ТРАНСПЕДИКУЛЯРНА ФІКСАЦІЯ ХРЕБТА ПРИ ПОПЕРЕКОВОМУ ОСТЕОХОНДРОЗІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, його наукову новизну і практичне значення.

У першому розділі досліджено проблемні питання транспедикулярної фіксації при поперековому остеохондрозі.

Аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури показав, що, незважаючи на бурхливий розвиток динамічної стабілізації, транспедикулярна фіксація хребта є актуальною й ефективною при дегенеративних захворюваннях поперекового відділу хребта. Однак, поряд із позитивними результатами, є ряд ускладнень та негативних результатів, що за даними різних авторів, трапляються у 20 – 25 % випадків, причини яких вивчені не до кінця. На це вказує поява серед зарубіжних публікацій таких назв, як синдром невдало прооперованого хребта – «the failed surgery syndrome», та синдром невдало проведеного спондилодезу «the failed fused back».

Немає даних про те, який вплив чинить топографія розташування металевої конструкції в тілі хребця на замикальні пластинки та міжхребцеві диски.

Дослідження напружено-деформованого стану біомеханічної системи «фіксатор – хребтовий сегмент» в літературі описано в достатній кількості, але не знайдено досліджень про вплив на напружено-деформований стан біомеханічної системи зміни різних параметрів елементів кріплення і фіксації, таких як довжина гвинта та кути його установки у тілі хребця.

У другому розділі роботи представлено матеріал та методи дослідження.

Матеріалом досліджень були протоколи клінічного обстеження 312 хворих із різними клінічними варіантами остеохондрозу поперекового відділу хребта, яким у клініці патології хребта ДУ «Інститут патології хребта і суглобів ім. проф. М.І. Ситенка АМН України» було виконано декомпресивно-стабілізувальні оперативні втручання із застосуванням транспедикулярної фіксації.

Клінічне обстеження хворих здійснювали за загальновідомими та широкорозповсюдженими методиками дослідження ортопедичних хворих. Усім хворим було проведено детальне неврологічне обстеження. Враховували скарги, анамнез хвороби і життя хворого, а також можливості об’єктивного дослідження.

Результати лікування оцінювали за допомогою відомого опитувача Oswestry.

Дослідження проведено у два етапи: І – ретроспективне дослідження;
ІІ – проспективне дослідження. До ретроспективного дослідження увійшли
262 хворих. Результати дослідження показали, що в термін від 6 до 12 місяців
у 81 пацієнта настало погіршення, яке проявлялося у появі чи посиленні люмбалгії, міотонічних реакцій різної вираженості, порушенні ходьби та суспільного життя – таких осіб виділили в ІІ групу. Осіб, у яких у термін
від 6 до 12 місяців погіршення не настало, віднесли до І групи (181 пацієнт).

До проспективного дослідження увійшли 50 хворих (ІІІ група). Метою проспективного дослідження стала реалізація ідей, що виникли під час проведення ретроспективного дослідження для підтвердження отриманих даних.

Рентгенометричні дослідження проводили типово за методом О.І. Продана (1981). Використовували також методи магнітно-резонансної та (або) комп’ютерної томографії для уточнення діагнозу у всіх пацієнтів
до операції. У післяопераційному періоді проводили дослідження відстаней SC – (screw – corticalis, англ.) від елементів фіксації (гвинтів) до переднього кортикального шару тіла хребця та краніальної замикальної пластинки, а також кут вертикального (краніокаудального) відхилення гвинта – α.

Для моделювання напружено-деформованого стану досліджуваної біомеханічної системи застосовано метод кінцевих елементів, реалізований
у програмному комплексі ANSYS. Традиційний метод кінцевих елементів був доповнений методологією побудови числових моделей на основі методу узагальненого параметричного опису складних та надскладних систем стосовно біомеханічних систем. У даній роботі цей метод розвинено для нового типу біомеханічних систем – системи зі змінюваними параметрами.

Експериментальне дослідження проведено на 26 білих лабораторних щурах 6-місячного віку. Щурам імплантували в різні ділянки тіл хребців хвостового відділу титанові штифти та досліджували як вище-, так і нижчерозташовані міжхребцеві диски та тіла хребців. Дослідження проведені через 3 та 4 місяці після імплантації. Для гістологічного дослідження виділяли хвостові відділи щурів з ділянкою імплантації штифтів, вище- і нижчерозташовані відділи.

Для статистичної обробки інформації використано методи дескриптивної статистики та непараметричний метод Пірсона в модифікації Є.В. Гублера та А.А. Генкіна.

У третьому розділі представлено результати ретроспективного клінічно-рентгенологічного дослідження 262 (181 – І група, 81 – ІІ група) хворих на поперековий остеохондроз до та через 6 і 12 місяців після проведення оперативного лікування та виявлено ті чинники, що могли негативно вплинути на результат лікування.

Перша група пацієнтів за основними доопераційними клінічними та рентгенологічними параметрами статистично не відрізнялася від ІІ групи, де результати лікування були гіршими, що знайшло підтвердження
в нижченаведеному. У переважної більшості осіб ІІ групи (77,8 %) через 12 місяців після операції відмічався помірний біль, середньої інтенсивності (77,8 %), переважно тягнучого характеру (75,3 %), тоді як у більшості осіб І групи (58,6 %) болю взагалі не було, а в 38,1 % пацієнтів відмічався випадковий мінімальний біль, легкої (22 %) та середньої (19,3 %) інтенсивності, переважно тупого характеру (34,8 %); міотонічні реакції в пацієнтів ІІ групи були більш вираженими, ніж у пацієнтів І групи, так, обмеження всіх рухів у попереку відмічалося у 15,5 % першої та 85,2 % осіб другої групи, репродукції поперекового болю при рухах не було у 58,6 % осіб першої та 1,2 % осіб другої групи, синдром грушоподібного м’яза було відмічено в 1,1 % осіб першої та 26 % осіб другої групи; характеристики ходьби в післяопераційному періоді були значно кращими у осіб І групи. На це вказує те, що плавною ходьба була
в 67,9 % осіб першої групи, а в другій групі таких хворих було всього 9,9 %
у решти – різні варіанти порушення ходьби; спондилоартроз у суміжних сегментах відмічено у 82,7 % осіб другої та в 47,5 % осіб першої групи. Середній індекс дизабілітації через 12 місяців після операції в пацієнтів І групи становив 24,6 %, а в пацієнтів ІІ групи – 39 %, відповідно середній індекс реабілітації у пацієнтів І групи становив 68,62 %, а в осіб ІІ групи – 49,6 %; специфічні ускладнення транспедикулярної фіксації відмічено у пацієнтів ІІ групи значно частіше, ніж у пацієнтів І групи. Так, послаблення міцності конструкції відмічено тільки в 12,3 % пацієнтів, перелом елементів конструкції в 18,5 % пацієнтів другої групи, резорбція кісткової тканини навколо гвинтів відмічалася в 5,5 % осіб першої та 39,5 % осіб другої групи.

Характеристичні дані проведених оперативних втручань суттєво
не відрізнялися між І та ІІ групами. Загальноприйняті прийоми декомпресії та стабілізації застосовані приблизно в однаковій кількості, як у першій так, і
в другій групі.

Статистично достовірними є відмінності між першою і другою групою
за параметрами введення гвинтів. Так, кут α у 73 % першої групи був від 5° до 7°, а в другій групі в 93,8 % він був більше 7°. У 75,1 % осіб першої групи значення SC ≥ 4–5 мм, а в 96,3 % значення SC ≤ 2–3 мм. Усі вищенаведені дані вказують на те, що в пацієнтів другої групи, у термін від 6 до 12 місяців після операції, погіршення результатів лікування корелює з тим, як було проведено транспедикулярні гвинти.

При вивченні й аналізі причин негативних результатів оперативного лікування із застосуванням транспедикулярної фіксації у хворих
на поперековий остеохондроз виявлено, що причинами негативних результатів оперативного лікування хворих на поперековий остеохондроз, за результатами нашого дослідження, є: 1 – некоректне введення транспедикулярних гвинтів внаслідок зміненої анатомії хребта, ураженого остеохондрозом (особливо
в таких ситуаціях, які супроводжуються дегенеративним сколіозом, гіперлордозом, спондилолістезом), що призводить до помилок хірурга, які закінчуються потраплянням гвинтів дуже близько до замикальних пластинок, поза хребцем або й у хребтовий канал; 2 – недостатньо точне моделювання з’єднувальних стержнів (знову ж через анатомічні особливості дегенеративно зміненого хребта) може призводити до неконтрольованої зміни величини поперекового лордозу з усіма наслідками, що з цього витікають, або втратою жорсткості конструкції; 3 – введення гвинта дуже близько до замикальної пластинки чи кортикального шару тіла хребця може призводити до виникнення або посилення в подальшому больового синдрому, міотонічних реакції різної вираженості, порушенні ходьби та суспільного життя, послаблення жорсткості чи перелому металоконструкції та лізису кісткової тканини навколо гвинтів внаслідок виникнення сил надмірного напруження.

У четвертому розділі представлено дослідження впливу параметрів елементів кріплення і фіксації на напружено-деформований стан сегментів хребта із системою фіксації. Математична модель досліджуваної біомеханічної системи базується на основі геометричної моделі сегмента хребта, створеної
в CAD-системі Pro/ENGINEER. Саме розбиття на кінцеві елементи здійснено в системі ANSYS. При проведенні моделювання було використано призматичні і тетраедральні кінцеві елементи. У процесі досліджень змінювали такі параметри: вертикальний (краніокаудальний) кут орієнтації гвинта ; горизонтальний (медіолатеральний) кут орієнтації гвинта ; довжину гвинта . У результаті досліджень визначається залежність контрольованих параметрів від параметрів гвинтів, які змінювали. Порівнювали математичну модель і картини розподілу компонентів напружено-деформованого стану
з аналогічними системами інших авторів. Серія перевірних розрахунків показала, що модель є достатньо достовірною.

Дослідження показало, що напруження в елементах підтримувальної конструкції змінюються таким чином: із зростанням  напруження зростають у всьому діапазоні зміни в 10 разів; із зростанням  напруження мають тенденцію до слабкого зростання, він становить приблизно 10 % між мінімальним і максимальним значеннями; при збільшенні довжини гвинтів напруження підвищуються (зростання становить близько 100 % на дослідженому діапазоні). Максимальні напруження в трабекулярній кістковій тканині змінюються таким чином: при зміні вертикального кута установки  спостерігається максимум
у середині інтервалу його зміни; при збільшенні довжини гвинтів відбувається незначна зміна напружень у трабекулярній кістці, за винятком таких значень, які призводять до наближення кортикальної тканини, – у цьому випадку відбувається 20-кратний їх сплеск по відношенню до мінімальних.

Попередні рекомендації, які випливали з аналізу напружено-деформованого стану біомеханічної системи, полягають в такому: з погляду мінімізації травматичності гвинта рекомендується або його «нульовий» вертикальний нахил (), або відхилення від номінального напряму на кут ; кут горизонтальної орієнтації гвинта чинить слабкий вплив на травматичність і напруження в елементах підтримувальної конструкції; напруження в підтримувальній металевій конструкції зростають достатньо плавно зі зростанням довжини гвинта, але в той же час травматична дія різко зростає при наближенні кінця гвинта до межі трабекулярної кістки, у зв'язку з чим не рекомендується  наближати кінець гвинта ближче ніж на 4 – 5 мм до замикальної пластинки (чи кортикального шару).

У п’ятому розділі викладено результати експериментального дослідження морфології суміжних сегментів в умовах різного розташування штифтів у тілах хребців, проведеного на 26 білих лабораторних щурах
6-місячного віку.

Мікроскопічне дослідження сегментів хребта зі штифтами, які розташовано в центральних ділянках тіл хребців, показали, що штифт був оточений новоутвореною кістковою тканиною з невеликими прошарками зрілої сполучної тканини. На ділянках тіла хребця, віддалених від штифта, спостерігалося порушення будови трабекулярної сітки, потоншення кісткових трабекул, формування поодиноких трабекул, які не формували сітки. Зони росту оперованих тіл хребців не були порушені. У міжхребцевих дисках, безпосередньо прилеглих до тіл хребців зі штифтом, мали місце слабко виражені дегенеративні зміни.

Дослідження сегментів хребта зі штифтами, які були розташовані в ділянках апофізів тіл хребців, показали, що в тілі хребця, де імплантовано штифт, виявлено ділянки новоутвореної кістки та щільні пучки колагенових волокон із рідко розташованими фібробластами. Кісткова тканина на відстані від штифта формувала трабекулярну сітку. Зона росту в ділянці розташування штифта була порушена. У міжхребцевому диску, прилеглому до ділянки розташування штифта, виявлялися виражені деструктивні зміни, які були пов’язані з розшаруванням пластин фіброзного кільця, формуванням надривів колагенових волокон, зниженням щільності клітин на ділянках. Драглисте ядро було з порушенням організації клітинного синцитію з явищами деструкції та набряку. При дослідженні міжхребцевих дисків, розташованих нижче оперованого тіла хребця та суміжних сегментів, також мали місце порушення структурної організації, однак прояви цих ознак були значно меншими порівняно з дисками, прилеглими до міста імплантації штифта. Зі збільшенням терміну дослідження мало місце прогресування вищеописаних дегенеративно-дистрофічних змін.

У шостому розділі викладено нові конструктивні рішення транспедикулярної фіксації у хворих на поперековий остеохондроз та результати їх впровадження.

Враховуючи результати проведених досліджень, для покращання результатів оперативного лікування хворих на остеохондроз поперекового відділу хребта можна сформулювати такі нові конструктивні рішення: коректно проведеним можна вважати той транспедикулярний гвинт, який чітко пройшов через корінь дуги хребця, не перфорував останньої, а відстань від різьбової частини гвинта до краніального і вентрального кортикальних шарів тіла хребця складає 4–5мм і більше, з погляду мінімізації травматичності, рекомендується «нульовий» вертикальний нахил () або відхилення від номінального напряму на 5 – 7° (кут α); кут горизонтальної орієнтації гвинта здійснює слабкий вплив на травматичність і напруження в елементах підтримувальної конструкції; проведення гвинта ближче ніж 4 – 5 мм, до кортикального шару, призводить до зростання напруження в підтримувальній металевій конструкції, а це, у свою чергу, може призвести до трофічних розладів як у замикальній пластинці, так і в сусідньому диску та розвитку дегенеративних змін в останніх, крім того, зростання напруження може провокувати подразнення закінчень синувертебрального нерва – все це неминуче веде до виникнення люмбалгічного синдрому та міотонічних реакцій, а, відповідно, й до погіршення результату лікування; зміна нормальної анатомії при дегенеративному ураженні хребта, що нерідко трапляється при гіперлордозі, спондилолістезі, дегенеративному сколіозі та ін., може призводити до неможливості монтажу конструкції при коректно проведених гвинтах, що спонукає хірургів до відхилення осі проведення гвинта, у таких випадках рекомендовано застосовувати розроблений нами новий поліаксіальний гвинт, який дає можливість змонтувати конструкцію, не змінюючи осі проведення гвинта, а за рахунок зміни осі елементів кріплення; неможливість ідеального моделювання з’єднувального стержня, внаслідок виражених анатомічних змін дегенеративно ураженого поперекового відділу хребта може призвести до зміни величини поперекового лордозу або до втрати міцності конструкції, що також негативно впливає на результат лікування, запобігти цьому, можна також використовуючи поліаксіальні транспедикулярні гвинти.

Нові конструктивні рішення реалізовано в проспективному дослідженні (50 пацієнтів – ІІІ група). ІІІ група пацієнтів за основними доопераційними клінічними та рентгенологічними параметрами статистично не відрізнялася
від І і ІІ груп.

Як у першій та другій, так і в третій групах всі оперативні втручання було проведено із заднього стандартного доступу. Гвинти проводили за стандартною методикою після попереднього рентгеноконтролю. Паралельно проводили декортикацію і кісткову артропластику, розміщуючи аутотрансплантати (або ало-) між поперечними відростками і на дугах із міжхребцевими суглобами. Після проведення декомпресивного етапу операції рану дренували та зашивали.
На другу добу після операції пацієнтам дозволяли вставати. У більшості осіб третьої групи операція тривала від 1 год до 1,5 год – 40 % та від 1,5 год до 2 год – 34 % хворих, тоді як найбільшу частку першої і другої групи склали хворі з тривалістю операції від 2 год до 2,5 год і від 2,5 год до 3 год – 32 % і 20,4 % та 24,7 % і 24,7 % у першій і другій групі відповідно. У переважної більшості осіб першої і другої груп крововтрата склала 300 мл – 65,2 % і 65,5 % відповідно,
у третій групі осіб у більшості випадків крововтрата склала до 200 мл – 62 %.

У післяопераційному періоді за основними клінічними показниками третя група суттєво відрізнялася від другої групи і була дещо схожою з першою групою.

У переважної більшості осіб ІІ групи (77,8 %) через 12 місяців після операції відмічався помірний біль, середньої інтенсивності (77,8 %), переважно тягнучого характеру (75,3 %), тоді як у більшості осіб ІІІ групи (92 %) болю взагалі не було, а в 8 % відмічався випадковий мінімальний біль, легкої інтенсивності, переважно тупого характеру; міотонічні реакції в пацієнтів
ІІ групи були більш вираженими, ніж у пацієнтів ІІІ групи. Так, обмеження всіх рухів у попереку відмічалося у 85,2 % осіб ІІ групи та в 6 % ІІІ групи, репродукції поперекового болю при рухах не було у 92 % осіб ІІІ та 1,2 % осіб ІІ групи, синдром грушоподібного м’яза було відмічено у 26 % осіб ІІ групи та не відмічено в ІІІ групі в жодному випадку; характеристики ходьби
в післяопераційному періоді були значно кращими в осіб ІІІ групи. На це вказує те, що плавною ходьба була в 76 % осіб першої групи, а в другій групі таких хворих було всього 9,9 % у решти – різні варіанти порушення ходьби; спондилоартроз у суміжних сегментах відмічено у 82,7 % осіб другої та в 28 % осіб третьої групи. Середній індекс дизабілітації через 12 місяців після операції в пацієнтів ІІІ групи становив 21,2 %, а в пацієнтів ІІ групи – 39 %, відповідно середній індекс реабілітації у пацієнтів ІІІ групи становив 72,8 %, а в осіб
ІІ групи – 49,6 %; специфічні ускладнення транспедикулярної фіксації відмічено у пацієнтів ІІ групи значно частіше, ніж у пацієнтів ІІІ групи. Так, послаблення міцності конструкції відмічено тільки в 12,3 % пацієнтів, перелом елементів конструкції у 18,5 % пацієнтів другої групи, резорбція кісткової тканини навколо гвинтів відмічалася у 2 % осіб ІІІ та 39,5 % осіб другої групи.

Підсумовуючи наведені дані, можна стверджувати, що проспективний аналіз оперативного лікування із використанням поліаксіальних транспедикулярних гвинтів у 50 осіб із різними клінічними варіантами поперекового остеохондрозу, став підтвердженням того, що некоректне проведення транспедикулярних гвинтів призводить до погіршення результатів лікування. Застосування поліаксіальних гвинтів при дегенеративних захворюваннях поперекового відділу хребта, що супроводжуються порушенням анатомії, дозволяє розширити діапазон маніпуляцій хірурга, уникнути небажаних ускладнень та покращити результати лікування даної категорії хворих.

ВИСНОВКИ

1.    Транспедикулярна фіксація є методом вибору за необхідності стабілізації ураженого сегмента у хворих на дегенеративні захворювання поперекового відділу хребта. Однак віддалені результати лікування вказують на низку ускладнень та негативних результатів після проведення оперативного втручання із застосуванням транспедикулярної фіксації, причини яких,
у більшості випадків, вивчено не до кінця, що викликало потребу подальшого вивчення цієї проблеми для вдосконалення оперативних втручань і, відповідно, покращання результатів лікування.

2.    За даними ретроспективного дослідження, група пацієнтів
з позитивними результатами хірургічного лікування (І група) за основними доопераційними клінічними та рентгенологічними параметрами статистично не відрізнялася від ІІ групи, де результати лікування були гіршими, що знайшло підтвердження в нижченаведеному. У переважної більшості осіб ІІ групи через 12 місяців після операції відмічався помірний біль, середньої інтенсивності, переважно тягнучого характеру, тоді як у більшості осіб І групи болю взагалі не було, а в 38,1 % пацієнтів відмічався випадковий мінімальний біль, легкої та середньої інтенсивності, переважно тупого характеру; міотонічні реакції
в пацієнтів ІІ групи були більш вираженими, ніж у пацієнтів І групи; характеристики ходьби в післяопераційному періоді були значно кращими
в осіб І групи; середній індекс дизабілітації через 12 місяців після операції
в пацієнтів І групи становив 24,6 %, а в осіб ІІ групи – 39 %, відповідно, середній індекс реабілітації у пацієнтів І групи становив 68,62 %, а в осіб
ІІ групи – 49,6 %; специфічні ускладнення транспедикулярної фіксації, такі як: послаблення міцності конструкції, перелом елементів конструкції, резорбція кісткової тканини навколо гвинтів відмічено у пацієнтів ІІ групи значно частіше, ніж у пацієнтів І групи.

3.    Хоча безпосередніми причинами незадовільних результатів хірургічного лікування дегенеративних захворювань поперекового відділу хребта є больові та міотонічні синдроми, висока частота та тяжкість залишкових неврологічних порушень, визначено фактори, які негативно впливають на результати хірургічного лікування, а саме: введення транспедикулярних гвинтів ближче ніж 4 мм до гіалінових замикальних пластин вищележачого міжхребцевого диска або переднього краю тіла хребця, порушення перпендикулярності гвинтів до стержнів із краніокаудальним відхиленням гвинтів більше 7°, фіксація хребців у положенні гіперлордозу, що, з одного боку, призводить до виникнення або швидкого прогресування спондилоартрозу в суміжних сегментах, виникнення або прогресування дегенерації суміжних міжхребцевих дисків, а з другого боку – суттєво підвищує ризик специфічних ускладнень транспедикулярної фіксації (резорбція кісткової тканини навколо гвинтів, перелом гвинтів, послаблення або втрата міцності конструкції та біомеханічної системи «хребтовий сегмент – фіксатор»).

4.    Побудована параметрична модель біомеханічної системи (хребтові сегменти з фіксатором) дає можливість змінювати довжину, кут вертикальної і горизонтальної орієнтації гвинта. Результати досліджень дозволяють створювати спеціалізовані бази даних і визначати залежність інтегральних характеристик напружено-деформованого стану від змінюваних параметрів. Досліджено напружено-деформований стан в елементах біомеханічної системи хребта та визначені якісні властивості розподілу напружено-деформованого стану цієї системи. Для поліаксіального гвинта, введеного в тіло хребця, досліджено кількісні характеристики залежності контрольованих параметрів від змінних. Розроблено нову розрахунково-експериментальну технологію дослідження для побудови достовірних високоточних розрахункових моделей елементів біомеханічних систем. Шляхом порівняння з відомими експериментальними даними із застосуванням розробленої розрахунково-експериментальної технології дослідження одержано кінцевоелементну модель біомеханічної системи (хребтові сегменти з фіксатором), яка дозволяє визначити характеристики її напружено-деформованого стану.

5.    Морфологічні дослідження експериментального матеріалу довели, що структурна організація тканин оперованих хребтових сегментів залежить від  топографії розташовування штифта в тілі хребця. Імплантація металевого штифта в центральні ділянки тіла хребця призводить до формування атрофічних змін у губчастій кістці оперованого тіла хребця, однак практично не порушує структурної організації міжхребцевих дисків. У тканинах суміжних краніальних та каудальних хребтових сегментів виявляються слабко виражені дегенеративні зміни. При імплантації штифта безпосередньо під міжхребцеві диски (апофізи)
у кістковій тканині оперованого тіла хребця та структурних компонентах прилеглого міжхребцевого диска виявляються виражені дегенеративні зміни, які прогресують зі збільшенням терміну дослідження. Виявлено виражені атрофічні зміни кісткових трабекул тіл хребців та порушення будови міжхребцевих дисків суміжних краніальних та каудальних хребтових сегментів.

6.    Розроблено нову конструкцію поліаксіального гвинта для транспедикулярної фіксації, науково обґрунтовано рекомендації щодо раціонального вибору змінюваних параметрів елементів фіксації і кріплення
у хірургії хребта. Виявлено, що досліджувана біомеханічна система чутлива до таких параметрів, як довжина гвинта, кріплення і кути його установки в тілі хребця. Встановлено граничні значення змінених параметрів, при наближенні до яких різко зростає травматичність застосування гвинтів кріплення. Зміна довжини і кутів установки гвинтів кріплення дозволяє враховувати індивідуальні особливості при оперативному лікуванні хворих на дегенеративні захворювання поперекового відділу хребта.

7.    Проспективне клінічно-рентгенологічне дослідження довело, що застосування нових поліаксіальних транспедикулярних гвинтів та вдосконалення технології транспедикулярної фіксації із використанням науково обґрунтованих рекомендацій щодо оптимального проведення транспедикулярних гвинтів дозволяє суттєво підвищити ефективність хірургічного лікування дегенеративних захворювань поперекового відділу хребта, а саме: зменшити загальну тривалість оперативного втручання та інтраопераційну крововтрату, а, відповідно, і травматичність втручання, змінити характерологічні властивості больового синдрому в післяопераційному періоді (зменшилася вираженість та інтенсивність больового синдрому, змінився характер болю та умови, що посилюють біль, зменшилася частота репродукції болю), зменшити вираженість міотонічних реакцій, покращити показники ходьби, зменшити вплив металевої конструкції на неконтрольовану зміну поперекового лордозу, зменшити кількість випадків розвитку спондилоартрозу в суміжних сегментах, мінімізувати ризик прогресування дегенерації краніального суміжного міжхребцевого диска (за даними рентгенометрії), мінімізувати ризик виникнення специфічних ускладнень (перелом гвинтів, втрата міцності конструкції, резорбція кісткової тканини навколо гвинтів). Підтвердженням вищесказаному є збільшення загального індексу реабілітації, через один рік після операції на 23,2 % та зменшення індексу дизабілітації на 17,8 %.