ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ПЕРСПЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначено проблему, об’єкт, предмет, мету, викладено провідні положення концепції дослідження, його завдання, розкрито наукову новизну і практичне значення дослідження, подано відомості про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – «Управління вищим навчальним закладом як педагогічна проблема» – на основі аналізу науково-педагогічної літератури, архівних джерел розкрито витоки теорії та практики управління вищими навчальними закладами в історії вітчизняної освіти; схарактеризовано види управління.

Аналіз історико-педагогічної літератури, архівних джерел свідчить, що перші спроби створити в Російській імперії систему державного управління, до складу якої уходили б органи управління освітою, було зроблено ще на початку ХVІІІ століття Лейбніцем. Учений розробив докладний план створення в країні злагодженої системи управління, пропонував заснувати колегію народної освіти, вчену колегію як самостійні органи вищої адміністрації. Встановлено, що запропоновані Лейбніцем на розгляд Петра І проекти не були прийняті.

У дослідженні встановлено, що в історії освіти Росії загалом і України, що входила на той момент до її складу, ключовим є ХІХ століття. Саме в цей період, як зазначають дослідники (К. Танклер, Є. Князєв, Г. Щетиніна, Р. Еймонтова та інші), закладалися основи вищої школи, відбувався її розвиток. Під час таких змін найважливіше значення мали питання побудови в країні дієвої системи управління освітою. Прийняті «Статути», «Інструкції», «Розпорядження», «Правила» в досліджуваний період визначали чітку «вертикаль» вітчизняної системи управління вищою школою: міністр освіти, попечитель, ректор, Рада університету, факультетські збори. Повноваження вищезазначених структурних одиниць змінювалися залежно від політичної ситуації в країні, від урядової політики в галузі освіти, яка чутливо реагувала на її зміну: від розширення прав внутрішнього управління і самоврядування, наданих ученим колегіям університетів (статути 1804 р. і 1863 р.) до повного підпорядкування вищої школи владі адміністрації в особі міністра освіти, попечителя навчального округу, ректора та інспекторів (статути 1835 р. і 1884 р.).

Вивчення історичного розвитку теорії та практики управління в навчальних закладах дозволяє використовувати позитивний досвід у сучасних умовах і відмовлятися від тих ідей, які у теперішній час не забезпечують ефективність освітньої діяльності вищих навчальних закладів.

Аналіз сучасних праць із теорії управління, соціального управління, менеджменту, теорії управління освітою дозволив встановити, що в теорії і практиці управління обґрунтовуються й реалізуються види управління, які є різними і за походженням, яке зумовило їхнє виникнення й оформлення, і за потребами управлінської практики, і за масштабами, і за характером розв’язуваних з їх допомогою проблем (стратегічне, програмно-цільове, індикативне, функціональне, рефлексивне, адаптивне, особистісно-відповідне управління та ін.).

Порівняльний аналіз видів управління на основі різних підходів до тлумачення сутності управління і відповідно різних парадигм управлінської діяльності дав підстави розглядати різні види управління в межах суб’єкт-об’єктної, суб’єкт-суб’єктної і полісуб’єктної парадигм управління.

Доведено, що можливість реалізації стратегії суспільства з певної однієї соціальної позиції є на сьогодні сумнівною і не обґрунтованою. Тому удосконалення стратегічного управління, яке за умов динамічних змін і трансформації сучасного суспільства вважається найбільш ефективним видом управління, повинно передбачати розробку ідей проектування і реалізації соціальних взаємодій між різними суб’єктами. Встановлено, що стратегічне управління, визначення стратегії організації на сучасному етапі розвитку суспільства повинно забезпечувати максимальне урахування позицій, настанов, рівнів потреб і характер інтересів суб’єктів, які беруть участь у взаємодії.

Аналіз видів управління, які відбивають широкий спектр його теорій (стратегічного, програмно-цільового, функціонального, рефлексивного, адаптивного та ін.), дозволив виявити в дослідженні такі тенденції сучасного розвитку теорії і практики управління: з одного боку, посилюється увага науковців і практиків до різноманітних форм демократизації, участі рядових працівників у здійсненні управлінських функцій; розвиток управління в освіті все більше орієнтується на суспільні потреби, на окрему особистість. З іншого боку, посилюється вплив технічного прогресу на досягнення цілей організації, які спрямовані на перемогу в конкурентній боротьбі, тобто акцентується увага на матеріальній базі функціонування сучасних організацій. Встановлено, що за таких умов особливої актуальності в теорії і практиці управління набуває гнучке поєднання методів ринкового регулювання з державним регулюванням і розвитком самоуправління на всіх рівнях управління.

У другому розділі – «Перспективне управління як стратегія сучасного менеджменту у вищій школі» – обґрунтовано сутність, принципи, систему перспективного управління у вищому навчальному закладі; розроблено його структуру.

Доведено необхідність виокремлення в теорії стратегічного управління аспекту, який акцентує увагу на соціальній взаємодії, тлумаченні суспільства як полісуб’єктного утворення, оскільки в сучасній філософії поняття «стратегія» визначається як форма організації взаємодії людей, яка максимально враховує можливості, перспективи, засоби діяльності суб’єктів, проблеми, труднощі, конфлікти, що перешкоджають здійсненню взаємодій. Стратегія реалізується як вибудовування спільного соціального простору, який визначає у подальшому порядок майбутніх соціальних взаємодій.

У дослідженні з’ясовано, що оптимальне управління в освіті безпосередньо пов’язане з проблемами прогнозування й визначення перспектив розвитку закладів освіти, зокрема вищих навчальних закладів. Отже, наукове передбачення є необхідною ланкою оптимального управління педагогічною системою.

Аналіз наукової літератури з філософії, соціології, психології, педагогіки, менеджменту виявив, що сутність понять «перспективізм», «перспектива» пов’язана з особистим способом світосприйняття, зумовленістю пізнання позицією суб’єкта, перспективою його бачення світу, уявленням людини про власне майбутнє.

Виявлення сутності стратегічного управління, аналіз визначення понять «перспективізм», «перспектива» у філософії, соціології, психології, педагогіці дають підстави розглядати перспективне управління як підвид стратегічного управління, який реалізується в умовах полісуб’єктної взаємодії і спирається на теоретико-методичні засади прогнозування.

Перспективне управління педагогічною системою – це цілеспрямований процес забезпечення її функціонування й розвитку в умовах швидкозмінного середовища шляхом пошуку оптимальних і суб’єктно-прийнятних стратегій і механізмів їх виконання, узгодженої реалізації зовнішніх і внутрішніх ресурсів, що забезпечують динамізм, адаптованість і конкурентоспроможність розвитку.

Метою перспективного управління є визначення стратегій, прогнозів, довгострокових цілей, шляхів їх реалізації та мобілізація колективу на їх досягнення для забезпечення ефективності освітнього процесу. Реалізація цієї мети передбачає: 1) визначення й ранжування довгострокових цілей управлінського і педагогічного процесів, які відповідають інтересам закладу освіти загалом та інтересам учасників освітнього процесу; 2) визначення місії навчального закладу, обрання стратегії та її адаптацію до зовнішнього середовища, до потреб учасників освітнього процесу; 3) оцінювання та критичний аналіз можливих шляхів досягнення поставлених цілей із урахуванням внутрішніх і зовнішніх ресурсів, особливості функціонування закладу освіти в даний період; 4) розробку системи планів, проектів і програм розвитку як інструментів реалізації стратегічних орієнтирів на поліпшення діяльності закладу; 5) вибір і поступове здійснення суб’єктами управління управлінських рішень, які забезпечують ефективну адаптацію процесів управління, навчання, виховання і розвитку студентської молоді, професійного  й особистісного зростання кадрів, а також їх готовність до несподіваних змін; 6) координацію діяльності та зусиль колективу на основі полісуб’єктної взаємодії; 7) забезпечення розвитку як суб’єктів освітнього процесу, так і педагогічної системи загалом; 8) підтримання постійних зв’язків закладу освіти із зовнішнім соціальним середовищем, урахування факторів його впливу.

Встановлено, що перспективне управління у вищому навчальному закладі ґрунтується на таких основних положеннях: головна цінність закладу – кваліфікований персонал, який об’єднаний єдиною метою та докладає максимум зусиль для її досягнення; викладачі, співробітники розглядаються як надбання закладу освіти; здійснюється перехід від управління за типом «персонал – витрати» до управління за типом «персонал – ресурс» або «персонал – стратегії», коли інвестиції в людину й кадрову політику розглядаються як довгостроковий фактор конкурентоспроможності навчального закладу; досягнення поставленої мети здійснюється відповідно до сформульованої або обраної місії закладу освіти на основі максимально можливої реалізації потенційних здібностей викладачів і співробітників, тобто забезпечується сполучення стратегії, цілей ВНЗ із людськими ресурсами, кваліфікацією і потенціалом співробітників; реалізуються індивідуальний і особистісний підходи до кожного співробітника в межах поєднання інтересів навчального закладу і працівника тощо.

Важливою особливістю становлення й розвитку перспективного управління у ВНЗ в дослідженні визначено спільний взаємопов’язаний характер діяльності суб’єктів освітнього процессу (В. Коваленко). У цьому разі перспективне управління характеризується: спільним регулюванням діяльності й наявністю в суб’єктів спільної мети або цілей, які частково збігаються; часопросторовим співіснуванням суб’єктів (у період погодження цілей, позицій, вибору стратегії, обговорення шляхів її виконання та ін.), тобто наявністю постійного ділового спілкування, комунікації між суб’єктами. Як основні способи погодження спільної діяльності суб’єктів у дослідженні розглядалися: делегування функцій управління спільною діяльністю одному із суб’єктів; диверсифікація; доповнення; агрегація ідей і дій; ієрархізація.

Доведено, що перспективне управління в умовах полісуб’єктної взаємодії передбачає розвиток суб’єктності учасників освітнього процесу, оволодіння кожним уміннями й навичками управлінської діяльності, управлінською культурою.

У дослідженні обґрунтовано здійснення перспективного управління у ВНЗ на рівні індивідуальних і групових суб’єктів освітнього процесу. Під індивідуальними суб’єктами розуміли ректора і проректорів, деканів факультетів, директорів інститутів, завідувачів кафедр, начальників відділів, керівників та працівників різних служб ВНЗ, викладачів, студентів. До групових суб’єктів віднесено наглядову раду, конференцію трудового колективу, виконавчу раду, вчену раду, раду із забезпечення розвитку університету, органи студентського самоврядування, факультет, кафедру, відділ ВНЗ, а також постійні первинні та тимчасові колективи, студентські групи. Перспективне управління у ВНЗ передбачає змістовну, творчу взаємодію суб’єктів різного рівня і типу.

Наступною важливою особливістю перспективного управління є його децентралізація, яка забезпечує максимальну свободу суб’єктам управління в розв’язанні освітніх завдань в умовах суб’єкт-суб’єктної управлінської взаємодії.

У дослідженні спиралися на визначення суб’єкт-суб’єктної управлінської взаємодії як процесу міжособистісних контактів керівника й підлеглих, у ході якого здійснюється їх взаємний вплив один на одного, зміна станів, обмін діями, духовними цінностями, інформацією, створюються умови для взаєморозуміння, виробляється стратегія спільної взаємопов’язаної діяльності. Основними ознаками суб’єкт-суб’єктної управлінської взаємодії є: діалогічність управлінського спілкування; ініціювання змін в особистості підлеглого, його саморозвитку; співробітництво керівника і підлеглих; використання суб’єктного досвіду підлеглого як джерела його розвитку; долучення керівника до цінностей, потреб, проблем кожного підлеглого; зумовленість взаємодії керівника і підлеглих не визначеними попередньо ззовні жорсткими цілями, а на основі адаптування до особистісних особливостей підлеглих; вибудовування змісту взаємодії на емоційно-психологічній, емпатійній основі, котра переважає над раціональністю; соціально-психологічна інтеграція суб’єктів.

У дослідженні було обгрунтовано такі принципи перспективного управління у ВНЗ: полісуб’єктної спрямованості процесу управління; розвитку суб’єктності; цілісного бачення об’єктів прогнозування та комплексного підходу до перспективного дослідження компонентів педагогічної системи; програмно-цільового підходу в управлінні; неперервності і варіативності прогнозування; ресурсного підходу в управлінні. Реалізація цих принципів забезпечує ефективність перспективного управління. Водночас, високі результати в управлінні не досягаються автоматичним дотриманням визначених принципів. Їх практична реалізація зумовлена особистісними якостями керівника, його досвідом, майстерністю, спеціальними знаннями; сформованістю стратегічного мислення як у керівників, так і в персоналу; рівнем розвитку полісуб’єктності учасників освітнього процесу; відповідністю організації управлінської діяльності таким вимогам: забезпечення гармонізації індивідуальних, групових і загальновишівських інтересів, взаємодії суб’єктів управління на засадах толерантності; забезпечення доступу до інформаційних ресурсів; створення умов для творчої самореалізації суб’єктів  освітнього процесу у ВНЗ; розробка механізмів погодження їхніх дій, ідей.

На основі теоретичних положень щодо сутності, принципів перспективного управління було обґрунтовано систему перспективного управління у вищому навчальному закладі, що представлена на рис. на стор. 18.

Доведено, що система перспективного управління становить динамічну сукупність п’яти взаємопов’язаних етапів: 1) проблемно-орієнтований аналіз зовнішнього і внутрішнього середовищ ВНЗ, полісуб’єктне переосмислення досвіду; 2) визначення місії, полісуб’єктне цілеосмислення діяльності навчального закладу, самовизначення суб’єктів у напрямах розвитку; 3) визначення варіантів стратегії закладу освіти,  вибір  стратегічних  альтернатив  та  розробка  програми дій щодо реалізації обраної стратегії; 4) виконання стратегії та здійснення стратегічних змін у внутрішньому середовищі ВНЗ на основі реалізації полісуб’єктних ідей; 5) контроль реалізації стратегії та коригування діяльності. Ці етапи логічно витікають один із одного. Водночас існує усталений зворотний зв’язок і, відповідно, зворотний вплив кожного етапу на інші та на всю сукупність загалом. Недооцінка або пропуск одного з етапів системи перспективного управління спричиняє деформацію всього процесу управління і зниження його результативності.