ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ЯК ФАКТОРУ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ШКОЛЯРА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, задачі, гіпотезу, концепцію та методи дослідження; його методологічну й теоретичну основи; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; наведено дані про впровадження та апробацію результатів дослідження; публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – „Розвиток особистості школяра у контексті проблеми створення освітнього середовища (теоретико-методологічні засади дослідження)” – висвітлено теоретико-методологічні засади створення освітнього середовища, викладено результати теоретичного аналізу феномену особистості у філософії, психології, педагогіці та інших науках, охарактеризовано основні підходи до розвитку особистості школяра в освітньому середовищі.

Охарактеризовано теоретико-методологічні засади створення освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра, а саме: виокремлено принципи (педагогічної доцільності, цілісності, принцип індивідуалізації, синергетичний, принцип пізнавальної активності та самостійності особистості); розкрито основні наукові підходи (системний, середовищний, особистісно орієнтований, аксіологічний, діяльнісно-комунікативний, онтогенетичний) та об’єктивні закони (загальнопедагогічні: закон детермінізму в освіті, закон природовідповідності педагогічних впливів, закон адекватності педагогічних методів дидактичним та виховним цілям; психологічні закони: закон взаємозв’язку  навчання, виховання і розвитку, закон зростання потреб особистості та інші).

Створення освітнього середовища репрезентується взаємопов’язаними концептами: методологічним, теоретичним та прикладним. Методологічний концепт стосується передусім розвитку особистості школяра в освітньому середовищі та розкривається через ідею діяльнісно-комунікативного становлення людини, орієнтування на особистість школяра як на систему синергетичного характеру.
У процесі створення освітнього середовища необхідно дотримуватися принципу педагогічної доцільності, що передбачає узгодження дій педагогів з дослідницькими цілями.

Теоретичний концепт відображає взаємозв’язок і взаємодію різних теорій, підходів і принципів загальнонаукового й конкретно наукового характеру стосовно проблеми створення освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра. Однією з визначальних у теоретичному концепті є теорія діяльності як така форма людської активності, що характеризує здатність педагогів бути причиною змін в освітньому середовищі, які опосередковано впливають на розвиток особистості школяра. Діяльність розглядається у її двох основних видах – діяльність педагогів та діяльність школярів. Для обох видів характерний вибір можливостей та відповідно – прийняття рішень. Діяльність, яка охоплює цілепокладання та широку сферу смислотворчості і свободи, становить основу для розвитку школяра як творчої особистості. Теоретичний концепт містить такі основні положення: діяльнісно-комунікативне наповнення освітнього середовища має позитивно впливати на розвиток тілесно-фізичної, пізнавальної і соціально-моральної сфер особистості учня; професійна готовність педагогів до створення освітнього середовища має підвищувати рівень ефективності навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи і закладів позашкільної освіти щодо розвитку особистості школяра; створення освітнього середовища має забезпечувати готовність школяра до самовизначення і самореалізації на етапі завершення загальної середньої освіти.

Прикладний концепт репрезентує розроблення та перевірку у дослідно-експериментальному режимі методики створення освітнього середовища для розвитку особистості школяра та її упровадження в освітню систему України. Концептуальні ідеї прикладного концепту такі: цілеспрямованість створення освітнього середовища для розвитку особистості школяра; професійна акмеготовність педагогів до розвитку школяра в освітньому середовищі; забезпечення цілісності особистісного розвитку школяра в освітньому середовищі; удосконалення змісту освіти (навчання та виховання); забезпечення власної активності учня (особистісний розвиток через різні види діяльності); індивідуалізація педагогічного супроводу розвитку особистості школяра в освітньому середовищі; створення умов для міжособистісного спілкування; забезпечення наступності між окремими етапами розвитку особистості школяра; методичне забезпечення педагогічного супроводу розвитку особистості школяра в освітньому середовищі; відкритість освітнього середовища (взаємодія з різними соціальними інститутами).

Аналіз філософських, психологічних, педагогічних праць з проблеми розвитку підростаючої особистості свідчить про те, що вчені структурують вивчення цього феномена через дві основні позиції – з одного боку, фокусується увага на особистості школяра, яка розвивається, з іншого – досліджується середовище, яке детермінує цей розвиток. У такій діаді особистість школяра є ядром створення освітнього середовища і саме через її прогресивні зміни можна судити про якість освітнього середовища. Отже, вирішення проблеми створення освітнього середовища потребує наукового осмислення феноменів „особистість” та „розвиток особистості школяра”.

Проведений науковий пошук дав змогу стверджувати, що сучасна теорія особистості складається з декількох вузлових методологічних підсистем, базисом яких є теоретичне розуміння сутності особистості, структура цього об’єктивного явища, вікова періодизація розвитку особистості тощо. Розроблення категорії „особистість” у суто науковому форматі бере свій початок у другій половині
ХІХ століття. Вітчизняну психологічну теорію особистості розробляли Б. Ананьєв, Л. Виготський, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн та інші представники психологічної галузі наукового пізнання. Системна теоретико-методологічна характеристика особистості як суб’єкта діяльності і спілкуваня, що запропонована відомим психологом ХХ століття С. Рубінштейном, по суті має зміст філософської концепції. За цією концепцією суб’єкт є епіцентром людського буття. Йому притаманні такі характеристики, як активність, здатність до розвитку й інтеграції, самодетермінації, саморегуляції і самовдосконалення.

Значний масив досліджень у психології особистості (К. Абульханова-Славська, О. Асмолов, І. Бех, В. Давидов, С. Рубінштейн, С. Максименко та інші) присвячений її багатовимірному осмисленню. Визначальним моментом запропонованого розуміння феномену особистості є поняття цілісності, яке характеризує системні явища, об’єкти і процеси з точки зору їхньої взаємодії із середовищем. Доведено, що закономірним є такий зв’язок: середовище завжди впливає на внутрішній стан системи, тому характер і якість змін або розвитку системи безпосередньо залежить від середовища, в якому вона функціонує.

Структура особистості як одна з ключових позицій щодо розуміння впливу освітнього середовища на розвиток особистості у період здобуття нею загальної середньої освіти в різних психологічних теоріях і концепціях розглядається по-різному. Узагальнення здобутих результатів дає змогу уточнити структуру особистості школяра, виокремивши при цьому три провідні сфери – тілесно-фізичну, пізнавальну, соціально-моральну, які об’єднують коло якісно споріднених психічних процесів, властивостей, станів і можуть слугувати науковими орієнтирами для визначення змін у розвитку школяра під впливом цілеспрямовано створеного освітнього середовища.

В історії наукової думки визначення сутності особистості пов’язується з принципом розвитку (Л. Виготський, Д. Ельконін, Г. Костюк), а саме: особистість можна зрозуміти лише як таку, що розвивається. Розвиток є формою існування особистості. Розвиток розуміють як саморух, що визначається взаємодією внутрішніх і зовнішніх умов, а джерелом особистісного розвитку школяра стають внутрішні суперечності, які виникають у його житті (Г. Костюк). Сутність розвитку особистості полягає у тому, що зовнішні причини (діяльність і спілкування) завжди діють лише опосередковано через внутрішні умови (С. Рубінштейн). Тому за основу створення освітнього середовища взято теоретичне розуміння особистості школяра як цілісності, яка розвивається у процесі власної діяльності і спілкування з іншими людьми.

Розвиток особистості характеризується через поняття „вікові періоди”, які розглядаються як формування особистісних новоутворень в онтогенезі (Л. Божович, Л. Виготський, О. Леонтьєв, Г. Костюк, Д. Ельконін). Важливого значення у розумінні розвитку особистості школяра надається його часовому виміру, оскільки попередні ступені розвитку особистості внутрішньо пов’язані з наступними. Психологи визначають розвиток особистості школяра як процес, кожній стадії якого притаманні певні риси фізичного розвитку, своя характеристика пізнавальної діяльності, свої особливості її соціокультурних взаємозв’язків із навколишнім середовищем.

Поширеним у наукових джерелах є визначення розвитку особистості як складного і тривалого процесу формування особистості, як набуття індивідом соціальної якості в спілкуванні і спільній діяльності з іншими людьми. Враховуючи те, чого дитина вже досягла і навчилася, дорослі організовують її діяльність, спрямовану на оволодіння новими знаннями і способами поведінки. Отже, процеси навчання і виховання є провідними у розвитку особистості.

У педагогіці поняття „розвиток особистості” пояснюють у взаємозв’язку з поняттям „освіта”. Теоретичне дослідження дало змогу тлумачити „розвиток особистості школяра” як незворотну, спрямовану, закономірну зміну особистості дитини шкільного віку в процесі здобуття нею загальної середньої освіти.

Вивчення психологічних праць з проблеми розвитку особистості (Б. Ананьєв, О. Асмолов, І. Бех, Л. Божович, Л. Виготський, Л. Занков, С. Максименко, А. Маслоу, В. Мясищев, О. Лазурський, О. Леонтьєв, О. Лурія, С. Рубінштейн, К. Хорні, Л. Х’єлл та інші) дозволяє стверджувати, що такий процес розглядають діалектично: з одного боку, увага акцентується на суверенності, автономності, самостійності, незалежності особистості, а з іншого – підкреслюється детермінованість її розвитку середовищем (матеріальним і соціальним), в якому розгортається її життя.

У другому розділі – „Освітнє середовище як фактор розвитку особистості школяра” – репрезентовано вихідні позиції щодо теоретичного осмислення дефініції „освітнє середовище”; теоретично обґрунтовано типологію освітніх середовищ; охарактеризовано стан дослідженості проблеми створення освітнього середовища у педагогічній теорії та практиці, висвітлено основні наукові підходи у ставленні до проблеми створення освітнього середовища для розвитку особистості школяра.

У сучасній вітчизняній науці й практиці поширюються дослідження умов успішного розвитку особистості дитини шкільного віку в освітньому середовищі (І. Бех, І. Зязюн, О. Киричук, В. Рибалка, О. Савченко, Л. Сохань, О. Сухомлинська, Г. Пустовіт та інші).

Зміст явища „освітнє середовище” лежить у сутнісному полі поняття „середовище”. Полісемантичність вихідного поняття послужила причиною багатьох визначень дефініції „освітнє середовище”, що співіснують у науці. Дефініцію „середовище” у загальному значенні розуміють як оточення, систему, умови тощо. Найчастіше навколишнє середовище розглядають як сукупність об’єктивних явищ, які оточують людину і взаємодіють з нею. Характеристика взаємовідносин людини та середовища знайшла відображення у концепціях Р. Бейкера, Е. Брунсвіка, Дж. Гібсона, К. Левіна, Д. Стоколса, Г. Щедровицького.

У науці визначено термінологічний ряд, який використовується в контексті поняття „середовище”: „середовище людини”, „середовище людей”, „людське середовище”, „навколишнє середовище”, „життєве середовище”, „людське оточення” (В. Ясвін). На основі результатів аналізу наукової літератури з’ясовано, що освітнє середовище – це суттєвий елемент соціуму, цілеспрямовано організована, керована, багатофункціональна, відкрита педагогічна система, в межах якої учень загальноосвітньої школи усвідомлює себе як соціально розвинену цілісність. Розвиток особистості школяра ґрунтується на багатоканальній взаємодії всіх суб’єктів освітнього середовища.

Процес створення освітнього середовища виводиться з філософського і психолого-педагогічного трактування взаємозалежності між розвитком особистості і середовищем її життя. Апелюючи до філософських ідей В. Кременя, В. Шинкарука, ми визначили, що освоєння людиною навколишнього середовища за своєю суттю є діяльнісним, а в абсолютному вираженні діяльність є першоджерелом усього сущого, тому і першоджерелом розвитку особистості школяра. Переосмислення діалектичного принципу діяльності привертає увагу до матеріально-предметного її виду як фактору розвитку тілесно-фізичної, пізнавальної та соціально-моральної сфер особистості.

Основою розроблення наукових підходів щодо створення середовищ, у яких розвивається учень, стали вчення Л. Виготського, С. Рубінштейна та інших психологів. Ідея детермінізму С. Рубінштейна виступає як принцип якісно ускладнених залежностей зовнішнього і внутрішнього на різних рівнях розвитку людини в середовищі, що її оточує. Впливи навколишнього середовища, і серед них вся сукупність суспільних відносин, перенесені всередину, стають властивостями особистості, динамічними та взаємодіючими за своїм характером (К. Абульханова-Славська, А. Брушлинський, Л. Виготський). Інтеріоризація соціальних відносини між людьми є основою розвитку особистості. Трансформації особистості школяра породжуються зовнішньою, практичною діяльністю, а в освітньому середовищі мають створюватися умови для предметно-практичної діяльності учнів. Матеріально-просторове поле середовища є необхідною, дуже суттєвою умовою трансформацій особистості людини у всі періоди її життя. Предметно-просторовий фактор визначає залежність освітніх ситуацій від чинників матеріального характеру, якими є будівля школи, класні кімнати, рекреаційні приміщення, шкільна ділянка, забезпечення освітнього процесу підручниками, допоміжною літературою, комп’ютерами тощо. Кожен об’єкт матеріального середовища, що відображається психікою, приводить в актуальний стан потреби, інтереси учня, викликає у нього певний емоційно-вольовий відгук. За таких умов школяр починає зацікавлено діяти, що й перетворює властивості його особистості.

Теоретичний аналіз філософської, психологічної, педагогічної літератури дав змогу визначити сутність понятійного словосполучення „створення освітнього середовища” як спеціально організовану професійно-педагогічну діяльність, що полягає у побудові й реалізації системи наукових орієнтирів, які задають технологічний вектор взаємодії всіх учасників (суб’єктів) навчально-виховного процесу, спрямований на успішне досягнення мети цілісного розвитку особистості школяра. Досліджуваний процес розкривається основними категоріями понятійного апарату теорії і методики виховання (цілі, зміст, форми організації навчально-виховного процесу, методи, прийоми, засоби, технології тощо), які узгоджуються із стратегічною ціллю та поточними завданнями розвитку особистості школяра в загальноосвітніх навчальних закладах та у закладах позашкільної освіти.

Навіть поверховий погляд на освітнє середовище переконує, що воно є неоднорідним й складним явищем соціального життя, яке має різні ознаки – суттєві й другорядні. Розроблення теоретичних засад створення освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра зумовлює необхідність застосування методу класифікації освітніх середовищ для встановлення їхньої типології.

Проблема типологізації освітніх середовищ по суті давно привертала до себе увагу дослідників у галузі педагогіки та психології, оскільки кожне конкретне освітнє середовище має специфічне цільове призначення та своєрідний навчальний, виховний і розвивальний потенціал. Аналіз досвіду створення освітніх середовищ у сучасному шкільництві України (І. Ткаченко, О. Захаренко, М. Гузик) дає змогу виокремити освітнє середовище Павлиської школи, створене В. Сухомлинським, в якому на засадах підсистем об’єднувалися навчальне, природне, соціальне, ігрове, господарське, технологічне, інформаційне середовища. Виокремлюють також загальношкільне середовище і мікросередовища для певного віку й для певних педагогічних цілей (О. Савченко).

У здійснюваному дослідженні за основу типологізації освітніх середовищ нами взято зміст категорії „освіта”, запропонований С. Гончаренком, як цілеспрямований педагогічний вплив на формування особистості через процеси виховання і навчання. Розвиток особистості школяра в освітньому середовищі відповідно до нормативних документів здійснюється через організацію навчально-виховного процесу загальноосвітнього або позашкільного навчального закладу.

Освітнє середовище як спосіб організації навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління в сучасному його розумінні стосується суб’єктів здобуття загальної середньої освіти широкого вікового діапазону. Доведено, що розвиток особистості школяра в освітньому середовищі регулюється через цілі і зміст навчання, які у своєму взаємозв’язку є складною ієрархічно побудованою системою. Системоутворювальним фактором її виступають передусім вікові особливості дітей. Згідно із Законом України „Про загальну середню освіту” виокремлюють цілі навчання учнів початкової, основної і старшої школи. Відповідно, за критерієм віку школярів визначаємо такі типи освітніх середовищ: освітнє середовище початкової школи, освітнє середовище основної школи і освітнє середовище старшої школи.

Процес типологізації освітніх середовищ привернув увагу до сталого у педагогічній науці поняття „навчальний процес”, який загалом тлумачать як дидактичну взаємодію навчання і учіння. Для позначення відповідного середовища нами застосовано понятійне словосполучення „навчальне освітнє середовище”.

В організації навчального освітнього середовища виявляється закономірний взаємозв’язок між змістом і формами навчання. Навчання, яке здійснюється в рамках будь-якої організаційної форми (індивідуальна форма організації навчання, класно-урочна, ігрова, екскурсійна, лекційно-семінарська та інші), а не лише уроку, має зазвичай чітко окреслені часовий вимір, педагогічно визначені мету та варіанти способів її досягнення. Найважливішим критерієм ефективності використання у навчальному процесі тієї або іншої організаційної форми є досягнення навчальної цілі та позитивні зміни у різних сферах особистості школяра, передусім пізнавальній і соціально-моральній.

Аналіз багатьох досліджень (Б. Кобзар, Е. Костяшкін, Н. Кудикіна, О. Огородніков, В. Чубенко та інші) і педагогічної практики дає змогу стверджувати, що в освітньому середовищі загальноосвітнього навчального закладу для розвитку особистості школяра, крім навчального процесу, використовується педагогічна підсистема позаурочного навчально-виховного процесу. Характеризуючи досліджуване поняття, розглядаємо позаурочний навчально-виховний процес як цілеспрямовано організовану діяльність учнів загальноосвітньої школи, яка розгортається після уроків під керівництвом педагогів з метою реалізації завдань навчання, виховання і розвитку особистості школяра. У такий спосіб є ґрунтовна підстава для виділення в родовому понятті „освітнє середовище” видового – позаурочного освітнього середовища. Означений тип освітнього середовища має певні переваги щодо врахування потреб та інтересів учнів різних вікових груп, а також урізноманітнення організаційних форм розвитку особистості школяра. Якщо провідною організаційною формою навчання у загальноосвітньому навчальному закладі, як відомо, є урок, то педагогічна робота у групах продовженого дня реалізується переважно через різноманітні загальнорозвивальні заняття, дитячі самодіяльні творчі об’єднання і організацію занять за інтересами. Індивідуалізація навчально-виховного процесу у групах подовженого дня здійснюється шляхом надання кожному школяреві можливостей вибору конкретних занять за власним бажанням.

На розвиток особистості школяра у процесі здобуття ним загальної середньої освіти суттєво впливає цілеспрямовано організоване освітнє поле за межами школи. Його діяльність щодо нормативного забезпечення регулює Закон України „Про позашкільну освіту”. Отже, за критерієм цілей і змісту освіти, крім навчального та позаурочного освітніх середовищ, виокремлено третій тип – позашкільне освітнє середовище. Відповідно до чинного законодавства, структуру позашкільного освітнього середовища становлять: позашкільні навчальні заклади; центри позашкільної освіти у позаурочний та позанавчальний час, до числа яких належать і загальноосвітні навчальні заклади, незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, а також гуртки, секції, клуби, культурно-освітні, спортивно-оздоровчі, науково-пошукові об’єднання на базі загальноосвітніх навчальних закладів.

У теорії і методиці виховання розв’язанню проблем функціонування позашкільного освітнього середовища присвятили свої наукові дослідження В. Вербицький, М. Наказний, Г. Пустовіт, Т. Сущенко та інші дослідники. Результати їхніх пошуків слугували підґрунтям для виокремлення таких форм організації навчально-виховного процесу у позашкільному освітньому середовищі, як гуртки, клуби, творчі об’єднання, секції, заняття за інтересами тощо. При цьому дефініція „форма” розглядається через педагогічні категорії: ціль, зміст, суб’єкти освіти, час, простір, методи і прийоми досягнення мети. Ці категорії детермінують характер діяльності і способи міжособистісного спілкування суб’єктів позашкільного освітнього середовища, які відповідно визначають ефективність розвитку особистості школяра у позашкільному освітньому середовищі.

Отже, теоретично обґрунтовано поділ цілісного освітнього середовища як родового поняття на типи: „навчальне освітнє середовище”, „позаурочне освітнє середовище”, „позашкільне освітнє середовище”.

Аналіз педагогічної практики засвідчив, що проблема створення освітнього середовища як фактору розвитку дітей різних вікових груп не є абсолютно новою для освіти. Оригінальні підходи до створення освітнього середовища опосередковано знайшли відображення у всесвітньо відомих педагогічних системах М. Монтессорі, Ф. Фребеля, С. Френе та у пошуках вітчизняних педагогів (П. Блонський, М. Гузик, О. Захаренко, Т. Лубінець, А. Макаренко, В. Сухомлинський, І. Ткаченко, С. Шацький та інші).

Доведено, що у ставленні до проблеми створення освітнього середовища для розвитку особистості школяра в теорії і методиці виховання існують два основні наукові підходи. Авторів одного з них (П. Блонський, В. Ільїн, С. Карпенчук, Е. Костяшкин, Т. Мальковська та інші) об’єднують погляди, в яких розвиток особистості в шкільні роки розглядається як процес передавання вчителем доступних школяру знань, формування умінь, навичок, особистісних якостей.

Дослідники другої групи (І. Зязюн, О. Коберник, Н. Кудикіна, Г. Пустовіт, Т. Сущенко та інші), ґрунтуючись на методологічному принципі синергетичної організації систем, згідно з яким усі природні системи є відкритими, нелінійними і такими, що самоорганізуються, розглядають освітнє середовище системоутворювальним чинником формування природжених і набутих психічних властивостей дитини, яке опосередковано через діяльність і спілкування з іншими людьми впливає на її розвиток.

Виявлено, що у сучасній педагогічній практиці триває розроблення стратегії розвитку освітнього простору регіону, активізуються процеси проектування регіональних освітніх систем. На основі аналізу проблеми освітнього середовища в педагогічній практиці доведено, що освітнє середовище охоплює сукупність об’єктивних зовнішніх стосовно школяра предметно-просторових умов, соціальних об’єктів та освітніх факторів і впливів, необхідних для ефективного розвитку особистості школяра у процесі здобуття ним загальної середньої освіти. У створенні освітнього середовища враховуються вікові особливості дітей, отже, наповнення освітнього середовища для учнів початкової, основної і старшої школи є якісно різним. Особливу увагу педагогів привертає організація просторово-предметного поля освітнього середовища, до якого діти шкільного віку надзвичайно чутливі.

За допомогою педагогічного аналізу створення освітнього середовища для розвитку особистості школяра доведено необхідність діяльнісного наповнення (імпрегнування) освітнього середовища. Серед основних видів діяльності визначають ігрову, навчально-пізнавальну, соціокультурну та здоров’язбережувальну. У сучасній педагогічній практиці посилилася тенденція встановлення загальноосвітніми та позашкільними начальними закладами соціально-педагогічного партнерства з усіма зацікавленими у вихованні підростаючого покоління фізичними та юридичними особами (інститутами).

Обґрунтовано доведено, що провідна роль у створенні освітнього середовища належить педагогові, від його готовності до такої діяльності прямо залежить ефективність освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра. Встановлено, що освітнє середовище разом зі зміною соціального оточення за законом детермінізму в освіті теж динамічно трансформується, тому педагоги спроможні його змінювати адекватно новим вимогам лише за умови власного професійного зростання.

У третьому розділі – „Експериментальне створення освітнього середовища на основі сукупності педагогічних умов та теоретично визначеної структурно-функціональної моделі” – запропоновано структурно-функціональну модель створення освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра, висвітлено організацію експериментального дослідження, обґрунтовано сукупність педагогічних умов, визначено особливості освітніх середовищ різних типів.

Теоретико-методичні засади створення освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра обґрунтовано та узагальнено відображено на структурно-функціональній моделі (рис. 1), яка містить ряд компонентів: цільовий, типологічний, методологічний, концептуальний, компонент суб’єктів створення освітнього середовища, компонент педагогічних умов, змістово-процесуально-методичний, критеріально-діагностувальний, результативний.

Педагогічний експеримент за темою дослідження здійснювався протягом 1995–2010 рр. у три етапи. За критерієм співвіднесення умов його перебігу з реальним освітнім процесом загальноосвітньої школи він був природним експериментом із лабораторним компонентом. Логіка розгортання експериментального дослідження така: на першому етапі (1995–2008 рр.) проводився лабораторний експеримент, що дало змогу забезпечити наукову чистоту дослідження. На другому етапі (1996–2009 рр.) педагогічний експеримент з проблеми створення освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра згідно з наказами Міністерства освіти і науки України № 315 від 20.04.1995 р. і № 718 від 05.11.2001 р. здійснювався як природний (натурний) експеримент у масштабах країни. Природний експеримент проводився у звичайних умовах, в реальних загальноосвітніх навчальних закладах та з достатньою вибіркою учасників експериментального дослідження. На завершальному, третьому етапі (2009–2010 рр.) проведено рефлексивно-оцінну роботу: проаналізовано і узагальнено результати експерименту; охарактеризовано ефективність розвитку особистості школярів за період їхнього шкільного навчання. З метою здобуття максимально вірогідних результатів для проведення формувального природного педагогічного експерименту було створено експериментальну групу зі школярів загальноосвітніх шкіл за кількісним показником у 1420 осіб, у якій експериментальний фактор – створюване за авторською методикою освітнє середовище – цілеспрямовано впливав на розвиток особистості школяра.

Відібрані для проведення експериментальної роботи школи характеризуються подібністю основних параметрів: якісним складом педагогів, рівнем навчально-виховної роботи, загальноосвітньою підготовкою учнів, рівнем успішності з навчальних дисциплін. За критерієм географічних умов формувальний експеримент охоплював міста Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Жовті Води, Запоріжжя, Київ, Хмельницький, Ужгород. Цей експеримент здійснювався на базі навчально-виховного комплексу № 28 м. Дніпропетровська, навчально-виховного комплексу „Дивосвіт” м. Жовті Води, загальноосвітнього навчально-виховного комплексу „Мала гуманітарна академія” м. Запоріжжя, спеціалізованої школи з поглибленим вивченням іноземних мов „Інтелект” м. Києва, гімназії № 2 м. Хмельницького, навчально-виховного комплексу № 2 м. Ужгорода.