Чернишук Віта Вікторівна Акустич­но-артикуляційні характеристики українського співочого мовлення (експериментально-фонетичне дослідження)

Краткое описание

Чернишук Віта Вікторівна, аспірантка кафедри укра­їнської мови та прикладної лінгвістики Київського націо­нального університету імені Тараса Шевченка: «Акустич­но-артикуляційні характеристики українського співочого мовлення (експериментально-фонетичне дослідження)» (10.02.01 - українська мова). Спецрада Д 26.001.19 у Ки­ївському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЧЕРНИШУК ВІТА ВІКТОРІВНА
УДК 811.161.2:81’34
ДИСЕРТАЦІЯ
АКУСТИЧНО-АРТИКУЛЯЦІЙНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ
УКРАЇНСЬКОГО СПІВОЧОГО МОВЛЕННЯ
(ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНО-ФОНЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)
10.02.01 – українська мова
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів
і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
__________________В.В. Чернишук
Науковий керівник: Бас-Кононенко Оксана Василівна,
кандидат філологічних наук, доцент
Київ – 2019

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………… 13
ВСТУП……………………………………………………………………… ………14
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ СПІВОЧОГО
МОВЛЕННЯ………………………………………………………………………..…24
1.1. Співоче мовлення як об’єкт наукового вивчення…………………………..24
1.2. Феномен співочого мовлення……………………………………………….38
1.3. Диференційні й інтегральні ознаки співочого й неспівочого різновидів
мовлення……………………………………………………………………………......45
1.4. Методика експериментального дослідження…………………………………..55
Висновки до розділу 1………………………………………………………..….58
РОЗДІЛ 2. АНАТОМО-ФІЗІОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТВОРЕННЯ
СПІВОЧОГО МОВЛЕННЯ……………………………………………………… ..60
2.1. Робота артикуляційного апарату в співочому мовленні……………….……….60
2.1.1. Гортань………………………………………………………………………..…60
2.1.2. Глоткова порожнина……………………………………………………………65
2.1.3. Ротова порожнина..…………………………………………………………….66
2.2. Резонаторна функція артикуляційного апарату в співочому мовленні. Головний
і грудний резонатори…………………………………………………………………..75
2.3. Дихання в співочому мовленні………..……..……………………………..…80
Висновки до розділу 2……………………………………………………….….84
РОЗДІЛ 3. АКУСТИЧНО-АРТИКУЛЯЦІЙНА СПЕЦИФІКА
УКРАЇНСЬКОГО СПІВОЧОГО МОВЛЕННЯ…………..86
3.1. Інтенсивність співочого голосу……………………………………………….86
3.2. Особливості формантної структури співочих голосних…………………….91
3.2.1. Акустично-артикуляційні ознаки голосного [а]………………………………92
3.2.2. Акустично-артикуляційні ознаки голосного [е]………………………………96
3.2.3. Акустично-артикуляційні ознаки голосного [и]………………………………99
12
3.2.4. Акустично-артикуляційні ознаки голосного [і]…...…………………………102
3.2.5. Акустично-артикуляційні ознаки голосного [о]……………..………………104
3.2.6. Акустично-артикуляційні ознаки голосного [у]………….………………….108
3.3. Висока співоча форманта як показник майстерності співака……………….114
Висновки до розділу 3………………………………………………………….133
РОЗДІЛ 4. ВАРІАТИВНІСТЬ ОРФОЕПІЧНИХ НОРМ В УКРАЇНСЬКОМУ
СПІВОЧОМУ МОВЛЕННІ………………..……….……………………………135
4.1. Особливості вимови українських співочих голосних звуків……………….138
4.2. Особливості вимови українських співочих приголосних звуків…………..147
Висновки до розділу 4…..………………………………………………………….163
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..…..165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….170
ДОДАТКИ….……………..………………………………………………………….188

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації вперше в україністиці зреалізовано спробу експериментального
дослідження українського співочого мовлення в акустично-артикуляційному
аспекті. Проведене дослідження, що складалося з аналізу наукової літератури і
власне експериментального дослідження співочого мовлення, дає змогу зробити
низку висновків, що згруповані в блоки відповідно до структури дисертації:
1. Дослідження співочого мовлення зародилось ще в працях античних
філософів, проте для української лінгвістики, зокрема для експериментальної
фонетики, СМ є відносно новим об’єктом вивчення. З огляду на це досі в
україністиці не існувало загальноприйнятого терміна на його позначення та
висновку про лінгвістичний статус явища. Автором було зроблено висновок про те,
що співоче мовлення закономірно належить до сфери вивчення лінгвістики, є
лінгвістичним феноменом, різновидом мовлення, особливою формою реалізації
мови, що складається з двох абсолютно рівноправних складників – вербального і
музичного, та, так само, як і звичайне неспівоче мовлення, виконує основні мовні
функції (фатичну, емотивну, волюнтативну, естетичну та комунікативну). Водночас
співоче мовлення, що базується на певних вокальних техніках та прийомах, має
низку диференційних ознак, зокрема домінування з-поміж функцій емотивної й
естетичної, обмеження у використанні певних лексичних, фонетичних,
граматичних засобів, спричинене неможливістю функціонування співочого
мовлення в усіх мовних стилях, особливе ритміко-інтонаційне оформлення,
специфічні фонетичні риси, особливості функціонування орфоепічних норм у
співочому мовленні. Також у дисертації системно вжито й обґрунтовано термін
«співоче мовлення» як такий, що не викликає різнотлумачень і найповніше передає
синкретичну сутність досліджуваного явища.
2. Співоче мовлення відрізняється від неспівочого низкою
артикуляційних особливостей, які пояснюються насамперед особливими
166
налаштуваннями й характерними рисами в роботі мовного апарату співаючої
людини. Одними з найважливіших анатомо-фізіологічних чинників утворення
якісного співочого звуку є правильно організований та комфортний для виконавця
процес дихання й особливі індивідуальні конфігурації артикуляторів, які
використовуються для підвищення коефіцієнта корисної дії мовних органів та
економії сил мовця під час процесу співу. Різні артикуляційні органи з різним
ступенем активності беруть участь у породженні співочих звуків, проте однаково
всі частини артикуляційного апарату мають виняткове значення для резонування
звука, що виникає в гортані й остаточно акустично оформлюється у надгортанних
резонаторних порожнинах – глотковій, ротовій та носовій.
3. Особливі техніки налаштування органів мовленнєвого тракту в
співочому мовленні зумовлюють виникнення специфічних акустичних рис
проспіваних звуків, зокрема зміни інтенсивності й формантної структури співочих
голосних звуків. Проведене експериментальне дослідження українського співочого
мовлення засвідчило факт зростання інтенсивності голосу в співочому мовленні,
порівняно з неспівочим, у 80 % аналізованих фрагментів. Основними факторами,
від яких залежав ступінь підвищення сили голосу, є рівень майстерності виконавця
і стиль виконання (академічний чи естрадний). В оперних співаків показник
зростання сили голосу в співі був стовідсотковим, у естрадних – становив 73 %.
4. Співочий і неспівочий різновиди мовлення різняться також і
формантною будовою голосних звуків. Це пов’язано з появою у спектрах співочих
звуків високої співочої форманти – групи підсилених обертонів у спектрі голосу,
що впливають на якісні характеристики голосу, його лункість та естетичні
характеристики. Під час проведення експериментального дослідження було
встановлено характерну особливість співочих голосних, насамперед професійних,
академічних голосів, а саме помічено, що в голосі одного співака значення формант
для різних голосних були майже однаковими, відрізняючись на 0-200 Гц. Це
свідчить про зберігання налаштувань мовного апарату співаком при виконанні
167
різних голосних на всьому діапазоні співочого голосу й об’єктивно підтверджує
отримані результати слухового аналізу, де на основі суб’єктивного враження групи
аудиторів було отримано висновки про якісну редукцію голосних звуків у
співочому мовленні та про так зване «взаємозближення» голосних у співочому
мовленні.
5. Після проведення відповідних експериментальних досліджень
зроблено висновки про зміни рівня основних формант голосних звуків української
мови в співі. Так, рівень перших двох формант у спектрі українських співочих
голосних у переважній більшості випадків підвищувався, хоча рівень першої
форманти змінювався порівняно несуттєво (до 100 Гц). Третя, четверта та п’ята
(якщо така виокремлювалась) форманти змінювали своє положення в напрямку
взаємного зближення й утворювали в такий спосіб високу співочу форманту.
Експериментальний аналіз записів співочого мовлення українських співаків
показав, що ВСФ частіше спостерігалась у співі оперних професійно поставлених
голосів (90 % випадків). Менш численною була поява ВСФ в естрадному співі
(65 %). Основним чинником, що впливає на частотне значення високої співочої
форманти, є тембр голосу. Так, залежно від типу голосу, висока співоча форманта
формується на частоті від 2000 Гц в чоловічих голосах до 3300 Гц у високих
жіночих голосах. Більш яскраво висока співоча форманта окреслена в спектрах
оперних голосів, натомість у представників естрадного співу вона є менш
інтенсивною.
6. Результатом вдалої конфігурації мовних органів є утворення якісного
співочого звука та гарна дикція, що є показниками високого професіоналізму
співака. Серед чинників, що впливають на дикцію виконавця, є висота і сила голосу,
його тембральне забарвлення, а також фонетичні риси певної мови та дотримання
співаком орфоепічних норм. Внаслідок проведеного аудитивного аналізу співочого
мовлення українських оперних та естрадних співаків виявлено та систематизовано
найпоширеніші випадки відхилень від вимовних норм українського літературного
168
мовлення. У системі голосних звуків найчисленнішими випадками особливої
артикуляції виявились такі:
 наближення у співочому мовленні одних голосних звуків до інших,
тобто зміна фізичних (акустичних) параметрів цих звуків, наприклад: [і] → [и],
[а] →[е], [о] → [у];
 повна якісна редукція голосного [и] до [е] та відповідно брак редукції
[е] до [и] у слабких (ненаголошених) позиціях. м’яка вимова приголосних
шиплячих;
 поява у співочому мовленні дифтонгічної сполуки [͡оу];
 нечітка артикуляція приголосних (зокрема губних);
 відсутність вокалізації сонорних приголосних [в] і [j] у відповідних
позиціях;
 вимова звуків [ш:] і [ш] замість звукосполучення [шч];
 вимова подовжених приголосних як неподовжених;
 пом’якшена вимова шиплячого приголосного [чʼ];
 оглушення дзвінких приголосних у нехарактерних позиціях (всередині
та вкінці слова);
 пом’якшена вимова задньоязикового приголосного [к’];
 вимова зімкнених приголосних [т] та [д] з придиховістю [тh
], [дh
];
 недотримання асиміляцій приголосних звуків за м’якістю, місцем та
способом творення;
Проаналізувавши можливі мовні та позамовні фактори різних випадків
подібної вимови, було виокремлено основні причини варіативності орфоепічних
норм у співочому мовленні:
 особливі вимоги різних вокальних технік, що зумовлюють більшість
випадків особливої вимови голосних та приголосних у співочому мовленні;
169
 вплив мовного оточення, зокрема інтерферентний вплив російської
мови в умовах асиметричного білінгвізму, а також діалектного мовлення;
 особистий рівень мовної культури певного співака;
 намагання виконавця створити неповторний індивідуальний стиль
співу, який вирізняв би його серед співочого загалу.
Застосовані методики експериментального дослідження й матеріал
дослідження можуть бути застосовані для подальшого вивчення українського
співочого мовлення, зокрема інших його стилів, наприклад народного співу.
Отримані відомості про фонетичну специфіку, акустичні й артикуляційні риси
українських голосних і приголосних звуків можна використовувати в практиці для
підготовки навчальних курсів з фонетики сучасної української мови, прикладної
лінгвістики, спеціальних курсів з експериментальної фонетики. Також отримані
результати можна використовувати в системах автоматичного розпізнавання та
синтезу українського штучного мовлення