СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, наведено дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій.

Перший розділ «Концептуальні засади дослідження літератури як соціокультурного феномену» присвячений теоретико-методологічному обґрунтуванню досліджень художньої літератури. Представлено стан та тенденції розвитку наукової рефлексії щодо літератури, особливості та релевантність напрямів і методів її дослідження.

Сучасні культурні трансформації суттєво змінюють статус книги і читання, тому маємо констатувати, що художня література поступається роллю домінантного транслятора цінностей, смислів, етнонаціональних ідентифікацій внаслідок зростання аудіовізуальних ефектів культури. З провідного культурного учасника вона перетворюється на різновид медіа. Відповідно, корегується і наукова рефлексія стосовно художньої літератури. Хоча традиція такої рефлексії і має глибоке коріння, парадигмально вона є розмаїтою. Концептуальні підходи, до яких і сьогодні звертається соціологія, торкаючись предмету художньої літератури, можуть бути класифіковані як переважно соціоцентричні, культуроцентричні або текстоцентричні, поєднуючи в цих узагальнених категоріях теоретичні конструкції різного рівня соціального пізнання.

З соціоцентричної перспективи (розроблюваної Т. Адорно та його послідовниками, а пізніше П. Бурдьє) література розглядається в структурі інших соціальних інститутів і форм культурної індустрії, здатних впливати на суспільний клімат, культивацію цінностей та норм у соціумі. Вона не тільки соціалізує суспільство, але й опонує «всевладдю суспільної тотальності». Сфокусованність на соціальних змістах літератури й наслідках, що вони продукують у макромасштабі, переноситься й на рівень соціальної поведінки, моделі взаємодії індивідів, розв'язання етичних конфліктів, у чому полягає завдання «фігуративного мистецтва» (Л.Тевено). Ця перспектива якнайбільше відповідає соціологічному баченню природи та розподілу символічного капіталу в суспільстві, але витісняє на периферію власне «культурні» ефекти, естетичні установки, сегментації смислів та художніх смаків – впливові регулятори автономного культурного життя.

Підхід, який можна назвати «культуроцентричним», реалізується в перспективі cultural studіes, критично-описових дослідженнях окремих культурних сфер. Його евристичний потенціал полягає в аналізі текстів у контексті культури, причому поняття культури інтерпретується представниками цього підходу (Р. Хогард, Р. Вільямс, С. Холл) максимально широко, як синонім суспільства. Методологічним підґрунтям cultural studies є неомарксизм, поєднаний зі структуралізмом, що дає змогу демонструвати, яким чином ідеологічна система структурує культурні практики. Проте, акцент на ідеології як факторі культурної репродукції налаштовує аналіз здебільшого на розкриття владних домінацій в культурному середовищі, тому сучасні дослідники літератури все частіше тяжіють до наступного – текстоцентричного – підходу або втілення його елементів у cultural studіes.

Текстоцентричний підхід зосереджує увагу на структурній і смисловій організації культурного продукту, що розглядається як текст, та може бути плідним в якісних соціологічних дослідженнях, дискурсивному аналізі літературних творів. Він дозволяє встановлювати інтертекстуальні зв’язки, визначати моделі текстоутворення, зразки символічних артикуляцій авторів та героїв (самоназв, діалектизмів тощо), які не можна розпізнати, орієнтуючись виключно на соціоцентричну перспективу. Проблематичними залишаються критерії розмежування тексту та позатекстової реальності, дійсності та її репрезентацій, які особливо загострилися внаслідок постмодерністського відкидання референціальності тексту. Для усвідомлення цієї тонкої межі варто скористатися перевагами усіх концептуальних напрямків, що її торкаються, виділивши в них комплементарні методологічні позиції та теоретичні конструкти.

Паралельно рухові соціологічної рефлексії від розуміння літератури як інституту до визнання її як комунікативного каналу та сфери знання, соціологічну концептуалізацію сучасної літератури доцільно розробляти, спираючись на ключові конструкти теорії поля та теорій дискурсу, поєднуючи структурний та змістовний аналіз її продукування, споживання та культурних ефектів (гіпотеза Н. Феркло).

За П. Бурдьє, який розглядав культурне виробництво переважно у контексті соціальних детермінант, визначення художньої літератури як поля, у якому наявні позиції зі спектром різноманітних взаємодій (тяжіння, конкуренції, відштовхування) сприяє дослідженню її як простору циркуляції текстів, авторів, позицій та маніфестацій, що мають свій внутрішній зміст, але характеризуються цінністю і поза ним. Це дозволяє аналізувати поле, не зупиняючись на окремому текстуальному об’єктові, узагальнено розглядати його як структуру взаємодії соціальних і культурних агентів, що конкурують за визнання їх версії художньої легітимності в умовах гомології між полем літератури та полями влади і ринку.

Текстуальне втілення структури взаємодій і смислової організації поля стає доступним за допомогою аналізу дискурсу, зокрема його критичної моделі. Вона заснована на теоретичних побудовах М. Фуко, ідеях пост-марксизму (Л. Альтюссер, А. Грамші), її критична спрямованість приваблює дослідників, котрі відкривають в теорії дискурсу робочу схему для розробки нових інтелектуальних напрямів. Критичний дискурс-аналіз дає можливість  відстежувати зміни дискурсивних порядків у публічних практиках, тобто встановлювати особливе соціальне впорядкування відношень на основі створення значень, таких як різні дискурси, жанри, стилі (Н. Феркло). Це стосується художніх творів і літературної критики, де ідентифікатором дискурсивних порядків служить сама мова та її артикуляційні можливості.

Релевантність взаємодоповнення концептів «поля» та «порядок дискурсу» полягає в подоланні опозиції між екстерналістським та інтерналістським прочитанням художніх творів. Модель літературного поля особливо ефективна за умов транзитивного стану, у якому перебувають національні літератури, такі як українська та інші пострадянські. В термінах поля доцільно відслідковувати механізми відтворення та реструктурації літературного простору за умов мінливості його кордонів і формування нових легітимних позицій та статусів («модний автор», «національний письменник»), зміни засобів їх маніфестації, дефініцій літератури й письменства, перегляду правил кодифікації тощо. Завдяки розумінню літератури як дискурсивної практики соціуму й відповідні аналітичні процедури можливо визначити змістовне навантаження позицій та диспозицій агентів, символічні класифікації, присутні в полі, які вказують на наявні у даний час дискурсивні порядки, а також етнонаціональні ідентифікації в літературі, що актуалізуються в кожному з них.

У другому розділі «Дискурси та ідентичності в просторі етно-соціологічного аналізу» акцентовано увагу на методологічних особливостях дискурсивного аналізу художніх творів, дослідження взаємодії художньої літератури та етнонаціональних дискурсів.

Розуміння літератури як дискурсивної практики етнонаціонального соціуму, як однієї з форм його самоописання бере свій витік у роботах Н. Лумана, на чиї формулювання ми спираємося, розглядаючи питання літературної репрезентації етнонаціональних ідентичностей. Важливо також ураховувати відмінності двох конкуруючих підходів до вивчення ідентичності – есенціалістського та конструктивістського, оскільки кожен з них передбачає свій вектор аналізу. Перевага першого полягає у визнанні об’єктивних етноорганізуючих характеристик, таких як мова, територія проживання, релігія, традиції і, відповідно, можливості їх безпосереднього дослідження. Визнання ж рухомості та здатності до трансформації усталених етнонаціональних ознак пояснює впливовість другого – конструктивістського – підходу, що є більш дискутованим, оскільки наголошує на динамічній складовій етнонаціональних ідентифікацій у осмисленні метаморфоз сучасних національних ідентичностей.

Конструктивістське розуміння етнонаціональної ідентичності знаходить вагомі обґрунтування. Згідно з підходом Н. Лумана, нації в Європі з’являються в результаті переходу від стратифікаційної до функціональної диференціації суспільства і є формою самоописання соціальної системи. У добу пізнього модерну нація дедалі частіше розглядається як «дискурсивна практика», а національна ідентичність – як інституціональне використання самого поняття «ідентичність», зобов’язаного  своїм походженням націоналістичному дискурсу. Будь-яка соціальна ідентичність, зокрема і національно-етнічна, визначається певним соціальним порядком, на який резонують порядки дискурсивні. У випадку конкретного індивіда ідентичність маркує його позицію на соціальній мапі. Для «розшифрування» цього символічного коду і стає в нагоді критичний дискурсивний аналіз (далі – КДА).

Обраний ключовим методом дослідження текстів, що формують поле літератури, КДА забезпечує фіксацію самоопису нації, а також розуміння, за рахунок яких дискурсивних практик вони реалізується. Тобто КДА визначає легітимні та актуальні дискурсивні порядки в літературі, що, в свою чергу, апелює до національного самоусвідомлення суспільства. Художня література – це також матеріал для вивчення етнокультурної ідентичності на індивідуальному рівні, оскільки самі письменники свідомо або неусвідомлено презентують в художніх творах власні образи міжкультурної комунікації. Алгоритми та засоби їх пошуку відпрацьовані на основі наявних текстуальних зразків (географічних координат, самоназв місць та спільнот, оцінок історичних та уявлених подій, етнонаціональних стереотипів та упереджень), розроблених Т. ван Дейком, Н. Феркло, Р. Водак та іншими представниками дискурсивно-аналітичного підходу. Феномен інтердискурсивності грає роль сполучної ланки між текстом та його зовнішнім контекстом.

Згідно з позицією Н. Феркло, тексти, що відіграють велику роль у соціальному житті, все частіше використовуються як джерело даних, тому зосередження саме на літературних текстах дозволяє розширити базу даних соціологічного аналізу через залучення принципово нових джерел інформації. В свою чергу, КДА дозволяє описувати змістовні аспекти артикуляції етнічності в межах поля у вигляді «конфлікту інтерпретацій» ідей та ідеологій відносно етнонаціональної ідентичності, а також припускає використання текстуальних особливостей в якості маркерів домінуючих етнічних дискурсів. Відмінність КДА від класичних соціологічних методів (контент-аналізу, інтерпретативного аналізу текстів) полягає в його здатності охоплювати в одному дослідженні тексти різних типів і не зосереджуватися виключно на формальних одиницях аналізу. В той же час валідність методу не є беззаперечною, але перевага КДА в тому, що він відповідає стану і специфіці досліджуваного об’єкту – полю сучасної літератури, що перебуває у стані трансформації, до якого застосування інших методів було б більш проблематичним. Завдяки КДА можуть бути проаналізовані й деякі тенденції, що характеризують національний літературний простір («травма мови», мотиви «негативної ідентичності» в текстах), та особливості читацького сприйняття сучасної україномовної книги як оператора артикуляції етнонаціональних ідентичностей.

У третьому розділі «Проблематизація етнічності у полі сучасної української літератури» представлено аналіз сучасної української літератури, що базується на її концептуалізації в термінах «поле» і «порядок дискурсу», застосуванні КДА до сукупності художніх і літературно-критичних україномовних текстів, виданих з 1991 року, та до оцінок молодих читачів щодо їх практик читання.

На відміну від західного досвіду жорстко структурованих літературних полів, поле сучасної української літератури, що формувалося протягом останніх десятиліть дотепер, має ще мінливі межіу й рухливу структурну організацію. Найпомітніше воно структуроване за генераційною моделлю, яка фіксує наявність трьох «хвиль» поповнення цього поля новими учасниками, що супроводжується їх публічними змааннями за легітимне визнання. Ця символічна класифікація демонструє динаміку етнонаціональної складової в знакових художніх текстах цього періоду, яка поступово зміщується від наголосу на дихотомії «ми – вони», «національне – антинаціональне (чуже)», що було притаманним першій генерації письменників у перші роки незалежності України (Ю. Андрухович, О. Забужко та ін.) до маніфестацій їх наступниками «європоцентричної» ідентифікації і уваги до глобальних контекстів (С. Жадан, І. Карпа, Н. Сняданко, С. Ушкалов). З опозицією регіональних і універсальних цінностей пов'язані й зміни в дискурсі «малої літератури» (в термінах П. Казанови), аналогічно для інших центральноєвропейських літературних полів, який поступається ствердженням власної національної самості на користь міфологеми «Єдиної Європи». Сучасний дискурсивний порядок у вітчизняній літературі відтворюється за рахунок конкуренції й співіснування цих опозицій, зміни їх домінуючих інсайтів та розширення обріїв етно-національних ідентифікацій.

За результатами дискурс-аналізу художньої літератури та супровідних текстів можна виділити й інші символічні класифікації, що продукуються самим літературним полем та роблять свій внесок у становлення дискурсивного порядку, визначають ролі учасників, сегментують поле, відтворюючи й видозмінюючи його. Зазвичай вони притаманні будь-яким полям мистецтва, що втілюють опозицію традиційних і новаторських форм та змістів, однак у періоди невизначеності етнонаціональних ідентифікацій вони переміщаються в ці контексти. До них відносяться сегментація «нативісти – модернізатори» з акцентом на реструктуруванні владних і статусних позицій у полі, протистояння між визнаною класикою та авангардом, що базується переважно на естетичних критеріях. Представники першої прагнуть залишити за собою право встановлювати літературний канон (М. Матіос та ін.), тоді як авангард (С. Жадан, Л. Дереш та ін.) налаштований цей канон змінити або розширити.

Національно-орієнтований порядок дискурсу української літератури погано сприймається читачами. Дані моніторингу «Українське суспільство» (2007 р., N=1800) свідчать про невисоке зацікавлення літературою серед населення, а тим більше – творами українських письменників (60% опитаних можна віднести до категорії читачів і тільки 2,5% серед іншої літератури віддають перевагу сучасній українській прозі). Якісне дослідження, проведене методом глибинних інтерв’ю з представниками молодіжних аудиторій різного рівня залучення до практик читання («випадкові читачі» «досвідчені читачі», «експерти», N=30), дозволило уточнити відношення до сучасної української літератури в молодіжному сегменті.

Серед молоді сформовано образ сучасної української літератури як субкультурного, периферійного та локального явища. Це обумовлено, на думку молодих читачів, її «закритістю», відсутністю переконливих зразків для шкільної соціалізації, нечисленністю прикладів видатного письменства, авторитетних авторів і актуальних сюжетів. Разом з тим для окремих аудиторій, здебільшого серед «читачів-експертів», найактивніше залучених до літературного поля, вона не позбавлена певної цікавості, подекуди виступає в ролі актуальної та модної. Визнання автора в референтній групі, серед однолітків, у соціальних мережах та поширеність його творів на ринку є головними критеріями вибору його книжок. Мова написання (російська чи українська) грає відносно невелику роль, але «читачі-експерти» скоріше віддадуть перевагу українській. Можливі ідентифікаційні ефекти української літератури також залежать від маркетингових технологій та естетичних характеристик художнього продукту.

Аналіз смаків продемонстрував сегментацію у самому читацькому середовищі. Рівень зацікавленості сучасної українською літературою, пов'язаний, як правило,  з активним включенням до літературного поля, і навпаки – чим менше молода людина залучена до читання, тим менший шанс, що твори сучасних українських авторів б цікавими будуть корисними. Відстороненість літературного поля від читачів заважає його популярності, тому українська література у молодіжних читацьких аудиторіях суттєво поступається європейській та російській за ознаками «сучасності», «модності» та «актуальності». Тяжіння до автономії поля, здатність продукувати високоякісний культурний продукт, скоріше за все, активізуватиме й читацький інтерес до нього.

У додатках за допомогою застосування критичного дискурсивного налізу докладно проаналізовано феномен «негативної ідентичності» та «травми мови» у «малих літературах», зокрема сучасній українській. Зібрано колекцію цитат з найпопулярніших творів сучасної української літератури, що демонструють різні дискурсивні порядки у актуальних художніх текстах, надано дані про присудження літературних премій, що легітимують статус авторів. Також представлені кількісні показники читання та читацьких преференцій в Україні (за даних моніторинга «Українське суспільство», Інститут соціології НАН України, 2007), методичні матеріали щодо голубиних інтерв'ю.