РЕЦЕПЦІЯ ДЕЛІКТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1 «Огляд літератури. Вибір напрямків та методології дослідження» складається з 2 підрозділів, присвячених з’ясуванню стану вивчення в науковій літературі питань з проблематики дослідження, а також вибору напрямків та методології дослідження.

У підрозділі 1.1. «Огляд літератури та вибір напрямків дослідження» огляд літератури з обраної теми було проведено у трьох напрямках. Перший напрямок присвячений дослідженню наукових праць, у яких розкривається рецепція римського приватного права. Другий напрямок дозволив з’ясувати наявність спеціальних досліджень, присвячених деліктним зобов’язанням римського приватного права. Третій напрямок – вивчення деліктних зобов’язань в Україні та вплив на формування цього правового інституту римського приватного права.

Ставлення до рецепції римського приватного права в Україні автор розглядає в історичному аспекті. Вказується, що у дорадянський період (до 1917 р.) безпосереднім предметом дослідження рецепція римського права була у працях С. А. Муромцева «Рецепция римского права на Западе» та П. Г. Виноградова «Римское право въ средневековой Европе». Найбільш значною досі залишається праця П. Г. Виноградова. Щодо праці С. А. Муромцева, то вона становить в основному переказ праць Ф. К. фон Савіньї та інших німецьких юристів.

Зауважується, що у радянський період розвитку права та юриспруденції питання про рецепцію римського права почало вивчатися лише з кінця 40-х років (І. С. Перетерський, І. Б. Новіцький). При цьому науковці визнавали факт рецепції лише щодо країн буржуазної Європи і не піднімали питання про можливість впливу римського приватного права на формування радянського права, що було зумовлено пануючою за тих часів ідеологією. У такому сенсі побудовано кандидатську дисертацію В. О. Бека «Рецепция римского права в Западной Европе», де він розглядав рецепцію римського права як застосування римського приватного права в умовах середніх віків. Цей науковець не визнавав вплив римського права на становлення вітчизняного законодавства.

Що стосується сучасних досліджень римського права та його рецепції, то вказується, що більшість науковців займає однозначну позицію щодо визнання впливу римського приватного права на цивільне право України та окремі його інститути (І. Г. Бабич, В. В. Васильченко, В. О. Гончаренко, В. В. Гутьєва, А. М. Гужва, Р. М. Достдар, Ю. А. Задорожний, З. П. Мельник, О. Д. Кутателадзе, Є. С. Сєвєрова, Г. В. Пучкова, Д. С. Прутян, П. М. Федосєєв, І. М. Шаркова та ін.). При цьому зазначається, що фундаментом досліджень рецепції римського приватного права становлять праці Є. О. Харитонова «Рецепція римського приватного права», «Історія приватного права Європи: Східна традиція», «Історія приватного права Європи: Західна традиція» тощо. Серед них згадується і підручник О. І. Харитонової і Є. О. Харитонова «Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції», де викладено порівняльний аналіз як сучасних європейських правових традицій і правових систем, так і тих, що мали місце в історії Європи, а також охарактеризовано місце правової системи України серед інших правових систем.

Для виявлення характерних ознак деліктних зобов’язань за римським приватним правом аналізуються праці дореволюційних учених, зокрема В. Балашова, Д. Д. Грімма, Л. Б. Дорна, Г. О. Дормідонтова, В. В. Єфімова, Л. М. Казанцева, М. Капустіна, С. А. Муромцева, Б. В. Нікольського, Й. О. Покровського, М. Рождєственського, К. Сальковського, В. І. Сінайського та ін. Зазначається, що на особливу увагу заслуговує праця А. Г. Гусакова «Деликты и договоры какъ источники обязательствъ въ системе цивильнаго права Древняго Рима», де розкриваються основні теорії про первісне походження джерел зобов’язального права та визначено значення деліктних зобов’язань для приватних правовідносин.

Серед сучасних напрацювань з римського приватного права вказуються дослідження Д. В. Дождєва, О. В. Марея, Л. Л. Кофанова, О. Корбіно, Є. М. Орача, Є. О. Скріпільова, Б. Й. Тищика, Дж. Франчазі та ін. Особлива увага звертається на підручники і посібники з римського права О. А. Підопригори «Основи римського приватного права» і Є. О. Харитонова «Приватне право у Стародавньому Римі», а також їх спільне напрацювання – підручник «Римське право».

Щодо третього напрямку дослідження зазначається, що однією з перших з моменту проголошення незалежності України вітчизняною науковою працею, присвяченою комплексному дослідженню теоретичних аспектів зобов’язань відшкодування шкоди, є монографія Т. С. Ківалової «Зобов’язання відшкодування шкоди у цивільному законодавстві України (теоретичні аспекти)». Проте доктринальною базою вивчення деліктних зобов’язань сьогодні залишаються праці Д. В. Бобрової, де вона досліджувала проблеми деліктної відповідальності у радянському цивільному праві та право громадян на відшкодування шкоди. Водночас вказується, що особливе значення для розвитку зобов’язань внаслідок завдання шкоди неповнолітніми особами відіграли наукові розробки Я. М. Шевченко.

Проведений огляд літератури з теми дисертаційного дослідження та аналізу публікацій у трьох напрямках відповідної проблематики дозволяє зробити висновок про відсутність комплексного дослідження рецепції деліктних зобов’язань римського приватного права в Україні та недостатнє вивчення окремих аспектів зазначеної проблематики. Тому існує необхідність розроблення єдиної концепції правового регулювання деліктних зобов’язань в Україні на основі рецепції римського приватного права.

У підрозділі 1.2. «Методологічні засади визначення рецепції деліктних зобов’язань римського приватного права в Україні» досліджуються методи, які застосовувалися при вивченні римських і сучасних правових джерел для визначення поняття, підстав й умов виникнення, системи деліктних зобов’язань, підстав звільнення від обов’язку відшкодування шкоди та характеристики рецепції деліктних зобов’язань римського права в Україні.

Вказується, що рецепція римського права є складним процесом, що передбачає вивчення римського права і використання досвіду минулого у створенні нового права, що становить її основний зміст, тому встановлення методів наукового дослідження найбільш ефективно здійснювати на засадах визначених базових категорій, таких як «рецепція римського права», «види рецепції римського права», «типи рецепції римського права».

Рецепція римського права – це відродження римського права в цілому як складової частини загального процесу відродження цивілізацій (культур), що існували раніше, сприйняття духу, головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певному етапі шляхом запозичення, відбору, переробки та його засвоєння.

Виділяються такі види рецепції: 1) пряма і непряма; 2) відкрита і прихована; 3) повна і часткова; 4) теоретична і практична; 5) позитивна і негативна; 6) загальна і локальна; 7) добровільна і недобровільна.

У дисертації підкреслюється, що на українських землях рецепція римського приватного права проводилася як добровільно, так і примусово (окупантами і колонізаторами), прямим (безпосереднім) і непрямим (опосередкованим) шляхом. Кодифікація Юстиніана не визнавалася на українських землях діючим джерелом права, тому рецепція римського права завжди була теоретичною і частковою. Єдиним винятком з цього, тобто прямою і практичною рецепцією римського права, була дія в Бессарабській губернії Шестикнижжя Арменопула, за яким римські закони визнавалися джерелом права.

Зазначено, що українська правова система формувалася під впливом західної (основою якої було візантійсько-римське і візантійсько-канонічне право) та східної (виходила з візантійсько-римського, римсько-канонічного (церковного) права) традицій права. Сьогодні за основу формування цивільного права України обрано рецепцію римського приватного права Західно-Європейського типу.

Робиться висновок про те, що методологічною основою характеристики рецепції деліктних зобов’язань римського приватного права в Україні є методи матеріалістичної діалектики, формально-логічного (догматичного), системного, функціонального, історичного та порівняльного аналізу, тлумачення норм права, які дозволили визначити особливості деліктних зобов’язань Стародавнього Риму і сучасного цивільного права України, а також дослідити вплив ідей римського права на формування деліктних зобов’язань в Україні.

Розділ 2 «Концепція деліктних зобов’язань у римському приватному праві та сучасному цивільному праві України» включає 3 підрозділи, де розкривається формування деліктних зобов’язань у праві Стародавнього Риму, визначаються поняття та особливості деліктних зобов’язань у римському приватному праві та сучасному цивільному праві України.

Підрозділ 2.1. «Формування концепції деліктних зобов’язань у римському праві» присвячено аналізу витоків правової категорії «деліктні зобов’язання». На підґрунті проведеного дослідження у роботі зазначається, що у римському праві деліктні зобов’язання визнавалися найпершими зобов’язаннями з часу їх виникнення. Потерпілі самі захищали свої інтереси, так як у стародавні часи держава у відносини між приватними особами, як правило, не втручалася.

Назва деліктних зобов’язань походить від латинського терміна «delictum», що означає недозволене діяння, яким порушується звичайне чуже право, і в цьому діянні можна звинуватити винного на тій підставі, що він його вчинив умисно (dolose) або внаслідок протизаконної необережності (culpose). Джерелом зобов’язань вважалися приватні делікти, однак лише тоді, коли законом було заборонено помсту.

Автор вказує, що у римському праві деліктні зобов’язання виникали із «цивільних» і «преторських» деліктів. Так, «цивільні делікти» виникали на підставі jus civile із furtum, injuria, damnum injuria datum, а «преторські делікти» – на підставі jus pretorium із metus, dolus, servus corruptus, de sepulchro violato та ін.

У дисертації вказується, що деліктні зобов’язання формувалися протягом трьох періодів розвитку римського права і Римської держави: 1) архаїчного, у якому діяло звичаєве право, за яким первісна (кровна) помста визнавалася єдиним наслідком завдання шкоди вчиненням правопорушення; 2) республіканського, коли за вчинення приватного правопорушення передбачалося відшкодування шкоди або сплата штрафу, на всі випадки завдання шкоди майну поширювалася дія Закону Аквілія, деліктні зобов’язання виникали із «цивільних» і «преторських» деліктів; 3) імператорського, коли деліктом визнавалося завдання шкоди за законом або преторськими едиктами, а санкцією за приватний делікт був штраф, або відшкодування збитків, або поєднання цих двох санкцій.

У підрозділі 2.2. «Поняття деліктних зобов’язань за римським приватним правом» визначаються ознаки деліктних зобов’язань у праві Стародавнього Риму та на їх підґрунті формується концепція римських деліктних зобов’язань.

Встановлено, що деліктним зобов’язанням у римському приватному праві притаманні як загальні ознаки зобов’язань (obligatio), так і спеціальні ознаки, які дозволяли відрізнити їх від інших різновидів зобов’язань.

Автором визначені такі ознаки деліктних зобов’язань у Стародавньому Римі: 1) деліктні зобов’язання – це особисті правовідносини; 2) їх об’єктом була дія боржника (praestare), а змістом – виконання обов’язку відшкодувати шкоду або сплатити штраф; 3) право вимоги кредитора було спрямоване не тільки на майно боржника, а й на особу боржника та його дії; 4) вони мали на меті задоволення майнового інтересу кредитора незалежно від об’єкта посягання; 5) вони були строковими, адже їх дія обмежувалася строком виконання боржником обов’язку із делікту або строком позовної давності; 6) виникали внаслідок завдання шкоди вчиненням правопорушення; 7) вони базувалися на системі спеціальних деліктів; 8) були односторонніми зобов’язаннями; 9) суб’єктами відповідальності були фізичні і юридичні особи; 10) вони були ноксальними, якщо шкоди завдано особами чужого права, рабами або домашніми тваринами; 11) у випадку завдання шкоди декількома особами такі зобов’язання були кумулятивними або багатократними; 12) не передавалися правонаступникам і не спадкувалися, однак спадкоємці правопорушника відшкодовували шкоду у випадку збагачення, наявного на момент прийняття спадщини, і лише в межах такого збагачення; 13) право подати позов про відшкодування шкоди, завданої деліктами furtum та damnum injuria datum, успадковувалося в загальному порядку, а право вимоги із делікту injuria переходило у спадщину, якщо позов про відшкодування шкоди було подано за життя спадкодавця.

Підрозділ 2.3. «Поняття та сутність деліктних зобов’язань у сучасному цивільному праві України» присвячено аналізу категорії деліктних зобов’язань у сучасному цивільному праві України.

У дисертації відзначається, що в сучасному цивільному законодавстві України римська термінологія «делікт», «деліктні зобов’язання» не застосовується. Однак їх сутність відображена у ч. 1 ст. 1166 ЦК України, де закріплено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, а також у ст. 1167 ЦК України, в якій закріплені підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Вказані норми закріплюють загальний (генеральний) делікт, так як їх дія поширюється на всі випадки неправомірного завдання шкоди, крім випадків завдання шкоди без вини її завдавача та якщо особа прямо уповноважена на це. Тобто про деліктні зобов’язання мова йде тоді, коли шкоду завдано неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим благам фізичної або юридичної особи, а також їх майну.

Автор обґрунтовує висновок про те, що під впливом ідей римських юристів формувалося сучасне уявлення про деліктні зобов’язання в Україні, які характеризують такі ознаки: 1) підставою виникнення є завдання шкоди вчиненням цивільного правопорушення (делікту); 2) умовами виникнення є наявність шкоди, протиправної поведінки, причинного зв’язку між шкодою і протиправною поведінкою завдавача, вини, а у випадках, передбачених законом, – незалежно від вини; 3) настають у тому випадку, коли потерпілий і завдавач шкоди не знаходились у цивільних правовідносинах; 4) це завжди новий юридичний обов’язок, який покладається на правопорушника замість невиконаного; 5) виникають при порушенні абсолютного права потерпілого; 6) деліктні відносини регулюються імперативними нормами; 7) односторонні за своїм характером; 8) суб’єктом відповідальності є як безпосередній завдавач шкоди, так і інші особи, на яких за законом покладається обов’язок відшкодувати шкоду; 9) якщо шкоди завдано декількома особами, виникає солідарна відповідальність, а у випадках, передбачених законом, – часткова; 10) потерпілим є той, кому було завдано шкоди, а у разі його смерті непрацездатні утриманці та дитина померлого, народжена після його смерті; 11) виступають у формі відшкодування шкоди в натурі, відшкодування завданих збитків і відшкодування моральної шкоди; 12) на розмір відшкодування впливає умисел і груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи, яка завдала шкоди.

На підставі проведеного дослідження вищевказаних ознак у роботі сформульовано поняття деліктних зобов’язань.

У розділі 3 «Римське тлумачення деліктних зобов’язань та сучасна уява про їх суб’єктний склад», що складається з 4 підрозділів, дається загальна характеристика суб’єктного складу деліктних зобов’язань, а також розкрито особливості участі фізичних, юридичних осіб і публічно-правових утворень у деліктних правовідносинах за римським і сучасним цивільним правом України.

У підрозділі 3.1. «Загальна характеристика суб’єктів деліктних зобов’язань» розглянуто цивільно-правовий статус учасників деліктних зобов’язань – кредитора і боржника. На думку автора, рецепція римського приватного права проявляється у запровадженні загальних і спеціальних правил визначення кредитора і боржника у деліктних зобов’язаннях.

За загальним правилом у цивільному праві України діє римський принцип «зобов’язання, що виникають внаслідок завдання образи і з деліктів слідують за особою». Тому кредитором вважається той, кому було завдано шкоди вчиненням правопорушення (потерпілий), а боржником – завдавач шкоди.

Спеціальні правила діють стосовно кредитора у випадку смерті потерпілого і передбачають наділення осіб, які перебували на його утриманні, а також дитини померлого, народженої після його смерті, правом вимоги про відшкодування шкоди. Щодо особи боржника, то безпосередній завдавач шкоди несе деліктну відповідальність за умови його деліктоздатності. Відповідно у разі неделіктоздатності фізичної особи застосовуються спеціальні правила, що передбачають покладення обов’язку відшкодувати шкоду на інших осіб. Тим самим в цивільному праві України відтворено ідеї римської юриспруденції про ноксальну відповідальність. За її основу було взято доктрину держави-батька (pater familias), що забезпечувала потерпілим особам у Римській державі найбільш повний захист їх майнових інтересів.

У дисертації зазначається, що за римським приватним правом у разі завдання шкоди декількома особами виникало кумулятивне або багатократне зобов’язання, що було зумовлено штрафним характером застосування цивільно-правових санкцій. Автор вбачає ідеї римської юриспруденції у цивільному праві України щодо сутності часткового і солідарного зобов’язання у разі завдання шкоди декількома особами.

У підрозділі 3.2. «Фізичні особи як суб’єкти деліктних зобов’язань» проведено порівняльний аналіз норм римського приватного права та цивільного законодавства України щодо участі фізичних осіб у деліктних зобов’язаннях.

Автором встановлено, що формування підходів до правової категорії деліктоздатності фізичних осіб у сучасному цивільному праві України відбувалось під впливом ідей римських юристів, які пов’язували її із здатністю усвідомлювати значення своїх дій і з досягненням певного віку. У зв’язку з цією обставиною, цивільною деліктоздатністю в Україні наділяються повнолітні і неповнолітні фізичні особи, а також фізичні особи, які обмежені у цивільній дієздатності. Разом з тим неделіктоздатними визнаються фізичні особи, які мають часткову цивільну дієздатність та недієздатні фізичні особи. Обов’язок відшкодувати шкоду, завдану неделіктоздатними фізичними особами, покладається на осіб, під наглядом яких перебував її завдавач. Діти перебувають під владою батьків, а у разі їх смерті – опікунів. При цьому сутність римської традиції автором вбачається у покладенні обов’язку відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, на батьків або осіб, які їх заміняють у встановленому законом порядку.

На підставі проведеного аналізу норм римського приватного права та цивільного законодавства України у роботі з’ясовано, що у ЦК України (ст. 1185), як і в римських джерелах, обов’язок відшкодувати шкоду покладається на фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Разом з тим, за римським правом такими особами вважалися марнотратники, а згідно ст. 36 ЦК України суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи на таких підставах: 1) страждає на психічний розлад і в момент завдання шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; 2) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Автором робиться висновок про те, що на загальних засадах має відшкодовуватися шкода, завдана лише фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена на підставі того, що вони зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо.

Автором звертається увага на те, що до цивільного законодавства України (ст. 58, ч. 4 ст. 63 ЦК України) запозичено ідеї римської юриспруденції про встановлення опіки над фізичними особами, які визнані недієздатними, та покладення на осіб, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах з підопічним, обов’язку опікуватися ним: «Якщо людина стала божевільною, то хай владу над ним і його майном візьмуть його агнати і родичі» (Т. 5. 7а). Відповідно відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (ст. 1184 ЦК України), а шкода, завдана фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоумством, може бути відшкодована за рішенням суду її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми (ч. 2 ст. 1186 ЦК України). Щодо останнього випадку, то на таких осіб, на думку автора, правильно було б покладати обов’язок відшкодувати шкоду не лише за умови проживання разом з цією особою, а також за умов їх працездатності та не звернення із заявою про визнання такої особи недієздатною і встановлення над нею опіки (замість умови про невжиття заходів щодо запобігання шкоді).

У роботі доводиться, що римська концепція ноксальної відповідальності відтворена також у сучасному цивільному законодавстві України про відповідальність за шкоду, завдану тваринами. Якщо шкоди завдано дикими звірами, службовими собаками та собаками бійцівських порід, шкода відшкодовується за правилами відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України). У усіх інших випадках така шкода відшкодовується за загальним правилом ст. 1166 ЦК України. Автором пропонується доповнити гл. 82 ЦК України статтею про відповідальність володільця за шкоду, завдану твариною незалежно від того, перебувала тварина під наглядом або була втрачена.

Аналіз римських джерел дозволив зробити висновок, що проблема відповідальності за працівників не отримала свого окремого вирішення в римському праві. Це пов’язано з тим, що вільні римські громадяни користувалися послугами своїх членів сім’ї та рабів, повноправними господарями яких вони були, і за правопорушення яких вони несли безумовну і беззастережну відповідальність, зокрема як шляхом сплати компенсації, так і видачі винного (раба) потерпілому (noxae datio).

У параграфі 3.3. «Юридичні особи як суб’єкти деліктних зобов’язань» охарактеризовано участь юридичних осіб у деліктних зобов’язаннях.

У дисертації вказується, що у римському праві категорія юридичної особи не була розроблена. Римські юристи не повністю розуміли її правову природу. Водночас вони створили організаційну форму юридичної особи та висловлювали певні бачення щодо її застосування, що і вплинуло на формування сучасної правової категорії юридичної особи.

Автором доводиться, що у римському праві за юридичними особами визнавалася деліктоздатність як здатність відповідати за дії своїх працівників, бо з такими деліктами, пов’язано майнове збагачення юридичних осіб. Тому волевиявлення працівників юридичної особи у сфері приватного права зобов’язують її як у відносинах із контрактів, так і з деліктів. Зазначається, що формування сучасної концепції деліктоздатності юридичної особи в Україні відбувалося під впливом ідей римських юристів.

У параграфі 3.4. «Публічно-правові утворення як суб’єкти деліктних зобов’язань» розглянуто особливості участі держави та інших публічно-правових утворень у деліктних зобов’язаннях.

У дисертації зазначається, що, на відміну від римського приватного права, за яким держава не наділялася деліктоздатністю, а обов’язок відшкодування шкоди покладався на вищих магістратів, за сучасним цивільним законодавством України держава вважається здатною відповідати за делікт.

Водночас автором доводиться, що передумовою формування думки про визнання за державою деліктоздатності відбувалося під впливом ідей римських юристів, які вважали здатними нести відповідальність за делікт муніципії. У свою чергу, муніципії відшкодовували шкоду як юридичні особи за рахунок свого майна, яке становило частину державної власності.

Розділ 4 «Підстава та умови виникнення деліктних зобов’язань за римським приватним правом та за цивільним правом України: порівняльно-правовий аналіз» включає 3 підрозділи, що присвячені визначенню і характеристиці підстави, об’єктивних і суб’єктивних умов виникнення деліктних зобов’язань за римським і сучасним цивільним правом України.

У підрозділі 4. 1. «Концептуальні засади визначення підстави та умов виникнення деліктних зобов’язань» визначаються підстави та умови виникнення деліктних зобов’язань за римським і сучасним цивільним правом України.

Юридичною підставою виникнення деліктних зобов’язань у римському праві визнавали наявність правопорушення – приватного делікту, так як із публічного делікту виникала вимога про кримінальне покарання. Такий підхід спостерігаємо у законодавстві України, де конструкція юридичної відповідальності базується на розмежуванні злочину, адміністративного, цивільного, дисциплінарного і матеріального правопорушення. Відповідно підставою виникнення деліктного зобов’язання є цивільне правопорушення навіть тоді, коли шкоди завдано скоєнням злочину чи іншого проступку.

Вказується, що за цивільним законодавством України відповідальність за завдану шкоду настає на підставі двох загальних (генеральних) деліктів, залежно від об’єкта посягання. Згідно зі ст. 1166 ЦК України відшкодовується майнова шкода, а на засадах ст. 1167 ЦК України здійснюється відшкодування моральної шкоди. Разом з тим автор наголошує, що законодавець пов’язує виникнення окремих цивільних правовідносин у разі завдання майнової шкоди також із спеціальними деліктами.

У римському праві для кожного приватного делікту встановлювалась низка ознак, яким він повинен був відповідати для настання юридичного наслідку. На підґрунті такого розуміння засад виникнення деліктних зобов’язань конструкція делікту розкривається як поєднання об’єктивних і суб’єктивних ознак, а деліктного зобов’язання – об’єктивних і суб’єктивних умов. Об’єктивні умови пов’язані з діяльністю людини у зовнішньому світі, тому визначають наявність шкоди, протиправної поведінки завдавача шкоди, причинного зв’язку між шкодою і протиправною поведінкою. Суб’єктивна умова належить до вольового і свідомого людського фактора, який зумовлює діяльність людини у зовнішньому світі. Тому суб’єктивна умова завжди пов’язувалася з виною завдавача шкоди.

У підрозділі 4.2. «Об’єктивні умови виникнення деліктних зобов’язань» розглядаються шкода, протиправна поведінка завдавача шкоди і причинно-наслідковий зв'язок як об’єктивні умови виникнення деліктних зобов’язань.

На підставі проведеного дослідження робиться висновок про те, що із наявністю шкоди у римському праві завжди пов’язували виникнення деліктних зобов’язань. «Noxia autem est ipsum delictum», тобто «шкода є деліктом», означало відібрання і ніби зменшення майна особи. Тому шкода завжди мала майновий характер незалежно від того, завдано її майну чи особі.

У роботі наголошується, що у цивільному праві України відтворено два римські способи відшкодування майнової шкоди: 1) в натурі; 2) відшкодування грошима. Римський поділ шкоди на реальну шкоду (damnum emergens), що полягала у зменшенні вартості майна, та упущену вигоду (lucrum cessans), під якою розуміли неодержаний прибуток, простежується також у сучасному цивільному законодавстві України щодо видів збитків (ч. 2 ст. 22 ЦК України). Ідеї римської юриспруденції про штрафну санкцію за завдання шкоди були запозичені до законодавства України при запровадженні цивільно-правової відповідальності за завдання моральної шкоди.

На думку автора, особливо помітною є рецепція римського приватного права в Україні щодо конструкції відшкодування шкоди за принципом повного відшкодування (незалежно від об’єкта посягання). У роботі зазначається, що відступом від принципу про повне відшкодування шкоди є зменшення судом розміру відшкодування залежно від матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК України). Автором відстоюється позиція, що вказане правило про зменшення розміру відшкодування недоцільно застосовувати при завданні шкоди умисними діями або бездіяльністю цієї особи, тому що умисел завжди означає намір особи завдати шкоду, її повне усвідомлення того, що вона вчиняє, будучи обізнаною про своє матеріальне становище.

Сьогодні в цивільному праві України застосовується римський принцип «nemo ex suo delicto meliorem suam condicionem facere potest», тобто ніхто не може внаслідок делікту покращити своє особисте майнове становище.

У дисертації зазначається, що римські юристи відносили протиправну дію до обов’язкових умов виникнення делікту: Аквілієв закон застосовується лише тоді, коли раба або рабиню було вбито протиправно (Ульпіан). На їхню думку, дія визнавалася протиправною, якщо вона: а) порушувала суб’єктивне право особи; б) порушувала норми об’єктивного права; в) була пов’язана з виною завдавача шкоди (вина – протиправність); г) пов’язана із санкцією (санкція – протиправність); д) вчинена не під впливом безумовної необхідності.

Автор робить висновок, що у сучасному цивільному праві України зберігся характерний для римської юриспруденції підхід до визначення протиправної поведінки через форми її виявлення: дія як форма активного завдання шкоди та бездіяльність як форма пасивного завдання шкоди. Водночас бездіяльність визнається протиправною за двох умов: а) покладення обов’язку здійснити певні позитивні дії; б) наявність можливості для їх здійснення.

У дисертації зазначається, що проблему причинного зв’язку слід вирішувати, виходячи із таких положень: причина породжує свій наслідок, якщо вона є прямою і безпосередньою (має правове значення для особи, яка завдала шкоди); якщо зв’язок наслідку з причиною непрямий, то причинний зв’язок взагалі відсутній (правового значення для особи, яка завдала шкоди, немає, крім як підстави для звільнення від деліктної відповідальності); причина з необхідністю породжує свій наслідок, якщо особа передбачила його настання; причина з випадковістю породжує свій наслідок тільки у випадках, передбачених законом.

У підрозділі 4.3. «Вина як суб’єктивна умова виникнення деліктних зобов’язань» зазначається, що римські юристи сформулювали принцип вини, згідно з яким вина вважалася обов’язковою суб’єктивною умовою виникнення деліктних зобов’язань, крім випадків, передбачених законом (diligentia). Сучасне цивільне право також пов’язує виникнення деліктних зобов’язань із наявністю вини.

Автором обґрунтовується позиція, що визначення вини через психічне ставлення особи є недостатнім, так як її психічна діяльність складається з різноманітних психічних явищ (процесів, станів, властивостей). Юридичне значення надається лише тим структурним елементам психіки людини, що становлять основу формування її поведінки, яка порушує право. Тому суд при вирішенні питання про вину особи відкидає такі елементи психіки, як уява, темперамент, характер, емоції, пам’ять та інші допоміжні характеристики. На суд покладається обов’язок оцінити можливість усвідомлення та бажання людини (щодо порушення права та настання негативних наслідків), що охоплюється єдиним поняттям – воля. Будь-яка вольова діяльність людини є усвідомленою. Воля бере участь у появі бажання або небажання до вчинків, дій тощо. Воля є причиною появи як протиправної поведінки, так і причиною настання негативних наслідків. Вказівка на зв’язок волі особи з настанням негативних наслідків надасть можливість вирізнити форми і ступінь вини, які у передбачених законом випадках впливають на розмір відшкодування. На підставі таких міркувань в роботі сформульоване авторське визначення поняття «вина».

У дисертації звертається увага на те, що до цивільного законодавства України запозичені форми вини римського права: умисел (dolus) і необережність (culpa). Умисел означав намір людини завдати шкоду іншому, а необережність – відсутність у поведінці правопорушника необхідної турботи та обачливості. Разом з тим застосовувалися два критерії визначення необережної вини: абстрактний, якщо не дотримується той ступінь турботи, який у подібних випадках проявляє звичайна людина (culpa lata), та конкретний – не дотримується той ступінь турботи, який мав проявити представник окремої професії чи людина, яка займала певне становище у суспільстві (culpa levis).

На відміну від римського права, де від форми вини завдавача шкоди залежала санкція за вчинений делікт (завдавач шкоди завжди притягувався до відповідальності у разі умислу, а за необережності – тільки у випадках, передбачених законом), за сучасним цивільним законодавством форма вини завдавача шкоди не впливає на розмір відшкодування і відповідно на санкцію.

Розділ 5 «Римське приватне право як базис визначення підстав звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану деліктом в Україні» складається з 3 підрозділів, де проаналізовано вплив ідей римських юристів на формування сучасної концепції підстав звільнення від обов’язку із делікту.

У підрозділі 5.1. «Правомірна поведінка завдавача шкоди як обставина, що звільняє від виникнення деліктного зобов’язання» досліджуються випадки правомірного завдання шкоди за римським приватним правом, до яких у роботі віднесено самозахист (самооборона, крайня необхідність, зокрема загальна аварія, гасіння та локалізація пожежі), виконання обов’язку, згода потерпілого. Такий підхід, на думку автора, простежується і у сучасному цивільному законодавстві та правовій доктрині України.

У дисертації зазначається, що римський юрист Гай пояснював правомірний характер самозахисту тим, що «особа не діє зі злим умислом тоді, коли користується своїм правом». У сучасному цивільному праві самозахист також розкривається як застосування протидії порушенню суб’єктивних прав особи. Водночас самозахист визнається правомірним тоді, коли особа здійснювала своє право для того, щоб захиститися, а не для того, щоб завдати шкоди іншому.

Окрему увагу приділено характеристиці необхідної оборони за цивільним законодавством України, умови правомірності якої були розроблені у римському праві (щодо самооборони): а) при протиправному нападі на особу чи відібранні її майна; б) співпадання моменту захисту із моментом вчинення протиправної дії; в) при створенні реальної загрози завдання шкоди; г) шкода завдавалася лише тій особі, від якої виходила небезпека; д) виключалася можливість захистити своє право іншим способом, окрім завдати шкоду; е) не перевищення дозволених меж її застосування.

Щодо можливості віднесення помсти до способів здійснення самооборони (за деліктом furtum) зроблено висновок, що римські юристи розглядали помсту як санкцію за вчинене правопорушення, а самооборону – як спосіб захисту суб’єктивного права від порушення. Якщо підставою застосування помсти був делікт, то для самооборони – створення загрози завдання шкоди.

Визначено, що до способів самозахисту у римському праві належить самоуправство у двох випадках: 1) якщо це було передбачено договором (сучасне – притримання); 2) в умовах крайньої необхідності. В усіх інших випадках застосування самоуправства розглядалося римською юриспруденцією як публічний делікт. Самоуправство було дозволено договором тоді, коли ця умова не виходила за встановлені законом межі його здійснення. Як зазначав Павло, дозволялося не віддавати речі наймача доти, поки він не виконає свої зобов’язання за договором. Робиться висновок, що такому способу самозахисту відповідає сучасний способів забезпечення виконання зобов’язання – притримання.

У роботі обґрунтовано, що в українському законодавстві відтворені розроблені римською юриспруденцією умови, за яких завдання шкоди при крайній необхідності визнавалося правомірним, а саме: а) реальність небезпеки порушення суб’єктивних прав завдавача шкоди; б) завдання шкоди було єдиним способом усунення небезпеки; в) відсутність умислу з боку завдавача шкоди; г) шкода завдавалася майновим правам іншої особи.

На підґрунті такого розуміння крайньої необхідності автором до зобов’язань внаслідок завдання шкоди у стані крайньої необхідності віднесено правовідносини щодо відшкодування збитків як загальної аварії. Загальна аварія є наслідком дій, вчинених за надзвичайних обставин для рятування судна, фрахту та вантажу від спільної для них небезпеки, що характерно й для шкоди, завданої у стані крайньої необхідності. Такий підхід простежується у роботі і щодо римського приватного права.

Зазначається, що за римською традицією завдання шкоди в результаті гасіння або локалізації пожежі у сучасному цивільному праві України розглядається як окремий випадок крайньої необхідності, а не самостійний випадок правомірного завдання шкоди, так як воно володіє усіма ознаками крайньої необхідності.

Автор обґрунтовує висновок про те, що, наслідуючи римське право, до випадків правомірного завдання шкоди за сучасним цивільним правом і правовою доктриною України віднесено виконання обов’язку, зокрема виконання наказу (правомірного за характером). Так, обов’язок відшкодувати шкоду, завдану при виконанні наказу, покладається на особу, яка його віддала та була правомочна на це, а якщо вона була не правомочна віддавати накази, – то на безпосереднього завдавача шкоди.

У роботі зауважується, що у римському праві існувало правило про те, що шкода, завдана за наявності згоди на це потерпілого, не відшкодовувалася: «якщо раба вбито за дозволом власника, то закон Аквілія не застосовується» (Ульпіан). За цивільним законодавством України згода потерпілого на завдання шкоди виключає протиправність поведінки її завдавача, якщо вона не була заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства. Разом з тим у главі 82 ЦК України 2003 р. не згадується згода потерпілої особи на завдання шкоди як підстава відмови у відшкодуванні шкоди. У зв’язку з цією обставиною, автором пропонується внести відповідні доповнення до ст. 1166 ЦК України.

У підрозділі 5.2. «Випадок і непереборна сила як підстави звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану деліктом» визначається вплив ідей римських юристів, які розрізняли простий випадок (casus) і непереборний випадок (casus major), на формування категорій «випадок» і «непереборна сила» у сучасному цивільному праві України.

У дисертації робиться висновок про те, що за цивільним правом України підставою звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану деліктом, визнається випадок. На таких же засадах будувалася відповідальність за делікт за римським приватним правом: «за випадок ніхто не відповідає», «випадок залишається на тому, хто його породжує».

Випадок (казус) розглядається як антипод вини. Тому щоб довести наявність випадку, особа повинна довести відсутність своєї вини. В разі встановлення відповідальності незалежно від вини випадок не є підставою для звільнення від обов’язку із делікту. Такий підхід спостерігаємо у римському праві, де за простий випадок відповідальність незалежно від вини наставала за втрату, нестачу, пошкодження рухомих речей, переданих на зберігання (custodia).

У дисертації до обов’язкових ознак випадку віднесено: а) непередбаченість його настання; б) неусвідомленість для суб’єкта; в) неможливість відвернення настання події для конкретного суб’єкта, а не для всіх суб’єктів взагалі. Відповідно випадок (казус) визначається як обставина, об’єктивно відворотна, що не може бути відвернута лише завдавачем шкоди, яка звільняє його від відповідальності за умови, що останній не передбачав і не усвідомлював її настання.

Автором визначені такі ознаки непереборної сили: а) об’єктивна зовнішня подія; б) надзвичайна; в) виникає як наслідок прояву комплексу причинно-наслідкових зв’язків між проявом зовнішньої події, протиправними діями або бездіяльністю особи, настанням шкідливого наслідку; г) невідворотність прояву і завдання шкоди навіть при передбаченні не для конкретного суб’єкта, а для будь-яких інших осіб за певних умов; д) відносність. Відповідно непереборна сила визначена як надзвичайна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності завдавача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, як і будь-яка інша особа за цих умов, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

У підрозділі 5.3. «Вина потерпілого як підстава звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану деліктом» здійснено аналіз вини потерпілого як підстави звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду.

Автором доводиться, що повністю відкидати ознаку протиправності у винній поведінці потерпілого не можна, оскільки така поведінка завжди буде порушувати норми права. Більш прийнятними видаються міркування щодо вини потерпілого, за якими має місце як протиправний характер дії потерпілого внаслідок порушення норм права, що охороняють його суб’єктивні права, так і осуд його поведінки.

У дисертації зазначається, що за римською правовою традицією вина потерпілого у деліктних зобов’язаннях в Україні має значення у двох аспектах: 1) повністю звільняє завдавача шкоди від обов’язку її відшкодувати; 2) зменшує розмір відшкодування шкоди. Автор вважає справедливим звільнити від відповідальності завдавача шкоди у всіх випадках її завдання внаслідок грубої необережності потерпілого, в т.ч. якщо завдавач шкоди несе відповідальність незалежно від його вини, крім завдання шкоди життю або здоров’ю потерпілого. Тому пропонується внести відповідні зміни до ст. 1193 ЦК України.

Розділі 6 «Вплив римського приватного права на формування системи деліктних зобов’язань в Україні» включає 2 підрозділи, де здійснюється порівняльний аналіз деліктних зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди майну та особі за римським і сучасним цивільним правом України.

У підрозділі 6.1. «Деліктні зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди майну» зазначається, що сучасна концепція деліктних зобов’язань внаслідок завдання шкоди майну формувалася під впливом ідей римських юристів, які до підстав виникнення таких зобов’язань відносили делікти furtum та damnum injuria datum.

Автор наголошує, що поняття furtum за змістом є значно ширшим, ніж сучасне розуміння крадіжки, як часто цей термін перекладають з латинської мови. Римляни визначали furtum як привласнення або самої речі або навіть користування чи володіння нею з метою створення для себе певних вигод.

У роботі зауважується, що, наслідуючи засади римського приватного права, сучасне цивільне право України встановлює: 1) умови виникнення зобов’язання внаслідок завдання шкоди майну; 2) способи відшкодування шкоди, завданої майну (ст. 1192 ЦК України); 3) право потерпілого обирати спосіб відшкодування шкоди.

У сучасному цивільному законодавстві України відшкодування шкоди, завданої майну, здійснюється за принципом повного відшкодування, суть якого римські юристи розкривали як відшкодування реальної шкоди, так і упущеної вигоди. Тому, на думку автора, обмеження законодавцем у ч. 2 ст. 1192 ЦК України відшкодування збитків лише реальними збитками позбавляє потерпілого права на одержання відшкодування шкоди у повному обсязі.

У підрозділі 6.2. «Зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди особі» робиться висновок про те, що формування підходів в Україні щодо деліктних зобов’язань внаслідок завдання шкоди особі відбувалося під впливом ідей римських юристів, які до підстав виникнення таких зобов’язань відносили делікти injuria, furtum та damnum injuria datum. Особливість таких зобов’язань полягає в об’єктах посягання, якими можуть бути життя, здоров’я, працездатність, честь, гідність, репутація та інші немайнові блага.

У дисертації зазначається, що, наслідуючи римське право, вітчизняний законодавець передбачив, що шкода, завдана життю та здоров’ю потерпілого, за таким деліктом має майновий характер, так як визначається через зменшення майнової сфери потерпілого. Тому відповідальність настає у формі відшкодування витрат на поховання, лікування, втраченого заробітку або утримання.

На думку автора, сучасна концепція деліктних зобов’язань внаслідок завдання моральної шкоди формувалася під впливом правових засад Стародавнього Риму, за якими людина мала право одержати компенсацію у разі приниження честі, гідності та репутації, а також при понесенні нею душевних страждань у зв’язку із протиправною поведінкою щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів. Відповідальність за завдання моральної шкоди (делікт injuria) мала штрафний характер, тому відшкодування здійснювалося лише у грошовій формі.