ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ ЗА ДОГОВОРОМ ПРО НАДАННЯ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані методи наукового пізнання, визначено наукову новизну дослідження, практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження, а також про публікації за темою дисертації.

Розділ 1 «Загальна характеристика договору про надання туристичних послуг» складається з 2 підрозділів, в яких розглядаються загальні положення нормативно-правового та договірного регулювання надання туристичних послуг, договір про надання туристичних послуг як вид споживчого договору, аналізується правовий статус його сторін, визначаються істотні умови та процедура його укладення.

У підрозділі 1.1. «Договір про надання туристичних послуг як споживчий договір» дисертантка аналізує роль договору на сучасному етапі, наводить основні класифікації договірних зобов’язань у цивілістичній доктрині. Зауважується, що науковці, як правило, не виокремлюють споживчі договори, тоді як вони присутні практично в кожній класифікаційній групі та виділяються не стільки за економічними і юридичними критеріями, скільки за суб’єктивним критерієм, адже зумовлюються необхідністю захисту «слабкої» сторони договору.

Наголошується на необхідності встановлення єдиної (універсальної) договірної конструкції договору за участю фізичної особи-споживача – споживчого договору. Визначаються критерії віднесення того чи іншого договору до споживчого.

У роботі вказується на юридичну некоректність закріпленого в Законі України «Про туризм» найменування договору на туристичне обслуговування. Зважаючи на те, що обслуговування включає в себе як надання послуг, так і виконання робіт, які не характерні для сфери туристичних послуг, дисертанткою запропоновано іменувати договір, що укладається між туристом і турагентом (туроператором), «договором про надання туристичних послуг» і застосовувати таку назву у відповідному законодавстві.

У підрозділі 1.2 «Сторони договору про надання туристичних послуг та порядок його укладення» досліджується поняття, правовий статус сторін, стадії укладання та форма договору про надання туристичних послуг.

Враховуючи професійний характер туристичної послуги, до її виконавця висуваються особливі, підвищені вимоги, що свідчать про його професіоналізм. Дослідивши поняття туроператорської та турагентської діяльності, дисертантка приходить до висновку, що між цими видами туристичної діяльності не має рівності. Основна відмінність між ними полягає в тому, що суб’єкт підприємництва, здійснюючи туроператорську діяльність, самостійно займається організацією та забезпеченням створення туристичного продукту, а турагент здійснює лише посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів і туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності.

Проведене дослідження правового статусу сторін договору про надання туристичних послуг дозволило уточнити сформульовані в законі їх визначення.

Унаслідок аналізу міжнародних актів, вітчизняного та іноземного законодавства дисертанткою виділяються такі характерні риси правового статусу туриста: 1) турист є тимчасовим відвідувачем місцевості або країни, що не є місцем його постійного проживання; 2) турист є відвідувачем, що ночує у готелі або іншому колективному чи індивідуальному засобі розміщення; 3) турист є споживачем туристичних послуг; 4) турист – це завжди фізична особа; 5) турист отримує комплексну туристичну послугу для певної туристичної мети; 6) турист не може здійснювати будь-яку оплачувану діяльність в країні тимчасового перебування. Характеризуючи туристичну мету, дисертантка ставить під сумнів можливість розуміння туриста як особи, що виїжджає з постійного місця проживання з професійно-діловими цілями.

На підставі аналізу кваліфікуючих ознак туристів, що дозволяють відокремити їх від інших споживачів послуг з переміщення, сформульоване авторське визначення поняття «турист».

Дисертанткою аналізується існуюча договірна практика укладання договору про надання туристичних послуг з боку замовника юридичними особами. Обґрунтовуючи доцільність її збереження, наголошується на тому, що юридичні особи, які є замовниками туристичних послуг, туристами не являються та бути ними взагалі не можуть.

Досліджуючи предмет договору про надання туристичних послуг, доводиться, що кожна з відповідних послуг стає туристичною послугою тільки в комплексі з іншими послугами, що утворюють цілісний предмет договору – комплексну туристичну послугу. У цьому зв’язку всі послуги, що входять у комплексну туристичну послугу, є туристичними послугами. В предмет договору про надання туристичних послуг має включатися не менше двох послуг, що надаються за загальну ціну. Однією з таких послуг має бути послуга з перевезення або розміщення.

Елементами предмета договору про надання туристичних послуг є перелік усіх туристичних послуг, що входять у загальну ціну, та якість туристичних послуг. Дисертанткою уточнюються критерії якості туристичних послуг, передбачені чинним законодавством.

Характеризуючи порядок укладення договору про надання туристичних послуг, наголошується, що туроператорами (турагентами) здебільшого застосовується публічна оферта. Проте публічною офертою може бути визнана лише та інформація про комплекс туристичних послуг, що поширюється у письмовій формі та містить всі істотні умови договору. Зважаючи на те, що оголошення про надання туристичних послуг, які розповсюджуються як реклама на телебаченні, радіо, у пресі тощо, зазвичай, не містять всіх істотних умов відповідного договору, вони не можуть вважатись публічною офертою про надання туристичних послуг.

Указаний договір у переважній більшості випадків укладається в порядку, передбаченому для договорів приєднання. Особливо це стосується наперед сформованого туроператором комплексу туристичних послуг. При цьому зміст відповідного договору розробляється туроператором (турагентом) у вигляді стандартизованих договірних умов. З цього приводу в дисертації відзначається, що застосування стандартних форм договорів, унаслідок їх абстрактності та деперсоніфікованності споживача, створюють умови для порушення прав туристів.

Акцептом, тобто згодою замовника туристичних послуг з умовами договору про надання туристичних послуг, є його підпис на договорі про надання туристичних послуг. Після підписання сторонами договору про надання туристичних послуг туроператор (турагент) видає туристу туристичний ваучер, що є підставою і гарантією отримання туристом оплаченої послуги або комплексу послуг у їх виконавця (виконавців). У зв’язку із цим аргументується, що законодавче визначення ваучера як однієї з форм письмового договору про надання туристичних послуг (ч. 1 ст. 23 Закону України «Про туризм») є некоректним.

Розділ 2 «Поняття та особливості захисту прав споживачів за договором про надання туристичних послуг», який складається з 3 підрозділів, у яких досліджується правовий статус туриста як споживача туристичних послуг, з’ясовуються його права, а також аналізуються форми, порядок, засоби та способи їх захисту.

У підрозділі 2.1. «Права споживачів за договором про надання туристичних послуг» зазначається, що укладення договору про надання туристичних послуг як юридичний факт породжує виникнення досить широкого кола суб’єктивних прав і обов’язків сторін даного договору, закріплених у Цивільному кодексі, Законі України «Про туризм», Законі України «Про захист прав споживачів» тощо. Дисертанткою розкривається основний обсяг прав споживачів туристичних послуг, встановлених актами вітчизняного законодавства про туризм і захист прав споживачів. Наголошується, що відсутність чіткого переліку прав туристів у Законі Україні «Про туризм» призводить до зловживань з боку туроператорів (турагентів). З урахуванням вищевикладеного та потреб договірної практики у сфері надання туристичних послуг запропоновано розширити законодавчо закріплений перелік прав туриста (ст. 25 Закону України «Про туризм») шляхом його доповнення правом на отримання необхідної і достовірної інформації про безпосередніх виконавців послуг, які входять у комплексну туристичну послугу, що надається на підставі договору про надання туристичних послуг, а також правом вимагати від туроператора (турагента) надання всіх послуг, що входять у комплексну туристичну послугу.

У підрозділі 2.2. «Форми та порядок захисту прав споживачів туристичних послуг» досліджуються передбачені законодавством форми захисту прав споживачів туристичних послуг і проводиться їх розмежування з порядком захисту.

Юрисдикційна форма захисту прав у зобов’язаннях з надання туристичних послуг полягає в захисті прав і законних інтересів туриста уповноваженим органом державної влади чи місцевого самоврядування відповідно до його підвідомчості. Особливу увагу приділено судовому захисту, адміністративному захисту органами державного управління та місцевого самоврядування, що передбачені Законом України «Про захист прав споживачів», а також захисту нотаріусами. Доведено, що найефективнішим видом захисту прав споживачів туристичних послуг є судовий захист.

Неюрисдикційна форма захисту прав споживача туристичних послуг є сукупністю дій споживача туристичних послуг з відновлення порушеного права, без звернення за захистом до компетентних державних органів. Основними неюрисдикційними формами захисту прав споживачів туристичних послуг є: 1) самозахист туристом своїх прав та інтересів; 2) звернення споживачів туристичних послуг до третейського суду. Наголошується, що вирішення відповідних спорів третейським судом може бути ефективною альтернативою судочинству, адже третейським судом можуть бути застосовані всі способи захисту прав та інтересів туристів, що передбачені чинним законодавством.

Виділяються також органи, що сприяють захисту суб’єктивних цивільних прав і законних інтересів туристів. До таких органів дисертантка відносить, зокрема, громадські організації захисту прав споживачів. Дії зазначених органів (організацій) не ведуть до безпосереднього відновлення порушених, невизнаних чи оспорених прав, але сприяють цьому.

У підрозділі 2.3. «Засоби та способи захисту прав споживачів туристичних послуг» проаналізовано існуючі засоби та найпоширеніші способи захисту порушених прав туристів.

Засобом судового захисту споживачів туристичних послуг у позовному порядку є позовна заява, а для здійснення захисту іншими державними органами чи органами місцевого самоврядування засобом захисту виступає заява чи скарга.

Доводиться, що реалізація захисту прав споживача туристичних послуг та усунення порушення його прав відбувається саме внаслідок застосування закріплених законодавством чи договором способів захисту порушеного цивільного права, під якими слід розуміти обрану туристом, право якого порушене, невизнане чи оспорене, конкретну матеріально-правову вимогу, що спрямована на припинення правопорушення й відновлення порушеного права та здійснює вплив на порушника, яка реалізується як ним безпосередньо або через компетентний орган.

Для захисту споживачів туристичних послуг з певними особливостями можуть бути застосовані всі загальні способи захисту суб’єктивних цивільних прав, що передбачені в ст. 16 ЦК України. Досліджуючи т.зв. «інституційні» способи захисту (закріплені в спеціальних законодавчих нормах), дисертантка наголошує, що, як правило, їх можна звести до одного чи кількох загальних способів захисту. В дисертації детально розглянуті основні способи захисту прав туристів.

Розділ 3 «Відповідальність туроператора (турагента) за договором про надання туристичних послуг» об’єднує 4 підрозділи, присвячених дослідженню особливостей цивільно-правової відповідальності туроператора і турагента за порушення зобов’язань перед споживачами туристичних послуг.

У підрозділі 3.1 «Цивільно-правова відповідальність туроператора (турагента) за договором про надання туристичних послуг» здійснюється проекція загальних положень юридичної відповідальності та цивільно-правової відповідальності на договірну відповідальність туроператора (турагента).

У роботі підкреслюється, що відповідальність туроператора (турагента) за договором про надання туристичних послуг, володіючи загальними ознаками цивільно-правової відповідальності, характеризується й такими спеціальними рисами: 1) туроператор несе відповідальність за дії чи бездіяльність третіх осіб, що залучаються ним для виконання договору про надання туристичних послуг; 2) туроператор (турагент) несе відповідальність незалежно від його вини; 3) цивільна відповідальність туроператорів і турагентів перед туристами має бути обов’язково забезпеченою гарантією банку або іншої кредитної установи; 4) наявна диференціація відповідальності туроператора і турагента; 5) підстави звільнення від відповідальності туроператора (турагента) зводяться до випадків, прямо вказаних у законі.

Юридичною підставою цивільної відповідальності туроператора (турагента) за договором про надання туристичних послуг є порушення суб’єктивних цивільних прав туристів (передбачених як законодавством, так і договором), а фактичною підставою – сукупність умов цивільно-правової відповідальності.

Підрозділ 3.2 «Форми договірної відповідальності надавача туристичних послуг» присвячений аналізу обтяжень, які покладаються на правопорушника, зокрема, розглядається специфіка відшкодування збитків та компенсації моральної шкоди споживачам туристичних послуг, застосування неустойки в разі порушення умов договору про надання туристичних послуг.

В деяких нормах законодавець передбачив право споживача на відшкодування збитків, а в деяких – відшкодування збитків у повному обсязі. Дисертанткою доводиться, що оскільки турист визнається «слабкою» стороною у відносинах із туроператорами (турагентами), у всіх випадках заподіяння майнової шкоди туристу туроператор (турагент) повинен відшкодувати всі збитки (ст. 22 ЦК України) у повному обсязі.

Становище споживачів туристичних послуг, а також немайновий характер втрат, яких споживачі туристичних послуг зазнають внаслідок порушення їх прав з боку виконавців туристичних послуг, вимагає спеціального законодавчого регламентування такої форми їх відповідальності як компенсації моральної шкоди. Тому дисертанткою запропоновано в Законі України «Про туризм» чіткіше врегулювати відносини стосовно відповідальності за завдання моральної (нематеріальної) шкоди порушенням договору про надання туристичних послуг, для чого сформульовані відповідні пропозиції про внесення змін до зазначеного Закону.

Звертається увага на те, що в договорах про надання туристичних послуг неустойка не є поширеним у договірній практиці способом захисту прав туристів. Водночас наголошується на вагомій ролі застосування неустойки як способу захисту прав споживачів туристичних послуг та форми відповідальності туроператорів (турагентів), оскільки для стягнення неустойки немає необхідності доводити наявність збитків, а достатньо лише довести факт невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків виконавцем. Враховуючи комплексність як основну характеристику предмета договору про надання туристичних послуг, дисертантка доводить, що ефективним стимулюванням до належного виконання зобов’язань туроператором (турагентом) та гарантією компенсації завданих збитків туристу була б законна неустойка, яка б обчислювалася, виходячи із загальної вартості предмета договору про надання туристичних послуг.

У підрозділі 3.3 «Розподіл відповідальності між туроператором та турагентом» висвітлено питання, пов’язані з розмежуванням відповідальності між професійними суб’єктами туристичної діяльності, що надають туристичні послуги за договором про надання туристичних послуг при відшкодуванні збитків туристу.

Диференціація суб’єктів туристичної діяльності, що надають туристичні послуги, має принципове значення для вирішенні питання про їх юридичну відповідальність. Дисертанткою доводиться, що об’єм відповідальності туроператора і турагента в кожному випадку визначається залежно від моделі побудови договірних відносин між туроператором та турагентом і відображає міру їх участі у відносинах щодо надання туристичних послуг.

Обґрунтовується, що найбільш придатною моделлю договірного врегулювання взаємовідносин туроператора та турагента є договір доручення чи агентський договір залежно від характеру й обсягу дій, що покладаються на турагента. При цьому доведена непридатність договору комісії для урегулювання таких відносин.

Наголошується, що на турагента покладається відповідальність за невиконання або неналежне виконання тих послуг, які безпосередньо ним надаються. Дисертанткою обґрунтовано, що з метою захисту прав споживачів туристичних послуг доцільно на законодавчому рівні закріпити солідарну відповідальність туроператора та турагента перед туристом за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань турагентом.

Підрозділ 3.4 «Звільнення від відповідальності туроператора (турагента)» присвячений висвітленню випадків невиконання або неналежного виконання зобов’язань виконавцем туристичних послуг, що не призводять до договірної відповідальності туроператора (турагента) перед туристом.

Аргументується доцільність законодавчого закріплення у імперативній нормі виключного переліку обставин, за яких туроператор (турагент) звільняється від відповідальності за порушення договірного зобов’язання. Це, на переконання дисертантки, дозволило б посилити захист туриста як слабкої сторони договору про надання туристичних послуг, а також стимулювало б туроператорів (турагентів) до дбайливості та обачності при формуванні комплексної туристичної послуги та її наданні.

Дисертантка звертає увагу на те, що в багатьох договорах про надання туристичних послуг туроператори (турагенти) включають умови про звільнення від відповідальності внаслідок непереборної сили (форс-мажор) за обставин, які не завжди підпадають під випадки непереборної сили. Тим самим туроператори (турагенти) вільно на власний розсуд трактують такі умови, що є зловживанням з їх боку своїми правами та грубим порушенням прав туристів як споживачів.