| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено ступінь її опрацювання в науково-критичній літературі, визначено мету і завдання, предмет і теоретико-методологічне підґрунтя дослідження, наукову новизну, практичне значення та вказано, де апробовано основні результати роботи.
У першому розділі – “Фольклоризм як стильова домінанта ранньої лірики В.Пачовського” – об’єктом вивчення стала збірка “Розсипані перли”.
Літературна діяльність майбутніх поетів-молодомузівців (Б.Лепкого, П.Карманського, О.Луцького, В.Пачовського та ін.) розпочалася на декілька років раніше від заснування “Молодої Музи”. На час створення групи її учасники вже мали опубліковані художні твори. Перші збірки молодих галицьких поетів засвідчили, що їхнє літературне покоління, орієнтуючись на кращі здобутки західноєвропейського модернізму, бажає творити якісно нову літературу, вільну від описовості, побутовізму. Їх об’єднувало прагнення оновити засоби, методи і форми вираження авторської свідомості; поглибити психологізм художньої творчості, увиразнюючи суб’єктивне начало на противагу об’єктивному; звільнитися від канонів реалістичного змалювання дійсності, – і завдяки цьому наблизити українську літературу до європейської. Уже тоді, на початковому етапі літературної діяльності, вони сприяли поширенню модерних тенденцій у літературно-мистецькій сфері, не відмежовуючись водночас від традицій попередньої літературної епохи, засвоюючи здобутки романтизму. Це, зокрема, промовисто засвідчила перша книжка ліричних поезій В.Пачовського.
Збірка “Розсипані перли” – це лірика кохання, найхарактернішою ознакою якої, без сумніву, можна назвати фольклоризм, що полягає в органічному засвоєнні та переосмисленні фольклорних зразків, типових народнопоетичних мотивів та образів.
Вивчення фольклоризму літературних творів – це важлива міждисциплінарна проблема, що стала об’єктом дослідження багатьох літературознавців і фольклористів. На важливість інтеграції колективної творчості у професійне мистецтво вказували П.Куліш, В.Гнатюк, В.Щурат, І.Франко, Ф.Колесса. У їхніх працях знаходимо багато цінних міркувань про необхідність і закономірність цього процесу, адже “творча дифузія між фольклором і художньою літературою” (О.Дей) – явище постійне і генетично пов’язане з виникненням індивідуальної творчості.
На спорідненість лірики В.Пачовського з народнопісенною українською традицією дослідники звертали увагу неодноразово. В.Бирчак вбачав витоки фольклоризму поета у його досконалому знанні українських ліричних пісень про кохання. Ідеться, зокрема, про пісні, вміщені у 5-му томі “Трудів…” П.Чубинського, які стали для В.Пачовського своєрідною школою поетичної майстерності. Про це свідчить лист-відповідь зрілого вже поета на питання редакції журналу “Світ”, які книжки він узяв би з собою, якби довелося “сидіти у в'язниці необмежений час”: “Такими книжками є: 1) Народні пісні в V т. “Трудів” – Чубинського; 2) Головні драми Шекспіра і 3) Біблія. Як мені тяжко на душі, читаю Біблію, як шукаю насолоди, читаю Шекспіра, як маю творити, читаю Народні пісні або слухаю, як їх співають дома. Народні пісні – відмолоджують мою творчість, даючи повний світогляд нашої нації, як найчистіша криниця після мандрівки в Сагарі…”.
До використання фольклорного матеріалу В.Пачовський підходив творчо. На основі порівняльного аналізу поезій збірки “Розсипані перли” і ліричних пісень із “Трудів…” П.Чубинського дисертантці вдалося знайти чимало цікавих аналогій, що свідчать про органічне засвоєння та реінтерпретацію В.Пачовським протомотивів та протообразів.
Фольклоризм першої збірки поета виявляється на кількох функціональних зрізах: на рівні мотиву чи сюжету, образу чи символу, а також на рівні фольклорних мовних засобів – епітетів, порівнянь, метафор чи певної ритмічної побудови. Часто ці народнопісенні елементи переплітаються, як наприклад, у віршах “В ярім лісі від доріжки”, "Сидить лебідь над водою", "Пташка пташку доганяє" та багатьох інших.
Литовський літературознавець В.Кубілюс виділив у засвоєнні фольклору три етапи, які залежать від рівня розвитку літератури в цілому і рівня індивідуального стилю письменника зокрема: 1) стилізація; 2) психологічна інтерпретація фольклорних мотивів; 3) крок у народну міфологію – міфологізм. Усі ці три рівні простежуються у творчості В.Пачовського, естетика і поетика якого органічно пов’язані з фольклорною традицією. Лірик творчо еволюціонував від стилізації до міфологізації, причому цей рух позначений якісним зростанням і образним збагаченням його художньої палітри.
Серед різних видів символів (універсальних, міфологічних, індивідуальних, релігійних) особливе місце займають усталені у фольклорній традиції образи-символи, адже фольклор – це справді “найбагатша універсальна художня система, вид мистецтва, де символи – основа і вершина, а водночас і спосіб творення цієї основи й спосіб досягнення вершини”. Засвоєння фольклорних образів-стереотипів у процесі формування індивідуального світовідображення письменників є однією з основних, найбільш результативних граней взаємодії їх з народною творчістю.
Питому частку образно-символічного ряду ранньої лірики В.Пачовського становлять образи, генетично пов’язані з народнопісенною традицією. Розсипані перли, що символізують сльози ліричного героя за втраченим коханням, стають наскрізним образом не лише ранньої, а й зрілої творчості митця. Цей образ має фольклорні корені, а також численні аналогії в літературі, починаючи з лірики поетів-романтиків.
Особливо майстерно користується поет символікою рослин. Образи калини, тополі, верби, малини, що, як і в народних уявленнях, уособлюють у його поезіях дівчину, її вроду, а образи дуба і явора – парубка; берези, рожі, вишні, барвінку, інших рослин органічно вросли в поетичну канву віршів, наближаючи індивідуальне художнє мислення В.Пачовського до колективно-народного. До ключових образів збірки належить суб'єктивно увиразнений образ незабудок, фольклорно-символічний підтекст якого, співвідносячи з образом розсипаних перлів, поет значно розширює ("Розсипані перли", "Найдені перли", "Пташка пташку доганяє").
Своє фольклорно-символічне значення зберігають у багатьох поезіях збірки образи-символи птахів – лебедя ("За лебідку круки б'ються…", "Сидить лебідь над водою…"), голуба і голубки ("Ой щебечуть соловії…", "На забаві ми зійшлися…"), соловейка ("Найдені перли", "Ой ти, соловій, золоте перо"), зозулі і ворона ("Забудь мене, мене забудь", "Чого крячеш, гайвороння…"), крука ("Ой гай, гай, шумить гай…) та ін. Ці образи мають не лише символічне навантаження, а й служать психологічній мотивації почуттів та вчинків ліричного суб'єкта.
Чистої стилізації, механічно перенесених фольклорних образів у ліриці В.Пачовського значно менше, ніж переосмислених, наповнених новим змістом. Саме на основі творчого використання традиційних пісенних образів простежується другий крок поета у використанні фольклорних джерел – їх психологічна інтерпретація.
Майстерність версифікаційної техніки В.Пачовського виявляється насамперед у переплетенні різних форм строфіки. У збірці “Розсипані перли” автор послуговується великою кількістю різноманітних ритмічно-інтонаційних цілостей, починаючи від трирядкових (“Як зозуля весну чує”) до дванадцятирядкових (“Розцвилися вишні”). Вільне користування строфічними формами, різноманітні образні і метричні варіювання стають невід’ємною ознакою оригінально-авторського підходу В.Пачовського до використання народнопісенних джерел і характерною прикметою його модерного поетичного стилю.
Важливим є ще один функціональний аспект – шляхи трансформації фольклорних тем і мотивів. У цьому плані можна виділити цілий цикл поезій про розлуку з коханою і її одруження з нелюбом (мотив, поширений у народній пісенності), що має численні аналогії в українській ліриці межі століть – “Semper idem” О.Маковея, "Зів'яле листя" І.Франка, "Стара пісня" Б.Лепкого.
Народна лірична пісня могутнім потоком мотивів, образів, виражальних засобів влилася в поетичну свідомість В.Пачовського і стала своєрідною канвою для суто оригінальних віршів збірки “Розсипані перли”. Фольклорні впливи тут ще лежать на поверхні, наповнюючи поезію пісенною енергією і спрощуючи процес рецепції. Насиченість поезій збірки фольклорними ремінісценціями в деякій мірі завуальовує їх глибоке суб'єктивне начало. Однак від стилізації В.Пачовський іде до творчого переосмислення та трансформації народнопісенних джерел, коли авторське “я” переважає над фольклорним запозиченням, що виконує функцію стильового фону чи ритмомелодійного обрамлення. Уже рання творчість майбутнього поета-молодомузівця продемонструвала новий спосіб осмислення використовуваного і раніше в українській поезії народнопісенного матеріалу.
У другому розділі – “Творчі здобутки В.Пачовського-лірика періоду “Молодої Музи” – проаналізовано збірки “На стоці гір”(1907) та “Ладі й Марені терновий огонь мій”(1912) у плані простеження творчої еволюції митця, особливостей його індивідуального стилю та в контексті поетичних здобутків “Молодої Музи”.
В.Пачовський творив свій художній ідеал на основі поєднання двох, на його погляд, взаємозалежних сфер – особистісної, в якій далеко не останнє місце займає почуття кохання, та національної, що концентрує суспільні інтереси людини-громадянина. Якщо в попередній літературній практиці поет свідомо роз’єднував їх, і збірка “Розсипані перли” найкраще ілюструє обмеження авторського інтересу конкретною, відносно вузькою сферою людського існування – сферою почуттєвою, асоціальною, то тематичний діапазон його творчості періоду “Молодої Музи” розширюється, в основному, за рахунок звернення автора до нових мотивів – пейзажних, міфологічних, національних, філософських.
У підрозділі “Розширення тематичних горизонтів та стильових пошуків (збірка “На стоці гір”)” простежуються особливості поетики вказаної збірки, яка складається з трьох циклів: “Над морем”, “На гори” та “Пурпуровий танець”. Від циклу до циклу спостерігається плавний рух від домінування особистісного начала до національного. Відносно новим за мотивами став цикл “Над морем”, що репрезентує поета як талановитого мариніста.
Уперше море захопило творчу уяву В.Пачовського у 1903 році, коли він відвідав Венецію. Тут поет створив мариністичний цикл “Мевина пісня”, уривки з якого були надруковані в альманасі “За красою”. Загальна настроєва тенденція “Мевиної пісні” подібна до ліричної тональності циклу П.Карманського “Над срібним плесом моря” (збірка “Пливем по морю тьми”). Ефектні картини італійської природи контрастують з тужливим настроєм суб’єкта, підсилюють психологічну напругу зображення.
У мариністичній ліриці В.Пачовського відчутне характерне для поетики імпресіонізму органічне поєднання суб’єктивного і об’єктивного, людини і природи. Автор постає в ній як поет настрою, його марини мають сугестивний характер. У кольоровому спектрі циклу “Над морем” переважають барви, що походять від назв дорогоцінних каменів, – золотий, срібний, смарагдовий, опалевий, перловий, рубіновий, хоч поет майже не використовує перехідних кольорів, півтонів.
В.Пачовський майстерно творить зорово-слухові асоціації за допомогою відповідних ритміко-інтонаційних засобів та строфічної побудови. Він вдало користується таким засобом звукопису, як алітерація, що служить відтворенню настроєвих нюансів (наприклад, “Своє серце, сум і сміх…”), звукових ефектів (“Плесо плеще, піниться…”) та зорових асоціацій (“Легісько леліялись филі…”, “чорний човник”). Така мозаїчність алітераційних малюнків здебільшого сприяє “оживленню” відтворюваної ліричної ситуації чи ліричного переживання, картини природи завдяки їм позбуваються штучності, наповнюються різними звуками і барвами.
Серед найпоширеніших асоціацій, що спостерігаються у мариністичній ліриці, C.Кочерга виділила таку головну сполуку, як МОРЕ – ДУША, СЕРЦЕ, “в якій К.Г.Юнг знаходив відображення законів, закладених самою природою, тому ця асоціація характерна для різних національних поезій”. Цей асоціативний ряд стоїть в епіцентрі сугестивно-настроєвих марин В.Пачовського, в яких усі складові формули "море, серце, душа" належать до ключових образів.
Новий етап творчого зростання поета репрезентує наступний цикл – “На гори”, який за поєднанням різних мотивів є найбільш строкатим. З одного боку, він містить кращі зразки його лірики, в яких зримо проступає міфологізоване сприйняття природи і світу, а з другого – ідейно суперечливі і навіть скандальні поезії (“Жіночий храм”, “Українській дівчині”), що дали підставу критиці звинуватити автора в місогінізмі. Про винятковість таланту В.Пачовського-лірика свідчать, зокрема, поезії, в яких він інтерпретує національні легендарно-міфологічні образи та сюжети. Фольклоризм, характерний для “Розсипаних перлів”, виявляється тут на новому рівні ліричного засвоєння – міфологічному.
Первісна народна фантазія завдяки пантеїстичному світовідчуванню витворила чимало оригінальних міфологічних образів, які органічно вростали в свідомість народу, живили його творчу уяву. Міфологію як джерело індивідуальної творчості почали використовувати поети-романтики ХІХ ст. Нову художню інтерпретацію міфологічного матеріалу спостерігаємо в творчості поетів-модерністів межі століть: Лесі Українки, О.Олеся, М.Вороного, представників “Молодої Музи”. Тому міфологізм як питома ознака поетичного стилю В.Пачовського-лірика суголосний з новими тенденціями розвитку української літератури.
Я.Поліщук виділив три форми засвоєння міфологічного матеріалу: міфологізацію, реміфологізацію, деміфологізацію. У В.Пачовського переважає міфологізація з елементами творчого переосмислення первісних архетипів та міфологем. У деяких поезіях збірки (“Пісня гір”, “Дощова заграва”, “Я дрався на сам Верх”) інтерпретація міфологічного матеріалу наближена до реміфологізації, при якій “здійснюється не лояльна й коректна, а конфліктна, виразно ревізійна ренарація міфу”. Класичним зразком реміфологізації можна вважати поезію “А я прокляв би Прометея”, в якій образи дня і сонця постають не як емблеми світла і життя, а як символи муки й пекучого болю: “Немає тут ні вечора, ні рана – Ніколи сонце-пекло не заходить!”, “Все ясний день, той день болючий, вічний день!”.
Невід’ємним атрибутом пейзажних картин В.Пачовського є образ сонця, що займав особливе місце в поетичному космосі всіх молодомузівців, а пізніше П.Тичини. До поетизації образу сонця як об’єктивного явища дійсності він вдається рідко. Частіше як поет із чітко вираженим міфологічним світовідчуттям піддає цей образ трансформації. Такий міфологізований образ сонця, одного з центральних елементів світобудови, В.Пачовський створив у віршах “Весілля”, “Царівна Млака”, “Дощова заграва”. Відповідно до пантеїстичних вірувань слов’ян-язичників, у яких солярний культ, як і культ інших небесних світил, відігравав винятково важливу роль, він творить культ Сонця – “царя вершин”, що символізує найвищу ціль і нерозривно пов’язаний з образом гір – символу високості людського духу (“Я дрався на сам Верх”). Міфогенну природу мають у ліриці поета образи вогню, танцю як культового дійства, а також демонічні образи русалок, повітруль, мавок.
Яскраво демонструє рецепцію В.Пачовським легендарно-міфологічної спадщини художнє осмислення ним легенди про цвіт папороті. Аналіз вірша "Папоротин цвіт" дає підстави говорити про наявність у поета елементів символістського сприйняття і відображення дійсності. Риси поетики символізму простежуються також у поезії "Наша тінь", в якій автор філософськи інтерпретує міф про постійне переслідування людини її тінню.
Витворений Ніцше міфічний образ “надлюдини”, за наявністю якого найбільш зримо ідентифікується вплив ніцшеанства на українську літературу першої половини ХХ ст., позначився на творенні характерів літературних героїв багатьох письменників-модерністів, зокрема О.Кобилянської, В.Винниченка, ліричних героїв М.Вороного, Г.Чупринки та ін. Вплив цей простежується і в ліричній творчості В.Пачовського, в якій він за зразком “надлюдини” Ніцше творить образ сильної особистості, здатної відірватися від приземлених, буденних речей і боротися за здійснення суспільних, насамперед національних ідеалів. Мотив ніцшеанського самовивищення звучить у поезії “Камінний голос”, у якій під дією видіння, стимульованого активною роботою підсвідомості, ліричний герой відчуває потребу “йти на нові гори”.
І декадентсько-песимістичні ноти, наявні в деяких поезіях, і яскраво виражений місогінізм, частково і міфологізовані пейзажні картини аналізованого циклу зв’язує в один вузол явна орієнтація автора на ніцшеанську “філософію життя”.
Історіософська концепція В.Пачовського як поета-державника є центральним мотивом третього циклу збірки “На стоці гір” – “Пурпуровий танець”. Він містить такі поетичні зразки (“Пурпуровий танець”, “Видиво”), в яких ресурси міфосвідомості автора трансформуються у цілком новому контексті і підпорядковуються ідеалам духовного прозріння нації. При творенні таких містких образів, як “пурпуровий танець”, “чорний шум”, “червоний сміх”, поет майстерно використовує художній прийом синестезії.
Збірка “На стоці гір” засвідчує значне творче зростання митця та розширення тематичних горизонтів його поетичного бачення. В.Пачовський зробив у ній спробу синтезувати індивідуально-особистісні та національно-громадянські мотиви.
Підрозділ “Поетика збірки “Ладі й Марені терновий огонь мій” в контексті ранньомодерністського дискурсу” присвячено аналізу названої збірки в трьох функціонально важливих аспектах: через спостереження синтетичного вияву у ній елементів різних видів мистецтв, їх продуктивної взаємодії; у контексті стилю “сецесіон” періоду межі століть; на рівні міфомислення митця як підсвідомого каталізатора модерного світовідчуття.
Синтез елементів різних мистецтв виявляється в макро- і мікроструктурі збірки “Ладі й Марені терновий огонь мій", позначається на її художній вертикалі та горизонталі. Можна також виділити зримий, той, що лежить на поверхні, рівень цієї взаємодії, та прихований, глибинний. Уже зорова рецепція збірки, щедро ілюстрованої відповідними до змісту репродукціями, дає підстави говорити про наявність у ній взаємовпливу двох мистецьких сфер – літератури і малярства. За музичною термінологією, винесеною у назви окремих творів – “Горішні акорди”, “Соната терпіння”, “Інтродукція”, – легко ідентифікується використання автором артистичних ресурсів музики, зв’язок якої з поезією генетично зумовлений.
Перший контакт В.Пачовського з музичною стихією відбувся на рівні засвоєння ним народнопісенного матеріалу, тому фольклоризм як характеристичну рису його поетичної манери можна вважати першим проявом поєднання різних мистецьких підвидів – народної пісні та авторської поезії, що найкраще виявилося в збірці “Розсипані перли”. Питання про фольклоризм як одну з модифікацій міжмистецьких взаємин є актуальним також стосовно збірки “Ладі й Марені терновий огонь мій”. Тут виявляються різні способи інтерпретації та реінтерпретації фольклорного матеріалу – від стилізації до міфологізації.
Музичність поезії В.Пачовського не обмежується наближенням її до народного мелосу. В його поетичний світ вриваються звуки різних музичних інструментів: рояля, литавр, арфи, труби, скрипки, гусел, сурми, мандоліни. У багатьох поезіях музика звучить як акомпанемент до ліричного переживання чи ліричної ситуації. Вона у поета не буває самодостатньою, а проектується на внутрішній світ, сугеруючи відповідний настрій, відтворюючи музику душі. На перетині музики і поезії виділяємо ще одну функціонально важливу і особливо характерну для В.Пачовського, неабиякого майстра зовнішньої форми, рису – використання алітерацій та асонансів (“Хай шепіт лелій олеліє Леліткою душу твою…”, “А серце з тоски за тобою Озорила в звізди тиша…”).
Орієнтацію В.Пачовського на твори образотворчого мистецтва засвідчує наявність у збірці багатьох ілюстрацій, особливо репродукцій популярних тоді в Європі живописців – А.Бекліна, Ф. де Гойя, Ф.Штука, В.Котарбінського та ін. Це не просто випадково підібраний ілюстративний матеріал для естетичного оформлення книжки. Зміст цих репродукцій частково, а здебільшого навіть повністю співвідноситься з основним мотивом та образним наповненням вірша, вміщеного поряд. Можна припустити, що поетичну уяву В.Пачовського живило саме споглядання та естетичне переживання цих відомих картин, яке наочно продукувало певний ідейно-образний континуум майбутнього ліричного твору. Ймовірність зворотного процесу (поезії як першоджерела твору образотворчого мистецтва) можемо допускати лише у випадку з І.Косининим, який близько стояв до “Молодої Музи”, особисто знав Пачовського і відповідно міг ілюструвати вже написані ліричні твори поета.
Становлення творчої індивідуальності митця відбувалося в умовах віденської літературно-мистецької сецесії, яка виникла у 1897 році під впливом “мюнхенської”. У збірці “Ладі й Марені терновий огонь мій” частково або повністю проявляються такі ознаки сецесійного стилю, як “…особливий спосіб поєднання топіки занепаду й відчаю з образністю вітальної енергії та оптимізму”; те, що в ньому “дивним чином уживається потяг до еротики, оголених тіл із мотивами загрозливої стихії, приреченості, трагізму, смерті”.
Еротичне в творчості В.Пачовського, як і в західному мистецтві, має чітко виражену демонічність. Маємо підстави вбачати коріння таких характерних рис його поетики, як двоїсте ставлення до жінки, еротичні мотиви з відблиском демонізму, акцентування деяких потворних суспільних та індивідуальних явищ, часом зіставлення ідеалу і дійсності, що базується на принципі поляризації, саме у творчій спадщині одного з піонерів світового модернізму Ш.Бодлера.
До ключових, різноманітно та майстерно інтерпретованих належить у ліриці В.Пачовського міфологема сну. Подібно до поетів-романтиків, він чекав від снів і “відпочинку від буденності, і тихої втіхи, і фантастичних видінь, і знання того, що лежить за гранню сьогоднішнього дня, і навіть проникнення до сфер “потойбічного життя”. Застосування прийому сновидінь не лише сприяє увиразненню особистісних, глибоко суб’єктивних переживань ліричного “я”, а й відкриває для реципієнта таємний світ його підсвідомості. Літературні сни В.Пачовського виконують не тільки роль виключно психолого-аналітичну (занурення у внутрішній світ носія переживання), а й художньо-композиційну. У деяких поезіях підсилює емоційну напругу сновидінь їх невідповідність, навіть полярність щодо реальної дійсності. У розкритті психо-емоційного стану суб’єкта вони виконують виділену у свій час З.Фройдом компенсаторну роль, що полягає у здатності снів компенсувати нереалізовані в дійсності потреби і прагнення. Таким чином, у снах ліричний герой В.Пачовського має змогу наблизитися до неіснуючих реально людей, особливо до померлої матері, образ якої часто зринає в літературних оніричних видіннях поета, зокрема у віршах “Схиляється вічність розсяєвом зір…”, “Ясно спав я – мені снилось…”. Сон не просто надає суб’єктові можливість поспілкуватися з рідною людиною, а й пережити внаслідок цього момент духовного катарсису (“Ой не сплю, не сплю…”).
Міфопоетика збірки “Ладі й Марені терновий огонь мій” суттєво доповнює оригінальний міфосвіт книги “На стоці гір”. Здатність В.Пачовського до міфологічного світовідчуття набуває конкретних контурів, сприяє появі філософськи глибоких узагальнень. Ідейно-філософський підтекст збірки реалізується через образи праслов’янських богинь Лади й Марени, що уособлюють вічне балансування людини між двома екзистенціальними величинами – життям і смертю.
Важливу композиційну, навіть стилетворчу функцію виконує у збірці принцип антитези, що набуває концептуального значення, адже мотив боротьби життя і смерті належить до найбільш усталених у літературі філософських лейтмотивів.
Характеризувати книгу “Ладі й Марені терновий огонь мій” як збірку любовної лірики означає спрощувати її змістову наповненість. Це наскрізь символістична збірка, в якій найповніше виявилося властиве цій течії амбівалентне сприйняття людини і світу. Уже “Заспів” з його філософською антитетичністю, поетизацією смерті, містицизмом, багатоплановістю образів засвідчив, що В.Пачовський пройнявся “духом” західноєвропейського символізму.
Типово символістськими є у збірці “Горішні акорди”, в яких виявляються такі притаманні поетиці символізму ознаки, як антонімічність і подвійність світу, його інтуїтивне сприйняття; прагнення осягнути ірраціональне, досягти гармонії зі всесвітом; концентрація уваги на внутрішньому світі суб'єкта.
Збірка “Ладі й Марені терновий огонь мій” репрезентує оригінально-авторський підхід до інтерпретації матеріалу національного фольклору – первісної міфології, що виявляється в своєрідній трансформації образів Лади, Марени, русалок, та народної пісні. Збірка яскраво демонструє також орієнтацію українського модернізму на здобутки західноєвропейської літератури і мистецтва, виявляючи такі основні ознаки модерного стилю, як поповнення художньої образності за рахунок залучення елементів різних суміжних мистецтв, особливо музики і малярства; використання еротичних мотивів, що мають чітко підкреслену демонічність; потяг до контрастів та особлива увага до зовнішньої форми вірша. Всі ці ознаки поетичного стилю В.Пачовського зближують його ліричну творчість з кращими зразками західноєвропейського символізму.
У третьому розділі дисертації – “Лірика В.Пачовського “закарпатського” періоду творчості” – предметом дослідження стали збірки “Огні мести” (1919-1921), “З блакитної книги” (1923-1927), “Розгублені звізди” (1927), а також публіковані в тогочасній періодиці і не включені до збірок ліричні твори поета міжвоєнного періоду, що репрезентують новий етап його мистецької еволюції, який відбиває розширення творчих інтересів поета, посилення громадянського звучання його слова.
На відміну від інтегральної тези світового модернізму про “мистецтво як самоціль” (Ш.Бодлер), українська література перших десятиліть ХХ ст. поряд із модерністичним принципом естетизму актуалізувала проблему національного мистецтва. Фактично, її оновлення на межі століть живило два продуктивні начала: зовнішнє, навіяне західноєвропейською літературно-мистецькою атмосферою, що стимулювало передусім естетико-стильове збагачення художньої палітри митців-модерністів, та внутрішнє, закладене в глибинах національної свідомості, актуалізоване романтичною традицією, постійне шукання шляхів результативної боротьби за об’єднання всіх українських земель “під дахом” сильної, єдиної, суверенної України.
Саме творчість В.Пачовського чи не найповніше виявляє двояку природу українського модернізму: з одного боку, багатство художньо-естетичних прийомів поетичного письма та версифікаційної техніки, а з другого, – відносно нешироке коло мотивів, серед яких домінуюче місце займає мотив національної свободи. Причому звернення до проблем національного визволення і державотворення – це не ознака якогось певного періоду творчості поета, а постійно діючий фактор його ліричного світобачення, що нерідко впливає на трансформацію інших мотивів (наприклад, детермінує місогінізм).
Національна ідея стала наскрізним мотивом творчості В.Пачовського, як драматичної, епічної, так і ліричної. Вона звучить у драмах "Сон української ночі", "Сонце руїни", "Сфінкс Європи", "Роман Великий", "Гетьман Мазепа", в містичному епосі "Золоті Ворота". Виняткова потужність ліричного вислову національних та державотворчих інтенцій В.Пачовського виявилася в ліриці післявоєнного періоду і особливо викристалізувалася в його поетичній історіософії.
Ліричний жанр, продукований переважно інтуїтивною, емоційною, “кордоцентричною” сферою людського єства, відкриває для реципієнта приховані сфери внутрішнього світу автора, розкриває можливості не лише його інтелекту, а й силу чуттєвої реакції на важливі події суспільного характеру. В ліриці більш рельєфно, ніж в епосі і драмі, проступає авторський образ. Саме в жанрах лірики В.Пачовському вдалося з найбільшою виразністю і повнотою реалізувати інтуїтивний, духовний потенціал своїх переконань, адже поетична історіософія, хоч і має позитивістські корені, однак базується на ірраціональному сприйнятті тих чи інших реальних фактів.
У збірках “Огні мести”(1919-1921), “З блакитної книги”(1923-1927), “Розгублені звізди”(1927), “Дзвін слави князям”(1933) тема України стає центральною, і аналіз саме цих збірок дає підстави говорити про В.Пачовського як “поета національної ідеї” (М.Ільницький), поета-державника.
Поетично-візіонерське осмислення проблем історії найповніше розкривається у збірці “Огні мести”, створеної під впливом трагічних подій Першої світової війни та невдалих спроб відновлення української державності в 1917-1918 роках. Дослідженню цієї збірки присвячений підрозділ “Поетична історіософія В.Пачовського”.
Від теми України, що є домінантною в збірці і розкривається в руслі актуальних проблем того часу, відцентровуються пов’язані з нею мотиви – антивоєнний, мотив братовбивства, мотив еміграції та розлуки з родиною, художню реалізацію яких В.Пачовський здійснює через суміщення таких естетичних категорій, як героїчне і трагічне, що в сукупності формують національно-патріотичний пафос поезій збірки. Вірші автобіографічного характеру, які органічно вписуються в загальну парадигму поетичної історіософії В.Пачовського, увиразнюють її суб’єктивну природу, проектують проблеми загальнолюдського плану в індивідуальне русло, на долю конкретної людини, як наприклад, у вірші “Був у мене край коханий” (“Пісня скитальця”).
Загальний тон та ідейна наснаженість збірки “Огні мести” співзвучні з національно-патріотичним пафосом збірки П.Карманського “За честь і волю”(1923). Поетично-історіософська парадигма “Огнів мести” включає більшою мірою прогностичні, ніж ретроспективні візії. Як вважав сам автор, це характеристична ознака його історико-філософського світогляду: “Моя думка все звертається вперед, а не взад – тому мене більше цікавить майбутнє, як минуле. Студіював я історію України, аби вичитати не те, що було, а те, що буде”. Бажання спрогнозувати майбутнє України і її нації переростає у наскрізну тенденцію поетичної історіософії В.Пачовського. При цьому константи поетичного хронотопу постійно варіюються: простір розширюється від вузької локалізації (рідної землі – Галичини) до панорамної картини об’єднаних українських земель “від Сяну по Кавказ”. Часова перспектива передається переважно через використання майбутнього часу або вдале зміщення і поєднання різних часових пластів з метою підкреслити глибинний зв’язок минулого – сучасного – майбутнього.
У наступній збірці “З блакитної книги”, що стала об’єктом аналізу в підрозділі “Трансформація біблійних мотивів та образів у національно-патріотичній ліриці В.Пачовського”, поет продовжив осмислення причин української бездержавності. Звертаючись до універсального загальнолюдського джерела, яким є Біблія, він синтезував і опоетизував у збірці основні “конструктивні ідеї” відновлення “Храму української держави”, засади якої викладені в публіцистичних працях “Українці як народ”, “Держава або смерть”, “Світова місія України”.
Включивши “культ національної релігії” в реєстр базових ідей української державності, поет обстоював потребу творення релігійного мистецтва. Біблію він відносив до трьох найважливіших книжок у своєму житті: “Біблія підносить мойого духа, як візія вселенни між альфою і омегою, бо там найглибша наука всіх народів, держав і всіх релігій”. Тому сюжетно-образний матеріал Книги книг входить у поетичний світ В.Пачовського не тільки як органічний складник його власного духовного єства, а насамперед як код універсального, вічного, сакрального.
З точки зору шляхів переосмислення біблійних мотивів викликає інтерес ліричний цикл “З третього завіту”, що за своєю тональністю нагадує пролог до поеми “Мойсей” І.Франка. В.Пачовський творить власне “літературне євангеліє”, і вже сама назва циклу концентрує в собі релігійну ідею, внаслідок чого реципієнт сприймає “третій завіт” як такий, що йде після Старого і Нового. Цикл невипадково складається з трьох частин. Три частини – це три етапи втілення національної ідеї, окреслені трьома символічними образами: словом – серцем – “знам’ям”. Перший ступінь – це вербальний фактор утвердження національних істин, другий – їх глибоке (“кордоцентричне”) сприймання, третій – дієвий, їх безпосередня реалізація.
У всіх поезіях збірки “З блакитної книги” простежується аналогія між ізраїльським і українським народом. Ця художня паралель не є поетичним відкриттям В.Пачовського. До інтерпретації мотивів єгипетського та вавилонського полонів у контексті національної проблематики зверталися Т.Шевченко, І.Франко, М.Чернявський, О.Олесь, А.Кримський, найчастіше – Леся Українка. У циклі “З третього завіту” ця аналогія є не лише композиційним, але й стилетворчим компонентом. Вся образно-семантична схема циклу будується на наскрізному паралелізмі: проблеми сучасної історії, зокрема державотворення, актуалізуються через зіставлення з біблійними реаліями. Причому тут, як і в багатьох творах інших поетів, синтезується старозавітний і новозавітний сюжетно-образний матеріал.
В.Пачовський у своїй ліриці ввів релігію в контекст утвердження української національної ідеї. Переосмислення біблійного матеріалу дало йому можливість актуалізувати важливі історіософські, культурологічні та морально-етичні проблеми.
Збірка “Розгублені звізди” як синтез творчих досягнень поета розглядається у третьому підрозділі. У поетиці віршів збірки спостерігається органічне поєднання здобутків ранньої лірики поета та його нових творчих досягнень як митця-громадянина, мислителя, історика.
Синонімічні образи “розгублених звізд”, “розсипаних перлів”, “розвіяних квітів”, що у різних варіаціях, але з однаковим семантичним наповненням використовуються у віршах “Ой кілько по світу…”, “Україно, рине кров червона…”, “Розгублені звізди, розсипані перли…”, переростають у поетичній системі В.Пачовського у трагедійні символи бездержавності українського народу. Як ключові символічні константи, ці образи втілюють основну ідею збірки, про що свідчить винесення найбільш місткого символу – “розгублені звізди” – в її заголовок. Через використання цих неповторно-авторських поетичних формул В.Пачовський актуалізує одну з центральних проблем історичного буття українського народу – втрату ним своєї національної еліти. В такому контексті особливої значущості набуває епітет “чужий” та його семантичні еквіваленти “нерідний”, “сусідній”, як наприклад, у програмному вірші – “Розгублені звізди, розсипані перли…”: “чужий рай”, “чужі орбіти”, “чужі дороги”, “чужинні машини”, “чужий гній”, “сусідні князі і княгині”, “нерідна земля”. Принцип градації, застосований у вірші, підсилює емоційно-смислову значимість цих образів.
Через нагромадження питально-риторичних конструкцій, варіативність у використанні ключових образів, відповідне “трагедійне” озвучення (“рев нашого моря”, “квиль нашого неба”), увиразнене майстерними алітераціями (“не звіздяться звізди”, “не перляться перли”, “не квітнуть нам квіти”), широкий просторовий діапазон, навіть якусь всеохопність простору (“розвал сіл і міст”, “глиб нашого моря”, “сум нашого неба”) автор досягає виняткової концентрації історіософського змісту та емоційно-сугестивної тональності.
У ліриці В.Пачовського вибудовується цілий ряд художніх образів, що символізують українську державність, центральними з яких є образи Ґрааля, Золотих Воріт, цвіту папороті. Їх символічна сутність найповніше розкривається у драматичних творах письменника та містичному епосі "Золоті Ворота". У ліриці подібні образи мають ремінісцентний характер, у сконденсованій формі виражаючи провідну ідею таких віршів, як "Ой грають всі струни…", "Як той Дант на Беатрічу…", "Кам'янець у млі леліє…" та ін. Розширення значення легендарно-міфологічного образу цвіту папороті, як і образу розсипаних перлів, у контексті національно-патріотичної лірики є промовистим прикладом того, як у рамках художньої системи митця відповідно до зміни ліричного мотиву та тональності відбувається трансформація семантики індивідуально-авторських образів-символів.
Збірка “Розгублені звізди” – це “лебедина” пісня В.Пачовського-лірика. Пізнє кохання як спогад весни в осінню пору потужною хвилею почуття переповнює душу ліричного героя, “сни кохання, що завмерли, Знов виблискують, мов перли…”. Він уже не юнак, для якого кохання – це почуття природне, але минуще, мінливе, а зрілий чоловік, у котрого “волос посивів в сім’ї”. Для нього кохати – це насамперед духовна потреба, джерело поетичного натхнення, необхідна передумова творчого процесу.
Про автора “Розгублених звізд” можна говорити як про митця переважно інтровертного типу: пізнє кохання допомагає ліричному суб'єктові заглянути у своє внутрішнє єство, простежити процес перетворення любовного почуття у рушій мистецької творчості. Відповідно до цього створюється наскрізна образна паралель “кохана дівчина – муза – пісня”, що переносить інтимне почуття зі сфери реальних, буденних стосунків у сферу ідеальну. Тому тут уже значно менше характерного для збірки “Ладі й Марені терновий огонь мій” еротизму, навпаки, переважає платонічне, навіть якесь “побожне” ставлення до об’єкту закоханості.
Перебування на Закарпатті внесло в поезію В.Пачовського новий, свіжий струмінь, збагативши насамперед пейзажне тло його лірики. Закарпатський ландшафт, окреслений в основному річковим (надтисянським) пейзажем, стає органічною часткою інтимно-особистісних віршів збірки. У цілому закарпатські пейзажі як компонент багатьох творів збірки виписані в романтичному ключі з деякими елементами імпресіонізму, здебільшого динамічні і виконують психологічну функцію. Як і в творчості закарпатських митців, спостерігається конкретна локалізація простору через поетизацію річки Тиси (рідше Угу), що водночас символізує в ліриці поета зв’язок різних частин України – його рідної Галичини, Закарпаття та Чорного моря.
У підрозділі “Поетична педагогіка В.Пачовського” виокремлено ряд майстерних поетичних творів, написаних на “закарпатському” матеріалі з яскраво вираженою дидактико-виховною метою.
У В.Пачовському переплелися два покликання – поета і педагога. Професійна діяльність митця постійно була пов'язана з навчанням і вихованням молоді. Активно включившись у політичне і культурне життя закарпатського краю, поет відчув необхідність пропагування ідей українськості серед місцевого населення. Як учитель-історик він намагався виховати достойне закарпатоукраїнське покоління, чому немало сприяло використання художнього слова на уроках у Берегівській гімназії. Можна говорити про так звану поетичну педагогіку В.Пачовського, який знайшов оптимальний спосіб “різьблення” дитячого світогляду, виховання національно-патріотичних почуттів, залучивши до своєї навчальної методики експресивно-емоційні та дидактичні можливості художнього слова. Крім цього, поет написав цілу низку творів, у яких актуалізував саме закарпатську історико-легендарну традицію. Деякі з них (“Сріберний дзвін”, “Тріє царі”, “Скарб руської землі”) увійшли до шкільних підручників, тому свою дидактичну і виховну функцію виконували вповні.
Фольклоризм творів на закарпатські мотиви істотно відрізняється від фольклоризму ранньої лірики поета. Коло творчо засвоєних ним народнопоетичних жанрів значно розширюється, збільшується їх функціональне навантаження, про що свідчать не лише невеликі за розміром віршовані поеми “Сріберний дзвін”, “Тріє царі”, поезія “Скарб руської землі”, а й розлога ліро-епічна поема “Князь Лаборець. Міф Срібної Землі”, поетична драма “Світло Срібної Землі”, лірична казка для дітей “Золота Гвіздка”, сценарій до фільму “Чарівний Перстень Карпатів”.
Художні твори В.Пачовського за мотивами закарпатських народних легенд та переказів, як і наукові праці з історії Закарпаття, стали потужним каталізатором формування національного світогляду закарпатських українців. Поезія, що була невід’ємною частиною педагогічного досвіду митця, мала сильний суґестивний заряд, апелювала до інтуїтивної сфери переживання тих чи інших історичних фактів, ставала психологічним чинником формування національної свідомості.
Пачовський В. Три книжки [Лист у редакцію ж-лу “Світ”] // Світ. – Львів, 1929. – Ч.1. – С.11. Кубилюс В. Формирование национальной литературы – подражательность или художественная трансформация (Три шага литературы в фольклор) // Вопросы литературы. – 1976. – №8. – С.23-24. Словник символів / За заг. ред. О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка. – К., 1997. – С.5. Кочерга С. Українська поетична мариністика кінця ХІХ – поч. ХХ століття: Автореферат дис. … канд. філ. наук. – Львів, 1993. – С.9. Поліщук Я. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і Час. – 2001.–№2. – С.40. Поліщук Я. Сецесія: стиль парадоксів // Слово і час. – 2000. – №4. – С.40. Макаров А. П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: Нариси з психології творчості. – К.: Радянський письменник, 1990. – С.59. Пачовський В. Хуртовина мого життя // Київ: Журнал літератури і мистецтва. – 1952. – №3. – С. 151. Пачовський В. Три книжки. – С.11. |
