ВЗАЄМОДІЯ КУЛЬТУР “СХОДУ” І “ЗАХОДУ” ЯК ФАКТОР СТАНОВЛЕННЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

На правах рукопису

ДЕМЕЩЕНКО ВІОЛЕТА ВАЛЕРІЇВНА

УДК 930.85 (100)

ВЗАЄМОДІЯ КУЛЬТУР СХОДУ” І ЗАХОДУ” ЯК ФАКТОР
СТАНОВЛЕННЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Спеціальність 17.00.01 теорія та історія культури

Дисертація на здобуття ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник:
Безклубенко С.Д.
доктор філософських наук
професор

Київ-2005

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. ВЗАЄМОДІЯ КУЛЬТУР ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ 12
Висновок до першого розділу 46
Розділ 2. ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЯ КУЛЬТУР СХОДУ ТА ЗАХОДУ
2.1.Історіографія 49
2.2.Проникнення східної культури у західні країни 58
2.3.Проникнення західної культури у східні країни 76
Висновок до другого розділу 101
Розділ 3. ВЗАЄМОВПЛИВ КУЛЬТУР СХОДУ ТА ЗАХОДУ
3.1. Китай” у Європі 105
3.2. ”Японія” у Європі 133
3.3 Європа в Японії і Китаї 146
Висновок до третього розділу
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 161
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 167
ДОДАТКИ 200

В С Т У П
Актуальність теми дослідження. Сучасне прискорення процесу глобалізації”, тобто планетарного поширення капіталістичних ринкових відносин, спричинило загострення проблем у сфері міжкультурних взаємин народів, збудило новий інтерес до питань інтеграції національних культур відобразилось в роботах (Є.І. Андроса [11], О.М. Рубанця [ 267], Є.І. Мулярчука [222], В.В. Ляха [2121, В.А. Личковаха [205] ), а також викликало жваву дискусію серед філософів, політиків, соціологів, істориків, культурологів з проблем становлення світової (загальнолюдської) культури: П. Бергер [28], В.І.Толстих [295], А.Б.Вебер [67], В.Г. Табачковський [286], С.В. Пролєєв та В.В. Шамрай [257], М.О. Булатов[51].
Теперішня глобалізація” є надзвичайно складним і суперечливим процесом, що позначається на всіх сферах людської діяльності, зокрема й особливо їх суспільного життя. Сам термін глобалізація виник і набув поширення в середині 80-х років ХХ століття. Запровадження його в науковий, політичний, публіцистичний обіг” пов’язують в основному з іменем американського соціолога Р. Робертсона, який у 1985 р., дав свою інтерпретацію поняття глобалізація”, а згодом (1992 р.) видав книгу під такою ж назвою. Дослідники й апостоли” глобалізації, на думку В.В. Ляха, роблять наголос на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ (корінь слова глобалізація globe (куля) є синонімом” Земної кулі), а з іншого боку, начебто свідчить про потенціал західної моделі розвитку, яка визначає й уособлює цю тенденцію глобалізації. Загалом, ця тенденція виглядає, як активна експансія вестернізації. Особливого поширення ідеї глобалізації набули в період 90-х років, коли західний світ досяг значного економічного зростання, азіатський світ уповільнив свій розвиток внаслідок кризи, а посткомуністичні країни почали активно впроваджувати ринкову економіку”[ 211, с.64].
Проте не всі суспільствознавці дотримуються однакової думки щодо змісту та характеру явища, яке означується словом глобалізація”, не кажучи вже про тих, які взагалі сумніваються з приводу того, чи має місце насправді глобалізація як така.
З поміж найбільш поширених серед західних соціологів визначень змісту цього ключового поняття можна виділити, принаймні, три типових”.
Так, Джефрі Харт (Jeffery Hart) виділяє п’ять провідних аспектів глобалізації: -
- наявність глобальної інфраструк тури;
- глобальна гармонізація або конвергенція сутнісних характеристик провідних сфер життя;
- усунення кордонів;
- глобальне поширення раніше локальних феноменів;
- глобальне поширення раніше престижних компетенцій та сфер діяльності.
Джордж Модельські (George Modelski) розглядає глобалізацію як процес, що розвивається в чотирьох вимірах :
- економічна глобалізація;
- формування світової громадської думки;
- демократизація;
- політична глобалізація.
Згідно з Річардом Тарданіко (Richard Tardanico) серед проявів глобалізації” найчастіше називають :
- транснаціоналізацію комунікацій, торгівлі, виробництва, форм власності, споживання, соціокультурної репродукції і політики;
- стратегічне домінування фінансового капіталу та спеціалізованих послуг над виробництвом;
- перехід суспільних ресурсів у приватну власність;
- пропорційне переміщення виробничої активності зі Cполучених Штатів та Західної Європи до Східної Азії та бідних регіонів [381].
Подібним чином різняться погляди щодо культурних наслідків сучасних глобалізаційних процесів.
Наприкінці ХХ століття в Парижі засновано Всесвітню академію культури для діячів науки та мистецтва. В преамбулі Статуту цієї академії зазначається: в наступному тисячоліті у Європі буде спостерігатись крупномасштабна метисація культур” завдяки посиленню взаємозв’язків Півдня” та Півночі”. Початок ХХI століття справджує цей прогноз: спостерігається нестримний рух до Європи африканців та вихідців з Близького Сходу, індійці наводнюють собою Африку й острови Тихого океану, китайці присутні скрізь по світу, японці, хоча й не знімаються з місця у масовому порядку, також присутні повсюди - у вигляді своїх виробничих та економічних структур.
З цих питань також існує вже величезний масив літератури. Розбіжність думок при цьому перебуває в діапазоні від непохитної впевненності в уже фактичному функціонуванні світової культури (покликання на існування нібито світових релігій”, світової моди”, загальнолюдських цінностей” тощо) до відвертих сумнівів у тому, чи можливе взагалі формування світової культури, як такої (Н. Стер, Б. Смарт, У. Еко). У XXI столітті, Європа вважає Умберто Еко, нагадуватиме собою Нью-Йорк, який, на його думку, яскраво спростовує собою ідею плавильного тигеля”: тут співіснує множина культур - пуерторіканці й китайці, корейці й пакистанці. Деякі групи злилися (італійці - з ірланцями, євреї - з поляками), інші побутують сепаратно (живуть в окремих кварталах, розмовляють різними мовами і дотримуються своїх традицій), при цьому всі з усіма поєднані підпорядкуванням спільним законам і вживанням стандартної” мови спілкування [141, с.36].
З ним солідарізується Кожен народ входить в історію людства зі своєю власною національною ідеєю. Але не так просто знайти мононаціональні регіони навіть у межах однієї держави, як не може відбутися й повного злиття різних етносів. Популярна на початку XX століття ідея плавильного тигеля”, в якому розчиняються всі національності, не знаходить зараз у США великої кількості прихильників, американці надають перевагу порівнянню своєї країни із салатом”, в якому намішано багато складників, але всі вони зберігають свій власний смак і аромат”[131, с.41].
Тим часом ряд дослідників, зокрема П.Бергер Культурна динаміка глобализації” [28 с.8], Янсянь Янь Державна влада і зміни в культурі Китаю” [332, с.27], Синь- Хуань Майкл Сяо Культурна глобалізація і локалізація на сучасному Тайвані” [273, с.57], Тамоцу Аокі Деякі аспекти глобалізації у Сучасній Японії” [13, с.77], Туласi Шрiнiвас Індійський варіант культурної глобалізації” [326, с.98] , Гансфрід Кельнер та Ганс-Георг Зофнер Культурна глобалізація в Німеччині” [174, с.131], Янош Матіаш Ковач Культурна глобалізація у Венгрії” [ 178, с.159 ], Енн Бернстейн Чи може ЮАР бути не просто додатком до Заходу, а чемось Більшим?” [ 32, с.201 ], Артуро Фонтане Талавера Тенденції глобалізації в Чілі” [287, с.267 ], Ергун Озбудун та Є.Фуат Кейман Культурна глобалізація в Турції” [229, с.314], Джеймс Девісон Хантер та Джошуа Йєйтс Світ американських глобалізаторів” [313, с.341], та ін., вважають, що процес становлення світової (загальнолюдської) культури розпочався давно, досить активно триває сьогодні і відбувається у багатьох напрямах (часом альтернативних), здійснюється відмінними шляхами та на різних рівнях - глобальних, субглобальних, регіональних і т.д. Деякі дослідники при цьому вважають, що в результаті глобалізаційних процесів істотно зміниться спосіб життя людей у всьому світі, що це початок нової ери миру та демократії провісник формування міжнародного громадянського суспільства” [28, с.9 ].
Сьогодні в літературі можливо виокремити щонайменше три точки зору на можливість формування світової (єдиної планетарної, загальнолюдської) культури:
1) радикально-глобалістська, згідно з якою суспільства національних держав і національних культур поступово будуть зближуватись між собою і в результаті утвориться єдине світове суспільство з єдиною світовою культурою;
2) помірно глобалістська, прихильники якої вважають, що подібне зближення відбуватиметься, але разом з ним точитиметься і протилежно спрямований процес. В підсумку при збільшенні спільного в культурах різних народів збережуться і їх національні особливості;
3) антиглобалістська, згідно з якою глобалізація тільки посилює демонстрацію розбіжностей між культурами і може викликати конфлікт між ними (конфлікт цивілізацій, як пише про це відомий американський дослідник Хантінгтон) [Цит по.:300, с.1].
Перша точка зору, як ясно, може підтвердитись чи не підтвердитись тільки в дуже відаленному майбутньому.
Щодо другої і третьої, то вони відзеркалюють реальний конфлікт нашого часу, можливість для нестійкого процесу глобалізації повернути в той чи інший бік.
Стосовно другої точки зору то, на наш погляд, це був би найкращий для людства варіант, але говорити про те, що сьогодні він виявляє себе достатньо виразно, принаймні, передчасно.
Третя точка зору сьогодні видається політикам та політологам активним прихильникам глобалізації” - найбільш актуальною, оскільки явища гомогенізації”, універсалізації” суспільства (внаслідок нібито уніфікуючої” глобалізації) супроводжуються процесами субглобалізації і локалізації національних культур, що, на їхню думку, уповільнює глобалізацію.
Позиція Хантінгтона виглядає надмірно радикальною, хоча, вірогідно, і не позбавлена підстав. Якщо незахідним суспільствам, - зазначає Хантінгтон, - призначено формуватися під впливом західної культури, це може відбутися тільки в результаті експансії, розгортання і застосування Заходом сили. Імперіалізм - неминучий логічний наслідок універсаму”[313]. Він вважає, що західний універсалізм” небезпечний для світу, оскільки може призвести до великої міжцивілізаційної” війни між серцевинними державами”. Така війна, за його словами, небезпечна в першу чергу для Заходу, оскільки останній все ще переоцінює свої можливості.
При всіх загрозах та небезпеках процес становлення єдиної світової (загальнолюдської) спільноти і, отже, - культури відбувається - і вже віддавна, - оскільки він має потужне підгрунтя. І не тільки на рівнях економічному та суспільно-політичному (у зрозумілому й розумному, вигідному”, прагненні людей до спілкування та єдності), але й на рівні природничому у біологічному розвитку людини як роду homo sapiens.
Процес змішання рас, - писав ще 1972 р. видатний російський генетик Дубінін, -відбувався впродовж останніх 10-15 тисяч років. З 1492 року, після того, як Х. Колумб відкрив Америку, розпочався сучасний, всезростаючий тур генетичного процесу, що об’єднує спадковість людини в єдину гігантську популяцію... Загалом можна вважати, що зараз близько половини людства - продукт расового змішання” [130, с. 223-224].
Зазначений Дубініним процес, зокрема його сучасний перебіг, відбувається на просторах взаємодії Півдня (населення південної півкулі Землі) та Півночі (населення північної півкулі), Сходу (населення східної півкулі Землі) та Заходу (населення західної земної півкулі). Як цілком слушно зауважує переважна більшість аналітиків сучасного глобалізаційного процесу, при всій важливості напряму Південь-Північ, основні силові лінії” взаємодії пролягають у напрямку Схід-Захід. В цьому зв’язку (попри те, що за останні 500 років суспільно-політичний зміст понять Схід” та Захід” дещо змінився) видається цілком доречним нагадати, що природничо-історичний процес формування планетарного суспільства, отже загальнолюдської (світової) культури розпочався (у вищезазначені 10-15 тисяч років тому) саме на стику” Сходу і Заходу на континентах Західної півкулі. Класифікація людської популяції, культурних систем, країн і народів на східні та західні, - на думку Пітирима Сорокіна, - багато в чому штучна і фіктивна... сучасні засоби комунікації і транспорту день за днем зближують Захід і Схід, і процес цей буде тривати, поки ці сегменти людства не стануть таксамо взаємозалежні один від одного, як і більшість народів і способів життя Заходу чи Сходу” [277, с.88] .
То ж уявляється очевидним, що конструктивні відповіді на багато які актуальні проблеми сучасних трансформаційних процесів у культурі можливо віднайти у науковому аналізі історичного досвіду міжкультурного спілкування народів саме країн Сходу (Індія, Китай, Японія) та Заходу ( Європа, почасти Америка, певною мірою Росія).
Цим і визначається вибір для дослідження теми Взаємодія культур Сходу і Заходу як фактор становлення світової (загальнолюдської) культури”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з напрямом наукових досліджень Київського Національного Університету Культури і Мистецтв, відповідно до цільової комплексної програми Культурологія”, плану наукових досліджень кафедри теорії та історії культури КНУКіМ Актуальні проблеми трансформаційних процесів у культурі”.
Хронологічні мeжі досліджeння визначаються початком перших відомих в історії контактів культур Сходу (насамперед Індії та Китаю) і Заходу (країни Античного світу, європейського середньовіччя) (ІІІ тисячоліття до н.е.) і сягають нашого часу.
Географічні межі дослідження визначаються історичними кордонами згаданих країн, зокрема тих, по території котрих пролягав відомий Шовковий шлях” (Китай, Центральна та Середня Азія, північний Кавказ, північне Причорномор’я).
Джepeльну базу досліджeння становлять численні публікації з означеної проблеми (пpаці вітчизняних та зарубіжних культурологів, істориків, соціологів, філософів, мистецтвознавців тощо).
Об’єкт дослідження - процес становлення, на основі інтеграції культур різних народів, світової (загальнолюдської) культури.
Предмет дослідження взаємодія культур Сходу” і Заходу” як один з факторів становлення світової (загальнолюдської) культури.
Мета дослідження - на основі аналізу історичного досвіду спілкування культур Сходу” та Заходу”, їх зіткнення, взаємопроникнення та взаємовпливу з'ясувати закономірності становлення єдиної світової (загальнолюдської) культури.
Визначена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:
- здійснити історико культурологічний аналіз літератури, присвяченої взаємодії культур Сходу” та Заходу”;
- логічно прояснити понятійно-термінологічний апарат дослідження, зокрема уточнити змістовне наповнення ключових для даного дослідження понять Схід”, Захід”, культура”, цивілізація”, взаємодія культур” тощо;
- відстежити найважливіші події, пов’язані з процесом взаємопроникнення культур Сходу та Заходу;
- виявити та охарактеризувати найважливіші результати культурного взаємовпливу, країн Сходу та Заходу.
Методи дослідження. В ході дослідження застосовано порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, структурно-системний методи, а також загальнонаукові методи теоретичного дослідження ( аналіз і синтез, індукція та дедукція тощо).
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:
- вперше у вітчизняній науці відстежено основні канали, шляхи та засоби міжкультурного співробітництва країн Сходу та Заходу;
- реконструйовано хронологію основних соціокультурних подій у процесі історичної взаємодії культур Сходу та Заходу від найдавнішіх часів до наших днів;
- уточнено ключові поняття міжкультурного спілкування (взаємодія”, взаємовідштовхування”, взаємопроникнення”, взаємовплив”);
- з’ясовано значення найважливішіх соціально-культурних наслідків взаємодії країн Сходу та Заходу, як моментів становлення єдиної світової (загальнолюдської) культури.
Практичне значення дисертації. Теоретично-методологічна база дослідження може бути використана істориками, культурологами, філософами, економістами в роботі по поглибленному вивченню історії та сучасної практики міжнародного культурного співробітництва. Дисертація може бути застосована також у навчальному процесі у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю, як матеріал для побудови спецкурсів з теорії та історії культури, культурології.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії та теорії культури Київського національного університету культури і мистецтв, оприлюднювались на наукових конференціях професорсько-викладацького складу, докторантів та аспірантів КНУКіМ (Актуальні проблеми культури, мистецтв і освіти”, м.Київ 11.04.2003 р., Соціально-культурна сфера: реалії, проблеми, перспективи”, м. Київ, 9-16.04.2004 р.), на Першій Міжнародній науково-практичній Конференції молодих вчених, дослідників українознавства (Минуле, сучасне й майбутнє українознавства”, м.Київ, 1-2.06.2004 р.).
Публікації. Результати наукового дослідження відображені в 6 одноосібних статтях, з них 5 - у фахових виданях.

Структура дисертації зумовлена метою та основними завданнями дослідження, логікою викладу його результатів і складається із вступу, трьох розділів, висновків до кожного з розділів, та загальних висновеів (175 сторінок основного тексту), списку використаних джерел (418 найменувань, в тому числі -85 іноземних ), додатків.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

В літературі з досліджуваної проблеми, що має солідну традицію, піддані скрупульозному аналізові найрізноманітніші колізії та перепертії міжкультурних відносин Сходу” і Заходу”. Деякі з авторів зазначених досліджень (як, наприклад, П.Сорокін) розглядають взаємодію культур Заходу” і Сходу” в контексті або навіть як один із шляхів можливого чи й реально триваючого процесу становлення світової (загальнолюдської) культури. Декотрі (Б. Смарт, У. Еко та ін.) сумніваються у можливості формування світової культури як такої взагалі.
Розбіжність думок щодо цього,- крім відмінності вихідних культурологічних позицій авторів, - не в останню чергу пояснюється термінологічною невпорядкованістю, логічною непроясненістю ключових понять культура, взаємодія культур, світова культура тощо. Автор роботи, на основі аналізу новітніх досліджень з теорії культури (С.Безклубенко, В.Шейко), дотримується точки зору, згідно з якою всі наявні різноманітні дефініції культури зводяться до трьох основних тлумачень: так би мовити, антропологічного” (культура як синонім способу життя) , галузевого” (опозиція сфер діяльності внутрі” култури : економіка і культура”,”наука і культура”, культура і мистецтва” тощо) та гуманітарного” (культура як синонім виховання: культура поведінки”, культура мислення”, культура мовлення” тощо). В даному дослідженні під культурою” розуміється в основному спосіб життя людей (народу, нації).
Надзвичайно важливим теоретико-методологічним принципом є розуміння культури не лише як результату, але і як процесу освоєння світу. З цього погляду зовнішньо єдиний культурно-історичний процес постає у двох внутрішьо істотно відмінних течіях: соціокультурній та етно(націо)культурній.
Соціокультурний процес це процес освоєння людьми світу: пізнання його та перетворення відповідно до власних потреб та пізнання самих себе і пристосування до об’єктивних умов для забезпечення комфортного існування. Це цивілізаційний” процес. Результати його мають об”єктивний характер і загальнолюдське значення: наука,техніка, технологія все те, що становить основу цивілізації”.
Етно(націо)культурний процес це процес призвичаювання людей до умов свого існування з метою забезпечення комфортного самопочування. Він знаходить свій вияв в етизації, естетизації і сакралізації довкілля та продуктів власної діяльності. Результати етно(націо)культурного процесу (філософія, релігія, мистецтво, мораль тощо) мають глибоко суб’єктивний характер і лише за певних умов можуть набути (а можуть і не набути, що є правилом) загальнолюдського значення.
Внутрішньосуперечливий характер культури як процесу освоєння світу різноманітно дається взнаки при зустрічі етно-національних культур: від позитивного взаємо- (чи однстороннього) сприймання - до боротьби (взаємного відштовхування, одностороннього нав’язування елементів однієї культури іншій). Для означення процесу зустрічі культур автором дисертації використовується термін взаємодія.
Взаємодія культур за формою та наслідками розрізняється: як взаємопроникнення та взаємовплив. Вплив, отже, - це віддалений, сказати б, інформаційний слід - наслідок, результат - проникнення носіїв (елементів) однієї культури в іншу.
В ході дослідження з’ясовано, що процеси взаємопроникнення та взаємовпливу характеризують сутність механізму становлення будь-якої етно-національної культури, оскільки правилом існування народів є не само-буття (само-бытие”,термін О.Сулейменова) кожного, але їхнє спів-буття (со-бытие”). Звідси випливає логічний висновок про принципову можливість в історичній перспективі сформування на основі інтеграції (взаємовпливу) різних етно-національних культур єдиної світової (загальнолюдської) культури. Дослідження основних фактів та подій історії взаємопроникнення та взаємовпливу культур Сходу (Китай, Індія, Японія) та Заходу (країни Європи, США) дають підстави для висновку про те, що такий процес становлення світової (загальнолюдської) культури відбувається.
Іторія не завжди була всесвітньою. Перші вогнища цивілізації на Землі мали, так би мовити, острівний характер Відтак історичною передумовою можливості здійснення контактів, зокрема між східними та західними культурами, стали вікопомні досягнення людей саме у галузі комунікаційної техніки. Зокрема, і насамперед, це приручення коня, одомашнення верблюда, винайдення і розвиток систем писемності, запровадження кінних колісниць, винайдення стремен, що сприяло поширенню кочового способу життя та використання коней для тривалих рейдів верхи, отже спілкування між різними, віддаленими осередками цівілізації.
Відстеження найважливіших подій, пов”язаних з процесом взаємопроникнення культур Сходу та Заходу, засвідчує складний, суперечливий процес їх знайомства, взаємозбагачення та зближення: від хитросплетінь дипломатії, єзуїтських інтриг, торгових спекуляцій та брутальних військових зіткнень - до щирого взаємного визнання та добровільного переймання, запозичення досягнень науки, техніки, надбань філософії, релігії, мистецтва.
Виявлені в перебігу дослідження найважливіші результати культурного взаємовпливу країн Сходу” та Заходу” засвідчують їх незаперечне значення як фактору становлення (формування, утворення) можливої (у віддаленому майбутньому) єдиної у своєму розмаїтті ( а не уніфікованій у тотожності) культури людства, - культури, яка абсорбувала, увібрала в себе” всі найкращі надбання різноманітних етно-національних культур світу.
Перші християнські місіонери - єзуіти- прийшли до Китаю з португальцями . Християнська міссія на чолі з Маттео Річі досягла Пекіна, і відтоді єзуіти улаштувалися при імператорському дворі більш як на століття. Хоч як дивно це виглядає - оскільки Китай, закритий для варварів”, до яких зараховувалися не тільки кочові племена, але й геть усі некитайці (не хуася”), - ієзуіти були допущені до святая святих” Піднебесної, їм змогу вільно проповідувати релігію, відмінну від тих морально-етичних вчень та вірувань, що панували в Китаї. В результаті саме ієзуїти вперше досить адекватно представили Європу Китаєві та Китай - Європі. Плідний процес взаємопізнання та взаємозбагачення відтоді набув сили. І сьогодні відбувається взаємодія двох світів, двох цивілізацій двох культур, - Сходу” та Заходу”, які є різними, але вже певною мірою спорідненими завдяки багато в чому уже спільній історії.
З найраннішніх часів, коли до Європи доходили тільки ще неясні чутки з країни серіка”?. (як, наприклад, наприкінці XIII початку XIV ст., коли китайці вперше побачили рудобородих дияволів” (так вони прозивали подорожуючих європейців), два світи намагаються глибше пізнати один одного. Причому Захід” був більш наполегливим та відкритим”, тимчасом як Схід” час від часу волів за краще щільніше причинити двері”.
Однією з причин такого стану речей, можливо, було те, що торгівельними шляхами з одного краю світу до іншого надходили не тільки матеріальні цінності, не лише предмети безпосереднього обміну (купівлі-продажу”). Справа у тому, що воднораз із рулонами шовку, мішками чаю, ящиками порцеляни, сувоями килимів до Європи експортувались” і духовні цінності - різноманітні релігійні, філософські, економічні, педагогічні ідеї, які з часом також справили помітний вплив на культуру Заходу. Тим часом у зворотньому напрямку водночас з предметами купівлі продажу часто-густо експортувались сумнівної якості моральні настанови та звичаї, що викликало у тамтешнього населення відразу і спротив.
По Великому Шовковому шляху, з моменту його прокладення, розпочався пожвавлений двосторнній рух людей, товарів та ідей. Провідні релігійно-філософські вчення того часу (індуізм, буддизм, зороастрізм, іудаїзм, конфуціанство, даосизм, християнство з його різними струменями - маніхейство, несторіанство) утворили зовні мало помітний, проте внутрішньо напружений, вируючий протиборними течіями, потужний потік, який повінню розливався по узбіччям цієї міжцивілізаційної дороги.
В доісламський період домінантою став буддизм у всіх його проявах. На початку І тисячоліття він, міцно вкорінившись у Середній Азії, просунувся звідти торговими трасами в межі Парфянської держави і далі на схід в Сіньцзян та до Китаю.
У той час, незважаючи на конфесійні відмінності, на величезному просторі вздовж магістралей Великого Шовкового Шляху від Передньої до Східної Азії суб’єктами різних віровчень випрацьовуються спільні планові риси храмової архітектури (цела зі святилищем і обхідним коридором навколо), що згодом сприйнялися і в межах Середньої та Центральної Азії прихильниками зороастризму та буддизму.
Всупереч похмурому віщуванню Р.Кіплінга, «Схід» та «Захід» сходяться. Процес цього взаємного сходження, розпочався давно і триває в наш час, набираючи дедалі більшого прискорення. І мова йде не лише про взаємне механічне (фізичне) проникнення одне в одного елементів та структур східної та західної культур. Мова йде, далі, не про просте взаємне механічне запозичення та безпосереднє використання досягнень іншої культури, але саме про їх взаємовплив. Йдеться про прямий чи опосередкований, добровільний чи насильницький, але процес певних трансформацій у цих культурах, - процес, що веде до сутнісного їх зближення та урівнення” відмінних культур.
Коли, наприклад, - оскільки йдеться про Схід” та Захід”, - у країни Європи завозилися з Китаю порох, папір, вироби з фарфору тощо, то можна констатувати проникнення китайської культури у європейську. А от коли у Європі, в результаті ознайомлення з цими досягненнями східної культури налагоджується власне виробництво порцеляни, паперу, знаходяться нові застосування пороху (для виготовлення вогнепальної зброї, наприклад) тощо, ми маємо до діла явище впливу східної культури на західну. Аналогічно і в подібних випадках проникнення та впливу європейської культури на східну.
Від найдавніших часів одним з найпоширеніших товарів китайського експорту був фарфор. Починаючи з епохи Сун (960-1270 рр.н.е.) цей виріб регулярно з’являється в Південно-Східній Азії, на півострові Індостан, на Аравійському півострові, на східному узбережжі Африки, в європейських країнах. З XVI ст., окрім порцеляни, в Європі з’явились вироби з лаку, - насамперед вази, що викликали захоплення жвавістю узорів та витонченістю кольорів.
У цю добу (наприкінці XV - XVІ ст.) Китай набагато випереджав Європу за досягненнями в галузях промисловості, науки, культури, впорядкованості міст та добробуту населення. Варто нагадати, що цей період хронологічно співпадає з періодом Італійського Відродження.
Помітний вплив китайська культура справила і на європейське художнє ткацтво. Наприкінці XVII ст. французькі майстри на фабриці Гобеленів у Парижі почали виробництво настінних килимів, що дістали назву «ouvrages a la Chine», («вироби в китайському стилі») з огляду на те, що вони імітували своєрідність китайських оригіналів.
Не без істотного впливу китайської художньої культури сформувався у Європі і мистецький стиль, що дістав назву бароко”
Культурне життя Парижа, Лондона, Берліна і Петербурга XVIII століття відзначається поширенням моди на все китайське. Стиль шинуа” (від французького shinoi - китайське) знаходив застосування в оздобленні палаців, парковій архітектурі, живопису, в предметах матеріальної культури, в предметах розкошу. Його кращі зразки й сьогодні можна побачити в колекціях Версаля, Петергофа, Орієнбаума, Лувра і Потсдама, в зібраннях десятків інших Музеїв, та приватних колекціях .
Тогочасний китайський живопис небезуспішно змагався з картинами італійських майстрів епохи Ренесансу Вплив китайських архітектуриних стилів можна простежити в архітектониці деяких палаців європейських правителів. Часто-густо європейські архітектори використовували, наприклад, традиційну для Китайської архітектури вигнуту на кутах форму дахів
Ще однією статтею китайського експорту, якій судилося справити вплив на повсякденне життя європейців, особливо англійців, - це рослина, з давніх давен вирощувана у Китаї, чай (від англійського прочитання назви Китаю Сhine). Напій, що приготовляється «заварюванням» («запарюванням») молодих листочків цієї рослини, та звичай (і відповідні церемонії”) чаювання поширились спочатку в Японії та Кореї, далі - по всіх країнах Азії, а вже з XVII ст., - в Англії та Америці.
У XVIII ст. китайський вплив відчувався в галузі економіки. Чимало запозичив з досвіду Китаю, зокрема, французький економіст, засновник школи фізіократів Франсуа Кене, який виступав за економіку, засновану на сільському господарств і вважав, що принцип «невтручання» найбільшою мірою відповідає законам природи. Кене вважав, що китайська система могла б являти певний інтерес для європейських країн. Своїми виступами на підтримку конфуціанства та китайської думки він зажив слави «європейського Конфуція».
Ряд європейських мислителів епохи «Просвіти» вбачали в системі освіти феодального Китаю приклад, для наслідування. Німецький теолог XVIII ст., Христіан Вольф віддавав перевагу китайській системі освіти з її окремими школами, для дітей і дорослих. Він вважав, що ця система співпадає з природою людського духу. Китайські школи не тільки навчали читати і писати, але й проводили з учнями заняття з етики , ознайомлювали їх з методами здобування знань.
Так само у британській періодичній літературі середини XIX ст. широко дискутувалося питання про доцільність запровадження системи громадянських екзаменів на адміністративні посади.Навіть у художній літературі зокрема в творах Лоуеса Дікенсона знаходимо похвали китайській освіті.
Уявлення про те, що відсутність спадкоємницьких привілеїв давали в Китаї рівні права талановитим людям на здобуття кар’єри, перевершувало все відоме на той час у Європі, і, природно, знаходило відображення в творах європейських авторів. На сході людина людині є рівня в тому сенсі який ви не знайдете ні в Європі, ні в Америці. Стан в суспільстві і багатство дали людині перевагу над іншими, хоча це чистої води випадковість, котра не може бути законом.” Так писав Сомерсет Моем.
Вплив китайської цивілізації помітний також в літературі та мистецтві Заходу. Навіть добре відома казка про «Попелюшку» має свій китайський слід твір «Ю Ян Цза Цзу», написаний Дуань Ченьші в танську епоху. Китайська класична п’єса «Сирота із роду Чжао» свого часу переведена англійською, італійською та французською мовами, послужила основою для п’ятиактної драми Вольтера «Китайська сирота», в якій викладуються норми конфуціанської моралі. Деякі дослідники вважають , що незакінчена п’єса Гете «Ельпенор» також зазнала впливу «Сироти із роду Чжао».
Китайські мотиви, знайшли своє відображення і в українському мистецтві. Наприклад, композитор Олександр Костін написав для дітей оперу-балет за мотивами китайської казки «Незвичайна чайна, або Жовтий лелека», прем’єра якої відбулась в 1997 році. Якщо взяти до уваги не політичний, а соціальний аспект, то не можна не помітити всезагального інтересу інтелектуалів Європи та Америки до дзен-будизму, досягнень китайської традиційної кухні, медицини, гімнастики ушу і системи цигун. Сьогодні Захід прагне надолужити своє відставання від Сходу в головному науці про людину.
Перше знайомство японців з Європою відбулась у ХVI ст., коли делегація мешканців острівної країни з навернених до християнства японців разом з єзуїтом Франциском Ксав‘єром прибула (1554 р.) до Лісабону. . Наступного разу (1582р) японське посольство прибуло до короля Іспанії та Португалії Філіпа II, звідти японці відправились до Риму - на аудієнцію до папи Георгія ХIII. Папа надав їм аудієнцію і запросив посольство на інагурацію свого наступника Сікста V. Японці були вражені красою Рима, стародавніми спорудами Капітолія та Сенату. Потім посольство відвідало Болонью, Мілан і Венецію, перебування японців в історії увічнив Тінторетто, написавши своїм пензлем серію їх портретів
В колекції Віллі Боргезе є картина походженням з кінця XVI ст., на якій зображено самурая; вважається що ця картина є часткою з серії полотен Тінторетто, які зображють японське посольство 1585 р.
Третій сеанс” знайомства японців з Європою відбувся в 1613 р. коли до короля Іспанії та Папи Павла V прибуло посольство, яке очолив даймьо” (князь) Дате Масамуне. Повертаючись додому, японці привезли з собою щедрі дарунки, а також книжки, гобелени, картини, зокрема й портрети Папи і Масамуне .
Із закриттям” Японії (1623) спілкування з Європою перервалось на 230 років (до 1853 р.) А коли Японія знов відчинила двері” у світ, розпочалися всесторонні стосунки та інтенсивний культурний обмін. І невдовзі у європейських країнах спалахнуламода” на все японське”. ...Всесвітньо відомі митці та письменники (Едгар Дега, Клод Моне, Еміль Золя , Енріко Гернуччі, Еміль Гімет та ін.) збирали японські картини до своїх колекцій. Колекціонер, пропагандист японського мистецтва в Європі Самуєль Бінг активно організовує виставки, він підготував каталог японської гравюри, що став першим у Європі. В 1888 році ним було ініційовано щомісячне видавння журналу Le Japon artistique”.Якась Мадам Десоє відкриває перший у Парижі салон-крамницю далекосхідного мистецтва, де влаштовувались експозиції та здійснювався продаж товарів. Це були картини, вироби з лаку, кераміка, порцеляна, гравюри, кімоно, ширми, віяла, нецке. (Нецке -це брелок противага, за допомогою якого біля пояса носили кісет з тютюном або зв’язку ключів чи інро” (коробочку для парфумів і ліків).
В паризьких будуарах з’явилась мода на декорації в японському стилі, де були етажерки, заповнені японськими та псевдояпонськими статуетками нецке”, кімнати, облаштовані ширмами, завішані віялами і соломкою. Молоді дами до балу одягались, як японки, відомі актори писали свої портрети в кімано. На поличках книжкових магазинів з’явились цілі серії книг про подорожування до Японії. В газетах та журналах друкуються статті ентузіастів японознавства.
На всесвітній виставці у Парижі в 1867 р., вперше свою експозицію мистецтва представила Японія. Того ж року, за проектом Фелікса Бракемонда, інтелектуальні кола Франції (митці театру, критики, музиканти, літератори та ін) утворили Японське товариство (Societe Japonaise du Linglar”) у містечку Севре. Товариство на свята влаштовувало засідання дотримуючись японських звичаїв, там обговорювали нові мистецькі проекти, порівнювали здобутки двох різних світів (Заходу і Сходу) в політиці, мистецтві, економіці, філософії.
Саме в досягненнях японського живопису та графіки європейці вбачили джерело відновлення образотворчого мистецтва. Вплив японської гравюри відчувається (і виділяється самими художниками) і в імпресіонізмі, і в постімпресіонізмі, і в стилі модерн. Полюбилося європейцям також мистецтво ікебани” (букет з сухих квітів). Європа відкрила і новий для себе світ японського театру.
Впродовж століть європейці жадібно брали все східне, що привертало їх увагу та вражало, проте все це було поверхово. Основні свої таємниці” Схід «ховає» досить ретельно На відкриття і з’ясування цих «секретів» вченим орієнталістам знадобилось чимало часу і терпіння.
З часом не тільки сходознавці, але й високоосвічені представники країн Сходу виступають у ролі талановитих пропагандистів етнокультурних досягнень великої азійської цивілізації, сприяють усвідомленню європейцями особливостей політичної культури східного суспільства.
Як тільки відбулося друговідкриття” Японії, туди негайно ринули західні підприємці усіх мастей”. Вони відкривали торгові доми, портові склади, будували костьоли, школи й лікарні; згодом невеликі європейські колонії переростали у міста в центрі країни.
Просування Заходу” на Схід” історики характеризують, як прогрес християнства й науки”. Завдяки подібному проникненню до Японії надходять нові політичні вчення й системи, англійський і французький лібералізм, прусський абсолютизм. Однак, згодом виявилося, що Японія із західного досвіду ретельно відбирала те і тільки те, що вважала цінним і необхідним для себе...
Вплив Заходу позначився у політиці, економіці, філософії, повсякденному побуті. Японці почали носити європейські головні убори, на європейський манер” відпускали волосся, курили цигарки, носили парасольки, вчилися їсти м'ясо.
В кінці XIX століття в Японії відбулось відкриття” Росії через її літературу. У цей час в перекладах з західноєвропейських мов, на японській мові з’являються твори Тургенєва, Достоєвського, Толстого трохи пізніше Гоголя, Гончарова, Чехова, Горького та ін. Японське суспільство було зацікавлене творчістю видатних російських літераторів і як правило позитивно відгукнулось на цей новий для них світ літератури.
Країна форсовано переходила від феодалізму до капіталізму. Старі феодальні дайме були знищені. Столиця й місце перебування імператора були перенесені з Кіото в Едо, яке перейменували на Токіо. Була прийнята конституція, запроваджено парламент із двома палатами, (нижня обиралася, верхня призначалася). Відбулися зміни в системі освіти, в галузі права, у промисловості - майже у всіх сферах життя.
У другій половині XIX століття між Китаєм і Японією виявився вражаючий контраст. Японія стрімко європеїзувалась і модернізувалася, - Китай, ніби застиг. Величезна територія Китаю, велика кількість населення, відсутність централізованого управління були істотною перешкодою на шляху швидких перетворень.
Крім того, велика цивілізація Китаю що створювалася тисячоліттями, надто глибоко пустила корені, щоб бути легко модернізованою, а тим більш відмовитися від неї. Над те, в Японії уже був досвід подібних перетворень - свого часу вона вже запозичала досягнення цивілізації саме з Китаю і тепер могла перекрити” їх досягненнями іншої цивілізації, що було набагато простіше.
Таким чином, Японія стрімко вирвалася вперед, тим часом, як Китай боровся наосліп, намагаючись пристосуватися до нових умов прогресу і нового витка цивілізації. Японія освоїла західну техніку й технологію, створила сучасну армію і придбала зовнішній лиск передової сучасної індустріальної держави. Але вона не прилучилася з такою ж готовністю до нової європейської думки, до ідей і понять особистої й соціальної свободи, до наукових поглядів на життя і суспільство. По суті вона залишилася феодальною авторитарною й відданою давньому культу імператора явищу, що його увесь інший світ давно переріс.
З іншого боку, Китай не освоював важку промисловість, зате китайці охоче сприйняли західну думку, ідеї і науковий світогляд. Усе це виявилося йому близьке. У такий спосіб вийшов найцікавіший дисонанс в історії цих далекосхідних суспільств. Китай зумів більшою мірою перейнятися духом західної цивілізації, Японія перегнала його, одягнувши збрую цієї цивілізації, і зневажила її дух. Уся Європа вихваляла Японію, тому що вона була сильною завдяки цій збруї, і прийняла її у своє коло. У Китаю не було кулеметів і техніки, що відповідала потребам того часу. Тому Китай ображали, повчали й експлуатували, нітрохи не цікавлячись його думкою й ідеями.
Проблема Китаю полягає в його націоналізмі”. Його бажання зберегти свою національну особливість має глибокі історичні корені. Тому в сучасних умовах ХХI століття йому ще тяжче буде пристосовуватися до системи світової глобалізації. Японія наслідувала Європу не тільки в промисловому виробництві, але також в імперіалістичній агресії. Вона була талановитою ученицею і навіть перевершила своїх учителів. Реалії полягали в тім , що невідповідність індустріалізму і старого феодалізму знаходили вихід в імперіалістичних військових авантюрах. Історичний парадокс полягає в тім, що, будучи колись васалом Китаю, Японія завоювала цю велику державу, тим самим якоюсь мірою, ставши продуктом західної цивілізації, помстилась Китаєві за його домінування в Далекосхідній Азії.
Тим не менш, і Японія, і Китай, і Індія та інші країни Сходу, різною мірою, але відчули на собі плідний вплив європейської культури, подібно, як країни Заходу - їх культурний вплив: завдяки цьому вони стали не тільки взаємно більш знайомими”, але й ближчими, що засвідчує принципову можливість у віддаленому майбутньому, за відповідних умов миру та злагоди, на основі інтеграції тепер ще істотно відмінних національних та регіональних культур, формування єдиної світової культури як культури загальнолюдської.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдеев Р.Ф. Философия информации и цивилизации. - М.,1999.-334с.
2. Аверинцев С.С. Западно-восточные размышления, или о несходстве
сходного//Восток-Запад.-М.:Наука,1988.-С.37-40.
3. Адоратский И.Н. Исторический очерк католической пропаганды в Китае.-Казань.,1885.- 450с.
4. Алексина Т.А.Глобализация как предельное расширение культурного пространства и времени.//Дипломатия и культура (Материалы научной конференции 4.06.2002 г.) - М.,2003.-С.110-118.
5. Алаев Л.Б. Восток-Запад, исследования переводы публикации.- М., 1989.
90с.
6. Алимов І.А., Ермаков М.Е., Мартынов А.С. Срединное государство
введение в традиционную культуру Китая.- М.,1998.-286.
7. Алексеев В.М. Китайская народная картина- М.,1966.-280с.
8. Амосов.Н. Моделирование мышления и психики.-К.,1965.-С 15-16.
9. Андреев И.Л. Осторожно с часами” истории. Методологические проблемы
цивилизационного процесса// ВФ.-1998.-№9.-С.22-35.
10. Андреев В. Народы старцы Китай, Япония Индия. Исторические беседы.-Санкт-Петербург.,1874.-154с.
11. Андрос Є.І. Всезагальне та індивідуальне в культурі і проблеми світоглядного самовизначення//Онтологічні проблеми культури. -К.,1994. С.52.
12. Андрос Є.І. Всезагальне та індивідуальне в культурі за умов глобалізації