Козловська Юлія Ігорівна Полі­тика США щодо регіону Західні Балкани в постбіполярний період

Краткое описание

Козловська Юлія Ігорівна, старший лаборант з ви­щою освітою кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені І. І. Мечникова: «Полі­тика США щодо регіону Західні Балкани в постбіполярний період» (23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку). Спецрада Д 26.001.29 у Київському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
КОЗЛОВСЬКА ЮЛІЯ ІГОРІВНА
УДК 327.8(73):[(497.11)+(497.115)+(497.5/6)]”1991/2015”
ДИСЕРТАЦІЯ
ПОЛІТИКА США ЩОДО РЕГІОНУ ЗАХІДНІ БАЛКАНИ
В ПОСТБІПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД
Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку
Галузь знань: 29 – міжнародні відносини.
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук.
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне
джерело.
_____________ Ю. І. Козловська
Науковий керівник: Брусиловська Ольга Іллівна, доктор політичних наук,
професор.
Одеса – 2017

ЗМІСТ
Список умовних скорочень…………........................................................... 13
Вступ…………...…………...…………......................................................... 14
Розділ 1. Теоретико-методологічна та джерельна база дослідження....... 21
1.1. Еволюція поглядів школи неореалізму щодо зовнішньої
політики США у постбіполярний період………………………….. 21
1.2. Джерельна база дослідження……………………………………….. 42
Висновки до розділу 1……………………………………………………... 68
Розділ 2. Політика США щодо західнобалканського регіону
в 1990-ті роки………………………………………………………………. 71
2.1. Пошуки нової стратегії зовнішньої політики США
після завершення «холодної війни» і початок її
реалізації щодо Західних Балкан………………………………….. 71
2.2. Активізація політики США в західнобалканському регіоні в
період адміністрацій Б. Клінтона…………………………………... 98
Висновки до розділу 2……………………………………………………... 117
Розділ 3. Політика США у західнобалканському регіоні на початку
ХХІ ст. ……………………………………………………………………… 120
3.1. Західнобалканський курс США під час президентства
Дж. Буша-мол. …………………………………………………… 120
3.2. Особливості політики Б. Обами в західнобалканському
регіоні………………………………………………………………... 135
Висновки до розділу 3……………………………………………………... 168
Висновки………………………………......................................................... 170
Список використаних джерел……………………………………………... 181
Додаток до дисертації……………………………………………………. 217

Список литературы

ВИСНОВКИ
У ході дослідження відповідно до поставленої мети та завдань
авторка дійшла таких висновків.
1. Однією з ключових теорій, що застосовується для дослідження
міжнародних відносин та зовнішньої політики держав, є політичний
реалізм і його сучасна форма – структурний реалізм (неореалізм). Теорія
неореалізму, завдяки тим фундаментальним засадам, на яких ґрунтуються
її висновки і прогнози (насамперед ідея «багатополярного світу»), може
вважатися найбільш здатною теоретично відобразити сучасні реалії.
Підтвердженням цього є той факт, що саме неореалісти значною мірою
впливають на вироблення американської зовнішньої політики протягом
останніх десятиліть. Серед співробітників апарату Конгресу, Виконавчого
офісу Президента, інших структур політичної системи США, які
відповідають за вироблення зовнішньополітичної стратегії країни,
залишається найбільше прихильників саме неореалістичних підходів. У
даній дисертації на основі цієї теорії було збудовано теоретикометодологічний підхід, що дозволив дослідити еволюцію
західнобалканського напряму політики США в умовах постбіполярної
системи міжнародних відносин. Важливим вважаємо дослідження
зовнішньої політики США як динамічної системи в контексті її
взаємовпливу з динамічною системою вищого порядку, тобто системою
міжнародних відносин.
У процесі розробки теоретико-методологічного підходу автор у
значній мірі спиралася на ідеї Дж. Міршаймера та Б. Бузана, чиї погляди
суттєво відрізняються, але саме це й надає змогу проаналізувати
американську політику більш об’єктивно і з різних сторін. Міршаймер,
прихильник «наступального» варіанту неореалізму, відкидає тезу, що
інституціолізоване співробітництво держав стримує виникнення
конфліктів, а міжнародні організації і договори за участю широкого кола
171
акторів світової політики можуть бути дієвими гарантами безпеки. Бузан,
навпаки, безпосередньо пов’язує вирішення проблем безпеки, що
насамперед привертають увагу США у західнобалканському регіоні, з
політичними процесами і міжнародним співробітництвом, завдяки яким
безпекові питання вирішуються шляхом взаємодії. Отже, поєднання різних
варіантів структурного реалізму дає змогу виробити методологічний
підхід, який оптимально висвітлює цілі, механізми та результати політики
Вашингтону, а також внесок американських адміністрацій у справу
стабілізації ситуації у Боснії і Герцеговині, Македонії та Косові.
2. У 90-ті рр. ХХ ст., за обставин зниження для США силової
конкурентоспроможності з боку міжнародного середовища, американська
політична еліта, як і наукова спільнота, мала виробити прийнятний варіант
самоідентифікації Сполучених Штатів, що відповідав би новим умовам.
Американська дослідницька спільнота протягом усього періоду після
закінчення існування біполярного світу перебувала у стані осмислення
нових реалій. Практичний характер досліджень американських політологів
досить часто примушував їх формулювати концепції, що мали ідейно
обслуговувати зовнішньополітичні амбіції президентів. У центрі уваги
політологів США завжди була модель співіснування єдиної наддержави,
що залишилася, зі світом, який став джерелом нових загроз.
Концепція «світового лідерства» (у більш радикальному вигляді –
«гегемонії») стала основою для розробки стратегії зовнішньополітичного
курсу США і почала реалізовуватися адміністрацією Дж. Буша. У
дисертаційному дослідженні доведено, що в американській політичній
думці прийнято вважати: незважаючи на зміни, які відбувалися в розумінні
політичних реалій і виборі стратегії здійснення лідерства, адміністрації
Дж. Буша, Б. Клінтона, Дж. Буша-мол. і Б. Обами керувалися декількома
базовими принципами. Серед них: самоідентифікація США як захисника й
провідника ліберальних і релігійних цінностей; необхідність боротьби з
авторитарними режимами; розгляд американської моделі суспільства як
172
універсальної. Усі ці принципи органічно співвідносяться з
фундаментальними засадами американської ідеології. Протягом чверті
століття американське лідерство вважалося необхідним для підтвердження
самоідентичності США як наддержави, здатної впливати на інших
учасників міжнародних відносин. Проте стратегії реалізації концепції
«світового лідерства», що втілювалися у практичний зовнішньополітичний
курс, зазнавали суттєвих змін. Це чітко проглядається в доктринах, на
основі яких різні адміністрації визначали актуальні геостратегічні
пріоритети і вибудовували зовнішню політику. З середини 1980-х рр.
однією з визначальних доктрин, що формували американську
зовнішньополітичну стратегію, була доктрина Уайнбергера (з середини
1990-х – Уайнбергера-Пауелла). Її сутність полягала в забороні
використання військової сили з боку США, поки ситуація не буде
загрожувати американським національним інтересам або інтересам
союзників. Доповнення Пауелла стосувалося того, що застосування
силових дій можливе тільки в разі, якщо було вичерпано всі дипломатичні
засоби і досягти цілей інакшим чином є неможливим. Особливістю
доктринальних засад зовнішньополітичної діяльності адміністрацій
Дж. Буша і Б. Клінтона була деяка «розмитість». Доктрини Буша і
Клінтона формувалися скоріше як реакція на події, що відбувалися у світі;
перегляд американського зовнішньополітичного курсу детермінувався
міжнародною ситуацією, яка в 1990-ті рр. суттєво змінилася. Через
доктрину Буша концепція американського «світового лідерства» почала
набувати нової форми. Запропонована президентом формула «нового
світового порядку» (порядку, який повинен ґрунтуватися на солідарності
всіх світових сил, зацікавлених у безпеці й протистоянні агресивним
диктаторам), мала виразну американоцентричну основу. Доктрина Буша
пропонувала системне зближення держав на засадах західного варіанту
ринку і демократії. Важливим є те, що у цій доктрині одна велика держава
заявила претензії на глобальне домінування. Тому досить логічним
173
виглядає унілатералізм, притаманний зовнішньополітичній діяльності
адміністрації Буша. Доктрина Клінтона вирізняється декларованим
пріоритетом ідеологічних засад. Викристалізувавшись у формулу
«задіяння і розширення», доктрина Клінтона мала на меті поступове
залучення світового співтовариства до євро-американських цінностей.
Отже, політика щодо Західних Балкан визначалася в контексті глобальної
стратегії «розширення демократії». Натомість доктрина Буша-мол. була
менш ідеологізованою. Її основними елементами стали концепції
«демократизації ззовні» і «дій, що попереджають». Роль, що зіграли
Сполучені Штати в розв’язанні проблеми Косова, є ілюстрацією
використання доктрини щодо Західних Балкан. Доктрина Обами
формувалася в умовах світової економічної кризи, тому її сутність –
збереження впливу США на глобальному рівні, але й визнання
необхідності широкого залучення інших міжнародних потуг задля
вирішення нагальних проблем. За цією доктриною західнобалканський
регіон не входить у сферу стратегічних пріоритетів США та є зоною
відповідальності ЄС.
3. Незважаючи на очевидне зростання міжетнічної напруженості в
СФРЮ наприкінці 1980-х рр., республіканська адміністрація США не
приділяла їй особливої уваги, вважаючи сплеск етнічного націоналізму
супутником процесу демократизації Югославії. Після початку відкритого
збройного протистояння адміністрація Буша, керуючись «доктриною
Пауелла», виступила проти відкритого військового втручання в конфлікт,
що не загрожував безпосередньо національній безпеці США. Прихід до
влади демократичної адміністрації Клінтона позначив принциповий
перегляд американського зовнішньополітичного курсу на
постюгославському просторі. Відтепер США розцінювали вирішення
конфліктів, викликаних розпадом Югославії, як один з основних етапів у
досягненні глобального лідерства, а самі Західні Балкани як регіон, чия
стабільність прямо впливає на перспективи розвитку єдиної Європи і
174
зміцнення євроатлантичного співробітництва. Терористична атака на США
у вересні 2001 р. виключила західнобалканський регіон з числа
пріоритетних напрямів американської політики. Однак, нерозв'язаність
проблеми Косова, збройний конфлікт на території Македонії, зростання
відцентрових тенденцій у Боснії і Герцеговині, що загрожували
поновленням міжетнічного конфлікту, спонукали Сполучені Штати знову
активізувати свою діяльність на Західних Балканах. США виступили проти
заморожування косовської проблеми, стали одним з головних ініціаторів
проголошення незалежності Косова й наступного його визнання світовою
спільнотою. Адміністрація Обами була сконцентрована на пріоритетних
для Сполучених Штатів геостратегічних напрямах (боротьба з тероризмом,
Близький Схід), а крім того, відбулася певна стабілізація ситуації у
західнобалканському регіоні, тому подальше втручання вважалося
марнотратством.
Загалом еволюцію зовнішньополітичного курсу США щодо
західнобалканського регіону можна умовно поділити на три періоди.
Перший, 1989–1995 рр., визначався двома головними складовими:
самоідентифікацією США в постбіполярному світі та системною кризою
на постюгославському просторі. Низка чинників, як то, війна у Перській
затоці, відсутність однозначної оцінки подій на Балканах американськими
елітами, розбіжності з європейськими партнерами, швидкий перебіг подій,
зумовили рефлекторний характер політики США на цьому етапі.
Поступово сформувалася певна мета – запобігання розповсюдженню
процесу «балканізації» на Центральну і Східну Європу, досягнення
стабільності в регіоні. Підсумком стало укладання Дейтонської угоди.
Другий період, 1995–2008 рр., відзначався корегуванням цілей і
вдосконаленням засобів їх досягнення. Мета полягала в подальшій
стабілізації ситуації у регіоні і поступовій інтеграції західнобалканських
країн в євроатлантичне співтовариство. Американський
зовнішньополітичний курс щодо Західних Балкан оформився в чітку
175
стратегію, а конкретні дії набули превентивного характеру. Проголошення
незалежності Косова означало закладання основи вирішення однієї з
найболючіших проблем регіону. Третій період, 2008–2017 рр., ознаменував
подальшу реалізацію поставленої раніше мети; проте особливістю стало
широке залучення до вирішення проблем регіону ЄС. США розглядали
свою присутність на Балканах як гаранта стабільності в регіоні, а головне
завдання вбачали у запобіганні ескалації військових конфліктів і інтеграції
країн західнобалканського регіону в НАТО і ЄС.
4. Принципової відмінності між політикою демократичних і
республіканських адміністрацій відносно західнобалканського регіону
дослідженням не було виявлено; навпаки, існує спадкоємність політики.
Це пояснюється існуванням традиційних довгострокових геостратегічних
інтересів США. До спільних рис, притаманних як демократичним, так і
республіканським адміністраціям, слід віднести такі: інтереси США щодо
Західних Балкан сконцентровані в безпековій сфері, отже, активізація там
американської політики обумовлюється тільки рівнем загроз, джерелом
яких можуть бути етноконфесійні конфлікти, дезінтеграційні процеси та
загальна нестабільність у регіоні. Тільки адміністрації Клінтона приділяли
західнобалканському регіону серйозну увагу, тому що саме на той час
ситуація на Західних Балканах була настільки нестабільною, що це прямо
загрожувало безпеці союзників США у Західній Європі.
Загалом американське керівництво, залишаючи за Сполученими
Штатами загальну координацію трансформаційних процесів у
західнобалканських країнах, виступало за максимальне підключення
європейських структур до вирішення проблем регіону; європеїзація, як
всеохоплюючий внутрішні й зовнішні перетворення процес, визначалася
як основна форма трансформації західнобалканських країн. Специфіка
підходів адміністрацій республіканців і демократів проявлялася в площині
засобів і методів, за допомогою яких мають бути досягнуті поставлені цілі.
Так, визнаючи необхідність стабілізації у регіоні задля безпеки партнерів
176
по НАТО, республіканська більшість у Конгресі перебувала в опозиції до
політики Клінтона щодо активного військового втручання з метою
вирішення проблем Західних Балкан. Отже, можна стверджувати, що
партійна різниця полягає скоріше в тактичних прийомах, аніж у стратегії
щодо регіону.
5. Сприяючи припиненню воєнних дій на Західних Балканах,
Сполучені Штати вирішували декілька стратегічно важливих для себе
завдань: затверджувалися як єдиний постбіполярний світовий лідер;
демонстрували лояльність щодо європейських союзників по НАТО й
водночас отримували можливість впливу на інтеграційні процеси в Європі.
Отже, всі адміністрації доклали зусиль для врегулювання балканських
конфліктів. Найбільш активну роль зіграли адміністрації Б. Клінтона і
Дж. Буша-мол. Їхня політика значною мірою визначила припинення війни
в Боснії і підписання Дейтонської угоди, врегулювання конфлікту в
Македонії і підписання Охрідської угоди, отримання незалежності Косова.
Найбільш вагомим результатом американської політики на Західних
Балканах є те, що регіон перестав бути ареною постійних воєнних
конфліктів. Завдяки економічній, фінансовій, гуманітарній допомозі США,
у тому числі через євроатлантичні та міжнародні фінансові установи,
країни колишньої Югославії отримали можливість розбудови держав,
здійснення трансформації у бік ринкової економіки та демократії і,
відповідно, шанс стати повноцінною частиною колективного Заходу.
Однак, багато проблем на сьогодні не вирішено. Дейтонська угода
зупинила Боснійську війну, але започаткувала низку проблем, що
поступово завели державне будівництво БіГ у глухий кут: зберігається
можливість подальшого розпаду країни. Невдалою була політика США
щодо Сербії. Бомбардування й подальше втручання у внутрішні справи
країни відштовхнули сербів від США. Концепція «обраної провини сербів»
у другій половині 1990-х рр. лише активізувала націоналістичні настрої у
країні. Хоча сьогодні Сербія обрала європейський вектор розвитку в
177
суспільстві досі багато «анти-натовців» та «про-путінців». Сербія є
найбільш проросійськи налаштованою державою у західнобалканському
регіоні, що пояснюється не тільки культурними та історичними
особливостями, а й прорахунками у зовнішній політиці США. Враховуючи
сучасну агресивну політику РФ, це є фактором потенційної нестабільності
в регіоні.
6. Протягом останньої чверті століття американська політика в
західнобалканському регіоні послідовно еволюціонувала під впливом як
внутрішніх, так і зовнішніх чинників, сформувавшись у чітко позначену
систему заходів, що мають на меті перетворення Західних Балкан у зону
стабільності з наступною їхньою інтеграцією в євроатлантичне
співтовариство. Західнобалканський регіон як такий знаходиться на
периферії американських інтересів, але його стабільність є важливою
складовою європейської безпеки. У свою чергу, загальноєвропейська
безпека – один з головних геостратегічних пріоритетів США. Слід мати на
увазі, що БіГ балансує на межі стану «держави, яка не відбулася». Ще
більшу потенційну загрозу представляє можливе зближення Сербії і
Російської Федерації. Не можна виключати можливість розміщення
російських озброєнь на території Сербії. Показовою є спроба державного
перевороту, що нещодавно відбулася в Чорногорії й яку пов’язують з
російським втручанням. Агресивна політика В. Путіна вкупі з
дезінтеграційними процесами в ЄС (вихід Великої Британії), певним
«євророзчаруванням», а також прорахунками американської політики,
можуть будь-коли порушити стабільність регіону, що так довго
вибудовувалась. Наразі можна з впевненістю прогнозувати, що США
збережуть свою присутність у західнобалканському регіоні як гаранта
стабільності і подальшого просування країн регіону на шляху до Європи.
Власне, саме в цьому – інтегруванні в європейські структури і загалом в
європейську спільноту – США вбачають свою головну мету відносно
Західних Балкан. Тенденцією останніх років, що була характерна для
178
політики Обами і сьогодні Д. Трампа, є намагання досягти поставлених
цілей з найменшими для Сполучених Штатів матеріальними витратами.
Проте, делегування вирішення проблем регіону європейським структурам
є свідченням зрушень у самих основах формування американської
зовнішньої політики. Підсумовуючи, треба зазначити, що регіональний
курс можна вважати успішним. У політичній, економічній і воєнній
площині США міцно закріпилися на Балканах, продемонстрували своє
лідерство у вирішенні воєнних конфліктів, актуалізували роль і значення
НАТО в нових геополітичних умовах. Вашингтон виробив чіткий підхід
щодо західнобалканського регіону. Геостратегічною метою є збереження
цілісної, сильної Європи, котра є найважливішим стратегічним союзником
і партнером Сполучених Штатів.
Перемога Трампа означає серйозне посилення ізоляціоністських
принципів. Складно прогнозувати політику президента, який протягом
перших «ста днів» перш за все пробував скасувати найбільш важливі
рішення свого попередника. При цьому Трамп оголосив, що його
пріоритет – внутрішні, перш за все економічні проблеми США. Маючи на
увазі, що Балкани залишалися для США другорядним питанням з моменту
закінчення епохи Клінтона, можна припустити три сценарії подальшого
розвитку відносин між США й регіоном Західні Балкани. «Чорний»
сценарій: США повністю усуваються від втручання в проблеми РЗБ,
надаючи шанс Росії і Туреччині вільно впроваджувати в регіоні свої
національні інтереси. Як результат, авторитет Сполучених Штатів може
постраждати не тільки в РЗБ, але й у Великій Європі. «Сірий» сценарій:
США залишають за собою окремі важелі впливу в РЗБ, перш за все НАТО
у якості інструменту забезпечення безпеки в разі виникнення особливо
напружених ситуацій, упоратись з якими ЄС виявиться нездатним. Тобто, з
невеликими коливаннями збережеться сучасна картина. «Рожевий»
сценарій, найменш імовірний: США посилять свою колишню функцію
лобіста інтересів країн Західних Балкан з метою їх подальшого активного
179
просування в ЄС та НАТО. Отже, прогнозуючи політику адміністрації
Трампа щодо Західних Балкан, можна з великою долею вірогідності
припустити подальше зниження активності Вашингтона у цьому регіоні.
Скорочення активності США є вкрай небезпечною тенденцією, адже саме
зовнішній фактор (США, НАТО, ЄС) відіграв головну роль у стабілізації
регіону. Зменшення уваги з боку адміністрації Трампа до
західнобалканського регіону може означати посилення Росії, а згодом
навіть повернення окремих країн регіону до зони впливу РФ.
Американська політична еліта спільно з європейськими структурами
змушена буде розробити програму дій, направлену на зниження ступеню
втручання Росії у справи регіону.
У цій ситуації для України є можливість скористатися не тільки
досвідом трансформації країн західнобалканського регіону, а й
використати відповідні структури, створені для допомоги Балканам за
участі США, як то: Центр підвищення кваліфікації у сфері фінансів, що діє
у Словенії, Регіональна школа державного управління в Чорногорії,
Південно-Східний європейський центр підприємництва в Хорватії,
Регіональна антикорупційна ініціатива в Боснії і Герцеговині тощо. Перші
спроби використання позитивного досвіду країн західнобалканського
регіону вже є: Україна стала членом Енергетичної спільноти ПівденноСхідної Європи. Подане дослідження також є важливим для нашої країни у
процесі врегулювання конфліктів, до яких сьогодні втягнуто Україну. На
шляху вирішення збройних конфліктів у західнобалканському регіоні було
розроблено і впроваджено декілька моделей. Вивчення «косовської
моделі» (надання незалежності) приводить до однозначного висновку про
неприйнятність її використання щодо Криму та Донбасу. Не може бути
застосована і «боснійська модель» (зовнішнє регулювання і контроль),
адже в сучасних умовах зовнішнім регулятором може стати Росія,
держава-агресор. Наразі тільки «македонська модель» (збереження
унітарної держави та територіальної цілісності при створенні всіх умов для
180
всебічного розвитку національних меншин), що реалізується за підтримки
США та інших міжнародних структур, може розглядатись як певний
приклад для України.