Варіантна структура локативних синтаксем

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

На правах рукопису

КОЛОМИЙЦЕВА Вікторія Віталіївна

УДК 811.161.2:81’367.33

Варіантна структура локативних синтаксем

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Чумак Володимир Васильович
кандидат філологічних наук, доцент

Київ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП.. 4
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ЛОКАТИВНИХ СИНТАКСЕМ В УКРАЇНСЬКОМУ ТА ЗАРУБІЖНОМУ МОВОЗНАВСТВІ 11
1.1. Простір як філософська й лінгвістична категорія. 11
1.2. Локативність у системі категорійних понять. 16
1.3. Синтаксема як одиниця семантико-синтаксичного рівня. 23
1.4. Локативна синтаксема в системі семантико-синтаксичних одиниць. 32
Висновки до розділу 1. 41
РОЗДІЛ 2 ЗАСОБИ І СПОСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ КАТЕГОРІЙНИХ ОЗНАК ПРОСТОРОВОСТІ В СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНІЙ СТРУКТУРІ РЕЧЕННЯ.. 43
2.1. Прислівники на позначення просторових ознак локативні синтаксеми. 43
2.2. Прийменники на позначення просторових ознак. Лексичне та граматичне в локативних прийменниках. 46
2.3. Прийменниково-іменникові конструкції як реалізатори просторових відношень 51
2.4. Структурно-семантичні типи прийменниково-іменникових локативних одиниць 57
2.5. Відношення прийменникової та іменникової систем у локативному позначенні 63
Висновки до розділу 2. 68
РОЗДІЛ 3 СЕМАНТИЧНІ ТА КОМБІНАТОРНІ ВАРІАНТИ ЛОКАТИВНИХ СИНТАКСЕМ... 70
3.1 Семантичні варіанти. 72
3.1.1.Принципи семантичної класифікації локативних прийменників. 74
3.1.2. Локалізаційні типи прийменниково-іменникових синтаксем. 80
3.1.3. Структурно-семантична взаємодія іменника та прийменника у локативній синтаксемі 83
3.1.4. Фразеологізація прийменниково-іменникових локативних синтаксем. 90
3.1.5. Варіантність прислівникових локативних одиниць. 97
3.2. Комбінаторні варіанти локативних синтаксем. 99
3.2.1. Субституція в локативних комплексах. 114
Висновки до розділу 3. 120
РОЗДІЛ 4 МОРФОЛОГІЧНІ ТА ПОЗИЦІЙНІ ВАРІАНТИ ЛОКАТИВНИХ СИНТАКСЕМ... 122
4.1. Морфологічні варіанти. 122
4.1.1 Локативний прийменник + місцевий відмінок іменника. 125
4.1.2. Локативний прийменник + знахідний відмінок іменника. 134
4.1.3. Локативний прийменник + родовий відмінок іменника. 143
4.1.4. Локативний прийменник + орудний відмінок іменника. 152
4.1.5. Безприйменниковий орудний відмінок іменника із локативним значенням. 156
4.2. Позиційні варіанти. 157
4.2.1. Локативна синтаксема у складі присудка. 159
4.2.2. Локативна синтаксема у позиції придієслівного другорядного члена речення 165
4.2.3. Локативна синтаксема у позиції детермінантного другорядного члена речення 169
4.2.4. Локативна синтаксема у позиції приіменного другорядного члена речення 171
Висновки до розділу 4. 176
ВИСНОВКИ.. 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.. 184
СПИСОК ДЖЕРЕЛ.. 202
Додаток А.. 203
Додаток Б.. 204
Додаток В.. 205
Додаток Г.. 207

ВСТУП
В історії досліджень синтаксису східнослов’янських мов тривалий час домінував одновимірний підхід, який передбачав вивчення формальних ознак речення, зокрема компонентів його формально-граматичної структури членів речення та видів підрядного зв’язку у словосполученнях (узгодження, керування, прилягання тощо). Проте орієнтація лише на формальні ознаки не дозволяла ґрунтовно дослідити окремі елементи речення (зокрема вставні слова, вокативні конструкції, вигуки, службові слова), що не піддаються виразній інтерпретації без урахування особливостей їхньої семантики. Абсолютизація теоретичних настанов традиційного вчення про члени речення увиразнила неузгодження, а то й зовнішній „конфлікт” між формально-граматичною позицією, комунікативним завданням та семантичними ознаками синтаксичної одиниці, а відтак і її статусом.
Дослідження вчених Празької лінгвістичної школи (К.Гаузенблас, Ф.Данеш, В.Матезіус), російських учених (Н.Д. Арутюнова, А.В.Бондарко, Г.О.Золотова, Т.П.Ломтєв, А.М.Мухін), вітчизняних учених (І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, Н.В.Гуйванюк, Н.Л.Іваницька, Л.О.Кадомцева, О.С.Мельничук, В.М.Русанівський та ін.) виявили специфіку тих самих елементів слов’янського речення на різних рівнях наукового аналізу (формально-граматичному, семантико-синтаксичному, логіко-семантичному, комунікативному).
Необхідність багатоаспектного аналізу речення як синтаксичної одиниці увиразнила пріоритет синтаксичних відношень над граматичними зв’язками, які є засобом втілення перших, актуалізувала поняття пропозиції як смислового образу ситуації, дозволила сформулювати поняття семантичної структури речення.
Лінгвістичні процеси кінця ХХ початку ХХІ століття можна характеризувати як семантичний „зсув”, при якому синтаксична семантика набуває значення важливої домінанти на граматичному рівні мови, оскільки є спроможною багато що пояснити як у статусі компонентів речення, так і в природі самих когнітивних процесів, їхній генезі, особливостях зміни соціокультурного стану суспільства в його безпосередніх взаємозв’язках із мовою.
Використання логіко-семантичного аналізу речення зумовило суттєві зміни у спрямованості лінгвістичної думки, яка звернулася до універсального. У синтаксисі почали розрізняти рівень абстрактного представлення структури речення і рівень його мовної реалізації (глибинна й поверхнева структури).
Із семантичного погляду структура речення характеризується особливими семантико-синтаксичними ознаками диференційними семантико-синтаксичними відношеннями й виділюваними на їхній основі синтаксемами, що відбивають специфіку поєднання змісту й форми компонентів речення синтаксичних слів у конкретній мові. Семантико-синтаксичні відношення у найзагальнішому плані поділяються на два найбільш абстраговані типи: предикатні й субстанціальні, де перші власне називають відношення, центральним виразником яких є предикат, а другі учасників таких відношень.
Дуже важливою одиницею семантико-синтаксичної структури речення є локативні синтаксеми, семантичну й морфологічну своєрідність яких пов’язують із локативними прислівниками та численною групою локативних прийменників. В українському мовознавстві локативні синтаксеми залежно від морфологічних засобів вираження (прислівникові чи прийменниково-іменникові) кваліфікуються то як предикатні адвербіальні, тобто такі, що стосуються ознаки обставинного характеру, то як субстанціальні компоненти із значенням предмета (І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, А.П.Загнітко та ін.).
У системі локативних одиниць української мови проблемними залишаються питання семантико-синтаксичного статусу просторових прийменників, що виступають необхідним компонентом більшості локативних синтаксем.
Дослідження вітчизняних учених, які стосуються специфіки локативних синтаксем, їхнього функціонування в українській мові, О.В.Виноградової, З.І.Іваненко, Т.І.Сердюкової, М.І.Степаненка, М.І.Фурдуй та інших все ж не дають вичерпної відповіді на важливі питання системності локативних синтаксем, визначення їхнього статусу, семантичних і структурних особливостей, встановлення класифікаційних ознак, варіативності, що й зумовлює актуальність цієї роботи.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Простір як одна з первинних загальнолюдських інтуїцій і як форма організації самого матеріального світу є категорійною основою формування загальномовної картини світу, розробки всеосяжних наукових картин світу, моделювання художньої дійсності.
Для просторовості як наскрізної когнітивної категорії, що охоплює всі форми взаємодії людини зі світом, усі рівні людського пізнання, визначальним є порядок і протяжність матеріальних об’єктів, спосіб співіснування розмаїтих матеріальних утворень, а, ймовірно, існування і взаєморозміщення лише окремих точок, які становлять каркас світобудови, визначають просторово-польову організацію живого й неживого в матеріальному світі. Наукова гіпотеза трактування життя як стрибкоподібної послідовності точок буття щонайповніше відбиває єдність часу і простору, які є формами існування матерії.
Пов’язаність лінгвістичної категорії локативності із загальнонауковою категорією простору, а також фізична гіпотеза дискретності простору дозволяє констатувати цілковиту конгруентність партитивної системності світу і дискретності мови як системного засобу його відображення й пізнання.
У мові як специфічній матеріальній системі просторовість виявляє себе як семантична категорія локативності, що реалізується в синтаксичних одиницях, для яких релевантними є лексико-семантичні характеристики. Оскільки референтами речень, через які здійснюється комунікація, на відміну від слів, виступають не окремі об’єкти, а цілісні ситуації, конституентами пропозиції як смислового образу конкретної ситуації дійсності постають не власне граматичні форми, а семантико-синтаксичні одиниці синтаксеми. Вони є резольвентою, що дозволяє подолати суперечливі підходи до розуміння самої лексико-граматичної природи слова, зокрема службового, як лексичної одиниці і як компонента речення.
Локативною синтаксемою називаємо мінімальну одиницю семантико-синтаксичного рівня, для якої визначальною є просторова характеристика як окрема, конкретна й самостійна ознака дії, процесу, явища реальної дійсності, що таксономічно становить слово чи сполуку слів, а щодо засобів вираження охоплює весь корпус просторових прислівників та їхніх синтаксичних дериватів прийменників, що й формують локативні прийменниково-іменникові конструкції.
Будучи носієм субстанціальної інформації, локативна конструкція становить предикатну синтаксему, оскільки виражає відношення означуваності: просторово означує дію, процес, стан, перебування предмета.
Дейктична й когнітивна функції мови передбачають ідентифікацію осіб, предметів, явищ, процесів насамперед у просторовому й часовому контексті. З огляду на це просторову конструкцію, виражену прийменнико-іменниковою сполукою, є більше підстав називати надпредикатом, ніж аргументом субстанціальної семантики у структурі пропозиції.
Якщо простір це всеосяжна форма буття світу, самий світ у співвідношенні безкінечної кількості матеріальних (і не лише) утворень, то кваліфікація якогось просторового сегмента із часово-просторового континууму передбачає наявність орієнтира, точки опертя. Такий орієнтир визначає й диференціює засоби реалізації просторового значення у граматичних одиницях.
Вербальними засобами реалізації просторової характеристики й основними формами в ній є прислівники та прийменники: прислівники називають локативну ознаку щодо її орієнтира самого суб’єкта мовлення (суб’єктна просторова орієнтація), а прийменники, їхні синтаксичні деривати, формують прийменниково-іменникові конструкції, в яких прийменник виражає вказівку на просторову ознаку, а іменник орієнтир, щодо якого вона здійснюється (об’єктна просторова орієнтація).
Наявність виразної лексичної семантики локативності у прийменниках як релятивних словах зумовлює формування ними семантико-синтаксичних одиниць об’єктної просторової орієнтації, а високий ступінь узагальнення семантики дозволяє їм створювати незчисленні комбінації з іменниковими словами і бути ядерним засобом втілення просторової характеристики об’єктів. Фізичний, а значить і мовний статус речей є тісно пов’язаним із об’єктивною системою координат, а ширше відношеннями між речами. Саме тому прийменники слід кваліфікувати як номінативний клас слів, предметом номінації якого є відношення, зокрема просторові.
Виділені структурно-семантичні типи прийменниково-іменникових локативних одиниць, засвідчують, що один прийменник частіше валентнісно пов’язується з двома відмінками, формуючи як функціонально тотожні, так і нетотожні конструкції: прийменники як лексико-граматичний клас слів не підпорядковуються граматичній категорії відмінка, але взаємодіють із нею.
Ядерною формою називання просторової ознаки є локативна синтаксема виражена прийменниково-іменниковою сполукою, лексико-семантичну домінанту якої становить локативний прийменник.
Граматичне значення відмінка й синтаксичне значення прийменника, з одного боку, та лексико-граматична категоризація іменника і лексичне значення прийменника, з другого, корелюють між собою. Казуальне вживання прийменників у невластивій для них позиції може активізувати додаткову сему прийменника і навіть призвести до формування своєрідного синтаксичного штампу.
Периферія прислівникової та прийменникової систем наповнюється численними траспозитами адвербіативами, препозитивами взаємного характеру, що свідчить про морфолого-семантичну спорідненість граматичного класу локативних прислівників і прийменників.
Більшість адвербіативів утворилася аналітичним способом: прийменниково-іменникова сполука набуває функціональних ознак синтаксичного прислівника (синтаксичний ступінь адвербіалізації), а далі долає й другий морфологічний ступінь адвербіалізації. Морфологічні адвербіативи кількісно домінують, причому іменниковий етимон часто має антропоморфний характер (зсередини, нагору, вниз, праворуч, поруч, ззаду, ліворуч, вслід). Спостерігається явище дубль-деривації, коли адвербіатив переходить знову до розряду прийменників, залучаючи до свого складу інший непохідний прийменник: в далечині від, поруч з, поблизу од.
Прийменниково-іменникові сполуки активно фразеологізуються, причому іменниковий компонент здебільшого належить до семантичного поля „назви частин тіла”, що свідчить про активну дію антропометричного фактора у численних мовних явищах. У процесах фразеологізації спостерігається явище метафоризації та метонімізації не лише іменника, а й локативного прийменника.
Локативна синтаксема як одиниця семантико-синтаксичного рівня, в якій втілюється просторова характеристики об’єкта, є абстрактною мовною сутністю (інваріантом), що постає в результаті дискурсивних операцій і об’єднання об’єктивних сутнісних рис різних рядів конкретних одиниць (варіантів).
У системі семантико-синтаксичних одиниць української мови типи варіантів локативних синтаксем встановлювалися як через диференціацію семантичних, формальних та функціональних ознак семантико-синтаксичних одиниць, так і через інтеграцію ознак, властивих компоненту речення на різних рівнях його аналізу (у різних аспектах) логіко-семантичному, семантико-синтаксичному, формально-граматичному, комунікативному.
Характеристика семантичних варіантів локативних синтаксем як центральних у варіантній структурі локативів має спиратися не на значення чи функцію взагалі, а на поняття простору, який є тривимірним (об’ємним). Залежно від потреб, вимог комунікації й особливостей реальної дійсності різні вербальні форми можуть актуалізувати не всю глибину просторового виміру, і такий своєрідний просторовий мейозис дозволяє поряд з об’ємом акцентувати певний бік просторової ознаки площину, точку.
Первинна класифікаційна ознака семантичних варіантів локативних синтаксем української мови ґрунтується на кваліфікації тривимірності (об’ємності), двовимірності (площинності) чи одновимірності просторової характеристики і диференційовано втілюється у прийменниково-іменникових сполуках, що, зокрема, й зумовлює їхню ядерність серед засобів вираження локативного значення.
Об’ємна просторова характеристика реалізується у всіх прислівниках та більшості просторових прийменників, тому помітно домінує серед решти семантичних варіантів, найбільше відповідаючи самій природі локативності.
Статичність динамічність (директивна й транзитивна) а також контактність дистантність є вторинними семантичними характеристиками локативної синтаксеми, адже їхня реалізація здебільшого пов’язана з іншими лексико-семантичними фігурантами (дієслово-присудок, означуваний іменник) та контекстом у цілому.
Уся система семантичних опозицій у прийменниково-іменникових локативних синтаксемах організується значною мірою завдяки значенню локативних прийменників, що свідчить про їхню лексичну спроможність і потужність.
Семантичні та стильові ознаки локативних одиниць реалізуються в комбінаторних варіантах локативних синтаксем. Характер комбінаторних варіантів підтверджує доцільність об’ємно-площинно-точкової семантичної класифікації локативних одиниць, особливості якої полягають у тому, що за основу береться саме поняття простору. Найчастотнішу опозицію комбінаторних варіантів формують прийменник об’ємної локалізації в та прийменник площинної локалізації на.
Комбінаторні варіанти зумовлюють явище субституції, що свідчить про можливість дальшої диференціації мовно-просторових форм, здатність конструкцій із локативними прийменниками адекватніше відображати реалії дійсності та зміну соціокультурних факторів.
Морфологічна характеристика (морфологічні варіанти) локативних синтаксем диференційовано виявляється у прийменниково-іменникових локативних конструкціях. Завдяки лексичному значенню прийменників у них реалізуються явища лексико-семантичного порядку: багатозначність, синонімія, антонімія, мезонімія, метафоризація, метонімізація.
Аналіз морфологічних варіантів показує, що морфологічний центр становлять моделі локативний прийменник + місцевий відмінок іменника, локативний прийменник + знахідний відмінок іменника та локативний прийменник + родовий відмінок іменника, причому й у цьому ядрі морфологічних варіантів такі важливі мовні категорії, як частотність та інформативність виявляються обернено пропорційно: що частотніша форма, як, наприклад, прийменник + місцевий відмінок іменника, то менша семантико-інформаційна диференціація їй властива і навпаки.
Найкреативнішою, а за частотністю третьою з-поміж цих трьох морфологічних варіантів є модель локативний прийменник + родовий відмінок іменника. Цей морфологічний варіант локативної синтаксеми, якому властива найбільша диференціація значень, кількість опозицій та виразний зміст протичленів, виявляє найбільшу продуктивність і у творенні нових прийменників аналітичної форми.
Місцевий прийменниковий, являючи собою найпристосованішу й найчисленнішу морфологічну модель для передачі локативного значення, поступається перед морфологічними варіантами із родовим, знахідним і навіть орудним відмінками у кількості семантичних „ролей”.
Комбінаторна, стилістична та лексико-семантична варіативність а також синонімічні й антонімічні відношення прийменниково-іменникових локативних синтаксем здійснюються і всередині одного морфологічного варіанту, і за участі двох-трьох морфологічних варіантів, що свідчить про функціонування локативних прийменників як цілісної лексико-граматичної системи, здатної організовувати локативну синтаксему.
Позиційні варіанти становлять семантико-синтаксичну проекцію локативних синтаксем у формально-граматичну площину. Конгруентність між семантико-синтаксичною та формально-граматичною кваліфікацією локативної одиниці властива найтиповішій позиції придієслівній.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Адмони В.Г. Основы теории грамматики. М.; Л.: Наука, 1964. 105 с.
2. Андерш Й.Ф. Проблеми синтаксичної семантики в сучасному зарубіжному мовознавстві // Мовознавство. 1983. № 1. С. 34-37.
3. Андерш Й.Ф. До питання про семантичну структуру речення // Мовознавство. 1984. № 5. С. 38-42.
4. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика: синонимические средства языка. М.: Наука, 1974. 367 с.
5. Арват Н.М. Про компонентний аналіз семантичної структури простого речення // Мовознавство. - № 4. С. 38-45.
6. Арват Н.М. Семантическая структура простого предложения в современном русском языке. К.: Вища школа, 1984. 159 с.
7. Арібжанова І.М. Структура простого речення (формально-граматичний аспект). К.: ВПЦ „Київський університет”, 2001. 127 с.
8. Арутюнова Н.Д. Синтаксис // Общее языкознание: внутренняя структура языка. М.: Наука, 1972. С.259 -343.
9. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 383 с.
10. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике: Вып.16. Прагматика. Сборник. М.: Прогресс, 1985. С. 3-42.
11. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 339 с.
12. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов / Изд. 2-е. М.: Сов. Энциклопедия, 1969. 608 с.
13. Бабайцева В.В. Односоставные предложения в современним русском языке. М.: Просвещение, 1968. 159 с.
14. Бабайцева В.В. Семантика простого предложения // Предложение как многоаспектная единица языка: Русский язык. М.: МГПИ им. В.И. Ленина, 1983. С. 7-24.
15. Базилевський В. Внутрішній простір //Літературна Україна. 9 лютого 2006. №5 С. 1, 7.
16. Балла М.І. Вживання прийменників в англійській мові. К., 1967. 175 с.
17. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1955. 416 с.
18. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Художественная литература, 1986. 543 с.
19. Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз). К.: Наук. думка, 1991. 172 с.
20. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. К.: Либідь, 1993. 336 с.
21. Белошапкова В.А. Современный русский язык: Синтаксис. М.: Высшая школа, 1977. 248 с.
22. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447с.
23. Беррилл Маргарет. Вопросы и ответы. 1000 ответов на 1000 вопросов о вещах, которые интересно знать. М.: Махаон, 1999. С. 8 35.
24. Блох М.Я. Теоретические основы грамматики. М.: Высшая школа, 1986. 160 с.
25. Блумфильд Л. Язык. М.: Прогресс, 1968. С. 207 295.
26. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. К.: Рідна мова, 1998. 475 с.
27. Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. Л.: Изд-во Ленинград. университета, 1977. 204 с.
28. Богуславский И.М. Сфера действия лексических единиц. М.: Языки русской культуры, 1985. 464 с.
29. Большой энциклопедический словарь: Языкознание / Глав. ред. ЯрцеваВ.Н. 2-е (репринтное) изд. М.: Науч. изд-во «Большая Российская энциклопедия», 1998. 685 с.
30. Бондаренко В.С. Предлоги в современном русском языке. М.: Учпедгиз, 1961. 75 с.
31. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Ленинград: Наука, 1978. 175 с.
32. Бондарко А.В. Функциональная грамматика. Леннинград: Наука, 1984. 136 с.
33. Бондарко А.В. Функциональный анализ грамматических аспектов высказывания. Л.: Наука, 1985. 264 с.
34. Букатевич Н.И. Опыт исторического изучения предлогов и предложных сочетаний в русском литературном языке. Ч. 1, 2. Одесса: Изд-во Одес. гос. ун-та, 1957 1958. 215 с.
35. Бюлер К. Теория языка. Репрезентативная функция языка / Пер. с нем., общ. ред. и коммент. Булыгиной Т.В. М.: Прогресс, 1993. 502 с.
36. Васильев Л.М. Современная лингвистическая семантика. М.: Высшая школа, 1990. 175 с.
37. Вежбицкая А. Речевые акты // Новое в зарубежной лингвистике: Вып. 16. Прагматика. Сборник. М.: Прогресс, 1985. С. 109 275.
38. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. М.: «Языки русской культуры» , 1999. 780 с.
39. Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения // Избранные труды: Исследования по русской грамматике. М.: Наука, 1975. С. 254 294.
40. Виноградов В.В. Основные типы лексических значений слова // Избранные труды. Лексикология и лексикография. М.: Наука, 1977. С. 160-190.
41. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове: Учебное пособие для вузов. 3-е изд., испр. М.: Высшая школа, 1986. 640 с.
42. Виноградова О.В. Функціонально-семантична категорія локативності в сучасній українській літературній мові: Дис. канд. філол. наук: 10.02.01. / Донецький нац. ун-т. Донецьк, 2001. 210 с.
43. Виноградова О.В. Функціонально-семантична категорія локативності в сучасній українській літературній мові: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. / Донецький нац. ун-т. К., 2001. 19 с.
44. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. М.: Изд-во иностранной литературы, 1958. 133 с.
45. Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. К.: Наук. думка, 1980. 286 с.
46. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. К.: Наук. думка, 1983. 219 с.
47. Вихованець І.Р. Система відмінків української мови.- К.: Наук. думка, 1987. 231 с.
48. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К.: Наук. думка, 1988. 256 с.
49. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наук. думка, 1992. 222 с.
50. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 348 с.
51. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови. К.: Унів. вид-во „Пульсари”, 2004. 398 с.
52. Воскобойнікова А.В. Структура синтаксису прийменниково-відмінкових конструкцій у східнослов’янських мовах. К.: Вид-во Київського лінгвістичного університету, 1998. 248 с.
53. Выготский Л.С. Мышление и речь. Избранные психологические исследования. М., 1956. С. 335 381.
54. Гак В.Г. К типологии лингвистических номинаций // Языковая номинация: Общие вопросы. М.: Наука, 1977. С. 230 294.
55. Гак В.Г. К типологии функциональных подходов к изучению языка // Проблемы функциональной грамматики. М.: Наука, 1985. С. 5 15.
56. Гак В.Г. Языковые преобразования. М: Школа «Языки русской культуры», 1998. 768 с.
57. Гандзюк С.П. Дієслівна валентність та іменний присудок // Мовознавство. 1978. № 3. С. 62 65.
58. Гегель Г.В.Ф. Философия духа // Энциклопедия философских наук. М.: Мысль, 1977. 471 с.
59. Гладкий А.В. Наброски формальной теории падежа // Вопросы языкознания. 1999. № 5. С.4555.
60. Годованець А. До питання фізичного існування всесвіту // Науковий світ. № 3. С. 28 30.
61. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. К.: Наук. думка, 1991. С. 99100.
62. Горпинич В.О. Українська морфологія. Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. 350 с.
63. Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць. Чернівці: Рута, 1999. 335 с.
64. Гуйванюк Н.В. Номінативна деривація і кореферентність синтаксичних одиниць // Науковий вісник Чернівецького університету: Словянська філологія. Вип. 276-277. Чернівці: Рута, 2006. С. 174179.
65. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного мовлення: Просте речення, еквіваленти речення. К.: Наук. думка, 1973. 284 с.
66. Есперсен О. Философия грамматики. М.: Изд-во иностр. лит., 1958. 404 с.
67. Єрмоленко С.Я. Синтаксис і стилістична семантика. К.: Наук. думка, 1982. 210 с.
68. Жайворонок В.В. Вставлені речення та розділові знаки при них // Українська мова і література в школі. 1980. № 6. С. 1619.
69. Жайворонок В.В. Лексична підсистема мови і значення мовних одиниць // Мовознавство. 1999. № 6. С. 32 46.
70. Жирмунский В.М. Об аналитических конструкциях // Аналитические конструкции в языках различных типов. М.-Л.: Наука, 1965. С.5 57.
71. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. К.: Вища школа, 1972. 402с.
72. Загнітко А.П. Український синтаксис: науково-теоретичний комплекс: ч. 1. К.: ІЗМН, 1996. 202 с.
73. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. Донецьк: ДонДУ, 1996. 435 с.
74. Загнітко А. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. Донецьк: ДонНУ, 2001. 662 с.
75. Загнітко А.П. Український синтаксис. Практикум. Слов’янськ: СДПУ, 2004. 151 с.
76. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. М.: Наука, 1973. 351 с.
77. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. М.: Наука, 1982. 368 с.
78. Золотова Г.А. Синтаксический словарь. Репертуар элементарных единиц русского синтаксиса. М.: Наука, 1988. 440 с.
79. Іваненко З.І. Прийменникові конструкції із значенням місця в сучасній українській мові: Навчальний посібник. Чернівці, 1974. 56 с.
80. Іваненко З.І. Система прийменникових конструкцій адвербіального значення. К. Одеса: Вища школа, 1981. 134 с.
81. Іваницька Н.Л. Формально-граматичне і семантико-граматичне моделювання структури простого речення // Мовознавство. 1986. № 1. С. 2027.
82. Іваницька Н.Л. Синтаксис простого речення: Складні випадки аналізу. К.: Вища школа, 1989. 63 с.
83. Ільїн В.В. Апологія ірраціонального. К.: Вид-во Європейського університету, 2005. 231 с.
84. Історична граматика української мови. К.: Вища школа, 1980. С. 241 49.
85. Кадомцева Л.О. Українська мова: Синтаксис простого речення. К.: Вища школа, 1985. 127 с.
86. Кадомцева Л.О. Граматичні форми ускладнення простого речення // Українська мова і література в школі. 1988. № 2. С. 2933.
87. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української літературної мови: Навчальний посібник. К.: НОК ВО, 1992. 399 с.
88. Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. К.: Українсько-канадське спільне підприємство „Кобза”, 1993. 470 с.
89. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. Київ Одеса: Либідь, 1991. 279 с.
90. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. Л.: Наука, 1972. 216 с.
91.