ЖАНРОВА СИСТЕМА ЛІРИКИ ІВАНА ФРАНКА

Краткое содержание

У “Вступі” доведено актуальність пропонованої теми, сформульо­вано мету, окреслено ряд завдань, що спрямовані на її реалізацію, визначено предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоре­тичне і практичне значення дисертації, методи аналізу матеріалу, етапи апробації результатів дослідження, подано структуру роботи.

Тут також висловлені загальні міркування про жанр, як видову одиницю родової єдності творів. Жанр – це смислово-емоційний код поетичної мови. Зокрема, вказується на його історичну зумовленість. Поява самих жанрів розуміється як синтез змісту з різними художніми елементами творів. У зв’язку з цим пропонується ввести таке поняття, як концепція жанру. Провідними у ній виступають пафос, що складається з тону, інтонації, настрою твору, сюжет, модальність, тобто його стильова визначеність. Концепція жанру дає можливість у межах родового поняття говорити і про специфіку його модифікацій.

У першому розділі “Основні фактори формування жанрової системи лірики І.Франка” розкрито процес вивчення жанрового складу лірики поета в українському літературознавстві та визначено основні закономірності укладання жанрів його лірики в типологічні ряди.

1.1. Українське жанрознавство і проблема вивчення жанрової системи лірики І.Франка. В історії питання досліджень жанрової системи лірики І.Франка виділяються три напрями. Перший пов’язаний із вивченням окремих жанрів (Д.Пав­личко, А.Добрянський – сонета; А.Каспрук – притчі). Другий напрям – це праці, присвячені жанровому складу поетичних книг творів та творів поза збірками І.Франка (А.Каспрук, В.Корнійчук); третій напрям – це розгляд жанрів лірики І.Франка за групами, насамперед за тематикою (І.Дри­маловський), а також за тональністю творів певної збірки (В.Кор­нійчук ).

Оглянуті нами праці згаданих авторів закладають певну базу під визначення жанрового складу лірики І.Франка, а також засвідчують назрілу необхідність дослідження її жанрової системи, а це означає не тільки ідентифікацію жанрів, але й поділ їх на групи і підгрупи, виявлення зв’язків між ними і головне – встановлення принципів їх жанрово-стильової єдності.

1.2. Жанровий системогенез лірики І.Франка. Виникнення будь-якої жанрової системи визначається специфікою художнього  мислення письменника. Отже, це складний процес, на формування якого мають вплив багато факторів, нерідко один із них виступає головним, а інші підпорядковуватися йому. У випадку з лірикою І.Франка таким головним фактором виступає принцип жанрової еволюції. Лише в комплексі з іншими естетичними факторами він створює передумови функціону–вання генологічої системи лірики поета.

Найскладнішою проблемою вивчення жанрів є проблема поділу їх на розряди. Широкого визнання набула теорія, розроблена російським ученим Г.Поспєловим. Він вважає медитативність основною рисою лірики. У зв’язку з цим вирізняє три її види: медитативну, меди­тативно-зображувальну і зображувальну. Відповідно і жанри поділяє на три розряди: медитативні, медитативно-зображувальні і зобра­жувальні. В українському літературознав­стві теоретичний підхід Г.Поспєлова до лірики знайшов подальшу розробку в працях В.Шубравського, М.Бондаря, Н.Левчик, В.Корнійчука та ін. Роз­роблена Г.Поспєловим теорія пов’язана, як бачимо, з певними досягненнями в українському жанрознавстві, але, на жаль, не є універсальною і має недоліки. По-перше, медитативність дуже умовно можна вважати основною ознакою лірики. Існують види лірики, які не мають стосунку до поняття медитація, це жанри, у яких визначальною рисою є риторичність (вірш-заклик), дидактичність (повчання, притча) тощо. Виникає проблема і в ідентифікації самих жанрів за цим принципом (можуть наближатися до медитації такі визнані жанри, як послання і присвята).

Відштовхуючись від теорії Г.Поспєлова, ми еволюційним шляхом дійшли думки, що у визначенні розрядів жанрів лірики необхідно  виходити з головної її ознаки – ліризму, який є багатогранним явищем і має три основні видові форми, пов’язані зі способом поетичного висловлювання, що характеризує взаємини ліричного героя й об’єкт змалювання – це виражальність, коли явище, предмет, суб’єкт стає об’єктом його емоційно-логічного сприйняття з яскраво визначеним ставленням до нього, що передається як сукупність переживань ліричного героя (експресивність); звернення, коли явище, предмет, суб’єкт стає об’єктом, до якого спрямована емоційно забарвлена мова ліричного героя (вокативність); зображальність, коли явище, предмет, суб’єкт входять в поетичне висловлювання ліричного героя, стають засобами вираження його думок про людину і світ (репрезентатив­ність). Згідно з цим жанри лірики діляться на розряди: експре­сивні жанри (літературна пісня, веснянка тощо), вокативні жанри (послання, присвята тощо), репрезентативні жанри (гімн, ідилія тощо). В межах кожного з цих розрядів існують жанри за похо­дженням, скажімо, жанри фольклорної генези, жанри літературного походження - ті, що вві­йшли в певну літературу з європейських літератур, а також групи жанрів за іншими ознаками, залежно від способів і форм вира­ження ліризму в художніх творах, скажімо, медитативні жанри тощо.

Треба мати на увазі, що лірика як рід художньої літератури має загальні естетичні закономір­ності свого існування, а також специ­фічні, що визначаються історичною епохою та рівнем таланту пись­менників. До таких загальних ознак належить ліричність, історич­ність, суб’єктивізм, а також ліричний сюжет, який, як і епічний, є способом реалізації теми.

Незаперечним є факт стильової поліфонії лірики І.Франка (роман­тизм, неоромантизм, реалізм, натуралізм, експресіонізм, імпресіо­нізм, неокласицизм). Все ж головним у розвитку української літератури другої поло­вини ХІХ – початку ХХ виступає не її стильова поліфонія, а процес всезростаючої в ній психологічності. З нею пов’язані поетичні принципи, які є визначальними для лірики І.Франка, – це сугестія й асоціативність.

В історії української літератури лірика І.Франка вирізняється своїм інтелектуалізмом. Це знайшло насамперед вираження у рецепціях його віршів. Якщо говорити про глибинні рецептивні джерела творчості І.Франка, то на перший план виходить давня українська і старо­християнська література, український фольклор та антична література.

Жанрова система лірики І.Франка має досить складну конфігу­рацію. Вона об’єднує жанри фольклорної генези і жанри літературного походження і поділяється на групи експресивних жанрів (літературна пісня – “Зелений явір, зелений явір...”, “Червона калино, чого в лузі гнешся?” та ін., літературна веснянка – “Дивувалась зима”, “Гріє сонечко” та ін., романс – “Ой ти, дівчино, з горіха зерня...”, “Якби знав я чари...” та ін., думка – “Думка” (“Розпустила над водою верба довгі віти”), диптих “Думка” (“Ой погляну я на поле...”), лірична дума – диптих “Журавлі” (“Понад степи і поле, гори й доли...”, “Післанці півночі в далекім юзі...”, “Непроглядною юрбою...”), вокативних жанрів, до яких входять жанри, що мають конкретного чи уявного адресата – це референсні жанри (послання – “Декадент”, “Сідоглавому” та ін., присвята – “Моєму читачеві”, “Посвята Михайлові Петровичу Драго­манову”, “Зоні Юзичинській” та ін., віршова епістола – “Лист до Стефанії”, “Лист із Бразілії”), некрологічні жанри (епітафія – “Авмрозію Яновському”, прощальне посмертне слово – “На смерть молодого поета”, “На смерть М.Павлика. Дня 26 січня 1915 р.” та ін., поми­нальник – “В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка”, “В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Г[ригоровича] Шевченка”), вокативних жанрів, що мають умовного адресата (вірш-заклик – “Не журись, що на світ осінь сумрачна йде!..”, “У непам’ять” та ін., повчання – “Коли обід хтось славний зготував...”, “Сам лицемірствує з собою...” та ін.), репрезентативних жанрів – власне традиційні жанри (гімн – “Гімн”, “Не пора, не пора, не пора...”, сонет – “Сонети – се раби. У форми пута...”, “Ні, наш тюремний домовий порядок...” та ін.), вірші-тропи (вірш-алегорія (символ) – “Каменярі”, “Христос і хрест” та ін.), медитативні жанри (вірш-медитація – “Рефлексія”, “Серцем молився Мойсей...” та ін., станси – “Кожда кичера в млі...”, “Дівчино, моя ти рибчино...” та ін., елегія – “Весно, ти мучиш мене! Розси­паєшся сонця промінням...”, “Бачив рисунок я десь і забув уже, де його бачив...” та ін.).

Треба розуміти, що будь-яка система, в тому числі і жанрова, має схематичний, навіть умовний характер. Можливо, не уник цього й автор дисертації при визначенні жанрової системи лірики І.Франка. Головним для автора був пошук робочої схеми, зручної для аналізу Франкової лірики.

У другому розділі “Експресивні жанри” досліджується процес функціонування жанрів фольклорної генези в українській літера­турі та дається характеристика таких жанрів у ліриці І.Франка.

Жанри літературної пісні, літературної веснянки, романсу, думки, ліричної думи були введені в літературу українськими поетами-романтиками. Подальший розвиток цього процесу пов’язаний із диференціаль­ною структуризацією естетичної думки, що визначається актуальністю громадських думок та авторських сентенцій, проголошуваних у поезії, що веде до вибору певного жанру фольклорного походження, який під їх впливом оновлюється, еволюціонує.

Жанри лірики І.Франка відбивають новий етап взаємозв’язків літератури з фольклором

2.1. Літературна пісня. Наслідуючи у збірці «Зів’яле листя» народні пісні («Зелений явір, зелений явір…», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубочку кучерявий…» та ін.), І.Франко застосовує сюжети оспівування краси милої, передачі любовного почуття через образи природи. Ці твори є емоційно-логічним осмисленням певних життєвих ситуацій. Ліричний пафос, що поєднується в них зі смутком та стражданням, творить одухотворену атмосферу переживань індивіда (ліричного героя). Саме зв’язок засобів ліризму з сюжетом віршів визначає їх зміст, надає видової своєрідності, загалом формує їх жанрову концепцію.

Характерна для них народнопісенна мелодійність визначає їх художньо-стильові прийоми (вживання властивих для народного мовлення фразеологізмів, тропів, інтонаційне виділення слів та ін.). Справжні події у віршах-піснях І.Франка набувають суб’єктивного характеру, любовні муки ліричного героя абсолютизуються і можуть сягати межі його життя і смерті.

2.2. Літературна веснянка. У підрозділі наголошується на тому, що сюжети веснянок І.Франка мають певні конструктивні особливості, пов’язані з оспівуванням весняного пробудження природи і надіями на краще життя людей (“Дивувалась зима...”, “Гримить! Благодатна пора наступає...” та ін.), звертанням до сил природи, які мають укріпити міць ліричного героя для боротьби за кращу долю свого народу (“Земле моя, всеплодющая мати...”, “Розвивайся, лозо, борзо...” та ін.), паралеллю між могутністю природи і наснагою людини (“Ой, що в полі за димове?..”, “Vivere memento!” та ін.), розквітом природи й бідуванням народу – “Лице небесне прояснилось...”, “Ще щебече у садочку соловій...” та ін.). У “Веснянках” І.Франка оспівується конкретна пора року, ставляться актуальні суспільні проблеми загальноукраїн­ського значення, але в галицькому контексті.

Своєрідним є і стиль веснянок. Письменник вибирає характерні мовні означення та висловлювання, пов’язані з весняною погодою, тропи, часто вживає риторичні звертання до весни. З їх допомогою малюються картини весни і передаються суспільні настрої.

2.3. Романс. Романси поета, що входять до збірки “Зів’яле листя”, хоч і пройняті народнопісенним мелосом, стоять ближче до загально­європейських літературних традицій. Пафос “красивого любовного страждання” знаходить вираження у сюжеті, суттю якого є лірико-драматичний аналіз історії переживання різних фаз і форм любові, зокрема, любовне почуття породжує “хвилю пісень”, тобто віршів (“По довгім, важкім отупінню...”), любов приносить ліричному героєві відчуття сили і щастя (“Не знаю, що мене до тебе тягне...”), любов ліричного героя до дівчини настільки сильна, що він готовий віддати душу за неї (“За що, красавице, я так тебе люблю…”) та ін.

Стиль романсів І.Франка визначається їхніми жанровими озна­ками, що відтворюють крайнє нервове напруження, одухотворене почуттям нерозділеної любові. Засоби художнього вираження пов’язані з підбором лексичних одиниць, які у формі сугестії передають нестримну силу любові, що охопила ліричного героя, відповідних фразеологізмів, характерних епітетів, порівнянь, гіпербол, а також протиставлення та психологіч­ний паралелізм, риторичні фігури, умовна діалогічність, яка виникає між ліричним героєм і його коханою.

Романси І.Франка відбивають світогляд тодішнього інтелігента, естетичні уподобання якого виходять з народної культури, але стають виразниками нових поглядів на любов і мораль, відбивають процес психологізації образного сприйняття вже урбанізованого світу.

2.4. Жанр думки. Думка, споріднена з елегією, як правило, сумо­вита за своїм тоном, який може підніматися до пророчого і повчального.

Жанр думки у творчості І.Франка представлений такими зразками, як “Думка” (“Розпустила над водою верба довгі віти...”) і диптихом “Думка” (“Ой погляну я на поле...”).

Головним для жанру думки в І.Франка виступає вболівання за важку долю свого народу. Для нього характерна публіцистичність – критична спрямованість поезії приватного, навіть камерного характеру. Загостреність уваги на злигоднях народу створює у ньому основні драматичні моменти.

Стиль думок І.Франка визначається зв’язком з народнопісенними творами: звертанням до відповідних висловлювань, ремінісценцій, тропів, психологічних паралелізмів, антитез.

2.5. Лірична дума. Лірична дума близька до думки за своїм жанровим значенням. У трьох циклах І.Франка, що іменуються “Осінні думи”, “Нічні думи”, “Думи пролетарія”, лише окремі вірші можна віднести до жанру вірша-думи. У циклі “Осінні думи” – це “Тихенько річка котить хвилі чисті...”; “Паде додолу листя з деревини...”; диптих “Журавлі”; із циклу “Нічні думи” – “Догорають поліна в печі...”, “Непроглядною юрбою”, “Місяцю-князю!..”. Серед віршів циклу “Думи пролетарія” немає жодної думи, це вірші-заклики і медитації. Тут на заголовний номінатив “думи” покладено не жанровизначальну, а предметно-психологічну функцію.

Сумовитого настрою ліричним думам І.Франка надають сюжети про переживання ліричного героя у зв’язку з убогим життям хлібо­роба, бідними селами. Породжений цими обставинами біль викликає в нього бажання рішучих змін на краще.

Стильова своєрідність ряду ліричних дум пов’язана з народнопісенними формами звертання до журавлів, до місяця,  образності (використанням порівнянь, метафор, постійних епітетів). Вони виступають тими засобами, що творять емоційно-смислову основу, яка в поєднанні з ліричним сюжетом формує просторове і часове обрамлення вірша, що і дає змогу говорити про його належність до певного жанру.

У підсумку зазначається, що жанри фольклорної генези в ліриці І.Франка відбивають новий ступінь естетичного освоєння поезією народної поетичної свідомості. Відбу­вається трансформація як самих жанрів, так і образу ліричного героя, йде процес переосмислення тропів, які в сукупності з фігурами художнього синтаксису та мелодикою піднімають на вищий естетичний ступінь відобра­ження дійсності, співвідносний концепції неофольклоризму, що творить новий художній контекст епохи.

Третій розділ “Референсні жанри як вид вокативної лірики” присвячений одній із груп прикладних жанрів, які перебувають у тісному зв’язку з давньою українською літературою.

 Зміст і спосіб викладу в прикладних жанрах визначилися їх призначенням. В епоху Давньої Русі цей принцип охоплював жанри ораторського й учительного спрямування: проповідь, послання, слово-прощу, епітафію і т. п.

 Давньоукраїнська література починає інтенсивно видозмінюва­тися з періоду Нових часів. Трансформується відповідно і її жанрова система. Широкого поширення набувають жанри послання, присвяти, епістоли, епітафії, “вірша на жалосний погреб” та ін.

Більшість цих жанрів мають прикладне значення, тобто виникли відповідно до якоїсь життєвої потреби і спрямовані, як правило, до якогось конкретного адресата.

І.Франко, звернувшись до прикладних жанрів, пристосував їх до нових історичних умов.

3.1. Жанр послання. Адресність – головна передумова виникнення жанру послання. І.Франко збагатив модифікацій­ну структуру послання. Більшість його послань належать до грома­дянської лірики і спрямовані на пробудження національної свідомості (послання-заклик “Товаришам із тюрми” та послання-відповіді “Дани­лові Млаці”, «Декадент», “Антошкові П. (Азъ покой)” та ін.). Серед них є і любовне послання «До Целіни Журовської».

Загалом сюжети віршів-послань І.Франка мають міметичну основу.

Для них також властивий антиномічний спосіб викладу матеріалу. Поряд з ним може вживатися аналогія та антитезність як прийом, а також діалогічність, умовна діалогічність, полемічність та декларатив­ність поетичного висловлювання. Прямий та антонімічний способи викладу думки найчастіше у посланнях І.Франка поєднуються з тропами. Емоційна напруга віршів твориться прийомами перенесення, стикування, повторами, сентенціями і ремінісценціями, виразнішою поетичну мову роблять риторичні фігури: звертання, розгорнуті звер­тання, запитання, ствердження. Всі ці засоби підносять рівень асоціа­тивності послань І.Франка, а отже посилюють їх наративну функцію.

3.2. Віршова присвята. Для віршових присвят І.Франка властиве тяжіння якогось першообразу, як правило, це адресат. Він визначає естетичні устремління епохи. Загалом у цьому виявляється традиціоналізм поезії І.Франка, її зв’язок із творчістю попередників, зокрема Т.Шевченка.

Модифікаційні зразки жанру присвят І.Франка відповідають певній життєвій ситуації, яка функціонально визначає їх змістову своєрідність: присвяти-заклики (“Анні П.”, “Посвята Михайлові Петровичу Драгоманову” та ін.), присвяти-звертання (“Олі”), посмертні присвяти (“Котляревський”, “Олександр Яковлевич Кониський [Некролог]”), вірші-присвяти чита­чам (“Моєму читачеві”), вірші-присвяти Музі (“До Музи”, 1906; “До Музи”, 1908), вірші-присвяти літературним героям (“Тетяна Ре­бенщукова”, “Гриць Турчин”), присвяти-повчання (“Послухай, сину, що премудрість каже...”, “Епілог”), філософські вірші-присвяти (“Мо­ло­дому другові”, “Честь творцеві тварі”), любовні вірші-присвяти (“На день 11 юлія 1875”, “Михалині Р.” та ін.), присвяти-викриття (“О. О.”, “N. N.”, “Новий пролом”).

 Сюжети присвят І.Франка в переважній більшості випадків пов’язані з конкретними особами (адресатами) і суспільними та моральними проблемами, що потребують розв’язання, інколи поет вдається до сюжетів, запозичених з античної словесності (давньо­грець­кий міф про Музи) та давньохристиянської літератури (біб­лійний міф про відгадування снів фараона Йосифом Прекрасним, історія зради Юдою Ісуса Христа, житійна легенда про Марію Єгипет­ську та ін.), виражаючи при цьому з їх допомогою актуальний зміст.

Стильова своєрідність віршових присвят І.Франка формується жанровою специфікою та змістовою спрямованістю і має свої складові компоненти. Вони, як правило, написані у формі розгорнутого звер­тання, умовного діалогу, монологу-самовикриття, “рольової” лірики, оповіді від третьої особи. У віршах часто використовується анти­номічна форма вираження думки, їх текст насичується тропами, що мають тенденційне забарвлення, фігурами художнього синтаксису, що відбивають особливості авторського мовлення та служать засобом вираження колізій творів. Таким чином, кожна присвята включає оригінальні художні засоби зображення, що виражають її жанрову цілісність.

3.3. Жанр епістоли. Жанрову концепцію віршового листа творять описовість викладу матеріалу, деталізування, відтворення манери висловлювання адресата, звіряння власних думок адресатові.

Поетичними епістолами є вірші І.Франка “Лист до Стефанії” та “Лист із Бразілії” з циклу “До Бразілії”, в якому ставиться проблема еміграції.

Міметичний тип сюжету в обидвох віршах пов’язується з реальними фактами і вказує на бідність як причину, що жене людей із рідної землі і віддає їх у руки різних пройдисвітів.

Сам виклад історій у віршових епістолах І.Франка, їх стильове оформлення розраховане на створення відповідного враження. Нагні­тання подробиць, натуралізованих фактів, перипетій, відвертих ви­словлювань про пережите створюють емоційну атмосферу, розрахо­вану на подолання селянської забитості, наївної довірливості. Чистота душі має набути в них нових якостей, підняти їх над пороками цього світу, укріпити природну мудрість і дати силу на боротьбу з несправедливістю за краще життя у своєму краї.

Референсні жанри як вид вокативної лірики І.Франка, відбиваючи принцип еволюції, вирізняються з-поміж інших спорідненістю, яка базується на рефлективних стосунках між ліричним героєм (автором) й адресатом, що в сукупності складають їх зміст і відповідають естетичним запитам епохи.

Четвертий розділ “Некрологічні жанри в контексті вокативної поетики” присвячений розглядові літературних жанрів, що розви­нулися у зв’язку з похоронними і поминальними звичаями.

Літературні жанри цієї групи своєю основою мають першомета­фору смерті. Вона, як і самі обрядові дійства, є узагальненим вира­женням дійсності. Закладена в ній полісемантичність знаходить інваріантні трактування в метафорах плачу, їжі, пам’яті про людину та її добрі діла і т. д. Вони можуть комбінуватися між собою, творячи сюжетну основу споріднених жанрових форм.

Жанри епітафія, прощальне посмертне слово, поминальник стали надбанням й українського письменства, збагатившись художніми досягненнями язичницьких за походженням погребового і поми­нального плачів та телеологічним змістом народно-церковних посмертних обрядів.

Некрологічні жанри вокативної лірики І.Франка (епітафія, про­щальне посмертне слово, поминальник) написані, як правило, у зв’язку зі смертю якоїсь близької, знайомої авторові людини або днів відзначення її пам’яті. Ця група прикладних жанрів має конкретного адресата і відзначається не тільки наскрізним пафосом суму, але й піднесеним змалюванням героя твору (В.Барвінський, В.Навроцький) як зразка подвижницької діяльності, що надихає наступників.

4.1. Епітафія. Епітафія – один з найдавніших жанрів світової літератури. В українській словесності відома ще з часів панування в ній бароко.

У новій українській літературі – це твори, як правило, грома­дянської лірики.

Епітафія І.Франка “Амврозію Яновському” присвячена відомому педагогові та громадському діячеві. Пафос смутку поєднується в ній з сюжетом про невсипущу працю й вік, які беруть своє. Автор стверджує, що і після смерті він залишається постаттю, яка захищає інтереси рідного народу.

 Вірш-епітафія І.Франка має антиномічну конструкцію, в основі якої лежить порівняння, спрямоване на прославлення адресата.

4.2. Прощальне посмертне слово. Жанрова концепція прощаль­ного посмертного слова визначається традиціями народного погре­бового плачу. Як літературний жанр, воно зародилося в давній україн­ській поезії ХVІІ ст. Прощальні слова І.Франка “На смерть молодого поета”, “На смерть Володимира Навроцького, автора “Пропінації”, “Народних шкіл”, “Подвійної крейдки”, і др.”, “На смерть бл. п. Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883 р.”, “На смерть М.Павлика. Д[ня] 26 січня 1915 р.” пройняті пафосом смутку, що трансформується в пафос посмертної пам’яті про покійного.

Скажімо, вірш І.Франка “На смерть М.Павлика. Д[ня] 26 січня 1915 р.” – прощальне слово на могилі друга і соратника. Пафос посмертного смутку розгортається в сюжет унаслідок перечислення чеснот покійного. Висловлюється впевненість, що історія оцінить його заслуги, а хиби візьме у небуття могила.

Ускладненість поетичної мови прощальних слів І.Франка пов’я­зана з багатьма чинниками. Визначальною в цьому процесі є постать автора, а також естетичні параметри епохи. Для прощальних слів І.Франка властиві казковість оповіді, умовність композиції. Завдяки метафоричності й алегоричності образів створюється розповідь про достоїнства адресата, високе почуття справедливості.

4.3. Поминальник. Народний і церковно-християнський звичай поминати померлих у день їх смерті послужив поштовхом до утвер­дження в українській поезії особливого жанрового виду – поминаль­ника (в Ю.Федьковича – поменника). В ньому синтезуються ознаки ряду жанрів: народного погребового плачу, давньоукраїнського геральдичного вірша й особливо панегірика, а також вірша-присвяти. Поминальники мають, як правило, громадянський зміст.

У творчому спадкові І.Франка є три поминальники “В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевчанка”, “В двадцять п’яті роковини смер­ті Тараса Гр[игоровича] Шевченка”, “Спом’янім! В перші роковини смерті Володимира Барвінського”. Сюжети двох перших віршів – це звернення автора до Т.Шевченка з поклоном як до співця народного горя й духовного виразника боротьби за волю. Вони спрямовані на пробудження національної свідомості та політичної активності україн­ського народу. У поминальнику, написаному на перші роковини смерті Володимира Барвінського, звертається увага читачів на світлий образ борця, невгамовного трудівника.

Експресивність висловлювання у віршах-поминальниках І.Франка зумовлює наявність риторичних тверджень та заперечень, які разом з епітетами і метафорами творять атмосферу пієтету перед Т.Шевчен­ком і викриттям брехливості адептів російського великодержавництва. Образи, запозичені з Біблії (“огненного стовпа в пустині”, “духовного хліба” та ін.), ремінісценції з “Кобзаря” Т.Шевченка (“І хто розбудить нашу “правду п’яну”? та ін.), риторичні запитання, ствердження, звертання розкривають значення спадщини поета для збереження етнічної самобутності народу, його боротьби за власне місце у світовій історії. Висока оцінка цілеспрямованої праці на благо свого народу в поминальнику на смерть В.Барвінського знаходить афо­ристичне вираження і містить заклик пам’ятати про таких людей.

Поява некрологічних жанрів вокативної лірики І.Франка пов’язана з потребою відгукнутися на смерть адресатів, виявити своє ставлення до постійної змінності суспільних обставин, вирватися з лабет існуючих норм життя, спрогнозувати майбутнє свого народу.

У п’ятому розділі “Жанри умовної адресності як форми вока­тивності” розглядається проблема зміни жанрового складу лірики у зв’язку з відходом від конкретності адресата. Художня реальність у такому разі відповідає наративним установкам агітаційно-закличного та філософсько-дидактичного змісту.

У другій половині ХІХ століття формуються нові вимоги до індивіда як до суспільно активної особистості, що має перебувати у стані перманентної боротьби, спрямованої на вирішення політичних проблем через колективну дію. Саме її естетизація і спричинює появу такого жанру, як вірш-заклик.

5.1. Вірш-заклик. Слово “заклик” багатозначне, але насамперед воно може містити в собі звернення до всіх або групи людей чи індивіда з провідною політичною ідеєю, що відповідає вимогам часу, ставити якесь завдання, при чому формувати його у вигляді відозви чи гасла. Закладена в ньому велика агітаційна сила впливу на реципієнта має художнє структурне значення, а тому може виступати жанро­утворюючим засобом, тобто містити у собі жанрову концепцію.

Виразних жанрових ознак вірш-заклик в українській поезії набуває у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (А.Свидницький, С.Воробкевич, М.Старицький, П.Грабовський, Леся Українка та ін.).

Вірші-заклики І.Франка - це твори громадянської лірики (“Не журись, що на світ осінь сумрачне йде!..”, “Сльозами личенько ти не вмивай!..”, “Не бійтеся тюрми! (Сонет)”, “У непа­м’ять”, “Розвивайся ти, високий дубе...”, у яких  прагнення людини до особистого щастя поєднується з боротьбою за кращу долю свого народу. Пафос закличності є визначальним для них.

Сюжети віршів-закликів І.Франка – звертання до уявного адресата, зокрема, співрозмовника. Ритміка таких творів закодована переважно на карбованість фраз.

У віршах-закликах І.Франка політизовані тропи виражають конфліктні, позитивно-негативні відношення між понят­тями, що виступають проміжними у стверджуванні якогось суспільно значу­щого ідеалу. Часто художньо-синтаксичні фігури (інверсії, анафори, повтори, перенесення) з’єднуються з тропами, творячи ущільненість поетичного висловлювання, розширюючи при цьому асоціативні можливості віршів.

Риторика цих творів не відзначається багатством форм: риторичне розгорнуте звертання доповнюється риторичними твердженнями та запитаннями.

Вірші-заклики І.Франка – яскравий зразок агітаційної поезії, спря­мованої на формування національної свідомості українця.

5.2. Жанр віршового повчання. В основі жанру лежить первісна метафора повчання, що зародилася ще в доісторичні часи і є художнім узагальненням певної життєвої ситуації. Повчання увійшло в колективну свідомість як необхідність передачі від однієї людини іншим мудрих порад, здобутих емпіричним досвідом або шляхом філософського заглиблення в таємниці світу.

В І.Франка віршоване повчання двох типів: релігійне і світське.

Пафос релігійного повчання, з одного боку, спирається на Біблію, або висловлювання святих отців, на якісь повчальні історії переважно в християнському дусі (також залучаються джерела інших релігій давнього Сходу), що виникли в епоху середньовіччя, а з другого, трансформується в певний сюжет – художній спосіб висловлення думки зі своїм початком, розвитком і завершенням, може мати стислу, лаконічну, тобто згорнуту форму і прямувати до гномічного вірша, або шляхом доведення, передачі суперечки, різних видів аргументації набувати ознак розгорнутого філософського ліричного твору.

 Релігійні повчання І.Франка (“Коли обід хтось славний зготував...”, “Хоча б ти і муки тяжкі потерпів...”, “Навіть той милосердя не має...”, “Анастасій Синаїт говорить...” та ін.) спрямовані на утвердження віри в Господа та благочестиве життя людини.

Світські повчання поета мають те ж книжне джерело, але тематика їх виходить за межі ідеологічних настанов християнства. Вони поділяються на дві підгрупи: перша – це вірші, що містять поради загального морального змісту (“Покинь одного для родини...”, “Бережи маєток про чорну годину...”, “Хто в першій чвертині життя...” та ін.) і друга – це світські повчання, спрямо­вані до конкретної людини (“В тім високість душ високих...”, “Як промінясто гарний цвіт...”, “Себе самого наперед...”, “Чиє життя без добрих діл проходить...” та ін.). Мета їх – піднести духовний рівень соціуму й індивідуальні якості особистості.

Загальні етичні норми визначають існування людини у першій підгрупі. Зробити досвідченішим, а отже, сильнішим кожного в життєвій боротьбі покликані світські вірші-повчання, що вказують на шлях морального самоудосконалення.  Філософські питання, що в них підні­маються групуються навколо глобальних проблем – людської мудрос­ті, боротьби зі злом, утвердження моральних чеснот, суспільної етики.

Іншими за поетичною структурою, але ідентичними за своєю жан­ровою концепцією є вірші І.Франка, що входять до циклу “Стріли” (порушують питання морального удосконалення людини, протиставле–ння людській глупоті, марності людських поривань, необхідності суспільної активності людини). Для них характерним є зв’язок з давніми античними та християн­ськими джерелами, лапідарність висловлювання, філософічність та дидактизм.

У формуванні сюжету повчань І.Франка головним виступає доказ (аргумент) і пов’язані з ним засоби поетичного висловлювання, насамперед антитетичність.

Особливу виражально-смислову роль відіграють тропи, що демонструють різноманітність підходів до вирішення проблем, а також для підсилення значення висловленої думки, виступають засобами оцінки моральних якостей людини.

Фігури художнього синтаксису у віршових повчаннях І.Франка сприяють стислій формі поетичного мовлення. Риторичні засоби тво­рять їх емоційну виразність.

Домінування думки у віршових повчаннях І.Франка зумовлює перевагу в них логічної структури.

У прикладних жанрах лірики І.Франка умовний адресат визна­чається способом поетичного висловлювання – до реципієнта і до загалу, але у першому і другому разі заради формування певної колективної свідомості.

Шостий розділ “Гімн і сонет як жанри репрезентативної лірики”. Група жанрів власне літературного походження лірики І.Франка кількісно не чисельна, зате дуже вагома за художнім значенням. До неї належать гімн і сонет. Саме в цій групі виявляються суттєві ознаки двох основних стилів: реалістичного і натуралістичного.

Жанри власне літературного походження як родові види художньої творчості дуже давні і закріплені процесом історичного розвитку літератури. Аналоги їх могли виникнути ще в доісторичні часи, закріпитися в усній народній творчості, звідти перейти в писемну літературу, канонізуватися, як це сталося з багатьма жанрами античної літератури. Поширюючись країнами Європи, їх класичні зразки набували національної варіантності, творили нову традицію, що відображала процес їх еволюції.

Жанри гімну і сонета функціонували в українській поезії і до І.Франка, але він продовжив жанрові традиції українських поетів попередніх епох, наповнив їх новим змістом, тому в них поєдналися усталені жанрові ознаки й тенденції, породжені змінами форм суспільного життя та естетичними потребами його часу.

6.1. Жанр гімну. Жанр гімну відомий з найдавніших часів (санскритські веди, Стародавній Єгипет, Греція, середньовіччя). З XIX ст. виникають державні гімни різних країн. Отже, гімн – це урочиста пісня-символ на честь героя, визначної події, країни громадянського чи релігійного змісту.

Жанр гімну представлено такими видатними зразками лірики І.Франка, як “Гімн” і “Не пора, не пора, не пора...”.

Часто у віршах І.Франка образи, що мають, на перший погляд, побутову основу й виникли внаслідок осмислення поетом реалій тодішнього життя, насправді є складними асоціативними утворен­нями, що поєднують у собі на українському ґрунті образи світової літератури і проблеми тогочасного життя. Не є винятком у цьому відношенні й образ “вічного революціонера” у вірші І.Франка “Гімн”. Можна при­пустити, що він виник за аналогією до образу “Вічного жида” з популярної в середньовіччя старохристиянської легенди про Агасфера. Сюжет вірша І.Франка “Гімн” будується як пояснення, що таке “вічний революцйонер”. У кінцевому результаті – це уніфіковане вираження “незмінної людської натури”, що поєднує в собі одвічний потяг до забезпечення вищого рівня життя “Хоч синам, як не собі”.

Запереченням тодішніх політичних реалій і визначення перспектив на майбутнє є сюжет вірша І.Франка “Не пора, не пора, не пора...”. Автор не просто наголошує на волі, але й на щасті, тобто доброму житті й честі – повазі інших народів до українського народу.

Обидва вірші стверджують високі принципи національної свідомості. В них закладена думка про початок нового відліку історії україн­ського народу, тому в душі кожного мають відбутися зміни. Розрахунок робиться на пробудження колективної свідомості народу, опроміненої глибоким патріотичним почуттям.

Жанр гімну в І.Франка – це твори великої мистецької сили, що набули значної популярності серед читачів, стали вираз­никами найвищих поривів української душі. Їх закличний пафос поєднується з бадьорим пісенно-урочистим ритмом. Автор зверта­ється до символічних образів, викривальних епітетів. Енергійна мело­дика твориться підбором художньо-синтаксичних фігур: повторів-аналогій, анафор, хіазмів, анадиплосисів, синтаксичних паралелізмів, антитез, поєдна­нням ритмічних засобів мовлення.

Політична спрямованість гімнів виражається в запереченні одних суспільно значущих моментів і ствердження інших, надає антите­тичної форми поетичному висловлюванню, закличності, що межує з декларатив­ністю.

Гімни І.Франка завдяки своїм художнім ознакам стали шедеврами української поезії.

6.2. Сонет як віршова форма і як жанр лірики. Жанр сонета у твор­чості І.Франка представлений великою кількістю зразків. Це засвідчує уваж­не ставлення поета до популярної у світовій літературі віршової форми.

Появу сонета пов’язують з ХІІІ століттям, особливої популярності він набув в епоху Відродження. В українську літературу сонет вводять поети-романтики (О.Шпигоцький, М.Шаш­кевич та ін.). З того часу плеяда сонетярів поповнюється все новими і новими іменами. До­статньо згадати таких поетів, як Ю.Федькович, Б.Грінченко, Уляна Кравченко, В.Са­мійленко, Леся Українка, М.Риль­ський, П.Тичина, М.Зеров, Б.-І.Антонич, В.Мисик, М.Бажан, Є.Ма­ланюк, С.Крижанів­ський, А.Малишко, Д.Павличко та ін.

Остаточно не розв’язаним, залишається питання про тверду строфічну форму та жанрове значення сонета, тобто про його жанрову концепцію. Хоча вже тепер більшість дослідників сходяться на думці про подвійну роль сонета: будучи твердою строфічною формою, він може виступати і як жанр (А.Добрянський, А.Каспрук, Б.Іванюк, О.Цюман та ін.).

Стабільність форми сонета впо­рядковує саме поетичне висловлю­вання, створює ситуацію пафосної піднесеності.

Сонети в ліриці І.Франка мусимо розділити на ті, які є лише носіями твердої строфічної форми, і ті, які становлять окремий жанр. У нього є ряд сонетів, котрі належать до жанру вірша-присвяти (“Котляревський”, “Галицьким сонетистам”), вірша-заклику (“Не бійтеся тюрми! (Сонет)”), вірша-романсу (“За що, красавице я так тебе люблю...”) і т. д., у такому разі ми маємо справу з твердою строфіч­ною формою. У жанровій системі лірики І.Франка до сонета як жанру належать твори, котрі не мають ознак інших жанрів. Можна сказати, що жанрова концепція таких віршів визначається естетич­ними параметрами власне сонета.

За способом художнього зображення в І.Франка розрізняємо два типи сонетів – реалістичний і натуралістичний. Перший поєднує в собі принципи реалістичного підходу до життя, що виражається в історичному хронотопі та міметичному сюжеті. Другий – зорієн­тований на фактографізм зображення, простір і час у ньому набувають конкретизованих форм, а сюжет відтворює побутові події.

Сонети І.Франка поділяються на чотири тематичні групи і мають дидактичну заданість.

Першу групу складають сонети про суспільну роль мистецтва (“Сонети – се раби. У форми пута…”, “Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський…”, “Сікстинська мадонна”, “Колись в сонетах Данте і Петрарка…”, “Замовкла пісня, чи ж то їй свобідній…”). Їх  структурна єдність формується пафосом захопленого ставлення до краси.

Скажімо, сюжет твору “Сікстинська мадонна” будується на умовному зверненні автора до адресата-зображення на картині Матері Божої. І.Франко не лише схиляється перед образом Сікстинської мадонни, але й підносить поняття краси до значення абсолюту.

У сонетах групи про суспільну роль мистецтва порушуються дві важливі теми: перша – про естетичну функцію самого сонета (це сонети про сонет), а друга – про роль української пісні в житті людини. В обох випадках їм відводиться найвище місце в поезії та в духовному житті українського народу.

До другої групи творів входять сонети про формування мораль­ного обличчя людини (триптих “У сні мені явились дві богині…”, “І говорила перша: “Я любов…”, “І говорила друга: “Я ненависть…”, диптих “Плив гордо яструб в лазуровім морі…”, “Від того дня вже другий рік пройшов…”, вірш “О, бо і я зазнав раз щось такого…”).

Давньогрецький сюжет про богинь (мойр), що наділяють людину долею, розробляє триптих І.Франка “У сні мені явились дві богині...”, “І говорила перша: “Я любов...”, “І говорила друга: “Я ненависть...”. Світла богиня у вірші є уособленням любові до людей, якою наділяє ліричного героя і закликає його пронести її впродовж усього свого життя. Друга богиня виступає уособленням боротьби зі злом, що розуміється також як прямування до добра, а значить – теж любові до людей. Гріх може здолати лише ненависть до нього. Давньогрецький міф про мойр визначає наскрізність сюжету триптиха.

До другої тематичної групи сонетів І.Франка входять складні композиційні утворення: сонетний триптих і сонетний диптих, звичайний сонет. Пошук щастя людини зводиться до утвердження у свідомості читачів моральних принципів любові до ближнього, ненависті до зла, високого розуміння любові до жінки.

Третя група – це сонети громадянського змісту, що розкривають антигуманну сутність імперій (“Росіє, краю туги та терпіння…”, “Багно гнилеє між країв Європи…”, “Тюрмо народів, обручем сталеним…”). У них пафос піднесеності поєднується з почуттям свободи.

 Четверта група – вірші про насильницьку політику держави та відсутність демократизму в Австро-Угорській імперії. Це сонети натуралістичного плану – “Гей, описали нас, немов худобу…”, “Встаєм раненько, миємось гарненько…”, “Ні, наш тюремний домо­вий порядок…”, “Беруть діру, залізом обкують…”, “Не вільно в казні тютюну курити…”, “Ввійшла фігура. “Як зветéсь ви?” – “Франко…”. І.Франко звернувся до натуралізму в його найбуденніших виявах. Предметом його зображення стала тюрма, життя в’язнів, тобто місце і люди, в житті яких, здавалося б, нічого поетичного немає. І.Франко зумів не тільки достовірно показати, що діється в австро-угорській тюрмі, але й передати, і це головне, душевний стан людей, опущених на найнижчий щабель суспільного існування.

У сонеті “Ввійшла фігура. “Як зветесь ви?” – “Франко...” відтво­рений момент інспекції тюрми вищою посадовою особою. Сюжет розгортається навколо головної постаті, яку автор називає “фігурою”. Формальність перевірки розкриває вражаючу байдужість цісарського чиновництва, дає змогу зрозуміти, що в тюрмі нічого на краще не зміниться.

 У реалістичних сонетах І.Франко використовує алегоричну, антите­тичну та метонімічну форму подачі думки, застосовувана ним діалогічність урізноманітнює хід поетичного висловлювання.

Реалістичні сонети І.Франка не відзначаються троповою насиче­ністю, зате характерною є раціональність їх вживання. Як правило, це порівняння, епітети (в т. ч. постійні епітети, інверсійні епітети), метафори, персоніфікації, метонімії, символічні образи, які несуть на собі основне змістове навантаження, вони можуть виражати політичні ідеї, а також розкривати душевний стан героїв.

Мова реалістичних сонетів І.Франка досить емоційна, багата на фігури художнього синтаксису: психологічні і синтаксичні парале­лізми, алюзії, умовчання, анафори, інверсії, рядкові і строфічні пере­несення, аналогії, зіставлення, клімакси. Вони надають їм жвавості, точності формування думок. Посилюють динаміку висловлювання риторичні запитання, звертання, запере­чення, твердження. Відбір цих засобів відповідає емоційно-смисловому навантаженню творів.

Загальностильовими ознаками натуралістичних сонетів І.Франка є деталізація, а також наскрізна іронія творів, що може доходити до сарказму, глузливого дотепу. Лексика – загальновживана, зі значною домішкою просторічних та слів, пов’язаних з тюремним життям, інколи зустрічаються і латинізми. Ці сонети бідні на тропове оформ­лення. Лише зрідка в них з’являються метафори та метонімії. Якоюсь мірою вони компенсуються подробицями та асоціативними образами. Однак основне смислове та емоційне навантаження лягає на фігури художнього синтаксису – синтаксичні паралелізми, повтори, анафори, рядкові перенесення, антитези. Автор часто вдається до прийомів аналогії та до резюме, що збігається із завершенням твору – замком сонета.

Власне традиційні жанри (гімн, сонет) вказують не лише на єдність української поезії зі світовою, а й відтворюють процес самобутнього розвитку нею відомих поетичних форм. Ці жанри, не втрачаючи свого загальнолітера­турного значення, у поезії І.Франка набувають суто національних рис.

У 7-му розділі “Вірш-алегорія як жанр тропової структури” звертається увага на роль домінуючого у творі художнього образу й виникнення у зв’язку з цим жанру вірша-тропа.

Обґрунтування жанру вірша-тропа знаходимо у працях Б.Іванюка, зокрема, в його монографії “Метафора і літературний твір (струк­турно-типологічний, історико-типологічний і прагматичний аспекти дослідження”, 1999 та ін.). Троп, що наділяється жанроутворюючою силою, виявляється у модифікаційних різновидах, які є наслідком реалізації потенційних можливостей метафори, порівняння, алегорії, символу тощо. Відповідно до цього виникають вірші-метафори, вірші-порівняння, вірші-алегорії, вірші-символи.

 7.1. Жанр вірша-алегорії в репрезентативній ліриці. За зорієнто–ваністю алегорій на реальні образи у віршах “Най­мит”, “Каменярі”, “Христос і хрест”, “Човен”, “Беркут”, “Ідилія” І.Франка стоїть заглибле–ність у поетичну пам’ять народу, пов’язану з міфологемами, породжени–ми фольклорними, античними, християн­ськими словесними традиціями. 

Так жанрова концепція вірша “Каменярі” пов’язана з наскрізним у ньому алегоричним образом каменярів. Загальнолюдський зміст вірша спрямований на пробудження національної свідомості українського народу, без якої досягнення цієї мети неможливе. Вставна парабола про гогів і магогів зі статті І.Франка “З остатніх десятиліть ХІХ в.”, першоджереломи якої є старохристиянський роман “Александрія”, дає нам можливість проникнути у задум автора “Каменярів”. Пояснюючи наведений приклад про гогів і магогів, І.Франко ніби накладає описані в ньому події на сучасне йому суспільно-політичне життя: “Історія нашого українського національного руху в останніх двох десятиліттях пригадує нам образ того заклепанного народу, змушеного пробивати велику віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, цивілізованих націй, а притім позбавленого найважнішого знаряду для сієї праці – заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і не відлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх». Звідси, робить автор висновок, і ті біди, що звалюються на голови як окремих людей, так і народу в цілому.

Сюжет „Каменярів”, з одного боку, породжений обставинами жит­тя, а з другого, запозичений зі старохристиянської літератури, висту­пає основ­ними засобом інакомовності. З його допомогою І.Франко подає в дуже узагальненій формі думку про свій власний народ, про його неволю і справедливе майбутнє. В сюжеті закладена певна модель світового посту­пу в українському національному сприйнятті, розумінні та вираженні.

Проблеми суспільної моралі та естетики порушуються у віршах-алегоріях І.Франка “Зближався день і сон прогнав (невинний)…”, “Женщина. Алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станісла­вові”, “Школа поета. (За Ібсеном)” та ін.

Вірш “Женщина. Алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станіславові” є інтерпретацією сюжету давньогрецького міфу про Пігмаліона. Вірш написаний І.Франком з нагоди заснування Н.Кобринською “Товариства руських женщин у Станіславові” і мав на меті надихнути його членів на продуктивну суспільну працю. В алегоричному образі жінки (оживленої генієм мармурової статуї) автор виклав не лише емансипаційні ідеї, але й визначив її суспільну роль, вказавши шлях до гармонії у стосунках з чоловіком і справжнього щастя.

Для віршів-алегорій І.Франка властиве антитетичне світосприй­няття, що виявляється в антитезовості поетичних фраз та двочас­тинній будові віршів за принципом подія та її пояснення. У цьому разі антитетичність відповідає жанровій структурі іномовлення.

Стильова специфіка віршів-алегорій І.Франка виникає завдяки властивого для жанру стилістичного забарвлення лексики, скажімо, наявність діалектизмів надає більшої виразності тому, що хоче сказати автор; тропове оформлення віршів-алегорій підпорядковується загаль­ній закономірності їх жанрової специфіки і спрямоване на розкриття алегоричного значення головних образів; художньо-синтаксичні фігури емоційно наснажують, драматизують хід поетичної оповіді, інтимізують стосунки між автором (ліричним героєм) та реципієнтом.

Вірші-алегорії І.Франка – це своєрідні форми поетичного  висловлювання, що містять у собі двоякий спосіб передачі думки: прямий та уявний, якому належить головна роль. У сукупності вони творять ідейно-змістову єдність твору.

Поява в репрезентативній ліриці І.Франка віршів-алегорій пов’я­зана з естетичними принципами романтизму.

Восьмий розділ “Медитативні жанри репрезентативної лірики” присвячений розглядові жанрів вірша-медитації, стансів, елегії.

Теоретичною базою дослідження медитативних жанрів є праці Г.Поспєлова, В.Журавського, М.Бондаря, Н.Левчик, В.Корнійчука та ін.

Зі словом “медитація” пов’язані різні поняття, зокрема, “медита­тивна лірика” і власне “медитація”. “Медитативна лірика” вживається для визначення видової належності віршових творів.

Монологічна мова, спрямована вглиб єства ліричного героя, є визначальною ознакою медитативної лірики. Вона не виключає наявності окремого жанру медитації. Під ним треба розуміти вірш, в якому структуротворчу роль виконують роздуми над проблемами життя, власною долею ліричного героя у межах романтичного хронотопу і позитивного морального імперативу.

8.1. Жанр медитації. Вірші-роздуми в репрезентативній ліриці І.Франка складають дві групи – медитативно-зображувальну і медитативну.

Філософування І.Франка і в медитаціях спрямоване у першу чергу на вирішення проблем громадянського змісту, внаслідок чого пое­тична рефлексія, що внутрішньо зумовлена ліричним героєм, має зовнішнє спрямування, тому можна говорити про так званий жанр політичної медитації.

Сюжети медитативно-зображувальної групи віршів І.Франка, як правило, пов’язані з певними місткими за значенням поняттями чи явищами. Як передбачення краху монархічної влади в народнохрис­тиянському дусі трактується поява на небі комети в поезії “Народна гутірка про комету з осені 1882 р.”. Трансформацією сюжету про три богині мойри (парки) є вірш “Три долі” про приреченість на страждання відданому своєму народові ліричного героя. Тягар неволі, який несе край і відповідно ліричний герой, служить поштовхом до роздумів про майбутнє у вірші “Рефлексія”. Ідея необхідності появи провідника народу формує сюжет у віршах “Серцем молився Мойсей...” і диптисі “Поет мовить”, “Україна мовить...”. У вірші „Конкістадори” сюжет про да­лекі мандри і завоювання земель стверджує думку про необхідність здобуття кожним нового становища для себе і для широкого загалу і т.д.

І.Франко застосовує політизовані епітети, метафори, експресивні метафори, порівняння, що розкривають стан душі ліричного героя, характер персонажів, їх роль у розвитку дії творів. Особлива смислова напруга медитативно-зображувальної лірики І.Франка твориться уособленнями, персоніфікаціями, алегоріями і символами.

Художньо-стильові фігури (інверсії, асоціації, умовчання, багато­сполучниковості, кільця, підхоплення, а також риторичні фігури – звертання, запитання, твердження) в цій групі віршів-медитацій І.Франка посилюють агітаційність висловлювання, творять психо­логічну атмосферу самих роздумів.

Другу, медитативну групу віршів, складають твори І.Франка, за­глиблені у внутрішню сутність ліричного героя. Рефлективне поетичне мовлення замикається в самому собі, творячи єдиний субстрат. Серед цієї групи виділяються твори оригінальної компози­ційної структури, екзистенційні, в яких розробляється проблема нещасливої долі людини – “Дармо. (Газеля)”, “Тріолет”, “Апострофа”, “Газеля”, а також твори на онтологічну тему – вірші зі збірки “Зів’яле листя”: “Вона умерла”, “Чорте, демоне розлуки...”, “І він явивсь мені. Не як мара рогата...”, “Матінко моя ріднесенька!”, “Поклін тобі, Буддо!..”, “Самовбійство – се трусіть...” та вірш про походження світу “Мамо-природо!..”.

І.Франко у цих творах, звертаючись до надчуттєвої і навіть надраціональної інтуїції, знаходить різні філософські підходи до трактування порушених проблем.

У вірші “Тріолет” тема нещасливого кохання розкривається через сюжет, що виникає внаслідок умовного діалогу між ліричним героєм і дівчиною, побудованого у формі дорікань. Пафос любовного почуття у вірші “Газеля” творить сюжет поєднанням двовіршів спільним моти­вом у формі запитань від автора до жінки, завдяки чому виникає ситуація філософського осмислення магнетизму любові і т. д.

Для групи екзистенційних медитацій І.Франка властиві прийоми персоніфікації, аналогії, умовного діалогу, розгорнутого звертання. Доля людини має в них різне розуміння, з яким співвідноситься прийом, що творить медитативну форму поетичного висловлювання.

І.Франко знаходить образи, що концептуально відповідають екзистенційній моделі розуміння життя людини.

Онтологічна тема розробляється І.Франком у тісній єдності з сюжетним ходом ліричної драми “Зів’яле листя”. Конфлікт завдяки фаустів­ському мотиву сягає апогею, доведений до відчаю ліричний герой стоїть на межі життя і смерті.

Сюжет вірша-медитації “Матінко моя ріднесенька!..” поєднує в собі давньогрецький міф про мойр та давньоіндійський про Будду. Ліричний герой поклоняється Будді, бо він першим відкрив силу смерті, як засобу звільнення від страждань. У творі І.Франко порушує питання про свободу людини. Герой ліричної драми “Зів’яле листя” прагнув визволення, але, зрозумівши, що досягнути його не просто, вибрав для себе найпростіший шлях – вирішив піти із життя.

Медитація І.Франка “Мамо-природо!..” є виявом в українській літературі інтелектуальної поезії і репрезентує пантеїстичне, попу­лярне ще з часів Г.Сковороди, розуміння світу. В її основі лежить концепція філософського осмислення духовної і матеріальної єдності світу. Сюжет вірша твориться шляхом протиставлення його мате­ріальної сутності і духовних можливостей людини. Природу автор наділяє свідомою творчою силою.

Тропи (порівняння, епітети, метафори, метафоричні фразеоло­гізми) та художньо-синтаксичні фігури (гіперболи, анафори, хіазми, антитези, умовчання; риторичні форми викладу поетичної думки – твердження, запитання, звертання) у віршах-медитаціях І.Франка онтологічного змісту дають змогу заглибитися у філософські проблеми життя і смерті, людини і природи з пантеїстичних позицій.

Стильова своєрідність медитативної групи лірики І.Франка визна­чається здатністю до вираження абстрактних понять екзистенційного й онтологічного змісту.

У поезії І.Франка вірш-роздум не має якогось визначеного жанрового місця. Можна лише говорити про його єдність із ліричним віршем взагалі та філософською лірикою зокрема.

8.2. Станси. Жанр стансів належить до рідкісних виявів струк­турної організації віршового тексту як у світовій, так і в українській поезії. Його провідною художньою ознакою виступає строфа (станса), що передає окрему думку. Кратність висловлювань спрямована на розкриття змісту твору. З’явившись у про­вансальській поезії в епоху середньовіччя, жанр стансів у пісенній формі, що поєднувалася із замкнутістю висловлювання у двох і більше віршових рядках, транс­формується з кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття, набувши медита­тивних ознак, у ліричний жанр європейської поезії з різно­манітною (від чотирьох до дванадцяти віршових рядків) строфічною будовою.

Станси належать до малопродуктивного, зате вишуканого жанру світової літератури.

До циклу І.Франка “Буркутські станси” входять вірші з явно вираженими рисами цього жанру – “Кожда кучера в млі...”, “Дівчино, моя ти рибчино...” та “О, розстроєна скрипка, розстроєна!..”. Склад­ніша справа з поезією “Ользі С.”, яка є присвятою, але за фор­мальними ознаками – це станси.

Станси І.Франка написані катренами з різними системами риму­вання, у кожній строфі висловлюється окрема думка, що виступає складовою змісту твору.

Скажімо, стансова будова вірша „Ользі С.” дає змогу по-філософськи підійти до розуміння любові як унікального явища людських стосунків. Пафос любовного почуття розгортається в сюжет завдяки думкам, що підтверджують одна одну і доводять її винятковість.

Визначальним для стансів є пафос роздумів, що у віршах може мати багато значень та відтінків, завдяки яким і формується їх ліричний сюжет та філософський підхід до поставленої проблеми.

Замкнутість кожної строфи у стансах І.Франка позначається на їх стильовій організації. Пафос смутку у поєднанні з тропами та художньо-синтаксичними фігурами творять стійку жанрову коди­фікацію, здатну до вираження приватних порухів душі поета.

8.3. Елегія. Жанр елегії виник на основі художнього осмислення трагедії людського життя, тобто першометафори смерті, яка знайшла вираження насамперед у некрологічних жанрах – епітафії, прощаль­ному посмертному слові, поминальнику. Елегія пов’язана з ними передачею настроїв суму, туги, що можуть набувати різних відтінків,  залежно від естетичних уподобань певної літературної епохи. Поряд із цим у ній може виражатися надія, сподівання на краще, віра в перемогу добра над злом. В європейській літературній традиції від­бувся відхід від цієї формальної ознаки жанру, залишилася вимога пафосу смутку, що призвело до втрати чіткого жанрового канону і появи модифікацій (любовна елегія, елегія-сповідь, елегія-спогад тощо).

Елегійні вірші з’явилися ще в давній українській літературі. Особливого розповсюдження набули вони у творчості українських поетів-романтиків і пов’язані з використанням досягнень фольклору. У ХІХ столітті виникли різновиди жанру: думка, лірична дума, елегія-пісня, елегія-сповідь.

Цикл “Майові елегії” (“Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням...”, “Бачив рисунок я десь – і забув уже, де його бачив...”, “Ні, аморети, мені за погоничів ви вже нездалі…”, “Стаяли живо сніги, розірвала морозні окови...”, “Щезла з Хребта-гори вже сніговая блискучая кучма...”, що є незакінченим) І.Франка в основному створений у 1901 році. Завдяки силабо-тонічному елегійному дистихові пафос смутку має у віршах своє забарвлення. Його сюжетотворчий потенціал реалізується різними способами. У вірші “Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням...” протиставляються немолоді літа ліричного героя з весною, яка асоціюється з юністю і пов’язаними з нею мріями, що у своїй сукупності завдають йому мук. “Перловий віз” в елегії “Бачив рисунок я десь – і забув уже, де його бачив...” протиставляється згорбленому у полі орачеві. Автор доводить, що мрія і краса здатні підняти людину над буденністю і т. д.

Потік почуттів ліричного героя в “Майових елегіях” І.Франка, що пов’язаний із весною, хвилює душу, виливається в захоплення красою природи, веде до глибоких переживань за долю рідного народу.

Характерною ознакою “Майових елегій” І.Франка є вишуканість поетичної мови. Кожне висловлювання в них насичене витонченими словесними образами та художньо-стильовими фігурами: оригіналь­ними метафорами, порівняннями, епітетами, а також деталізацією оповіді, ремінісценціями, розгорнутими звертаннями, інверсіями, ряд­ковими перенесеннями, риторичними твердженнями, запереченнями та запитаннями. Антитетичність, деталізація та динамізація ведуть у творах поета до драматизації оповіді, протиставлення високих почуттів людини і реальності.

Еволюція медитативних жанрів лірики І.Франка пов’язана з внутрішнім настроєво-інтелектуальним сприйняттям актуальних явищ суспільного життя та моралі.

Романтичний пафос знаходить вираження в медитативних жанрах репрезентативної лірики І.Франка. Вони об’єднуються в групи, різні за походженням, але близькі за своєю тональністю, що творить їх споріднену мікроструктуру.

---

Поспелов Г.Н. Лирика среди литературных родов. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1976. – С. 64.

Франко Іван. Зібр. творів: У 50 т. – Т. 41. – К.: Наук. думка, 1986. – С. 510.