КАРМАНОВА Нінель Ігорівна. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА МІЖНАРОДНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЄС

Краткое описание

КАРМАНОВА Нінель Ігорівна. Назва дисертаційної роботи: "ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА МІЖНАРОДНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЄС"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
КАРМАНОВА Нінель Ігорівна
УДК 327.39 (061.1 ЄС)
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ:
ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА МІЖНАРОДНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЄС
Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Науковий керівник:
Даниленко Сергій Іванович
доктор політичних наук, доцент
Київ-2015
2
ЗМІСТ
ЗМІСТ............................................................................................................................2
ВСТУП...........................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЄС В КОНТЕКСТІ
ІНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН.......................................................................................... 13
1.1. Концептуальні підходи в дослідженні зовнішньополітичної діяльності Європейського Союзу 13
1.2. Трансформація інституційного управління зовнішньою політикою Європейського Союзу після
Лісабонського договору.............................................................................................................................24
Висновки до Розділу 1 ...............................................................................................................................24
РОЗДІЛ 2 ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ЄС З
ПРОВІДНИМИ МІЖНАРОДНИМИ АКТОРАМИ В ПОСТЛІСАБОНСЬКУ
ДОБУ ............................................................................................................. 45
2.1. Еволюція стратегічного партнерства Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки в
контексті трансконтинентального співробітництва................................................................................45
2.2. Сучасні особливості розвитку зовнішньополітичних відносин між Європейським Союзом та
Китайською Народною Республікою .......................................................................................................60
2.3. Ключові аспекти реалізації ініціативи ЄС «Східне Партнерство» як зовнішньополітичний
інструмент розширення на Схід та послаблення геополітичного впливу Російської Федерації........74
Висновки до Розділу 2 ...............................................................................................................................87
РОЗДІЛ 3 ПРАКТИКА МІЖНАРОДНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЄС ТА УКРАЇНИ ЗА
УМОВ АСОЦІАЦІЇ.................................................................................................... 90
3.1. Політико-економічні та безпекові аспекти розвитку відносин Україна-ЄС у вимірі
Лісабонського договору.............................................................................................................................90
3.2. Проблеми та суперечності співробітництва України та ЄС в постлісабонський період............138
3.3. Аналітичні сценарії перспективного співробітництва України з ЄС та Митним
Союзом/Євразійським Економічним Союзом.......................................................................................151
Висновки до Розділу 3 .............................................................................................................................165
ВИСНОВКИ.............................................................................................................. 168
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................................ 176
3
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку
глобальної системи міжнародних відносин незаперечною є роль інтеграційних
об’єднань та їх вплив на трансформацію даної системи. Потенційні ресурси,
отримані державами внаслідок інтеграції – політичної, військової, економічної,
інформаційної або культурної – дають їм можливість реалізовувати частину як
власних внутрішніх, так і зовнішньополітичних цілей. Доволі складну місію
першопрохідця в сучасних глобальних інтеграційних процесах узяв на себе
Європейський Союз, що на сьогоднішній день є найрозвиненішим
інтеграційним утворенням у світі.
Перераховування усіх історичних етапів становлення ЄС не є предметом
та завданням цього дослідження. Однак, вважаємо за доцільне зазначити, що у
2004 році було започатковано якісно новий етап еволюції Європейського
Союзу. Саме на цей період припадає кардинальне та безпрецедентне
розширення ЄС за рахунок держав колишнього соціалістичного табору,
проведення інституційної реформи в напрямі створення конституції
Європейського Союзу, якісне поглиблення інтеграційного процесу в межах
економічного і валютного-грошового союзу. Саме в цей період ЄС продовжив
реалізацію Лісабонської стратегії, спрямованої на набуття світового лідерства в
економічній, соціальній та науково-освітній сферах.
Актуальність пропонованої роботи полягає саме в тому, щоб
продемонструвати зовнішньополітичний потенціал Європейського Союзу, його
можливості вирішувати складні кризові ситуації, а також належним чином
забезпечувати його членам сталий та прогнозований розвиток. Адже в процесі
поглиблення європейської інтеграції, члени ЄС зуміли досить успішно
нівелювати негативні наслідки енергетичних, економічних, політичних та
фінансових криз, змогли здійснити структурні реформи одночасно в багатьох
країнах регіону в індустрії та аграрному секторі, реформувати соціальну сферу,
4
обравши спільні орієнтири та стандарти, досягти вагомих показників у
розбудові громадянського суспільства.
Тому, процес формування ЄС як живого, динамічного організму, що
долає повсякчас нові виклики та загрози, спричинені, зокрема, й прорахунками
його засновників, набуває особливої актуальності в контексті дослідження
зовнішньополітичних аспектів європейської інтеграції. Це дає змогу на
теоретичному та практичному рівнях проаналізувати та залучити до
державотворчої роботи в Україні досвід міжнародної взаємодії ЄС.
Розкриваючи порушене в дисертації наукове питання, значну увагу було
приділено важливому, етапному документу в процесі євроінтеграції –
Лісабонському договору. Адже цей документ покликаний зміцнити політичну
інтеграцію країн Європи.
Ключовим у цьому контексті є моделювання ситуації, за якої будуть
розвиватися зовнішні відносини Європейського Союзу з іншими глобальними
економічними та військово-політичними партнерами, у першу чергу – зі
Сполученими Штатами Америки. Оскільки саме за результатами розвитку
широкомасштабних відносин з найбільшим партнером вибудовуватиметься
модель відносин ЄС з Китайською Народною Республікою, а також з
регіональними інтеграційними об’єднаннями та організаціями азійських,
африканських та північноамериканських країн.
Актуальним питанням сучасної вітчизняної науки залишається
ефективність реалізації зовнішньополітичних пріоритетів України, а в цьому
контексті – переваги та виклики поглибленої інтеграції України до ЄС. Україна,
попри перманентні зміни внутрішньополітичної ситуації та правлячих
політичних сил, чиї зовнішньополітичні орієнтири та підходи протягом
новітньої історії доволі суттєво різнилися (починаючи від категоричних
дискусій щодо пріоритетності західного або східного векторів), обрала курс на
інтеграцію в європейський економічний і політико-правовий, а загалом
цивілізаційний простір. Саме тому науково-теоретичний та практичний інтерес
до цього питання не згасає. Ключові законодавчі акти, зокрема Закон України
5
«Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», ухвалений Верховної Радою
України у 2010 році, визначили вступ України до Європейського Союзу як
ключовий зовнішньополітичний пріоритет України. Наступне законодавче
закріплення цього пріоритету, особливо після Революції Гідності 2013-2014
років, засвідчило домінування в української політичної еліти єдиного погляду
на Європейський Союз та місце України в об’єднаній та розширеній Європі.
Підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС, що передбачає створення
Поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (ПВ ЗВТ) ще раз вказало на
історичний вибір українського народу.
Політичні рішення керівництва держави не залишаються поза увагою
низки провідних українських вчених та дослідників, які, у межах своєї наукової
роботи, здійснюють детальний аналіз інтеграційних процесів сучасності. Саме
тому, механізм реалізації стратегічного курсу України на європейську
інтеграцію до економічного та політико-правового поля Європейського Союзу
має відповідати політичній практиці самого ЄС, а також неодмінно враховувати
інтеграційний досвід його нових держав-членів.
Так, після безпрецедентного розширення Європейського Союзу на схід
стала реальністю «стратегічна пауза» в його подальшому розширенні, що не
може проігнорувати Україна в контексті подальшої реалізації свого
інтеграційного руху та європолітики в цілому. «Стратегічна пауза» раніше і
зараз заповнюється суперечливою дискусією про геополітичні та безпекові
виклики подальшого розширення ЄС на схід. Йдеться в першу чергу про
складну військову та політичну ситуацію в Україні через анексію Російською
Федерацією Автономної Республіки Крим та підтримку нею сепаратизму на
сході України.
Саме тому, кожен стратегічний зовнішньополітичний крок держави
повинен бути особливо виваженим та науково обґрунтованим. У зв’язку з цим
аналітико-прогностичні сценарії перспектив співробітництва України з
Європейським Союзом та Митним Союзом/Євразійським Економічним
Союзом, що пропонуються в роботі, можуть мати прикладне значення та
6
носити рекомендаційний характер для урядових структур України під час
прийняття ключових зовнішньополітичних рішень.
Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами.
Наукове дослідження виконане в межах комплексної програми науководослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка
«Наукові проблеми сталого державного розвитку України» і наукової теми
Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені
Тараса Шевченка «Інтеграція України в європейські правові, політичні та
економічні системи» (номер державної реєстрації 01БФ048-01).
Мета роботи. Метою наукової праці є комплексне дослідження
актуальних зовнішньополітичних аспектів інтеграційних процесів у ЄС,
формалізованих після підписання Лісабонського договору, а саме: аналіз
особливостей інституційних змін у ЄС, їх вплив на характер зовнішніх відносин
з глобальними центрами сили – США та Китаєм, країнами Центрально-Східної
Європи в рамках програми Європейського Союзу «Східне партнерство», а
також прикладний аналіз перспектив співпраці України та ЄС після набуття
чинності Угоди про асоціацію та Поглиблену й всеосяжну зону вільної торгівлі
Україна-ЄС.
Реалізація поставленої наукової мети передбачає виконання таких
дослідницьких завдань:
­ систематизувати актуальні наукові дослідження з проблем
євроінтеграції у вимірі інституційного розвитку ЄС;
­ проаналізувати характер змін політичних ролей очільників ЄС,
глибину та напрям інтеграційних процесів ЄС після впровадження
Лісабонського договору;
­ узагальнити основні етапи структурного реформування інституцій
управління зовнішньою політикою ЄС;
­ проаналізувати сучасні тенденції та окреслити перспективи
міжнародної взаємодії ЄС з провідними міжнародними акторами – США та
Китаєм;
7
­ розкрити ключові аспекти співпраці ЄС з країнами ЦСЄ в межах
програми «Східного партнерства»;
­ охарактеризувати ключові зовнішньополітичні напрями взаємодії
ЄС та України після впровадження інституційних змін в ЄС, розкрити основні
точки напруженості між Україною та ЄС у «постлісабонський період»;
­ розробити аналітичні сценарії перспектив співробітництва України
з ЄС та Митним/Євразійським Союзом у світлі підписання Угоди про асоціацію
та ПВ ЗВТ Україна-ЄС, спрогнозувати вплив гіпотетичних сценаріїв на
євроінтеграційні прагнення України.
Об’єктом дослідження є процес політико-правової інтеграції в межах ЄС
на етапі проведення інституційної реформи цього міждержавного утворення та
вплив цих трансформацій на реалізацію спільної зовнішньої політики ЄС.
Предметом дослідження є зовнішньополітичні аспекти європейської
інтеграції та особливості теоретичних засад і практичних рішень у процесі
міжнародної взаємодії ЄС зі світовими акторами в період після підписання
Лісабонського договору.
Методологія та методи дослідження. Щоб вирішити поставлені в
дисертації завдання, зрозуміти конкретні явища в перебігу європейської
інтеграції та у процесі реалізації практики зовнішньополітичної взаємодії
Європейського Союзу на міжнародній арені, спрогнозувати цей політичний
процес, використано низку методів, серед яких основними є: загальнонаукові
(аналіз, синтез, індукція, дедукція), загальнологічні (компаративістика,
спільне/відмінне), історичні (ретроспектива, проблемно-хронологічний метод)
та спеціальні (методології науки, теорії міжнародних відносин, політології,
соціології, комунікативістики, іміджеології) методи дослідження, які обрано з
урахуванням хронологічних меж дослідження, мети цієї роботи, окреслених
завдань та джерельної бази. Одним із ключових методів дослідження
міжнародних відносин є застосування системного та комплексного аналізу, при
якому Європейський Союз розглядається як цілісний механізм, що передбачає
динамічну та функціональну взаємодію внутрішніх і зовнішніх чинників. Такий
8
підхід забезпечив комплексне дослідження перспектив зміни ролі ЄС у
глобальних політичних та економічних процесах; метод структурнофункціонального аналізу, використаний для визначення основних параметрів
реформування структури ЄС за сучасних геополітичних умов та з урахуванням
перспектив взаємодії ЄС зі світовими центрами сили, як то США чи Китай;
використання інституціонального методу сприяло вивченню наднаціональних
інституцій ЄС, на які покладено завдання з реалізації спільної зовнішньої
політики держав-членів ЄС; соціологічний метод було застосовано з метою
з’ясувати соціальну зумовленість зовнішньополітичних рішень, зокрема вплив
на політичну систему економічної ситуації в країнах ЄС та перспективи його
міжнародної господарської співпраці, трансформацію соціальної структури
загальноєвропейського суспільства; використання порівняльного аналізу
дозволило визначити траєкторію зміни політичної та економічної ролі ЄС на
міжнародній арені. Застосування емпіричного моделювання дало можливість
побудувати прогностичну модель розвитку взаємин ЄС з потенційними
членами цього об’єднання; аналіз документальних джерел різного статусу –
дозволило найбільш повно і точно відобразити думку різних політичних та
наукових кіл на проблеми європейської інтеграції, знайти обґрунтування
рішень лідерів європейських інтеграційних структур та особливих позицій
національних еліт держав-членів ЄС щодо управління та регулювання
міжнародної політики. Водночас статистичний аналіз виявився ефективним,
щоб з’ясувати потенціал, яким володіє ЄС для затвердження його нової ролі на
міжнародній арені.
Емпіричну базу дисертації склали документальні джерела міжнародних
урядових організацій, державних інституцій, неурядових громадських
організацій, політичних структур, а також матеріали міжнародних організацій,
статистичні відомості, матеріали засобів масової комунікації, результати
соціологічних досліджень, а також експертні дискусії та власний досвід автора
з управління виробничою структурою, що широко представлена на
європейському ринку.
9
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на
теоретичному рівні у вітчизняній політичній літературі було системно та
концептуально досліджено етапи новітнього реформування найбільш
важливого для України міждержавного інтеграційного об’єднання – ЄС, а
також простежено основні тенденції розвитку ЄС у напрямі співпраці з
найбільшими центрами сили, у першу чергу – США та Китаєм. Виявлено
особливості структурної реформи ЄС, а також її можливий вплив на розвиток
відносин з Україною в контексті підписання та ратифікації Угоди про асоціацію
між Україною та ЄС. У межах проведеного дослідження обґрунтовано
теоретичні положення, які виносяться на захист, а саме:
уперше:
- запропоновано розглядати перспективи розвитку відносин
оновленого та реформованого ЄС з основними міжнародними партнерами та
державами-потенційними членами ЄС через призму діяльності нових
функціональних підрозділів ЄС;
- досліджено та системно розглянуто аспект розвитку міжнародної
співпраці «постлісабонського ЄС» із двома категоріями акторів: світові центри
сили (США, Китай) та країни ЦСЄ, які залучені до рамкової програми ЄС
«Східне партнерство»; обґрунтовано авторське бачення подальших перспектив
розвитку відносин по лінії Україна-ЄС, США-ЄС, Китай-ЄС, що демонструє
різношвидкісне та різнокаліберне співробітництво ЄС з міжнародними
партнерами;
поглиблено:
- думку про взаємозалежність розвитку внутрішніх процесів у ЄС та
динаміку співпраці з основними міжнародними акторами; визначено та
проілюстровано на практичних прикладах основні риси взаємодії
реформованого ЄС з ключовим міжнародним актором – США, який прагне
розвивати з ЄС рівноправні та взаємовигідні відносини;
10
- теоретичну базу про місце і роль провідних наднаціональних
структур ЄС у зовнішній та безпековій політиці ЄС, які набули значних
повноважень після набуття чинності положень Лісабонського договору;
- тезу про необхідність розвитку секторальної співпраці між ЄС та
потенційними країнами-членами ЄС і Україною, що дозволяє таким державам
більш ефективно рухатися до повноправного членства в ЄС;
набуло подальшого розвитку:
­ трансформація поняття ЄС в «постлісабонський» період, що
означає фактично запровадження нового іміджу та нових можливостей
розвитку цього міждержавного утворення в сучасних міжнародних системах;
­ методики та понятійний апарат міжнародного співробітництва ЄС
після імплементації інституційних реформ.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
висновки, отримані в процесі наукового дослідження, дають цілісне уявлення
про зарубіжний і вітчизняний досвід у розвитку взаємовигідних та
рівноправних відносин з одним із найбільш потужних у світі міждержавних
об’єднань – ЄС. Вони мають важливе значення для подальшого розроблення
проблематики побудови відносин по лінії «ЄС–потенційні країни-члени та ЄС–
найбільші міжнародні актори» з урахуванням інтересів України, а основні
теоретичні положення та висновки роботи, узагальнені до рівня конкретних
рекомендацій, що мають узгоджену для застосування в практичній діяльності
форму. Вони можуть бути запропоновані для розроблення зовнішньополітичної
стратегії України у міжнародних відносинах, а також враховані в діяльності
урядових, політичних і громадських інституцій та практиці
зовнішньополітичного відомства. Зокрема слід зауважити, що теоретичні
міркування було застосовано під час експертних дискусій у межах громадських
обговорень перспектив підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, а
також для підготовки аналітичних звітів, на зразок фонду «Українська
ідентичність» під назвою «Створення зони вільної торгівлі між Україною та
ЄС: плюси та мінуси для національної економіки». Практичні рекомендації,
11
напрацьовані автором, було використано під час співробітництва з
національними виробниками аграрної продукції, що експортують її до державчленів ЄС, а також у рамках співпраці з представниками парламентських
фракцій. Що стосується навчально-методичної складової, то положення
дисертаційного дослідження дістали апробацію в межах наукової, навчальнометодичної та педагогічної діяльності (семінарських занять, майстер-класів)
аспірантки.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють, в основному, 2007 – 2013
роки, коли розгорталися ключові події навколо розробки, підписання та
ратифікації Лісабонського договору, який став найважливішим новітнім
документом у процесі європейської інтеграції та вплинув на зовнішню політику
України. Також було розглянуто більш давні хронологічні події під час аналізу
зовнішньополітичної взаємодії ЄС на міжнародній арені.
Апробація результатів дисертації. Результати наукового дослідження
було апробовано на міжнародних наукових, всеукраїнських та студентських
науково-практичних конференціях, зокрема: «Актуальні проблеми
міжнародних відносин» (Київ, 22 жовтня 2009 р., 21 жовтня 2010 р., 24 жовтня
2013 р.); «Досвід України та Туреччини в подоланні глобальної кризи:
політичний, економічний, соціальний та безпековий аспекти» (Київ, 30 січня
2010 р.); «Шевченківська весна» (Київ, 25 березня 2010 р., 23 березня 2011 р.,
22 березня 2012 р., 21 березня 2013 р.); «Міжнародні інформаційні відносини
ХХІ століття: тенденції і перспективи» (Київ, 19 травня 2010 р.);
«Геополітичний вимір європейської інтеграції: інформаційний аспект» (Київ,
20 травня 2010 р.); «Аналітичні дослідження міжнародних відносин та
зовнішньої політики: прагматика і прогнозування» (Київ, 21 травня 2010 р.);
«Перспективи відносин України зі США, РФ, ЄС і НАТО в посткризовому
світі» (Київ, 4 березня 2011 р.); «Міжнародна інформаційна безпека: сучасні
концепції і практика» (Київ, 18 березня 2011 р.); «Америка та Європа на
початку ХХІ століття: аналітика та прогностика» (Київ, 23 травня 2011 р.);
«Південний фланг Євразії: конкуренція та співробітництво» (Київ, 9 грудня
12
2011 р.); «Актуальні проблеми соціально-гуманітарних наук»
(Дніпропетровськ, 17 грудня 2011 р.); «Американістика у вітчизняній
політичній науці: концептуальні та прикладні аспекти» (Київ, 10 лютого 2012
р.); «Актуальні проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики країн
світу» (Луцьк, 11–12 жовтня 2012 р.), а також на засіданнях кафедри
міжнародних медіакомунікацій і комунікативних технологій Інституту
міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка.
Теоретичні результати дисертаційного дослідження використовуються у
практичній діяльності автора, діяльності вітчизняних бізнес-структур на
європейському фондовому ринку, зокрема Варшавській фондовій біржі, у
роботі професійних об’єднань роботодавців, а також у співпраці з постійними
комісіями парламенту України.
Публікації. За результатами дослідження опубліковано сім наукових
праць загальним обсягом 5,8 друк. арк., зокрема чотири у фахових виданнях
України, одна наукова стаття в міжнародному виданні, внесеному до
міжнародної спеціалізованої наукометричної бази даних Index Copernicus
International sp.z o.o., а також дві праці апробаційного характеру

Список литературы

ВИСНОВКИ
Дослідження зовнішньополітичних аспектів європейської інтеграції після
підписання Лісабонського договору, що визначив зміну ролі та функцій
наднаціональних інституцій у виробленні спільної зовнішньої та безпекової
політики Європейського Союзу, дозволило вирішити важливе наукове питання,
а саме: дало змогу реалізувати обраний концептуальний підхід до визначення
ключових елементів теорії та практики міжнародної взаємодії ЄС, зокрема,
окреслити перспективи співпраці ЄС з його найбільшим та найпотужнішим
союзником – США, визначити роль феномену нових наднаціональних
інституцій у практиці спільної європейської зовнішньої політики та
Європейської політики сусідства, а також спрогнозувати подальший розвиток
відносин «постлісабонської Європи» з Україною після підписання та набуття
чинності Угоди про асоціацію та Поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі
Україна-ЄС.
Основні наукові і практичні результати та висновки дисертаційного
дослідження полягають у такому:
1. Концептуальний аналіз нової функціональної ролі Європейського
Союзу після підписання Лісабонського договору та дослідження теоретикоконцептуальних засад формування наднаціональних інституцій ЄС з
урахуванням ключових положень теорій процесу європейської інтеграції вказує
на необхідність зміни усталених підходів до дослідження ЄС і його зовнішньої
політики. Систематизація основоположних теоретико-методологічних
концепцій та підходів сучасної політології до вивчення зовнішньополітичних
аспектів діяльності Європейського Союзу вказує на те, що в даному напрямі
досліджень слід керуватися моделлю оцінки взаємодії ЄС на міжнародній арені
як єдиної та цілісної політико-правової системи. З цього випливає, що сучасні
моделі європейської інтеграції мають ставити за мету знайти розв’язання
бінарного завдання, яке полягає в поглибленні інтеграційних процесів і,
169
водночас, у залученні до нього нових учасників. З огляду на це підписання та
прийняття Лісабонського договору, що є логічним продовженням попередніх
внутрішньоєвропейских інтеграційних угод, повністю корелює з вирішенням
окреслених завдань. Крім того, цей документ дозволив виконати ще одне
завдання – зафіксувати на певному етапі історичного розвитку цього
наддержавного об’єднання досягнення країн-учасників, визначивши на
середньостроковий період архітектуру спільних органів управління та центрів
прийняття поточних рішень. Адже проблема практики управління часто
домінувала у теоретичних підходах до формування європейської спільноти, бо
національні теоретичні школи по-різному підходили до оцінки шляхів
інтеграційної еволюції, зокрема, що стосується зовнішньої політики ЄС.
Водночас Європейський Союз, як один із ключових учасників сучасних
міжнародних відносин, стикається з серйозними протиріччями в системі
балансу владних повноважень наднаціональних та урядових інституцій країнчленів співтовариства, особливо це стосується традиційних країн-лідерів
Європи – Німеччини Великої Британії та Франції. Загалом, сучасна практика
реалізації спільної зовнішньої політики ЄС вказує на переосмислення та
використання новітніх розробок, зокрема, представників функціонального
інституціоналізму, що полягає у формуванні практичних рекомендацій для
діяльності зовнішньополітичних інституцій Європейського Союзу.
2. Важливими інституційними змінами, які були імплементовані
згідно з Лісабонським договором, стали запровадження посад Президента
Європейської Ради Європейського Союзу та Високого Представника
Європейського Союзу із закордонних справ та безпекової політики – типових
посад для суб’єктів міжнародного публічного права, що з точки зору
іміджеології зайвий раз покликане продемонструвати політичну консолідацію
ЄС як цілісного, в першу чергу, політичного об’єднання. Однак, детальний
аналіз внутрішніх функціональних зв’язків між цими двома ключовими в
структурі ЄС посадами засвідчив, що вони опікуються представленням
Європейського Союзу на міжнародній арені. Суперечність полягає в тому, що
170
за такої ситуації відбувається дублювання даної функції представництва,
оскільки Високий Представник повинен виконувати і виконує функцію
зовнішнього представлення ЄС. Проте, згідно з положеннями Лісабонського
договору дана компетенція належить також і Президентові Європейської Ради.
На цьому розбіжності та протиріччя, спровоковані Лісабонським
договором, не вичерпуються. Ключовим вузлом у системі координат
наднаціональних і національних інтересів залишається дилема щодо місця та
функціональної ролі Європейської Комісії, Європейського Парламенту, Ради
Міністрів ЄС у виробленні спільної зовнішньополітичної стратегії. Тут
доцільно зауважити, що низка країн (Велика Британія, Данія, країни Бенілюксу)
висловлювали стурбованість поглибленням наднаціональності Європейського
Союзу, особливо у сфері зовнішньої політики, вбачаючи у цьому посилення
позицій Франції та Німеччини у виробленні та прийнятті рішень.
Цю проблему ми можемо розглядати на прикладі того, як спільні наміри
породжують суперечності та, певною мірою, навіть протидію між прямими
провідниками нової політики ЄС та тими, хто чинить тиск такому розподілу
повноважень всередині ЄС. Можна зробити висновок про те, що лише
поступальна практична діяльність та прагнення досягти максимального захисту
спільних інтересів країн-членів ЄС забезпечили публічно безконфліктну та
синергетичну діяльність цих посадових осіб.
3. З початку XXI століття Європейський Союз пройшов складний
шлях інституційних змін, які були покликані якісно реформувати
співтовариство та підготувати його до нових викликів сучасності. Процес
реформування ЄС з одночасним поглиблення міжнародної правосуб’єктності
ЄС пройшов етапи від підготовки змін, що розпочався з 2000-х років, і до
набуття чинності 1 грудня 2009 року Лісабонським договором. Однак, між
цими двома датами є ще два етапних періоди: рефлексивне відторгнення
пропонованих змін, яке проявилося у тому, що національні референдуми країнчленів ЄС не підтримали ініціативи (2005-2006 рр.) та 2007 рік – коли було
проведено компромісне доопрацювання нового установчого документу.
171
Відповідно до нової нормативно-правової бази Європейського Союзу
після набуття чинності Лісабонським договором усі рішення в рамках цього
інтеграційного об’єднання ухвалюються за єдиною процедурою (окрім деяких
безпекових та зовнішньополітичних питань), тим самим зміщуючи владні
повноваження на користь європейських інституцій. Характерно, що
реформування Європейського Союзу збіглося з п’ятим, найбільшим етапом
розширення в історії Європи, коли в період з 2004 по 2007 роки новими
членами стали 12 країн. Це стало своєрідним тестом на міцність для
політичного та економічного функціонування ЄС. Однак, саме безпрецедентне
інтеграційне розширення зумовило гостру потребу в поглибленні міжнародної
суб’єктності та створення механізму вироблення та прийняття спільної
зовнішньої і безпекової політики. Водночас ратифікація Лісабонського
договору та імплементація його положень ніяким чином не веде до
перетворення Європейського Союзу в наддержаву. Скоріше навпаки,
Європейська Комісія дещо послаблює свої позиції, водночас як органи
виконавчої влади країн-членів ЄС отримують більш широкі можливості для
контролю за перебігом зовнішньополітичних процесів. Також можна твердити,
що не дивлячись на усі протиріччя, викликані Лісабонським договором, на
даний час немає більш глибокого та досконалого документу, який регулює
функціонування цього міждержавного об’єднання.
4. Сьогодні не існує більш фундаментальних та водночас стратегічно
важливих партнерів як США та ЄС. У свою чергу Китай, попри значні
зрушення у двосторонніх відносинах, усе ще поступається якісно і кількісно
США. Важливо підкреслити, що Вашингтон надає усіляку можливу підтримку
таким інтеграційним процесам усередині ЄС, оскільки вони сприяють
формуванню потужного союзника глобального масштабу на європейському
геополітичному просторі, який територіально пов'язаний із ще одним регіоном
геополітичних інтересів Сполучених Штатів Америки – Близьким Сходом.
Аналіз взаємодії світових політичних акторів США та ЄС щодо гострих
політичних процесів у різних регіонах світу вкотре засвідчують готовність
172
Вашингтона та Брюсселя рухатися за єдиним стратегічним сценарієм, що дає
можливість абсолютно об’єктивно стверджувати про формування стійкого
американо-європейського політичного та військового дуету, підкріпленого
новими важливими лісабонськими домовленостями. Отже, етап реформування
ЄС під впливом дії Лісабонського договору вказує на те, що так звана «Європа
після Лісабона» набуватиме більш серйозного геополітичного впливу не лише
на Європейському континенті, але й далеко за його географічними межами.
Після ратифікації Лісабонського договору імідж ЄС як більш міцного, більш
інтегрованого міждержавного об’єднання чіткіше і зрозуміліше сприймається
його основним торговельним та військово-політичним партнером –
Сполученими Штатами Америки.
Водночас ключовим партнером для ЄС на Сході є Китайська Народна
Республіка. І це при тому, що відносини між цими двома центрами сили
позначені суттєвими ідеологічними розбіжностями, різними тактичними
підходами до подолання спільних викликів та загроз, а також шляхами
досягнення спільних пріоритетів. Детально проаналізувавши перспективи
двосторонньої співпраці Брюсселю та Пекіна, можна зробити прогнозований
висновок про те, що економічні чинники продовжуватимуть формувати
підґрунтя відносин ЄС-Китай. В цьому контексті, двостороння угода про Зону
вільної торгівлі (FTA EU-China) може стати реальністю в найближчі 3-5 років,
що приведе до подальшого економічного зростання і створення нових робочих
місць та розширення виробничої сфери.
Однак у галузі військово-політичної кооперації, де є найбільший
потенціал для зміцнення довіри між двома сторонами, рано говорити про міцні
відносини, тим паче – стратегічні. Тут слід відзначити, що європейські та
китайські лідери висловлюють великі сподівання щодо поглиблення даної
галузі співпраці.
Хоча даний аспект, а особливо військова співпраця Європейського Союзу
та Китайської Народної Республіки усе ще перебуває в зародковому стані, все ж
заслуговує серйозної уваги як потенційно визначальний елемент стратегічного
173
партнерства в майбутньому, особливо враховуючи той ключовий чинник, що
таке співробітництво могло б внести значний вклад у глобальну безпеку та
стабільність у Азіатсько-Тихоокенському регіоні. Однак на сьогодні діалог ЄСКитай віддзеркалює ініціативи деяких окремих держав-членів Європейського
Союзу, що слабко корелюється із принципами Лісабонського договору та
загальноєвропейськими цивілізаційними принципами суспільно-політичного
розвитку.
5. Стратегічна ініціатива Європейського Союзу щодо країн
Центрально-Східної Європи знайшла своє відображення у форматі «Східного
партнерства». Такий формат дозволяє країнам доносити до офіційного
Брюсселя позицію щодо параметрів майбутньої євроінтеграції, що може
розглядатися як виконання завдання з підготовки до більш швидкої та
поглибленої інтеграції до європейських інституцій. Такі погляди
підтверджуються тим, що «Східне партнерство» дозволило стратегам із
Брюсселя розмежувати зовнішньополітичні підходи ЄС до відносин з
південними (Середземноморський Союз – сусіди Європи) та
східноєвропейськими сусідами (сусіди Європейського Союзу). Крім того, також
необхідно зробити окремий наголос на тому, що започаткування ініціативи
дозволило створити абсолютно нові можливості для посилення взаємодії у
сфері енергетичної безпеки в межах відповідної багатосторонньої тематичної
платформи. Така співпраця набуває особливого значення за умов, коли
Російська Федерація – один із найбільших постачальників енергоносії на ринок
Європи – відверто й брутально вдається до використання нафти і газу як
ефективного та дієвого інструменту своєї зовнішньої політики.
Ще гостріше геополітичне протистояння розгорнулося на тлі військової
агресії Російської Федерації на території України та анексії Автономної
Республіки Крим на початку 2014 року. Відповідно, поширення інтеграційних
процесів у східному напрямі, зокрема, поглиблення співпраці в межах програми
«Східного партнерства», натикається на жорстку протидію з боку нинішньої
174
російської влади, яка, на прикладі Грузії та України, використовує
сепаратистські рухи, щоб зберегти свій геополітичний вплив у регіоні.
6. Лісабонський договір відкриває для України нові можливості у
прагненнях до тіснішої взаємодії із європейськими структурами, адже більш
активна інтеграційна співпраця з Брюсселем у політичній та економічній
сферах сприятиме тому, що Києву вдасться розширити можливості виходу на
нові світові ринки. Це твердження було підкріплено і результатами
емпіричного дослідження, яке викладено у роботі. Основу емпіричних даних,
що були використані при підготовці висновків щодо вузлових точок
напруженості між Україною та Європейським Союзом у «постлісабонський
період», склали результати експертних дискусій в рамках обговорення
поглиблення та розширення співпраці з ЄС, а саме підписання Угоди про
асоціацію та Поглиблену і всеосяжну зону вільної торгівлі Україна-ЄС.
Ключовими тезами, щодо яких висловлювалась застереження, були: захист
вітчизняного виробника, доступ українських товарів та послуг на ринок ЄС та
країн МС/ЄврАзЕС, політичні відносини з «державами-сателітами» Російської
Федерації.
У даному контексті можна зауважити, що набуття Лісабонським
договором чинності додатково спонукає Євросоюз до більш активних дій у так
званих «єесівських прикордонних регіонах». Україна традиційно бере активну
участь у реалізації Європейської політики безпеки та оборони, кооперуючись у
проведенні військово-цивільних навчань та тренінгів з партнерами з ЄС та
НАТО. Враховуючи зовнішню агресію з боку Російської Федерації, для
України така поглиблена співпраця є одним із стратегічних пріоритетів у сфері
забезпечення національних інтересів та посилення обороноздатності – дана
кооперація сприяє значній модернізації не так українського обороннопромислового комплексу, як набуттю критично необхідного в теперішній
реаліях досвіду з підготовки та проведення антитерористичної та миротворчої
діяльності із залученням провідних військових експертів і сучасної техніки.
175
7. Останні події в Україні засвідчили, що інтеграція до більш міцного і
потужного ЄС, який набуває нової геополітичної ролі після вступу у дію
Лісабонського договору, є безумовним українським зовнішньополітичним
пріоритетом. На чому наголошує українське керівництво, чиї практичні кроки
підтверджують відданість європейському курсу України.
Лісабонський договір підштовхує ЄС до проведення більш активної
зовнішньої політики, спрямованої на розширення «європейського клубу» за
рахунок сусідніх держав. Підтвердженням цього є підписання Угоди про
асоціацію та Поглиблену й всеосяжну зону вільної торгівлі Україна–
Європейський Союз. Не зважаючи на постійний тиск з боку Російської
Федерації, яка до останнього намагалася відтермінувати введення в дію
положень Поглибленої та всеосяжної Зони вільної торгівлі з ЄС, і тим самим
прагнучи схилити керівництво України інтегруватися до МС/ЄврАзЕС.
Розглядаючи гіпотетичну можливість зміни зовнішньополітичного курсу
України в бік поглиблення співпраці з МС/ЄврАзЕС, то з урахуванням досвіду
країн СНД можна зробити висновок, що з торгівельно-економічної точки зору
така співпраця могла б мати місце. У такому випадку Україна могла б
розраховувати на значні преференції в постачанні енергоносіїв, що є наріжним
каменем у розвитку промислового комплексу держави.
Іншим надзвичайно важливим здобутком у теоретично змодельованому
зближенні України та Російської Федерації могло б бути збереження
територіальної цілісності нашої держави та уникнення конфлікту на Донбасі,
однак в такому разі існував би ризик часткової втрати власного суверенітету
внаслідок маніпулятивного тиску з боку російського керівництва. У будь-якому
випадку, розворот зовнішньополітичного вектору України у бік МС/ЄврАзЕС
на даному історичному етапі розвитку Української держави важко уявити,
позаяк переважна частина українців утвердили євроатлантичний напрямок
інтеграції України як пріоритетний і такий, що відповідає європейській
ідентичності українського народу.
176
Отож, беручи до уваги, що внутрішньо-інституційну кризу в
Європейському Союзі загалом взято під контроль, є цілком справедливі
підстави вважати, що процес розширення ЄС на схід буде в перспективі
продовжено. У цьому контексті та за умов припинення військових дій на
Донбасі українська громадськість має усі підстави сподіватися, що
інтеграційний напрям ЄС не обмежиться лише країнами Балканського
півострову, а перспективу членства України в Європейському Союзі рано чи
пізно буде остаточно і безапеляційно підтверджено.