УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК ФАКТОР РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Шишкіна Валентина Олександрівна

УДК: 327 (477: 560)

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК ФАКТОР РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
політичних наук

Науковий керівник:
Головченко Володимир Іванович,
доктор політичних наук, професор

Київ - 2006

ПЛАН
Вступ----------------------------------------------------------------------------------------------5
Розділ 1.
Концептуально-теоретичні засади і джерельна база дослідження-----------------14
Розділ 2.
Становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною
2.1. Історико-політичні джерела українсько-турецького партнерства-----45
2.2. Формування чинної договірно-правової бази
двосторонніх взаємин----------------------------------------------------------66
2.3. Українсько-турецьке політичне співробітництво
на державному рівні------------------------------------------------------------77
Розділ 3.
Військове партнерство між Україною і Турецькою Республікою як складова регіональної безпеки
3.1. Роль України і Туреччини у формуванні регіональної
чорноморської системи колективної безпеки-----------------------------96
3.2. Українсько-турецька співпраця у військовій галузі як
перспективний напрямок двостороннього партнерства---------------115
Розділ 4.
Проблемні питання українсько-турецьких відносин у сфері безпеки Чорноморського регіону-------------------------------------------------------------------133
Висновки--------------------------------------------------------------------------------------157
Список використаних джерел і літератури--------------------------------------------164

ВСТУП

Актуальність теми. На початку ХХІ ст. Чорноморський регіон продовжує займати на політичній карті світу надзвичайно важливе місце, оскільки, крім зосереджених у ньому величезних природних багатств, тут пролягають стратегічні транспортні коридори, контроль над якими фактично визначатиме долю всієї Євразії і сьогодні, і в майбутньому. У Причорномор’ї сфокусовано геополітичні, військово-стратегічні, фінансово-економічні та інші інтереси провідних глобальних і регіональних держав та об’єднань. Водночас, після розпаду СРСР протягом тривалого часу тут зростає вакуум безпеки, що крив у собі загрозу для стабільності всього континенту.
З черговою хвилею розширення НАТО на Схід 29 березня 2004 р. і вступом до Північноатлантичного альянсу причорноморських Болгарії й Румунії, очікуваним набуттям ними з 2007 р. повноправного членства в ЄС Чорноморський регіон став зоною безпосереднього інтересу і впливу цих провідних міжнародних інституцій. На Стамбульському саміті НАТО у червні 2004 р. було визнано першорядну важливість регіону для Євроатлантичної безпеки та задекларовано намір генерувати й впроваджувати власну чорноморську політику.
Значною мірою зацікавленість міжнародних акторів у Чорноморському регіоні пов’язана з відкритими у 90-і рр. ХХ ст. багатими родо¬вищами каспійської нафти й можливими проектами її транзиту з Азербайджану та Казахстану до Західної Європи. Україна також зберігає шанс у розподілі й транзиті каспійської нафти. Таким чином, у Причорномор’ї на сьогодні переплітаються інтереси США, Росії, України, Туреччини, держав Центрально-Східної й Західної Європи, центрально¬азійських та закавказьких учасників СНД і країн Середзем¬номор’я. А Україна потребує добрих партнерських стосунків з Азербайджаном, Грузією і, передусім, Туреччиною щодо гарантування безпеки в регіоні для поставок і тран¬зиту нафти через її територію.
Але до середини 90-х рр. південному або чорноморському напрямку зовнішньої політики України відво¬дилася другорядна роль порівняно із західним та північним. Це було зумовлено низкою причин: зброй¬ним конфліктом між Вірменією та Азербайджаном через Нагірний Карабах; кризовою ситуацією на Північному Кавказі; громадянською війною в Грузії; територіальними претензіями Румунії до України; загостренням Придністровського конфлікту; проблемою Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах тощо. Крім того, в перші роки незалежності Україна намагалася налагодити тісні стосун¬ки із Заходом, щоб вийти з „тіні Росії”.
Попри вищезазначене, співробітництво з Турецькою Республікою має особливе значення для самоствердження України на регіональному і глобальному рівнях. Об’єктивні засади, якими взаємовідносини України з Туреччиною висуваються на пріоритетні позиції, поля¬гають у тому, що обидві держави є взаємодоповнюючими сторонами транспорт¬но-комунікаційного коридору, котрий зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему. Перспективи такої взаємодії важко переоцінити, оскільки вона дає можливість вважати Україну стратегічним політичним і економічним партнером для будь-якої держави, що входить до системи міжнарод¬ного співтовариства.
Після відновлення незалежності України між Києвом і Анкарою не виникало принципових спірних питань, а у вирішенні проблем воєнної й економічної безпеки в Чорноморському регіоні, його демілітаризації зацікавлені обидві сторони. Інтереси України і Туреччини багато в чому співпадають у пошукові балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в регіоні після розпаду СРСР. Туреччина – ключова держава для України у розвиткові відносин із країнами Східного Середземномор’я та Близького Сходу. Зближення України з Туреччиною зумовлене і компліментарністю економік, співпрацею у форматі Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).
Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, вихід на великі ринки країн регіону через розбудову зручних та безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Водночас наша держава зацікавлена в усуненні загроз власній безпеці зі Сходу, особливо з конфліктних районів (нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес та ін.), шляхом створення спільних регіональних механізмів. Турецька Республіка в цьому разі є найперспективнішим партнером України.
Співробітництво з Туреччиною задля підтримання безпеки в Чорноморському регіоні суттєво допоможе Україні реалізувати власні унікальні природні можливості держави-транзитора в розвиткові економічних зв’язків Заходу зі Сходом. Київ має серйозний шанс відіграти помітну роль на пострадянському просторі в організації нової системи безпеки і стабільності в регіоні, створенні сучасних моделей стратегічного партнерства з новими незалежними державами.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 0197U015201), наукової теми Інституту міжнародних відносин “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (№ 01БФ048-01 державної реєстрації). У рамках зазначеної програми дисертаційна робота відповідає одному з напрямків діяльності кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації сучасної системи міжнародних відносин” (номер держреєстрації 0197U003325).
Наукове завдання, що розв’язується в дослідженні, полягає у з’ясуванні ролі й місця українсько-турецького партнерства в гарантуванні безпеки Чорноморського регіону.
Об’єктом дослідження є українсько-турецькі відносини в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.
Предметом дослідження є українсько-турецьке співробітництво у розбудові системи регіональної безпеки.
Мета дисертаційної роботи полягає у з’ясуванні причин, факторів і особливостей процесу становлення партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою та вивченні їхнього впливу на формування системи безпеки в Чорноморському регіоні.
Зазначена мета дослідження передбачає вирішення наступних завдань:
- з’ясувати міжнародно-історичне підґрунтя українсько-турецького партнерства;
- розкрити місце Чорноморського регіону в системі міжцивілізаційних відносин;
- проаналізувати зміну балансу сил у Чорноморському регіоні в умовах розпаду біполярної системи міжнародних відносин та її вплив на становлення українсько-турецького співробітництва, а також розкрити конфліктогенність регіону в постбіполярній системі міжнародних відносин;
- визначити сучасні стратегічні інтереси України й Туреччини в Чорноморському регіоні;
- з’ясувати пріоритетні напрямки й геополітичну значимість українсько-турецького співробітництва у сфері регіональної безпеки та визначити якісний рівень міждержавних відносин України з Турецькою Республікою на сучасному етапі;
- окреслити оптимальну схему партнерських стосунків України з ключовими міжнародними акторами в Чорноморському регіоні.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1991-2004 рр., коли Україна виступала в якості повноправного суб’єкта міжнародних відносин у стосунках із Турецької Республікою. Нижня межа дослідження зумовлена завершенням процесу суверенізації Української РСР в умовах стрімкого розпаду Радянського Союзу й позначена прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет 1990 р. та офіційним візитом Президента Турецької Республіки Т.Озала до Києва 13-14 березня 1991 р. Верхня межа роботи визначена, з одного боку, завершенням другого терміну президентства Л.Кучми й приходом до влади в Україні прибічників європейської та євроатлантичної інтеграції держави, а з іншого, - рішенням Європейської Ради від 17 грудня 2004 р. щодо близького початку переговорів про членство Туреччини в Євросоюзі. Зазначені обставини суттєво скоригували перспективи українсько-турецького регіонального партнерства.
При з’ясуванні історико-політичного підґрунтя українсько-турецького партнерства хронологічні рамки дослідження розширено за рахунок доби Української козацької держави середини ХVІІ – ХVІІІ ст. й Української революції 1917-1921 рр., коли національні державні структури виступали на міжнародній арені в якості суверенних акторів.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є загальнонауові принципи об’єктивності, практичної доцільності та прогнозування, що передбачають усебічне висвітлення і комплексний аналіз політичних та суспільних процесів на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. У роботі використані загальнофілософські, загальнонаукові та міждисциплінарні методи дослідження – системно-структурного, системно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу.
В якості основних методів дослідження були обрані системний, геополітичний та історичний аналіз, що дають можливість представити комплексне бачення регіонального середовища безпеки, його еволюції та механізмів зміцнення стабільності у регіоні. Зокрема, системний аналіз застосований для розкриття внутрішньої організації та взаємовідносин у Чорноморському регіоні. Для дослідження процесів і особливостей регіонального розвитку з урахуванням комплексного впливу географічних, політичних, воєнних, етнорелігійних, екологічних та інших факторів здобувачем був використаний геополітичний аналіз. При з’ясуванні історичних підстав і закономірностей виникнення та розвитку відносин конструктивного партнерства України з Турецькою Республікою застосовувалися історичний і порівняльний підходи. Для оцінки перспективного розвитку того чи іншого явища використовувалися аналітико-прогностичні методи, а при визначенні головних характеристик оптимальної моделі регіональної безпеки – емпірико-теоретичне моделювання.
У своєму дослідженні автор також застосував елементи теорії прийняття рішень для дослідження принципів ухвалення рішень керівництвом обох держав під час налагодження ними партнерських відносин. При аналізі емпіричного досвіду розвитку міжнародних відносин у Чорноморському регіоні автор застосовував емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи дослідження. Вищезазначені підходи та методи дозволили розкрити структуру двосторонніх відносин та провести комплексне дослідження партнерства між Україною й Туреччиною в гарантуванні безпеки у Чорноморському регіоні.
Наукова новизна дослідження визначається, передусім, міжнародно-політичним авторським підходом здобувача до аналізу проблеми підтримання стабільності й безпеки в Чорноморському регіоні та її взаємозв’язку з формуванням і розвитком партнерських стосунків між Україною й Туреччиною на сучасному етапі. В такій площині і в рамках вищезазначених дослідницьких завдань проблема спеціально не розглядалася.
Загальне визначення наукової новизни дисертації конкретизується наступними результатами:
- з’ясовано витоки й місце „чорноморської доктрини” у зовнішньополітичній діяльності незалежної Української держави як органічного доповнення й урівноважуючого фактора її західного та північно-східного векторів;
- з урахуванням здобутків вітчизняної й зарубіжної політичної думки визначено геополітичну сутність Чорноморського регіону в умовах постбіполярної системи міжнародних відносин як „регіонального безпекового комплексу” та фактори його конфліктогенності;
- висвітлено історико-політичні підстави українсько-турецького співробітництва в якості інструмента стабільності в Чорноморському регіоні й забезпечення національно-державних інтересів;
- запропоновано авторську періодизацію і здійснено аналіз існуючих відносин „конструктивного партнерства” між Україною й Турецькою Республікою, що за своїм якісним рівнем наближаються до стратегічних взаємин;
- на основі компаративного розгляду зовнішньополітичних стратегій України й Турецької Республіки в Чорноморському регіоні обґрунтовано положення про їхню конструктивну природу, що випливає з потреб євроінтеграційного курсу, диверсифікації джерел енергопостачання, економізації й прагматизації зовнішньої політики.
- виявлено і залучено до наукового обігу й аналізу значний фактичний матеріал, що зберігається в фондах Поточних архівів Міністерств закордонних справ і оборони України, Міністерства закордонних справ Турецької Республіки та уточнює обставини формування й реалізації геополітичних інтересів обох держав.
Наукове значення дисертації полягає в тому, що обґрунтовані в ній наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою в рамках загального розроблення категорії міждержавного співробітництва. Використана в дисертації системна методологія дозволяє й надалі розглядати партнерські стосунки не лише як зносини двох чи більше міжнародних акторів, а й вивчати їх як окремі міжнародно-ситуаційні підсистеми (в даному випадку – Чорноморського регіону), з’ясовуючи рівень впливу таких підсистем на глобальну систему міжнародних відносин.
На основі проаналізованої в дисертації концепції українсько-турецького „конструктивного” партнерства як особливого виду міждержавного співробітництва та запропонованих теоретичних моделей підтримання безпеки у Чорноморському регіоні можливим є проведення компаративних досліджень, пов’язаних із типологією та прогнозуванням розвитку цього виду співробітництва.
Практичне використання результатів дослідження визначається його актуальністю, новизною та сукупністю положень, які виносяться на захист. Можна виділити такі аспекти практичного значення дисертації:
прикладний – у діяльності зовнішньополітичних та інших державних відомств України при розробленні практичних питань двостороннього співробітництва регіональної та глобальної безпеки; при підготовці нової концепції зовнішньої політики України, зокрема, при визначенні ефективних шляхів реалізації національних інтересів та досягнення головних зовнішньополітичних цілей України – інтеграції до ЄС і НАТО;
навчальний – у процесі підготовки та викладання у вищих навчальних закладах курсів та спецкурсів з проблем безпеки і регіоналістики; результати дослідження й концептуальні матеріали дисертації можуть бути використані, зокрема, при написанні курсів лекцій, навчальних посібників і підручників з дисциплін „Міжнародні відносини та зовнішня політика”, “Країнознавство”, „Зовнішня політика України”, „Геополітика України”, „Зовнішня політика країн Азії” тощо.
Апробація результатів дослідження. Основні висновки й тези дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Наукові положення дисертації були оприлюднені у виступах на міжнародних наукових конференціях “Глобалізаційні та інтеграційні процеси в сучасному світі: виклики та шанси для України”(15-17 травня 2003 р., Львів), “Проблеми розвитку та управління інтеграційними процесами на міжнародному ринку вищої освіти і науки”(15-17 жовтня 2003 р., Ужгород), „Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 11 березня 2004 р.).
Основні положення та висновки дослідження та знайшли відображення у п’яти одноосібних статтях, три з них – у фахових наукових виданнях, затверджених переліком ВАК України.
Структурно дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи – 183 сторінки, у тому числі основна частина – 163 сторінки, бібліографія складає 215 найменувань українською, російською, англійською й турецькою мовами на 20 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. У сучасній зовнішній політиці України дедалі вагомішої ролі й помітнішого значення набуває її південний вектор. В усі періоди незалежного державного існування, починаючи з епохи княжої Русі та її станового хребта - шляху „із варягів у греки”, яким спрямовувався головний колонізаційний потік східних слов’ян, наша країна намагалася суттєво впливати на військово-політичні, безпекові, торговельно-економічні й культурні зносини в Чорноморському регіоні, по-можливості утвердитися в ньому в якості регіонального „центру сили” – „Чорноморської фортеці”.
Після підписання Брестського мирного договору між УНР і Центральними державами Туреччина з гіпотетичного перетворилася в юридичного союзника України, встановивши з нею дипломатичні й консульські відносини. Але розпад Османської імперії внаслідок поразки у Першій світовій війні й утвердження радянської влади в Україні унеможливили на тому етапі реалізацію партнерської моделі двосторонніх відносин у Чорноморському регіоні.
2. Аналіз, проведений у даному дослідженні, дозволяє стверджувати, що існують всі підстави для виділення Чорноморського геополітичного регіону, формоутворюючими факторами котрого є наявність у відповідних держав виходу до Чорного моря, спільність сукупності інтересів та шляхів реалізації цілей щодо використання його вигідного географічного розташування, природних ресурсів та можливостей, які випливають зі статусу прибережних держав. Разом із тим, Чорноморський регіон є природною сферою тяжіння для багатьох країн, які безпосередньо не пов’язані з морем, але мають тут серйозні економічні й транспортні інтереси.
Упродовж віків Чорноморський регіон, розташований на стику східно-християнського й ісламського світів, був конфліктним місцем змагання провідних держав Європи (Візантія, імперія Габсбургів, Німеччина, Росія) й Азії (Туреччина) за домінування в ньому. Під час „холодної війни” тут точилася стратегічна боротьба між Сходом (Організація Варшавського договору) і Заходом (НАТО), коли рішуча політика і військова присутність наддержав забезпечували стабільність, хоча й напружену.
3. На початку 90-х рр. ХХ ст. навколо Чорного моря склалася принципово нова геополітична ситуація: вперше з часів Античності в регіоні можна було спостерігати дійсно численну міжнародну присутність (під час „холодної війни”, за винятком Турецької Республіки, Чорноморський регіон був оточений СРСР та його сателітами і закритий для зовнішнього впливу). Це, поряд із виникненням регіональних організацій ГУАМ і ОЧЕС, які можуть компенсувати характерну слабкість ширших міжнародних колективних безпекових угод, збільшило сподівання на встановлення співробітництва і стабільності в Чорноморському регіоні.
Водночас, після закінчення блокового протистояння Чорноморський регіон став важко керованим; розпад СРСР звільнив давні джерела напруги й претензій, котрі стримувала й маскувала „холодна війна”. Фундаментальні геополітичні зміни після її завершення призвели до абсолютно нової конфігурації в регіоні. З одного боку, зростаюча кількість територіальних, національних, етнічних і релігійних суперечок сприяла появі „гарячих точок” у Молдові, Грузії, Росії й Вірменії, причому наявні миротворчі інструменти (ООН, ОБСЄ, НАТО, договори з розбудови безпеки та довіри) виявилися недостатньо результативними.
Крім того, Чорноморський регіон має низку міжнародно-правових проблем, відкладання урегулювання котрих здатне призвести до загострення міждержавних відносин:
- невизначеність правового статусу російського Чорноморського флоту, що базується на території України, після припинення дії „Перехідних положень” її Конституції;
- українсько-румунські суперечності щодо делімітації й демаркації міждержавного кордону та розподілу територіального шельфу;
- запровадження Туреччиною нових правил проходження іноземними суднами Чорноморських проток, що суперечать Конвенції Монтрьо;
- неврегульованість питання використання живих ресурсів Чорного моря, що призводить до незаконного виловлювання риби у виключній економічній зоні й територіальних водах інших держав;
- неврегульованість питання захисту Чорного моря від забруднення внаслідок катастроф на морі чи промислового використання континентального шельфу;
- захист міжнародних транспортних коридорів, що пролягають поблизу зон міжетнічних або міжрелігійних конфліктів;
Для Чорноморського регіону властивий чітко виражений дуалізм міждержавних відносин, коли стосунки співробітництва й протиборства виявляються практично одночасно, існує переплетіння різних за своїм характером політичних проблем та протилежних тенденцій їхнього розширення, політичних відносин у цілому. Щоб об’єднати їх певним спільним напрямом, передусім у площині безпеки, потрібна низка умов суб’єктивного характеру, зокрема – спільне бачення майбутнього регіону та відповідна політична воля керівництва причорноморських держав.
Але з об’єктивних причин і в перші роки після ухвалення Акту проголошення незалежності України чорноморському напрямкові зовнішньої політики молодої держави відводилося другорядне місце, порівняно із західним (трансатлантичним) та північно-східним. Істотними успіхами вітчизняної дипломатії в той час стали напрацювання міжнародно-правової бази українсько-турецького партнерства і конструктивне співробітництво двох держав.
4. На середину 90-х рр. ХХ ст. Турецька Республіка перетворилася в потужного субрегіонального лідера з власними інтересами, що в умовах структурних змін у посткомуністичному світі виробляла окремий геополітичний ресурс. Звільнившись від комуністичної загрози з Півночі (СРСР) та Балкан (Болгарія), Анкара почала здійснювати подвійно зорієнтований зовнішньополітичний курс: з одного боку – на вступ до Євросоюзу, з іншого – на проекцію власної економічної й політичної потуги на Кавказький і Центральноазійський регіони.
Отже, крім належності до транспортно-комунікаційного коридору, що зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему, членства в НАТО, ОЕСР, СОТ, Чорноморському консорціумі та інших впливових міжнародних організаціях, значущість Турецької Республіки для України посилюється й завдяки досить міцним позиціям Анкари на всьому просторі Алтайсько-Карпатської дуги, до складу котрої входять і тюркомовні країни центральноазійського та кавказького регіонів. Тому Туреччина тут може виступити надійним партнером України при лобіюванні її національних інтересів під час налагодження вигідних двосторонніх і багатосторонніх взаємовідносин, відіграючи для реалізації інтересів Києва на Кавказі й у Центральній Азії таку саму роль, як і Польща у Європі.
Отримуючи сьогодні енергоносії переважно з Російської Федерації (близько 60 % їхнього імпорту), Україна не в змозі гарантувати власну енергетичну безпеку й потребує диверсифікації поставок нафти за рахунок енергетичної сировини з Каспійського регіону, що уможливлює проведення активнішої зовнішньої політики. Тому Київ особливо зацікавлений у транспортуванні каспійської „великої нафти” за маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди-Гданськ, що є найкоротшим і економічно найдоцільнішим при поставках каспійських енергоносіїв у Центральну й Західну Європу. Але в даному випадку Турецька Республіка завдяки тісним політичним стосункам із США, оформленим у моделі „представницького стратегічного партнерства”, і непослідовності „багатовекторної” зовнішньої політики України виступила геополітичним конкурентом останньої. І все ж об’єктивних причин для конфлікту національно-державних (на відміну від бізнесових) інтересів України і Турецької Республіки у Чорноморському регіоні немає.
5. Стратегічні завдання, що постають у внутрішній і зовнішній політиці незалежної України, та урядові заходи, спрямовані на їхню реалізацію, знаходять розуміння, підтримку і всіляке сприяння з боку Турецької Республіки. Анкара розглядає свої відносини з Києвом з перспективи набагато ширших безпекових рамок, що мають утримати баланс сил у Східній Європі й навколо Чорного моря. Тому незалежність і територіальна цілісність України, котра посідає центральне місце в регіоні, якнайкраще відповідають національним інтересам Турецької Республіки. В міжнародній системі Анкара, керуючись політикою „відкритих дверей” у рамках НАТО й виступаючи за відкритість Європейського Союзу для всіх країн, які поділяють демократичні цінності й досягли відповідних критеріїв, є надійним прибічником курсу Києва на європейську і євроатлантичну інтеграцію.
Українсько-турецьке партнерство в галузі безпеки відзначається гнучкістю, що є надзвичайно важливим в умовах глобалізації сучасних міжнародних відносин. Коли світовій і регіональній безпеці почав відкрито загрожувати міжнародний тероризм, Київ і Анкара налагодили консультативний механізм обміну досвідом і вироблення шляхів спільного протистояння епідемії тероризму. Міжнародно-політична значимість українсько-турецької безпекової співпраці зростає й тому, що на сьогодні зарано говорити про можливість формування регіонального інтеграційного угруповання для гарантування безпеки як головну консолідуючу ідею. Без копіткого й послідовного узгодження політичних та економічних інтересів різних держав Чорноморського регіону справа виглядає як утопія, про що свідчить приклад млявого та непевного розвитку системи ГУАМ, слабка ефективність ОЧЕС.
Конструктивне партнерство, яке протягом останнього десятиліття характеризує стан взаємодії України й Туреччини в Чорноморському регіоні, охоплює практично всі можливі сфери двосторонніх відносин, і на кожному напрямі досягнуто суттєвих результатів. Українсько-турецьку співпрацю в безпековій, політико-дипломатичній, військовій галузях, без перебільшення, можна назвати одним із взірців продуктивної різноплановості у вітчизняній зовнішній політиці. Її вдалося досягти, значною мірою, завдяки зусиллям вищого керівництва двох держав, яке зуміло налагодити тісні контакти, визначити обопільні інтереси й намітити конкретні шляхи всебічної взаємодії.
Можна стверджувати, що сучасні українсько-турецькі міждержавні взаємини загалом відповідають критеріям стратегічного партнерства, виходячи як з інтенсивності двосторонніх контактів, поступальності відносин співробітництва, високого рівня взаємодії та взаємної підтримки в рамках міжнародних організацій, так і з активної співпраці в політичній, торговельно-економічній, військовій, науково-технічній та гуманітарній сферах, однакового розуміння сторонами сутності відносин партнерства.
6. У найближчій перспективі розвиток партнерських відносин України з Турецькою Республікою у Чорноморському регіоні доцільно й далі вести переважно в рамках двостороннього співробітництва, уникаючи їх перетворення на формалізований стратегічний військово-політичний альянс. Суттєві елементи останнього посилюватимуться лише в межах інтеграції України в НАТО. Водночас у реалізації національних інтересів у близькосхідному напрямку Україна може поділити стратегічне співробітництво з основними учасниками базового трикутника США-Ізраїль-Туреччина.
Як регіональний міжнародний актор, що займає надзвичайно вигідне геополітичне розташування, Україна здатна відігравати вирішальну стабілізуючу роль у Чорноморському басейні. Проте реалії кінця ХХ – початку ХХІ ст. абсолютно не відповідали потенціалові нашої держави з огляду на її внутрішню слабкість (незавершеність процесу формування політичної нації, суттєві регіональні відмінності політичної культури населення, відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо пріоритетних державних інтересів, передусім, на міжнародній арені, полярність і атомізованість партійної системи та ін.) та непослідовність зовнішньополітичних пріоритетів владної еліти за президентства Л.Кучми.
Виходячи з визначальних для подальшого розвитку України національних інтересів у сенсі державного будівництва й геополітичного утвердження, враховуючи політико-економічний стан і зовнішньополітичні можливості нашої держави, в її регіональній політиці у Причорномор’ї доцільно посилити прагматизм у вигляді доктрини україноцентризму, зосередитись на поглибленні партнерських відносин, передусім, з Туреччиною, Грузією й Азербайджаном. Це дозволить сформувати східний вектор європейської системи безпеки і розвине співробітництво в рамках євразійського „Шовкового шляху”. Необхідною ж умовою формування безпекових структур у Чорноморському регіоні є чітке визначення концепції побудови спільної регіональної ідентичності причорноморських країн, що сприяло б їхньому входженню до Євросоюзу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Айдін М. Внесок ОЧЕС у розвиток євразійського простору: альтернативні перспективи для архітектури європейської безпеки // Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні: Збірка статей. – Гол. редактор: Б.Парахонський. – К.: „Академпрес”, 2003. – С.17-25.
2. Ататюрк Мустафа Кемаль. Избранные произведения, речи, выступления. – М.: Политиздат, 1966. – 288 с.
3. Бадрак В. Прелюдия к турецкому тендеру // Зеркало недели. – 1998, 18-24 июля.
4. Бадрак В. В прицеле – снова Пакистан и Турция // Зеркало недели. – 1999, 21-27 марта.
5. Бадрак В. Плодотворный «IDEF» // Зеркало недели. – 1999, 2-7 октября.
6. Бадрак В. Танковая атака в Турции // Зеркало недели. – 2000, 12-18 февраля.
7. Бадрак В. Позиционный успех Т-84 // Зеркало недели. – 2000, 29 апреля – 5 мая.
8. Бадрак В. Ревизия приоритетов на рынке оружия // Зеркало недели. – 2000, 15-21 апреля.
9. Бадрак В. Танковые страсти // Зеркало недели. – 2001, 31 марта – 6 апреля.
10. Бадрак В. Крутое пике бронетанкостроения // Зеркало недели. – 2001, 18-22 августа.
11. Бадрак В. Двери в Европу необходимо открывать самим // Зеркало недели. – 2002. – 5-11 октября.
12. Бейоглу Ф. Формування Чорноморського регіону економічного співробітництва: Автореф. дис… канд. екон. наук: (08.05.03) / Київ. ун-т ім. Т.Г.Шевченка, Ін-т. міжнар. відносин. – К., 1995. – 21 с.
13. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. – М.: Международные отношения, 1999. – 256 с.
14. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство / Пер. с англ. – М.: Международные отношения, 2004. – 288 с.
15. Биковський Л. Туреччина. Бібліографічні матеріали. – Варшава: Український Чорноморський інститут, 1940. – 64 с.
16. Біленко Т. Стан та перспективи українсько-турецьких зовнішньоекономічних відносин на засадах сталого розвитку // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.526-531.
17. Борисенко Е. Черноморская зона свободной торговли // Международная жизнь. – 1999. - № 1. – С.45-53.
18. Варбанець П. Режим шаріату країні не загрожує. Іслам у турецькій політиці // Політика і час. – 2002. - № 10. – С.44-49.
19. Варбанець П. Політичний іслам у Туреччині: між фантомом і реальністю // Людина і політика. – 2003. - № 4. – С.35-39.
20. Варбанець П. У повітрі запахло змінами. Регіональні пріоритети зовнішньої політики Туреччини // Політика і час. – 2003. - № 7. – С.51-58.
21. Василенко С. Геополітичні вектори України: витоки й особливості їх формування // Нова політика. – 2000. - № 3. – С.46-51.
22. Василенко С. “Чорноморська доктрина” України та її сучасні виміри // Людина і політика. – 2002. - № 4. – С.11-25.
23. Василенко С. Українська геополітика: південний вектор // Віче. – 2002. - № 6. – С.14-20.
24. Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд., підгот. текстів та фотоматеріалів, комент., приміт. А.П.Демиденка. – К.: Веселка, 1992. – 551 с.
25. Волович О. Між Сходом і Заходом. Туреччина на європейсько-азіатському роздоріжжі // Політика і час. – 1998. - № 8. – С.22-26.
26. Волошина Н. Становлення відносин між Туреччиною та Україною на сучасному етапі // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.548-551.
27. Высоцкий А.Ф. Морской регионализм. – К.: Наукова думка, 1986. – 194 с.
28. Галенко О.І. Про татарські набіги на українські землі // Український історичний журнал. – 2003. - № 6. – С.52-68.
29. Галюк А. Сучасні напрямки та проблеми стратегічного співробітництва України та Туреччини // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.557-565.
30. Глєбов С. Двосторонні економічні ініціативи у чорноморській системі міжнародних відносин як фактор зниження конфліктності в регіоні // Нова політика. – 2000. - № 3. – С.43-45.
31. Глєбов С.В. Становлення системи безпеки і співробітництва в Чорноморському регіоні та роль України у цьому процесі (1990-ті роки): Автореф. дис... канд. політ. наук: (23.00.04) / Одес. нац. юрид. акад. – Одеса, 2002. – 16 с.
32. Гондюл В. Моделювання та прогнозування взаємин між Україною та Туреччиною на початку ХХІ століття // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.610-619.
33. Гончаренко А. (Сергей). Мифы украинской дипломатии // Зеркало недели. – 1999, 17-23 июля.
34. Гончаренко О. Чорноморсько-Каспійський регіон у системі європейської та глобальної безпеки // Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні: Збірка статей. – Гол. редактор: Б.Парахонський. – К.: „Академпрес”, 2003. – С.26-30.
35. Гончаренко О. Кавказький вузол. Проблеми безпеки Каспійсько- Чорноморського регіону // Політика і час. – 2004. - № 1. – С.51-55.
36. Гумпель В. На стыке Европы и Азии. Посредническая роль Турции как региональной власти // Международная политика. – 1998. - № 1 // http://www.deutschebotschaft-moskau.ru/ru/bibliothek/internationale-politik/1998-01/article04.html.
37. Гуржій І.О. Україна і Близький та Середній Схід. – К.: „Наукова думка”, 1968. – 354 с.
38. ГУУАМ: проблемы и перспективы развития транспортно-коммуникационных коридоров // Материалы ІІ Международной научно-практической конференции. Ялта, 4-5 июня 2000 г. – К., 2000. – 184 с.
39. Дашкевич Я.Р. Ясир з України (ХV – перша половина ХVІІ ст.) як історико-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип.. 2. – К.: Наукова думка, 1993. – С.40-47.
40. Дашкевич Я. Протурецька орієнтація ХVІ-ХVІІ ст. в Україні та міжнародні відносин // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.60-66.
41. Дергачов О. Міжнародне становище України // Політична думка. – 2000. - № 2. – С.92-111.
42. Договор о дружбе и братстве между Украинской Социалистической Советской Республикой и Турцией // Документы внешней политики СССР. – Т.V. – М.: Издательство политической литературы, 1961. – С.9-14.
43. Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою // Політика і час. – 1994. - № 7. – С.25-29.
44. Документи Богдана Хмельницького (1648-1657). – К.: Наукова думка, 1961. – 324 с.
45. Долгов І. Не лише Чорне море єднає нас. Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє // Політика і час. – 2003. - № 1. – С.3-11.
46. Долгов І., Зварич В. „Передова країна” у пошуку своєї ідентичності. Проект США „ширший Близький Схід”: перспективи для Туреччини // Політика і час. – 2004. - № 7-8. – С.61-70.
47. Дорошенко Д.І. Історія України, 1917-1923. В 2-х т.: Документально-наукове видання / Упоряд.: К.Ю.Галушко. – Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К.: Темпора, 2002. – 352 с.
48. Дудченко М.А., Муравйов О.І. Чорноморське економічне співробітництво та Європейська енергетична Хартія як передумови диверсифікації джерел енергоносіїв для України // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Міжнародні відносини. – 1998. – Випуск 8. – С.45-48.
49. Егоров В.К. Россия и Турция: линия противоречий // Ближний Восток и современность. Сборник статей (выпуск девятый). - М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2000. – С.320-329.
50. Еременко А. Бакинские сны президентов: сбудутся – не сбудутся // Зеркало недели. – 1998, 12-18 сентября.
51. Єременко С. Захід відкриває для себе Чорноморський регіон. З міжнародного семінару в Бухаресті // Політика і час. – 2004. - № 12. – С.35-39.
52. Жангожа Р., Негель Л. Гострі кути українсько-російсько-турецького трикутника // Віче. – 1999. - № 11. – С.92-99.
53. Жангожа Р. Політична складова транспортування нафти з каспійського шельфу трубопроводом Одеса – Броди – Гданськ // Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні: Збірка статей. – Гол. редактор: Б.Парахонський. – К.: „Академпрес”, 2003. – С.160-178.
54. Задонский С.М. Роль военного фактора во внутренней и внешней политике Турции // Армия и власть на Ближнем Востоке: от авторитаризма к демократии (Сборник статей) / Отв. ред. В.М.Ахмедов. - М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2002. - С.380-396.
55. Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. - № 39 – Ст.351.
56. Зам’ятін В. Знайомство з новим турецьким президентом // День. – 2000, 23 листопада.
57. Зам’ятін В. Проблем немає, є колізії // День. – 2000, 24 листопада.
58. Звонкова Г.В. Розвиток дипломатичних традицій Київської Русі у відносинах України з Туреччиною // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – К., 1999. – Вип.2. – С.113-116.
59. Зібрання чинних міжнародних договорів України: Офіційне видання / За заг. ред. А.М.Зленка. – Том 1: 1990-1991 рр. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. – 456 с.
60. Золотоверх Л.О. Проблеми формування регіональної системи економічного співробітництва в країнах Чорноморського регіону // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Міжнародні відносини. – 2001. – Випуск 19. – С.16-20.
61. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова // Драгоманов М.П. Вибране („...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”). – К.: Либідь, 1991. – С.46-59.
62. Йылмаз Бахри. «Потерянное десятилетие»: Промежуточный итог экономических и политических реформ в Турции // Международная политика. – 1999. - № 12. // http://www.deutschebotschaft-moskau.ru/ru/bibliothek/internationale-politik/1999-12/article06.html.
63. Караосманоглу А. Україна – наш найважливіший сусід // Урядовий кур’єр. – 1998, 21 травня.
64. Каспійсько-Чорноморський регіон: умови та перспективи розвитку. Матеріали Міжнародної конференції (Київ, 26-28 червня 1998). – К., 1998.- 168 с.
65. Киреев Н.Г. Среднесрочные и долгосрочные интересы Турции в отношениях с Россией // Ближний Восток и современность (выпуск четвертый). – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 1997. – С.145-209.
66. Княжанський В. Світло в кінці азербайджанської нафтової труби // День. – 1998, 23 травня.
67. Кожух Ю. Два флота с одной задачей // Флаг Родины (Севастополь). – 1997, 18 июня.
68. Кондратюк С., Овсій І. Чорноморський регіон: реалії та перспективи нафтового шляху “Азія – Європа” // Людина і політика. – 1999. - № 2. – С.17-26.
69. Кононенко А. Экономические приоритеты ЧЭС // Зовнішня торгівля. – 1999. - № 1-2.
70. Кононенко А., Ярмиш А. ЧЕС: наближення до нової якості // Політика і час. – 1997. - № 9. – С.17-23.
71. Кононенко М. Правові аспекти підтримання стабільності та безпеки в Чорноморсько-Каспійському регіоні // Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні: Збірка статей. – Гол. редактор: Б.Парахонський. – К.: „Академпрес”, 2003. – С.68-75.
72. Конт Ф. Революция и дипломатия. Х.Раковский: Пер. с фр. – М.: Международные отношения, 1991. – 384 с.
73. Корендович В., Павленко А., Чумак В. Украина – ГУАМ – Турция: состояние и перспективы дальнейшего развития отношений // Зеркало недели. – 2001, 3-6 лютого.
74. Кочубей Ю. Українсько-турецько-кримські відносини у творах українських письменників (До проблеми літературних стереотипів) // Східний світ. – 1993. - № 1. – С.102-108.
75. Кочубей Ю. До специфіки українського орієнталізму // Східний світ. – 1996. - № 2(8). – С.134-139.
76. Кочубей Ю. Відповідно до “чорноморської орієнтації” // Політика і час. – 2003. - № 1. – С.44-51.
77. Кравцова Н. Дипломатичний діалог у зовнішньополітичній сфері. Міждержавні контакти (1991-2001 рр.) // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.540-543.
78. Кримський А. Історія Туреччини. 2-е вид., випр. – Київ-Львів: Олір, 1996. – 288 с.
79. Крип’якевич І.П. Історія України / Відп. редактори Ф.П.Шевченко, Б.З.Якимович. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
80. Ксьондзик Н., Макеєв С., Несук М. Україна в зовнішній політиці Туреччини // Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авт. колективу). – К.: Політична думка, 1996. – С.213-224.
81. Ксьондзик Н. Україна – Туреччина: діалог у нових історичних умовах // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.532-539.
82. Кунаков В.В. Турция и современные процессы региональной экономической интеграции // Ближний Восток и современность: Сборник статей (выпуск пятый). – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 1998. – С.153-169.
83. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. Перша часть. – Львів: „Червона калина”, 1928. – 285 с.
84. Липа Ю. Розподіл Росії. – Львів: Світ, 1995. – 288 с.
85. Лотоцький О. В Царгороді. – Варшава: Український науковий інститут, 1939. – 177 с.
86. Лючиани Дж. Турция и ислам: препятствие на пути в Европу? // Международная политика. – 2002. - № 3 // http://www.deutschebotschaft-moskau.ru/ru/bibliothek/internationale-politik/2002-03/article05.html.
87. Майборода О. Історична пам’ять у поліетнічному суспільстві (на прикладі інтерпретацій українсько-кримськотатарських відносин) // Людина і політика. – 2004. - № 4. – С.3-9.
88. Манчинський О. Туреччина і Україна // Спостерігач. - 1996. - № 23. - С.9-21.
89. Маначинський О., Парахонський Б. “Історична справедливість” в контексті нових реалій. Крим: чого чекати від повернення депортованого населення // Політика і час. – 2002. - № 4. – С.26-37.
90. Матвієнко В.М. Чорноморський Союз: нереалізовані наміри // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – 2003. – Випуск 66. – С.105-108.
91. Матійчик Я. Між Європою й Азією. Пріоритети зовнішньої політики України у контексті геополітичного розвитку // Політика і час. – 2002. - № 9. – С.73-82.
92. Мащенко Е. «Турецкий марш» Украины // Зеркало недели. – 1997, 2-8 августа.
93. Мельник Л.Г. Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П.Орлика // Український історичний журнал. – 1997. - № 6. – С.24-34.
94. Мозер Г., Крамаренко І. Україна на шляху до ЧЕС // Зовнішня торгівля. – 1998. - № 1. – С.12-18.
95. Моцик О. Чорне море єднає нас. Українсько-турецькі відносини на сучасному етапі // Політика і час. – 2001. - № 7. – С.3-9.
96. Моцик О. Відносини між Україною та Туреччиною на сучасному етапі // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.38-45.
97. Моцик О. Дієвий механізм співробітництва. ГУУАМ. Історія виникнення і сучасний стан співробітництва // Політика і час. – 2004. - № 5. – С.3-6.
98. Мхитарян Н. Мемуари О.Лотоцького як джерело дослідження історії українсько-турецьких взаємовідносин // Розбудова держави. – 1995. - № 5-6. – С.54-57.
99. Мхітарян Н. Жити з сусідами у злагоді. Мемуари колишнього українського посла в Туреччині // Політика і час. – 1995. - № 7. – С.62-70.
100. Мхитарян Н. ЧЕС і відносини України з державами Закавказзя // Нова політика. - 1997. -№ 3. - С.39-45.
101. Мхитарян Н. Україна і Туреччина в рамках ЧЕС // Політика і час. – 1997. - № 4. – С.42-46.
102. Мхитарян Н.І. Чорноморське регіональне співробітництво як геополітичний чинник міжнародних інтеграційних процесів (1990-1998 рр.): Автореф. дис... канд. політ. наук: (23.00.04) / Київ. ун-т. ім. Т.Шевченка, Ін-т. міжнар. відносин. – К., 1999. – 24 с.
103. Мхитарян Н. Потенціал ЧЕС у подоланні соціальних конфліктів в Чорноморському регіоні // Нова політика. – 2000. - № 6. – С.63-66.
104. Мхітарян Н. ГУУАМ, Європа і світ. Чорноморсько-каспійський вимір глобальних викликів та національні інтереси України // Політика і час. – 2002. - № 12. – С.58-64.
105. Мхитарян Н. Перспективи українсько-турецьких відносин у регіональному вимірі // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.552-556.
106. Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В.А.Смолія. – К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 2001. – 736 с.
107. Нестер Л. Крушение хрустальной мечты, или несколько слов о мифах и реалиях каспийской нефти // Зеркало недели. – 2004, 16 октября.
108. Олійник О. Запорожці і татари – вороги чи сусіди? // Київська Старовина. – 1995. - № 1. – С.72-78.
109. Олійник О. Туреччина модернізує свою армію // Урядовий кур’єр. – 2000, 22 березня.
110. Остролуцька Л. Ворота Середнього Сходу // Урядовий кур’єр, 14 лютого 2001. – С.4.
111. Парахонський Б. Південно-східний вектор // Політика і час. – 1998. - № 3. – С.3-6.
112. Парахонський Б. Стратегія мирної взаємодії: Україна в системі Чорноморського економічного співробітництва // Вісник НАН України. – 1998. - № 5-6. – С.53-63.
113. Парахонський Б. Південні дивіденди. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході та стратегічні інтереси України // Політика і час. – 1998. - № 10. – С.43-51.
114. Парахонский Б. Страсти вокруг ГУАМА // Зеркало недели. – 1999, 31 июля – 6 августа.
115. Парахонський Б. На південно-східному векторі. Європа – Чорноморський регіон: нові виміри безпеки та співробітництва // Політика і час. – 2002. - № 10. – С.3-6.
116. Парахонський Б. У ситуації „вакууму безпеки”. Шляхи протистояння викликам європейській безпеці у Чорноморсько-Близькосхідному ареалі // Політика і час. – 2004. - № 9. – С.12-24.
117. Пасічник М. Українсько-турецькі взаємовідносини в період 60-х рр. ХVІІ ст. // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.123-130.
118. Перепелиця Г.М. Політика України щодо миротворчості регіональних і субрегіональних організацій у Чорноморському та Євразійському регіонах // Стратегічна панорама. – 2002. - № 2. – С.123-132.
119. Перепелиця Г. Як жити, відрізняючись, але в гармонії. Теоретичні аспекти міждержавних відносин // Політика і час. – 2002. - № 4. – С.50-64.
120. Перепелиця Г. Проблеми безпеки країн ГУУАМ у контексті нових загроз у Чорноморському регіоні // Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні: Збірка статей. – Гол. редактор: Б.Парахонський. – К.: „Академпрес”, 2003. – С.47-54.
121. Пирожков С. ГУУАМ: проблеми та перспективи розвитку транспортно-комунікаційних коридорів // Стратегічна панорама. – 2000. - № 3-4. – С.199-202.
122. Побережний В. Основа для оптимістичного прогнозу. Минуле і сучасне українсько-турецьких відносин // Політика і час. – 1996. - № 6. – С.10-15.
123. Побережний В. Туреччина у зовнішній політиці України // Нова політика. – 2001. - № 3. – С.29-33.
124. Політичні відносини Туреччини з Україною // http://www.mfa.gov.tr/mfa.
125. Постанова Верховної Ради України „Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. - № 37. – Ст.379.
126. Поцхверия Б.М. Некоторые аспекты внешней политики Турции // Ближний Восток и современность. Сборник статей (выпуск девятый). - М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2000. – С.330-339.
127. Прейгер Д., Новикова А., Малярчук І., Гриневич Т. Між бажаним і можливим. Розвиток співробітництва в рамках ОЧЕС // Політика і час. – 2003. - № 7. – С.43-50.
128. Пріцак О. Один чи два договори Пилипа Орлика з Туреччиною на початку другого десятиліття вісімнадцятого століття? // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 1. – К.: Наукова думка, 1992. – С.307-320.
129. Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 2. – К.: Наукова думка, 1993. – С.177-192.
130. Протокол про консультації між Міністерством закордонних справ України і Міністерством закордонних справ Турецької Республіки. Київ, 6 березня 1992 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?user=c369.
131. Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні: Збірка статей на основі матеріалів міжнародної науково-практичної конференції, Київ / Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Фонд Фрідріха Берта; Гол. редактор: Б.Парахонський. – К.: „Академпрес”, 2003. – 196 с.
132. Романюк О.В. Участь України в регіональній економічній організації – Чорноморському економічному співробітництві (ЧЕС) // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. – Випуск 32 (частина ІІ). - С.164-168.
133. Романюк О.В. Чорноморське економічне співробітництво – приклад регіонального співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2000. – Випуск 21 (частина ІІ). - С.85-98.
134. Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О.І.Шаблія. – Львів: Світ, 1994. – 416 с.
135. Самохвалов В. Конфлікти – кроки до безодні. Греко-турецькі суперечності й фактор НАТО у відносинах двох країн // Політика і час. – 2001. - № 12. – С.69-75.
136. Самохвалов В. “На ОЧЕС чекає блискуче майбутнє”. Інтерв’ю з директором міжнародного центру чорноморських досліджень в Афінах п. Папніколау // Політика і час. – 2002. - № 7. – С.50-52.
137. Сапрыкин В. О «Концепции государственной энергетической политики Украины на период до 2020 года» // Зеркало недели. – 2001, 24 февраля – 2 марта.
138. Сапрыкин В. Неоконченная пьеса для нефтепровода с терминалом // Зеркало недели. – 2001, 21-27 июля.
139. Сапрыкин В. Экспорт нефти в тисках турецких проливов // Зеркало недели. – 2001, 11-17 августа.
140. Свердлов О. На роль транзитного коридору: про концепцію диверсифікації постачання нафти і газу в Україну // Політика і час. – 1996. - № 9. – С.9-13.
141. Сергійчук Б., Сергійчук В. Історичні традиції порозуміння між українським і турецьким народами // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.80-87.
142. Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917-1921 роки з аналізом сьогодення. – Львів: Свічадо, 2002. – 704 с.
143. Силина Т. Турецкое оружие в Крыму – “жириновского” производства // Киевские ведомости. – 2000, 4 ноября.
144. Синявський А. Вибрані праці. – К.: Либідь, 1993. – 324 с.
145. Смирнов І. Україна та Туреччина в системі міжнародних транспортних коридорів // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г. – К.: „Денеб”, 2004. – С.566-571.
146. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – К.: Либідь, 1993. – 504 с.
147. Смолянюк В. У силовому середовищі. Військова могутність суміжних держав як проблема геополітичного визначення України // Політика і час. – 2000. - № 7-8. – С.11-18; № 9-10. – С.16-25.
148. Солодкий С. Бажання гостя: турецький президент за вступ України до НАТО // День. – 2003, 20 червня.
149. Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва. Київ, 2 квітня 2004 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?user=c369.
150. Стадніченко Р. Геополітична кон’юнктура та геостратегічні імперативи співробітництва України з країнами Середнього Сходу: Туреччиною, Іраном, Афганістаном // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. - Випуск 28 (частина ІІ). – С.80-86.
151. Стадніченко Р. Геополітична панорама стратегічних інтересів України та країн Середнього Сходу: Туреччини, Ірану та Афганістану // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. – Випуск 29 (частина І). - С.92-95.
152. Стадніченко Р. Україна в геополітичних інтересах країн Середнього Сходу: Туреччини, Ірану, Афганістану: Автореф. дис... канд. політ. наук: (23.00.04) / Київ. нац. ун-т. ім. Т.Шевченка, Ін-т. міжнар. відносин. - К., 2005. - 20 с.
153. Стародуб Т. Вплив процесів формування регіональної чорноморської ідентичності на побудову нової системи європейської безпеки // Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні: Збірка статей. – Гол. редактор: Б.Парахонський. – К.: „Академпрес”, 2003. – С.91-100.
154. Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В.А.Смолій. – К.: „Варта”, 1995. – С.285-316.
155. Степанков В. Форму