ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (на матеріалах українських губерній)

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………... 3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ……... 14
РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНО-ПРАВОВИЙ ОГЛЯД СТАНУ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ В ДОРЕФОРМЕНИЙ ПЕРІОД……………………….…. 40
2.1. Становлення в Росії системи закладів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі…………………………………………………………………………. 40
2.2. Пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. у дореформений період .. 57
2.3. Організація діяльності пенітенціарної системи Російської імперії напередодні реформи в 1862–1879 рр. ……………….………………………………………….……. 73
РОЗДІЛ 3. РЕФОРМА ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ ТА ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ОСНОВНИХ ВИДІВ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ (1879 – ПОЧАТОК ХХ ст.)……………………………………………………………………………………. 84
3.1. Передумови та зміст тюремної реформи в Росії в другій половині ХІХ ст. та перетворення в системі пенітенціарних закладів ……………………………………… 84
3.2. Нормативне регулювання діяльності пенітенціарних закладів та умов відбування в них покарання в період тюремної реформи …………………………….. 98
3.3. Структура та компетенція Головного тюремного управління ……………. 106
3.4. Організаційно-правові основи підбору, навчання та служби працівників пенітенціарної системи ………………………………………………………………… 119
3.5. Регламентація системи місць позбавлення волі в Кримінальному уложенні та інших нормативних актах кінця XIX – початку XX ст. …………………………... 145
РОЗДІЛ 4. ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЮ СИСТЕМОЮ НА МІСЦЯХ ……………………………………………………………………………….. 158
4.1. Губернські тюремні інспекції ……………………………………………… 158
4.2. Губернські піклувальні про тюрми товариства та комітети ……………… 173
ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………... 187
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ …………………………………... 194

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. З початку 90-х років XX ст. Україна взяла курс на побудову громадянського суспільства і правової держави. Процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, характеризуються кардинальними перетвореннями в політичній, економічній і соціальній сферах, спрямованими на подолання кризових явищ сучасного суспільства. Формування нового економічного базису, бурхливий сплеск неконтрольованого ринку, соціальна і правова незахищеність українських громадян стали благодатним ґрунтом для розквіту злочинності, яка набуває якісно нових, не відомих раніше форм. Незважаючи на всі вживані заходи, злочинність продовжує справляти негативний вплив на всі сфери життєдіяльності держави і суспільства, серйозно гальмує соціально-економічні і політичні перетворення в Україні, підриває її міжнародний авторитет. У тих несприятливих умовах, що сформувалися на сьогоднішній день, зростає роль спеціальних органів держави, діяльність яких цілком спрямована на боротьбу зі злочинністю. У системі цих органів особливе місце займають установи, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі, – пенітенціарні установи. Однією з ключових проблем розбудови демократичної, соціальної і правової держави, якою згідно з Конституцією є Україна [1], є визначення концептуальних засад реалізації пенітенціарної політики.
У правозастосовчій практиці нашої країни позбавлення волі як вид кримінального покарання займає провідне місце. Так, у діючому Кримінальному кодексі України воно міститься в санкціях більшості статей Особливої частини [2]. Разом з тим ефективність позбавлення волі залишається ще низькою, рецидив злочинів уже тривалий час не опускається нижче тридцяти відсотків.
Стан кримінально-виконавчої системи відображає ступінь цивілізованості країни. Нинішнє становище кримінально-виконавчої системи України з очевидністю показує, що вона потребує серйозної кореляції і видозмінення. Тут сплітається в клубок комплекс соціально-економічних, правових, психологічних, педагогічних, моральних проблем, без належного розв’язання яких безглуздо вважати пріоритетними питання виправлення засуджених та їхньої адаптації до вільного життя.
Держава сьогодні розпочинає реальні кроки з реформування системи виконання кримінальних покарань. Реалізація намічених шляхів її корінної перебудови багато в чому буде залежати від подальшого розвитку політичного, економічного і соціального курсу держави на сучасному етапі розвитку пострадянського суспільства. Проголошений Україною зовнішньополітичний курс на європейську інтеграцію передбачає приведення національного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з чинними Європейськими стандартами щодо умов утримання засуджених осіб в установах виконання покарань. Згідно з цим вже реалізуються окремі реформаторські заходи з метою упорядкування управління кримінально-виконавчою галуззю та модернізації кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Згідно Указу Президента України №248/99 від 12 березня 1999 р. з підпорядкування МВС було виведено Державний департамент України з питань виконання покарань [3]. Він отримав самостійний статус центрального органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати пенітенціарну політику. Також було змінено систему покарань, а смертну кару замінено довічним тюремним ув'язненням. Важливим кроком у напрямку перебудови пенітенціарної системи на засадах гуманізації покарань стало прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу.
Процес зміни юрисдикції кримінально-виконавчої системи як у минулому, так і сьогодні, спрямований на досягнення однієї загальної мети: зробити пенітенціарну систему не тільки каральною, але і гуманною. Не останню, а може, і домінуючу роль у цьому процесі відіграє якісна характеристика управлінського апарату і співробітників даної системи, від яких залежить успіх реформування пенітенціарної системи.
Як відомо, повне пізнання, а тим більше розв’язання сучасних проблем науки і практики немислиме без з'ясування їхньої історії. Тому знання історії формування й еволюції пенітенціарного відомства необхідне для правильного розуміння і всебічної оцінки його ролі і призначення в системі державних органів.
Тюремна політика сучасних держав пройшла великий історичний шлях свого становлення і розвитку, має ряд етапів, кожному з який відповідає та чи інша кримінально-виконавча система з притаманними тільки їй характерними рисами і властивостями. Слід зазначити, що нині дослідники і практики найчастіше апелюють до закордонного досвіду, часто забуваючи досвід вітчизняний. А він був би дуже корисний у процесі реформування кримінально-виконавчої системи України.
Уся вітчизняна історія нерозривно пов'язана з покаранням у вигляді позбавлення волі. Спираючись на систему примусових органів, держава прагнула ізолювати своїх ідеологічних супротивників, зупинити зростання злочинності, припинити діяння осіб, схильних до здійснення правопорушень, захистити законослухняних громадян від насильства і сваволі шляхом застосування до осіб, які переступили закон, твердих мір покарання, виправити самих злочинців.
В останні роки у вітчизняній кримінально-виконавчій сфері відбуваються явища, схожі з ситуацією, в якій опинилася пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. (недостатнє фінансування пенітенціарних установ, незадовільні умови утримання засуджених, дискусія про доцільність трансформації пенітенціарних установ у тюрми за західним зразком). Однак через недостатнє дослідження відповідних історико-правових проблем неможливо використовувати позитивний досвід імперського законодавця у діяльності відповідних пенітенціарних установ і не повторювати сьогодні колишніх помилок у функціонуванні системи виправних установ. Це тим більше важливо, оскільки у виправних установах утримується величезна кількість засуджених (за їх кількістю відносно всього населення Україна міцно утримує одне з перших місць у світі), тому необхідно використовувати всі можливості для того, щоб підвищити ефективність кримінально-виконавчої системи.
Вивчення генезису вітчизняного пенітенціарного інституту в даний час має ряд недосліджених напрямків. Насамперед це пов'язано з деякою «закритістю» теми, її специфічністю, обмеженим доступом до архівних документів, вузькістю фактичного матеріалу. Так, регіональний аспект у діяльності вітчизняного пенітенціарного механізму на різних етапах розвитку, питання правового статусу адміністрації пенітенціарних установ, відомчої належності та управління пенітенціарною системою мають величезний науковий потенціал і являють собою велике поле діяльності для сучасного дослідника. У зазначених аспектах система пенітенціарних установ у Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. на монографічному рівні ще не досліджувалася. Зберігаються істотні прогалини в джерельній базі, необхідній для вивчення і викладання історії органів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, а також історії кримінально-виконавчого права. Унаслідок чого вивчення історії становлення пенітенціарної системи, основ управління тюремними установами в сукупності з іншими взаємозалежними з цим питаннями набуває важливого і самостійного наукового інтересу як у теоретичному (історико-правовому і кримінально-виконавчому), так і в практичному відношенні.
Комплексний історичний аналіз організаційно-правових основ формування, функціонування й еволюції вітчизняної пенітенціарної системи буде сприяти всебічному збагаченню сучасної юридичної науки і дозволить творчо використовувати накопичений попередніми поколіннями досвід.
Недостатня наукова розробленість, наявність ряду прогалин у системі історико-правових знань, необхідність розв’язнання проблем пенітенціарної юрисдикції на регіональному рівні саме визначили ступінь актуальності даної теми, стали факторами, що обумовили вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн у межах цільової комплексної програми Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого «Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення», № 0186.0.070872.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення і ретроспективного аналізу законодавчих актів дореволюційного періоду, історико-правових джерел, архівних і інших документальних матеріалів прослідкувати шляхи становлення, розвитку, правового регулювання і діяльності пенітенціарних установ у Російській імперії XIX – початку XX ст., з’ясувати проблеми і соціальні наслідки правозастосовчої практики в українських губерніях, сформулювати рекомендації і пропозиції з використання досвіду російського імперського законодавства для вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи нашої держави в сучасний період.
Необхідною умовою для досягнення поставленої мети є вирішення наступних задач:
• узагальнити законодавчі документи, наукові, архівні та інші матеріали для визначення ступеня і рівня теоретичної розробленості проблеми;
• визначити систему пенітенціарних установ, призначених для реалізації покарань, пов'язаних з позбавленням волі, показати їх роль і місце в державному механізмі;
• виявити особливості розвитку місць позбавлення волі в Росії з давніх часів до XIX ст. і показати їх вплив на стан пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст.;
• встановити загальні закономірності, характерні для розвитку пенітенціарної системи Російської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст.;
• дослідити стан правового регулювання виконання покарання у вигляді позбавлення волі;
• виявити стан і особливості застосування інституту позбавлення волі в українських губерніях Російської імперії в зазначений час;
• проаналізувати умови утримання арештантів у різних пенітенціарних установах;
• дослідити рівень професійної підготовки і роль управлінських структур у сфері забезпечення функціонування тюремного відомства;
• узагальнити роль благодійних організацій в реалізації мети покарання;
• висвітлити особливості формування і функціонування системи пенітенціарних установ на регіональному рівні в українських губерніях імперії;
• виявити передумови тюремної реформи і дати оцінку стану пенітенціарної системи Росії в період проведення буржуазних реформ другої половини XIX – на початку ХХ ст.;
• сформулювати теоретичні положення, висновки і пропозиції щодо використання досвіду діяльності пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст., спрямовані на вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи сучасної України.
Об'єктом дослідження є становлення і розвиток системи спеціальних установ, призначених для реалізації кримінальних покарань, пов'язаних з позбавленням волі, нормативної бази, що регулювала діяльність пенітенціарних.
Предметом дослідження є рішення державних органів, норми кримінального, кримінально-виконавчого та інших галузей права, відомчі та інші підзаконні правові акти, регулюючі діяльність пенітенціарних установ і умови утримання в них, взаємини центрального і місцевих органів управління місцями ув’язнення, правове становище адміністрації і співробітників тюремного відомства, практика виконання і відбування позбавлення волі, правові основи формування і функціонування пенітенціарного відомства на території українських губерній Російської імперії в дореволюційний історичний період. У предмет дослідження не включаються місця позбавлення волі, не призначені для виконання кримінальних покарань, пов'язаних з позбавленням волі (гауптвахти, приміщення для утримання під вартою, боргові тюрми та ін.), оскільки у них принципово інша правова природа.
Хронологічні рамки дисертаційного дослідження визначені поставленими завданнями. Вони охоплюють XIX – початок XX ст. і обумовлені двома обставинами. По-перше, система пенітенціарних установ (установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі не тільки з репресивною метою по відношенню до злочинця, але й з метою його виправлення та підготовки до нормального життя поза тюрмою) стала формуватися на початку ХІХ ст. і склалася до середини того ж століття. По-друге, подальший розвиток тюремної системи Російської імперії принципово не змінювався (не беручи до уваги деякі аспекти, що мають об'єктивний характер, наприклад, скасування тілесних покарань при виконанні позбавлення волі) до 1917 р. Крім того, протягом ХІХ ст. найбільш опукло виявляється зміна умов утримання арештантів у різних пенітенціарних установах. Таким чином, зазначений період дозволяє вивчити систему пенітенціарних установ імперської Росії в її цілісному вигляді: від утворення, становлення, правового закріплення і до скасування.
Територіальні рамки роботи охоплюють українські землі, які входили до складу Російської імперії.
Методологічною основою дисертації є діалектичний метод пізнання (використовувався при аналізі кримінального та кримінально-виконавчого законодавства у динамиці його розвитку, при з’ясуванні його основних понять), в рамках якого застосовувалися методи аналізу і синтезу (в основі дослідження лежить принцип наукової об'єктивності, який припускає урахування всієї сукупності факторів, що вплинули на функціонування тюрем Російської імперії, і який неможливий без сходження від абстрактного до конкретного, від простого до складного), історичного (при дослідженні генезису кримінально-виконавчої системи), формально-логічного (при опрацюванні конкретних нормативно-правових актів у пенітенціарній сфері), соціологічного (при вивченні соціальної і економічної обґрунтованості змін в тюремному законодавстві, визначенні реальних умов виконання покарання у вигляді позбавлення волі, масштабів використання арештантської праці), статистичного (при узагальненні статистичних даних), порівняльно-правового (для зіставлення російського та закордонного законодавства і стану виконання позбавлення волі), структурно-системного і структурно-функціонального (для дослідження структури і ієрархічності будови системи управління пенітенціарною системою імперії) аналізу. Об'єкт дослідження розглядається через призму теорії органічного розвитку, що визначає системний підхід до дослідження: проблема досліджувалася в рамках як об'єктивних факторів – форма правління, політичний режим, суспільно-політична обстановка, так і суб'єктивних – погляди і дії державних, громадських і наукових діячів, які безпосередньо або побічно визначали внутрішню, у тому числі і кримінально-виправну, політику в Росії.
Крім того, використано спеціальні методи, характерні для історико-правової науки. Історико-генетичний метод був застосований при аналізі розвитку пенітенціарної політики держави і місць позбавлення волі в їх історичному русі: від становлення і до 1917 р. Історико-порівняльний метод дав можливість розкрити суть явищ, які стали об'єктом даного дослідження в тих випадках, коли вона неочевидна: виявити загальне і окреме та якісно відмінне в пенітенціарному законодавстві того або іншого історичного етапу. Застосування історико-системного методу зумовлено необхідністю цілісного вивчення пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст.
Наукова новизна дослідження визначається самою постановкою проблеми, підходом до її висвітлення і полягає в наступному:
1. Вперше у вітчизняній історико-правовій науці здійснено монографічне дослідження пенітенціарної системи Російської імперії на матеріалах українсь-ких губерній упродовж ХІХ і на початку ХХ ст. Показано процес її становлення і розвитку, правового регулювання організації та діяльності. Виявлено закономірності розвитку пенітенціарної системи в зазначений період та показано взаємозв'язок основних напрямів тюремної реформи 1879 р. з практичною діяльністю пенітенціарних установ і концептуальними положеннями Кримінального уложення 1903 р. в частині регулювання тюремної системи.
2. Зроблено авторський висновок про те, що тюремна система Російської держави пройшла у своєму розвитку декілька етапів. Перший (до кінця XVІІ ст.) характери-зується як відсутністю чіткої системи місць позбавлення волі, так і невизначеністю органів управління ними, превалюванням мети покарання; другий – створенням системи місць позбавлення волі, використанням праці ув'язнених на користь держави (ХVІІІ ст.); третій (кінець ХVІІІ – 60-ті рр. ХІХ ст.) – розвитком пенітенціарних ідей, благодійної діяльності приватних осіб та організацій, усвідомленням завдання виправлення злочинця як мети покарання, що знайшло закріплення у Зводі установлень і статутів про утримуваних під вартою (1832 р.) і Уложенні про покарання кримінальні та виправні (1845 р.); четвертий (60-ті рр. ХІХ ст. – 1917 р.) – проведенням реформи тюремної системи, централізацією її управління у 1879 р., активною нормотворчою діяльністю у сфері виконання покарання у вигляді позбавлення волі, остаточним закріпленням ідеї виправлення злочинця, що було відбито у Кримінальному уложенні (1903 р.) та Загальній тюремній інструкції (1915 р.).
3. Показано процес поширення протягом першої половини ХІХ ст. використання військово-арештантських рот, які були установами для позбавлення волі для військовослужбовців, на цивільне населення.
4. Відтворено основні етапи формування системи управління пенітенціарними закладами. Показано її своєрідність, яка полягала в тому, що функції органу управління місцями позбавлення волі фактично виконувала благодійна організація – Піклувальне про тюрми товариство – і її комітети на регіональному рівні. Але з 1855 р. ці організації стали контролюватися МВС і губернаторами, що сприяло їх перетворенню на частину державного апарату.
5. Виявлено причини проведення в Росії у 1879 р. тюремної реформи, яка була зумовлена залишковим принципом фінансування пенітенціарної сфери, що призводило до незадовільних умов утримання арештантів у місцях позбавлення волі та неефективного управління тюремною системою.
6. По-новому показано правове становище ГТУ: його підпорядкованість (МВС і Міністерству юстиції), внутрішня структура, відносна самостійність дій незалежно від відомчої приналежності.
7. Проаналізовано організацію та діяльність оригінальної структури у складі ГТУ, яка не мала аналогів у зарубіжній пенітенціарній практиці, – Тюремної інспекції, на яку покладалися функції розробки проектів законодавчих актів у тюремній сфері, проведення ревізії місць ув’язнення і керівництво їх діяльністю.
8. Уперше досліджено еволюцію правового становища тюремних службовців, їх підбір, навчання і матеріально-фінансове забезпечення.
9. На значному документальному матеріалі показано діяльність в українських губерніях заснованих у 1866 р. при землеробських колоніях і ремісничих притулках виправних закладів для неповнолітніх правопорушників з метою їх виправлення шляхом залучення до праці та надання початкової освіти і професійних навиків.
10. Доведено, що на зламі XIX – XX ст. у Росії була сформована добротна правова основа функціонування установ, що виконували кримінальні покарання у вигляді позбавлення волі, завдяки якій була чітко врегульована діяльність цих установ. Проте суперечність у концептуальних положеннях Кримінального уложення 1903 р., розбіжності в декларуванні і реальному житті стали гальмом у подальшому розвитку пенітенціарної системи в Росії.
11. Визначено, що система пенітенціарних установ Російської імперії за своєю структурою відображала соціологічний напрям у теорії кримінального покарання, що виявлялося перш за все в достатньо широкому переліку пенітенціарних установ. Хоча на практиці відмінностей між різними видами пенітенціарних установ часто не існувало.
12. Набуло подальшого розвитку положення про те, що складовою частиною пенітенціарної політики Російської держави в ХІХ ст. в цілому і зокрема в українських губерніях було використання праці арештантів для вирішення економічних завдань, хоча й меншою мірою, ніж у попередній період.
13. Визначено, що, незважаючи на централізацію управління пенітенціарної системи, на практиці організація та діяльність її окремих установ, умови утримання арештантів були вельми різними через матеріальне забезпечення, традиції, освітній та культурний рівень тюремних службовців тощо.
14. Доведено, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. в українських губерніях у меті покарання репресивні засоби покарання все більше поступалися місцем засобам виправлення особи злочинця. У цей же час утвердилися традиції патронатної діяльності: влаштування долі ув’язнених після виходу на волю, підготовка їх до нормального життя поза тюрмою і т.ін.
Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що викладені в ній положення, узагальнення і висновки, а також нові документи, що вперше вводяться у науковий обіг, дадуть можливість, з одного боку, глибше зрозуміти тенденції розвитку пенітенціарної системи в зазначений період, а з другого – використати історичний досвід для реформування пенітенціарної системи України сьогодні.
Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дослідження:
а) науково-дослідну – для подальшого розвитку науки історії держави і права, кримінології, кримінально-виконавчого права, складовою яких може стати історія пенітенціарної системи, у використанні матеріалів та висновків дослідження при написанні монографій та інших наукових праць;
б) правотворчу – у процесі вдосконалення чинного законодавства з урахуванням як позитивного, так і негативного історичного досвіду;
в) навчальну – у процесі написання підручників, посібників та викладання курсів “Історія держави і права України”, “Кримінально-виконавче право”, спеціальних курсів;
г) інформаційно-аналітичну – в роботі установ, пов’язаних з вивченням функ-ціонування пенітенціарної системи та розробленням пенітенціарної політики.
Апробація результатів дисертації проведена під час її обговорення на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися автором на міжнародних науково-практичних конференціях. Теоретичні висновки науково-дослідної роботи використовувалися у навчальному процесі у НЮАУ імені Ярослава Мудрого.
Публікації: Результати дослідження знайшли своє відображення в 4 авторських статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та у 4 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структуру дисертації складають вступ, чотири розділи (10 підрозділів), висновки, список використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи 219 сторінок, з них основного тексту – 193, список використаної літератури – 26 сторінок (383 найменування літератури).

Список литературы

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного наукового дослідження можна зробити певні узагальнення і дати нове вирішення наукового завдання, яке полягає у визначенні сутності та закономірностей розвитку пенітенціарної системи Російської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. на матеріалах українських губерній.
Значення каральної функції пенітенціарного відомства в нашій історії надзвичайно велике. Покарання у вигляді тюремного ув’язнення на практиці використовувалося протягом усього історичного розвитку Російської держави.
Ретроспективний аналіз джерел, які розкривають механізм виконання покарання у вигляді тюремного ув’язнення, свідчить про те, що останнє знайшло широке застосування ще у давні часи. Проте в Давньоруському кримінальному законодавстві покарання у вигляді тюремного ув’язнення не було основним, а мало допоміжний характер. Уперше тюремне ув’язнення як самостійний вид покарання було запроваджено Судебником 1550 р. Проте цей правовий акт ще чітко не обмежував строк перебування правопорушника в тюрмі. Така невизначеність припускала, як правило, довічне ув’язнення.
У XVII–XVIII ст. відбуваються значні зміни в організації пенітенціарного інституту: зростає роль тюрми як засобу боротьби з класовими супротивниками існуючого ладу, створюються гамівні і робочі будинки. Як альтернатива державним місцям ув’язнення виникають монастирські тюрми для релігійних і політичних злочинців. Ув'язнення в них здійснювалося без судового вироку – за царським велінням або визначенням Синоду.
З XVIII ст. в Росії поширюється заслання. Даний вид покарання надалі став застосовуватися для досягнення декількох цілей: 1) політичної – закріплення державних кордонів і колонізація окраїн країни; 2) правової – видалення з центру правопорушників; 3) економічної – господарське освоєння територій; 4) фінансової – відносна дешевизна утримання злочинців. З 1691 р. виникають і розвиваються каторжні роботи, які стають не стільки кримінальним покаранням, скільки місцем організації необхідного господарського виробництва.
Для утримання злочинців-військовослужбовців створюються військово-пенітенціарні установи. Різновидами військових тюрем були: 1) військово-каторжні відділення; 2) військово-виправні роти; 3) військові і морські тюрми; 4) гауптвахти для простого військового арешту; 5) фортеці для військових-арештантів, які скоїли дисциплінарну провину.
Остаточно каральна функція покарання у вигляді позбавлення волі утверджується в Росії в другій половині XVII – XVIII ст. У цей час тюремне ув’язнення, заслання на поселення і відправка в каторжні роботи, ув'язнення в монастир, в арештантські роти і т.ін. знаходять широке застосування в практиці кримінального судочинства.
У 1823 р. з'являються військово-арештантські роти для військовослужбовців, які скоїли злочини. Проте поступово вони перетворюються на місця позбавлення волі і для цивільного населення й до середини XIX ст. створюються в більшості губерній імперії.
Оновлення суспільства, пов'язане із зародженням реформаторських ідей другої половини XIX ст., викликало потребу в розробці питань виховання і освіти дітей-правопорушників. З цією метою, законом від 5 грудня 1866 р. товариствам землеробських колоній і ремісничих притулків було дозволено відкривати виправні заклади для неповнолітніх, основною метою яких визначалося моральне виправлення неповнолітніх.
В історії дореволюційної Росії покарання у вигляді позбавлення волі завжди асоціювалося з насильством і свавіллям з боку службовців тюремної адміністрації, безправним становищем ув'язнених. Утримання в тюрмах супроводжувалося каліцницькими (виривання ніздрів, відрізання вух, носа, пальців рук) і тілесними покараннями (заковування в ручні і ножні кайдани, застосування рогаток, стільців, ланцюгів, колодок, биття різками, батогами, прутами, таврування, гоління голови і т.ін.), що свідчить про жорстоке поводження із засудженими.
Місця позбавлення волі були непривабливим видовищем. Приміщення для утримання арештантів були брудними, сирими, темними, будівлі тюрем – старими, стіни тюремних камер – покриті цвіллю і грибком. Ув'язнені спали на дошках, а то й прямо на підлозі. У тюремних приміщеннях панувала тіснота. Через скупченість арештантів і антисанітарні умови їх утримання у тюрмах лютувала безліч інфекційних захворювань, людей мучили воші. Лікарняних ліжок у тюремних лазаретах катастрофічно не вистачало. Самі царські чиновники називали російські тюрми «школами і житлами пороку і розпусти», «академіями злочинів», в яких «хорошій людині досить пробути три дні, щоб остаточно зіпсуватися».
Спираючись на зарубіжний досвід, поставивши перед собою завдання поліпшення умов утримання і побуту ув'язнених, передові верстви російської аристократії в 1819 р. добилися створення благодійної організації – Товариства піклувального про тюрми. Товариство мало благородну мету – всіляко сприяти наданню матеріальної і духовної допомоги засудженим. У кожній губернії імперії були створені місцеві комітети і відділення Піклувального товариства. Незважаючи на те, що реальна допомога ув'язненим у тюрмах з боку цієї організації була невеликою, вона зробила вагомий внесок в гуманізацію процесу відбування покарання засудженими.
На наш погляд, багата історична традиція благодійності по відношенню до осіб, які скоїли правопорушення, сьогодні заслуговує пильної уваги і може знайти широке застосування на стадії проведення реформ у галузі пенітенціарної справи в сучасній Україні.
Як і весь державний, соціально-економічний і політичний лад царської Росії, так і його каральне відомство напередодні реформ 60–70-х рр. XIX ст. переживало глибоку кризу. Катастрофічний стан місць позбавлення волі далі не міг залишатися незмінним. Царський уряд був вимушений вживати необхідних заходів для кардинальної реорганізації тюремної системи.
У результаті проведених перетворень у 1879 р. відбулася централізація управління тюрмами. У складі МВС було створено Головне тюремне управління, а в 1895 р., з урахуванням міжнародного пенітенціарного досвіду, воно перейшло під юрисдикцію Міністерства юстиції. У ході тюремної реформи були ліквідовані гамівні і робочі будинки, арештантські роти і боргові тюрми, які вже не відповідали новим умовам соціально-економічного і політичного розвитку країни.
У зв'язку з дуже складними і великими завданнями, які стояли перед ГТУ, воно мало особливе правове становище в структурі МВС, що виявлялося, перш за все, у відомій самостійності даного підрозділу. Діяльність ГТУ мала вельми багато напрямів, які найбезпосереднішим чином відображали всю складність адміністративної роботи в тюремній галузі. Це такі напрями, як центральне і місцеве тюремне управління, адміністративно-господарська діяльність, управління засланням, будівельні роботи, пересилка арештантів, тюремний патронат, виховно-виправні заклади для неповнолітніх, духовно-етичне виправлення ув'язнених, нормотворча діяльність, міжнародна пенітенціарна діяльність.
В цілому, незважаючи на різноманіття напрямів, діяльність ГТУ була підпорядкована вирішенню організаційно-правових завдань з метою впорядкування досить розрізненої і незадовільної тюремної галузі для перетворення її в єдину пенітенціарну систему на основі передового зарубіжного досвіду.
Необхідно особливо підкреслити постійне прагнення ГТУ враховувати в своїй діяльності значення стану кадрового потенціалу тюремної системи. У зв'язку з цим окремої уваги заслуговує вельми плідна робота ГТУ, спрямована на формування правового становища тюремного персоналу, його матеріально-фінансового забезпечення і навчання.
Проте консерватизм, домінуючий у кримінальній політиці царату в кінці XIX – на початку XX ст., і постійний брак фінансових коштів не дозволяли повною мірою використовувати пенітенціарний досвід передових західноєвропейських держав у повному обсязі. Але за роки функціонування ГТУ були вироблені ті організаційно-правові основи діяльності тюремної системи, які були затребувані при всіх подальших політичних режимах.
Абсолютно новою структурною ланкою, що не має аналогів у зарубіжній пенітенціарній практиці, стало створення у складі ГТУ Тюремної інспекції. У березні 1890 р. були створені її місцеві органи – губернські тюремні інспекції (дві з перших п’яти губернських тюремних інспекцій були створені саме в українських губерніях – Харківській та Київській).
У 70-ті роки XIX ст. були побудовані великі тюрми, переведені в безпосереднє підпорядкування ГТУ, – так звані «централи». Їх основним призначенням стала ізоляція як кримінальних, так і політичних злочинців – активних учасників революційно-демократичного руху. У зв'язку з підйомом у країні національно-визвольного, суспільно-політичного і революційного руху в 80-х рр. XIX ст. зростає роль каторжних тюрем (особливо Новоборисоглібської і Новобєлгородської Харківської губернії).
Таким чином, у середині ХІХ ст. в Російській імперії склалася досить складна система місць ув’язнення, яка включала такі установи, призначені для виконання покарань, пов'язаних з позбавленням волі: каторжні тюрми; приміщення арештантських рот цивільного відомства; робочі будинки; фортеці; гамівні будинки; тюрми загального призначення (тюремні замки); арештні приміщення. При цьому слід також врахувати досить складну систему класифікації засуджених у кожній із названих установ. У результаті для реалізації приписів правових норм була потрібна величезна організаційна робота, а також відповідна матеріально-технічна база. Ні того, ні іншого держава забезпечити не могла. Тому на практиці багато нормативних розпоряджень не виконувалися, відмінності між приміщеннями арештантських рот, робочими і гамівними будинками, тюремними замками і арештними приміщеннями часто були мінімальними або відсутніми взагалі, побутові умови утримання засуджених у більшості пенітенціарних установ оцінювалися як незадовільні. Були істотні проблеми з персоналом установ, оскільки ще не було вироблено навіть загальних підходів до вирішення кадрових питань.
Разом з тим подальший розвиток одержують питання, пов'язані з виправленням арештантів, передбачаються сильніші стимули до законослухняної поведінки; чіткіше визначається коло дисциплінарних стягнень. З'являються елементи цілеспрямованої виховної роботи (крім використання священнослужителів), зокрема, в арештантських ротах персоналу наказувалося щомісячно робити аналіз поведінки арештантів і записувати висновки в спеціальний журнал. Певним чином зміцнюються гарантії правового становища арештантів, підтвердженням чому можуть служити норми про можливість застосування ряду стягнень тільки на основі колегіальних рішень.
Праця ув'язнених в українських губерніях імперії широко використовувалася не тільки для забезпечення життєдіяльності самих пенітенціарних установ (господарські, ремонтні, будівельні роботи), але й при розкорчовуванні лісу, осушенні боліт, сільськогосподарській обробці землі, переробці риби і морепродуктів, завантаженні-вивантаженні морських судів, будівництві залізниць, зведенні мостів, пристаней, проведенні ліній телеграфного зв’язку, доріг і т.ін.
Наслідком важкого режиму утримання засуджених були їх часті втечі.
Кажучи про пенітенціарну систему українських губерній, потрібно зазначити, що місця позбавлення волі на території українських губерній були невід’ємною частиною пенітенціарної системи імперії і їхня діяльність регламентувалася загальноімперським законодавством. Слід зазначити, що нові починання в тюремній сфері в них реалізовувалися навіть швидше, ніж в інших регіонах імперії, що обумовлювалося відносно близьким розташуванням до столиць імперії і високим освітнім рівнем місцевих чиновників тюремного відомства.
У другій половині XIX – на початку XX ст. на тлі підйому в країні революційно-демократичного руху проведення масштабних соціально-економічних і політичних реформ, спрямованих, зокрема, на кардинальне перевлаштування державного пенітенціарного механізму, стало необхідним кроком у пошуку нових шляхів пристосування тюремної практики до умов розвитку суспільно-економічних відносин, які змінювалися. Поетапне проведення тюремної реформи з урахуванням соціально-економічних, культурних, освітніх, етично-моральних, історико-правових, політичних і інших особливостей російського життя забезпечувало впровадження нових засад в організацію тюремної справи. Проте події в країні на початку XX ст., не дозволили до кінця реалізувати задумане в пенітенціарній сфері, так само, як і в інших сферах державного і суспільного життя.
На сучасному етапі продовжується процес вдосконалення кримінально-виконавчої системи у напрямі її демократизації і гуманізації. Україна, проголосивши курс на побудову правової держави, тим самим узяла на себе зобов'язання з формування передового громадянського суспільства, частиною якого є цивілізована пенітенціарна система. Назріла гостра необхідність у використанні багатої історичної спадщини, набутої попередніми поколіннями, що, поза сумнівом, сприятиме ефективності процесів перебудови пенітенціарного відомства.
У пенітенціарній системі Російської імперії було чимало того, що необхідно враховувати і сучасному законодавцю в питаннях правового регулювання і практичній діяльності виправних установ. Це стосується, зокрема, турботи держави про членів сімей засуджених до позбавлення волі, регулювання питань майнового стану засуджених, зміни режиму залежно від умов відбування покарання. Ці питання в сучасному кримінально-виконавчому праві практично не зачіпаються, що, на нашу думку, зайвий раз підтверджує необхідність звернення до досвіду функціонування російської системи пенітенціарних установ XIX – початку XX ст.
Накопичений досвід пенітенціарного будівництва, відновлені справжні історичні факти, їх оцінка і переоцінка з позицій безперервного поступального суспільного розвитку можуть стати основою сучасного процесу реформування вітчизняного законодавства і практики виконання кримінальних покарань.
З цією метою необхідно здійснювати не тільки організаційно-правове забезпечення перетворень (вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства; формування громадських опікунських рад над установами, де утримуються обвинувачені і засуджені; реалізація цілеспрямованої діяльності різних громадських і релігійних організацій у сфері освіти, виховання, духовно-етичного освіти засуджених в місцях позбавлення волі і інші заходи), що проводяться, але і сприяти залученню найширших верств населення, вчених, фахівців, практиків для реального використання всього комплексу заходів, які вживаються.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Кримінальний Кодекс України. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
3. Указ Президента України №248/99 від 12 березня 1999 р. „Про виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ України” // Текст взято з інформаційного серверу Верховної Ради України: www.rada.gov.ua.
4. Мор Т. Утопия. Эпиграммы. История Ричарда III. – М.: Научно- издательский центр "Ладомир"; Наука, 1998. – 463 с.
5. Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / А.Л. Саккетти (пер.). – М.: Ладомир, 1994. – 868 с.
6. Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.: Политиздат, 1955. – 799 с.
7. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Стеллс, 1995. – 192 с.
8. Толкаченко Анат., Толкаченко Андр. Из истории военных тюрем в России // Уголовное право. – 1999. – №3. – С. 92-96.
9. Калмыков П.Д. Учебник уголовного права: Части Общая и Особенная. – М.: Б. и., 1866. – 535 с.
10. Фойницкий И.Я. Учение о наказаниях в связи с тюрьмоведением. – Спб.: тип. Министерства путей сообщения, 1889. – 503 с.
11. Дриль Д.А. Учение о преступности и мерах борьбы с ней. – Спб: Шиповник, 1912. – 568 с.
12. Греков М.Л. Тюремные системы: история и современность. – Краснодар: Кубанский государственный университет, 1999. – 147 с.
13. Кистяковский А.Ф. Элементарный учебник общего уголовного права: Общая часть. Т.1. – К.: Б. и., 1875. – 413 с.
14. Наказ императрицы Екатерины ІІ, данные Комиссии о сочинении проекта нового Уложения. – Спб.: Тип. Императорской акад. наук, 1907. – 174 с.
15. Бернер А.Ф. Учебник уголовного права. Части Общая и Особенная. – СПб.: Б. и., 1865. – 722 с.
16. Татищев В.Н. История Российская с древнейших времен. – М.-Л.: Наука, 1963. – 592 с.
17. Щербатов М.М. История России с древнейших времен: В 7 т. – Спб.: Тип. Императорской акад. наук, Т. 1–7. 1901–1904.
18. Десницкий С.Е. Избранные произведения. – Л.: Худ. лит-ра, 1979. – 359 с.
19. Избранные произведения русских мыслителей второй половины XVIII века. – Т. 1. – М.: Политиздат, 1952. – 468 с.
20. История политических и правовых учений / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М: Инфра-М-Кодекс, 1995. – 736 с.
21. Радищев А.Н. Сочинения (Проза, поэзия, письма). – М.: Худож. лит., 1988. – 686 с.
22. Солодкин И.И. Очерки истории русского уголовного права. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1961. – 170 с.
23. Ошерович Б.С. Очерки по истории русской уголовно-правовой мысли (вторая половина XVIII – первая четверть ХІХ веков). – М.: Изд-во Министерства юстиции СССР, 1946. – 311 с.
24. Упоров И.В. Пенитенциарная политика России в XVIII-XX вв. – Спб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. – 610 с.
25. Кеннан Дж. Сибирь и ссылка. – Спб.: изд. С.Н.Салтыкова, 1906. – 379 с.
26. Кеннан Дж. Тюрьмы в России. – Спб.: тип. Акинфиева, 1906. – 101 с.
27. Никитин В.Н. Тюрьма и ссылка (1560–1880 гг.). Историческое законодательное, административное и бытовое положение заключенных, пере¬сыльных, их детей и освобожденных из под стражи, со времени возникновения русской тюрьмы, до наших дней. – Спб.: тип. Шпарварт, 1880. – 674 с.
28. Никитин В.Н. Быт военных арестантов в крепостях. – СПб.: Изд-во книгопродавцов Колесова и Михина, 1873. – 528 с.
29. Никитин В.Н. Русский тюремный вопрос в старину: Оттиск. – Б.м., б.г. – 30 с.
30. Прянишников М.Ф. Лишение свободы как наказание исправительное. –
Спб.: тип. Моригеровского, 1872. – 184 с.
31. Дриль Д.А. К вопросу об исправительном воспитании // Журнал Министерства юстиции. – 1897. – № 9. – С. 26-40.
32. Дриль Д.А. Постановка дела нравственного воспитания в России // Тюремный вестник. – 1905. – № 5. – С. 350-358.
33. Дриль Д.А. Ссылка во Франции и России. – СПб.: Изд. Л.Ф. Пантелеева, 1899. – 173 с.
34. Дриль Д.А. Тюрьма и принудительное воспитание. – СПб.: Изд. Л.Ф.Пантелеева, 1900. – 91с.
35. Дриль Д.А. Преступность и преступники: уголовно психологические этюды. – Спб.: Изд. Я.А. Канторовича, 1895. – 293 с.
36. Пругавин А.С. В казематах: очерки и материалы по истории русских
тюрем. – Спб.: тип. Спб. трудовой артели, 1909. – 365 с.
37. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. Часть Об¬щая. – СПб.: Гос. тип., 1887. – 380 с.
38. Соллогуб В.А. Воспоминания. – М.: Изд. Наркомюста СССР, 1931. – 112 с.
39. Соллогуб В.А. Об организации в России тюремного труда. – СПб.: Тип. МВД, 1866. – 64 с.
40. Саломон А.П. Тюремное дело в России. – Спб.: ГТУ, 1899. – 206 с.
41. Саломон А.П. Тюремное дело в России. Лекция. – Спб.: ГТУ, 1898. – 38 с.
42. Гогелъ С.К. Роль общества в деле борьбы с преступностью. – Спб.: Тип. «Общественная польза», 1906. – 282 с.
43. Гогель С.Н. Курс уголовной политики в связи с уголовной социологией. – СПб.: Тип. А.Г. Розена, 1910. – 505 с.
44. Гогель С.К. Арестантский труд // Тюремный вестник. – 1913. – № 2. – С.297-333.
45. Познышев С.В. Учение о карательных мерах и мере наказания. – М.: тип.
университета. 1908. – 181 с.
46. Познышев С.В. Основы пенитенциарной науки. – М.: Главлит, 1923. – 342 с.
47. Познышев С.В. Уголовное право. Дополнение к двум выпускам об-щей части уголовного права профессора Познышева. (Учения о преступнике, о карательных мерах и о применении наказания к преступлению). – М.: Тип. университета, 1910. – 202 с.
48. Познышев С.В. Очерки тюрьмоведения. – М.: ГТУ, 1915. – 295 с.
49. Познышев С.В. Как преобразовать нашу каторгу. – СПб.: ГТУ, 1907. – 132 с.
50. Познышев С.В. К вопросу о несовершеннолетних преступниках // Вопросы права. – 1910. – № 4. – С. 47-62.
51. Познышев С.В. Основные начала науки уголовного права. – М: Изд. А.А. Карцева, 1912. – 654 с.
52. Познышев С.В. Учебник уголовного права: Часть общая и особенная. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1923. – 576 с.
53. Краинский Д. В. Материалы к исследованию истории русских тюрем в
связи с историей учреждения Общества попечительного о тюрьмах. –Чернигов: тип. Губернского земства, 1912. – 131 с.
54. Лохвицкий А.В. Курс русского уголовного права. 3-е изд. – Спб.: скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. – 704 с.
55. Фойницкий И.Я. Исторический очерк и современное состояние ссылки
и тюремного заключения. – Спб.: Б. и., 1878. – 68 с.
56. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – Спб.: тип. Монтвида. – Т. 2. – 1907. – 607 с.
57. Фойницкий И.Я. На досуге: сборник статей и исследований с 1870 г. – Спб.: тип. Стасюлевича, 1898. – 608 с.
58. Фойницкий И.Я. Управление ссылки. – СПб.: Б. и., 1880. – 103 с.
59. Фойницкий И.Я. Русская карательная система. – Спб.: тип. В. Безобразова, 1874. – 48 с.
60. Кистяковский А.Ф. Молодые преступники и учреждения для их исправления, с обозрением русских учреждений. – Киев: Универ. тип., 1878. – 178 с.
61. Ядринцев Н.М. Русская община в тюрьме и ссылке. – Спб.: А.Морингеровский, 1872. – 719 с.
62. Фельдштейн Г.С. Ссылка. – М.: Изд-во университета, 1893. – 231 с.
63. Фельдшейн Г.С. Патронат. Его необходимость и принципы организации. – Спб.: тип. Сената, 1900. – 56 с.
64. Сергеевский Н.Д. Наказание в русском праве XVII века. – СПб.: Б. и., 1887. – 290 с.
65. Сергеевский Н.Д. Русское уголовное право. Часть Общая. – Пг.: Изд-во университета, 1915. – 307 с.
66. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Пг.–Киев: Изд. книгопродавца Н.Я. Оглобина, 1915. – 695 с.
67. Лучинский Н.Ф. Основы тюремного дела. – Спб.: Тюремный вестник,
1904. – 180 с.
68. Лучинский Н.Ф. Тюремный патронат // Тюремный вестник. – 1913. – № 11. – С. 1658-1661.
69. Лучинский Н.Ф. Реформа тюремного управления (по поводу проекта
А.В. Витте) // Тюремный вестник. – 1905. – № 2. – С. 137-146.
70. Лучинский Н.Ф. Полиция и арестанты. – Пг.: Тюремный вестник, 1915. – 116 с.
71. Лучинский Н.Ф. Наши тюремные и тюремно-благотворительные учреждения // Журнал Министерства юстиции. – 1910. – № 1. – С. 165-197.
72. Лучинский Н.Ф. Краткий очерк деятельности Главного тюремного
управления за первые XXXV лет его существования (1879–1914) // Тюремный вестник. – 1914. – N 2. – С.30-37.
73. Лучинский Н.Ф. Курс практического тюрьмоведения // Тюремный вестник. – 1912. – № 12. – С. 3-145.
74. Лучинский Н.Ф. Тюремный режим // Тюремный вестник. – 1913. – № 8-9. – С. 1157-1216.
75. Пионтковский А.А. Тюрьмоведение, его предмет, содержание, задачи и значение. – Одесса: тип. университета, 1892. – 207 с.
76. Пионтковский А.А. Дисциплинарные взыскания в карательных учреждениях. // Журнал Министерства юстиции. – 1904. – Апрель. – с. 62-94.
77. Мокринский С.П. Наказание: его цели и предположения. – М.: Б. и., 1902. – 552 с.
78. Галкин-Врасской М.Н. Материалы к изучению тюремного вопроса. – Спб.:
тип. II отделения ЕИВ канцелярии, 1868. – 174 с.
79. Галкин-Врасской М.Н. Записки начальника Главного тюремного управления о порядке исполнения наказаний, предустановленных проектом Уголовного уложения, ред. 1895 г. – Спб.: ГТУ, 1895. – 28 с.
80. Максимов С.В. Сибирь и каторга. В 3 ч. – СПб.: тип. А. Траншеля, 1871. – 1165 с. Ч. 1: Несчастные. – 459 с.; Ч. 2: Виноватые и обвиняемые. – 353 с.; Ч. 3: Полити¬ческие и государственные преступники. История каторги и страны изгна¬ния. – 388 с.
81. Гран П.К. Каторга в Сибири. – СПб.: ГТУ, 1913.
82. Хрулев С.С. Каторга в Сибири // Тюремный вестник. – 1910. – № 8-9.
83. Галкин-Врасской М.Н. Остров Сахалин. Необходимые и желательные мероприятия. Записки начальника Главного тюремного управления М.Н. Галкина-Врасского по обозрению о. Сахалина в 1894 г. – СПб.: ГТУ, 1899. – 48 с.
84. Малиновский А. Кровная месть и смертные казни. – Томск: Б. и., 1908-1909. –387 с.
85. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. – М.: тип. Императорского Московского университета, 1912. – 422 с.
86. Сергеевич В.И. Новое учение о праве и нравственности. Из «Журнала Министерства Юстиции» (1906-1909 г.)– СПб.: Сенат. тип., 1909. – 59 с.
87. Сергеевич В.И. Лекции по истории русского права. – СПб.: Тип. С.Волянского, 1890. – 708 с.
88. Исаев М.М. Общая тюремная инструкция // Журнал уголовного права и
процесса. – 1912. – № 4. – С. 111-118.
89. Кропоткин П.А. Тюрьма, ссылка и каторга в России. – Спб.:
В. Мильштейн, 1906. – 242 с.
90. Гернет М.Н. Социальные факторы преступности. – М.: ГТУ, 1905. – 203 с.
91. Фидлер А.А. О мерах борьбы с детской преступностью. – М.: тип. университета, 1905. – 124 с.
92. Анофриев В. Русские исправительные заведения для малолетних // Вестник воспитания. – 1900. – № 6. – с. 147-169.
93. Труды пятого съезда представителей русских исправительных заведений для малолетних. – М.: Б. и., 1900. – 497 с.
94. Пусторослев П. Исторический очерк покровительства освобожденным из заключения. // Юридический вестник. – М., 1890. – Т. VI. – С. 560-578.
95. Анучин Е.Н. Исследования о проценте сосланных в Сибирь в период времени 1827-1846 гг.: Материалы для уголовной статистики России. – СПб.: Б. и., 1873. – 246 с.
96. Анучин Е.Н. Историческое обозрение развития административно-полицейских учреждений в России. – СПб.: Б. и., 1872. – 402 с.
97. Тальберг Д.И. Исторический очерк тюремной реформы и современные
системы европейских тюрем. – Киев: тип. университета, 1875. – 68 с.
98. Тальберг Д.И. Исправительные колонии и приюты в России. – Спб.: ГТУ, 1882. – 59 с.
99. Тальберг Д.И. К истории тюрем и ссылки в России 1805-1820 гг. // Русская старина. – 1879. – Т.XXIV. – С. 541-551.
100. Филиппов А. О наказании по законодательству Петра Великого, в
связи с реформой. – М.: Б. и., 1891. – 198 с.
101. Кюстин А. Николаевская Россия в 1839 году. / Пер с фр. – М.:
Политиздат, 1990. – 352 с.
102. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. Т. 1. – М.: Госюриздат, 1960. – 348 с.
103. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. Т. 2. – М.: Госюриздат, 1961. – 582 с.
104. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. Т. 3. – М.: Госюриздат, 1961. – 430 с.
105. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. Т. 4. – М.: Госюриздат, 1962. – 302 с.
106. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. Т. 5. – М.: Госюриздат, 1963. – 340 с.
107. Гернет М.Н. В тюрьме. Очерки тюремной психологии. – К.: Юридическое издательство Украины, 1930. – 254 с.
108. Шаргородский М.Д. Наказание по уголовному праву: Часть 1. Наказание по уголовному праву эксплуататорского общества. – М.: Госюриздат, 1957. – 304 с.
109. Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. – Л.: Изд-во Ленинградского гос. ун-та, 1973. – 160 с.
110. Ерошкии Н.П. История государственных учреждений дореволюцион-ной России. – М.: Высшая школа, 1983. – 352 с.
111. Исаев М.М. Основы пенитенциарной политики. – М.-Л.: Госиздат, 1927. – 196 с.
112. Зубков А.И., Калинин Ю.И., Сысоев В.Д. Пенитенциарные учреждения
в системе Министерства юстиции России. История и современность. – М.:
Норма, 1998. – 170 с.
113. Зубков А.И. Уголовно исполнительное право. – М.: Норма-М-Инфра,
2000. – 215 с.
114. Мулукаев Р.С. Полиция и тюремные учреждения дореволюционной
России. – М.: изд. Академии МВД СССР, 1964. – 28 с.
115. Мулукаев Р.С. Система органов внутренних дел дореволюционной России. – М.: Академия МВД СССР, 1978. – 276 с.
116. Мулукаев Р.С. Полиция в России (IX – начало XX в.). – Н. Новгород: Информ-плюс, 1993. – 103 с.
117. Шинджикашвили Д. И. Министерство внутренних дел царской России в
период империализма. – Омск: Омская высшая школа милиции, 1974. –111 с.
118. Пионтковский А.А. Тюрьмоведение. – Одесса: тип. университета, 1892. – 207 с.
119. Утевский Б.C. История науки уголовного права. – М: ВЮЗИ, 1948. – 58 с.
120. Утевский Б.С. Буржуазия и царская тюрьма. – М.: Советское законодательство, 1933. – 42 с.
121. Утевский Б.С. Тюремная политика царизма и Временного правительства. Учебное пособие. – М.: ВШ МВД СССР, 1957. – 33 с.
122. Ширвиндт Е.Г., Утевский Б.С. Советское пенитенциарное право. – М.: Юридическое издательство НКЮ РСФСР, 1927. – 276 с.
123. Гайдук С.Л. Лишение свободы в системе наказаний России середины XIX века // Проблемы уголовной ответственности и исполнения наказания. – Рязань: Ин-т права и экономики МВД России, 1995. – С.86-89.
124. Ахмадеев Ф.Х. Режим в тюрьмах дореволюционной России: Лекция. –
Уфа.: Уфимская высшая школа, 1992. – 50 с.
125. Борисов А.В. Министерство полиции царской России: Место в государственном механизме, структура, функции, организация управления. Лек¬ция. – М.: Академия МВД СССР, 1991. – 19 с.
126. Воробейкова Т.У., Дубровина А.Б. Преобразование административно-
полицейского аппарата, суда и тюремной системы России во второй половине XIX в. – М: КВШ МВД СССР, 1973. – 66 с.
127. Астемиров З.А. Буржуазные пенитенциарные системы и тюрьмоведение. – Рязань: Высшая школа МВД СССР, 1975. – 112 с.
128. Дворянов В.Н. В Сибирской дальней стороне: Очерки истории царс-кой каторги и ссылки (60-е годы XVIII в. – 1917г.). – Минск: Наука и техника, 1971. – 374 с.
129. Кузьмин С.И. Политико-правовые основы становления и развития исправительно-трудовых учреждений. – М.: Академия МВД СССР, 1988. – 96 с.
130. Кодан С.В. Политическая ссылка в системе карательных мер самодержавия первой половины XIX в.: Учебное пособие. – Иркутск: Иркутский гос. университет им. А.А. Жданова, 1980. – 96 с.
131. Кодан С.В. Реформа сибирской ссылки в первой половине XIX
века // Историко-правовые исследования: проблемы и перспективы. – М.: АН СССР, 1982. – С.109-112.
132. Рогов В.А. Право России в период первой мировой войны. – М.: ВЮЗИ,
1983. – 76 с.
133. Шелкопляс В.А. Полицейская реформа в России в 60-х годов XIX в. – Минск: Минская высшая школа МВД СССР, 1981. – 50 с.
134. Гайдук С.Л. Тюремная политика и тюремное законодательство пореформенной России: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. – М., 1987. – 226 с.
135. Галиакбарова В.С. Законодательство царизма в борьбе против революции. Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 – Свердловск, 1977. – 212 с.
136. Плотников А.А. Сахалинская политическая каторга и ее антинародная сущность. Дис. .... канд. юрид. наук: 12.00.01. – М., 1986. – 190 с.
137. Детков М.Г. Исполнение наказания в дореволюционной России: организационно-правовые аспекты становления и развития системы исполне¬ния наказания в виде лишения свободы: Учеб. пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1990. – 88 с.
138. Детков М.Г. Наказание в царской России. Система его исполнения. – М.: ВНИИ МВД РФ, 1994. – 119 с.
139. Детков М.Г. Тюрьмы, лагеря и колонии России: моногр. – М.: Вердикт, 1999. – 410 с.
140. Детков М.Г. Тюрьмы России: память истории: Моногр. – Вологда: Вологодский институт права и экономики Минюста России, 2001. – 137 с.
141. Детков М.Г. Служба надзора в дореволюционной тюремной системе // Информационній бюллетень № 16. – М.: ГУИН МВД, 1993. – С. 68-73.
142. Ярмиш О.Н. Каральний аппарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: Моногр. – Х: Консум, 2001. – 288 с.
143. Ярмыш А.Н. Наблюдать неотступно… Административно-полицейский аппарат царизма и органы политического сыска в Украине в конце ХІХ – начале ХХ веков. – К.: Юринформ, 1992. – 188 с.
144. Рогов В.А. История уголовного права, террора и репрессий в Рус-ском государстве XV – XVIII вв. – М.: Зерцало, 1995. – 228 с.
145. Смыкалин А. От реформ Екатерины II к судебной реформе 1864 года //
Российская юстиция. – 2001. – № 3. – С. 39-42.
146. Упоров И.В. Первые законодательные закрепления тюремного заключения как наказания в Российском праве // Государство и право. – 1998. – № 9. – C. 86-90.
147. Упоров И.В. Ссылка и лишение свободы в России конца XVIII – начала ХХ в. // Российский экономический журнал. – 1999. – № 1. – С. 139-149.
148. Упоров И.В. Так начиналось лишение свободы (история возникновения наказания в виде тюремного заключения) // Преступление и наказание. – 1998. – № 9. – С. 26-31.
149. Упоров И.В. Наказания, связанные с лишением свободы, в монархической России. – Краснодар: КЮИ МВД России, 2000. – 167 с.
150. Рассказов Л.П., Упоров И.В. Лишение свободы в России: истоки, развитие, перспективы. – Краснодар: КЮИ МВД России, 1999. – 499 с.
151. Рассказов Л.П., Упоров И.В. Использование и правовое регулиро-вание труда осужденных в российской истории. – Краснодар: КЮИ МВД Рос¬сии, 1998. – 166 с.
152. Рассказов Л.П., Упоров И.В. Тюремные инструкции в Российской империи: Учебное пособие. – Краснодар: Краснодарский юр. ин-т МВД России, 1999. – 57 с.
153. Рассказов Л., Упоров И., Белозеров А. Тюремные заключенные в XVIII веке // Преступление и наказание. – 2001. – № 8. – С. 43-46.
154. Неалов О.П. Організаційно-правове забезпечення здійснення пенітенціарної політики Російського самодержавства (ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип. 15. – С. 126-131.
155. Неалов О.П. Патронат як форма участі громадськості у реалізації тюремної політики в Росії (ХІХ – початок ХХ ст.) // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип. 16. – С. 244-250.
156. Неалов О.П. Виправні заклади для неповнолітніх злочинців як важливий інструмент здійснення тюремної реформи другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (на матеріалах Харківського виправного притулку) // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К., 2003. – Вип. 8. – С. 56-64.
157. Лисин А.Г., Петренко Н.И., Яковлева Е.И. Тюремная система Российского государства в XVIII – начале XX в.: Учебное пособие. – М.: Академия МВД России, 1996. – 68 с.
158. Печников А.П. Главное тюремное управление Российского государства
(1879 – октябрь 1917 гг.): Моногр. – Красноярск: Сибирский юрид. ин-т
МВД РФ, 2001. – 210 с.
159. Беляева Л.И. Становление и развитие исправительных заведений для несовершеннолетних правонарушителей в России: (середина XIX – начало XX в.). – М.: Академия МВД РФ, 1995. – 100 с.
160. Беляева Л.И. Патронат в России. (ХІХ – нач. ХХ вв.). – М.: Академия МВД РФ, 1996. – 115 с.
161. Беляева Л.И. Учреждения для несовершеннолетних правонарушителей в России (история вопроса). – Белгород: Белгородская высшая школа МВД РФ, 1996. – 135 с.
162. Беляева Л.И. Правовые, организационные и педагогические основы дея
тельности исправительных заведений для несовершеннолетних в России (се¬редина XIX - начало XX вв.): Дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.08. – М., 1995. – 539 с.
163. Детков М.Г. Развитие системы исполнения наказания в виде лишения
свободы в России: Дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.08. – М., 1994. – 498 с.
164. Бортникова О.Н. Возникновение и развитие пенитенциарной системы в Западной Сибири. 1801-1917 гг. Дис. … докт. ист. наук: 07.00.02. – Тюмень, 1999. – 353 с.
165. Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине (1895-1917 гг.): Автореф. дис. … докт. юр. наук: 12.00.01 / Харьковский юридический институт. – Харьков, 1991. – 30 с.
166. Зориков А.Н. Региональные структуры пенитенциарной системы и благотворительно-тюремные общества России на рубеже XIX–XX веков (на материалах Тверской губернии): Автореф. дис. ... канд. ист. наук: 07.00.02 / Тверской университет. – Тверь, 1996. – 24 с.
167. Печников А.П. Становление организационно-правовых форм исправле¬
ния и перевоспитания осужденных в ИТУ РСФСР (октябрь 1917-1925 гг.): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Академия МВД СССР. – М., 1991. – 24 с.
168. Петренко Н.И. Организационно-правовые основы режима исполнения
наказания за общеуголовные преступления в местах заключения России в
пореформенный период (1864-1917 гг.): Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 – М., 1997. – 213 с.
169. Неалов О.П. Організаційно-правове забезпечення реалізації тюремної реформи в Російській імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній): Дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 – Х., 2003. – 197 с.
170. Симатов А.А. Тюремная реформа в России (1860–90-е гг.): Дис. … канд. ист. наук: 07.00.02. – Чита, 1998. – 214 с.
171. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резник. – К.: РВВ КІВС, 1998. В 2-х ч. – 816 с.
172. Григорьев А.Н. Тюремные учреждения Таврической губернии в начале ХХ в. // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – № 7. – С. 37- 45.
173. Новиков Р.А. Историческое развитие общественного призрения детей и подростков в России (Х – начало ХХ века). Дис. … канд. ист. наук: 07.00.02. – М., 2001. – 204 с.
174. Гейфман А. Революционный террор в России, 1894 – 1917 гг. – М.: Крон-пресс, 1997. – 445 с.
175. Рууд Ч., Степанов С.А. Фонтанка, 16: Политический сыск при царях. – М.: Норма, 1993. – 216 с.
176. Достоевский Ф.М. Записки из мертвого дома. – М.: Советская Россия, 1984. – 288 с.
177. Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка. – М.: Азбуковник, 1997. – 939 с.
178. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: Русский язык, 1982. – Т. 4. – 683 с.
179. Большая советская энциклопедия: В 30 т. – М.: Сов. Энциклопедия, 1977. – Т. 26.
180. Малая советская энциклопедия: В 10 т. – М.: Сов. Энциклопедия, 1960. – Т. 9.
181. Толковый словарь русского языка: В 4 т. – М., 1940. – Т. 4.
182. Российское законодательство Х–ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1984. – Т. 1. Законодательство Древней Руси. – 432 с.
183. Российское законодательство Х–ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1985. – Т. 2. Законодательство периода образования и укрепления Русского централизованного государства. – 520 с.
184. Российское законодательство Х–XX веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1985. – Т. 3. Акты Земских соборов. – 512 с.
185. Семевский М.И. Тайный сыск Петра I. – Смолен