводиться необхідність звернення до її ціннісних основ. Запропоновано наступне визначення загального поняття природної правосуб’єктності: це правова властивість людини, що ґрунтується на її самоцінності як такої істоти, котра потребує розвитку задля розкриття та реалізації своєї власне людської сутності (природи).

У підрозділі 6.2. “Сутнісні ознаки та поняття прав людини” характеризуються особливості неотомістичної інтерпретації сутності прав людини. Показано, що сучасному неотомізму притаманне багатоаспектне розуміння цих прав. Зокрема права людини осмислюються як:

специфічна антропно-правова реальність, котра вимагає суспільного визнання, морального пошанування та юридичного закріплення;

моральні вимоги, котрі спрямовані на соціальну об’єктивацію справедливості в усіх сферах людського існування;

об’єктивна мета суспільного порядку – спільне благо;

засіб створення “особоцентричного” суспільного ладу, який відповідатиме ладу боговстановленому;

умова справжнього миру на землі;

основа для об’єднання усього людства та критерій оцінки гуманістичності тих чи інших суспільно-політичних явищ.

Вказується, що аналіз неотомістичної концепції прав людини дозволяє виявити їх сутнісні ознаки. Серед останніх виділяються дві групи: первинні та похідні. До первинних віднесено: боговстановленість; закоріненість у трансцендентній гідності людини; антропність (природність); інтерсуб’єктний характер; релігійно-моральну нормативність; соціально-персоналістичне призначення; соціокультурно-історичну зумовленість; необхідність державно-юридичного забезпечення.

До похідних же ознак прав людини у католицькому соціальному вченні можна включити: непорушність; універсальність; абсолютний характер; невід’ємність; інтегрованість; рівність для усіх людей; похідний характер прав людини щодо її релігійних обов’язків.

На основі синтезу первинних сутнісних ознак прав людини у дисертації пропонується дефініція загального поняття цього феномена (в інтерпретації сучасного неотомізму): права людини – це вимоги боговстановленого, універсального, справедливого суспільного порядку, що випливають з її трансцендентної гідності, відображаються у моральній свідомості людини, спрямовані на її вільний інтегральний розвиток та вдосконалення в межах спільного блага,

зумовлюються як загальноантропними, так і соціокультурно-історичними факторами й потребують державно-юридичного забезпечення.

У підрозділі 6.3. “Система прав людини” в результаті розгляду наявних у сучасному католицизмі підходів до класифікації прав людини зроблено висновок, що найбільш вдалою є її дворівнева модель, у якій права людини згруповано: а) за сутнісними вимірами людського існування та б) за способом соціальної інституціоналізації прав людини. Позитивне евристичне значення такої моделі вбачається насамперед у тому, що вона дозволяє відобразити і пояснити історичну змінюваність окремих видів прав людини.