| Краткое содержание: | Розділ 1.ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковою темою; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру й обсяг дисертації.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади соціологічного осмислення правової системи сучасного українського суспільства” – проаналізовано основні теоретико-методологічні засади дослідження правової системи як об’єкта соціології права; уточнено сутність правової системи, її соціальну структуру; з’ясовано суспільну значущість її соціальних функцій та здійснено соціодіагностику реформування сучасного стану правової системи України новітньої доби (1991–2012 рр.).
Аналітичний огляд наукових праць класиків соціології: О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Енгельса, Г. Тарда, М. Вебера, Л. Петражицького; відомих учених минулого століття і початку XXI ст.: О. Ерліха, Ж. Гурвіча, Ж. Карбоньє, П. Бурдьє, К. Кульчара, І. Сабо, М. Тимашева, Ю. Хабермаса, Н. Лумана; представників скандинавської (А. Хегерстрем, В. Лундстедт, С. Пасс, В. Оберт, Х. Клетте, В. Гольдшмідт, Т. Еккгофф), італійської (А. Пагані, Г. Мартінотті, Е. Моріондо) та американської шкіл соціології права (Т. Парсонс, Д. Блек, Л. Фрідман), російських та українських правознавців і соціологів: М. Матузова, П. Зикова, В. Кудрявцева, О. Васильєва, В. Казимирчука, М. Байтіна, Л. Явича, С. Алексєєва, В. Синюкова, О. Орєхова, Л. Спиридонова, А. Яковлєва, Г. Варданянца, С. Максимова, О. Сердюка, І. Рущенко та інших – дав можливість з’ясувати, що: по-перше, проблематика формування й функціонування правової системи, зокрема правовідносин, ролі права в суспільному житті, посідає чільне місце в їх дослідженнях; по-друге, існує чимало методологічних підходів до її розуміння, зокрема: позитивістський, інституційно-функціональний, марксистський (класовий), структурно-функціональний, психологічний, психологічно-правовий, аксіологічний, раціонально-діяльнісний, системно-функціональний, компетентнісний тощо. Останніми роками особливої ваги набуває комплексний соціологічний підхід, який протиставляє себе парадигмам, що домінують: біхевіоризму, марксизму, структурно-функціональному аналізу (О. Сердюк); по-третє, соціологи, які активно розвивають соціологію права, більше зосереджують увагу на поясненні сутності права як соціального інституту або його суспільно визнаної цінності, на розумінні сутності правової системи, ніж на її структурі, стані в сучасних умовах та соціальних регуляторах. Визначено, що методологічними засадами дослідження правової системи, її структури та її соціальних регуляторів доцільно вважати мультипарадигмальну методологію (системний, інституційний, структурно-функціональний, ціннісно-нормативний, раціонально-діяльнісний, соціологічний, юридичний підходи), яка дає змогу вивчати багатовимірність функціонування правової системи та її складових у суспільному житті.
Послуговуючись структурно-функціональним підходом Т. Парсонса й науковими ідеями російських та українських соціологів, уточнено зміст категорії “правова система” із соціологічної точки зору як відносно самостійного цілісного, поліструктурного, упорядкованого утворення соціальних суб’єктів (осіб, об’єднань, організацій, суспільства), їх соціально-правових статусів та інститутів, соціально-правових відносин і процесів, власне права (норм та принципів), що ґрунтується на джерелах права; зумовлюється специфічними особливостями правосвідомості нації як результату історично-суспільної діяльності, культурного розвитку; функціонує завдяки ціннісно-нормативній, законодавчій системі і юридичній практиці; забезпечує регулятивно-організаційний та стабілізаційний вплив на суспільні відносини й соціальну поведінку людей. У такому визначенні змісту правової системи враховано не тільки нормативно-правовий, організаційний та інституційний компоненти (правознавчий підхід), а й соціально-статусний і детермінаційний. Тобто доведено, що правова система як поліструктурне утворення має декілька структур, а саме: соціальну, організаційну, інституційну й нормативно-правову. Однак базовою є її соціальна структура, яку доцільно розглядати як ієрархічно впорядковану конфігурацію соціально-правових статусів соціальних суб’єктів та відповідних їм соціально-правових ролей, соціально-правових відносин, соціальних функцій, системи права, соціальних норм і цінностей.
Обґрунтовано, що структура правової системи має комплексний характер: організаційний (усі без винятку соціальні суб’єкти посідають у правовій системи чітко визначене місце (статус) відповідно до тих функцій, які вони виконують); стратифікаційний (визначається ієрархією соціально-правових статусів соціальних суб’єктів відповідно до обсягів правничих повноважень; ролі в реалізації інституціональних норм права; рівня правової свідомості та правової культури; досвіду юридичної практики; ступеня дотримання вимог права тощо); функціональний (кожний елемент (суб’єкт) соціальної структури правової системи виконує певні функції, які визначаються системою права й нормативними актами) і нормативний (визначається сукупністю нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками при виникненні та функціонуванні соціально-правових відносин). Основною метою соціальної структури є забезпечення організаційних засад для виконання правовою системою своїх соціальних функцій, захисту прав людей та утримання правопорядку в суспільстві, в усіх його сферах, на всіх рівнях, що уможливлює його нормальне функціонування, відтворення та розвиток. Важливою характерною особливістю соціальної структури правової системи є її відносна сталість, що визначається політичним режимом держави та формою влади.
Адаптуючи теорію соціальної системи дій Т. Парсонса й ціннісно-функціональний підхід Р. Мертона до правової системи, визначено її основні соціальні функції: адаптаційну, яка полягає в тому, що всі члени суспільства намагаються пристосуватися до співжиття в правовому просторі на основі створення рівних умов для всіх без винятку громадян, до соціально-правових відносин на всіх ієрархічних рівнях соціальної структури в усіх сферах суспільного життя; інструментальну, або прагматичну, яка полягає в тому, що отримання індивідами соціально-правового статусу дає їм можливість, перш за все, стати громадянами певної держави, а здійснення соціальної поведінки, заснованої на праві як історично сформованій соціокультурній реальності (суспільно визнаних нормах і цінностях), сприяє досягненню ними своїх особистісних та групових цілей на основі узгодження своїх інтересів з інтересами інших громадян; експресивну, що сприяє доланню соціально-психологічної напруги, яка виникає між суб’єктами соціально-правових відносин у процесах захисту їх законних прав, порушення правових принципів співжиття, скоєння правопорушень або злочинів і притягнення підозрюваних до юридичної відповідальності за допомогою правових підходів; інтеграційну, завдяки якій усі правозастовчі органи об’єднуються з усіма членами суспільства в єдиний механізм захисту конституційних прав і гарантій людей та покарання законним способом тих, хто їх порушує; соціально-нормативного контролю, яка сприяє здійсненню контролю за створенням, регулюванням та стабілізацією правового простору.
Соціодіагностика стану правової системи в Україні в новітню добу (1991–2012 рр.) засвідчила, що її реформування відбувалося складно й суперечливо, нерідко підпорядковувалося виключно політичній волі окремих політичних акторів чи кланово-олігархічних груп; наукові розробки стосовно концептуального підходу до цього процесу відставали від реалій, не відповідали вимогам часу; політичні актори, які приходили до влади, підлаштовували правові закони під реалізацію групових та кланових інтересів, що гальмувало розвиток правової держави. Ідеали побудови правової держави не знаходили свого втілення в реальній площині правових змін, що й зумовило повільну ходу реформ у правовій сфері, не забезпечило сприятливих умов для формування дієздатної правової системи, знизило адаптативні можливості населення та формування правової культури й правосвідомості суб’єктів соціально-правових відносин, не сформувало бажання захищати свої законні права та соціальні інтереси.
У другому розділі – “Соціальний механізм правової системи сучасного українського суспільства” – визначено сутність соціального механізму правової системи; обґрунтовано його системотвірні засади; з’ясовано стан та проблеми його функціонування в сучасній Україні.
З’ясовано, що поняття “механізм правового регулювання” правознавці (С. Алексєєв, В. Казимирчук, В. Лазарєв, А. Малько, Н. Матузов, В. Ісакова, Б. Ємєльянов, С. Правкін та ін.) визначають зазвичай як систему правових (юридичних) засобів, за допомогою яких державні органи намагаються упорядкувати суспільні відносини відповідно до мети правової держави й подолати перепони для реалізації суб’єктивних прав, обов’язків та інтересів суб’єктів права. Поняття “соціальний механізм правової системи” вживається вкрай рідко, без ґрунтовного пояснення його сутності та структури.
Тому на основі соціологічних та правових знань обґрунтовано сутність соціального механізму правової системи як сукупності соціальних (правових і позаправових) дій, учинків, соціально-правових відносин, які властиві соціальним суб’єктам, завдяки яким відбувається формування, функціонування, відтворення та розвиток правової системи суспільства на засадах права, соціальних норм і цінностей та інституційних і організаційних чинників.
Визначено таку його структуру: соціальні суб’єкти: індивіди-громадяни, індивіди – не громадяни, соціальні групи, спільноти, суспільство, держава, політичні актори, партії, рухи, службовці, керівники, працівники різних сфер, зокрема правозастосовчих, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування; державні і недержавні інституції; соціальні (правові і позаправові) зв’язки і взаємодії, що виникають між соціальними суб’єктами в процесі спільної життєдіяльності й ґрунтуються на суспільно визнаних соціальних і правових нормах; соціально-правові відносини, що складаються між соціальними суб’єктами з приводу реалізації ними своїх соціальних інтересів та правових гарантій у різних сферах життєдіяльності; способи й засоби правових дій, які мають правоохоронний та правозахисний характер, реалізуючись в окремих галузях права: конституційній, муніципальній, трудовій, соціального захисту, екологічній, земельній, цивільній, приватизаційній, господарській, житловій, сімейній, адміністративній, фінансовій та кримінальній; системи соціальних норм і цінностей, зокрема верховенства права, яке визначається суб’єктами правової дії та взаємодії на підставі узгоджених, правових і законодавчих та конвенційних рішень; організаційні та інституціональні чинники, тобто виховання, освіта, юридична незалежність держави, наявність правотворення, система правового захисту тощо; соціальне середовище для реалізації норм права тощо. Соціальний механізм правової системи, як і інших систем суспільного життя: економічної, політичної, культурної, військової, наукової тощо, – має складний, багатофункціональний характер, забезпечуючи відносно стабільну соціальну структуру правової системи.
Послуговуючись науковими ідеями К. Маркса, Б. Кістяківського, Л. Петражицького, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, М. Вебера, а також сучасного українського соціолога Є. Суїменка, з’ясовано, що системотвірні засади соціального механізму правової системи знаходяться в площині суспільних відносин, які складаються між людьми у сфері праці, її розподілу, обміну результатами праці або благами та укладання угод стосовно володіння власністю (засобів праці, землі, нерухомості, товарів тощо). А відтак, виходить, що фундамент соціального механізму правової системи варто відшукувати не стільки в надрах власне системи права, яка установлюється та санкціонується державою (право виникло значно раніше, ніж почали створюватися держави), а в площині історично зумовленого суспільно-індивідуального способу життєдіяльності людей, який, насамперед, пов’язаний із потребою людей працювати – індивідуально або спільно з іншими – для виживання та самовідтворення. Визначено, що чинниками формування соціального механізму правової системи є: суб’єкти суспільно-виробничої діяльності; потреби людей у самовідтворенні шляхом суспільно-виробничої діяльності (індивідуальної, групової або суспільної); суспільно-виробничі відносини, зокрема соціально-економічні й соціально-політичні, що складаються між суб’єктами суспільно-виробничої діяльності в процесі обміну працею, результатами праці та перерозподілу національного багатства; соціації та індивідуації як форми виробничої, політичної й соціальної діяльності людей; узгоджені та санкціоновані більшістю членів суспільно-виробничих відносин правові правила й норми, що забезпечують функціонування суспільно-виробничих і суспільно-політичних відносин.
Аргументовано, що в стабільному суспільстві мета соціального механізму правової системи збігається з метою її соціальної структури, тобто забезпечення організаційних засад для виконання правовою системою своїх соціальних функцій, захисту прав людей у суспільстві. У нестабільному суспільстві мета соціального механізму – це цілеспрямований вплив системи соціальних та правових способів і методів на упорядкування та вдосконалення соціально-правових відносин, які становлять каркас правової системи для відновлення її функцій і створення належних умов для адаптації, інтеграції, реалізації людьми своїх потреб та соціальних інтересів.
Результати досліджень дають змогу зробити висновок про те, що соціальний механізм правової системи в сучасній Україні має суттєві деформації, зокрема: недостатній рівень виконання всіма суб’єктами правової дії своїх правових функцій; позаправовий характер соціальних зв’язків і взаємодій, що виникають між суб’єктами правової сфери з приводу правового захисту та надання правової допомоги в різних сферах життєдіяльності; недостатньо сформовану систему справжніх правових цінностей, яка ґрунтувалася б на правових принципах, а точніше на верховенстві права, а не на псевдоправових цінностях; недостатній рівень виконання державою (як головним суб’єктом правової дії) своєї основної регулятивно-правової функції в суспільстві. Отже, правомірним є твердження про низький рівень правосвідомості населення, що виявляється або в правовому нігілізмі в посадових осіб, або в правовій безпорадності пересічних громадян; несформованість правових інтересів у певної частини населення; застосування суб’єктами правової дії неправових, корисливих засобів захисту або відстоювання законних прав чи отримання законних пільг, таких як: хабарництво, бартер, певні послуги тощо; недостатній професійний рівень, безвідповідальність, політичний авантюризм і корупційність багатьох політиків та працівників правових органів.
У третьому розділі – “Основні складові соціального механізму правової системи в Україні” – визначено основні характеристики та регулятивну роль суб’єктів соціально-правових відносин; з’ясовано сутність і місце соціально-правових відносин у соціальному механізмі правової системи; визначено статусно-рольовий аспект соціального механізму та його регулятивний вплив на правову систему.
Послуговуючись поняттєвим апаратом правознавства й соціології, доведено, що в ролі соціальних суб’єктів соціального механізму правової системи виступають особистості, громадяни, соціальні групи, об’єднання громадян і держава, а також специфічним соціальним суб’єктом є суспільство. Уточнено розуміння громадянина як людини, що проживає на території певної держави, підпорядковується її законам і нормам, має формально зафіксований соціально-правовий статус, що визначає її права й обов’язки, є суб’єктом суспільних, зокрема соціально-правових, відносин та усвідомлює свою роль у збереженні й примноженні суспільних надбань. Таке розуміння сутності поняття “громадянин” дає можливість виокремити такі його характерні риси: належність до певної держави, а точніше проживання на території певного населеного пункту (села, району, міста тощо) країни; визнання законів та норм (правових, моральних), що властиві або домінують у соціальній спільноті населеного пункту або соціумі країни, та підпорядкування їм у процесі своєї життєдіяльності; наявність формально зафіксованого соціально-правового статусу, а точніше визначення соціально-демографічних, соціально-професійних, соціально-етнічних, політичних та інших даних у документах, які засвідчують особистість; наявність певних суспільних зв’язків та соціально-правових відносин у різних сферах реалізації соціально-особистісних ролей: родинній, економічній, політичній, культурній, спортивній тощо; усвідомлення значущості національних надбань (історичних, культурних, природних, моральних тощо) та участь у їх збереженні і примноженні.
Виокремлено критерії, за якими формуються об’єднання громадян, що можуть виступати в ролі суб’єктів соціально-правових відносин: сфера діяльності, роль в управлінні державою, спільність інтересів, місце в правовій системі, масштаби впливу на суспільні відносини; доведено, що всі суб’єкти соціально-правових відносин, маючи певні соціально-правові статуси в суспільстві, спрямовують свою діяльність на реалізацію власних (особистісних, групових, державних) інтересів у межах існуючого правового та законодавчого поля, зокрема конституційного, муніципального, трудового, екологічного, земельного, цивільного, приватизаційного, житлового, сімейного, адміністративного права та інших його галузей. Певні соціальні суб’єкти, маючи владні функції, регулюють суспільні відносини, визначаючи місце й роль інших, контролюючи виконання ними своїх функцій. Разом з тим вони відіграють неоднакову роль у формуванні, функціонуванні та розвитку правової системи суспільства, оскільки мають неоднакове статусне становище в ньому. Тому серед цих суб’єктів завжди виявляються лідери – особистості або об’єднання, або представники владних структур, які намагаються вибороти найкращі правові умови для задоволення своїх (особистісних, групових чи державних) потреб. Саме вони ініціюють зміну або ухвалення нових законів та нормативних актів, які сприяли би реалізації їхньої сфери інтересів. Регулятивний вплив соціальних суб’єктів правової системи на її зміни визначається їх місцем у соціально-правових відносинах.
Акцентовано увагу на тому, що функціонування правової системи як важливого соціального явища зумовлено великою кількістю чинників, як внутрішніх, так і зовнішніх. Внутрішні чинники пов’язані із соціально-психологічними особливостями суб’єктів правової системи, їх потребами, намірами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, установками тощо; зовнішні – з історичними обставинами, політичним устроєм, соціально-економічним станом суспільства, міжнародними обставинами тощо. Взаємозалежність їх визначається життєвими потребами соціальних суб’єктів.
На основі аналізу різних поглядів на природу суспільних відносин правового порядку (характеру) і соціальних відносин, які висловлювалися сучасними правознавцями (С. Алексєєв, Ж. Карбоньє, В. Копєйчиков, В. Сирих, Л. Фрідман) і соціологами (І. Сабо, В. Тарасенко, Дж. Хоманс, Я. Щепаньський та ін.), наведено такі докази доцільності використання в соціології права поняття “соціально-правові відносини” замість “правовідносини”: 1) у процесі спільної практично-перетворювальної діяльності виникають і функціонують певні відносини між різними соціальними суб’єктами, які перебувають як у нерівному відношенні до застосування закону (одні порушують його, а інші, навпаки, намагаються його повсякденно й повсякчасно дотримуватися), так і в рівному; 2) ставлення до права й стосовно права є одним з найважливіших способів трансформації та реалізації спільної життєдіяльності, яка здійснюється в різноманітних процесах узгодженості або конфліктності, розподілу професійних чи побутових функціональних залежностей у сферах праці, соціального захисту, обміну соціальними діями; 3) певні відносини між суб’єктами права виникають на тих засадах, які становлять виключно обопільний інтерес для соціальних суб’єктів; 4) відносини, які складаються між соціальними суб’єктами в будь-якій сфері життєдіяльності, можуть існувати переважно на правовій основі; 5) оскільки правова система є складовою суспільної системи, а її соціальна структура агрегована в соціальну структуру суспільства, то очевидним є факт, що відносини, які складаються в правовій системі, мають соціальний характер. У роботі доведено, що соціально-правові відносини за своїм сутнісним змістом являють собою ціннісно-унормовану й функціональну сукупність взаємозв’язків між різними соціальними суб’єктами, що складають соціально-статусну структуру суспільства з приводу ставлення до права й закону, та є основним способом вияву, трансформації й реалізації соціальності, яка формується між ними в процесі правової поведінки та правової діяльності. З’ясовано, що основні закономірності соціально-правових відносин полягають у такому: детермінантою їх виникнення можна вважати практично-перетворювальну діяльність соціальних суб’єктів; найважливішими механізмоутворювальними засадами формування є соціація та індивідуація, тобто вони мають конкретно-історичний характер і відтворюються з приводу правового врегулювання відносин власності, соціальних статусів тощо; для різних соціальних суб’єктів вони можуть набувати різного соціального значення: від інституціоналізованого до неприйнятного “ворожого”; вони є базовим компонентом соціального механізму правової системи суспільства, оскільки формуються завдяки соціально-правовим взаємодіям соціальних суб’єктів і становлять основу соціальної структури правової системи; вони завдяки праву як необхідній умові будь-якого суспільства певною мірою обмежують дії та поведінку соціальних суб’єктів, долаючи дисбаланс між індивідуальними й суспільними інтересами; вони складають і підтримують статусно-рольову структуру соціального механізму правової системи, забезпечуючи її відносну сталість, стабільність і якісне відтворення.
На основі теорії стратифікації П. Сорокіна доведено, що статусно-рольова структура соціального механізму правової системи визначається за соціально-статусними ознаками і в цьому аспекті її основні суб’єкти мають певний соціально-правовий статус і відповідні йому соціально-правові ролі, завдяки яким вони здатні впливати або на розширення, або на звуження правових та законодавчих меж соціально-правових відносин.
Виходячи з такої позиції, основним принципом регулятивного впливу соціально-правової структури соціального механізму на правову систему, зокрема її соціально-правові відносини, є право як сукупність загальнообов’язкових суспільних відносин, норм поведінки, рівного доступу до захисту прав. Однак у реальній площині українського суспільства, тобто де-факто, рівноправного доступу громадян до захисту своїх прав не простежується. А це означає, що статусно-рольова структура соціального механізму правової системи є деформованою, оскільки не всі актори виконують соціально-правові ролі, які передбачені їх соціально-правовими статусами, і тому неефективним є її регулятивний вплив на суспільні відносини.
У четвертому розділі – “Соціально-правові відносини в соціальному механізмі правової системи” – визначено інституційний механізм регуляції соціально-правових відносин; з’ясовано їх ціннісно-нормативний базис; проаналізовано стан правового захисту громадян як основи трансформації соціально-правових відносин у сучасному українському суспільстві.
На основі аналізу існуючих у соціології наукових підходів: інституціонального (Г. Спенсер, Т. Веблен, Е. Дюркгейм, М. Вебер, С. Ліпсет, Дж. Ландберг, П. Блау, Ч. Міллс), структурно-функціонального (Б. Малиновський, А.-Р. Редкліфф-Браун, Т. Парсонс, Р. Мертон), марксистського (К. Маркс), феноменологічного (Л. Ворд, В. Гамільтон, Дж. Хоманс) та наукових поглядів сучасних українських соціологів (М. Лукашевича, Ю. Сурміна, М. Недюха) уточнено розуміння змісту соціальних інститутів як історично сформованих практичних форм соціальної взаємодії (як правило, у сферах спільної діяльності) людей, які забезпечують задоволення певних суспільних потреб на узгодженій ціннісно-нормативній основі, яка уможливлюється формуванням і реалізацією людьми відповідних соціальних функцій для досягнення спільних узгоджених цілей. Це створило підстави для визначення їх спільної характерної ознаки – легітимізації, тобто морального визнання або правового узаконення тих норм і стандартів, які визнаються більшістю людей, спільнот та визначають характер і форми соціальних відносин у тій чи іншій сфері суспільної життєдіяльності. Оскільки соціальні відносини характеризують відносини рівності-нерівності соціальних суб’єктів у суспільстві стосовно влади, престижу, рівня доходів, багатства, то соціально-правові відносини, як їх різновид, відображають стан рівності всіх без винятку людей перед законом. Так, наприклад, на основі соціально-правових відносин функціонують практично всі сфери суспільного життя, зокрема законодавча, виконавча й судова системи влади, виробництво, армія, освіта, наука, підприємництво, фінансова та інші сфери суспільства. Немає галузі, у якій би соціальні відносини не мали б правового (легітимізовано-унормованого) характеру. Отже, у роботі обґрунтовано наукове положення про те, що соціально-правові відносини, які інституціоналізуються в межах будь-якого соціального інституту (родини, трудового колективу, соціальної організації тощо), по-перше, становлять фундамент його формальної структури та підтримують систему санкцій стосовно виконання його соціальними суб’єктами своїх функцій, а по-друге, як базова складова соціального механізму правової системи існують та відтворюються виключно на основі консенсусно визначеної й унормованої системі правил, норм і цінностей, тобто на праві.
Розгляд існуючих в історії суспільствознавства тлумачень сутності понять “цінність” і “норма” (Платон, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, М. Шелер, Дж. Дьюї, Т. Парсонс, П. Сорокін та ін.), а також сучасних підходів до її розуміння (Ф. Філатов, О. Івін, Л. Столович, О. Кравець, С. Максимов, Б. Таманага, О. Петришин, О. Якуба, Д. Ядранський та ін.) дав можливість довести, що соціально-правові відносини, які забезпечують функціонування правової системи, являють собою ціннісно-унормовану й функціональну сукупність взаємозв’язків між різними соціальними суб’єктами (окремими індивідами, групами, спільнотами, установами, державами тощо) соціально-статусної структури суспільства з приводу ставлення до права та закону і є основним способом вияву, трансформації й реалізації соціальності, яка формується між ними в процесі правової поведінки та правової діяльності, засновуються, перш за все, на праві як важливій суспільній цінності, що втілюється в законах.
На основі теоретичних узагальнень висловлено наукове положення про те, що соціальність права полягає в практично-перетворювальній діяльності людей, результатом якої є соціальний досвід, що сприяє накопиченню соціальних і правових знань, які, мультиплікуючись, впливають на розвиток права, його нормативну базу, стан соціально-правових відносин, а відтак, і на соціальний механізм правової системи.
Доведено, що важливим чинником трансформації соціально-правових відносин у сучасному українському суспільстві є система правового захисту населення, яка формується між правозастосовчими органами, соціальними інститутами та населенням. Соціальна ефективність правового захисту визначається характером і ціннісно-нормативною спрямованістю соціально-правових відносин, які складаються між їх суб’єктами. Аналіз наукових праць відомих українських правознавців: М. Козюбри, В. Тація, Ю. Шемшученко та інших, а також результати соціологічних досліджень, проведених за авторською методикою (вибірка 1109 респондентів, багатощаблева, стратифікована, типова, випадкова із квотним відбором респондентів на останньому етапі; теоретична похибка вибірки з урахуванням дизайн-ефекту з імовірністю 0,95 не перевищує 5%; термін проведення: жовтень – грудень 2011 р.) у Львівській, Харківській, Запорізькій, Одеській та Чернівецькій областях, свідчать про те, що стан правового захисту в Україні не відповідає європейським стандартам. Про це свідчать такі емпіричні показники: 44,7% респондентів переконані в тому, що останніми роками погіршився правовий захист населення в цілому; 47,3% вказали на погіршення правового забезпечення підприємців; 41,2% зазначили, що погіршився стан демократії в суспільстві й посилилася корупція; 55,6% респондентів відповіли, що в людей погіршилася довіра до органів судової влади, 59,9% – до органів законодавчої влади, 53,9% – до органів виконавчої влади; в середньому до 40,0% незадовільно оцінили ефективність різних галузей права (конституційного, житлового, кримінального тощо); 37,0% вкрай не задоволені станом правосуддя, а 80,0% вважають, що необхідні суттєві реформи в судовій системі; лише 3,1% респондентів задоволені станом господарського судочинства, а в сім разів більше таких, які не задоволені зовсім; 68,0% опитаних не задоволені станом конституційного судочинства; 77,2% не задоволені станом кримінального судочинства. Найбільш актуальними проблемами, які потребують свого вирішення у сфері вдосконалення правового захисту працюючого населення, на думку респондентів, є боротьба з корупцією в органах судової влади (до 80% опитаних); удосконалення роботи правоохоронних органів (77,1%); боротьба з криміналітетом, злочинністю (75,3%); забезпечення екологічної безпеки населення міста (75,0%); підвищення правосвідомості і правової культури мешканців (74,5%); удосконалення діяльності правозахисних органів (73,3%); удосконалення діяльності органів судової влади (73,5%).
Висловлено наукову думку про те, що за умов нехтування соціальними суб’єктами нормами права, соціально-правові відносини руйнуються, набуваючи характеру “чисто соціальних”, стаючи позаправовими, що призводить до деформації соціального механізму правової системи, він не виконує своєї регулятивної функції, і в суспільстві певний час панує влада авторитету конкретних осіб, кланів, соціальних груп і правовий захист населення практично відсутній. Якщо ж соціально-правові відносини реалізуються в правовому полі, то в такому суспільстві має місце верховенство закону, і правовий захист здійснюється на принципах правових норм.
У п’ятому розділі – “Регулятивна роль правової культури як складової соціального механізму правової системи” – досліджено стан і проблеми правової культури в сучасній Україні, особливості презентації правової культури та правосвідомості в поведінці суб’єктів соціально-правових відносин.
Систематизація та узагальнення соціологічного, аксіологічного та правознавчого підходів до розуміння правової культури, що наявні в працях таких учених, як: Е. Бланкенбург, Г. Варданянц, О. Ганзенко, М. Козюбра, В. Копєйчиков, В. Котюх, І. Осика, М. Подберезький, С. Рабінович, В. Сальніков, А. Семитко, О. Скакун, А. Скутівський, Ю. Шемшученко та інших, дали можливість уточнити її в широкому розумінні як соціальне явище, що характеризується сформованими та узгодженими соціально-правовими відносинами, які ґрунтуються на суспільно визнаній системі права, функціонують і розвиваються завдяки культурним надбанням та цінностям суспільства, зокрема нормотворчим традиціям і цінностям, а також визначаються сформованістю правової свідомості всіх соціальних суб’єктів і підтримкою ними основ громадянського та державного життя.
У вузькому розумінні правову культуру можна визначити як систему правових уявлень та поглядів, знань і очікувань, навичок та поведінкових практик, правових цінностей і соціальних норм, оцінних суджень соціальних суб’єктів щодо стану правової реальності, завдяки яким вони соціалізуються і, вступаючи в мережу соціально-правових відносин, виявляють громадянсько-правову активність, здійснюють правомірну поведінку, що забезпечується нормативно-правовим узгодженням особистісних (або групових) та суспільних інтересів. Визначено, що індикатором достатнього або високого рівня правової культури особистості можна вважати її правомірну діяльність, а суспільства – забезпеченість його справедливими законами й справедливою судовою системою.
Таке розуміння сутності правової культури дало можливість виокремити її складові: соціальних суб’єктів, соціально-правові відносини, загальну культуру суспільства, право, правосвідомість, нормотворчі традиції, цінності, правомірну поведінку, стан правозахисту, узгодження соціальних інтересів і очікувань громадян, а також роль державних інституцій у забезпеченні правопорядку та захисту прав людей. З’ясовано, що правова культура як складова соціального механізму правової системи справляє суттєвий вплив на всіх без винятку людей, їх дії, учинки, на суспільні процеси і явища, стани та ситуації, оскільки вона пронизує й регулює всі суспільні відносини, формує та підтримує мережу соціально-правових відносин. Тобто вона відображає або характеризує певний змістовний стан правової системи, зокрема її суб’єктів та соціально-правових відносин, що складаються між ними.
Визначено емпіричні індикатори правової культури й відповідно до них з’ясовано таке: низька оцінка населенням діяльності правових інститутів України (від 2,19 до 3,06 за п’ятибальною шкалою, найнижчу оцінку поставлено діяльності органів внутрішніх справ – 2,19, найвищу – органам охорони державного кордону – 3,06); відсутність у більшості опитаних (51,6%) задоволення станом діяльності органів правосуддя; високий рівень не задоволених діяльністю як державних, так і місцевих органів влади в галузі захисту прав громадян (68,5% і 55,3% відповідно); незадоволеність станом правоохоронної системи (56,6% населення і 66,7% експертів); незадоволеність чесністю правосуддя (54,3%); відчуття небезпеки у професійній діяльності (25% опитаних). Така ситуація породжує формування протестного потенціалу в населення, про що засвідчили майже 80% опитаних: вони готові висловлювати протест проти порушень у діяльності органів судової системи в різних формах (25% готові писати звернення до владних органів; кожний п’ятий взяв би участь у страйках, акціях протесту; майже чверть вийшли би на демонстрації чи мітинги; 16,7% звернулися б до засобів масової інформації). Однак цей потенціал поки що повноцінно не реалізується в соціальній поведінці людей.
Отже, визначені соціальні індикатори свідчать про те, що в сучасній Україні не сформовано належної системи правових і нормативних цінностей, яка б репрезентувала наявність достатнього рівня правової культури як серед пересічних громадян, так і в середовищі працівників правозахисних органів. Недостатніми є також активність суб’єктів соціально-правових відносин, бажання виконувати правові вимоги та норми, захищати свої інтереси легітимними способами, оскільки недосконалими є законодавчі процедури, які забезпечують стабільний правопорядок.
Виявлено, що правосвідомість є невід’ємною складовою соціального механізму регулювання правової системи. З погляду правознавців (О. Богачової, А. Грищенка, О. Зайчука, С. Кравченка, І. Тімуш), це певна система почуттів, поглядів, ідей, теорій та традицій, які виражають ставлення громадян до чинного законодавства, юридичної практики, прав, свобод і обов’язків, а також до бажаного права. Однак таке її розуміння не дає відповіді на низку запитань: яку роль відіграють потреби у її формуванні; яке місце вона посідає у структурі суспільної свідомості; як співвідносяться індивідуальна й суспільна правова свідомість; у який спосіб вона виявляється; як вона співвідноситься з поняттям “громадська правова свідомість”; чи є осмисленість людиною наявності санкцій і норм рівнозначною правосвідомості тощо. Тому на підставі соціологічних тлумачень свідомості (М. Вебер, К. Маркс, І. Сабо) запропоновано розглядати правосвідомість як форму (різновид) свідомості, яка є усвідомленням соціальним суб’єктом (людиною, соціальною групою чи суспільством) потреби (життєвої необхідності) в домінуванні права в суспільних відносинах і діяльнісним виявом правомірної поведінки. Термін “потреба” невиправдано забувається правознавцями при визначенні правосвідомості, вони роблять акцент на системі права, розумінні його як визначального й вихідного поняття. Разом з тим людські потреби мають предметну спрямованість, якій передує так звана пошукова поведінка в межах ситуації, коли актуалізація та конкретизація потреб стимулюють пошук предметів і способів їх задоволення. Крім того, якщо правосвідомість не буде виявлятися в певній поведінці, то тоді залишиться виключно абстрактною теоретичною категорією, яка є тільки взірцем, ідеалом. Тільки діяльнісний вимір правосвідомості надає їй конкретного вигляду, підкреслює її життєвий і соціальний (суспільний) характер.
Виявлено, що в суспільстві умовно вирізняються три групи людей стосовно наявного в них рівня правосвідомості (усвідомлення себе правовим суб’єктом). Перша група усвідомлює необхідність “стати правосуб’єктом, але не виявляти своєї активності” (достатній рівень правосвідомості), тобто дотримуватися права лише тоді, коли це потрібно для задоволення особистісних потреб, а не потреб інших людей; друга група людей прагне “стати і завжди бути активним правосуб’єктом” у суспільстві (високий рівень правосвідомості), їм властиве постійне дотримання права, незалежно від ситуації чи наслідків, які має їхня діяльність; третій групі властива позиція “і не ставати, і не бути активним правосуб’єктом” (низький рівень правосвідомості).
Обґрунтовано наукову позицію, що процес формування правосвідомості включає такі п’ять етапів: 1) правосвідомість особистості, відображаючи її правову культуру, впливає на врегулювання соціально-правових відносин у суспільстві через її життєві потреби, які спонукають її усвідомлено поставитися до умов соціального існування; 2) поява в людини емоційної, підвищеної уваги до певної сфери життєдіяльності, в якій би вона хотіла реалізувати свої здібності й можливості; 3) усвідомлення особистістю соціальних інтересів і соціальних експектацій інших людей стосовно суспільно визнаних і законодавчо встановлених соціальних норм (і моральних, і правових), завдяки яким існують соціально-правові відносини в суспільстві; 4) свідомий вибір (або відбір) нею тих соціальних норм (нормативних та законодавчих цінностей), яких вона, попри навіть неприйняття, готова дотримуватися для того, щоб досягти того соціально-правового статусу, якого вона прагне; 5) свідоме прагнення набути й виявити свої погляди, судження, ставлення до соціальних норм (права, закону) у конкретній правомірній (або в неправомірній) поведінці та діяльності. Доведено, що правосвідомість і громадянська позиція є невід’ємними компонентами формування громадянина й активного правосуб’єкта. Отже, правосвідомість, ґрунтуючись на життєвих потребах, соціальних інтересах, виражаючись через усвідомлене ставлення до соціальних норм і соціальних експектацій, зокрема до права та чинного законодавства, є суттєвим регулятором соціально-правових відносин у суспільстві. Це виявляється в практичній діяльності (правомірній чи неправомірній) суб’єктів правової системи, у відтворенні або реконструюванні соціально-правових відносин у суспільстві. З іншого боку, соціально-правові відносини впливають на рівень правової свідомості громадян, оскільки визначають характер ставлення до права в суспільстві й відповідно формують правову реальність. Практично 76% респондентів вважають, що актуальною проблемою в нинішніх умовах є формування правосвідомості та правової культури населення нашої країни.
Оскільки правосвідомість виявляється в соціальній (правомірній чи неправомірній) поведінці, досліджено особливості її презентації соціальними суб’єктами. Зокрема, з’ясовано, що тільки один із семи респондентів погоджується з думкою про те, що він “добре знається на своїх конституційних правах та обов’язках”, майже третина частково згодні, і 45,6% респондентів не можуть визнати себе знавцями своїх прав та обов’язків; тільки 7% респондентів погодилися з думкою про те, що в сучасній Україні всі громадяни мають рівні права і свободи. Разом з тим у населення починає поступово підвищуватися рівень правосвідомості, про що свідчать формування протестного потенціалу проти незаконних дій владних органів; активізація діяльності громадських рухів (їх налічується більше ніж 50) із захисту прав людини, проблем розвитку законодавства, надання правової допомоги з питань антикорупційного законодавства, розгляду звернень громадян, пов’язаних із порушенням громадянських прав, приниженням честі та гідності, представництвом у суді; збільшення кількості заяв від громадян до Європейського суду з прав людини; критичність та відкритість діяльності засобів масової інформації тощо.
Доведено, що розвиток правосвідомості населення гальмується наявністю корупції в правоохоронних органах, про що свідчать і офіційні факти, які оприлюднюються в засобах масової інформації, в інтерв’ю з першими посадовими особами держави й підтверджуються результатами соціологічних опитувань (75% респондентів вважають цю проблему вкрай актуальною); дискредитацією законів і на етапі їх прийняття, і в судах; недостатнім рівнем діяльності правозахисних органів; непослідовною й незадовільною діяльністю владних структур.
Отже, суб’єкти соціально-правових відносин характеризуються недостатнім рівнем розвитку правової культури, не усвідомлюють себе повною мірою суб’єктами, можуть протестувати, але повільно формують навички легітимного технологічного впливу на правову ситуацію й взаємодію з органами державної влади та органами місцевого самоврядування з метою реалізації й захисту своїх прав.
У шостому розділі – “Соціальні регулятори правової системи як чинники її стабілізації та сталого розвитку українського суспільства” – розглянуто зміст поняття “стабільність” і її вплив на сталий розвиток суспільства; визначено базові соціальні регулятори правової сфери; окреслено технологічні аспекти стратегії забезпечення стабільного функціонування соціального механізму правової системи.
На основі уточнення розуміння понять “стабільність”, “сталий розвиток” (Т. Парсонс, П. Сорокін, К. Дойтч, Д. Сінгер, Ф. Фукуяма, Е. Гідденс, Н. Луман, Н. Смелзер, О. Донцов, О. Перелигіна, І. Буров, О. Руденко) та “суспільство” (Б. Спіноза, Д. Дідро, П. Гольбах, Т. Гоббс, Д. Локк, Г. Спенсер, П. Лілієнфельд, Ф. Знанецький, М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. Плєханов, Т. Парсонс, Р. Мертон, Г. Зіммель, Ф. Тьоніс, П. Бергер, Р. Міллс, І. Валерстайн та ін.) визначено основні принципи, які забезпечують процесуальний вплив соціального механізму системи на стабілізацію соціально-правових відносин у суспільстві: конвенційність (узгодження) соціальних інтересів суб’єктів соціально-правових відносин на основі спільно визначених і загальновизнаних соціальних норм; солідаризація суб’єктів соціально-правових відносин навколо ідеї домінування в суспільстві соціальних і правових норм та стандартів співжиття, які втілюються в законодавчій системі, що формується на основі Конституції держави як Основного закону спільної життєдіяльності; професіоналізація соціальних суб’єктів, що сприяє підтриманню усталеності статусно-рольової структури правової системи для забезпечення виконання нею своїх основних соціальних функцій; саморегуляція соціального механізму правової системи, що створює умови для соціальних змін у суспільстві за рахунок удосконалення внутрішніх та впливу зовнішніх чинників з метою покращення життя його членів, що має сприяти збалансованості соціальних інтересів, соціальних норм і соціальних експектацій усіх суб’єктів соціально-правових відносин; нормотворчість у галузі права, тобто правотворчість держави як суб’єкта соціально-правових відносин щодо створення умов для акумуляції й гармонізації соціально-правових дій соціальних суб’єктів з метою збереження соціальної структури правової системи та спрямування її впливу на забезпечення правопорядку й покращення правового захисту всіх членів суспільства.
З’ясовано, що роль соціального механізму правової системи в стабілізації соціально-правових відносин визначається такими його особливостями: по-перше, тим, що він значно відрізняється від, наприклад, соціального механізму економічної системи, де діє так звана “невидима рука ринку”, і йому, на відміну від останнього, властива не стихійність самовідтворення, а навпаки, самоорганізація; по-друге, упорядкування правової системи є прерогативою держави як головного суб’єкта соціально-правових відносин, який одночасно забезпечує установлений правовий порядок за допомогою спеціальних правозастосовчих органів; по-третє, ґрунтуючись на форматизованих соціально-правових відносинах, які структуруються на основі відносин у сфері праці та обміну послугами, він визначає ступінь здатності до розвитку інших сфер і суспільства як макросистеми в цілому; по-четверте, порівняно із соціальними механізмами інших систем суспільства, він має унікальні – правові (нормативно-законодавчі) регулятори суспільних відносин, які мають однакову силу впливу на всіх без винятку громадян, їх об’єднання та державу. Окреслені принципи та особливості соціального механізму правової системи свідчать про те, що він має особливі можливості впливати на процеси упорядкування, підтримання й регулювання суспільних, зокрема соціально-правових, відносин, тобто відігравати одну з головних ролей у їх стабілізації, що сприяє сталому розвитку суспільства.
Вивчення сутності поняття “регулятор” дало змогу зробити висновок про те, що основними регуляторами поведінки людей є моральні цінності й соціальні норми. Завдяки їм соціальні групи, суспільство в цілому інтегрується, виробляє основні вимоги до поведінки своїх членів, спрямовує та контролює суспільну діяльність. Оскільки в соціально-правових відносинах існує “консенсус моральних норм”, то саме вони визначають стандарти, умови, форми поведінки, цілі, засоби їх досягнення, окреслюють межі “дозволеного і недозволеного” та виступають одним з основних регуляторів соціально-правових відносин.
Доведено, що консенсус у виборі та визнанні цінностей і соціальних норм як регуляторів соціально-правових відносин детермінують соціальні інтереси, які є вербальним та діяльнісним виявом узгоджених пізнавальних потреб членів групи, що уможливлює вибір цілей, цінностей, спрямованість дій, створення спільного віяла соціальних норм та узгоджень, і забезпечують здійснення тієї діяльності (правової або позаправової), яка задовольняє їх носіїв. Оскільки соціальним інтересам однієї соціальної групи, як правило, протистоять соціальні інтереси інших груп, то виникає необхідність соціальних очікувань членів усередині групи і поза нею. А відтак, третім соціальним регулятором правової системи є соціальні експектації, які можна розгляди з двох сторін: з одного боку, це можливість (надія) членів групи отримувати від інших розуміння й відповідно до цього певної їх рольової поведінки, а з іншого – певний обов’язок поводитися таким чином, щоб відповідати очікуванням інших. Отже, соціальні норми (моральні й правові), соціальні інтереси та соціальні експектації становлять базовий рівень соціального механізму правової системи, на якому викристалізовується правосвідомість і правова культура суб’єктів соціально-правових відносин, яка, у свою чергу, впливає на їх соціальну поведінку (правомірну чи неправомірну), завдяки якій формується характер соціально-правових відносин, від яких залежать і стан, і характер правової системи.
Оскільки і соціальні інтереси, і соціальні експектації населення України спрямовані на вдосконалення та стабільне функціонування правової системи, то виникає необхідність удосконалити її соціальний механізм. Із цією метою окреслено основні технологічні аспекти стратегії стабілізації соціального механізму правової системи, а саме:
1) розкрито основну суперечність, яка існує в сучасному правовому просторі України й полягає в протиріччі між соціальними інтересами, соціальними експектаціями та станом тих соціально-правових відносин, що формуються й функціонують у сучасному українському суспільстві;
2) визначено, що основною метою соціальної технології є запровадження ключових напрямів соціальної та правової політики держави, яка б сприяла стабілізації соціального механізму правової системи, зокрема соціально-правових відносин між державними органами й особистостями, громадянами і їх об’єднаннями в галузі підтримки правопорядку в суспільстві й захисті соціальних інтересів і прав людини;
3) з’ясовано, що існують умови для вдосконалення соціально-правових відносин, зокрема відкритість країни для демократичних перетворень завдяки активній співпраці з європейським співтовариством у всіх галузях життя: політичній, економічній, освітній, культурній, спортивній тощо;
4) визначено основні функції соціальної технології: соціально-діагностичну, яка забезпечує оцінювання фактичного стану соціального механізму правової системи, функціональності його структури, рівня їх стабільності, усталеності, відповідності ідеальним моделям, а також оцінювання реального правового простору в межах держави та поза її кордонами; соціально-прогнозну, що сприяє моделюванню: а) можливих майбутніх станів соціального механізму правової системи, його соціальної структури, соціально-правових відносин, суб’єктів, цінностей, норм та правових стандартів тощо; б) можливих чинників дестабілізації цього стану й факторів, що їх нейтралізують; в) можливих конфліктних станів та шляхів їх подолання; г) способів та шляхів досягнення й підтримання бажаних урівноважених соціальних станів правової системи та врегульованих соціально-правових відносин; цілепокладання, що сприяє пошуку й визначенню оптимальних ключових напрямів соціальної та правової політики держави, яка б сприяла стабілізації суспільства, утриманню правопорядку й належному захисту прав і свобод людини в Україні; організаційно-управлінську, що забезпечує організацію діяльності суб’єктів соціально-правових відносин щодо здійснення технологічних та операційних стадій досягнення основної мети й управління суспільством для формування та підтримки умов у ньому для розгортання демократичних процесів, що сприяють дотриманню верховенства права;
5) визначено основні модальні характеристики, які варто діагностувати і якими потрібно управляти в процесі врегулювання соціально-правових відносин (соціальна структура правової системи; соціальний механізм правової системи та його системотвірні чинники: індивідуація й соціація; соціально-правові відносини та їх ціннісно-нормативна основа: соціальні норми, право, цінності, традиції тощо; інституційні чинники соціально-правових відносин у суспільстві; статусно-рольова структура правової системи суспільства, соціально-правові статуси та соціально-правові ролі в ній тощо);
6) окреслено просторово-часову структуру соціально-правових відносин, тобто склад і порядок технологічних процедур стосовно їх стабілізації та ролі в сталому розвитку українського суспільства;
7) запропоновано алгоритм організаційного процесу стабілізації соціального механізму правової системи відповідно до визначених функціональних параметрів (удосконалення соціальної та правової політики держави у сфері управлінської діяльності органів влади; створення Всеукраїнського моніторингового центру, основною метою якого буде соціальна діагностика соціальної й правової ситуації в Україні; створення загальнодержавної концепції формування правової свідомості суспільства та прийняття державної програми формування правової культури громадян шляхом широкого розвитку правової освіти й правового виховання населення; удосконалення Конституції та чинного законодавства, усіх його галузей відповідно до міжнародних і європейських правових стандартів та створення належних умов для їх реалізації в українському правовому просторі; прискорення реформування судової системи, головною метою якого є створення науково обґрунтованої системи правосуддя в Україні; розробка стратегії трансформації правозастосовчих органів та інших суб’єктів сектора безпеки України; здійснення систематичних (раз на три роки) фундаментальних національних досліджень стану освіти, правової свідомості та правової культури громадян, зокрема молоді; здійснення систематичного (раз на два роки) соціологічного аналізу стану й результатів соціальної та правової політики в країні, визначення ключових проблемних питань у системі правового захисту громадян; розробка стратегії та конкретного плану поступового підвищення життєвого рівня населення; запровадження концепції “активної юстиції” для протидії злочинності тощо).
Стабільне функціонування соціального механізму правової системи сприятиме забезпеченню стабільного сталого розвитку українського суспільства. |
