| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми, визначаються її актуальність та наукова новизна, формулюються мета та завдання дисертації, характеризується її науково-теоретичне та практичне значення, висвітлюється стан вивчення творчості Ясміни Тешанович у сучасному слов’янському літературознавстві.
У першому розділі “Теоретичні аспекти жіночого письма та ґендерного підходу до літератури” визначаються основні теоретичні положення, пов’язані із виникненням та функціонуванням явища, яке дістало назву “жіноче письмо”. Досліджується його зв’язок із сучасною зарубіжною та сербською феміністичною критикою та лінгвістичними дослідженнями у галузі “жіночої мови”. Потреба такого теоретичного дослідження викликана глибокою закоріненістю літературної практики жіночого письма у сучасних феміністичних та постмодерністських теоріях; використання та обґрунтування понятійного апарату цих теорій необхідне для кращого розуміння жіночого письма як літературної практики.
1.1. Ґендер як категорія аналізу літературного твору. Спосіб письма – чоловічий чи жіночий - рідко коли ставав предметом зацікавлення літературознавців, а сам тематичний комплекс у дослідженні літератури до недавнього часу зводився до певних стереотипів (“образ жінки у літературних творах (чоловіків)”). Від часу визнання ґендеру як категорії аналізу літературного твору та застосування фемінологічного підходу художня література стала стратегічним матеріалом для відкриття “жіночого”.
Ґендер означає стать у її культурному, а не біологічному розумінні. Властивості, які приписують жінці чи чоловікові, вважаються набутими, а не даними від народження. Ґендерний підхід до аналізу літературного твору підкреслює те, що у жінок та чоловіків різне сприйняття літературної діяльності, і включає в себе елементи декількох літературних методів.
Одним із ключових моментів ґендерного підходу стала теорія жіночого письма, що знайшла своє втілення у конкретних літературних творах (тексти Маргарет Дюрас, Джосет Фера, Гелен Сіксу, Вірджинії Вулф, Колет та ін.), а також в однойменній феміністичній концепції. Теоретичні засади жіночого письма поєднують критерії, запозичені з інших наук (психоаналізу та лінгвістики) з методом деконструкції французьких постструктуралістів.
1.2. Етимологія терміна “жіноче письмо”. Термін “жіноче письмо”є французьким (écriture féminine) і у 1970-х його пов’язували із творчістю та діяльністю Гелен Сіксу та Ксав’єр Готьє. Первісною характеристикою цього терміна була неоднозначність. Пізніше écriture féminine почав обростати різними обґрунтуваннями та коментарями (здебільшого в американській літературній критиці) і отримав назву women’s writing.
Поняття жіночого письма в українській літературній критиці почало з’являтися зовсім недавно. Вивченню проблем жіночого письма присвячені праці українських дослідників С.Павличко, Т.Гундорової, В.Агеєвої, Н.Зборовської, О.Смерек та інших науковців. Словник термінів “Фемінологія” подає жіноче письмо як “інтелектуальну та художню практику, що знайшла своє обгрунтування в однойменній феміністичній концепції”. Ми вважаємо це визначення цілком коректним, оскільки поняття жіночого письма є в однаковій мірі як наслідком теоретичних концепцій, так і результатом розвитку певної літературної практики.
У Європі та Сполучених Штатах “жіночі студії стали частиною університетських програм, … а поняття “жіночого письма”, “жіночої літератури” та “жіночої критики” є легітимними та повнозначними термінами академічного літературно-критичного дискурсу”. Таким чином, у світі відбувається “не тільки тематичне і стилістичне вивчення жіночої творчості, а й перегляд традиційного літературного канону”.
У сербській літературній критиці термін “жіноче письмо” з’явився порівняно рано – вже на поч. 80-х рр. ХХ ст. Жіноче письмо є експериментальною практикою, яка намагається описати (вписати) жіночність. Це письмо, яке (у патріархальному світі) ще не послуговується якоюсь певною зафіксованою власною мовою; сукупність мовних та поетичних засобів та прийомів, які покликані артикулювати на письмі специфічно жіночий досвід, марґіналізований або зігнорований у літературі. Головно, ця літературна практика не виходить за межі феміністичного руху і саме у ньому жіноча відмінність може знайти своє творче втілення. Прикладом цього можуть бути твори сучасної сербської письменниці, феміністки Ясміни Тешанович.
1.3. Філософські основи жіночого письма. Одним із ключових моментів філософії жіночого письма є питання суб’єкта. Філософії Ніцше, Маркса та Фройда сповістили про кінець поняття універсальної сутності людини. Людина стає вже не суб’єктом, а об’єктом культурних дискурсів. Про універсальну суб’єктивність, яку презентує людина, чутно усе рідше. Немає Абсолюту, і місце суб’єкта у жіночому письмі, як і у постмодернізмі, залишається порожнім.
У жіночому письмі, як і у світоглядній картині постмодернізму, місце домінантного суб’єкта займає Інший/Інша. Однією із найрозповсюдженіших характеристик жіночого письма є відхід від центричного, сильного суб’єкта. Однак, слабкий суб’єкт не обов’язково є жіночим - ним може бути кожен марґінальний, недомінантний суб’єкт. (Приклади цього знаходимо у творах І. Кальвіно, П. Хандке, М. Павича).
Становлення жіночого письма пов’язують із теоріями З.Фройда, Ж.Лякана та Ж.Дериди. Можна сказати, що його концепція з’явилася і завдяки і всупереч їхнім вченням. Феміністські філософи прийняли постулат Лякана про фалічну знакову природу мови та пропоноване Деридою сприйняття мови як індикатора патріархальних цінностей, хоча значно охочіше спрямували свої зусилля на реформування існуючої мовної системи, аніж на розгляд її як структури домінування символів та значень. Завдяки методу деконструкції Дериди з’явилася можливість нового перечитування текстів (особливо чоловічих), за допомогою виявлення (не)маркованих ґендерних елементів та ґендерних стереотипів. Після того, як психоаналіз та постструктуралізм проголосили тезу про те, що жінка не існує (ця теза належить Ляканові, який при цьому мав на увазі знаковий характер утворення бажань чоловіка та жінки, те, що жінка не має доступу до мови як соціальна фігура), і жінку й далі продовжували описувати за допомогою засобів панівної, чоловічої мови, нове жіноче письмо покликане було винайти позитивну відмінність і втілити на письмі вираження жіночої суб’єктивності.
Теорія жіночого письма з’явилася й під впливом бартівської теорії тексту. Р. Барт поділяв тексти на тексти “для читання” і тексти “для письма”. До першого типу належать класичні тексти. Їх можна класифікувати історично, у них закладено чіткі принципи детермінації, взаємозв’язку та причинно-наслідкової послідовності. Натомість, тексти “для письма” викликають у читача сильне відчуття співпереживання та бажання творчо переписати прочитаний текст. За Бартом, це бажання є наслідком дуже сильної ідентифікації з прочитаним. Такий текст створюється як аналог множинного ”я”. Письмо створює ілюзію насолоди свободою самовираження, воно є утопічним в цьому прагненні і тим самим воно реалізовує стратегію жіночої мови. Крім того, такі тексти змушують читача до активної позиції, який спочатку мусить написати його для себе, для того, щоб наповнити його значенням. Читаючи текст, він метафорично переписує його і робить цей текст зрозумілим.
1.4. Лінгвістичний аспект. Ґендерні дослідження виявляють чимало прямих та прихованих ознак того, що мова, якою ми користуємося, не є статево нейтральною. За допомогою слів, які називають поняття, ми засвоюємо знання про структуру навколишнього світу та відносини, що в ньому панують. Дослідники доводять, що існуюча мовна система відображає підлегле, другорядне становище жінки у суспільстві і не відповідає уявленням жінки про себе. Вважається, що про лінгвістичний сексизм (статеву дискримінацію у мові) найчастіше йдеться тоді, коли мова: “виключає” жінок як меншість та окреслює їх як істот, відмінних від чоловіка; змальовує жінок як таких, що залежні та підпорядковуються чоловікові; ігнорує досягнення жінок, внаслідок чого їм відмовляють у поведінці, зацікавленнях та можливостях, що виходять за рамки стереотипів; виключає із мовного дискурсу відображення специфічно жіночого досвіду.
Отже, постає необхідність винаходу такої мови, за допомогою якої жінка могла б адекватно зобразити себе, створити власну традицію – іншу, засновану на власному досвіді, світосприйнятті, відчуттях, які, без сумніву, відмінні від чоловічих.
1.5. Теорії жіночого письма та феміністична критика. Теорія жіночої мови зародилася у французькій феміністичній літературній критиці, з якою пов’язують імена С. де Бовуар, Л.Ірігерей, Ю.Кристевої та Г.Сіксу. На основі ідей постструктуралізму та деконструктивізму вони висунули та розвинули концепцію “інакшості жінки”, концепцію материнського, критику фалоцентризму, концепцію жіночого письма та бісексуальності.
На думку Сімони де Бовуар, авторки книги “Друга стать”, жінка повинна не артикулювати різницю, а пристосовуватись до універсальності: їй не слід ховатися у ґетто відмінності, яке чоловіки воліють їй накинути. Їй слід працювати й творити у рамках універсальної культури, але у дуже особистий спосіб. У розумінні Ю.Кристевої жіноче письмо являє собою вид певної субверсії, оскільки повстає проти влади та насильства (презентованих “чоловічою” мовою), прислухаючись до автентичних переживань власного тіла, пошуку голосу природи всередині себе. Концепція жіночого письма Г.Сіксу відома своєю критикою фало- та логоцентризму. Теорія Люсі Ірігерей полягає у зверненні до метафор тіла, символіки жіночої біології. Цей аспект не є простим зверненням до анатомії, він, власне, є символічним: морфологія жіночої тілесності – це “символічна інтерпретація анатомії”, образ тіла. Л. Ірігерей проводить аналогію між ним, мовою і текстом, вважаючи, що жіночий текст “пишеться тілом”.
1.6.Теоретичні засади та дефініції жіночого письма. Між жіночим письмом як літературною практикою і жіночим письмом як феміністичною теорією існує тісний зв’язок, оскільки воно виникає із спротиву коритися патріархальній традиції. Специфіка місця жінки у історичних та соціальних реаліях зумовлює причину їхнього відхилення від нормативної мови, яка відображає ці реалії. Інакше кажучи, жіноче письмо з’являється там, де письменниці відчувають маргінальність свого існування і цей чинник сприймають як поштовх у використанні мови, який здійснюється з допомогою певних наративних та синтаксичних стратегій.
Спираючись на дослідження західної наукової думки з питання жіночого письма, а також на власні спостереження, можемо вказувати на існування специфічних ознак жіночого письма. Однак, вони не є чимось усталеним, бо твір кожного автора вносить свої корективи у намаганні зобразити світ “жіночим способом” і кожен автор заслуговує на те, аби на його творі зупинитись окремо. До таких ознак жіночого письма належать:
1. Відкрита структура тексту, здатність до розширення, продовження, самопродукування; тенденція до відкритих форм “без початку та кінця”.
2. Синкретизм у використанні літературних жанрів (колаж, “patchwork”) із наданням переваги діалогічним, поліфонічним та епістолярним формам, формам автобіографії, щоденника .
3. Заперечення лінеарності (“сітка” замість лінеарної фабули), що позначене відкиданням традиційного синтаксису; повторюване використання паратаксису (який подається як метафора потоку, близькості, імпульсивної реальності); розірваність, поліфонічність наративного “я”, якому відповідає синтаксис декількох одночасних відношень; незвична пунктуація.
4. Тенденція до імітації усного мовлення на письмі (легкий ритм, постійне використання питань, вигуків тощо); несприйняття традиційних мовних зразків.
5. Процесуальність у письмі (акт писання як конститутивний елемент того, що написано).
6. Прагнення до дослідження не-усвідомленого, потяг до поетичних/ естетичних експериментів у намаганні зобразити не-усвідомлене.
7. Звернення до тематики дому, походження, мандрів, не-статичності, вигнання, що пов’язується із віднайденням “тожсамості”, яка визначається як багатозначна, розпорошена, асоціативна, необмежена.
8. Потяг до натуралізму, автентичності у зображенні жіночої фізіології - усе перетворюється у метафори та атрибути жіночності; органічна природа письма позначена ритмом та звуками “мови тіла”.
9. Деструкція часово-просторових координат; ігнорування зовнішніх/ внутрішніх меж в утопіях зображення закритих місцевостей або, навпаки, безкраїх просторів; поціновування внутрішнього часу (суб’єктивного, щоденного), протиставленого тривалості, протиставлення теперішнього майбутньому.
10. Використання типово “жіночих” метафор, запозичених із сфери природного, тілесного, що традиційно відповідають жіночій природі: тіло, вода, дім як рекурентні мотиви, метафори та символи.
11. Використання полісемії, що відкидає дефініції, однозначність дискурсу, тенденція до суб’єктивності, асоціативності.
12. Редуковане вживання особових займенників (про це свідчить їхня відсутність або цензурування).
Часто також трапляються розірваність наративної структури та синтаксису, вкраплення уривків текстів іншого характеру, стилю, жанру як вираз безсилля мови перед обличчям складної неоднорідної реальності.
1.7. Спроба класифікації жіночої літератури. Використовуючи ґендерний підхід до літератури, зауважуємо, що одні авторки, свідомо чи несвідомо, не виявляють у тексті своєї жіночої відмінності, намагаються наслідувати існуючу літературну традицію (або, як кажуть феміністи, пристосовуються до чоловічих практик письма), інші наголошують на створенні власної жіночої естетики. Така сучасна літературна ситуація дає нам змогу говорити про три види жіночої прози або жіночих практик писання (на позначення другого типу вводимо власний термін): 1) феміністична жіноча проза, яка наголошує на відмінності та послуговується феміністськими моделями жіночності; 2) “вуманістична” жіноча проза, позбавлена феміністичної домінанти, яка намагається, проте, артикулювати відмінність; 3) “універсальна” жіноча проза, що тяжіє до універсалізму у мовних зразках та способах відображення жіночих образів, або “астетева” проза. Твори жіночого письма знаходимо серед феміністичної та “вуманістичної” прози, а “універсальна” проза, якщо керуватися фемінологічним підходом, є наслідуванням чоловічих норм письма.
Другий розділ “Творчість Ясміни Тешанович у контексті жіночої літературної традиції” присвячений розгляду творчості Ясміни Тешанович у ширшому контексті сербської та світової жіночої літературної традиції як в синхронному, так і в діахронному аспектах. Виділено типові риси феміністтичної літератури з урахуванням архетипних образів, тем, мотивів, які трапляються у прозі сербської авторки.
2.1. Жіноча традиція. Твори Ясміни Тешанович з’явилися на тлі бурного розквіту і розмаїття жіночої літератури у Сербії, що характерні для 70-х років минулого століття. Жінки-письменниці з особливою увагою вивчали твори своїх попередниць, прагнули відчути свою належність до давньої літературної традиції, що бере свій початок із античних часів, але позбавленої тяглості і дуже непослідовної. Особливо прискіпливо вивчають лінію жіночої традиції, відділяючи її від чоловічої, феміністичні авторки (до яких належить і Ясміна Тешанович), вважаючи, що лише через зв’язок із творами попередниць можна спізнати природу самобутності жіночої літератури.
Панівна традиція чоловічого письменства довший час прямо чи опосередковано забороняла жінкам вільний доступ до мови, до літератури, до творення власної традиції. Таким чином, жінки-письменниці намагалися знайти свій власний простір – простір таємничої кімнати (“Джейн Ейр”), який пізніше перетворився на метафору “власної кімнати” В.Вулф. Найчастіше вони зверталися до прихованого способу вияву своїх тем, до мови символів, до мотивів втечі, подорожей, які значно розширювали горизонти переживань й пригод, що відбувалися з їхніми героїнями (наприклад, у вікторіанську епоху). Феміністки вважають, що жіноча традиція й далі знаходиться на маргінесі, і тому символічний спосіб зображення світу залишається актуальним. У Ясміни Тешанович стосунки між чоловіком та жінкою виведені на рівень символічного трактування, і чи не основним у романі є простір втечі від пануючого суспільного порядку домінації. Нині лише від вибору письменниць залежить, чи залишаться вони у власному маргінальному просторі жіночого письма, чи відійдуть від жіночої традиції і увійдуть до головних літературних процесів.
2.1.1. Жіноча традиція у Сербії. Виникнення жіночої традиції у сербській літературі дослідники пов’язують з іменами Міліци Янкович та Ісидори Секулич. “Сповіді” Міліци Янкович і “Супутники” Ісидори Секулич (обидві збірки прози видані 1913р.) заклали підвалини подальшої сербської жіночої літератури, але й символічно позначилися на творчості і навіть долях наступниць. Це зауважив критик Р.Лукач: “Їхні книги найчастіше будуть сповідями, а у літературному житті їм діставатиметься роль супутниць”.
На початку століття жінки у сербській літературі займали помітне місце. Імена, до яких найчастіше звертаються, - Єлена Димитрієвич, Любіца Івошевич, Даніца Маркович, Лепосава Міюшкович, Міліца Янкович і Ісидора Секулич - демонструють різноголосся і багатоликість сербської жіночої прози початку минулого століття. Усі вони (за винятком І. Секулич), попри відмінності у творчому вияві, тематиці, наративних стратегіях та стилістичних особливостях, демонстрували іншу лінію жіночої літератури, ближчу до традиційної. Тому можна сказати, що І. Секулич та М. Янкович (остання є найпомітнішим представником цієї традиційнішої лінії) були діаметрально протилежними письменницями у своїх творчих характеристиках.
2.1.2. Зародження дискурсу жіночого письма. Перші твори представниць жіночого письма почали з’являтися у Сербії у 70-х роках ХХ століття. Цей період позначений і появою перекладної літератури з ґендерної проблематики, постструктуралізму та деконструктивістської теорії, та й узагалі виникненням інтересу до переосмислення “жіночого” питання. Прекрасні варіації жіночого письма, позбавленого феміністичної домінанти, надають твори Боби Благоєвич з її “фантастичним реалізмом” Любіци Арсич, якій притаманні складні постмодерністичні інновації, Ліляни Джурджич, проза якої є справжнім царством знаків і діалогу з поетикою автентичного. Авторки феміністичного дискурсу, до яких у Сербії належать Ліляна Йокич Каспар, Біляна Йованович і, передовсім, Ясміна Тешанович, вводять у тексти інверсію чоловічого та жіночого світів, типово чоловічих та жіночих ролей у суспільстві, міфологізацію жіночого досвіду та ідеалізацію жіночих цивілізацій. Їхнім творам властива й артикульована інноваційна поетика жіночого письма, через що такі твори важко дефініювати жанрово, але цікаво досліджувати зі стилістичного боку.
2.2. Проза Ясміни Тешанович. Однією із найцікавіших представниць жіночого дискурсу у Сербії є Ясміна Тешанович. Її твори репрезентують сербське жіноче письмо у найбільш “чистому” вигляді та є відображенням феміністичного світогляду авторки.
Твори Ясміни Тешанович досить важко піддаються жанровій дефініції –Синтез літературних форм, таких як щоденник, листування, есе, фантастичне оповідання не дає нам можливості переказати розвиток якоїсь однієї “сюжетної” лінії. Синкретизм у творах Ясміни Тешанович виявляється й у постійному переплетенні особистого та суспільного, ліричного, філософського та політичного аспектів. Окрім того, такий синкретизм передбачає процесуальність письма, яке стає конститутивним елементом написаного, що є однією із характеристик жіночого письма. Прозі Ясміни Тешанович властива фрагментарність текстів, складність просторово-часових координат: імагінарний простір поєднується з реальним, конкретний теперішній час – із абстрактним минулим або будь-яким іншим часом, що ускладнюється поєднанням різних літературних форм, хаотичністю текстових структур тощо. Це враження підсилює і потік свідомості, уривчастий та нелогічний, що робить прозу Тешанович схожою на прозу Дж. Джойса. На творчість Ясміни Тешанович наклали відбиток як теорії жіночого письма, так і твори літературних попередниць і попередників. Серед останніх є й автори-чоловіки, творчість яких близька за духом до жіночого письма (наприклад, улюблені письменницею М.Пруст та І.Кальвіно).
Уже її перша прозова збірка “Невидима книга” (Nevidljina knjiga) засвідчує її тонке відчуття навколишнього світу та літературну майстерність. Власне, ці оповідання майже позбавлені сюжету – вони більше схожі на філософські есеї, психологічні замальовки, аніж на класичні зразки жанру оповідання. Вона по-новому “переписує” історії відомих жінок та чоловіків – своїх кумирів – Анни Кареніної, Мерилін Монро, Клеопатри, Франца Кафки, Паоло Пазоліні, переміщаючи ці постаті в інші просторово-часові координати або ставлячи їх у центр якоїсь любовної історії (оповідання “Анна Кареніна в Бєлграді” (Ana Karenina u Beogradu), “На вершині гори” (Na vrhu brda), “WC Кафки” (Kafkin WC).
Двом новелам, що складають збірку “В екзилі” (U egzilu) – “Мрія при владі” (Маsta na vlasti) та “Столиця” (Prestonica), – притаманні філософська спрямованість, безпосередність висловлювань, уникання дефініцій, які виявляються у манері письменниці подати лише схему подій, змушуючи читача самому робити висновки. Оповідна майстерність письменниці набуває в збірці більш зрілого характеру.
Оповідання збірки “Жіноча книга” (Ženska knjiga) об’єднують роздуми про місце жінки у суспільстві, про проблеми діалогу статей, описи конкретних ситуацій та щоденних обов’язків, спогади дитинства та внутрішній монолог. Власне, більшість подій відбувається усе ж не на рівні конкретних ситуацій, а на рівні роздумів та емоцій. Результатом такої наративної стратегії є поліфонічність писемного мовлення, що знаходить своє відображення у реченнях, у яких декілька подій відбуваються одночасно, зокрема, з допомогою паратаксису. Складність внутрішнього “я” наратора авторка передає з допомогою наслідування псевдорозмовної мови з відкиданням синтаксичних, пунктуаційних та стилістичних норм.
Найвідоміший твір Ясміни Тешанович - збірка есеїв, написаних у формі щоденника “Про нормальність: моральна опера політичного ідіота” (O normalnosti: moralna opera jednog političkog idiota) про події у Сербії під час бомбардування Югославії силами НАТО, яка набула чималого розголосу у світі. Авторка намагається показати війну як наслідок агресивної чоловічої політики і всезагальної відсутності любові, а не як ворогування “доброї” та “поганої” сторін, яке хтось для них вигадав.
Щоденник Я.Тешанович є свідченням про жінку та її сім’ю (про переживання жінок під час воєн написано значно менше, аніж про чоловіків) у надзвичайних умовах війни. Без жодного національного пафосу вона описує “смерть суспільства”, чиє життя щодня переходить крізь “нові межі жаху”.
2.3. Роман “Сирени”. Найцікавішим з точки зору жіночого письма та способів висвітлення типово жіночих проблем є роман “Сирени” (Sirene) (1994), нагороджений літературною премією Борислава Пекича, основною темою якого є проблема стосунків всередині однієї сім’ї. Складна поетика твору залишає по прочитанні відчуття хаосу, нерозуміння, оскільки сюжет як такий відсутній. Читач/ літературний критик мусить, по суті, видобувати фабулу із тексту. І хоч йдеться, здавалося б, про речі, зрозумілі для кожної жінки – дитинство, сім’я, відносини з батьками, жіночу дружбу, – разом із автором читач творить із уламків подій сюжет, який, мабуть, у кожного із них (автора і окремих читачів), що викликає неоднорідні інтерпретації відповідно до життєвого досвіду та світогляду кожного з них. Цікавим для читачів виявляється також своєрідне феміністичне трактування політичних подій у Сербії останнього десятиліття, яке докорінно змінює уявлення про більшість загальнолюдських цінностей.
2.3.1. Простір жіночого тексту. Мандрівка до материнської землі. Відповіддю на ієрархізовану патріархальну дійсність у феміністичній літературі є створення утопій, “свого” жіночого простору, у якому живуть лише жінки, ізольовані від “чужого” чоловічого світу. Такий світ найчастіше є втечею від реального, у якому панують влада, зло та насильство (переважно асоційовані з чоловіками), а не відображенням первісної історичної форми жіночого буття.
У створенні власної феміністичної утопії – уявного жіночого світу – авторка звертається до топосу – острова, на якому живуть сирени. Як альтернативу реальній дійсності, героїні створюють для себе інший світ, що існує паралельно у їхній свідомості. Острів, на якому живуть сирени, – топос, запозичений з міфології, метафора світу, в якому немає чоловіків. Образ сирен у творі далекий від однозначності. Найчастіше він ототожнюється із сховком, до якого можуть звернутися жінки, тікаючи із суспільства страждань. Жіночий та чоловічий простір у творі розділено таким чином: вода, море, острів (горизонталь) належать до жіночих символів, що асоціюються з глибиною, незбагненністю, неозорістю; усе, що високе, тверде, непорушне – будинок, місто, скелі, – до фалічних символів чоловічого простору. У багатьох літературах образ жінки здавна пов’язувався з водою як атрибутом жіночності. У своїй феміністичній утопії авторка звертається до одного з найбільш привабливих та провокуючих жіночих образів у міфології та літературі – до образу “жінки з води”, сирени і/або русалки (у перекладі з сербської сирена – це також і русалка). У світовій міфології “жінка з води”, сирена втілює у своєму образі могутнє еротичне начало. Порівнюючи сирен з іншими міфологічними істотами – німфами, русалками, південнослов’янськими вілами (їх Ясміна Тешанович ставить в один синонімічний ряд), можна виявити багато спільного і зробити висновок, чому образи жіночих божеств так активно використовуються у феміністичній літературі (напр., Д.Дінерстін “Сирена та Мінотавр”, І.Бахман “Ундіна йде геть” тощо). Їм притаманне надзвичайне відчуття свободи, вони ніколи й ні від кого не залежать. Крім того, ідеалізація жіночих божеств сприяє утвердженню автономної жіночої міфології, де також є свої герої. Образ “жінки з води” має демонічні властивості і наділений надприродною силою, бо є “чужим” для людського світу і для чоловіків зокрема: символами “нелюдськості” тут є тваринні (риб’ячі або пташині) елементи.
Цікавою видається алегорія голосу та співу сирен, що відображає проблему мови, порушену в романі. Голос – не лише засіб причаровувати чоловіків, це й ціна, яку платить Андерсенова русалка за можливість мати людські ноги, бути повноцінною фізично у людському суспільстві. Потрапляючи до світу чоловіків, вона перетворюється на жінку і втрачає здатність говорити, втрачає право на голос. Власне, це дуже символічний момент, бо, на думку феміністок, мовчання – це доля жінки у чоловічому світі. І це не є справжнім життям, бо, як читаємо далі, “судячи з долі русалки, там, де є голос, там і життя. З принцом чи без нього”.
Аналізуючи моделі поведінки чоловіка та жінки від дня їхнього народження, авторка доходить висновку, що ролі чоловіка та жінки не що інше, як архетипні, інфантильні образи Сирени та Мінотавра, які, на її думку, потрібно реструктуризувати в ім’я людяності та гармонізації стосунків між статями.
У творчості Ясміни Тешанович жінка стає суб’єктом та об’єктом твору, зображає свій світ у відповідності до філософії жіночого письма, де наративне “я” є жіночим, якщо виявляє свою стать, внутрішні і конкретні знання про буття жінкою. Авторка звертається до інтимної сфери жіночої екзистенції. У читача складається враження, що досвід її героїнь був або міг бути також її досвідом. Письменниця обирає типово “жіночі” види оповіді (використання форм щоденника, листування, гороскопа) та вдається до біографії-історії, яка розповідається з використанням особистого досвіду. Проза Я.Тешанович є вільною, відкритою, фрагментарною, її думки звучать скоріше як припущення, ніж як ствердження. Вона наголошує на типово жіночих способах сприйняття та відтворення світу.
У висновках узагальнюються результати дослідження.
Твори Ясміни Тешанович є прикладом сербського жіночого письма у найбільш “чистому” його вигляді. Аналіз її творчості, а також дослідження жіночої літературної традиції та філософського підґрунтя жіночого письма дозволяє зробити висновки щодо виникнення та функціонування цього явища.
Жіноче письмо є експериментальною практикою, яка намагається описати (або, як висловлюються теоретики жіночого письма, вписати) жіночність. Це письмо, яке (у патріархальному світі) ще не послуговується якоюсь певною зафіксованою власною мовою; це сукупність мовних та поетичних засобів та прийомів, які покликані артикулювати на письмі специфічно жіночий досвід, марґіналізований або зігнорований у літературі. Головно, ця літературна практика не виходить за межі феміністичного руху і саме у ньому жіноча відмінність можуть знайти своє творче втілення. Найбільш показовими прикладами жіночого письма у світовій літературі є тексти Маргарет Дюрас, Джосет Фера, Гелен Сіксу, Вірджинії Вулф, Колет та ін.). Теоретичні засади жіночого письма поєднують у собі критерії, запозичені з інших наук (психоаналізу та лінгвістики) з методом деконструкції французьких постструктуралістів. Філософською основою можна вважати праці З.Фройда, Ж.Лякана, Ж.Дериди, Р.Барта, Ю.Кристевої, Л.Ірігерей, Г.Сіксу.
У дисертації зроблено спробу класифікації жіночої прози за наявністю чи відсутністю у ній ґендерного маркування автора. Зосереджено увагу на теоретичних аспектах дослідження жіночої прози та на ознаках письма, яке вважається специфічно “жіночим”.
Однією з найбільш цікавих представниць жіночого дискурсу є Ясміна Тешанович. При схожості ідейних та естетичних установок із багатьма представницями жіночого письма у Сербії, Ясміна Тешанович відзначається яскравою індивідуальністю і неповторністю стилю. Своєрідність світосприйняття письменниці трансформувалася у її власну концепцію символічного трактування відносин між чоловіком та жінкою, зв’язку між суспільним та приватним, загальноприйнятих людських норм, які жіноче письмо починає переглядати і осмислювати із специфічно жіночої точки зору. Її прозу визначають стилістичні та синтаксичні інновації, звертання до образів із жіночої міфології, створення утопічного світу жінок, що співвідноситься із уже відомими окресленнями жіночого письма.
Всі ці особливості визначають місце Ясміни Тешанович у сучасній сербській літературі, а також окреслюють шляхи подальшого розвитку жіночого письма, яке не є відображенням якогось певного усталеного стилю, а лише відтворенням “множинного” та унікального жіночого “я”, на формування якого вплинули ляканівський психоаналіз, філософія Дериди та феміністичні теорії. Проведене дослідження творчості Ясміни Тешанович дозволяє зробити висновок про необхідність уважного вивчення жіночого письма як літературознавчої практики, яка посідає значне місце у письменстві багатьох країн.
Ђурђан Љ.И. Између бјелокости и баррикада (О женској књижевној критици у САД) // Књижевност. – Београд. – 1986. - бр. 8 –9. - С.1489.
|
