БЕРЕСТОВА ІРИНА ЕРІЇВНА ЗАХИСТ ПУБЛІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ТА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, визначено її зв’язок із науковими програмами, планами, сформульовано мету, завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження. Розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, охарактеризовано особистий внесок здобувача у працях, виконаних у співавторстві, наведено відомості про апробацію матеріалів дисертації. Анонсовано структуру дисертації, подано її загальний обсяг.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні концепти взаємозв’язку цивільного судочинства та конституційного провадження» містить чотири підрозділи.
Підрозділ 1.1 «Методологічна основа дослідження взаємозв’язку цивільного судочинства та конституційного провадження при захисті публічних інтересів учасників цивільних відносин» присвячений розкриттю методології проведення теоретичного концептуального дослідження міжгалузевого спрямування. Об’єкт і предмет дослідження з’ясовані з позиції взаємодії теорії систем, у дисертації пріоритетними виступили такі основні загальні і спеціальні методи наукового пізнання, як: інтегративний, діалектичний, системний та структурно-функціональний, формально-юридичний, порівняльно-правовий, метод кореляції, метод комплексного аналізу, міжгалузевий метод юридичних досліджень, метод декомпозиції, логічні методи (абстрагування, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, екстраполяції, моделювання), прогностичний метод тощо.
У підрозділі 1.2 «Конституційний Суд України в системі юрисдикційних органів» обґрунтовується належність КСУ до судових органів на підставі його сутнісних та статусних характеристик після конституційної реформи щодо правосуддя. Обґрунтована можливість визнання КСУ бути повноцінним судом, що контроверсійно нормативно закріплено на конституційному й законодавчому рівнях. Наведено теоретичні та практичні аргументи щодо визнання конституційної юрисдикції не за межами судової влади, а понад усіма судовими і адміністративно- процедурними процесами, що має унікальну специфічну процедуру проведення, методологію інтелектуально-вольової діяльності нормативно-доктринального спрямування, пов’язану з іншими видами судочинства вертикальними зв’язками. Рішення КСУ, ухвалені у справах про відповідність законів та інших правових актів Конституції України (за різними підставами звернення), взаємодіють з усіма галузями національного законодавства, корегуючи норми останніх залежно від того, чи суперечать такі норми Основному Закону України. Зокрема, повноваження КСУ стосовно зазначення у своєму рішенні, що суд [системи судоустрою] під час розгляду справи застосував закон, який є конституційним, однак витлумачив його положення у неконституційний спосіб (ч. 3 ст. 89 Закону України «Про Конституційний Суд України»), та можливість ужити (Велика палата КСУ) заходів щодо забезпечення конституційної скарги шляхом видання забезпечувального наказу, який є виконавчим документом (ст. 79 цього Закону), свідчать про належність КСУ до органів, рішення яких обов’язковими для інших органів, насамперед судів. У цьому полягає правозахисна функція КСУ в прямому й опосередкованому проявах, що ґрунтується на правовій природі конституційного контролю, який може бути конкретним і абстрактним.
На підставі висновків Комітету ООН з прав людини, доктрини та системного аналізу практики ЄСПЛ щодо сутнісного змісту категорії «суд, встановлений законом», зроблено висновок, що під судом не обов’язково слід розуміти юрисдикцію класичного типу, інтегровану в судову систему держави. Конструкція «створений на підставі закону» стосується не лише правових засад існування суду, а і його складу в кожній окремій справі, у тому числі обставини, за яких відбувається заміна суддів (у межах відводу чи самовідводу). Основною ознакою досліджуваного поняття за ст. 6 Конвенції є право такого органу ухвалювати рішення загальнообов’язкового (зобов’язального) характеру, які не можуть бути змінені іншими гілками влади, у поєднанні з компетенцією суду вирішувати справи на засадах верховенства права. Викладене повністю кореспондується із функціональним призначенням КСУ та його компетенцією і свідчить про належність КСУ до «суду, встановленого законом» під час аналізу проблеми вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту для процесу моделювання реалізації права кожного до міжнародних судових установ (ч. 5 ст. 55 Основного Закону України).
У підрозділі 1.3 «Взаємозв’язок цивільного судочинства та конституційного провадження в контексті доктрини судового права» розкрито взаємозв’язок між цивільним судочинством та конституційним провадженням крізь призму доктрини судового права як відроджуваної нині універсальної загальноправової теорії судової влади й процесуального права. Звернення до доктрини конституційного права та її методів дало змогу виокремити певні методи науки конституційного права для розкриття засад регулювання конкретних правовідносин: метод безпосереднього конституційного нормозакріплення, метод позитивного зобов’язання, метод дозволу, метод заборони, метод регламентування структури, а також методи цивільного процесуального права (імперативно-диспозитивний, системний, аналізу, синтезу, структурно-системний, верифікації та фальсифікації, телеологічний, які також притаманні конституційному праву). В аспекті взаємозв’язку між цивільним судочинством та конституційним провадженням виокремлюються такі підходи до розуміння доктрини судового права: 1) як сукупність усіх судових процесів; 2) як інтегральна галузь знань чи інтегральна система кількох галузей права; 3) як ототожнення судового права із судовою правотворчістю й певним функціональним елементом судового прецеденту.
Доведено, що всі галузі матеріального права й галузі процесуального права, що відповідають їм, перебувають під впливом діяльності КСУ та результатів такої діяльності на підставі статей 55, 151-1, 151-2 й особливо статей 147 і 150 Конституції України, за якими КСУ надано повноваження щодо конституційного контролю в усіх сферах нормативно-правового регулювання з можливістю дискваліфікації КСУ відповідних правових норм. Результати конституційного провадження - рішення КСУ, ухвалені у справах про відповідність законів та інших правових актів Конституції України (за різними підставами звернення), взаємодіють з усіма галузями національного права, корегуючи норми останніх залежно від того, наскільки вони суперечать Основному Закону України (субординаційні зв’язки). Обґрунтовано, що такий зв’язок втілюється в життя за допомогою методу «безпосереднього конституційного нормозакріплення» науки конституційного права, коли КСУ у своїх рішеннях безпосередньо роз’яснює зміст конституційних норм і, у разі потреби, методу позитивного зобов’язання, якщо КСУ встановлює порядок застосування положень цивільного, цивільно-процесуального законодавства у спосіб, що відповідає Конституції України. Остання редакція актів процесуального законодавства, що побудована на уніфікованих засадах, також створює засади для КСУ, в разі визнання неконституційною певної норми ЦПК України (від 03.10.2017 р.), висловити у своєму рішенні окремі застереження щодо юридичних наслідків норм аналогічного змісту із аналогічними юридично значущими обставинами у КАС України та ГПК України (від 03.10.2017 р.), тобто йдеться про необхідність трансформації також структури правової норми КАС України та ГПК України (приведення їх у відповідність до рішення КСУ).
У підрозділі 1.4 «Форми взаємозв’язку конституційного провадження та цивільного судочинства» встановлено і висвітлено системні новели конституційної реформи щодо правосуддя в межах взаємозв’язку між цивільним судочинством та конституційним провадженням.
Обґрунтовано системний зв’язок між цивільним судочинством та конституційним провадженням як на етапі аналізу судом фактичних обставин цивільної справи, підбору й аналізу юридичних норм, так і на етапі перегляду судового рішення за виключними обставинами. Констатовано істотні новели законодавчого цивільно-процесуального порядку захисту прав осіб, опосередкованих публічним інтересом у цивільних спорах, а саме: 1) розгляд цивільних справ, які становлять «суспільний інтерес/значний суспільний інтерес», та дотримання балансу публічних і приватних інтересів під час розгляду цивільних справ. У кожній справі суддя, аналізуючи фактичні обставини справи та здійснюючи добір нормативної бази, на підставі якої він вирішуватиме цю справу, має звертатися до пошуку балансу публічних і приватних інтересів, які, як правило, переслідують полярні цілі; 2) законодавча можливість дискреції суду першої інстанції для визначення порядку розгляду справи у спрощеному чи загальному порядку (ст. 274 ЦПК України), а суду касаційної інстанції - допустити чи не допустити справу до касаційного розгляду загалом (ст. 389 ЦПК України), враховуючи критерій «чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес» в обох випадках; 3) відбулася зміна підходу в діях судді стосовно висновку про неконституційність закону, положення якого він застосовує при вирішенні цивільної справи (ч. 6 ст. 10 ЦПК України). Здійснено співвідношення порядку звернення до КСУ судів системи судоустрою до проведеної конституційної реформи щодо правосуддя та після неї. Встановлено, що аналіз змісту ч. 6 ст. 10 ЦПК України свідчить про закріплення переконання й твердження (а не сумніву) суду (судді) системи судоустрою щодо суперечності закону Конституції України. Конструкція означеної норми побудована так, що закріплює прямі дії судді застосувати положення Конституції України, а не закону як неконституційного за висновком судді. Зроблено висновок, що без відкритого конституційного провадження суд системи судоустрою по суті визнає закон неконституційним, чим фактично запроваджується презумпція неправового закону. Водночас суд системи судоустрою виходить за межі своєї конституційної компетенції, оскільки формувати висновок про неконституційність закону може орган конституційної юрисдикції - КСУ. Останньою формою взаємозв’язку між конституційним провадженням і цивільним судочинством є повноваження КСУ вчиняти певні дії, спрямовані на модифікацію судового розгляду справи на стадії виконавчого провадження: повноваження Великої палати КСУ у виняткових випадках з власної ініціативи для вжиття заходів щодо забезпечення конституційної скарги видавати забезпечувальний наказ, який є виконавчим документом. Підставою для забезпечення конституційної скарги є необхідність запобігти незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення, а способом забезпечення конституційної скарги є встановлення тимчасової заборони вчиняти певну дію.
Розділ 2 «Публічний інтерес у матеріальному й процесуальному праві: теоретичні засади існування та прояву» складається із трьох підрозділів, останній з яких містить два пункти.
У підрозділі 2.1 «Правова категорія “публічний інтерес ” із позиції системного підходу» розглядаються публічні інтереси, які в цивільному та конституційному праві визначають різні соціально значущі явища і за своїм призначенням охоплюють два рівні. З позиції системного підходу вказується на пріоритет публічних інтересів у конституційному праві як інтересів найвищого рівня, конституційно закріплених, чи таких, що без прямого закріплення характеризуються конституційно-правовим змістом й гарантованістю їх реалізації галузевим законодавчим урегулюванням. Доведено, що визначальною відмінністю законного інтересу від суб’єктивного права є кореспондування загального обов’язку всіх учасників будь-яких правовідносин не заважати заінтересованій особі в її намаганні використовувати можливості для реалізації власного інтересу. В окремих випадках юридичний обов’язок сприяє реалізації законних інтересів, атрибутивно не протистоячи їм. Тобто обов’язок шляхом встановлення певних меж поведінки одних суб’єктів може гарантувати права інших субєктів і похідні від них законні інтереси. Розкрито ознаки і критерії публічних інтересів учасників цивільних відносин.
Визначено, що у багатьох випадках під час захисту прав невизначеного кола осіб відбувається також захист суспільного інтересу. Спільною основою, котра об’єднує таких осіб, може слугувати те, що їх усіх неможливо персоніфікувати, і те, що захисту підлягають їх однорідні права. Обґрунтовано, що суспільний інтерес, насамперед, пов’язаний не з кількістю учасників або невизначеністю групи, а з особливою якістю - суспільною значущістю. Про захист суспільного інтересу йдеться також у тому разі, якщо всіх учасників соціальної групи можна визначити, наприклад у разі збереження певних видів культурної чи історичної цінності, що має значення суто для мешканців певного невеликого населеного пункту. Отже, безпосереднім вигодонабувачем від реалізації публічного інтересу будуть мешканці пункту (адресати публічного інтересу), а кінцевим - українське суспільство в цілому (носій публічних інтересів вищого рівня).
Підрозділ 2.2 «Публічні інтереси в конституційному правовому регулюванні» присвячений розкриттю специфіки публічних інтересів конституційного рівня. Регулюючи суспільні відносини, саме Конституція України визначає напрям розвитку громадянського суспільства, зумовлює характер змін, що відбуваються. Сучасна Конституція України чітко окреслює загальні цілі держави, що відповідають ідеям гарантування й забезпечення прав і основних свобод людини і громадянина та обмеження владного свавілля, а також суспільним інтересам, яких стосуються норми, котрими закріплено зобов’язання держави перед суспільством. Зроблено висновок, що на відміну від ординарного закону, що може містити просту сукупність правових норм, якими врегульовано окремий предмет, преамбула Конституції України має інше призначення: у ній закріплено загальні ціннісні ідеї народовладдя. У преамбулі Основного Закону України викладено фундаментальні устремління й сенс публічних інтересів - цінностей усієї нації, якими сповнений текст Конституції України. Низка публічних інтересів, закріплених у преамбулі Конституції України, відіграє в Основному Законі України особливу філософську та правову роль. Преамбула Конституції України допомагає поєднати моральні та юридичні норми Основного Закону України з публічними інтересами, а цінності, закладені в її тексті, постають як соціальні та моральні регулятори. Відповідність правових норм основним конституційним орієнтирам дає змогу забезпечити стійкість конституційного ладу й не допускати його деградації з плином часу. Констатовано, що відповідність різних публічних інтересів як за значенням, так і за суб’єктами, інтересам суспільства, держави, регіонів, місцевого самоврядування, окремих соціальних груп, невизначеного кола осіб створює міцний конституційний фундамент, гарантуючи прояв законних інтересів у різних сферах життя суспільства.
Публічні й суспільні інтереси здатні певною мірою перетинатися, але ніколи не збігаються повністю, оскільки як держава, так і суспільство, завжди матимуть інтереси, властиві лише кожному з них. Участь держави Україна як самостійного суб’єкта, зокрема в цивільних, цивільно-процесуальних та інших приватноправових відносинах, доводить існування самостійного, відмінного від потреб іншого учасника (протилежної сторони) інтересу в конкретних відносинах. Розбіжність інтересів не виключає того, що держава повинна повністю поступатися інтересам суспільства, вона може виконувати притаманні лише їй функції, реалізація яких має важливе соціальне значення. У визнанні інтересу суспільним важливим є те, що його має бути визнано благом, забезпеченим правом. Це благо не обов’язково є безпосередньо охоронюваним законодавством, право має враховувати його як благо суспільства, окремої спільноти із визначеним чи невизначеним колом осіб.
Підрозділ 2.3 «Категорія “публічний інтерес ” у цивільному судочинстві», що містить два пункти, присвячений розкриттю особливостей прояву публічного інтересу в цивільному судочинстві. Зроблено висновок, що як критеріальні відмінності між матеріально-правовими інтересами та процесуальними інтересами в цивільному процесі можуть бути використані: 1) характер зв’язків осіб, які беруть участь у правовідношенні; 2) природа питання, що необхідно вирішити (матеріально- правова чи процесуальна вимога); 3) характер процесуальних відносин, які виникають під час вирішення питання і передбачають відповідний варіант поведінки учасників процесу. Обґрунтовано помилковість ототожнення суспільного інтересу з державним, зближення яких можна припустити в абсолютно демократичній державі, однак це все одно не приведе до їх злиття.
Застосовуючи системний та міжгалузевий методи наукового пізнання, запропоновано критерії прояву публічного інтересу в цивільних процесуальних відносинах та вплив на них у таких аспектах: 1) як можливий безпосередній предмет судового захисту в цивільному судочинстві - у такому порядку, як правило, захищаються державні й суспільні інтереси, за процедурою захист яких збігається із порядком захисту субєктивного цивільного права; 2) як складова принципу пропорційності в цивільному судочинстві, що впливає на порядок здійснення провадження у справі - пошук прояву публічних інтересів для забезпечення їх балансу в цивільній справі, що розглядається; 3) як критерій, який має враховувати суддя під час розгляду цивільної справи, аналізуючи фактичні обставини справи та здійснюючи добір нормативної бази, на підставі якої він вирішуватиме цю справу (процедурна складова аналізу попереднього аспекту); 4) як мета, якої прагнуть досягти сторони, захищаючи власне суб’єктивне цивільне право, порушення якого пов’язане з певною масовістю, адже адресатами публічного інтересу та (або) конкретними вигодонабувачами від його реалізації постають учасники цивільного провадження; 5) як легітимна мета обмеження основних прав, свобод та інтересів людини і громадянина органом конституційної юрисдикції (після дослідження критерію - відсутність втручання у сутність права та існування важливої суспільної проблеми у демократичному суспільстві); 6) як підстава для відновлення цивільного провадження за виключними обставинами після ухвалення рішення КСУ із застосуванням вказівки суду про наявність способу тлумачення норми, який не відповідає Конституції України; 7) як динамічний правовий засіб досягнення мети правосуддя (функція випереджаючої нормотворчості).
У пункті 2.3.1 «Значення публічного інтересу для застосування принципу пропорційності в цивільному процесуальному праві» доведено, що забезпечення розумного балансу між публічними і приватними інтересами як складова принципу пропорційності посідає важливе місце, враховуючи, насамперед, нормативне розташування складових цього принципу - після визначення завдань цивільного судочинства. Суддя при дослідженні фактичних обставин цивільної справи обов’язково має враховувати існування чи відсутність публічного інтересу в цивільному судочинстві. Водночас суддя завжди має зіставляти, порівнювати (враховувати) існування приватного інтересу і знаходити розумний баланс між цими інтересами. Зроблено висновок, що принцип пропорційності передбачає, що у праві власності втручання у це право, навіть якщо воно відбувається згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від такого втручання. Справедлива рівновага передбачає розумне співвідношення (обґрунтована пропорційність) між метою, якої необхідно досягти, та засобами, що використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа при наведеному втручанні несе індивідуальний і надмірний тягар.
У пункті 2.3.2 «Публічний інтерес як об’єкт судового захисту в цивільному )
процесі» зясовано специфіку категорії «публічний інтерес» у цивільному процесуальному законодавстві й констатовано її істотний вплив на розвиток розгляду судом спірних відносин у частині дотримання відповідного балансу під час вирішення цивільної справи. Доведено, що існують об’єктивні законні інтереси, реалізація яких не обмежена Конституцією та законами України, що набувають характер об’єктів правової охорони і захисту й за ступенем виявлення в нормах права як: 1) інтереси, опосередковані суб’єктивними правами (саме вони маються на увазі, коли йдеться про права як об’єкти захисту); 2) інтереси, що не опосередковані суб’єктивними правами. Як об’єкти захисту в цивільному судочинстві може бути зазначено і свободи, які, стосовно конкретної людини, проявляються у можливості діяти на власний розсуд. Доведено, що об’єктивним законним інтересам та суб’єктивним інтересам може бути притаманна відповідна «публічність» залежно від належності до суб’єкта та характеру й способу захисту.
Розглядаючи вплив публічного інтересу на порядок і процесуальні особливості розгляду цивільної справи судом, визначено, що у найширшому сенсі публічний інтерес полягає в ефективній реалізації права на судовий захист. Публічний інтерес має матеріально-правовий характер, але за змістом є дещо іншим, ніж приватний інтерес в аналогічному позовному провадженні. Його визначальною рисою є те, що публічний інтерес забезпечений правом, пов’язаний із певною масовістю або істотною суспільною значущістю для конкретної сторони спірного правовідношення. Доведено характеристики «публічності» як властивості публічного інтересу: висловлювачем інтересу постає суспільство, певна соціальна група осіб тощо, адже під публічними інтересами розуміються потреби не лише суспільства загалом, й великих соціальних груп, окремих осіб, потреби яких є складовою потреб суспільства. Публічні інтереси учасників цивільних відносин є інтересами, які можуть бути реалізовані за допомогою інших осіб або разом; ключовим постає те, що індивід не може задовольнити такі інтереси самостійно. Встановлено, що дослідження публічного, суспільного й державного інтересу відбувається за двома напрямами: 1) як об’єкта судового захисту, передбаченого в самостійній позовній вимозі, з якою позивач звернувся до суду, чи обґрунтованої позивачем специфічної властивості суб’єктивного цивільного права (законного інтересу, опосередкованого суб’єктивним цивільним правом); 2) як критерію обрання процедури перебігу судового процесу в конкретній цивільній справі. Обґрунтовано, що для подання позову та інших заяв по суті спору особа має звернутись із коректною позовною вимогою, а саме про охорону її законного правового інтересу. Такою особою можуть бути не лише фізичні або юридичні особи, а й прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші особи, які звертаються із вимогою про захист прав та законних інтересів інших осіб, тобто їх вимоги містять певну публічну складову.
Розділ 3 «Суб’єкти, уповноважені звертатися за захистом публічних інтересів у цивільному судочинстві та конституційному провадженні» містить
два підрозділи. У підрозділі 3.1 «Суб’єкти, уповноважені звертатися за захистом публічних інтересів у цивільному судочинстві та їх форми участі» досліджується особливість правового статусу осіб, які беруть участь у цивільній справі під час захисту публічних інтересів. Встановлено, що захист «чужих прав» у цивільному процесі полягає у праві органів та осіб брати участь у цивільних справах; зокрема, звертатись із позовними заявами до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів у встановлених законом випадках можуть: органи місцевого самоврядування; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; прокурор; органи державної влади; фізичні та юридичні особи (ст. 56 ЦПК України). Ці органи можуть самостійно ініціювати цивільний судовий процес, обґрунтовуючи такий інтерес захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Водночас матеріально- правовий інтерес, зокрема органу місцевого самоврядування, якщо він вступає в процес від власного імені як сторона процесу, може характеризуватися рисами суспільного інтересу, однак при цьому може простежуватися суперечність із інтересом державним. З’ясовано, що проблема процесуального статусу прокурора під час представництва в судовому процесі є принциповим моментом для визначення підстав і форм реалізації ним представницької функції.
Доведено, що правосуб’єктність вказаних органів полягає в обсязі їхніх прав і обов’язків, закріплених у ст. 49 ЦПК України, а також в існуванні матеріально- правового (сторони і треті особи), загальнодержавного (прокурор) або суспільного (органи місцевого самоврядування, громадські організації, профспілки тощо) інтересів у цивільній справі. Матеріально-правова заінтересованість у результаті справи зумовлює існування у цих осіб, нарівні з процесуальними правами й обов’язками, особливих процесуальних інтересів. Зокрема, законний інтерес позивача проявляється в бажанні замінити неналежного відповідача належним, про що він вносить відповідне клопотання (ст. 51 ЦПК України); законний інтерес однієї зі сторін в огляді судом за місцем перебування доказів, які інша сторона не може доставити до суду (ст. 85 ЦПК України).
Підрозділ 3.2 «Суб’єкти права на конституційне подання та конституційну скаргу: особливості їх правосуб ’єктності та підтвердження статусу» присвячений специфіці дослідження суб’єктів конституційного юрисдикційного процесу. Обґрунтовано, що Конституція України та чинне законодавство України розмежовують моменти участі й повноваження суб’єктів права на звернення до КСУ: окремі суб’єкти права звернення до КСУ, уповноважені звертатися на стадії існування законопроекту (тільки про внесення змін до Конституції України - Президент України та народні депутати України); окремі - з моменту прийняття законопроекту як закону та набрання ним чинності (Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України, Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини); ВС - з моменту застосування закону чи його окремих положень, які, на думку Пленуму ВС, суперечать Основному Закону України; фізичні і юридичні особи приватного права - після вичерпання всіх інших національних засобів юридичного захисту. Встановлено, що не позбавлений можливості звернутися до КСУ із конституційним поданням про інцидентний конституційний контроль Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. ВС є колегіальним органом звернення до КСУ, прийняття рішення про внесення чи відмову у внесенні конституційного подання покладається на Пленум ВС, який має налічувати до 200 суддів. Доведено, що процедурно звернення до КСУ складається із двох документів:
1) власне конституційне подання із додатками, яке підписує Голова ВС та секретар Пленуму ВС, в якому також зазначається особа представника ВС у КСУ;
2) постанова Пленуму ВС, що характеризується рисами процесуального документа (в разі наявності певного правового обґрунтування), і водночас протокол, в якому також дублюється інформація про осіб, уповноважених на підтримання конституційного подання та представлення інтересів ВС як суб’єкта права на конституційне подання у КСУ.
Розділ 4 «Процесуальні особливості цивільного захисту публічних інтересів» містить чотири підрозділи.
Підрозділ 4.1 «Процесуальні форми захисту публічних інтересів у цивільному судочинстві» присвячений усвідомленню значення процесуальних дій, визначенню спрямованості інтересів усіх учасників цивільного процесу на різних стадіях цивільного судочинства, особливо у цивільних справах із множинністю осіб на боці позивача чи відповідача, або коли об’єктом захисту постає специфічний предмет - публічний інтерес, що охоплює суспільний, громадський інтереси та інтерес невизначеного кола осіб. Констатовано, що про заінтересованість держави у захисті прав і свобод людини і громадянина та інших суб’єктів свідчить закріплений у ст. 13 Конституції України обов’язок держави забезпечувати захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання та гарантію рівності всіх суб’єктів права власності перед законом. Така гарантія пов’язана із принципами диспозитивності та публічності цивільного, адміністративного й господарського процесів. Визначено, що разом із принципом диспозитивності у цивільному процесі діє принцип публічності, що набуває прояву в такому: 1) присутність держави, від імені якої відбувається ухвалення рішень та постановлення деяких ухвал; 2) існування інтересів держави та імперативів, зокрема законодавчо визначеної процедури ведення справи та перебігу цивільного процесу; 3) існування публічного, а не приватного інтересу, що полягає у відкритості й гласності цивільного процесу, підконтрольності його суспільству.
Залежно від того, який тип публічного інтересу є об’єктом судового захисту - державний, суспільний, громадський, масова кількість порушених приватних інтересів (які загалом можуть створювати суспільний резонанс, а отже, трансформуються в суспільний інтерес), - суд застосовує різні процесуальні форми захисту: визначення заінтересованості у справі (перевіряє належного позивача чи особу, яка має законні повноваження звертатися за захистом прав інших осіб); перевіряє необхідність застосування принципу пропорційності, що впливає на порядок здійснення провадження у справі (у загальному чи спрощеному порядку); встановлення наявності чи відсутності підстав для розгляду цивільної справи у спрощеному провадженні як малозначної; встановлення істотного суспільного інтересу для позивача як підстави для відкриття касаційного провадження тощо. Ці процесуальні дії в кожному конкретному випадку комплексно утворюють певну процесуальну форму, що є законодавчо закріпленим порядком під час здійснення правосуддя в конкретній справі (категорії справ).
У підрозділі 4.2 «Груповий (масовий) позов як перспективний процесуальний механізм захисту публічних інтересів» розкрито теоретичні засади та особливості моделі запровадження інституту групового позову як інструменту захисту публічних інтересів учасників цивільних відносин. Досліджено зарубіжний досвід практичного застосування правил групового позову як механізму судового вирішення правових конфліктів, для яких характерна множинність учасників на боці позивача, у зв’язку з чим зроблено висновок про ефективність застосування цього позову в таких аспектах: 1) підвищення доступності правосуддя; 2) процесуальна економія;
3) позитивний вплив на поведінку будь-якого суб’єкта підприємницької діяльності.
Доведено, що будь-який позов, зокрема груповий, може зазнати певних трансформацій під час практичної реалізації та застосування в суді. Серед іншого це може бути заміна позивача, який представляє групу за груповим позовом, за ініціативою членів групи простою більшістю від загальної кількості. У такому разі «новий» позивач звертається до суду з клопотанням про заміну «попереднього». У разі неможливості простою більшістю групи визначити нового позивача суд має залишити цивільний груповий позов без розгляду. Типовість групового позову формується з урахуванням однаковості предмета (матеріально-правова вимога позивача) та підстав позову (обставини, якими учасники обґрунтовують свої вимоги). Саме вказані складові формують єдині (спільні) фактичні обставини спору, за яких особи набувають типових рис потерпілої сторони в майбутній справі. Робиться висновок про те, що наприклад, однакові обставини можуть заподіяти особам різну майнову шкоду, однакові фактичні обставини можуть формувати спільні, однак не однакові (ідентичні) майнові наслідки для осіб, які можна розподілити за підгрупами залежно від розміру їхніх майнових претензій до відповідача. Керуючись принципом процесуальної економії і згідно загальної єдності підстав групового позову - відшкодування шкоди, - однакові (ідентичні) вимоги виокремлюються в підгрупу.
У підрозділі 4.3 «Процесуальні особливості захисту публічних інтересів на окремих стадіях цивільного процесу» доведено, що можливість захистити публічні інтереси у спрощеному провадженні в цивільному судочинстві не виключена з огляду на положення чинного цивільного процесуального законодавства. У разі застосування принципу пропорційності (який полягає у забезпеченні балансу публічних і приватних інтересів) під час розгляду цивільної справи суд має враховувати, зокрема: чи є втручання правомірним/виправданим (має легітимну мету), чи не порушує таке втручання сутність права, чи відповідає втручання публічного інтересу критерію «необхідності в демократичному суспільстві». Обґрунтовується, що у цивільній справі, яка є малозначною в силу закону, суд перевіряє ціну позову, підтверджує чи виключає її належність до справ, порядок розгляду яких не може бути спрощеним через дослідження предмета позову, та визначає належність її до певної категорії. Належність тієї чи іншої справи до таких, що становлять суспільний інтерес, залежить також від обґрунтування позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги. Саме про доведеність/недоведеність її виняткового значення для особи чи існування значного суспільного інтересу в кожній ухвалі про відмову зазначав (але як правило без відповідної мотивації) Касаційний цивільний суд у складі ВС (далі - КЦС ВС). Обстоюється позиція, що під час практичної реалізації положень чинного ЦПК України часто проявляється недостатньо обґрунтований розсуд судді, наприклад у разі відмови у відкритті касаційного провадження у зв’язку з малозначністю справи, незважаючи на аргументи позиції особи із обґрунтуванням того, що справа для неї становить виняткове значення та підкреслює значний суспільний інтерес у справі, коли остання стосується, наприклад, певного основоположного права, яке захищається у порядку цивільного судочинства. Аналіз численних ухвал КЦС ВС свідчить, що належність тієї чи іншої справи до категорії малозначних у тексті ухвали переважно констатується, що на сьогодні є ризиком формування у свідомості учасника цивільного процесу висновку про несправедливість судового рішення і спонукає його звертатися до подальших правових засобів захисту, насамперед ідеться про звернення із конституційною скаргою до КСУ.
Підрозділ 4.4 «Проблеми виконання судових рішень, за якими надано гарантію державою Україна» присвячений дослідженню окремих особливостей останньої стадії судового процесу, а саме: підстав і порядку виконання судових рішень, за якими надано гарантію державою Україна. Доведено, що за законом судове рішення в добровільному порядку повинен виконати орган Державного казначейства, який виконуватиме функцію виконавця. Якщо орган Державного казначейства за рішенням суду зобов’язаний здійснити виплату певних коштів і не здійснить її, його необхідно залучити до участі у справі як відповідача. Обґрунтовано, що в остаточному підсумку орган Державного казначейства поєднує в собі три суб’єкта: відповідач, виконавець за законом, стягувач - що не сприяє повному і швидкому виконанню судових рішень і підкреслює низьку ефективність примусового виконання судових рішень цим органом на практиці. Оскільки на виконання рішень суду, за якими надано гарантію державою Україна, здійснюється безспірне списання коштів, ці рішення й виконавчі документи не підлягають примусовому виконанню в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження». Доведено, що положення цього Закону також вимагають доповнення та узгодження з положеннями Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» стосовно правил перебігу строку позовної давності надання виконавчих документів.
Розділ 5 «Конституційний контроль у зв’язку зі зверненням учасників цивільного процесу під час захисту публічних інтересів» містить три підрозділи.
Підрозділ 5.1 «Судовий активізм з приводу інцидентного конституційного контролю під час розгляду цивільних спорів» присвячений дослідженню підстав і порядку реалізації ініціативи інцидентного конституційного контролю за наявності висновку суду про суперечність закону України Конституції України. Досліджено історично сформовані дві форми конституційного контролю: децентралізований (американська модель) та централізований (європейська модель) конституційний контроль та зясовано переваги і недоліки цих форм контролю у порівнянні до національної моделі конституційного контролю. Зокрема, обґрунтовано, що за централізованої форми конституційного контролю, спеціальний суд (інколи такий, що не перебуває в системі звичайних судів) набуває повноважень розглядати конституційність нормативних актів. Такий контроль набуває форми як опосередкованого, так і прямого доступу - індивідуальна конституційна скарга до конституційного суду, зазвичай після вичерпання всіх інших засобів правового захисту. Визначальними перевагами централізованої моделі слід вважати: а) єдність судової практики; б) правову безпеку, оскільки така модель не допускає існування різних рішень щодо неконституційності. Опосередкований доступ полягає у зверненні загального суду, який під час розгляду справи має сумнів у конституційності норми, із відповідним запитом до конституційного органу чи вищого суду, зупинивши при цьому судову справу, що розглядається.
Зроблено висновок, що лаконічна постанова Пленуму ВС про відмову у зверненні із конституційним поданням (без викладення правових аргументів в чому Пленум не вбачає обґрунтованих підстав для звернення до КСУ) мінімізує ймовірність заявлення відводів суддям ВС у разі можливого оскарження цієї самої цивільної справи до ВС як суду касаційної інстанції. Водночас обґрунтовано, що така постанова у далекій перспективі постає фактором послаблення дії норм Конституції України, адже у ній не наводяться аргументи відповідності конкретного закону Основному Закону України, щодо якого звертається суд нижчого рівня до ВС. Досліджено алгоритм взаємодії між КСУ та ВС у разі звернення останнього із конституційним поданням і доведено, що Пленум ВС не наділений повноваженнями порушувати межі резолютивної частини прийнятого рішення суду нижчого рівня по суті (розширити перелік норм, які слід перевірити й розширити перелік норм Конституції України) під час оцінювання ним обґрунтованих підстав для звернення із конституційним поданням. В іншому разі Пленум ВС посідає місце суду апеляційної чи касаційної інстанції і виконує його функції у позапроцесуальний спосіб, однак повноваженням переглядати конкретні судові справи Пленум ВС не наділений.
У підрозділі 5.2 «Конституційний контроль після розгляду справи в порядку цивільного судочинства: прояв публічного інтересу» обґрунтовано наріжні питання, яким притаманне існування публічного інтересу (чи відповідність йому) у конституційному провадженні. Встановлено, що посилання на суспільний (публічний) інтерес у національному законодавстві найчастіше є передбаченим, ніж безпосередньо нормативно закріпленим, що має брати до уваги КСУ чи окремий суддя КСУ під час формування висновку про необхідність відкриття конституційного провадження. Доведено, що КСУ може розглядати питання про відповідність Конституції України (конституційність) акта, який втратив чинність, якщо: 1) акт втратив чинність, але продовжує діяти, тобто породжує правові наслідки (наприклад, перерахування пенсії відбувається за приписами закону, який скасовано); 2) спірні правовідносини виникли під час чинності оспорюваного акта й не завершені на момент втрати ним чинності, тобто тривають і далі (питання звільнення зі служби за правилами, які існували на момент вступу на державну (публічну) службу, призов тощо); 3) продовження дії акта (його окремих положень) містить законодавче застереження, що уможливлює застосування оспорюваного положення; 4) метою розгляду КСУ питання щодо конституційності оспорюваного акта є захист і відновлення прав особи (зокрема, йдеться про фундаментальні права і свободи людини і громадянина). В Україні діє європейська модель конституційної юрисдикції, що характеризується централізованим конституційним контролем, згідно з яким саме окремий орган конституційної юрисдикції уповноважений вирішувати питання про конституційність правових актів інших органів влади, і таким повноваженням не володіє жодний інший орган у державі.
Обстоюється позиція, що нині український законодавець здійснив нелогічний й абсурдний підхід до процедури оскарження закону як такого, що суперечить Конституції України під час захисту, в тому числі, фундаментальних прав і свобод людини і громадянина в порядку цивільного судочинства. Внаслідок цього може відбутися повна підміна об’єктивного розуміння принципу верховенства права суб’єктивним баченням суду нижчого, ніж ВС, рівня під час вирішення справи по суті, особливо, якщо цей суд у подальшому ігнорує звернення до ВС із відповідним клопотанням про звернення до КСУ (судова практика таких дій суду у перші роки застосування нового процесуального законодавства це підтверджує).
Аналіз законодавчого застереження «якщо рішення суду ще не виконане» у п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України дає підстави для висновку, що незважаючи на існування схожої формули у конституційному законодавстві певних європейських держав із централізованим конституційним контролем, в Україні таке застереження може стати передумовою корупційних та тіньових схем штучних підходів до виконання певного рішення суду, якщо після оскарження і перегляду цивільної справи судами, вбачається позитивна перспектива конкретного конституційного контролю. Наслідком цього є ризик швидкого відновлення недовіри до органів судової влади України та КСУ у разі відкриття останнім конституційного провадження у справі, однак повільно, що унеможливило б перегляд цивільної справи за виключними підставами, із урахуванням того, що рішення суду вже виконане. Особливо у випадках, коли подібні рішення судів за розглянутими цивільними справами не виконуються тривалий час. Все це може призвести до нової хвилі активності осіб у зверненні до ЄСПЛ. Зроблено висновок, що інфляційні процеси в Україні також паралельно нівелюють сутність захисту, наприклад, майнового суб’єктивного права особи. На відміну від ЄСПЛ суди системи судоустрою України та КСУ позбавлені можливості застосовувати та обчислювати інфляційні нарахування особі, яка постраждала від розгалуженого, тривалого, неефективного, однак законодавчо закріпленого порядку діяльності судових органів.
У підрозділі 5.3 «Застосування норм Конституції України і рішень Конституційного Суду України при захисті публічних інтересів в цивільному судочинстві як прояв принципу верховенства права» розкриваються особливості дії принципу верховенства права, який має постійно супроводжувати конкретний судовий процес і бути його правовим орієнтиром. Констатовано різноманітну варіативність прояву принципу верховенства права. Чинне процесуальне законодавство (не лише ЦПК України, а й КАС та ГПК України) потребує відповідних змін саме для того, щоб принцип верховенства права було дотримано під час розгляду судами справ, у яких порушується питання про відповідність законів України Конституції України. Зроблено висновок, що в ідеалі слід надати доступ до конституційного провадження кожному суду в Україні. Водночас у разі поєднання прямого (особа після вичерпання всіх інших національних засобів захисту) і інцидентного (опосередкованого) доступу (суд - до ВС, ВС - до КСУ) до органу конституційної юрисдикції у великій за територією державі, яка характеризується існуванням великої кількості судів і суддів, закріплення прямого доступу всіх судів до КСУ створить множинність суб’єктів і призведе до суттєвого навантаження на цей орган. Для забезпечення стабільності правопорядку та ефективного забезпечення принципу верховенства права, яким має керуватися кожний суддя при здійсненні правосуддя, необхідно залишити ВС суб’єктом звернення в інцидентному конституційному контролі, передбачивши в законодавстві жорсткі темпоральні межі вивчення ВС питання сумніву (обґрунтованого у запиті суду нижчого рівня) щодо конституційності закону як своєрідного оперативного проміжного фільтру подальшої позитивної перспективи конституційного розгляду означеного питання. Пряме застосування норм Конституції України, дотримання у рішеннях ВС, КСУ принципу правової визначеності є значним посиленням прояву принципу верховенства права насамперед у справах про захист публічного інтересу. Передбачуваність судових рішень у цивільних справах, що стосуються істотної кількості осіб, суспільної значущості для окремих категорій громадян, сприятимуть єдності судової практики у конкретних категоріях цивільних справ і є проявом принципу верховенства права під час судового захисту прав, свобод та законних інтересів осіб. У результаті дослідження сформульовано пропозиції щодо удосконалення актів процесуального законодавства.