Дунець, Василь Богданович. Розвиток демократичної політичної культури сучасної молоді (на прикладі республіки Польща та України)

Краткое содержание

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначено
його мету та завдання, сформульовано об’єкт та предмет, окреслюється
теоретико-методологічна основа, пояснюється наукова новизна, а також
теоретичне і практичне значення, подані відомості про результати апробації
положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.
У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження
політичної культури молоді: наукові підходи польських та українських
вчених» – здійснюється аналіз концептуальних основ політичної культури,
досліджуються політико-культурні особливості молоді та опрацьовується
відповідна методологія дослідження. Увиразнюється внесок українських і
польських вчених у відповідні наукові напрацювання.
У підрозділі 1.1. – «Концептуально-понятійне поле у дослідженнях
політичної культури» – з’ясовано, що у польській науковій думці термін
«політична культура» використовувався ще на поч. ХХ ст. Ю.‒Мілевським та
Ю.‒Шємєнським, однак не був розкритим у емпіричних дослідженнях. У 1970-
80-х роках тамтешніми науковцями (К.‒Біскупський, Є.‒Вятр,
Ю.‒Конджельський, В.‒Маркевич, К.‒Опалка, Ф.‒Ришка, С.‒Руссоцький,
М.‒Соболевський, а також інші) видано низку ґрунтовних праць, проведено
теоретико-емпіричні дослідження тогочасної політичної культури вибраних
носіїв (Я.‒Гарліцький, Г.‒Новацький і К.‒Янік). Різноманітні аспекти цієї
проблематики розкрито й у працях З.‒Блока, З.‒Косижа, Е.‒Млиньца,
Ч.‒Мойшевича, Т.‒Філіпяка, В.‒Шевчака та інших.
Одними з перших здійснили спроби пояснити суть політичної культури в
українській науковій думці М.‒Грушевський, В.‒Липинський, І.‒Лисяк-
Рудницький. За період незалежної України з’явилася низка праць, які вже стали
основоположними в теоретико-методологічних підходах з проблематики,
передусім авторства В.‒Андрущенка, О.‒Бабкіної, В.‒Бебика, І.‒Варзаря,
К.‒Ващенка, М.‒Головатого, В.‒Горбатенка, М.‒Дмитренка, В.‒Корнієнка,
В.‒Лісового, Л.‒Нагорної, В.‒Нагорного, О.‒Новакової, М.‒Остапенко,
І.‒Поліщука, В.‒Ребкала, О.‒Рудакевича, С.‒Рябова, Ю.‒Шайгородського та
багатьох інших. Взаємозв’язок політичної культури з історичними та
сучасними процесами розкрито у працях В.‒Бурдяк, І.‒Климкової, А.‒Колодій,
В.‒Мельник, М.‒Михальченка, Т.‒Пояркової, Н.‒Ротар, П.‒Саса, Г.‒Сащук.
Увиразнюються методологічні підходи інтерпретації політичної
культури, які використовуються в польській та українській наукових
спільнотах: конвергентний, структурно-функціональний, історичний,
інституційний, діяльнісний та інші. Вирізняється також вузький напрям, який
спирається на психологічний підхід, доповнений елементами аксіологічного
(цінностями) та біхевіорального (поведінкового). Натомість рамки широкого
8
трактування цього феномену включать й аналіз політичних інституцій,
правових норм, моралі, політичних механізмів і подібного. Зазначено, що
польські науковці частіше звертаються до вузької інтерпретації феномену
політичної культури, тоді як українські – до широкої.
У підрозділі 1.2. – «Молодь як політико-культурна спільнота та предмет
політологічного аналізу» – йдеться про молодь як категорію наукового
дослідження, міждисциплінарного і власне політологічного аналізу.
Проблематика розкривається із вивченням праць закордонних (М.‒Карвата,
В.‒Лісовського, К.‒Маннгайма, В.‒Міляновського, Г.‒Новацького) та
українських (О.‒Балакірєвої, В.‒Бебика, К.‒Богомаза, В.‒Вашкевича,
М.‒Головатого, Ю.‒Тарабукіна) вчених. Проаналізовано ознаки молоді, за якими
вона вирізняється в окрему соціально-демографічну групу: вік, рівень
фізіологічної зрілості, стан психічного розвитку, життєві потреби, цінності, а
також соціальний, економічний та політичний статуси. У категоріях групи
молодь розглядається і як покоління, критеріями якого визначено спільний час
народження, виховання в подібних суспільно-політичних умовах і
найважливіше – співпереживання історично значущої події (подій), що формує
свідомість, відмінну від інших поколінь. Визначено, що молодь постає як
суб’єкт політичної культури – творець нових політико-культурних цінностей;
як носій політичної культури – забезпечує міжпоколіннєву передачу
політичних традицій; як об’єкт політичної культури – піддається
соціалізуючому політичному впливу з боку домінантних соціальних груп.
З’ясовано риси сучасної польської (покоління «89») та української
(«ровесники України») молоді. Станом на початок 2014‒р. питома вага молоді
згідно зі статистичними даними у віці 20–24 років у соціальній структурі обох
суспільств становила близько 7 %. Це покоління прагматиків, максималістів,
добре освічених, вільних молодих людей, яких об’єднує народження та
виховання в умовах становлення та розвитку демократії. Масова культура та
процеси глобалізації спричинилися до того, що ці молоді люди за стилем життя,
ієрархією цінностей більше подібні між собою, ніж із відповідно старшими
поколіннями власних соціумів. В історичних питаннях польсько-українських
відносин вони не так часто як попередні покоління бачать взаємну вину,
оскільки сприймають суспільну реальність з перспективи майбутнього, а не
конфліктів минулого.
У підрозділі 1.3. – «Методологія дослідження розвитку політичної
культури молоді» – обґрунтовується, що серед множини наукових підходів до
осмислення тенденцій формування демократичної політичної культури
сучасної молоді вирізняється порівняльний, який поєднує низку методів, технік,
прийомів пізнання відповідних структурних елементів, ознак, закономірностей.
Модифіковано чотирьохкомпонентну методологічну схему політичної
культури, яку запропонував та емпірично застосував під час дослідження
політичної культури студентської молоді польський науковець Я.‒Гарліцький
наприкінці 1980-х років. У межах кожного зі компонентів, спираючись також
на праці українських вчених (Є.‒Головахи, Л.‒Нагорної, Ю.‒Пахомова та інших)
9
подано підсфери – ключові запитання, які одночасно становлять критерії
порівняння. У пізнавальному компоненті виокремлено такі підсфери:
1)‒зацікавленість політикою та політичні знання (показник політичної
компетентності); 2) зацікавленість та знання історії власної країни (показник
історичної компетентності); 3) канали надходження інформації про політику та
історію. У ціннісному: 1) ієрархію життєвих цінностей; 2) бажану форму
політичного режиму (показник політичної спрямованості); 3) політичну
ідеологію (показник прихильності ідейним течіям суспільно-політичного
розвитку); 4) електоральні уподобання (показник балансу політичних сил);
5)‒патріотизм (показник національної гордості); 6) зовнішньополітичні
орієнтації. В оцінно-афективному: 1) здатність вплинути на перебіг власного
життя, хід політичних подій та процес прийняття політичних рішень (показник
політичної ефективності); 2) оцінку функціонування актуальної моделі
політичного режиму та стану політичної сфери загалом; 3) ставлення до
основних інститутів державної влади та політичних діячів (показник політичної
довіри). У поведінковому: 1) виборчу явку (показник електоральної
активності); 2)‒участь в громадсько-політичній діяльності; 3) участь в акціях
спротиву.
Відзначається, що у процесі дослідження політичної культури слід
враховувати суб’єктивний (декларативний) та об’єктивний (діяльнісний) рівень,
оскільки висловлені людьми позиції не завжди збігаються з діями. Подається
спосіб оцінювання політичної культури як визначення її функціональних та
дисфункціональних елементів стосовно політичної системи (Я.‒Гарліцький).
У другому розділі – «Політична культура молоді у Польщі та Україні:
історичний і сучасний виміри» – проводиться дослідження та зіставлення
особливостей і тенденцій розвитку політичних культур польського та
українського суспільств в історичній ретроспективі, а також їх проявів у
сучасному молодіжному сегменті.
Підрозділі 2.1. – «Історичні передумови формування політичних культур
польського та українського суспільств» – присвячений аналізу історичних
подій, які вплинули на тип політичних культур поляків та українців.
Описано, що основи політичної культури поляків були закладені на ґрунті
національного, культурного та релігійного плюралізму періоду шляхетської
демократії (ХVI–ХVIІІ ст.). Зі завершенням Другої світової війни формується
вже відносно однорідне за етнічним складом, мовою, а також релігією
суспільство, у якому все-таки зберігається політична багатоманітність. Глибоке
коріння політичної традиції поляків відображає назва сучасної держави як
ІІІ‒Річ Посполита – спадкоємниця двох попередніх державних утворень.
Підкреслюється виняткова роль римо-католицької церкви у консолідації
поляків, яка культивувала демократичні цінності, а також сформувала опори
національної свідомості. Обґрунтовується, що період «Солідарності» мав
визначальний вплив на кшталт сучасної політичної культури поляків, коли вони
продемонстрували зразок активної політичної участі, вміння досягати
політичних компромісів у справах національної значущості. Подальший перебіг
10
політичних процесів у ІІІ Речі Посполитій засвідчив схильність поляків до
конфронтацій у внутрішньополітичних справах.
Політична культура українців також формувалася на ґрунті
плюралістичних тенденцій, але пов’язаних з тривалою бездержавністю,
територіальною роздробленістю та домінуючим культурним впливом держав-
колонізаторів, що в цілому гальмувало та фрагментувало процес її розвитку.
Поліетнічність, наявність культурного та релігійного плюралізму, які
характерні для сучасного українського суспільства, відображаються у
суперечливих внутрішньо- та зовнішньополітичних орієнтаціях.
Підкреслюються трансформаційні зміни політичної культури українців у
напрямі демократичності, які стали можливими після Помаранчевої революції
та Революції гідності. Зокрема після останньої, в суспільстві активізувалися
процеси внутрішньої консолідації.
У підрозділі 2.2. – «Структурний вимір політичної культури на прикладі
сучасної польської та української молоді» – на основі аналізу соціологічного
матеріалу досліджено змістове наповнення окремих складових частин
політичних культур польської та української молоді.
З’ясовано, що сучасні молоді поляки та українці не є ані повністю
аполітичними, ані політично обізнаними (у сенсі пізнання сутності політичних
явищ та процесів). Загалом все менше молодих людей системно слідкує за
основними суспільно-політичними подіями. Відзначається, що їх політична
активність має здебільшого інформаційно-комунікативний характер і
зосереджена на новинах суспільно-політичного змісту, про які вони дізнаються
з Інтернету та телебачення, і значно меншою мірою у ході навчального процесу
чи громадської роботи. Вони переважно володіють загальними фактами з
історії своєї країни, але їм важко розкрити сутність певних подій. Задекларовані
позиції у середовищі як польської, так і української молоді часто відрізняються
від тих, що вони дотримуються у повсякденному житті; відчутною є
відмінність між їх бажаними та реальними ідеалами, цінностями, орієнтирами.
Відсутність чіткої громадянської позиції впливає на змінність їх електоральних
преференцій, допускає підтримку виборчим гаслам радикального чи
популістського змісту. Недовіра чи критичне ставлення до політичних
інститутів відображається у прагненні нових лідерів, створення нових
політичних партій, громадських структур тощо. Встановлено, що високий
рівень недовіри до існуючих політичних діячів є радше результатом діяльності
останніх, а не проявом молодіжного абсентеїзму. Молодь і в Україні, і в Польщі
охочіше долучається до короткострокових акцій, проектів аполітичного змісту,
аніж, наприклад, йде голосувати на вибори чи системно бере участь у
громадсько-політичному житті. Молоді люди схильні до вибіркової політичної
участі, яка активізується, переростає у протестну чи навіть радикальну, коли
суспільно-політичні процеси торкаються безпосередньо їх теперішнього або
майбутнього життя. Наприклад, в акціях протесту 2013–2014‒рр. в Україні
серед усіх вікових груп, які брали участь, одну з найчисельніших склали особи
11
у віці 18–29 років – 6,0‒% (за даними Фонду «Демократичні ініціативи» імені
Ілька Кучеріва).
У підрозділі 2.3. – «Тенденції розвитку політичної культури молоді
Польщі та України: порівняльна характеристика» – з’ясовано, що становлення
демократії в Польщі та Україні не супроводжувалося повноцінним розвитком
демократичної політичної культури молоді в цих країнах, водночас окремі
елементи демократичності знайшли відображення у політичній свідомості та
поведінці молодого покоління. Зокрема в їх аксіологічному змісті домінує
цінність свободи, яку молодь трактує як свободу висловлювання, пересування,
діяльності. Молоді меншою мірою властивий конформізм. Підтримуючи
демократію як форму політичного режиму, молодь водночас незадоволена
рівнем її функціонування, що переростає у політичну кризу чи депресію.
Обґрунтовується пряма залежність між рівнем зацікавленості політикою і
ступенем політичної активності молоді. В обох країнах щороку зростає число
тих, що не мають впевнених ідеологічних переконань, менше розуміють
сутність демократії і завдання демократизації, не ідентифікують себе з
визначеною політичної течією. Серед факторів, що впливають на політичну
поведінку молоді  політичні події, що переживає суспільство як суб’єкт
внутрішньої і зовнішньої політики. Наприклад, зростання політичної активності
молоді відбулося в Польщі у 2010‒р. на фоні Смоленської катастрофи,
позачергових президентських та чергових місцевих виборів. В Україні такі ж
тенденції спостерігалися у 2004 р. (Помаранчева революція) та 2013–2014‒рр.
(Революція гідності). З інтенсивністю цих подій відмічається прагнення молоді
до політичного самовизначення, кристалізації власної політичної та
громадянської позиції, прихильності окремим ідеологічним течіям. Виявлено
також і суперечливі тенденції розвитку політичної культури. Наприклад, значна
активність української молоді в акціях протесту під час Революції гідності вже
не мала продовження на позачергових парламентських виборах 2014 р., коли
лише кожна третя молода людина у віці 18–24 років прийшла проголосувати.
Загалом розвиток політичних культур польської та української молоді
вказує на молодь як не повністю самостійний суб’єкт творення політики, чиї
спрямованість та перспективи розвитку залежатимуть від ставлення до них
політичної еліти, а також тої політичної ролі у суспільстві, яку молодим людям
будуть відводити представники старших поколінь.
Третій розділ – «Розвиток демократичної політичної культури
української молоді на шляху зближення з європейськими політичними
орієнтирами» – присвячений дослідженню напрямів формування політичної
культури сучасної української молоді, шляхів її політичної соціалізації та
набуття громадянсько-політичної компетентності.
У підрозділі 3.1. – «Напрями розвитку політичної культури у контексті
нових суспільно-політичних реалій України та викликів європейської
інтеграції» – аналізуються нові суспільно-політичні реалії, які склалися в
Україні після Революції гідності та місце в них сучасної молоді. Звертається
увага на нові виклики демократії, що стоять перед українським соціумом та
12
політикумом, а також зміни у внутрішній та зовнішній політиці держави у
зв’язку з порушенням національної безпеки та територіальній цілісності.
Наголошується, що у таких умовах необхідним є піднесення рівня
політичної культури всього суспільства й молоді зокрема. Відзначається, що
питання розвитку політичної культури молоді порушувалося неодноразово ще
зі здобуттям української незалежності, проте й сьогодні бракує визначеної
стратегії здійснення відповідних кроків. Здійснюється спроба узагальнити та
систематизувати ці напрями, враховуючи європейські прагнення України та
ключовий принцип збереження власної культурної ідентичності та
самобутності в середовищі постійних процесів глобалізації та регіональної
інтеграції. Одним із напрямів визначено розвиток демократичної політичної
культури, яка заснована на принципі «знаю і дію» у політичній сфері, базується
на засадах політичної довіри, поваги і толерантного ставлення до інших
політичних цінностей та ідеологій. Аксіологічний зміст суспільно-політичних
перетворень мали б визначити цінності, що внутрішньо інтегрують українську
молодь та формують консолідовану політичну культуру. Не менш вагомими
відзначенні й напрями з формування патріотичних почуттів, зміцнення
національної гордості молодих українців, пізнання історичних процесів, які
створили актуальну суспільно-політичну дійсність. Серед іншого актуальними
видаються напрями з мінімізації радикальних проявів молоді та засвоєння
європейського політичного досвіду. Загалом розвиток політичної культури
української молоді мав би формувати у неї таку якісну ознаку як політична
відповідальність, засновану на принципах моральності.
У підрозділі 3.2. – «Роль новітніх і традиційних інститутів політичної
соціалізації у формуванні демократичної політичної культури» – аналізуються
умови та особливості політичної соціалізації молоді.
Наголошується на міжпоколіннєвому конфлікті цінностей, який виникає
на ґрунті розбіжностей політичних поглядів дорослих (агентів соціалізації) і
молоді (соціалізантами) і звужує можливості традиційної системи політичної
соціалізації. Наголошується, що такий традиційний інститут політичної
соціалізації молоді як молодіжні організації політичної спрямованості
втрачають актуальність, проте не втрачають значущості. Стверджується, що
участь в їх діяльності – це формування громадянської відповідальності, а також
робота в колективі людей, яких об’єднують спільні цілі; це можливість
отримати досвід з вироблення компромісів у прийнятті рішень, пошуку
харизматичного лідера, розвинути вміння до взаємної співпраці тощо.
Досліджується один із новітніх інститутів політичної соціалізації молоді
та інструментів впливу на політичну культуру – всесвітня мережа Інтернет.
Встановлено, що молодь як у Польщі, так і в Україні є найактивнішим її
користувачем. Подаються дані досліджень польських науковців, які
обґрунтовують, що Інтернет-користувачі, порівнюючи зі загалом суспільства,
найбільше цікавляться політикою, більшість з них задоволені демократією і
рівнем її функціонування та притримуються ліберальної позиції в економіці.
Інтернет як засіб комунікації також сприяє пошуку осіб за політичними
13
інтересами, а у його просторі створюються дискусійні майданчики. Визначено,
що Інтернет не лише мобілізує громадян на протести, але й через ресурси
електронної демократії залучає їх до політичних процесів. У контексті
глобальних інформаційних перетворень розкривається значущість закордонних
подорожей молоді, під час яких відбуваються процеси соціалізації особи з
іншим суспільними середовищами, а також політичної соціалізації з іншими
політичними кон’юнктурами.
У підрозділі 3.3. – «Вплив громадянської освіти на розвиток навичок
міжкультурного діалогу та демократичної політичної культури» –
розмежовуються громадянська та політична освіти. Ці поняття, галузі наук,
системи знань часто ототожнюються або поглинаються одна одною.
Встановлено, що громадянська освіта спрямована на формування
компетентного та критично мислячого громадянина, здатного до життя в
умовах демократії. Водночас політична освіта забезпечує передачу політичних
знань. До неї звертаються як в демократичних, так і недемократичних країнах,
зокрема і для пропаганди панівної політичної ідеології.
Аналізується досвід європейських країн у впровадженні системи
громадянської освіти та її реалізації. Звертається увага, що до цього процесу
залучається велика кількість суб’єктів: державні органи, освітні установи,
громадські організації та інші зацікавлені інституції. Обґрунтовується, що
реалізація громадянської освіти з використанням емоційно-вольового
діяльнісного підходу навчає молодь практичної демократії, зокрема залучення
її до участі у вирішенні локальних справ.
Відзначається, що в Україні існують значні теоретичні напрацювання та
певні практичні зрушення у сфері громадянської освіти. Про це засвідчують три
концепції громадянської освіти, які розроблені колективами науковців у різний
час, але які так і не реалізувалися на загальнодержавному рівні. З’ясовано, що
навчальний потенціал громадянської освіти спрямований на формування
громадянина, який би толерантно ставився до інших культурних цінностей і
надбань, уникаючи антагонізмів та гострих протистоянь. Наголошується, що
здобуття громадянської освіти сприяє також уникнення маніпулятивного
впливу, розвитку критично-аналітичних вмінь. Ці якісні основи демократичної
політичної культури громадянина необхідні молодій людині для повноцінного
життя в сучасному глобалізованому світі, інформаційному суспільстві, для
активної і свідомої участі в громадсько-політичній сфері.