ТЕОРІЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА У ЮРИДИЧНІЙ ДУМЦІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (СЕРЕДИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета й завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, визначаються методи й наукова новизна дисертації, теоретичне і практичне значення дослідження, наводяться дані про публікації та апробацію наукових досліджень.

Розділ 1 «Розвиток теорії природного права у світовій юридичній думці» складається з трьох підрозділів, присвячений теоретичній характеристиці процесу становлення ідеї природного права у європейській правовій думці та її концептуалізації.

У підрозділі 1.1. «Онтологічна і деонтологічна парадигми в інтерпретації поняття природного права» доводиться, що під час розвитку європейської правової думки XVII – середини XVIІI ст. сформувалось кілька систем природного права, основну відмінність яких становить спосіб обґрунтування поняття природного права, що дає змогу виділити принаймні дві основні групи систем природного права: деонтологічні й онтологічні. Щоправда, вони пов’язані між собою і не протиставляються одна одній. Однак у методологічному аспекті така класифікація може сприяти кращому усвідомленню специфіки різних підходів до тлумачення природного права, які були запропоновані в добу Нового часу. В основу онтологічного способу обґрунтування природного права кладеться положення про його вихідний зв’язок з природним станом людини. В цьому плані природне право виявляється породженням фізичної природи, яка змушує людину діяти у певний спосіб і при цьому встановлювати такі правила, які є імперативними для підтримання існування цього індивіда. В основу деонтологічного способу обґрунтування природного права покладене положення про його вихідний зв’язок з поняттям справедливості, яка є не лише основою природного права, а й необхідною його умовою.

У багатьох новочасних правових теоріях деонтологічний спосіб обґрунтування природного права взаємодіє з іншими способами (наприклад, у С.Пуфендорфа органічно поєднуються деонтологічна й онтологічна аргументація). Найбільш послідовними і моністичними в частині застосування деонтологічної аргументації є теорії природного права Г.Гроція та Ш.Л.Монтеск’є. Саме у правовій теорії Г.Гроція було обґрунтовано не лише нові методологічні основи дослідження природного права, а й запропоновано новий спосіб визначення його сутності щодо двох видів волевстановленого права. Водночас ідея природного права успішно застосовувалась Г.Гроцієм для пояснення зв’язку позитивного права з принципами справедливості, а також для обґрунтування ґенези держави і державної влади. При цьому проблема формально-юридичного «виведення» позитивного права з природного права не цікавила Г.Гроція. Натомість він вказував на те, що поза збереженням зв’язку між волевстановленим позитивним правом і природним правом перше з них втрачатиме свою силу і у жодної держави не вистачить владних ресурсів для того, щоб змусити людину тривалий час коритися несправедливим і невідповідним природному праву законам. Необхідність збереження цього зв’язку випливає з поняття держави, яку Г.Гроцій характеризував як «досконалий союз вільних людей, утворений з метою дотримання права та отримання користі». В результаті природне право, за Г.Гроцієм, лежить в основі не лише системи позитивного права, а й в основі державного союзу як такого.

У підрозділі 1.2. «Розвиток теорій природного права доби Нового часу і Просвітництва» доводиться, що основні положення теорії природного права у класичну добу Нового часу було розроблено у працях Т. Гоббса, Б. Спінози та Дж. Локка. Зокрема, Т. Гоббсом було розроблено теоретичну модель взаємодії між природним правом, природними законами та позитивним правом. Б. Спіноза обґрунтував необхідність виділення формального та матеріального змісту природного права. Основним природним правом він вважав право на існування, яке з формального боку означає лише застосування належної індивіду могутності на збереження власного існування, тоді як з матеріального боку воно може набувати будь-якого змісту залежно від того, наскільки могутнім є конкретний індивід та його здібності. Перехід від природного до позитивного права Б.Спіноза пояснював за допомогою моделі внутрішньої генези самого права, яке, крім індивідуального, набуває ще й колективний вимір. Нарешті, Дж.Локк чітко пов’язав поняття природного права з ідеєю природного стану людини. Незважаючи на те, що джерелом природного права є винятково сама людина, Дж.Локк довів, що свій сенс поняття «природне право» набуває лише у спільноті людей. На основі дослідження властивостей людської природи він запропонував систему природних прав, кожне з яких має необхідний зв’язок з конкретними проявами людської природи. Всі ці права є необхідними й універсальними. Втім «необхідність» природних прав не означає необхідності їх практичної реалізації. Тому в процесі співіснування людей природні права повинні набути своєї конкретизації в позитивному праві й бути підтримані державною владою і посилені державним примусом.

Натомість, у добу Просвітництва природний стан людини тлумачився у двох основних значеннях: як до-суспільна організація відносин між окремими індивідами і як гіпотеза, що відображає властиву для людини специфіку сприйняття свободи і права як сутнісних характеристик не лише окремої людини, а й певної «ідеальної спільноти», в якій кожен максимально реалізує свою людську сутність. В цьому плані гіпотеза природного стану використовувалась для обґрунтування зв’язку між необхідними та універсальними природними властивостями людини і тим типом суспільної організації, яка утворюється для реалізації природних потенцій людини і отримує назву Політичного організму. Така гіпотеза природного стану розглядає людину як потенційного громадянина, або як таку специфічну істоту, яка усвідомила свої природні начала, свою суспільну сутність, а також свою здатність обирати між різними варіантами можливої поведінки щодо інших індивідів. Це своєрідна потенція громадянства, яка може бути реалізована або нереалізована в процесі історичного розвитку. В цьому сенсі людина в природному стані – це індивід, який може вільно обирати для себе правила співіснування з іншими індивідами відповідно до своєї природи. Саме через звернення до гіпотези природного стану Ж.-Ж. Руссо вдалося обґрунтувати необхідний характер не лише Політичного організму, а й тієї суспільної угоди, яка покладена в його основу.

У підрозділі 1.3. «Основні напрями дослідження природного права у ХІХ і на початку ХХ століття» надається характеристика основних напрямів вивчення феномена права, як вони сформувались в Європі та Російській імперії наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Доведено, що процеси розвитку вітчизняної та російської правової думки в частині розвитку теорії природного права перебували під впливом домінуючих на той час у Європі правових доктрин (Р. Ієрінг, Г.Єллінек, Р.Штаммлер та ін.), автори яких працювали на межі століть і були не лише добре відомими в Російській імперії, а й здійснювали теоретичний вплив на постановку конкретних правових питань і на їх розв’язання. Надана характеристика процесу взаємодії фактів та норм, модель якого була розроблена Г.Єллінеком. На відміну від представників правового позитивізму, він запропонував теорію зворотного зв’язку, коли не лише факти впливають на норми, а й норми трансформують фактичні суспільні відносини. Зазначений зворотній зв’язок норм та фактів лежить в основі виникнення теорії природного права. У результаті аналіз специфіки взаємодії фактів і норм дав Г.Єллінеку змогу не лише розв’язати парадокс дискретності в правотворенні, а й синтезувати положення теорій позитивного і природного права в поясненні загального процесу правового розвитку. Ці ідеї Г.Єллінека мали істотний вплив на вітчизняну школу права початку ХХ ст., в якій також можна спостерігати спроби побудови своєрідних правових метатеорій, які сприяли примиренню класичного правового позитивізму із основними положеннями теорії природного права.

Водночас вагомий вплив на розвиток правових ідей щодо проблематики природного права в Російській імперії мала концепція «природного права зі змінюваним змістом» Р.Штаммлера. Природне право тлумачилось ним як сукупність правових принципів, які містять теоретично правильне право за певних емпіричних умов. Ці принципи, як вважав Р.Штаммлер, не мають позитивного значення, але спрямовують до джерел права, які є творцями позитивного права, з вимогою зміни або удосконалення діючого позитивного права. Підтвердженням юридичної правильності того чи іншого правового принципу є насамперед критичне дослідження і визначення того, які саме норми права за цих емпіричних умов могли б відповідати універсальній і кінцевій меті суспільного життя. Під впливом цих ідей розвивалась як теорія «відродженого» природного права, так і ті альтернативні їй юридичні концепції, що мали на меті збагатити класичну теорію природного права здобутками позитивного вчення про право, історичної, соціологічної та психологічної теорій права.

Розділ 2 «Формування теорії природного права у правовій думці в Російській імперії ХІХ століття» об’єднує три підрозділи, в яких аналізується специфіка рецепції та розвитку теорії природного права у правових вченнях юристів Російської імперії ХІХ ст.

Підрозділ 2.1. «Джерела розвитку теорії природного права у вітчизняній і російській правовій думці ХІХ століття» присвячений демонстрації того, що починаючи з середини ХVІІІ – початку ХІХ ст. розвиток науки природного права супроводжувався у Російський імперії не лише рецепцією новочасних європейських політико-правових учень, а й їх переосмисленням та подальшим розвитком у дослідженнях цілого ряду юристів. Історично активна рецепція європейських правових теорій у Російській імперії почалась ще у XVIII ст., коли внаслідок петровських реформ разом із появою перших перекладених праць із права (на особливу увагу заслуговує праця С.Пуфендорфа «Про положення людини і громадянина згідно з природним правом» розпочали викладання іноземні професори, які ретранслювали основні положення тогочасної європейської юриспруденції (насамперед, йшлося про німецьку правову традицію) і теорії природного права. Це – Й.С.Бекенштейн, Х.Гросс, Ф.Г.Штрубе де Пірмон, Ф.Х.Рейнгард, Х.Ю.Л.Штельцер, Х.А.Шлецер. Одним із перших вітчизняних професорів, який перебував під істотним впливом теорії природного права Г.Гроція, був С.Десницький. Крім нього, слід згадати ще В.Золотницького, З.Горюшкіна, І.Наумова, Л.Цвєтаєва, О. Куніцина, Г.Солнцева та І.Стршеменя-Стройновського. Зокрема, відтворюючи основні положення класичної теорії природного права, як вона постала у дослідженнях Г.Гроція, Г.В.Ляйбніца, Х.Вольфа та С.Пуфендорфа, Л.Цвєтаєв продемонстрував можливість і доцільність врахування соціокультурних та історичних параметрів, які б дали змогу пояснити зміни у правовій системі, а також виявити головні фактори, що впливають на динамічний розвиток правових норм. Для цього Л. Цвєтаєв обґрунтовував методологічну доцільність застосування поняття прикладного природного права поряд із поняттям чистого природного права.

Підрозділ 2.2. «Рецепція ідеї природного права у дослідженнях М.Сперанського, П.Лодія та К.Неволіна» виходить з того, що розвиток теорії природного права відбувався у ХІХ ст. шляхом переосмислення окремих положень класичної природно-правової доктрини. Зокрема, характерною властивістю правової теорії М. Сперанського стала критична переробка фундаментальних гіпотез теорії природного права, яка полягала у відмові від класичної договірної теорії походження держави і права та запереченні факту історичного передування природного права позитивному. Розв’язуючи об’єктивні проблеми теорії природного права, М.Сперанський прагнув надати йому не стільки юридичного, скільки морального значення, що дозволяло уникнути наукового протиставлення природного та позитивного права, як це спостерігалось у прихильників класичної школи природного права. Пояснюючи факт узгодженості між нормами природного та позитивного права, він розробив власну теоретичну модель паралельного розвитку держави і права. Схожим шляхом переосмислення окремих положень класичної теорії природного права йшов П.Лодій. Розвиваючи власну теорію права, П.Лодій суттєво переосмислив вихідні основоположення європейської школи природного права шляхом обґрунтування поняття «природного загального державного права». Це природне загальне державне право постає як таке, що об’єднує водночас властивості природного та позитивного права, що дало П.Лодію змогу запропонувати оригінальну правову концепцію, яка об’єктивно уникала жорсткого протиставлення між правом природним та правом державним. В основу свого визначення поняття природного загального державного права П.Лодій поклав логіко-юридичне визначення держави, яке поєднувало такі три елементи, як: свобода, влада та ціль. Не обмежуючись простою фіксацією факту відмінності між природним загальним державним правом та позитивним правом, П.Лодій розбудував цілу теорію взаємодії та взаємовпливу між цими двома видами права, яка дала можливість значно послабити інтенсивність суперечки між прихильниками теорій державної та правової першості. На особливу увагу заслуговує ставлення К.Неволіна до теорії природного права. Незважаючи на численні методологічні помилки теорії природного права, головна з яких полягала у відсутності історичного розуміння феномену права та його розвитку, К.Неволін вбачав у ній і чимало плідних та продуктивних ідей.

Підрозділ 2.3. «Філософсько-правове обґрунтування ідеї природного права» присвячено дослідженню внеску П. Юркевича та В.Соловйова в утвердження теорії природного права як самостійного напряму юридичних досліджень. Доведено, що у дослідженнях П.Юркевича та В.Соловйова міститься не лише загальна теоретична розробка поняття природного права, а й завершена модель його філософсько-правового обґрунтування через виявлення його ролі у притаманному людині способі буття у світі. Як доводив П. Юркевич, природне право не є фантазією, а є необхідною основою, на якій взагалі може розвитись наукова теорія права. Тому для П.Юркевича виникнення науки про природне право збігається з виникненням теорії права як такої. Визначаючи теоретико-методологічні основи науки про природне право, П.Юркевич провів змістовний аналіз тих вихідних дефініцій, які використовуються в сучасній йому юридичній науці. Це дало змогу не лише «очистити» поняття «природне право» від науково некоректних нашарувань, а й зняти ту жорстку суперечність, що поставала між природним та позитивним правом. Під час дослідження основ науки про природне право П.Юркевич зміг окреслити загальні контури тих фундаментальних дисциплін, які повинні становити ґрунт для загальної теорії права. Це наука природного права, наука про політику та наука позитивного права. Висловлюючись за необхідність застосування поняття «природне право», В. Соловйов відмовлявся від його класичної інтерпретації як своєрідної відособленої стадії у процесі правового розвитку, що передує позитивному праву, так і від намагання тлумачити природне право як специфічний критерій моральності позитивного права. Для нього природне право та позитивне право були як дві взаємопов’язані форми одного й того ж явища, відмінність яких полягає в тому, що природне право відображає ідею права чи його сутність, тоді як позитивне право є зовнішньою практичною реалізацією цієї ідеї. Вказуючи на факт відмінності між такими трьома поняттями, як мораль, право і закон, В.Соловйов категорично заперечував проти будь-яких спроб їх протиставлення. Єдиним коректним шляхом для адекватного усвідомлення змісту кожного з них є висвітлення його взаємозв’язків з іншими поняттями.

Розділ 3 «Відроджене» природне право в Російській імперії у контексті розвитку новітніх правових теорій» складається з п’яти підрозділів, в яких демонструється зміст та специфіка «відродження» природного права у юридичній думці досліджуваного періоду, а також основні напрямки критичного переосмислення класичної доктрини природного права.

У підрозділі 3.1. «Ідея природного права у розвиткові юридичної науки початку кінця ХІХ – початку ХХ століття» досліджується феномен «відродження» природного права у Російській імперії. Доводиться, що основним змістом процесу «відродження» природного права стало намагання об’єктивно оцінити основні тези, на яких ґрунтується теорія природного права та відкинути ті недоліки, що в них містяться паралельно із визнанням тих позитивних елементів, які привносить теорія природного права в юридичну науку. Надаючи оцінки методологічній значущості ідеї природного права, було обґрунтовано визначення цього поняття, яке тлумачило його не стільки як певний первісний юридичний феномен, що дозволило уникнути значної частини критики з боку правового позитивізму та історичної школи права, скільки як теоретико-методологічну ланку, яка дає змогу узгоджувати правову та моральну організацію суспільного життя. Зокрема, формулюючи роль ідеї природного права для юридичної науки, П.Новгородцев вважав, що її суть полягає в тому, що завдяки їй відбувається історична оцінка та реальне конструювання юридичних норм з точки зору того, якими вони повинні бути. За Й. Покровським, теорія природного права виступила не лише потужним елементом розвитку юридичної науки та першою маніфестацією теорії права як такої, а й дієвим чинником, що впливав на розвиток європейського законодавства. Доводячи цю тезу, Й. Покровський досліджував кодифікаційну діяльність XVIII–XIX ст. і переконливо продемонстрував, що в її основі лежали саме властиві для теорії природного права настанови на систематизацію, раціоналізацію та універсалізацію законодавства. Ще одним важливим методологічним кроком на шляху обґрунтування ідеї «відродження» природного права стала концепція Є.Трубецького, який довів необхідність синтезу окремих положень історичної та натуралістичної школи для формування нової теорії обґрунтування походження феномену права, яка б зняла всі суперечності, властиві цим напрямам.

У підрозділі 3.2. «Теорія природного права і правовий позитивізм» розкривається специфіка сприйняття теорії природного права представниками правового позитивізму в Російській імперії. Виступаючи з критикою теорії природного права, представники правового позитивізму вважали, що постановка цієї проблеми є методологічно цінною, оскільки вона дає змогу розглянути дві ключові для юридичної науки проблеми: а) проблему співвідношення права та моральності; б) проблему співвідношення права і держави. Розв’язуючи проблему дилему «державно-правової першості», М.Ренненкампф намагався запропонувати теоретичну альтернативу, суть якої полягала в телеологічному примиренні держави і права через встановлення їх спільної мети, яка зумовлює не зовнішнє підпорядкування держави праву, а внутрішнє прийняття державою правових норм як необхідних умов для реалізації цілі свого існування. З такою критикою теорії природного права з позицій правового позитивізму виступив і Г. Шершеневич, яким було розроблено цілу систему аргументів щодо «фундаментальної критики» теорії природного права. Втім, подібно до інших Г. Шершеневич не заперечував загального позитивного внеску у розвиток юридичної науки, який зробила теорія природного права, суть якого полягала в актуалізації фундаментальних проблем походження права, його суті, а також його співвідношення з державою.

У підрозділі 3.3. «Критика теорії природного права з позицій соціологічної школи права» доводиться, що її домінуючим мотивом стало намагання переосмислення ідеї природного права у термінах історичної та соціологічної шкіл права. Зокрема, М.Коркунов пропонував не лише перелік аргументів, які вказують на ті чи інші неузгодження й суперечності в межах теорії природного права, а й пов’язував цю проблематику зі значно більш важливим для правової теорії питанням про походження права та його генезис. В цьому сенсі праці М.Коркунова відкривають перспективу виходу на такі фундаментальні проблеми, як: походження права, взаємодія необхідного та випадкового в праві, історичний генезис правових норм, обґрунтування універсальних властивостей позитивного права тощо. Викладаючи зміст теорії природного права, М.Коркунов прагнув виділити й проаналізувати ті специфічні історичні та логічні причини, які послужили основою для її виникнення та широкого поширення. При цьому він звертав особливу увагу на ті відмінності, що об’єктивно існували в теорії природного права, як вона була сформульована римськими юристами, і тому, як її тлумачили в добу Нового часу.

У підрозділі 3.4. «Теорія природного права і психологічна школа права Л.Петражицького» аргументовано, що критикуючи як класичну теорію природного права, так і вчення про державну першість, Л.Петражицький запропонував власний спосіб внутрішньої класифікації права, виділяючи в його структурі такі два основні елементи, як: інтуїтивне та позитивне право. При цьому їх основною відмінністю є не домінування одного права над іншим, а винятково факт наявності чи відсутності імперативно-атрибутивного посилання на нормативні факти. Серед основних властивостей інтуїтивного права, які дають змогу відмежувати його від позитивного права, Л.Петражицький називав такі: а) воно має індивідуальний характер; б) воно прямо не залежить від встановлених законом шаблонів нормативних приписів; в) воно характеризується більшою динамічністю та свободою у своїх видозмінах; г) воно має більш простий інтелектуальний зміст і не є обмеженим щодо простору, часу, кола осіб, специфіки обставин тощо. Досліджуючи механізми взаємодії позитивного та інтуїтивного права, Л.Петражицький відмовляється від характерної для класичного правознавства ідеї домінування вродженого (природного, інтуїтивного) права. Натомість він демонструє, що як позитивне, так і інтуїтивне право може випереджати інше в своєму розвиткові. Цей процес є цілком нормальним для будь-якої правової системи. Тому основна мета полягає в тому, щоб якщо це можливо, досягати максимальної межі узгодженості позитивного та інтуїтивного права. Тобто в одних випадках ми вдосконалюватимемо інтуїтивне право, а в інших – позитивне.