В. К. КЮХЕЛЬБЕКЕР – ЛИТЕРАТУРНЫЙ КРИТИК (ИДЕИ. ЖАНРЫ. СТИЛЬ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми і її актуальність, визначаються об’єкт, предмет і мета дослідження, формулюються завдання і основні методи дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, структура роботи.

            У першому розділі «В. К. Кюхельбекер – активний учасник літературного процесу першої чверті ХІХ століття» розглядаються різноманітні факти, які свідчать про те, що в літературному житті першої чверті ХІХ століття  В. К. Кюхельбекер брав найактивнішу участь, виступаючи як літератор, літературний критик, видавець і журналіст. А також зроблено огляд наукової-критичної літератури стосовно досліджуваної теми.

            Літературне оточення В. К. Кюхельбекера – це поети і письменники, журналісти, які стояли біля витоків формування нової російської літератури і наукової літературної критики, – О. О. Бестужев, П. О. В’яземський, О. С. Грибоєдов, В. А. Жуковський, П. О. Катенін, О. С. Пушкін, К. Ф. Рилєєв, В. Ф. Одоєвський та ін. Подібно до своїх однодумців В. К. Кюхельбекер виступав за нову, романтичну літературу. Запоруку створення такої літератури він бачив у використанні вітчизняних літературних і мовних традицій, в наслідуванні вітчизняних літературних авторитетів (Державіна, Дмитрієва, Ломоносова). Це зблизило В. К. Кюхельбекера з «архаїстичними» ідеями О. С. Шишкова. За переконанням В. К. Кюхельбекера поети, які утверджують західноєвропейські традиції у вітчизняній словесності (В. О. Жуковський,  К. М. Батюшков), позбавляють її свого національного вигляду, роблять її млявою, одноманітною, наслідувальною. В. К. Кюхельбекер критично ставився до поетичних переробок французьких і німецьких  зразків, що, на його думку, роблять нашу літературу нікчемною та бідною за змістом.

В. К. Кюхельбекер відстоює оду, закликає пригадати вітчизняну літературну історію і вчитися у вітчизняних літературних вчителів. Критик виступав зі своїми ідеями в літературно-критичних статтях на сторінках журналів і альманахів («Сын отчизны», «Невский зритель», «Благонамеренный», «Мнемозина»), в поетичних творах, у листах до ліцейних друзів (О.С.Пушкіна, А.А.Дельвіга) та інших літераторів (О.С.Грибоєдова, О.О. Бестужева, К.Ф.Рилєєва), в «Подорожі» і «Щоденнику». Усі види його діяльності – літературної, критичної, публіцистичної, журнальної – відображають його «високу» «архаїстичну» естетику.

У літературознавстві ХХ століття літературні погляди В. К. Кюхельбекера викликали і викликають різні оцінки. Висловлювалися думки (О. М. Купріянова), що В. К. Кюхельбекер, незважаючи на велику кількість романтичних ідей в його літературно-критичній спадщині, був усе ж таки класицистом. З іншого боку, Н. В. Корольова і В. Д Рак вбачали  в літературній позиції В.К.Кюхельбекера поєднання романтизму і класицизму. У дисертації висловлюється думка, що найбільш обґрунтованою є концепція Ю. М. Тинянова, котрий уперше вичленив у літературному русі початку ХІХ століття групу літераторів з нетрадиційною романтичною концепцією (О. С. Грибоєдов, П. О. Катенін, В. К. Кюхельбекер), багато в чому подібною до класицистичних поетичних норм і традицій. Щодо цієї групи Ю. М. Тинянов запропонував новий термін «младоархаїсти», який, незважаючи на велику кількість дискусій і суперечок навколо нього, міцно закріпився у вітчизняному літературознавстві.

Історико-літературна концепція Ю. М. Тинянова значною мірою побудована на ідеях В. К. Кюхельбекера,  висловлених у статті «Минулого 1824 року воєнні, наукові і політичні визначні події в царині російської словесності». Думки В. К. Кюхельбекера стали для Ю.М.Тинянова ключем до розуміння літературної позиції критика-декабриста і його найближчого літературного оточення (П. О. Катеніна і О. С. Грибоєдова). Тим самим з’ясовується принципове значення позиції Кюхельбекера в літературній боротьбі епохи, а разом з тим продуктивність концепції Ю. М. Тинянова для сучасної історико-літературної науки, що підтверджує пожвавлена полеміка останніх років (А. В. Архіпова, В. Е. Вацуро, В. П. Мещеряков, О.Проскурін, С. В. Фомічев).

            Для розуміння особливостей літературно-критичних поглядів Кюхельбекера суттєвими є його особисті і творчі контакти з В. Ф. Одоєвським у період видання ними альманаху «Мнемозина». У цей час В. К. Кюхельбекер особливо близько зійшовся з гуртком любомудрів, що чималою мірою відбилося на літературно-критичних поглядах критика-декабриста. Тоді ж він уперше близько познайомився з філософією Шеллінга, яка згодом творчо втілилася в його естетиці (зокрема, у поглядах на природу поезії).

«Поезія думки», яку пропагували любомудри, виявилася багато в чому близькою Кюхельбекеру, котрий також виступав за літературу змістовну, «високу». Разом з тим естетика любомудрів значно розширила світогляд Кюхельбекера. Філософські ідеї і проблеми, які порушували в своїй творчості любомудри, Кюхельбекер проектував на літературну творчість, роблячи її значнішою за змістом і місткішою за призначенням. Зроблене спостереження дозволяє внести деякі уточнення в питання про творчі стосунки Пушкіна і  Кюхельбекера, що уже неодноразово привертало увагу дослідників. Автор дисертації зосереджує увагу на різному тлумаченні двома сучасниками перспектив розвитку російської поезії. Не приховуючи поваги до творчих експериментів і літературних позицій один одного, вони все ж відкрито визнавали, що їх погляди на подальші шляхи літературного розвитку діаметрально відрізняються. Не випадково у середині20-х років (пік літературно-критичної активності Кюхельбекера) вони практично зовсім перестали спілкуватися. Про це свідчать спогади сучасників, а також листи Пушкіна і Кюхельбекера. Відмінність в їхніх літературних поглядах було зумовлено тим, що Кюхельбекер, виходячи з раціоналістичного світосприйняття, був переконаний у необхідності зв’язку літератури з реальною дійсністю; а Пушкін відстоював думку про те, що «мета поезії – поезія». Тому їхні творчі «дороги» і розійшлися у різних напрямках.

Водночас не слід спрощувати позицію Кюхельбекера: вона була складнішою і певною мірою суперечливою. Інтерес до шеллінгіанських ідей був властивим і Кюхельбекеру, що, власне, і зумовило його близькість із «любомудрами». Однак у своїх літературних поглядах Кюхельбекер все ж не був достатньо послідовним. З одного боку, він відстоював думку про літературу, вільну від жорсткої нормативності, від правил і принципів, що сковували літературну творчість, від грубої регламентації, яка гасить політ думки і натхнення. Водночас його естетиці також було властивим те саме прагнення до відомої регламентації: замість елегії – ода, замість «легкого стилю» – високий тощо. Все це робило його позицію певною мірою вразливою, що свого часу проникливо й помітив Пушкін. Досвід подальшого розвитку російської літератури свідчить, що  продуктивнішим і перспективнішим був шлях, накреслений не Кюхельбекером, а саме Пушкіним.

            У другому розділі «Літературно-критичні принципи В. К. Кюхельбекера» встановлюється розмаїття проблематики, притаманної статтям критика (питання сутності і своєрідності романтичної літератури, призначення поета і поезії, літературних жанрів, історії літератури і подальших шляхів літературного розвитку тощо).

Одним з найбільш важливих у естетиці Кюхельбекера було питання природи поета і специфіки художньої творчості. Естетика Кюхельбекера постійно збагачувалася новими літературними, філософськими, теоретико-естетичними та іншими ідеями. Так сталося, зокрема, зі сприйняттям критиком поглядів Шеллінга. У дисертації показано близькість переконань філософа і критика щодо природи поетичного генія, специфіки художньої творчості, проблеми історизму мистецтва і навіть  щодо питання співвідношення мистецтва та дійсності. На перший погляд, ця близькість здається дивною, адже традиційно вважалося, що саме в цих питаннях В. К. Кюхельбекер і Шеллінг були принциповими опонентами: перший – раціоналістом, переконаним у необхідності зближення мистецтва з дійсністю, другий – естетом, можна сказати, основоположником принципу «чистого мистецтва».

            Разом з тим, слід враховувати складність і неоднозначність позиції Кюхельбекера. Дослідження його літературно-критичної спадщини свідчить, що критика не можна вважати «чистим раціоналістом». Взагалі поділ літераторів на раціоналістів і естетів – дуже умовний, і в багатьох випадках не дозволяє створити об’єктивне уявлення про естетичне світовідчуття автора.

Літературні погляди Кюхельбекера увібрали в себе і раціоналістичні, й естетичні ознаки, які складно відокремити. У зв’язку з цим у дослідженні зроблено спробу переглянути стійке уявлення про Кюхельбекера-критика, який начебто орієнтувався виключно на громадянську функцію мистецтва. Насправді  естетичне призначення мистецтва було для нього не менш важливим, що певною мірою відрізняло його від інших літераторів-декабристів.

            У дослідженні охарактеризовано різноманітні творчі контакти В. К. Кюхельбекера з П. О. Катеніним, О. С. Пушкіним,  В. Ф. Одоєвським, К. Ф. Рилєєвим,  О. О. Бестужевим та ін. Разом з ними він відстоював принципи нової, романтичної літератури, проголосивши свободу, винахід головними творчими принципами. Однак найбільш значущою для критика виявилася співпраця з О. С. Грибоєдовим. Вони виявили цілковиту єдність поглядів на значення ліричної поезії, яка мусить відповідати вимогам часу, на необхідність розвитку в літературі  патріотичних і громадянських почуттів. Їх ріднили висока поетична тематика, урочиста архаїстична лексика, пророчий погляд на природу і призначення поета. Вони високо цінували Шекспіра і Гете, уважно придивлялися до поетичної краси Біблії і не були задоволені «сумовитою» лірикою Жуковського. Кюхельбекер неодноразово зізнавався, що своїм поетичним і естетичним прозрінням він значною мірою завдячує Грибоєдову, хоч сам уже був підготовленим до сприйняття цих ідей. Тому можна вважати, що критикові не була властива різка еволюція поглядів. Навіть і в ранній своїй творчості головною умовою створення самобутньої літератури він, поряд з багатьма  сучасними літераторами, вважав народність. Однак концепція народності у Кюхельбекера мала особливий характер. У ній найбільш яскраво відбилися його «архаїстичні» пристрасті. Він активно виступав за вибір тем і сюжетів з вітчизняної історії, за широке використання традицій «високого стилю» і фольклорних елементів в літературній творчості: «… хай створиться для слави Росії поезія істинно російська; хай буде свята Русь не тільки в громадянському, а й у етичному світі першою державою у всесвіті!..». Цим зумовлено інтерес Кюхельбекера до «речень і зворотів слов’янських», до жанру оди.

            У третьому розділі дисертації «Жанрова і стилістична своєрідність літературно-критичної спадщини В. К. Кюхельбекера» простежується втілення «архаїстичних» принципів на формальному рівні. Досліджуються  жанри, стиль і композиція статей критика-декабриста.

Кюхельбекер виступив практично у всіх літературно-критичних жанрах, які існували у першої чверті XIX століття. Це і рецензії («Євгенія, або Листи до друга». Твір Івана Георгієвського», «Про грецьку антологію», «Розбір поеми кн. Шихматова «Петро Великий», «Розбір фон-дер-Боргових переказів російських віршів»), і статті – оглядові та проблемні («Погляд на нинішній стан російської словесності», «Погляд на поточну словесність», «Минулого 1824 року воєнні, наукові і політичні визначні події в царині російської словесності»), і полемічні жанри критики («Про напрям нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиріччя», «Відповідь панові С... на його розбір І частини «Мнемозіни», вміщений в XV номері «Сына отечества», «Розмова з Ф. В. Булгаріним»).

Так, виступаючи в жанрі рецензії, він швидко переходить від рецензій описових («Євгенія, або Листи до друга». Твір Івана Георгієвського», «Про грецьку антологію») до рецензій проблемних («Розбір поеми князя Шихматова «Петро Великий», «Розбір фон-дер-Боргових переказів російських віршів»). Тим самим критик демонстрував швидке зростання, вдосконалення критичних навичок і вмінь. У описових рецензіях Кюхельбекера ще відсутня глибина аналізу художнього тексту, немає системного погляду на літературний процес. Однак в інших рецензіях виразно розкривалася літературна проблематика, пропонувалися варіанти її вирішення (звичайно, на підставі естетики критика). В проблемних рецензіях Кюхельбекер продемонстрував професійний підхід до розбору художнього тексту. Головну мету розбору твору критик вбачав у необхідності визначити: чи є даний художній текст внеском у скарбницю людського духу, чи стоїть він на належній художній висоті, і якщо так, то чи збагачує цю скарбницю.

Для оглядів «Погляд на поточну словесність» і «Погляд на нинішній стан російської словесності» Кюхельбекер вибрав есеїстську форму, яка дозволила йому бути незалежним і оригінальним  у думках, акцентувати увагу на головних естетичних питаннях, пов’язаних з полемікою про поетичні традиції, питаннях подальших шляхів розвитку літератури.

Новим за формою став огляд Кюхельбекера «Минулого 1824 року воєнні, наукові і політичні визначні події в царині російської словесності». Це огляд-памфлет. Памфлетна форма дозволила критику ясніше зобразити літературну дійсність першої чверті XIX століття, а читачеві – глибше розібратися в хронології літературних фактів, у динаміці розвитку літературного процесу цього періоду.

Талант Кюхельбекера з особливою силою проявився в полемічних жанрах критики. Стаття «Про напрям нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиріччя» – найвизначніший його критичний твір, де полеміка присутня і у відкритій, і в прихованій формах.

Учасники літературної боротьби, прагнучи гостріше виявити відмінність своїх поглядів від поглядів своїх опонентів, часто вдавалися до прямої полеміки. У творчій спадщині Кюхельбекера двічі було використано цей жанр: «Відповідь п. С… на його розбір І частини «Мнемозіни», вміщений в XV номері «Сина вітчизни» і «Розмова з Ф. В. Булгаріним». Цим статтям властива гостра полемічність, викликана непримиренністю позицій учасників суперечки, що нагадує місцями не стільки діалог, скільки словесні баталії. Саме у полеміці найбільш виразно реалізовувався характер Кюхельбекера-критика – гострий і безкомпромісний. Цим обумовлюються різкі інтонації в полемічних статтях автора. Полемічні жанри критики дозволили Кюхельбекеру повніше висвітлити літературний процес першої чверті XIX століття.

Зроблене дослідження показало, що Кюхельбекер і його декабристське оточення сприяли певним змінам у композиційній організації літературно-критичних статей. У їхній критичній практиці статті набувають більшої цілеспрямованості, «векторності». Щодо цього яскравим прикладом є стаття Кюхельбекера «Про напрям нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиріччя», в якій «пристрасна думка» критика рухається так невблаганно послідовно, неначе перед нами ораторська промова або доказ теореми. Подібна композиційна форма значно розвинулася в подальшій літературно-критичній практиці – в статтях «зрілого» В. Г. Бєлінського,  Вал. Майкова, М. О. Добролюбова. У дисертації виявлено, що структура критичних статей Кюхельбекера нагадує поетичну організацію класицистичної оди, маючи на увазі її ораторський характер, пряму орієнтацію на читача (слухача).

Таким чином, можна зробити висновок, що «архаїстичні» пристрасті Кюхельбекера виявилися не лише на змістовному, а й на формальному рівні його літературно-критичних статей.

Проведене дослідження дає можливість зробити певні висновки.

20-ті роки ХIХ в. були періодом утвердження критики як самостійного виду літературної діяльності. Відсутність «професійних» критиків змушувала поетів теоретично осмислювати не лише власну художню творчість, але і брати активну участь у літературному процесі взагалі, виступаючи в ролі власне літературних критиків, оцінюючи творчість інших авторів і прогнозуючи шляхи подальшого розвитку літератури.

У процесі становлення російської літературної критики особливе значення мала діяльність літераторів-декабристів, які належали до романтичного напряму в російській літературі першої чверті ХІХ  століття. Зібраний у дисертації матеріал дозволяє стверджувати, що романтизм як цілісне естетичне явище включав взаємозв'язані підсистеми, головні з яких, за термінологією Г. О. Гуковського, – громадянський романтизм, психологічний і філософський. В. К. Кюхельбекер стояв на позиціях громадянського романтизму.

У дисертації розглянуто літературну епоху початку ХІХ століття у культурологічному аспекті. Аналіз естетичних трактатів учасників літературного процесу, а також досліджень сучасних літературознавців дозволив зробити висновок, що лінгвістична полеміка «шишковістів» і «карамзіністів» була одним із аспектів суперечки щодо історичного розвитку російської культури вказаного періоду, зокрема, щодо шляхів російського Просвітництва і місця літератури в системі російського суспільного життя.

У дослідженні детально розглянуто «младоархаїстичну» концепцію Ю. М. Тинянова. Встановлено, що цю концепцію значною мірою побудовано на ідеях Кюхельбекера, висловлених у статті «Минулого 1824 року воєнні, наукові і політичні визначні події у царині російської словесності».

Не дивлячись на те, що концепція Тинянова викликає неоднозначні оцінки у сучасному літературознавстві, у дисертації показано, що без неї неможливим є вивчення літературної епохи початку ХІХ століття, оскільки вона дозволяє чітко побачити і визначити специфіку літературно-критичної позиції Кюхельбекера і його найближчого літературного оточення (Катеніна, Грибоєдова, Жандра).

Встановлено, що «младоархаїстичні» переконання Кюхельбекера були визначальними в його літературно-критичній діяльності і наклали свій відбиток на стиль його критичних статей.

У дослідженні показано, що на формування літературно-естетичних поглядів Кюхельбекера значним чином вплинула його співпраця з В. Ф. Одоєвським (та іншими любомудрами) періоду видання альманаху «Мнемозина» (1823-1825 рр.). У цей час Кюхельбекер був залученим у активне, насичене літературними фактами і подіями творче життя. Тоді остаточно склалися його літературно-естетичні смаки і переконання.

Зроблений аналіз дозволив по-новому осмислити проблему «Пушкін і Кюхельбекер». Творчі дороги Кюхельбекера і Пушкіна розійшлися. Якщо Кюхельбекер залишався у «дружині слов'ян», продовжуючи відстоювати традиції «високої» поезії, то Пушкін, як відомо, сміливо йшов шляхом творчих пошуків і експериментів, синтезуючи провідні літературні тенденції свого часу.

Водночас у дисертації показано, що естетика Кюхельбекера відзначалася неоднозначністю і суперечливістю. Це, з одного боку, робило її вразливою, а з іншого – наочно демонструвало складний шлях шукань, властивий російській літературній критиці першої чверті XIX століття.

У естетиці Кюхельбекера одним з центральних було питання  природи поета і специфіки художньої творчості. Зібрані матеріали дозволяють вперше поставити питання про значення філософії Шеллінга (філософія тотожності, ідея реалізації ідеалу в літературі, проблема історизму мистецтва) у формуванні літературно-естетичних поглядів Кюхельбекера.

Літературні погляди Кюхельбекера увібрали в себе і раціоналістичні, і естетичні ознаки, які вельми складно розчленувати. У дисертації показано, що для літературно-критичної позиції Кюхельбекера у порівнянні з іншими критиками декабристського табору більшою мірою був властивий естетичний погляд на мистецтво. Таким чином, існуюче уявлення про так би мовити прагматичний підхід Кюхельбекера до літературної творчості потребує істотного уточнення і навіть перегляду.

У роботі по-новому освітлено питання про творчу еволюцію літературних переконань Кюхельбекера. Дослідження основних періодів його літературно-критичної діяльності дозволило дійти висновку, що якої-небудь істотної еволюції в його естетиці не було.

Літературні ідеї Кюхельбекера функціонували у межах «младоархаїстічних» переконань, що зумовило своєрідність жанру, композиції, стилю його критичних робіт.

Літературно-критична діяльність Кюхельбекера відзначається безперечною своєрідністю не лише на змістовному, але і на формальному рівнях.

Кюхельбекер виступав практично в усіх жанрах, властивих літературній критиці сучасності (рецензії, оглядові і проблемні статті, полеміка). За декілька років (1820-1825 рр.) він пройшов шлях від невеликих описових рецензій до полемік, які  продемонстрували зростання авторського професіоналізму. У дослідженні розглянуто специфічні особливості жанру рецензії, виступи в цьому жанрі критиків декабристського табору, визначено місце і значення Кюхельбекера в процесі розвитку літературної критики першої чверті ХІХ століття. Відмінною особливістю рецензій Кюхельбекера є їхній особистісний характер; критик веде розмову як рівноправний партнер художника, а не старанний його коментатор.

Особливо важливими в творчій спадщині Кюхельбекера є критичні огляди. Показово, що саме з оглядової статті «Погляд на нинішній стан російської словесності» (1817) розпочалася літературно-критична діяльність автора. Серед відмінних особливостей його оглядів відзначено есеїстську форму, емоційний тон, прагнення до діалогу з читачем. Есеїстська форма дозволяла йому бути незалежним і оригінальним у своїх думках, акцентувати увагу на питаннях подальших шляхів літературного розвитку.

У критичній спадщині Кюхельбекера є присутніми і полемічні жанри. Яскравим зразком полемічної спрямованості його літературної критики є стаття «Про напрям нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиліття», що стала найвідомішою літературно-критичною роботою Кюхельбекера. Вказана стаття демонструє значне зростання літературної майстерності критика. Саме різкість, незалежність, оригінальність, часом парадоксальність задекларованих поглядів зумовили гучний резонанс статті «Про напрям нашої поезії…» не лише у виступах критиків, але і в художній літературі (наприклад, в «Євгенії Онєгіні» О. С. Пушкіна).  

У дисертації розглянуто зміни, які відбулися у декабристську епоху в композиції літературно-критичної статті. Так, наприклад, у статтях Кюхельбекера виявлено перехід від хаотичності, нарочитої розкиданості думок і тем, властивих критиці карамзінської і післякарамзінської пори, до відносної композиційної стрункості, цілеспрямованості, векторності критичних робіт. Часто стаття ставала «ланцюгоподібною»: кожна наступна ланка думки закономірно витікала із попередньої і зумовлювала наступну.

Його критичні виступи часто будувалися за законами ораторського мистецтва: пряма орієнтація на читача (передбачуваного слухача), структурованість, широке використання риторичних фігур тощо.

Нарочита емоційність – важливий стилістичний прийом в літературній критиці Кюхельбекера. Цей прийом цілком пов'язаний з домінуючими в його критиці архаїстичними традиціями.

Статті Кюхельбекера ще більшою мірою, ніж його однодумців, свідомо будувалися за зразками  ораторської промови, що дає підстави співвідносити їх з поетикою оди, яка може сприйматися як своєрідний варіант ораторського жанру.

У дисертації відзначено, що Кюхельбекер пропагував оду не лише як один із літературних жанрів, але і як тенденцію, напрям, принцип поетичної розповіді. Саме тому в роботі було зроблено зіставлення стилю критичної статі Кюхельбекера з поетикою оди. «Одичні» прийоми побудови тексту:  «тихий», а частіше «стрімкий» напад, наявність відступів – все це є надзвичайно властивим літературно-критичним статтям Кюхельбекера. Його критичні виступи може бути названо «ліричними» і за манерою викладу, і за їх основним пафосом.

Вивчення ідей, жанрів, стилю статей В. К. Кюхельбекера дозволило поставити питання не лише про своєрідність його критичної спадщини на різних рівнях, але й з'ясувати місце видатного письменника-декабриста в літературному русі його епохи з урахуванням складності, неоднозначності, навіть суперечливості позицій критика.