Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної праці; визначено її мету, завдання, об'єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі, узагальнено методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення дисертації, засвідчено апробацію її наукових результатів під час виступів на конференціях.

Перший розділ дисертації "ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ" складається з двох підрозділів: "Розробка теми в науковій літературі" та "Огляд джерел".

У першому підрозділі проаналізовано наукові праці, які стосуються досліджуваної проблеми.

Перший опис толоки (участь селян у жниварських роботах для великих землевласників) на українських етнічних землях залишив польський поміщик І. Любич-Червінський у праці "Okolica zadniesterska między Stryjem i kom
cą" ("Задністрянська околиця між Стриєм і Лімницею"), виданій у Львові в 1811 р. Ця праця має як історіографічний, так і джерелознавчий характер. Про толоки як відробіткову ренту на різних теренах досліджуваного регіону писали також Я. Головацький, В. Антонович та інші вчені. Інформацію про неї можна знайти у більшості досліджень, присвячених фільварковому господарству (наприклад, праці Д. Похилевича, В. Маркіної та ін.).

Одну з перших ширших наукових характеристик толоки та супряги як звичаїв трудової взаємодопомоги навів український етнограф, історик права та громадський діяч В. Тарновський- старший у статтях "Юридический быт Малороссии" (1842) та "О делимости семейств в Малороссии" (1853). Традицію загальної характеристики толоки та супряги в синтетичних етнографічних працях про традиційну культуру та побут слов'янських етносів, зокрема й українців, заклали у ХІХ ст. такі народознавці, як І. Снегірьов, І. Сахаров, О. Терещенко, Л. Ґолембйовський, О. Кольберг, П. Чубинський, М. Сумцов. У міжвоєнний період вона була продовжена у працях А. Фішера, К. Мошинського, Д. Зеленіна та інших етнологів.

Серед досліджень другої половини ХХ - початку ХХІ ст., де присутня загальна характеристика толоки та супряги в громадському побуті українців, доцільно відзначити праці українських етнографів і етнологів О. Кувеньової, Г. Горинь, М. Паньківа, В. Сироткіна, М. Гримич. Особливої уваги заслуговує монографія польської дослідниці А. Дрождж "Pomoc wzajemna. Współdziałanie społeczne i pomoc sąsiedzka" ("Взаємодопомога. Громадська співпраця та сусідська допомога") (2002), присвячена усім різновидам взаємодопомоги як у господарській, так і у родинній сферах серед поляків.

Якщо характеризувати історіографію окремих різновидів взаємодопомоги, то питання толоки під час будівництва торкалися у своїх працях народознавці міжвоєнного періоду Л. Шевченко та П. Богатирьов. У післявоєнний час світ побачила стаття польського народознавця Г. Свянтковського про взаємодопомогу під час будівництва на теренах Польщі - "Pomoc sąsiedzka przy budowie" ("Сусідська взаємодопомога під час будівництва") (1951). Нині питання толоки під час будівництва серед українців розробляють, передусім, львівські етнологи Я. Тарас і Р. Радович.

Про сільськогосподарські толоки у громадському побуті українців, інших слов'янських етносів, йдеться у статтях російської ученої Н. Тихоницької, української дослідниці Н. Дуди.

Ґрунтовним дослідженням про супрягу є стаття польського етнолога та мовознавця С. Цішевського "Południowosiowianska sprzązka a otarica Prawdy ruskiej" ("Південнослов'янська супряга та отаріца "Руської правди") (1925), що містить об'ємний порівняльний матеріал про супрягу серед різних слов'янських народів, у тому числі й українців.

Докладну характеристику супряги як звичаю селянської трудової взаємодопомоги та її оригінальну класифікацію на однофункціональну (виконання однієї технічної процедури) та багатофункціональну (виконання усього спектру хліборобських робіт) подав С. Павлюк у монографії "Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект" (1991).

Питання етимології термінів "толока" та "супряга" розкривали у своїх працях мовознавці Я. Грот, В. Даль, Б. Грінченко, М. Фасмер, А. Журавльов та ін.

Отже, інформація про толоку та супрягу в українській сільській громаді присутня у багатьох працях. Однак, на відміну від польської історіографії, в українській етнологічній науці комплексне монографічне дослідження про звичаї традиційної трудової взаємодопомоги поки що відсутнє. Крім того, розвідки українських учених про толоку та супрягу територіально обмежені переважно лише декількома історико-етнографічними районами, що стає на заваді ґрунтовному порівняльному аналізу, а, отже, й теоретичним висновкам.

Для розуміння контексту, в якому розглядається трудова взаємодопомога, велике значення мають праці про загальну організацію та норми функціонування традиційної української сільської громади, зокрема, дослідження таких відомих учених, як В. Інкін, Ю. Гошко, С. Макарчук. Для вирішення поставлених у дисертації завдань цінними є також матеріали праць, автори яких торкаються будівельної і календарної обрядовості (Р. Сілецький, С. Килимник, К. Кутельмах), традиційного хліборобства та скотарства, запрягу тяглових тварин (С. Павлюк, М. Тиводар, М. Гладкий, М. Глушко).

У другому підрозділі здійснено характеристику джерельної бази дослідження, яку становлять опубліковані описові джерела (люстрації королівщин, інвентарі маєтків тощо, вміщені у багатотомних виданнях "Архив Юго-Западной России" та "Жерела до історії України-Руси"); опубліковані записи етнографів другої половини ХІХ - першої половини XX ст. (праці М. Максимовича, П. Чубинського, В. Милорадовича, М. Дикарєва, В. Доманицького, М. Зубрицького, І. Франка, Ф. Колесси, Р. Ф. Кайндля, А. Онищука, В. Шухевича, Б. Сокальського та ін.); архівні матеріали, що містять інформацію про толоку та супрягу.

Так, дані про толоку як відробіткову ренту на теренах Волині та Поділля наявні у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, зокрема, у матеріалах 181-ого фонду (Лянцкоронські). Інформацію про толоку на теренах галицької частини Волині містить рукопис "Хроніки Крехівського монастиря 1775-1861 років" (відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, ф. 3. Василіянські монастирі).

Відомості про толоку та супрягу як звичаї трудової взаємодопомоги зберігаються й у Національному архіві наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, зокрема, у матеріалах Етнографічної комісії (ф. 1-4-1-7). У цьому ж архіві наявні матеріали польової етнографічної експедиції В. Сироткіна, яку вчений здійснив у 1989 р. теренами Волині та Поділля з метою дослідження звичаїв трудової взаємодопомоги (ф. 14-5, спр. 516).

Інформація, дотична до толоки як звичаю взаємодопомоги, зберігається й у матеріалах Архіву Інституту народознавства НАН України. Це, наприклад, звіт експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, яка в 1946 р. діяла на теренах нинішніх Великоберезнянського та Свалявського районів Закарпатської області (ф. 1, оп. 1, спр. 4), звіт експедиції під керівництвом Р. Кирчіва, яка в 1982 р. дослідила низку сіл Східного Полісся (ф. 1, оп. 2, спр. 285-286) та ін.

Джерельну базу дослідження склали також власні матеріали польових етнографічних обстежень сіл Південно-Західного історико-етнографічного регіону України (10 експедицій за 2005-2010 роки), у результаті яких записано відомості зі 107 населених пунктів з теренів Закарпаття (Мукачівський, Тячівський р-ни Закарпатської обл.), Бойківщини (Старосамбірський р‑н Львівської обл.), пограниччя Бойківщини та Покуття (Богород- чанський р-н Івано-Франківської обл.), Надсяння (Мостиський, Самбірський р-ни Львівської обл., с. Вишитичі, нині Перемишльського повіту Прикарпатського воєводства Польщі), Холмщини (с. Чомів, нині Ґрубешувського повіту Люблінського воєводства Польщі), Волині (Радехівський р-н Львівської, Горохівський р-н Волинської, Кременецький р-н Тернопільської, Радивилівський, Гощанський, Острозький р-ни Рівненської, Славутський р-н Хмельницької областей) та Поділля (Підволочиський, Теребовлянський, Тернопільський р-ни Тернопільської, Віньковецький р-н Хмельницької, Хмільницький, Тростянецький р-ни Вінницької областей). Ці польові матеріали обліковані в справи 17-го опису 119-го фонду Архіву Львівського національного університету імені Івана Франка (справи 132-Е, 162-Е, 177-Е, 218-Е, 364-Е-369-Е).

Велику джерельну інформацію містять лінґвістичні дані, зокрема діалектизми, пов'язані зі звичаями трудової взаємодопомоги, наявні у багатьох етимологічних і тлумачних словниках.

У другому розділі дисертації "МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ДОСЛІДЖЕННЯ" викладено основні теоретичні принципи, на яких ґрунтується пропонована робота. З теоретичних підходів до вивчення народної культури етносу, що побутують в сучасній українській етнології, застосовано, передусім, культурно-генетичний, який ґрунтується на ретроспективному методі (методі "пережитків").

Під час дослідження ритуального аспекту та генетичних джерел звичаїв трудової сусідської взаємодопомоги використано методологію наукової школи російської етнолінґвістики М. Толстого, зокрема, теорію про зв'язок народної культури та мови, що найчіткіше простежується в термінології, а також теорію обряду, згідно з якою кожний ритуал складається з трьох взаємозамінних форм: словесної, предметної та дійової. Звернено увагу й на такий аспект методологічного характеру, як міфологічні світоглядні основи селянства (дослідження С. Килимника, К. Кутельмаха, Н. Велецької). Йдеться про віру у присутність померлих членів роду у світі живих. Рудименти культу покійних предків дають змогу пояснити чимало етнографічних фактів, зокрема, пов'язаних з ритуальним аспектом звичаїв трудової взаємодопомоги.

Під час розгляду толоки та супряги враховано й специфіку соціальної структури, у межах якої вони мали місце - організацію та функціонування сільської сусідської (територіальної) громади. За методологією британської соціальної антропології, зокрема, структурного функціоналізму А. Редкліфа-Брауна, українську сільську громаду розглядаємо як соціальну систему, що має свою соціальну структуру, утворену з окремих соціальних інститутів. Для кожного з них властиве виконання певної специфічної соціальної функції задля забезпечення взаємозв'язку між соціальною структурою і процесом суспільного життя.

Третій розділ дисертаційного дослідження "ТРУДОВИЙ АСПЕКТ ЗВИЧАЇВ ВЗАЄМОДОПОМОГИ" складається з трьох підрозділів: "Толока та супряга під час будівництва житла, господарських споруд та об'єктів громадського призначення (друга половина ХІХ - перша половина ХХ ст.)", "Звичаї "толока"та "супряга" в контексті народного господарського календаря (друга половина ХІХ - перша половина ХХ ст.)" та "Відробіткові ренти "толока" та "супряга" в епоху Середньовіччя - Нового часу".

У першому підрозділі охарактеризовано основні форми трудової сусідської взаємодопомоги під час будівництва: супрягу під час транспортування будівельного матеріалу та толоку під час зведення жител і господарських споруд. Встановлено, що специфіка цієї взаємодопомоги залежала, передусім, від будівельної техніки, пов'язаної з будівельним матеріалом (деревина, глина тощо). Так, на теренах поширення зрубного будівництва взаємодопомоги потребувало здебільшого транспортування колод з лісу. Натомість у місцевостях переважання каркасної і безкаркасної будівельних технік до взаємодопомоги вдавалися, передусім, під час виготовлення будівельного замісу з глини, соломи та полови ("болота", "гря- си"), зведення стін з "вальків" ("балабухів", "галамуців" на Поділлі, "глевків", "бодзів" на Покутті) чи цегли-сирівки ("лампача", "самана" або "чомура" на Поділлі, "батіни" на Волині). Господар, який скликав толоку, обов'язково мусив годувати робітників два-три рази на день, частувати їх горілкою. Для допомоги погорільцям односельці сходилися на благодійні толоки (без гостини).

У другому підрозділі висвітлено побутування супряги та толоки під час сільськогосподарських робіт на різних теренах досліджуваного регіону. Наведено етнографічні матеріали, які засвідчили, що супряга застосовувалася для оранки на ярину та озимину, транспортування сіна тощо, а традиційна толока як звичай взаємодопомоги охоплювала більшість сільськогосподарських робіт річного циклу. Так, з другої половини ХІХ ст. у громадському побуті українців поширилася взаємодопомога під час садіння та копання картоплі. Селяни допомагали один одному під час косовиці. Толоки під час жниварських робіт у другій половині ХІХ - першій половині ХХ ст. влаштовували здебільшого великі землевласники та священики. Із застосуванням сусідської взаємодопомоги відбувався й обмолот збіжжя ціпами або кінною молотаркою ("кіратом"). У селах Закарпаття, де займалися садівництвом і виноградарством, у вересні способом взаємодопомоги збирали врожай яблук та винограду. На тих українських етнічних землях, де вирощували кукурудзу, у вересні-жовтні відбувалися молодіжні толоки для її чищення: бойківсько-покутські "залупини", закарпатські "чистілля", подільські толоки "лущити кукурудзу", "теребити кукурузу". Розповсюдженими були й толоки з метою заготівлі на зиму капусти (на Бойківщині - "капусту різати", "чистильники", "комашні", на бойківсько-покутському пограниччі - "чистилі", "сікалі", на Надсянні - "теребити капусту", на Волині - "сікти капусту"); жіночі чи молодіжні толоки під час дертя гусячого чи качиного пір'я (відокремлення пуху від рогового осердя) на подушки та перини ("скубілля" або "піроскуби" (Закарпаття), "піродрахи" (села пограниччя Бойківщини та Покуття), "оденьки", "годеньки", "деруни", "пірники" (Волинь), "дертички" (Поділля), "скубини" (Надсяння)). Існували толоки й для лущення гороху та квасолі, соняшників, збору й обробки льону та конопель, скубання вовни. Зазначено, що наприкінці кожного з різновидів толок (окрім благодійних) господарі влаштовували толочанам урочисту гостину та подекуди забаву з музикою і танцями.

У третьому підрозділі толоку та супрягу розглянуто з погляду повинностей селян в епоху Середньовіччя - Нового часу.

Констатовано, що відробіткові ренти "толока" та "супряга" виникли у Середньовіччі та набули поширення на українських етнічних теренах з розвитком фільваркового господарства в XVI ст. До робіт, які виконувалися для землевласників толокою та супрягою, належали передусім косовиця, жнива та оранка. З XVII ст. ці відробіткові ренти існували поряд з "літніми днями" ("заорками", "оборками", "зажинками", "обжинками", "закосками", "обкосками", "заграбками", "обграбками"). Визначено, що доволі рідкісні, порівняно з толокою, згадки в джерелах супряги як окремої відробіткової ренти спричинені тим, що оранка виступала як одна з форм толочних робіт або "заорок"/"оборок". Інколи термін "толока" в значенні селянських повинностей фігурує у джерелах як синонім терміна "супряга".

Доведено, що розмір толоки як відробіткової ренти не був чітко встановлений, хоча такі спроби робилися (наприклад, "Устава на волоки" 1557 р., указ австрійського імператора Йосифа ІІ про оплату "помічних днів" 1786 р.), й коливався залежно від специфіки поселень (господарської спрямованості, кількості населення, особистості власника тощо), маючи тенденцію до зростання. Після скасування толоки як відробіткової ренти на теренах досліджуваного регіону (друга половина 1840-х - перша половина 1860-х років) виконання робіт толокою для великих землевласників продовжувало побутувати на добровільних засадах.

З'ясовано, що характерною особливістю толоки, порівняно з іншими селянськими повинностями, було те, що вона обов'язково відбувалася "на панській страві" - землевласник зобов'язувався годувати толочан. Якщо цього не відбувалося, за нормами звичаєвого права, робітники могли відмовитися від участі у толоці. Лише у XVIII ст. землевласники перестали вважати частування толочан необхідністю, наслідком чого став поділ толок як відробіткової ренти на "мокрі" (з частуванням, й обов'язково - з горілкою) та "сухі" (без гостини).

Четвертий розділ дисертації "ОБРЯДИ, ПОВ'ЯЗАНІ ЗІ ЗВИЧАЯМИ "ТОЛОКА" ТА "СУПРЯГА" складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ "Толока у структурі жниварської обрядовості" охоплює звичай толоки під час обжинок. Саме виготовлення обжинкових атрибутів (вінка, снопа чи "квітки" - невеликого жмутка колосків) розмежовувало трудовий і ритуальний етапи толоки під час збору врожаю зернових. Матеріали другої половини ХІХ - першої третини XX ст. стосуються переважно обжинок у господарствах великих землевласників і священиків. З першої третини - другої половини ХХ ст. на українських етнічних теренах розпочалася трансформація традиційного обжинкового обряду на "колгоспні обжинки", що спричинилося до втрати значення ритуалу. Під час обжинок у колгоспах нести обжинкові атрибути голові колгоспу вибирали найкращу працівницю. Однак у низці сіл продовжували дотримуватися звичаю, що нести їх мала дівчина чи дівчинка. На основі аналізу джерел встановлено, що первісно саме їм доручали цю функцію, передусім, через ритуальну чистоту, яка полягала у цноті, адже семантично обжинкові атрибути були пов'язані з культом покійних предків. Обґрунтовано думку, що в далекому минулому гостина після жниварських толок була пов'язана із жертвопринесенням, а обжинкові атрибути, які заносили до хати перед нею, були своєрідними "віхами" - символами запрошення душ покійних предків на святкування задля подяки їм за успішно виконану роботу.

Другий підрозділ - "Віха" як елемент традиційного будівництва та сільськогосподарських робіт". Терміном "віха" окреслюємо обряди господарського, родинного та календарного циклів, які передбачали виготовлення вінка, "букета", "квітки", деревця, "косиці" тощо та частування учасників цих ритуалів. З'ясовано, що у світоглядних уявленнях більшості українських селян другої половини ХІХ - початку ХХІ ст. "віха" стала сприйматися як символ закінчення роботи та початку частування, тобто, як позначення межі між трудовим і розважальним (первісно - ритуальним) етапами толоки. Зібрано матеріал про побутування "віх" під час різних колективних робіт: косовиці (Холмщина), копання картоплі (Надсяння, Волинь), дертя пір'я (бойківсько-покутське пограниччя), чищення кукурудзи (Поділля), чищення та кришіння капусти (Бойківщина); констатовано, що окрім обжинкових "віх", найпоширенішою "віхою" на всіх українських етнічних землях, інших слов'янських теренах було будівельне деревце. На основі зібраного матеріалу підтверджено думку про зв'язок різного роду "віх" з пошануванням покійних предків.

У третьому підрозділі "Зв'язок супряги з календарною звичаєвістю та обрядовістю" йдеться про те, що на теренах Бойківщини, Закарпаття та лівобережжя Середнього Подніпров'я для укладання супряжних угод існував спеціальний день - перший понеділок Великого посту: обговорення угод супроводжувалося вживанням алкоголю, незважаючи на те, що розпочалося говіння. У цьому контексті розглянуто "полоскозуб" - загальнослов'янське полоскання зубів алкоголем та його споживання у перший понеділок Великого посту, що більшістю дослідників календарної обрядовості тлумачилося як очищення від скоромної їжі, спожитої під час проводів Масниці. Встановлено, що "полоскозуб" мав також інше семантичне навантаження, пов'язане з тягловими тваринами ("Полоскозуб - волове свято"). Тому його доцільно трактувати не лише як очищення від скоромної їжі, а й як рудимент громадського обговорення укладання супряжних угод. Вживання ж алкоголю в перший понеділок Великого посту первісно було могоричем, без якого, за нормами звичаєвого права, угода щодо супряги вважалася недійсною.

П'ятий розділ "ГЕНЕТИЧНІ ВИТОКИ ЗВИЧАЇВ ТРУДОВОЇ СУСІДСЬКОЇ ВЗАЄМОДОПОМОГИ" складається з трьох підрозділів: "Терміни "толока" та "супряга" в значенні взаємодопомоги: ареальна характеристика", "Соціально-історичні передумови поширення толоки та супряги як звичаїв взаємодопомоги" та "Етнопсихологічна характеристика українців на основі дослідження звичаїв трудової взаємодопомоги".

У першому підрозділі йдеться про те, що український термін "толока" (на півдні Поділля, Покуття та буковинських теренах - "клака") у значенні трудової сусідської взаємодопомоги споріднений з подібними за звучанням і значенням словами, які побутують у мовах усіх слов'янських і сусідніх романських (молдавани, румуни), балтських (литовці, латвійці, колишні прусси), фіно-угорських (фіни, естонці) етносів. На основі аналізу польових етнографічних матеріалів з'ясовано, що на території досліджуваного регіону термін "толока" зі семантикою "трудова сусідська взаємодопомога" поширений нерівномірно, передусім на тих теренах, де переважало каркасне та безкаркасне будівництво - для позначення трудової сусідської взаємодопомоги під час виготовлення будівельного глиняного замісу, глиняно-солом'яних вальків чи цегли-сирівки та зведення споруд з цих будівельних матеріалів. Натомість на території переважання зрубного будівництва термін "толока" в значенні трудової сусідської взаємодопомоги не поширений (замість нього тут вживають терміни "поміч", "на охоту"). Встановлено також, що супрягу як звичай трудової взаємодопомоги українці позначають іменниками "супряга", "спряга", "спрягання", "спріганка", "спряжка", "супрога", "супруга", "спілка", "спарування", а також їхніми дієслівними формами ("спрягатися", "спілкуватися", "спаровуватися"). Схожі терміни на означення цього звичаю взаємодопомоги поширені й серед інших слов'янських народів. Вони відображають те, що супряга потребувала парної кількості тяглових робочих тварин.

Другий підрозділ присвячено генетичним джерелам толоки та супряги як звичаїв трудової сусідської взаємодопомоги. З'ясовано, що слово "толока" (в залежності від місцевості: "толока", "толока", "толока") походить від кореня "товк=толк" і пов'язане з дієсловом "товкти" у значенні "витоптувати траву", "топтати рослинність". Тому, ймовірно, що вже у носіїв слов'янських археологічних культур, які проживали на території досліджуваного регіону в першій половині І тис. н. е., воно означало пасовисько для випасу худоби. Водночас, це слово набуло й семантики "громадський ліс", позаяк лісові угіддя також використовувалися для випасу. Завдяки використанню робочої худоби (волів, коней) для перемішування глиняного будівельного замісу, дієслово "толочити" набуло значення "місити", а іменник "толока" - значення "будівництво з використанням глини". Відтак пізніше утвердилось інше його значення, пов'язане зі сусідською громадою - "взаємодопомога під час будівництва".

Доведено, що слово "толока" зі семантикою "взаємодопомога" найраніше виникло у давніх слов'ян, які у VI-VII ст. розселилися на значній території Центрально-Східної Європи. Від слов'ян схожі за звучанням та значенням до слова "толока" терміни запозичили сусідні романські, балтські та фіно-угорські етноси. У третій чверті І тис. н. е., з утвердженням у господарстві давніх слов'ян двопілля слово "толока" почало означати також і "поле під паром" - через його використання як пасовиська для худоби. Значення відробіткової ренти цей термін набув лише в епоху пізнього Середньовіччя - раннього Нового часу завдяки бажанню великих землевласників використовувати працю селян для виконання трудомістких робіт у своїх господарствах.

Встановлено, що поширення толоки й супряги як звичаїв трудової сусідської взаємодопомоги на території українських етнічних земель могло відбутися лише після розпаду роду та утвердження сусідської громади. А оскільки цей процес був тривалим, то повсюдне утвердження культурно-побутових явищ толоки та супряги завершилося не раніше кінця І тис. н. е.

Третій підрозділ присвячено етнопсихологічним рисам українців. Констатовано, що скликання людей на толоку було правом кожного члена сільської громади. У селах досліджуваного регіону толоки відбувалися переважно в будні, а в неділю чи свята - лише в надзвичайних випадках (переважно для жниварських робіт). Для допомоги особливо незахищеним категоріям населення (вдови, сироти) односельці організовували благодійні толоки (без частування, "за дякую"). Супряга ґрунтувалася на моральній (вияв сусідської взаємодопомоги) та економічній (з відвертим розрахунком на особисту вигоду) засадах.

Трудова сусідська взаємодопомога була також нагодою поспілкуватися членам сільської громади, якнайкраще сприяла прищепленню молоді трудових навиків, умінню жити в колективі. Аналіз матеріалу про толоку та супрягу засвідчує притаманність українським селянам другої половини ХІХ - першої половини XX ст. таких етнопсихологічних рис, як працьовитість, релігійність, милосердя, практичність, присутність у ментальності українців як індивідуалістських, так і колективістських засад.