Журавська З. В. Віктимологічні засади боротьби зі злочинністю у місцях позбавлення волі

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, розкривається зміст і стан наукового опрацювання проблеми, її значущість, визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет і методологія дослідження, наукова новизна, практичне й теоретичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів виконаної роботи, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 “Потерпілий та жертва злочину: поняття, ознаки й співвідношення цих дефініцій” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Історія дослідження та вирішення питань потерпілого від злочину в кримінології та інших науках, а також на практиці” зроблено висновок про те, що, незважаючи на значний обсяг робіт, які присвячені проблемам потерпілого від злочину як в Україні, так і за кордоном, досі комплексного дослідження щодо віктимологічних засад запобігання злочинності в місцях позбавлення волі не здійснено. Зокрема, не повністю з’ясованими та вивченими однобічно є такі питання з означеної проблематики:  роль і місце потерпілого від злочину в механізмі злочинної поведінки винної особи, яка вчиняє злочини в місцях позбавлення волі; типи жертв злочинів та їх класифікація в місцях позбавлення волі; зміст і правова природа заходів віктимологічного запобігання злочинам, що вчиняються засудженими в місцях позбавлення волі (загального, індивідуального, спеціально-кримінологічного спрямування); інші питання, які склали предмет даного дисертаційного дослідження, що й обумовило його вибір, мету і завдання.

У підрозділі 1.2. “Поняття “потерпілого” та “жертви” злочину, їх співвідношення” розкрито зміст цих категорій, виходячи з того, що, як показав аналіз міжнародно-правових актів з питань захисту прав потерпілих від злочинів, у більшості із них вживається поняття “жертва злочину”, що не повною мірою відповідає змісту поняття “потерпілий”, який визначений у чинному законодавстві України, зокрема в ст. 49 КПК. Саме тому, в контексті приведення змісту правових норм України до вимог міжнародного права, вивчення цієї проблематики є науково необхідною та обґрунтованою. Як  показали результати вивчення наукових джерел, розробок, пов’язаних із визначенням змісту понять “потерпілий” і “жертва злочину” та їх співвідношення, не бракує. Автор поділяє підходи тих вчених, які вважають, що залежно від того, як вирішується питання щодо розмежування або уніфікації цих понять, робиться висновок про їх тотожність або нетотожність (Ю.В. Баулін, В.І. Борисов). Повною мірою зазначена позиція стосується і науки кримінології, оскільки без урахування місця та ролі потерпілих під час учинення злочину пояснення етіології (природи) злочину в кримінально-виконавчих установах було б неповним, обмежувало б можливості запобіжної діяльності серед засуджених.

Дисертант є прихильником тих науковців, які вважають, що центральним базовим поняттям кримінологічної віктимології є поняття “жертва злочину”, яке більшою мірою сформувалося на підставі вивчення міжнародно-правової практики захисту прав потерпілих від злочину (Л.В. Франк, О.М. Джужа, В.О. Туляков).

Разом із тим дисертант вважає, що визначений процесуально статус потерпілого від злочину має закінчуватися тоді, коли останньому буде відшкодовано повною мірою всі завдані злочином збитки або усунуто заподіяну шкоду. Саме в такому контексті побудовані норми інституту Загальної частини КК України – “Звільнення від кримінальної відповідальності”, який у системі вимог, що пред’являються до винної у вчиненні злочину особи, передбачає дії щодо повного відшкодування завданих для потерпілого від злочину збитків або усунення заподіяної шкоди. Це обумовлює необхідність видозміни ст. 49 КПК та визнання особи потерпілою від злочину й на інших стадіях кримінального судочинства (виконання вироку тощо) та в ході виконання кримінальних покарань, що й запропоновано дисертантом у цій роботі.

Підрозділ 1.3. “Роль потерпілого від злочину в криміналізації та пеналізації суспільно небезпечних діянь у місцях позбавлення волі” присвячений питанням підвищення рівня та ефективності захисту прав потерпілого від злочину в місцях позбавлення волі формами, методами й засобами кримінального права. При цьому основними методами виступають криміналізація (визнання діяння злочином) і пеналізація (визначення системи та видів кримінальних покарань) суспільно небезпечних діянь, а також диференціація кримінальної відповідальності.

Як показали результати цього дослідження, суспільно небезпечна поведінка засудженого характеризується низкою ознак, а саме: самою специфікою середовища в місцях позбавлення волі, що обумовлює неодмінне перебування в умовах протилежних вимог (з боку адміністрації установи виконання покарань та з боку засуджених) і детермінує її злочинну поведінку; це не просто негативна поведінка в місцях позбавлення волі (що є формальною ознакою злочину, передбаченою, зокрема, ст. 391 КК), це життєва позиція людини; вибір злочинної поведінки засудженого обумовлюється не стільки бажанням, скільки вимогами соціального середовища; засуджені перебувають у такому стані, коли вони не готуються до нападу, а швидше, навпаки, – відчувають почуття небезпеки, тривоги та потребують захисту.

Зроблено висновок, що, виходячи зі змісту розділу XVIII Особливої частини КК України “Злочини проти правосуддя”, у якій закріплені злочини, що пов’язані з посяганням на встановлений порядок відбування призначеного судом кримінального покарання (безпосередній об’єкт злочину), слід визнати, що під час їх криміналізації законодавець врахував усі апробовані в науці та на практиці криміноутворюючі (обов’язкові) ознаки складу злочину. Проте низка із них у сучасних умовах втратила свою актуальність та доцільність, а тому об’єктивно потребує видозміни. До таких, передусім, належить ст. 391 КК “Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи”, яку слід видозмінити та привести до методологічних засад побудови кримінально-правових норм Особливої частини КК України, тобто вилучити з її змісту адміністративну преюдицію. Запропоновано авторську редакцію цієї статті. Крім цього, доведено необхідність доповнення ст. 23 КК “Вина” приміткою, у якій би давалося автентичне тлумачення такої ознаки злочину, як ступінь вини.

Розділ 2 “Характеристика сучасного стану злочинності та віктимності в місцях позбавлення волі” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Аналіз злочинності в місцях позбавлення волі та віктимогенних факторів, що впливають на неї” на підставі вивчення теоретичних і практичних джерел дано авторське визначення поняття “злочинність у місцях позбавлення волі”, під якою розуміється кількість зареєстрованих злочинів та засуджених, котрі їх вчинили під час відбування покарання у виді позбавлення волі в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах.

Як установлено, у структурі злочинності в місцях позбавлення волі майже 50 % складають злочини, що пов’язані зі злісною непокорою (ст. 391 КК); 33 % – ухилення від відбування покарання (ст. 390 КК); 6 % – злочини у сфері обігу наркотичних засобів; 4 % – насильство (опір) щодо працівника правоохоронного органу; 4 % – втечі засуджених з місць позбавлення волі (ст. 393 КК); до 1 % відповідно – убивства; тілесні ушкодження; дії, що дезорганізують діяльність виправних установ; інші злочини.

Основними віктимологічними факторами, що детермінують злочинність у місцях позбавлення волі, є: досить активний криміногенний склад засуджених (більшість – це особи, засуджені за вбивства; значна частина – за бандитизм, розбій, інші злочини проти життя і здоров’я особи), тобто складне криміногенне середовище; прорахунки у профілактичній діяльності персоналу місць позбавлення волі, зокрема 70–80 % суб’єктів злочину в УВП і СІЗО – це особи, які не перебували на оперативно-профілактичних обліках, та ті, котрі не належали до категорії так званих злісних порушників (ст. 133 КВК); 33 % від усіх осіб, які перебували на таких обліках (15 % від усіх засуджених, що тримались у місцях позбавлення волі), вчинили нові злочини під час відбування покарання; більше 60 % суб’єктів злочинів – це особи, які належали до категорії порушників, що мали по два й більше дисциплінарні стягнення, але злісними порушниками визнані не були, оскільки за формальними підставами не підпадали під дію ст. 133 КВК із цих питань.

Для нейтралізації дії віктимогенних факторів у місцях позбавлення волі запропоновано низку науково обґрунтованих заходів, серед яких є пропозиція щодо доповнення ст. 5 КВК принципом економії кримінальних репресій, що є одним із пріоритетних у кримінальному праві, але досі законодавчо не закріплений. Це, зокрема, дасть можливість змінити зміст діяльності персоналу УВП і СІЗО у боротьбі зі злочинністю, а саме: перейти від кримінально-репресивного впливу на особу до виправно-ресоціалізаційного та запобіжного з метою недопущення вчинення нових злочинів засудженими (ст. 1 КК та ст. 1 КВК) й забезпечення права засуджених на безпеку (ст. 10 КВК).

Підрозділ 2.2. “Поняття криміногенних та віктимогенних детермінант злочинності в місцях позбавлення волі” присвячений з’ясуванню змісту наукового поняття “боротьби зі злочинністю в місцях позбавлення волі”, яке стало ключовим у визначенні назви цього дисертаційного дослідження. Ця категорія видається більш об’ємною за аналогічні категорії, які вживаються в наукових джерелах, законодавстві та на практиці (попередження, профілактика, запобігання, протидія), що випливає з її змісту. Пропонуємо під боротьбою зі злочинністю в місцях позбавлення волі розуміти комплексну діяльність персоналу УВП і СІЗО, що здійснюється спільно з іншими органами державної влади, насамперед правоохоронними й громадськими формуваннями, і спрямована на запобігання злочинам із боку засуджених у ході відбування ними покарання у виді позбавлення волі, їх присікання на стадії готування чи замаху (ст.ст. 14, 15 КК), розкриття й розслідування вчинених злочинів та притягнення судом винних осіб до кримінальної відповідальності, а також на вирішення інших завдань кримінально-виконавчого законодавства.

Під детермінантами злочинності в місцях позбавлення волі дисертант розуміє діалектично взаємодіючі та взаємообумовлені явища, процеси і стани зовнішнього й внутрішнього характеру, що спричинюють та обумовлюють нову злочинну поведінку засуджених під час їх ізоляції від суспільства згідно з вироком суду в УВП і СІЗО. За результатами проведеного дослідження виділено такі віктимологічні детермінанти злочинності в місцях позбавлення волі: зовнішні, що пов’язані з джерелами загальної злочинності загалом; внутрішні, що детерміновані змістом покарання у виді позбавлення волі та особистісними характеристиками засудженого-рецидивіста; 3) віктимологічні фактори, що детерміновані індивідуальною поведінкою жертв злочинів та які мають місце в УВП і СІЗО.

Для нейтралізації, блокування тощо віктимологічних детермінант злочинності в місцях позбавлення волі запропоновано здійснити низку науково обґрунтованих заходів, найбільш важливим із яких є пропозиція про доповнення ст. 104 КВК “Оперативно-розшукова діяльність в колоніях” ч. 3 наступного змісту: “Для реалізації зазначених у цьому Кодексі завдань оперативні апарати виправних і виховних колоній мають право вести передбачені законом оперативно-профілактичні обліки засуджених, поведінка яких свідчить про можливість учиняти злочин або стати об’єктом злочинних посягань”.

У підрозділі 2.3. “Віктимність та її роль у механізмі вчинення злочину в місцях  позбавлення волі” проаналізовано зміст цього явища, дано його авторське визначення та запропоновано низку обґрунтованих заходів, спрямованих на його подолання й нейтралізацію. Зокрема, під віктимологічними факторами злочинності в місцях позбавлення волі розуміються різноманітні соціальні та психологічні чинники загального та індивідуального характеру, що породжують та обумовлюють віктимну поведінку жертв злочинів в УВП і СІЗО. До них дисертант, зокрема, відносить: конфлікти серед засуджених як результат зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів опонентів або суб’єктів взаємодії; безробіття, низький рівень матеріально-побутового та іншого забезпечення засуджених у місцях позбавлення волі; низький рівень фінансування УВП і СІЗО з державного бюджету; криміногенно активний склад засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, котрі є потенційно загрозливими щодо віктимно уразливих об’єктів; протиріччя у сфері соціального буття кримінального покарання у виді позбавлення волі.

Крім цього, дано авторське визначення віктимізації в місцях позбавлення волі, під якою слід розуміти складову поняття детермінант злочинності в місцях позбавлення волі, а також її віктимні наслідки та процес перетворення на жертву злочину конкретної особи (засудженого, представника адміністрації УВП, інших осіб) або певної спільноти людей (УВП або СІЗО, ДКВС загалом, суспільства та держави).

Для блокування, нейтралізації, подолання зазначеного явища запропоновано низку обґрунтованих заходів, серед яких найбільш значимою є пропозиція щодо викладення першого речення ч. 1 п. 29 ПВР УВП у новій редакції, а саме: “Засуджені мають право на особисту безпеку, незалежно від того, від кого вона виходить або ким створена, а також незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статевої орієнтації й інших особистісних ознак”.

Розділ 3 “Концептуальне визначення та шляхи вдосконалення віктимологічного запобігання злочинам у місцях позбавлення волі” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. “Поняття та зміст віктимологічного запобігання злочинам у місцях позбавлення волі, його правові й організаційні засади, а також основні напрями вдосконалення” присвячений з’ясуванню соціально-правової природи цих понять та обґрунтуванню заходів, спрямованих на підвищення рівня й ефективності віктимологічної профілактики в місцях позбавлення волі. Як установлено, одним із ключових елементів цього процесу в УВП і СІЗО є таке явище, як віктимологічні засади запобігання злочинам у місцях позбавлення волі, під якими автор розуміє сукупність політичних, ідеологічних, теоретичних, практичних та інших форм, напрямів, методів і засобів діяльності, що ґрунтуються на законі, визначені на нормативно-правовому рівні суб’єктів формування та реалізації кримінологічної політики, а саме із виявлення віктимологічних ситуацій і факторів криміналізації злочинної поведінки в ході виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі, їх нейтралізації, блокування, усунення тощо й захисту потенційних жертв злочину.

Для створення ефективних засобів реалізації заходів віктимологічного запобігання злочинам у місцях позбавлення волі розроблено низку науково обґрунтованих пропозицій, серед яких пріоритетною є та, що пов’язана з доповненням абзацу 3 ч. 1 ст. 104 КВК та викладенням цієї статті в новій редакції: “Відповідно до закону в колоніях здійснюється оперативно-розшукова діяльність, основним завданням якої є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп з метою виявлення причин і умов, що сприяють учиненню злочинів та інших правопорушень, а також детермінант  попередньої злочинної діяльності засуджених, за яку вони відбувають кримінальне покарання, та віктимізації злочинності в місцях позбавлення волі”.

У підрозділі 3.2. “Загальносоціальне віктимологічне запобігання злочинам у місцях позбавлення волі” розглядаються питання, пов’язані з реалізацією заходів цього виду профілактики в УВП і СІЗО. Зокрема, до конкретних загальносоціальних віктимологічних заходів із запобігання злочинам у місцях позбавлення волі дисертант відніс: неухильне виконання державою (відповідними її органами) Закону України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України”; виконання належним чином та у повному обсязі Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006–2010 роки”; дотримання взятих на себе Україною зобов’язань щодо приведення умов тримання ув’язнених під варту та засуджених до міжнародних стандартів; активізацію захисних можливостей потенційних жертв злочинів та забезпечення їх безпеки; будівництво та реконструкція існуючих УВП і СІЗО за міжнародними стандартами; підвищення стану локалізації засуджених в УВП і СІЗО; підвищення контролю за станом нагляду за поведінкою засуджених у дільницях виправних колоній.

На підставі узагальнення виведено авторське визначення загальносоціального віктимологічного запобіганням злочинам у місцях позбавлення волі, під яким слід розуміти діяльність різноманітних суб’єктів профілактики злочинів, як правило, неспеціалізованого спрямування (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), що спрямована на виявлення детермінант віктимізації злочинів, що вчиняються в УВП і СІЗО, їх нейтралізацію, блокування, усунення тощо, й забезпечення безпечних умов відбування покарання засудженими та роботи персоналу цих установ.

Для наповнення зазначеної діяльності реальним змістом дисертантом зроблено низку науково обґрунтованих пропозицій, серед яких найбільш важливою є пропозиція що стосується доповнення ч. 1 ст. 95 КВК та викладення її в новій редакції: “Засуджені, поміщені в дільницю карантину, діагностики й розподілу, протягом чотирнадцяти діб піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також психолого-педагогічному та іншому вивченню, включаючи інформацію, отриману в обов’язковому порядку адміністрацією виправної (виховної) колонії від близьких родичів засудженого”.

У підрозділі 3.3. “Індивідуальне віктимологічне запобігання злочинам у місцях позбавлення волі” з’ясовано зміст указаного явища та запропоновано науково обґрунтовані заходи для вдосконалення цього виду профілактики злочинів. Зокрема, під індивідуальним віктимологічним запобіганням злочинам у місцях позбавлення волі автор розуміє особливий вид віктимологічного запобігання злочинам, що здійснюється персоналом УВП і СІЗО спільно з іншими суб’єктами профілактики злочинів та спрямований на виявлення й забезпечення особистої безпеки засуджених та інших осіб з підвищеним рівнем віктимності.

Визначено такі об’єкти віктимологічного запобігання злочинам в УВП і СІЗО: суспільні відносини, пов’язані зі зловживанням і беззаконністю з боку окремих представників адміністрації УВП і СІЗО та активістів-засуджених; права засуджених; встановлені правила поведінки; відносини, породжені конфліктними ситуаціями (програш у карти, використання образливих слів, примус до гомосексуального акту).

Обґрунтовано висновок, що в місцях позбавлення волі має бути застосовано дві взаємопов’язані програми, які повинні діяти у межах змісту індивідуального віктимологічного запобігання злочинам: програми виявлення осіб (засуджених, представників адміністрації УВП і СІЗО) із підвищеною віктимністю; програми корекції віктимності в окремих осіб.

Для реалізації цих програм запропоновано здійснити низку науково обґрунтованих заходів, основним із яких є запропонована автором нова редакція ч. 2 ст. 95 КВК: “За результатами медичного обстеження, первинної психо-діагностики й психолого-педагогічного вивчення та на підставі кримінологічної, кримінально-правової характеристики на кожного засудженого складається індивідуальна програма корегування поведінки, запобігання злочинам та забезпечення особистої безпеки засуджених у місцях позбавлення волі, яка затверджується начальником колонії”, що дасть можливість привести цю діяльність до нормативно-визначених завдань УВП, які встановлені в ст. 1 КВК “Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України”.