УЧАСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ ТА ОСІБ, ЯКИМ ЗАКОНОМ НАДАНО ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Еволюція інституту участі у цивільному процесі органів та осіб, які  захищають права, свободи та інтереси інших осіб: історія та сучасність» містить три підрозділи і висновки.

У підрозділі 1.1. «Участь у цивільному процесі органів та осіб, які захищають права, свободи та інтереси інших осіб: історико-правовий нарис» досліджується законодавство Російської імперії (Статут цивільного судочинства 1864 р.), ЦПК УРСР 1924 р., ЦПК УРСР 1929 р., Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік 1961 р., ЦПК УРСР (з 1992 р. – ЦПК України) 1963 р., пов’язане з витоками, становленням та розвитком інституту участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Доводиться, що до судової реформи в Росії 1864 р. вказаний інститут взагалі не передбачався. Статутом  цивільного судочинства 1864 р. лише вводився прокурорський нагляд у спірних цивільних справах, перелік яких був вичерпно визначений. Аналіз процесуального законодавства радянської доби, зокрема, ЦПК 1924 р. і ЦПК 1929 р. і наукової літератури того часу дозволив стверджувати, що  інститут участі у цивільному процесі органів та осіб, які захищають інтереси інших осіб був введений в першу чергу з метою захисту державних і суспільних інтересів (ст. 172 ЦПК 1924 р., ст.193 ЦПК 1929 р.). Робиться висновок, що цивільне процесуальне законодавство того часу закріпило перевищену роль суду і прокурора в цивільному судочинстві і не визначало формально-юридичної підстави щодо захисту в суді інтересів інших осіб органами влади. Остаточно цей інститут був оформлений лише в Основах цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. (статті 29, 30) і в ЦПК України 1963 р. (статті 118-122). При цьому законодавець диференційовано підійшов до регламентації правового положення вказаних суб’єктів: закон передбачав різні підстави і форми участі прокурора й органів та осіб, які захищають інтереси інших осіб. З прийняттям Конституції України  нововведення в ЦПК 1963 р. не призвели до зміни конструкції цивільного процесу. В ході процесу переважала активність суддів, зберігалися такі інститути публічного спрямування, як прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, уніфікована форма судочинства. В чинному ЦПК статус цих суб’єктів не змінився, за виключенням того, що до них був віднесений Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Зроблено висновок, що становлення і розвиток інституту участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб певною мірою пов’язані з етапами еволюції національного процесуального законодавства та моделями (типами) цивільного процесу.  

У підрозділі 1.2. «Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, як особи, які беруть участь у справі» досліджується правове становище суб’єктів, які захищають інтереси інших осіб. Обгрунтовується, що суб’єкти ст. 45 ЦПК є самостійними суб’єктами, але їх діяльність має однакову спрямованість – вони діють в процесі на захист прав і інтересів інших осіб. В цивільному процесі вони  не є представниками осіб, які володіють цим правом, не пов’язані з їхньою позицією, а діють  від свого імені. Ця відносна самостійність суб’єктів цивільного процесу відображає публічно-правові засади в цивільного процесу.

Зроблено висновок, що законодавець об’єднав в одну групу суб’єктів процесуальної діяльності – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичних, юридичних осіб та прокурора, які у випадках, встановлених законом, можуть звертатися до суду за захистом інтересів інших осіб, не диференціюючи їх процесуальне становище.

У підрозділі 1.3. «Участь органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у структурі доступності правосуддя» досліджується їх роль у контексті доступності судового захисту та правосуддя, співвідношення з інститутом судового представництва.

Характеризуючи поняття доступності правосуддя, доводиться, що доступність не можна прирівнювати до принципів цивільного процесуального права. Доступність більш широке явище, яке проявляється в дотриманні принципів, а також в діяльності всіх інститутів цивільного судочинства, в тому числі й інституту участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Зроблений аналіз національного законодавства, міжнародних норм, рішень ЄСПЛ, рішень Конституційного Суду України, дозволяє стверджувати, що доступ до судового захисту соціально-незахищених верств населення, неповнолітніх і недієздатних осіб повинен забезпечуватися через участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Обгрунтовується, що участь цих суб’єктів у цивільному судочинстві повинна бути обмежена вимогами правової держави й правового статусу, передбаченого Конституцією України, тобто вказані суб’єкти повинні звертатися до суду з заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб тільки у випадках, визначених законом, перелік яких повинен мати вичерпний характер.

Розділ 2 «Підстави та форми участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб» містить три підрозділи і висновок.

У підрозділі 2.1. «Мета участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб» досліджується мета участі у цивільному процесі суб’єктів ст. 45 ЦПК як визначальної ознаки їх правового положення. Зазначається, що мета їх участі у цивільному процесі – захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів. Доводиться, що інтереси інших осіб, як предмет судового захисту цими суб’єктами, повинні тлумачитися у широкому розумінні і відображати інтереси, які закріплені в суб’єктивних правах і свободах, й інтереси, що охороняються законом. Це дозволить захищати в юридично-легітимному порядку інтереси, які тільки з’явилися, але прямо не закріплені суб’єктивними правами (інтереси підприємців в оперативному отриманні ліцензії, у виплаті справедливих податків і т.ін.)

Проведений аналіз законодавства, яке визначає правовий статус органів та осіб, які захищають права та інтереси інших осіб дало можливість зробити висновок, що суб’єкти ст. 45 ЦПК не мають суб’єктивного матеріально-правового інтересу в справі, коли звертаються до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Інтерес цих суб’єктів визначається обов’язками у відповідній сфері їх діяльності.

У підрозділі 2.2. «Підстави участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб» досліджуються умови, при наявності яких у суб’єктів ст. 45 ЦПК виникає право й обов’язок звернення до суду чи вступ у розпочатий процес із метою захисту інтересів інших осіб. Підстави участі у цивільному процесу вказаних суб’єктів класифікуються на такі, що мають загальний і спеціальний характер. До підстав загального характеру відносяться норми права, які передбачають коло суб’єктів, що мають право захищати у суді права, свободи чи інтереси інших осіб. (ст. 121 Конституції України і ст. 45 ЦПК). До підстав, які носять спеціальний характер відносяться норми права, які передбачають випадки, коли суб’єкти ст. 45 ЦПК можуть звернутися до суду з конкретними заявами щодо захисту прав та інтересів інших осіб.

Така класифікація підстав має практичне значення: при відсутності підстав, які носять загальний характер суддя взагалі не приймає справу до свого провадження, а при відсутності підстав спеціального характеру суддя згідно зі ст. 121 ЦПК  залишає таку заяву без руху і надає заявнику строк для усунення цього недоліку. У цьому зв’язку пропонується при зверненні прокурора до суду щодо захисту державних чи суспільних інтересів в Законі України «Про прокуратуру» конкретизувати (не вичерпно) найважливіші сфери державних чи суспільних інтересів – наявність порушень, які зачіпають: інтереси бюджету; територіальну цілісність; інтереси обороноздатності країни; інтереси екологічної безпеки; інтереси державної власності тощо.

У підрозділі 2.3. «Форми участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб» досліджуються форми, в яких органи та особи, які захищають інтереси інших сіб приймають участь у цивільному процесі.

Доводиться, що право на звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб надано всим суб’єктам ст. 45 ЦПК (перша форма), а право на вступ у розпочатий процес для представництва інтересів громадянина і держави – прокурору, а органам державної влади та органам місцевого самоврядування – для подання висновків у справі (друга форма). Робиться висновок, що вказані органи та особи можуть бути суб’єктами захисту інтересів інших осіб за  умов, по-перше, якщо є закон, який наділяє їх такими повноваженнями і, по-друге, звернення вказаних суб’єктів до суду в інтересах конкретної особи, чиє право порушене допустиме лише при наявності підстав  такого захисту.

Констатується, що по кожній справі, в якій приймає участь прокурор, він висловлює свою думку щодо її вирішення. Аргументовано, що думка прокурора повинна мати такий зміст: обґрунтованість вимог чи заперечень сторін, містити оцінку досліджених судом доказів, зазначення на встановлені судом фактичних обставин, аналіз норм матеріального права, що підлягають застосуванню, кваліфікацію спірних правовідносин і пропозиція щодо вирішення справи по суті.

Розділ 3 «Особливості участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб» містить чотири підрозділи і висновок.

У підрозділі 3.1. «Участь у цивільному процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» досліджується особливість участі у цивільному процесі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Наголошується, що участь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у цивільному процесі є одним із засобів захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Дослідження показало, що реальна практика участі Уповноваженого Верховної Ради України досить нерозвинута, а тому пропонується надати Уповноваженому та його представникам можливість, як це передбачено для прокурора, щоб вони могли вступати в справу і здійснювати захист прав і свобод громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно на будь-якій стадії цивільного процесу.

Беручи до уваги принцип поділу публічної влади на державну владу та місцеве самоврядування – публічну владу територіальних громад, пропонується запровадити інститут регіонального уповноваженого (в областях та Автономній Республіці Крим) та місцевого уповноваженого з прав територіальної громади.

У підрозділі 3.2. «Участь прокурора у цивільному процесі» досліджуються особливості представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді. Аналізуючи зміни до ЦПК 1963 р., а також  до чинного ЦПК, згідно з якими спочатку був скасований прокурорський нагляд в цивільному судочинстві і можливість вступу прокурора у справу на будь-якій стадії процесу, а потім Законом України № 14176-VI від 20.12.2011 р. було відновлене його повноваження щодо вступу за своєю ініціативою у справу на будь-якій стадії її розгляду, наголошується, що до цього часу не знайдена адекватна форма участі прокурора у цивільному процесі відповідно до його конституційної функції.

Дослідження показало, що такий критерій, як неспроможність особи через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права, дещо розширює право прокурора на здійснення представницької функції у цивільному процесі, оскільки випадки представництва інтересів громадян у будь-якій формі повинні передбачатись спеціально в законі. Доводиться, що  прокурор не може притягатися  у розпочатий процес як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, що має місце у судовій практиці, оскільки прокурор не наділений ознаками третьої особи.

Підкреслюється, що позови прокурора на захист інтересів держави пред’являються при наявності порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів. Характеризуючи цю фунцію прокурора, і виходячи з принципів диспозитивності і рівноправності сторін, відзначається, що право прокурора на пред’явлення таких позовів повинно також передбачатись у законі.

У підрозділі 3.3. «Участь у цивільному процесі органів державної влади та органів місцевого самоврядування» досліджуються особливості участі у цивільному процесі органів державної влади та органів місцевого самоврядування у двох формах: коли вони звертаються до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і коли вони вступають в процес для подання висновків у справі. В дослідженні піддається критиці пропозиція щодо доцільності введення такої передумови права на пред’явлення цими суб’єктами позову, як наявність згоди громадянина, в інтересах якого він пред’являється. Уповноважені органи державної влади та органи місцевого самоврядування у такому випадку перетворяться у своєрідних «штатних» представників, що не відповідає сутності даного інституту.

Доводиться, що висновок органів державної влади та органів місцевого самоврядування є процесуальний акт-документ, яким  органи доводять не особисту думку уповноваженої особи, а офіційну позицію. Він повинен містити: аналіз зібраних по справі  фактів; висновок щодо прав та обов’язків сторін у спорі і думку цього органу про те, яке рішення суд повинен ухвалити по справі. З урахуванням наявності у висновку фактичного змісту (відомостей про факти), що обумовлює доказове значення цього документа, пропонується ч. 2 ст. 57 ЦПК доповнити положенням про те, що висновок органу державної влади і органу місцевого самоврядування є самостійним засобом доказування.

У підрозділі 3.4. «Участь у цивільному процесі фізичних і юридичних осіб» досліджуються питання щодо участі у цивільному процесі фізичних і юридичних осіб, які згідно із законом можуть захищати права та інтереси інших осіб. Доводиться, що правовий статус фізичних та юридичних відрізняється від інших суб’єктів ст. 45 ЦПК: фізичні й юридичні особи можуть захищати інтереси інших осіб незалежно від їх можливості самостійно захищати свої інтереси. Це дало змогу зробити висновок про те, що діяльність фізичних і юридичних осіб у цивільному процесі не відповідає меті участі суб’єктів ст. 45 ЦПК щодо захисту інтересів інших осіб у цивільному процесі.

Проведений аналіз законодавства, яке регулює випадки участі у цивільному процесі фізичних і юридичних осіб, які захищають інтереси інших осіб, практики його застосування, дав підстави стверджувати, що на законодавчому рівні має місце тенденція до скорочення участі у цивільному процесі вказаних суб’єктів. А з введеням в дію Закону України «Про безоплатну правову допомогу» – виключення із суб’єктів ст. 45 ЦПК.