Слющинський Б.В. Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання роботи; практичне значення та апробація теоретичних положень.

У першому розділі – „Міжкультурна комунікація як об’єкт соціологічного аналізу” – розкривається ступінь розробленості проблеми, простежується розвиток теорії міжкультурної комунікації від її виникнення і до наших днів, а також визначається поняття „міжкультурна комунікація”, її сутність і функції. Тут аналізуються трансформаційні процеси розвитку суспільства, які так чи інакше впливали на зміни і формування міжкультурної комунікації, у тому числі і в Україні.

Початок безпосереднього дослідження міжкультурної комунікації

відходить до другої половини ХХ ст., коли у 1954 р. з’являється книга американських вчених: антрополога Е. Холла і соціолінгвіста Д. Трагера „Культура як комунікація”. Тут уперше використовувалось поняття „міжкультурна комунікація”, яке повинне було відображати специфіку відносин між людьми, що належать до різних культур (широке тлумачення). У 1959 р. з’явилась нова праця Е. Холла „Німа мова”, в якій автор розвивав свої ідеї і доводив тісний зв’язок культури з комунікацією. Він вважав, що „комунікація – це культура, а культура – це комунікація”.

Термін „міжкультурна комунікація” у вузькому розумінні з’явився в літературі у 70-ті рр. ХХ ст. у підручнику Л. Самовара і Р. Портера. До цього часу сформувався і науковий напрям, логічною серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач та їх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування. Згодом це поняття поширилося на такі галузі, як теорія перекладу, вивчення іноземних мов, порівняльна культурологія, контрастна прагматика тощо. До теперішнього часу дослідження у межах міжкультурної комунікації здебільшого зводяться до поведінки людей, що стикаються із проблемами, пов’язаними з відмінностями мов. Результатами цього стали описи культурної специфіки під час вираження та інтерпретації ситуативних мовних дій суб’єктів комунікації.

Сучасні дослідники міжкультурної комунікації у США розвивають її у двох напрямах: міжкультурна комунікація як спілкування і взаємодія культур різних країн і народів і міжкультурна комунікація як спілкування і взаємодія субкультур у межах однієї великої культури. Перше орієнтоване на розробку університетських програм, а друге – прагне вирішити проблеми співіснування етнічних меншин і ствердження культурного плюралізму.

Слід зазначити, що ще у V ст. до н.е. софісти і Сократ, розглядаючи проблему людини, дійшли думки, що лише в діалозі вдається розкрити протиріччя у поглядах співбесідника через зіткнення різних точок зору на предмет, що обговорюється, для досягнення істини. З цього можна зробити висновок, що діалог, який допомагає пізнанню навколишнього середовища, є необхідністю прояву людського розуму та співіснування людей, є саме комунікацією.

Не можна оминути Аристотеля, Цицерона, М. Квінтіліана. Вони зробили вагомий внесок у становлення і розвиток комунікативної теорії і практики. Але антична думка – це лише перші кроки на шляху до осмислення людської комунікації як соціального феномена.

Середньовічні теоретики І. Севільський, Ю. Руфіній, Г. Херовоск та ін. спробували систематизувати знання з риторики. Відродження і Новий час приносять нове, демістифіковане розуміння людського спілкування. У центрі уваги вже постає не Бог, а людина. Особливого розвитку міжкультурна

комунікація набула у післявоєнний період.

Значний внесок у розробку проблеми міжкультурної комунікації зробили зарубіжні вчені К. Апель, А. Берг, Е. Берджес, Н. Вінер, Ю. Габермас, Й. Гердер, Й. Гоффман, К. Дойч, У. Ешбі, Е. Кеплен, А. Клосковська, А. Колмогоров, Г. Ласвелл, Г. Лейбніц, Р. Ліп’єр, Дж. Морено, Новаліс, Р. Парк, Ч. Пірс, І. Фіхте, К. Шеннон, Ф. Шлейєрмахер, Я. Щепанський, К. Ясперс та ін.

Класичне визначення міжкультурної комунікація дали російські вчені Є. Верещагін та В. Костомаров у праці „Мова та культура”, де говориться про те, що при зустрічі представників різних культур кожен з них діє у відповідності зі своїми культурними нормами.

Українські вчені – С. Абрамович, Л. Аза, О. Вишняк, Є. Головаха, В. Євтух, Н. Костенко, А. Ручка, Ю. Саєнко, Л. Скокова, В. Степаненко, М. Чикарькова, М. Шульга, Р. Шульга та ін. досліджують проблеми мовленнєвої комунікації, соціокультурної ідентичності в етнонаціональному просторі сучасної України, етномовної диференціації, продукування культурних ідентичностей тощо.

Здобувач зазначає, що не зважаючи на теоретичне і практичне значення робіт названих авторів, на сьогодні в соціологічній науці відсутній комплексний аналіз сучасних процесів, що впливають на стан міжкультурної комунікації в багатонаціональному регіоні, яким є українське Приазов’я, а для України це дуже важливе проблемне поле, бо впродовж всієї історії на її території постійно відбувалося міжкультурне (багатонаціональне) спілкування. При цьому, воно починалося не з дипломатичних взаємин, а саме з повсякденних форм людської взаємодії (торгівлі, обміну товарами, культурних розваг), тобто з намагання порозумітися і обмінятися благами та інформацією. Це й стало ґенезою міжкультурної комунікації, процесу взаємовпливу культур.

Міжкультурна комунікація – поняття багатопланове, яке охоплює дві головні  складові – „комунікацію” і „культуру”. Воно стало популярним, коли в науці почали здійснювати  порівняльні дослідження різних культур та їх складників. При взаємодії різних культур виразно проявляються дві тенденції: акультурація та декультурація. Взаємне засвоєння елементів культури (акультурація) сприяє інтеграційним процесам, взаємному культурному обміну та збагаченню культур. Але при цьому відбувається і процес посилення національної (етнічної) самосвідомості, намагання закріпити національну (етнічну) специфіку. Коли ж за умов тривалої комунікації з іншою культурою відбувається втрата основної, сутнісної частини рідної культури (декультурація), виникає явище невпевненості або нестабільності. Такі явища призводять до певних проблем (етнокультурних конфліктів) міжкультурної комунікації. Їх можна посилювати або, знову ж таки, створювати відповідні умови для „уживання”.

Автор вважає, що у результаті міжкультурної комунікації виробляється „третя культура” („третій етос”), що стає платформою порозуміння між учасниками комунікативного акту. На якісний рівень „третьої культури” („третього етосу”) впливає міжкультурна комунікативна компетентність (здатність здійснення ефективної комунікації в міжкультурних контекстах).

У розділі розглядається соціокультурний простір, який має постійний вплив на якісні зміни, що відбуваються у суспільстві, а отже, і на характеристики міжкультурної комунікації. Карбуючись у свідомості представників того чи іншого етносу, вони передаються від покоління до покоління з деякими видозмінами, а постійна необхідність у діалозі впливає на формування ціннісних орієнтацій і норм поведінки, що й виражається через міжкультурну комунікацію.

Розглядаючи міжкультурну комунікацію, автор доводить необхідність створення спеціальної „Соціології міжкультурної комунікації”, яка б акумулювала інформацію про процеси комунікації між різними культурними уявленнями, поглядами, орієнтаціями, логіками, тлумаченнями, розуміннями в даному соціумі, у тому числі в контексті сприймання іншої „чужої” культури, що в цілому обумовлює рівень загальної культури даного суспільства, від якого залежать соціальні зв’язки і відносини різних соціальних суб’єктів (окремих особистостей, малих і великих соціальних груп).

Другий розділ – „Міжкультурна комунікація в історично-регіональному контексті українського Приазов’я: соціокультурні особливості”, присвячений аналізу історичних аспектів заселення і розвитку українського Приазов’я, його етнонаціональної структури, процесів соціалізації та особливостей інкультурації.

Упродовж розвитку суспільства відбуваються певні зміни, які характеризують не тільки відповідну епоху, але і географічне місце

перебування суспільства, створюють певний соціокультурний простір, в якому кожний елемент суспільства діє у відповідності до існуючих умов. Суспільство завжди прагне перебудовувати свій суспільно-економічний лад, а така перебудова залежить від дуже багатьох чинників, серед яких не останнє місце займають міжнаціональні, міжетнічні зв’язки, які постійно ускладнюються.

Формування національного складу населення Приазов’я припадає на другу чверть ХVІІІ ст., коли лівобережжя р. Берди увійшло до Кальміуської паланки Запорозької Січі, а поява перших постійних поселень – на початок 70-х рр. ХVІІІ ст. Це були фортеці дніпровської укріпленої лінії. Щодо етнічного складу населення регіону, то наприкінці 70–80 рр. ХVІІ ст. на колишніх землях Приазов’я проживали переважно українці (64,36%) та росіяни (8,09%), а пізніше – греки, німці, болгари, євреї, поляки та ін. З плином часу етнонаціональний склад населення Приазов’я ускладнювався. Так, за переписом 1989 р. на теренах Приазов’я (м. Маріуполь, с с. Сартана, Старий Крим, Талаковка, Гнутове) проживало 540,3 тис. чол.: росіян – трохи більше 260,0 тис. чол., українців – 226,0 тис., греків – бл. 26,0 тис., білорусів – бл. 7,0 тис., євреїв – бл. 3,0 тис., болгар – бл. 2,0 тис., 1,2 тис. – молдаван, бл. 1,0 тис. – поляків, більше 700 – німців і стільки ж – циган. Вірменів – більше 700 чол., грузинів – більше 300, азербайджанців – більше 200. Були досить нечисленні групи узбеків, казахів, таджиків, киргизів, туркменів, естонців, литовців, латишів та ін. Багато представників національностей, що зазнавали певних утисків за часів радянської влади (греки, євреї та ін.), пізніше повернули собі свою національність. Отже, на сьогодні перепис 1989 р. не відповідає дійсності. За даними перепису 2001 р. тут налічується 104 національності і етнічні групи. Найчисленнішими є українці, росіяни, греки, болгари, білоруси, євреї та ін., а одиничними представниками: вепси, голландці, канадці, ікорці, курди, негідальці, ногайці та ін.

Автор зазначає, що українське Приазов’я – регіон зі складною і своєрідною не лише природою, але й історією етнокультурного розвитку. Історичні фактори заселення справляли неоднозначний вплив на рівень етноконфліктності й викликали відповідні демографічні, етнокультурні, етносоціальні й статусно-рольові зміни соціально-просторової структури даного соціуму.

Як свідчать результати дослідження, населення Приазов’я вже з самого початку складалося із переселенців, а відсутність корінного населення накладає відбиток на особливості комунікативних процесів, які тут відбувалися. Тобто вже з самого початку в Приазов’ї виникали комунікаційні бар’єри, що є результатом культурних рис осіб, які змушені пристосовуватися до самого часопростору.

Розселення переселенців проводилось досить дисперсно, за винятком греків, що не сприяло зближенню національностей та етносів, а створювало адаптаційні складності і специфічну міжкультурну комунікацію.

Науковці здавна досліджували дану територію. Перші дослідження українського Приазов’я проводилися ще у 1774 р. Для дослідження земель, які відійшли до Російської імперії, Санкт-Петербурзька Академія наук направила ад’юнкта академії А. Гільденштедта. Дані вченого відіграли свою роль, і вже в 1778 р. у цій місцевості виникає м. Павловськ. Ще через рік його перейменовують у Маріуполь, а у 1780 р. сюди поселяють виведених з Кримського ханства християн-греків. Маріуполь, фактично стає центром українського Приазов’я.

Перші наукові праці про Маріуполь з’явилися в 30–40 рр. ХІХ ст.: праця Гаврила, архієпископа Херсонського і Таврійського (Катеринославського) про переселення із Криму християн-греків і улаштування їх у Приазов’ї, про заснування Маріуполя, його храми та митрополита Ігнатія, який привів християн-греків до Приазов’я. Цінні відомості про історію розвитку і становлення Маріуполя містяться у працях А .Скальковського. Першим маріупольцем, який опублікував дослідження про місто, був міський лікар Г. Калері. Його статтю „Топографічні і медико-статистичні відомості про Маріупольський округ” опублікував „Журнал Міністерства внутрішніх справ”.

Особливе місце у вивченні історії Приазов’я належить викладачам Маріупольської чоловічої гімназії („Маріуполь і його окраїни”, 1892 р.). Важливу інформацію про місто містить „Адрес-календар” „Весь Маріуполь і його повіт на 1910 р.”

В останні роки вийшли друком видання про греків України і Приазов’я, де значне місце відводиться історії Маріуполя та його людям. Це „Нові сторінки історії Донбасу: статті”, „Етнічна історія грецької спільноти в Україні: бібліографічний довідник-покажчик”, колективна праця „Греки на українських теренах”, наукова праця Н. Терентьєвої „Греки в Україні: економічна і культурно-просвітницька діяльність (ХVІІ–ХХ ст.)”. Питання історії вивчення та історіографії етнічної культури і культури греків Криму та Приазов’я розглянуті у праці М Араджіоні та ін.

Автор зазначає, що історичні та етнонаціональні аспекти Приазов’я дуже різноманітні. На це вплинули соціально-політичні, соціально-економічні чинники, а також сприятливі кліматичні умови та ландшафт регіону. Заселення регіону не закінчилося переселеннями представників різних національностей та етнічних груп за часів російського царату. Воно мало продовження і у ХХ ст., що так чи інакше змінювало його етнонаціональну структуру. Зміни етнонаціональної структури населення тривають і сьогодні у зв’язку з появою на планеті „гарячих точок”. Все це впливає на створення специфічної міжкультурної комунікації. Адже кожна національність (етнос) прагне водночас зберегти свою національну культуру (мову, традиції тощо) і пристосуватися до „чужої”. Таке пристосування залежало від релігії, рівня освіти, загальної культури, з якою прибули переселенці, а також тієї „оцінки”, яку вони отримали в новому регіоні проживання, тобто визначення владними структурами „основних” і „другорядних” національностей (етносів).

Здобувач доходить висновку, що міжкультурна комунікація в регіональному контексті українського Приазов’я має свої особливості. На її формування вплинули: відсутність корінного населення і специфіка заселення регіону, що позбавило населення основного „стрижня”; специфіка розселення етнонаціональних груп призвела до появи культурно-своєрідного ментального стереотипу, який, з одного боку, поєднував соціум, а з другого, – допомагав представникам різних етнонаціональних груп зберегти свою культурну своєрідність; актуалізація історичної пам’яті, що призводила до появи певних національних об’єднань; наявність навчальних, культових та інших закладів, що створювало відповідні умови для процесів соціалізації та інкультурації в регіоні. Швидкі етнополітичні зміни, якими багатий Приазовський регіон, також наклали певний відбиток на міжкультурну комунікацію, а вплив Заходу додав невпевненості у собі і елементу невдоволеності існуючим рівнем життя суспільства. Поза тим, у жителів Приазов’я, ще залишилися елементи страху, у якому вони знаходились за часів СРСР, будучи представниками тієї чи іншої національності, що впливає на їхню дещо приховану етнонаціональну поведінку за межами своєї сім’ї. Тому населення Приазов’я сьогодні – це не об’єднана спільними інтересами маса, а досить-таки розрізнена етнонаціональна система, яка тільки при створенні певних політико-національних умов зможе перетворитися у єдину спільноту.

Третій розділ – „Повсякденність і міжкультурна комунікація: форми прояву та наслідки” присвячено аналізу впливу міжкультурної комунікації на повсякденність соціуму регіону, аналізу сучасного соціокультурного середовища та розповсюдження культурних форм і соціокультурних практик серед населення регіону.

Вплив міжкультурної комунікації на повсякденність соціуму регіону відбувається на трьох рівнях соціального середовища: макро – система стосунків у суспільстві, які визначаються певною суспільно-політичною системою, ЗМІ, системою загальної культури, навчально-виховною системою; мезо – особливості міста і села, різних регіонів, етнічні спільноти та національні угруповання; мікро – сім’я, малі групи спілкування.

Щоб вивчити цей вплив, у 2004–2006 рр. на території українського Приазов’я автором було проведене соціологічне дослідження. Для цього було опитано 1280 респондентів 5-ти національностей: українці, росіяни, греки, німці, євреї. Вибіркова сукупність склала 0,25% від генеральної (N = 510835). Оскільки розбіжність у кількості представників різних національностей велика (від сотень тис. до сотень чол.), було опитано по 256 респондентів із обраних етнонаціональних груп, кожну з яких розділено на вікові категорії: молодша (18–30 рр.), середня (31–50 рр.) і старша (від 51 року).

Для визначення оцінки похибки вибірки були розраховані точкова та інтервальна оцінки. Відносна похибка вибірки розрахована за критерієм Стьюдента і склала 1%, що показує досить високу ймовірність отриманих результатів. Крім цього, для виміру щільності зв’язку був застосований коефіцієнт спряженості Крамера, який за змістом ідентичний коефіцієнту кореляції.

Дослідження показали, що для спільного життя (звідси починається формування повсякденності та міжкультурної комунікації) національність не має особливого значення. За цих обставин, головним стає близькість спілкування, природне бажання зрозуміти одне одного, не образити тощо. Цей тип відносин можна назвати емпатією. Тобто тут міжкультурна комунікація, її результативність, залежать не тільки від фактичної інформації, отриманої співбесідником, але й від установок, почуттів, емоційних проявів. Це все сприяє виробленню „розуміючої комунікації”, створенню „третьої культури”, яка об’єднує двох індивідів. Крім цього, автор спробував дослідити взаємозв’язок між віком, статтю, національністю та стосунками у сім’ях. Результати показали, що взаємозв’язок в основному неістотний, а щільність його практично відсутня. Подібні дослідження були проведені і стосовно використання мови, де, як виявилося: у сім’ях переважає мова, прийнята у регіоні (російська).

Здобувач проаналізував процес формування соціокультурного простору Приазов’я. Адже соціокультурний простір досить суттєво впливає на повсякденність і міжкультурну комунікацію. Результати дослідження показали, що на початку ХХ ст. землеволодіння Маріупольського повіту внаслідок специфічних умов історичного розвитку вирізнялося низькою концентрацією, незначними розмірами поміщицьких маєтків, а також строкатим національним складом землевласників, що створювало специфічне соціокультурне середовище регіону. Крім цього на соціокультурне середовище регіону вплинули відсутність титульної (корінної) культури, єдиної мови, традицій, рівень освіти, релігія, а також політичні події, інформаційна відірваність, ідеологічна цілеспрямованість та страх за своє життя і життя своїх близьких.

Вагоме значення для формування повсякденності і міжкультурної комунікації мав і подальший розвиток регіону як великого промислового центру. Будівництво металургійних гігантів, індустрії важкого машинобудування, розвиток морського порту вимагали робочих рук. І знову в регіон переселяли людей із різних куточків колишнього СРСР. Це створювало нове „змішування” культур, що, як показують соціологічні дослідження, не сприяло формуванню етнонаціональних культур у суспільстві, Культура регіону була нав’язана політичною системою. Це спричинило певні відносини між різними національностями та етнічними групами (поділ на „своїх” і „чужих”), тобто населення Приазов’я розрізняється наявністю в ньому багатьох „сегментарних розрізнень” (різні культура, мова, етнічний склад, ідеологія тощо). Результати дослідження показали, що найбільш шанобливо ставляться до інших національностей (етносів) німці (96,5%), потім – євреї (93,8%), українці (92,3%), греки (83,6%) і росіяни (77,8%). Тут помітна цікава закономірність: чим менше представництво, тим більша повага. Щодо взаємозв’язку між національністю та ставленням представників однієї національності до іншої, то він істотний, а щільність його помірна, що свідчить про те, що між ними все-таки існують відмінності, які так чи інакше впливають на їхні стосунки. Крім цього на повсякденність і міжкультурну комунікацію впливало відчуття „тимчасовості” проживання на даній території, адже за таких обставин людина зовсім по-іншому ставляться до місця свого проживання: виробляється специфічне ставлення до регіону, навколишнього природного та соціального середовища.

Аналізуючи форми прояву та наслідки повсякденності і міжкультурної комунікації, автор доходить висновку, що дуже багато різних чинників (етнонаціональний склад, соціалізація, соціокультурне оточення, культурна спадщина, політичний та економічний стан країни, культові заклади, заклади освіти та культури, домінуюча культура суспільства, засоби масової інформації та ін.) впливає на повсякденність і міжкультурну комунікацію населення регіону. В українському Приазов’ї особливості повсякденності і міжкультурної комунікації викликані:

– процесами заміни „неіснуючого розуміння в особистості” на „нав’язане з відповідною власною вигідністю” розуміння перебігів певних обставин. Людина, яка позбавлена відповідної політичної культури, яка „обрамлена” належною інформацією, з радістю „поглинає” поданий інформаційний матеріал, вживлює його у свою віру, а з часом і переконання. Дуже піддатливими до цього виявляються нечисленні етнонаціональні угруповання;

– процесами акультурації та декультурації, причому, в акультурації переважає асиміляційний варіант, за якого людина повністю приймає цінності та норми іншої культури, поступово відмовляючись чи втрачаючи свої норми та цінності. Значно менше проявляється варіант маргіналізації, коли людина втрачає ідентичність із власною культурою, а з другого боку – не може ідентифікувати себе з культурою більшості і трохи більше проявляється варіант інтеграційний, за якого відбувається ідентифікація як зі старою, так і з новою культурою;

– створенням своєрідної „культури регіону” внаслідок етнонаціонального

змішування і відірваності від історичної батьківщини (певна ізольованість), неможливості розвивати свою національну культуру й мову, відсутності національних періодичних видань та шкіл з навчанням дітей національною мовою, тривалості домінування однієї культури (російської), що призвело до того, що населенню українського Приазов’я важко себе ідентифікувати з національно-державною спільнотою, воно являє собою деяку локальну (регіональну) ідентичність (своєрідний „приазовський тип” суспільного етосу);

– деградацією відповідних соціокультурних практик, що не може не руйнувати суспільне життя (у регіоні зниження соціокультурних практик прямо пропорційне погіршенню матеріального становища населення);

– відсутністю колективної української національної ідентичності, що у першу чергу, залежить від етнонаціональної політики держави, бо не підтримання того чи іншого регіону державою, або підтримання лише тієї чи іншої національної спільноти, релігії, політичних спрямувань, ускладнює комунікативні процеси у суспільстві.

У четвертому розділі – „Процеси акультурації і декультурації в багатонаціональному регіоні” аналізуються національно-просторові зміни, які відбувалися внаслідок особливостей розселення етнонаціональних спільнот у Приазов’ї, взаємодії домінуючої культурної групи і культурних меншин, а також внаслідок багатокультурності. Автор намагається дослідити прояви гібридизації, асиміляції в контексті глобалізаційних і загальноукраїнських процесів, використовуючи теоретичне підґрунтя, статистичні та архівні документи і власні емпіричні дослідження.

Характер заселення краю позначився на соціальному складі населення, більшість якого до початку 80-х рр. ХVІІІ ст. складали дрібні виробники (козаки, державні селяни, військові поселенці та ін.). На кріпосних селян припадало близько 15% від населення краю. Нечисленним було населення міст (4%). Загалом у 2209 населених пунктах Катеринославського повіту на початку 1784 р. мешкало понад 708 тис. чол. Слід зазначити, що кожна етнічна група, отримавши культуру батьків, прагне зберегти її і передати наступному поколінню, а для цього їх представники намагаються поселитися серед „собі подібних”. Про це свідчать назви кварталів (вулиць) Маріуполя, яким дали переселенці з Криму: Кафе чи Кафа (вул. Кафійська), Гезеле чи Гезлев (вул. Євпаторійська), Карасубазар (вул. Карасівська) тощо.

У прикальміуському краї румеї (греки-елліни) та уруми (греки-татари) розселилися окремо. Грузини, які переселилися з Криму разом із греками, поселилися окремо і заснували с. Георгіївку, яке згодом на честь митрополита Ігнатія, перейменували на Ігнатівку. Автор зазначає, що роздільне розселення урумів та румеїв можна простежити навіть порівнявши топономіку поселень Південно-Західного Криму та Приазов’я, хоча вони засновувалися вихідцями як з одного, так і з кількох сіл. Незаселені греками землі Маріупольського повіту пізніше заселили іншими колоністами: ізраїльськими християнами в 1831 р., німцями-менонітами в 1822–1824 рр., єврейськими переселенцями – в 40-х рр. ХІХ ст. Зі зростанням чисельності населення частина греків переїздила на нові місця, деякі з них реемігрували до Криму.

Автор підкреслює, що населення українського Приазов’я – це не корінні мешканці, а люди, яким довелося через ті чи інші обставини поселитися на кимсь запропонованих землях. Зберігаючи етнонаціональну культуру й пристосовуючись до нових умов життя, нового соціокультурного середовища, воно прагнуло виробити певні правила поведінки, внаслідок чого і створювалась міжкультурна комунікація. На міжкультурну комунікацію того періоду (ХVІІІ–ХІХ ст.) значною мірою впливали „суворі” умови часу. Адже імперська політика змушувала бути покірним та „заляканим”.

Здобувач зазначає, що на процеси акультурації, декультурації, асиміляції вплинули і „визначення” домінуючої культури і культур меншин. Як показують емпіричні дослідження, проведені автором в даному регіоні, домінуючою культурою є російська, але і вона вже існує не у „чистому” вигляді. Її швидше можна назвати „приазовською” культурою, яка включає в себе елементи як російської, так і української культури з домішками грецької. Нечисленні ж культури не мають істотного впливу на домінуючу „приазовську” культуру. Також тут сьогодні спостерігаються і процеси певного культурного ренесансу, чому посприяло послаблення тиску з боку державних органів і створення умов для самоідентифікації шляхом поглиблення пізнання власної історії, традицій, цінностей, хоча, можливо, і не у повній мірі для всіх етносів, що проживають у регіоні. Такі серйозні політичні зміни у підході до етнонаціональних відносин дають можливість у подальшому розвивати національні культури і створити повну гармонію у розумінні і сприйнятті всіма етносами один одного. Саме ця домінуюча „приазовська культура” є унікальною субкультурою регіону, багатокультурною за своїм складом і тому створює унікальну міжкультурну комунікацію. Відповіді на запитання стосовно ставлення респондентів до української культури показали, що в основному в регіоні зберігається толерантне ставлення до всіх етнонаціональних культур і не відчувається певних бар’єрів.

Аналіз емпіричних досліджень процесів акультурації і декультурації в українському Приазов’ї показав, що вони є наслідком:

– специфіки розселення та господарського освоєння території, адже саме вона обумовила суперечливі тенденції у процесі формування етнонаціонального складу населення регіону;

– утворення домінуючої культурної групи і культурних меншин, що у свою чергу вплинуло на особливості міжкультурної комунікації населення Приазов’я, що підтверджується сучасним станом взаємовідносин соціуму регіону, тенденціями його розвитку;

– „змішування” різних культур, процесів взаємовпливів, акультурації, декультурації та асиміляції. Завдяки цьому спільнота вже не належать до традиційно визначеної спільності. Їхня ідентичність є „сегментарною”, а стиль життя і субкультура – „гібридними”. Адже не можливо „сповідувати” лише свою культуру, не зважаючи на інші, і бути „зрозумілим” іншим культурам. Саме тому можна вважати, що в українському Приазов’ї швидше за все, відбулася гібридизація субкультур;

– глобалізації, яка, з одного боку, знайомить спільноту з культурою світовою, створює, так би мовити, глобальну культуру, під вплив якої перш за все потрапляє молодь, а по-друге, – послаблює прив’язаність людей до певного локального місця, в результаті чого створюється глокалізаційна культура і відбуваються міграційні процеси. Правда, це не завжди викликано бажанням змінити місце проживання, але це завжди процеси акультурації, декультурації, асиміляції, гібридизації тощо.

Автор доходить висновку, що наслідком акультурації та декультурації в даному регіоні стало утворення нового соціуму, якому властива особлива міжкультурна комунікація, що дозволяє пізнавати культуру інших спільнот земної кулі і водночас зберігати власну ідентичність, яка сьогодні вступила в епоху модерну. Ця епоха формує нові завдання, які покликане вирішувати сьогоднішнє суспільство, серед них – пошук своїх соціокультурних ідентичностей, збереження етнонаціональної культури/субкультури в контексті глобалізаційних і загальноукраїнських процесів.

П’ятий розділі – „Орієнтації, настанови і соціокультурні практики населення Приазов’я” присвячений аналізу етнонаціональних особливостей як чинника економічної активності населення, дослідженню соціокультурних угруповань населення, які утворилися наприкінці існування колишнього СРСР і отримали свій розвиток із проголошенням незалежності України, дослідженню ціннісних орієнтацій та норм поведінки етнонаціональних груп регіону, як виразника інтересів свого національного і сучасного регіонального суспільства та взірців культурного споживання населення регіону. У цьому розділі використовуються численні глибинні інтерв’ю з представниками етнонаціональних осередків регіону.

Автор зазначає, що у кожного етносу є свої особливості, які торкаються усіх сфер його життєдіяльності. Однією із них є саме економічна. І тут дуже важливе значення має наявність або відсутність міжетнічного конфліктного стану. Адже на нього в першу чергу в поліетнічних державах впливають проблеми етнічної стратифікації. Сюди віднесено етнічну нерівність у володінні матеріальними благами, у суспільному поділі праці, у доступі до освіти, що часто й викликає невдоволення своїм становищем у суспільстві. Етнічна нерівність у досліджуваному регіоні мала місце за часів СРСР, особливо це торкалося грецького, німецького та єврейського представництв і наклала досить вагомий відбиток і на сьогоднішнє життя етносів.

Іншим показником етнонаціональної стратифікації є місце етнічних груп у структурі економіки (становище їх на ринку праці). Як показують результати дослідження, проведеного автором дисертації, у секторах економіки та поза ними є деякі статистично визначені відмінності. Однак вони стосуються не всіх національностей. Але загалом, принаймні за досліджуваний період (2004–2006 рр.) секторна стратифікація за місцем роботи не накладається на етнонаціональну. Хоча, знову ж таки, деякі відмінності є. Так, представники етнічних євреїв, прагнуть займати керівні посади, працювати державними службовцями, науковцями тощо. Досить індивідуально налаштовані педантичні і раціональні німці теж не дуже відстають від останніх, а от статистично значущої різниці між присутністю росіян та українців, що мешкають у місті, у різних секторах економіки не зафіксовано. Чи є присутність у цьому секторі сільського населення, виявити досить важко через постійну зміну кількості присутніх, але можна стверджувати, що вони в основному зайняті на таких підприємствах, як ВАТ „Металургійний комбінат ім. Ілліча”  як робітники. Це викликано гідним заробітком та певними пільгами („гарячий” стаж, наявність соціальних закладів тощо). Отже, освіта та виконувана робота значно впливають на чинники економічної активності населення. Від цього залежить соціальне самопочуття і ставлення людей до власного становища у суспільстві.

Крім цього, представники різних етнонаціональних груп прагнуть зберегти свою національну культуру та передати її дітям. Для цього вони об’єднуються. Звичайно такі об’єднання дають можливість відчувати і певну безпеку. У Маріуполі на сьогоднішній день діє 11 об’єднань (вірменське товариство, грузинське товариство „Джорджія”, єврейське культурно-просвітницьке товариство, товариство німців „Відродження”, товариство греків, об’єднання білорусів „Неман”, польсько-українське культурне товариство, російське культурно-просвітницьке товариство, Федерація грецьких товариств України, товариство циган „Новий світ”, Маріупольське відділення Всеукраїнського товариства „Просвіта”).

Вони виникли через історичні, політичні, соціальні та економічні обставини. Як показують дослідження, відкритість сьогоднішнього суспільства, вплив глобальної культури, акультурація та декультурація призводять до процесів асиміляції та гібридизації, які все більш помітні, особливо у німців та євреїв, хоча цьому піддаються і інші етнонаціональні утворення.

Міжкультурна комунікація, сьогодні вже входить до єдиного світового культурно-інформаційного простору. Саме тому існування окремого етносу є полікультурним за характером, залученим у постійний „діалог культур – міжкультурний діалог чи діалог етносів”. Але кожному етносу притаманні свої особливості, до яких належать, у першу чергу ціннісні орієнтації та норми поведінки. Вони відрізняють кожний регіон, роблять його специфічним і єдиним у своєму утворенні.

Отже, підсумовуючи результати дослідження орієнтацій, настанов і соціокультурних практик населення Приазов’я, автор вважає, що:

– їх формування, становлення та розвиток залежить від численних історичних, політичних, соціальних, економічних та інших чинників. Але досить вагому роль відіграє багатокультурність. Завдяки цьому міжкультурна комунікація стає засобом реалізації етносоціальної культури, в якій втілюються етнонаціональні особливості;

– кожній національності (етносу) відповідають свої характеристики.

Завдяки специфічності етнонаціональних особливостей представник того чи іншого етносу вибирає свою майбутню професію (посаду), виробляє своє ставлення до виконуваної роботи та представників інших національностей (етносів);

– населення регіону не є моноетнічним утворенням і сама життєдіяльність у запропонованих умовах не підлягає певному розчленуванню через тривале спільне проживання, змішані шлюби, необхідність разом працювати, спілкуватися тощо. Тобто, тут вочевидь поява „третьої культури”, своя міжкультурна комунікація, а отже і своя економічна активність;

– для співіснування у даному регіоні, для вирішення нагальних проблем, уникнення конфліктних ситуацій тощо, чи, просто, щоб більш вільно і впевнено себе почувати, появляються відповідні соціокультурні угруповання, які мають свої особливості і впливають на міжкультурну комунікацію;

– кожному етносу притаманні свої особливості, до яких належать, у першу чергу ціннісні орієнтації та норми поведінки. Вони вирізняють кожний регіон, роблять його специфічним і єдиним у своєму утворенні.