ФОРМИРОВАНИЕ АРХИТЕКТУРЫ ГОРОДОВ ЙЕМЕНА VII-XIX ВЕКОВ

Краткое содержание

У першому розділі "Проблема вивчення архітектури Ємену VII-XIX століть і основні умови для її розв'язання" проаналізовано історіографію питання (1.1), коротку історію середньовічного Ємену (1.2), розглянуто регіональні особливості та загальні умови становлення і розвитку єменської архітектури (1.3), а також специфіку розвитку міст як основних центрів становлення і формування архітектури Ємену VII–XIX ст. (1.4).

1.1. Літературні джерела і дослідження, використані для вирішення постав­лених завдань цієї роботи, умовно згруповані за певною спрямованістю змісту: 1) енциклопедична література і література із всесвітньої історії; 2) культурознавча і мистецтвознавча література країн і народів світу; 3) література з історії архітектури арабо-мусульманських країн; 4) література з історії архітектури Ємену; 5) література з питань теорії архітектури; 6) дисертації. Так, в енциклопедичних виданнях колишнього Радянського Союзу (ВРЕ, Українська радянська енциклопедія, 20-томне видання "Країни і народи") про архітектуру Ємену не говориться майже нічого. Про культуру давнього Ємену можна довідатися з енциклопедії "Міфи народів світу", "Всесвітньої історії" в 10-ти томах, а також з 2-томної "Історії Сходу" (автор Л.С.Васильєв), "Історії релігії Сходу", "Історії Сходу середніх віків" (автор В. Рубель) та ін.

Книжки з історії архітектури видавали неодноразово, але в них Ємену було відведено дуже мало місця. Навіть у 12-томній "Всесвітній історії архітектури" арабську архітектуру докладно не висвітлено. Автори цього видання В.Л. Вороніна, Т.Н. Каптерєва подали лише загальні відомості про архітектуру арабських країн. З 1961 по 1981 р. в СРСР було видано 5-томний довідник "Мистецтво країн і народів світу" у якому опубліковано декілька статей з архітектури давнього і середньовічного Ємену. У книжці, зокрема, О.Б. Раллєва "Історія архітектури країн, що розвиваються" (К., 1986) арабським країнам і Аравійському півострову приділено певну увагу. Також статті з архітектури арабських країн надруковані у книжках В.Л. Вороніної: "Типи традиційного арабського житла народів південно-західної та південної Азії" (1984), "Середньовічне арабське місто" (1991) та ін. У низці наукових статей О.Б.Раллєв висвітлює архітектуру арабських країн, у тому числі Ємену: "Закономірності в розвитку архітектури Близького Сходу" (1993), "Регіональні особливості античного зодчества в арабських країнах Близького Сходу" (1994). Цій же проблемі також присвячена його докторська дисертація "Еволюція об'ємно-просторових форм в архітектурі арабських країн Близького Сходу" (1995).

Ще починаючи з XVIII ст. європейські дослідники вивчають культуру Пів­денної Аравії (Нібур, Бурнгарт та ін.). Найефективнішими є дослідження Ємену вченими колишнього Ленінградського відділення інституту сходознавства –
М.Б. Пйотровського, О.Г. Большакова, Ю.Ф. Кожина, а також М. Родіонова,
І.А. Александрова, П.С. Наумкіна (Москва).

Разом з тим, питання формування архітектури міст Ємену загалом до цього часу не висвітлювались.

1.2. Періодизація історії архітектури Ємену тісно пов'язана з головними іс­торичними віхами цієї країни. Однак сучасні державні кордони Єменської Рес­публіки не відповідають складним шляхам давньої та середньовічної історії її дер­жавності. Тому в досліджені враховано відносну самостійність розвитку пів­ніч­них областей країни (міста Сана, Таїзз, Джибла, Ібб, Забід, Ходейда, Моха, Саада та ін.) та областей південного Ємену (Аден, Аль-Мукалла, Хадра-маут та ін.).

Визначено такі періоди розвитку архітектури Ємену: перед ісламізацією
(III–VII ст.); період арабських халіфатів (638-1538 pp.); період турецьких завоювань (1538 р. – початок XX ст.); період єменського імамату (кінець XVI – початок XIX ст.). Найактивнішим, з погляду національного зодчества, були: період арабських халіфатів і правителів (638 р. – IX ст.), період дрібних князівств Ємену (Зиядіти – з 821 p.; Сулейхіди – з XI ст., Зурейдіти – з XI ст.; Тахіріди – з 1517 р. Найбільше закріпилась династія Зейдитів – з кінця IX ст. по 1538 р. і в подальшому, після витіснення турків.

В історії Ємену був також складний період зовнішньої арабської експансії (Аюбіди у XII ст. та мамлюки на початку XVI ст. з Єгипту).

У різні періоди своєї історії територія Ємену об'єднувалась правлячими династіями, знову розпадалась і розвивалась у межах відокремлених родоплемін­них спільнот. Це спонукало до винекнення регіональних особливостей станов­лення і розвитку єменської архітектури в його історичних центрах.

1.3. Умови становлення і розвитку єменської архітектури були вкрай неоднорідними. Разом з тим природно-кліматичні фактори на півдні Аравії, де містився Ємен, були порівняно сприятливими. До того ж тут поширеними були іригаційна система експлуатації землі, вміння добувати і зберігати водні ресурси. В етнічному плані південна Аравія являла собою строкату картину. Зі становленням і утвердженням ісламу на початку VII ст. в Ємені почалось об'єднання територій, населення і архітектурних канонів. Значну роль у цьому відіграла арабська мова, що утвердилась на Близькому Сході.

1.4. Специфіка розвитку історичних центрів Ємену полягає в тому, що упродовж усієї історії країни вони становили густу мережу міст і поселень. Чимало давніх поселень і міст стародавньої епохи (Сана, Барракіш, Забід, Маріб та ін.) продовжували своє існування і в епоху середньовіччя. Здебільшого старовинні міста були зруйновані, середньовічні єменці створювали нову місто­будівельну інфраструктуру. В єменських історичних центрах епохи середньовіччя були зосереджені головні матеріальні цінності у вигляді архітектурних об'єктів, які нині віднесено до пам'яток історії та культури.

У другому розділі "Науково-методичний апарат дослідження архітектури Ємену VII–XIX ст." обгрунтовано і методи, які сприяють розкриттю поставлених мети та завдань.

При виборі методів наукового дослідження архітектури Ємену VII-XIX ст. і питань її формування необхідно враховувати такі особливості: 1) архітектура Ємену є складовою комплексного дослідження архітектури арабських країн Близького Сходу. Національне як категорія архітектури розвивається поряд з інтернаціональним; 2) у сердньовічному Ємені історично сформувались два основні регіони – північний (столиця Сана) і південний (Хадрамаут), в яких знаходяться своєрідні архітектурні школи; 3) нами досліджено такі аспекти розвитку архітектури Ємену, як народне і міжнародне; відповідність змістові і формам; особливості архітектурно-художніх вирішень; розвиток стильових ознак та інше.

Основними методами наукових досліджень з питань формування архітектури Ємену VII-XIX ст. є:

– метод висвітлення пам'яток архітектури за їх хронологічною послі­довністю (принцип історизму);

– діалектичний метод дослідження архітектурних пам'яток, тобто вивчення їх розвитку;

– метод комплексного дослідження (як фактологічного, так і теоретичного аналізу) пам'яток архітектури;

– метод архітектурного аналізу (порівняння пам'яток архітектури за їх ортогональними проекціями – фасади, плани);

– метод еволюційних перетворень об'єктів архітектури (порівняння пам'яток або типів архітектурних споруд на різних етапах їх розвитку);

– метод теоретичного аналізу з питань формування єменської архітектури, в тому числі дослідження формоутворюючих елементів та архітектурно-художніх вирішень.

У третьому розділі "Морфологія середньовічної архітектури Ємену" на основі фактологічного матеріалу, натурних обстежень зроблено історико-архітектурний аналіз архітектури на різних її етапах.

3.1. Однією з особливостей архітектури Ємену перед ісламізацією було те, що вже в стародавню епоху тут утворилась густа мережа міст і поселень. До них належать: Сана, Маріб, Нашк, Архаб. Багато стародавніх центрів та їх населення існували завдяки іригаційним спорудам – великим греблям для концентрації води, водокористування (басейни, криниці та ін.).

Важливою ознакою доісламської епохи є монументальна архітектура Ємену -з каменю, дерева, сирцю. Стародавні сабійські храми, палаци, греблі, а також архітектура Хим'яритів залишили ті зразки об'ємнопланувальних вирішень, які продовжували свій розвиток у ранньоісламський період. Центри Хим'яритського царства (III-VI ст.) розташовувались здебільшого в Хад-рамауті – Райбун, Єль-Хураїда, Шабва (столиця). Так як і ці центри, хим'яритське місто Хукка (на півночі Ємену) було обнесено фортечними мурами.

Збереглась велика кількість залишків житлових і культових будов, які були досліджені радянсько-єменськими науковими експедиціями 1980-х pp. Житлові будівлі Ємена напередодні ісламізації подібні до будинків-веж. Це компактні, часто квадратні, споруди. Ширина їх приміщень, однак, не превиoувала трьох метрів. Житлові будівлі споруджували на кам'яних підвалинах зі стінами зі сирцю і з дерев'яним каркасом. Житловий будинок (габарити кожної сторони від 8 до 12) мав не менше двох поверхів, на першому з яких розташовувались господарські комори. Яскраво вираженого укріпленого характеру було помешкан­ня північної частини Ємену, де порівняно великі центри та невеликі поселення укріплювали кам'яними стінами з квадратними та круглими вежами. Багато стін будинків у північних областях викладали з кам'яних блоків після їх обробки.

Язичницькі храми Стародавнього Ємену, зазвичай, споруджували за межами міських стін – іноді на відстані до п'яти кілометрів від міста. Храми Хим'ярит-ського періоду (III-VI ст.) – це зразки двох головних планувальних типів:

1) прямокутний храм із внутрішнім подвір'ям (дворовий тип);

2) прямокутний храм без подвір'я – однозальний (зальний тип).

Орієнтація у храмів була нерегулярною. Храми мали вхід по високих сходах з поворотом на 90°. Декоративне вирішення храмів було обмежене фризами на зооморфні теми і написами сабейською та хим'яритською мовами. Храми народів прадавнього Ємену мали нішу, або майданчик для встановлення святилища (може бути у вигляді скульптурного зображення). Храми першого типу мали такі ж басейни з водою у внутрішньому подвір'ї.

Таким чином, архітектура та історичні центри Ємену значною мірою сформувались напередодні ісламізації.

3.2. У період раннього середньовіччя (початок VII-X ст.) архітектура Ємену переживає значні зміни канонів, які були встановлені релігією ісламу. Близькість загальнорелігійних центрів ісламу (Мекка, Медина), віддаленість від столиць Арабських халіфатів – Дамаска і Багдада, а також наявність національної прадавньої архітектури – все це знайшло відбиток у розвитку архітектури Ємену на цьому історичному етапі.

У період правління Омеядів (661-750 pp.) у Ємені утвердився тип дво-рової мечеті. Місце розташування міхрабу підкреслювалось встановленням не­великого купола на низькому барабані. Аркади внутрішнього двору влаштову­вали на пілонах або на круглих стовпах (мечеті Джанадія поблизу Таїзза, джамі аль-Кабір у Сані, Велика мечеть у Забіді та інші). Профіль арок встановився до IX ст. – стрільчастий (мечеть у Забіді). Мінарети періоду раннього середньовіччя і в подальшому мають риси домусульманських (хим'яритських) колон, які були в плані 8-ми та 16-гранні. Однак в ісламську епоху єменські мінарети значно збагачуються новими формами і художнім декоративним вирішенням. Форми куполів близькі до півсферичних – з невеликою стрілою підйому.

Головні міста – центри середньовічного Ємену – Сана, Забід, Таїзз, Джібла, Ібб та інші, – набувають живописнішого вигляду. В містах і селищах будували переважно високі будинки-вежі, які прикрашали білими візерунками.

У ХІ–ХПІ ст. почався період розквіту архітектури міст Ємену в його пів­нічних областях. Він відзначається феодальною роздробленістю – правлінням ди­настій Сулайхидів, Аюбидів, Рассулидів, Зейдитів. Найсильнішою і найтрива­лі­шою серед них була династія зейдитських імамів (X-XV ст.), які розгорнули ве­ли­ку будівельну діяльність на значній території Ємену (імам аль-Мансур Абдаллах Ібн Хамза, кінець XI – початок XII ст., емір Ях'я ібн Хамза – до 1238 р. та ін.).

Крім мечетей, у період національного розквіту будують караван-сараї, бані, медресе. Значне місце в архітектурі займають купольні форми. Мінарети набувають трьох'ярусної структури.

Наводимо приклади розвитку єменської архітектури в тих містах, які переходили від однієї правлячої династії до другої. Так, низку мечетей Таїзза було споруджено до XIII ст. зейдитами, у XIII-XIV ст. – рассулідами, а у XVII-XVIII ст. – адміністрацією турків. Головні мечеті Таїзза (Аль-Ашрафія, Аль-Музаффарія, Махдабія) мають загальну ознаку – багатокупольність. В архітектурі північного Ємену епохи середньовіччя переважали купольні мечеті.

3.3. Зодчество міст південного Ємену найбільш яскраво представлено в області Хадрамаут. У XIII ст. Ємен перетворюється на країну фортець: 1 – укріплені поселення землевласників; 2 – укріплені садиби; 3 – садиби-фортеці родоплемін­ної знаті; 4 – фортеці державного значення.

Укріплене житло менш забезпечених прошарків населення споруджували у вигляді будинку-вежі з обмеженими засобами захисту (вхід, піднятий над рівнем землі, вузькі сходи, вузькі вікна, плоский дах з високими парапетами для оборони і т.ін.). Група таких будинків утворювала укріплене поселення.

Заможні сім'ї та родоплемінна знать споруджували укріплені садиби. Го­ловний житловий об'єм – вежа – оточена будинками, призначеними для обслуго­вування, і фортечними стінами (укріплена садиба Хусн Бену Малат біля селища Шерді у ваді Духр, садиба-фортеця Шарах у ваді аль-Каср та ін.). Садиба-фортеця являла собою замок феодала, який споруджувався у важкодоступній гірській місцевості та височів над рештою будівель.

Загальні принципи спорудження єменського укріпленого будинку призвели до створення так званого традиційного будинку-вежі, який майже до середини XX ст. переважав серед житлових будинків. Особливу групу в архітектурі Хадрамаута становлять палаци правителів або їхніх намісників, особняки місцевої знаті та заміські резиденції. Яскравим прикладом такого комплексу є палац султана Катирі у місті Сеюн (злам ХІХ-ХХ ст.).

У головних історичних центрах Хадрамаута – Тарімі, Шібамі, а також у Сеюні, Енаті, представлені основні зразки середньовічної архітектури – численні мечеті, медресе, караван-сараї, басейни для зберігання води і гробниці. Однак найбільш стабільною була архітектура мечетей. Одним з найхарактерніших зразків мечетей Хадрамаута є Велика мечеть Таріма – Аль-Міхдар (ІХ-ХП ст.). В її архітектурі втілились риси мечетей усього регіону: прямокутний план із внутрішнім подвір'ям, високим мінаретом (квадратний у плані, що звужується догори), плоский дах залу для молитов. Мечеть призначена як для чоловіків, так і для жінок.

Архітектура прибережних міст аль-Мукалла і Адена відрізнялась від будівель і споруд центрів Хадрамаута. Це позв'язано із впливом іноземних мореплавців: у XVI ст. – португальців, а згодом представників південної та південно-східної Азії. Так, мінарети, вежі палаців набувають круглих, що догори звужуються, форм (португальський прототип). В Адені є чимало будівель XIX ст. з банями (куполами), айванами, декором індо-мусульманської школи.

3.4. Огляд пам'яток архітектури міст Ємену VII-XIX ст. свідчить про те, що турецький період (1538 р. – початок XX ст.) для єменського зодчества не вирізнявся розмаїттям. Це були переважно фортеці або цитаделі. Тільки в XIX ст. активізу­валась діяльність турецької адміністрації. Так, у XIX ст. в Сані збудовано турецький квартал, а на замовлення заможних власників будувались багаті садиби укріпленого типу. Характерні риси турецької архітектури, однак, в Ємені не прижилися.

3.5. Архітектура міст Ємену VII-XIX ст. не була такою різноманітною, як, наприклад, у середньоморських країнах Близького Сходу (країни Аш-Шам та Ірак). Найхарактернішими типами будівель і споруд для Ємену можна вважати: 1) фортифікаційні; 2) житло; 3) культові; 4) меморіальні; 5) споруди для водокористування.

Фортифікаційні споруди епохи середньовіччя класифікуються за містобу­дівельними ознаками (місто-фортеця Шібам, укріплений квартал, цитадель), за розміщенням у сільській місцевості (укріплене поселення, садиба-фортеця, сторожова вежа), за особливостями планування (компактні, роззосереджені).

Традиційне єменське житло класифікується за соціальними ознаками (ма­сове, кочове, сільське, міське; індивідуальне житло-палаци, резиденції правите­лів), за планувальним вирішенням (компактно-замкнуте, вільної конфігурації), за особливостями формоутворення (малоповерхове, вежа, плоскопокрівельне, купольне).

Культові споруди середньовічного Ємену за призначенням харак­теризуються як мечеті та медресе. Мечеті будували за арабським типом (з внутрішнім подвір'ям, плоскопокрівельні) та купольного типу. Ранніми прототипами мечетей арабського типу в Ємені могли служити язичницькі храми, які будували як на півночі, так і на півдні країни. Ранніми прототипами купольних мечетей могли стати ранні ісламські пам'ятки Близького Сходу (Куббат ас-Сахра в Єрусалимі, Велика мечеть Омеядів у Дамаску і т.ін.) Споруджувались також мечеті інших планувальних (змішаних) вирішень – у пізньосередньовічний період. Релігійні школи-медресе можна класифікувати як плоскопокрівельні, так само, як і купольні.

Меморіальні споруди представлені у Ємені мавзолеями та іншими спору­дами, які стосуються погребання. Вони займають острівне положення, набли­жаючись до центричного типу. Зазвичай, це споруди типу павільйону з куполом над погребною камерою. За призначенням, мавзолеї будували моно-функціо­нальні та біфункціональні. За формою куполів – параболічні, півсферичні та з реберними куполами.

Споруди для водокористування у Ємені будували у вигляді басейнів відкритого типу – джабії (резервуари), криниці, купольні сікая.

У четвертому розділі "Ознаки й закономірності формування архітектури міст Ємену VII-XIX ст." подано головні наукові результати роботи.

4.1. До формоутворювальних ознак архітектури Ємену віднесемо чотири основні групи: 1) матеріальні; 2) середовищні; 3) художньо-естетичні та 4) еволюційні. Матеріальні ознаки формоутворення пов'язані з певними спорудами єменської архітектури, в тому числі з функціонально-типологич­ними, архітектурно-планувальними вирішеннями та конструктивно-техно­логічними особливостями розвитку.

Формоутворювальні ознаки архітектурного середовища охоплюють природно-кліматичні фактори, соціально-економічні умови та релігійні особли­вості в умовах Ємену.

Художньо-естетичним ознакам формоутворення притаманні такі риси, як художність образу, засоби архітектурної композиції та специфічність індивіду­ального образу.

Еволюційні ознаки формоутворення враховують специфіку поступового формування архітектури, закономірності зміни архітектурної форми, а також спадкоємність формування національної архітектури.

4.2. Розглянуто таку категорію у формуванні архітектури Ємену, як співвідношення загального та самобутнього. Урахування та використання цього співвідношення закономірні в будь-якій архітектурній школі. Архітектуру Ємену епохи середньовіччя необхідно розглядати як складову загальноарабської архітектури. Це виявляється насамперед у тому, що, з одного боку – об'єднує, а з другого – робить єменську архітектуру неповторно-своєрідною серед міст, районів або арабських країн. Це співвідношення розглянуто в цьому дослідженні: 1) між єменською та загально-арабською архітектурою; 2) як аспект єдності та підпорядкованості звичайного і складного; 3) між локальними напрямами в архітектурі Ємену.

З даної тези виявлено спадкоємність (або традиційність) для об'ємно-планувальних вирішень та для деяких елементів в архітектурі середньовічного Ємену. Так, в Ємені періоду ісламу продовжували використовувати давні засоби будівництва, а саме: укріплене житло, плоский дах, культові споруди дворового типу, архітектурний декор і т.ін.

Виявлено локальний характер формування архітектури Ємену епохи се­редньовіччя, який залежить від конкретних умов формування традицій та архі­тектурних зон з порівняно самобутніми рисами архітектури – Сана, Тіхама, Аден, Хадрамаут, Мукалла.

4.3. Визначено важливу ознаку формування архітектури міст Ємену VII-XIX ст. – пріоритет функціонального. Вперше подано розгорнуту характеристику функцій в архітектурі Ємену епохи середньовіччя, а саме: 1) категорії функцій (зручність, призначення, користь); 2) умови функціонування будівель (міцність, раціональні планувальні рішення, традиційність); 3) якість функції (монофункційність, біфункційність, багатофункційність); 4) умови вибору функцій (природно-кліматичні фактори, види та форми діяльності, соціально-економічний уклад, суспільство).

Пріоритет функціонального у єменській архітектурі полягає в будів-ництві "раціональної" архітектури, взаємопов'язаної з компактним, зручним планом та довготривалістю конструкцій будівель, в т.ч. фортець, замків, укріплених осель і садиб, культових споруд з обтяженими формами і ін.

4.4. Всебічно висвітлено архітектурно-художні ознаки архітектури середньо­вічного Ємену, які поділено на дві основні групи – архітектурно-композиційні та художньо-декоративні. У єменській архітектурі епохи середньовіччя відображено тектоніку аркових та купольних конструкцій. До того ж, формоутворення цих "східних" елементів відрізняється від архітектурних засобів інших арабо-мусульманських країн. Наприклад, у Ємені велику популярність має своєрідний купол – яйцеподібної, або параболічної форми. Широко використовуються засоби композиції метр, ритм, симетрія та контраст. У єменській архітектурі епохи середньовіччя найбільше розповсюдження мав так званий поясний орнамент (парапети, карнизи і т.ін.). Крім цегляної візерунчатої кладки, поливної кераміки або гіпсового орнаменту, широко застовувались різьба по дереву (на віконницях, дверях, балках, колонах). Найвищої декоративності архітектура Ємену досягала наприкінці XIX – на початку XX ст.