Методологічні основи формування рекреаційних систем в Україні

Краткое содержание

У першому розділі: "Існуючий стан теорії і практики по організації рекреаційної діяльності" проведений аналіз та виявлені розбіжності існуючої термінології в рекреаційній архітектурі (1.1), вивчений сучасний стан розвитку та проведений порівняльний аналіз рекреаційної сфери на прикладі України та європейських країн (1.2.), проаналізований існуючий теоретичний досвід формування рекреаційних утворень (1.3).

1.1. На сьогоднішній день існує декілька визначень терміну “відпочинок”, аналіз яких показує, що даний термін (або перепочинок) – це стан спокою чи діяльність, яка знімає втому, відновлює сили людини, її працездатність, як у межах громадських і промислових територій в процесі трудової діяльності, так і в період вільного часу – в межах спеціальних закладів для відпочинку. При цьому досить часто відпочинок людини, відновлення її фізичних і духовних сил асоціюється з терміном „рекреація”, який має латинське походження і прийшов до України з Польщі.

За часів СРСР, починаючи з середини 20-го століття даний термін (рекреація) починає вводитися до вжитку, вказуючи на приміщення для відпочинку та гри у середніх навчальних закладах. У 1960-1970 рр. формується новий науковий напрямок "рекреаційна географія", який має міждисциплінарну зорієнтованість і розширює понятійно-термінологічний апарат, вводячи в обіг такі визначення як: рекреаційне господарство, рекреаційне містобудування; рекреаційні ресурси; рекреаційні потреби; рекреаційні системи; рекреаційні заклади тощо. З початку 70-х років у СРСР поняття „рекреація” починає широко використовуватися в багатьох галузях діяльності, інтерпретація якого є на сьогодні досить розвиненою та не завжди однозначною.

Результати проведеного аналізу показали, що найбільш часто термін „рекреація” асоціюється з відпочинком, потім з відновленням сил людини, далі з відпочинком  у спеціальних приміщеннях громадських і промислових будівель та приміщеннями для відпочинку в навчальних установах. Тобто, наведені вище дані вказують, що рекреація – це є відпочинок, також процес відновлення  фізичних і духовних сил людини, який сприяє оздоровленню людини та відновленню її працездатності як у процесі трудової (навчальної) діяльності, так і у вільний час - поза житлом в умовах природних чи культурних ландшафтів, під час туристичної поїздки; крім цього, це приміщення для відпочинку в навчальних установах; а також - окрема галузь обслуговування населення.

Існуючі визначення терміну “рекреація“ та інших понять, які розширюють його зміст, включають всі необхідні функціональні елементи і на перший погляд мають довершену структуру. Однак це лише на перший погляд. По-перше,  рекреація – це не галузь обслуговування населення (із системної точки зору тут доцільно вказати на дві (як мінімум) підсистеми рекреаційної індустрії: 1) рекреаційне споживання (тобто рекреація – процес властивий рекреантам); 2)  рекреаційне обслуговування (діяльність притаманна обслуговуючому персоналу, тобто галузь обслуговування населення). По-друге, чи точним є твердження, що рекреація – це відновлення сил людини, адже  відновлення сил (на лат.мові) – restauratio virium, а не recreatio.

Спроби щодо упорядкування термінології здійснювалися час від часу як науковими колективами, так окремими авторами. Проте формування єдиної понятійно-термінологічної системи, її упорядкування та удосконалення, врахування міжнародного досвіду та інтеграції наук – все це на сьогодні залишається актуальною проблемою. У вітчизняній та закордонній літературі до цього часу немає єдиної думки щодо визначення поняття "рекреація". Визначення основних понять, пов’язаних з явищем "рекреації", є досить складним, що пояснюється такими причинами, як відсутність єдиного міжнародного термінологічного стандарту за даною тематикою, відсутність єдиної державної законодавчої бази із чітким колом основних рекреаційних понять, а також зі складністю розрізнення  даних понять.

Відсутність одностайної думки серед вчених щодо суті рекреації створює плутанину у використанні даного терміну та ускладнює розробку єдиної термінології у рекреаційній галузі країни. Аналіз проектних робіт показує значні розбіжності не лише у термінології, але і у змісті понять, масштабах, стадійності розробки об’єктів курортно-рекреаційного будівництва. Тобто, існує загальна тенденція прийняття неузгоджених рішень не лише у конкретному проектуванні, але і різноманітне трактування подібних об’єктів спеціалістами. Незважаючи на спроби відпрацювання єдиної термінології, до цього часу можна зустріти випадки, коли в окремих публікаціях, присвячених однаковим функціонально і типологічно об’єктам, дані об’єкти носять різні назви.

1.2. На сьогодні статистичні показники розвитку туристичної галузі України свідчать, що найбільш кризовим для даної галузі України був 1999 рік, коли загальний обсяг туристичного потоку знизився, після чого намітилась тенденція до його зростання (до 18,6 млн. чол. станом на 2006 рік). Однак, вказані тенденції виявили також проблеми, з якими стикаються туристичні організації в процесі своєї діяльності, і які, в основному, полягають: в складності візових процедур; низькою якістю вітчизняних автодоріг; недостатньо розвиненою рекреаційною інфраструктурою; її піковим переповненням чи навіть, в окремих випадках, її відсутністю.

Як показує проведений аналіз,  санаторно-курортне лікування і туризм розвиваються нерівномірно за регіонами країни – є адміністративні одиниці (області) – які є найбільш розвинені, так і регіони, які значно відстають в своєму розвитку. Такий стан не відповідає потенційним можливостям регіонів нашої держави і потребує свого удосконалення. Це спонукає до прийняття юридичних, економічних та проектних заходів як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях. Такий підхід сприятиме процесу вирівнювання розвитку рекреаційної галузі в регіонах країни, та значно покращить загальні показники розвитку даної сфери в Україні загалом.

          Аналіз існуючого стану в рекреаційній сфері виявив деяке відставання в організації вітчизняної рекреаційної мережі відносно розвинених європейських країн. Незважаючи на наявність певної інфраструктури, переважаючим в діяльності туристичних організацій більшості регіонів України є вивезення туристів за межі регіону та країни в цілому, тобто “імпорт вражень”. Історико-культурний потенціал та природно-ландшафтні ресурси регіонів слабо задіяні в міжнародному рекреаційному розподілі. Існуюче використання рекреаційних можливостей в цілому територіально не впорядковане, що може впливати на екологічну рівновагу в регіонах.

Для удосконалення просторової структури та функціональної організації  рекреаційної сфери України необхідним є вивчення досвіду організації відпочинку і туризму у країнах Європи. В цілому, у територіальному відношенні, відпочинок і туризм більшості європейських країн розвиваються за такими напрямками: 1) максимальне використання потенціалу високо урбанізованого середовища (столиць та великих міст); 2) широке та ефективне використання основних природних рекреаційних регіонів (гірських та приморських); 3) вдале включення потенціалу низько урбанізованого середовища (сільських поселень та міжселенних територій).

Виходячи з досвіду найближчих (історично, географічно) європейських країн (Чехії, Угорщини, Польщі) можна вказати на специфічну територіальну диференціацію їхньої рекреаційної сфери. Для Чехії характерним є представлення основних курортних і туристичних ресурсів як складових елементів єдиної структурно і функціонально організованої сфери на всій території країни. Такий підхід доречно вважати властивим для порівняно невеликих чи малих європейських країн. В Угорщині виділені 5 основних туристичних регіонів, кожен з яких має власні функціональні особливості для організації відпочинку і туризму. При цьому, вказані вище регіони виділені без чіткої прив’язки до адміністративно-територіального поділу країни, а лише виходячи з відмінності їх природного та історико-культурного потенціалу.

Найбільш близькою серед представлених вище країн до України за розміром, історією та географічними особливостями є Польща. Рекреаційна сфера цієї країни володіє значними та різноманітними ресурсами, які за природними та історико-культурними особливостями також об’єднані у певні регіони (гірські, озерні, приморські), в площині яких виділяються великі міста. При цьому, увесь рекреаційний потенціал країни представлений з чіткою прив’язкою до адміністративно-територіального устрою – до воєводств. Тобто, тут можна говорити про ієрархічну відповідність (починаючи зі стадії рекламної презентації) між управлінням сферою відпочинку і туризму та вертикаллю адміністративно-територіального управління країни. Це буде доречним для України, так як не вимагає утворення додаткових надобласних управлінських туристично-рекреаційних структур.

Загальними тенденціями проведення рекреаційного часу населенням Європи є: а) розслаблення і турбота про красу і здоров'я; б) пригоди і екстремальний туризм; в) вирішення психологічних чи освітніх задач; д) комбінування різних складових при традиційних туристичних поїздках і відпочинку на курортах. Проведення вільного часу українцями у вихідні дні (уїк-енд) є досить різноманітним, основними рекреаційними заняттями серед яких можна виділити: походи в гості; прогулянки вулицями і парками міста та виїзд на природу (в приміські рекреаційні зони).

1.3. В ході проведеного аналізу визначено, що архітектурна діяльність в сфері рекреації в останні десятиріччя оформилася в окрему галузь - рекреаційну архітектуру. Цей процес відбувався завдяки науковій і проектній діяльності окремих фахівців, науково-дослідних і проектних інститутів, що вирішували питання рекреаційного проектування, переважно, на основі комплексного підходу. В результаті було відпрацьовано методичні основи, виконані проектні роботи по організації рекреаційної мережі (курортно-оздоровчої та туристичної) для певних територіальних рівнів.

          Існуючі підходи до вивчення рекреаційних систем виходять, в основному, з таких напрямків, як географічний та архітектурний. Перший напрямок утворився в результаті значної роботи по дослідженню рекреації, яка проведена вченими географами. Другий напрямок утворився в результаті успішних наукових розробок в галузі архітектури та містобудування. Як географічний, так і містобудівний підходи щодо організації рекреаційних систем мають свої переваги та недоліки, що відображають об’єктивні якості існуючих методів, хоча разом вони використовуються для організації наукових досліджень і отримання нової інформації щодо взаємодії різних елементів рекреаційних систем для вирішення питань їх управління та розвитку. Окремо можна виділити також підходи до вивчення рекреаційних систем, методичні основи яких окреслені вченими-економістами.

На сьогоднішній день в архітектурній науці існує значний доробок як по структурі рекреаційних утворень, так і по методиці формування рекреаційних систем вищих ієрархічних рівнів. При цьому, теоретичні дослідження та практичний проектний досвід вказують на небезпечність тенденції по надмірній інформатизації процесу формування рекреаційних систем регіонального та районного рівнів, який базується на основі комплексного підходу. Окремі дослідження в галузі рекреації вказують на те, що функціональне макрозонування регіональних рекреаційних систем є по своїй суті інваріантним.

          Нові потреби  і тенденції в сфері рекреації потребують розробки не лише нових проектів, а і нових підходів до самого процесу проектування. Однією із важливих і нових сторін сучасного проектування рекреаційних утворень є більш широке використання результатів наукових досліджень і методів на всіх фазах проектування. А саме, на сьогоднішній день необхідною умовою задоволення всіх вимог та гарантій якості продукції в галузі архітектури визнано використання схеми: “наукове дослідження - проектування - будівництво”.

          Соціально-економічні перетворення, які на сьогодні відбуваються у країні, також націлені на просторове удосконалення територій. Виходячи із Концепції державної регіональної політики, основними видами управління розвитком територій в структурі регіональної політики країни є: міждисциплінарні регіональні дослідження; прогнози територіальної організації та розвитку країни; планувальні розробки територіального розвитку країни (комплексна – генеральна схема планування країни, галузеві схеми, схеми та проекти планування окремих територій); розробка соціально-економічних цільових інвестиційних програм.

Головною метою державної регіональної політики є створення умов для соціально-економічного розвитку регіонів, спрямованого на підвищення рівня життя населення та забезпечення гарантованих державою соціальних стандартів у кожному регіоні. Головними принципами, за якими має здійснюватися регіональна політика, є: цілісність території країни та забезпечення єдиного економічного простору; співробітництво між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування; надання державної підтримки регіонам та наближення суспільних послуг до споживчих. Реалізація Концепції державної регіональної політики передбачена за два етапи, де одним із ключових пунктів є розроблення міжрегіональних і регіональних планувальних схем та містобудівних проектів, джерел їх фінансування для забезпечення сталого, збалансованого розвитку регіонів і їх структурних елементів.

          У другому розділі: "Теоретичні основи дослідження рекреації як складової демоекосистеми" наводяться основи дослідження рекреаційних об’єктів як підсистем демоекосистеми (2.1), вимоги до методів оцінки і вибору варіантів організації рекреаційної системи (2.2), особливості самоорганізації рекреаційних систем – як процес взаємодії природного і урбанізованого середовища (2.3).

2.1. В цілому можна стверджувати, що 20 століття засвідчило неабиякий розвиток науки та значне зростання її ролі у всіх сферах людського життя. Цьому сприяли як значні досягнення фундаментальних галузей науки так і філософські узагальнення. Діяльність філософських шкіл 20 ст., серед яких основними були прагматизм, реалізм, феноменологічна філософія, екзистенціалізм та позитивізм, сприяла виникненню філософського мислення, котре отримало назву "філософія науки". З 80-х років 20 ст. розрізняється ряд рівнів методології: філософський, загальнонауковий, конкретно науковий.

          Теоретичні основи дослідження і формування містобудівних утворень, які пройшли у 20 ст. еволюційний шлях розвитку, починаючи з соціально-політичних концепцій (20-30 р.) до культурологічних (80-90 р.), вказують що рекреаційні системи є складовими частинами загальної містобудівної системи. Концепція системного формування населених місць виникла у результаті багатьох спроб визначити взаємовідносини містобудівних об’єктів з їх споживачами – населенням, а також органами регулювання даної діяльності.

          У другій половині 20 ст. було сформоване вчення про "демоекосистему" – науку про взаємовпливи і взаємозв’язки населення і оточуючого середовища. Дане вчення вказує, що об’єкт і предмет архітектурної науки не є статичними поняттями. В залежності від рівня знань змінюються і уявлення про ці поняття, постійно змінюється як форма так і їх зміст. Такі зміни пов’язані з ідеєю циклу (онтогенезу) та ідеєю розвитку (філогенезу).

          Теоретичні основи дослідження рекреаційних об’єктів, як систем, на сьогодні є досить розвиненими і складають значний доробок. Системна теорія на протязі багатьох століть пройшла певні етапи свого становлення і розвитку. Системний підхід на сьогодні розвивається загалом у двох напрямках: як вплив на розвиток усіх наук та інженерно-організаційний – для інженерних наук та аналізу систем.

          До базових характеристик будь-якої системи відносяться компоненти (та елементи структури), зв’язки і відношення між ними, види впорядкованості, тобто структури і закони композиції. Системи розділяються на статично стійкі, динамічно стійкі, стійкі системи – які розвиваються, динамічно нестійкі системи. З організацією і структурою органічно пов’язане поняття "складність організації". Розрізняють такі складні системи: з поганою організацією, "дифузні системи", системи, які не можуть бути математично точно описані у чіткій аналітичній чи алгоритмічній формі, системи цілеспрямованої поведінки.

          В результаті розвитку загальної теорії систем і застосування системного підходу в науці сформувалася нова парадигма наукового мислення, оцінити різницю між якою та старою парадигмою можна за такими критеріями: частина і ціле, структура і процес, об’єктивна наука та епістемологічна наука, будівля і мережа, істина і наближений опис.

          2.2. Для дослідження і проектування архітектурного середовища на сьогодні використовуються відповідні методи, починаючи з методу мозкової атаки до аналогії та морфологічного аналізу. Неабияка складність процесу проектування та функціонування відкритих систем потребує використання сучасних засобів і методів, одним із головних серед яких є моделювання. Класифікація моделей здійснюється за різними критеріями: характером об’єктів моделювання, засобами моделювання, сферою застосування моделей, рівнями, глибиною розгляду об’єктів моделювання.

          На сьогодні в архітектурній науці виділені чотири принципово різні підходи до розробки методів дослідження і проектування: інтуїтивний, техніко-економічний, комплексний і системний, найбільш поширеним серед яких вважається підхід техніко-економічний. Системний підхід (метод) при дослідженні архітектурних об’єктів має ряд принципових відмінностей від інших методів і підходів. Серед найбільш важливих вимог до таких методів виділяються такі: охоплення лише істотних сторін об’єкту дослідження, кількісна міра результатів, виділення головного критерію, універсальність та оперативність. Вказані (системні) методи мають базуватися на загальних системних принципах: цілісності і компактності, визначальних ознак, інваріантності.

Процес дослідження архітектурних систем складається з декількох послідовних етапів, які можна використовувати як базові для дослідження рекреаційних систем на основі моделювання. В архітектурній методології відпрацьованими є декілька структурних моделей середовища та моделей основних процесів людської життєдіяльності. Виходячи з принципу інваріантності структури, дані моделі можна в тій чи іншій мірі використовувати для моделювання середовища певного функціонального профілю, зокрема рекреаційного.

2.3. В цілому, переважна більшість дослідників вважають транспортну (чи часову) досяжність ключовим параметром при формуванні просторової структури регіональних рекреаційних систем. Для реалізації таких вимог виділяються умовні зони певних радіусів навколо центрів (міст) формування рекреаційних потоків. Такий підхід дозволяє певним чином диференціювати територіально-просторову структуру регіональних рекреаційних систем. Однак він не враховує закономірності просторової самоорганізації рекреаційних систем.

Описи конкретних територіальних рекреаційних систем дозволяють знайти в них ті риси загального, які формуються не під впливом місцевих особливостей, а, навпаки, всупереч їм. З'ясувалося, що всі ядра (міста), незалежно від дальності їх дії й типу, формують навколо себе просторові структури, що підкоряються такій стійкій загальній закономірності, яка сформульована у вигляді правила трьох кілець і яка відбиває зміну щільності місць відпочинку при віддаленні від ядра в наступній послідовності: низька - висока – низька.

Зазначена структура, що оточує ядро (місто) простору, складається в умовах неминучого протиріччя. З одного боку, люди, що відпочивають, прагнуть реалізувати свої потреби в максимально атрактивних, часто віддалених місцях, з іншого боку – звести до мінімуму витрати на доступність до місця споживання рекреаційних ресурсів. У підсумку спрацьовує така саморегулююча сила, яка розглядається як найбільш довершений механізм формування відносин між ядром і оточенням. У результаті дії цих протилежно спрямованих сил формується зона оптимальних відстаней і збалансованих відносин між потребами відпочиваючих і ¿õí³ìè можливостями. Реально ця залежність проявляється у вигляді зони максимальних рекреаційних навантажень.

Зважаючи на аналітичні дані в галузі географії, можна стверджувати, що розвиток урбосфери та біосфери має спільні закономірності. Маючи середньостатистичний профіль зміни щільності відпочиваючих при віддаленні від міста та криву зміни геохімічних показників проб грунту при розростанні конюшини лужної, можна виявити деякі їх спільні риси. Вважаючи, що геохімічні показники є результатом внутрішньої динаміки системи "рослинний покрив - грунт", а щільність відпочиваючих при віддаленні від міста, як результат внутрішньої динаміки системи "населення – оточуюче середовище", можна припустити, що зони їх максимальної активності (після відповідного їх співставлення у певних масштабах) мають співпадати. На це вказують зміни відповідних кривих на графіках (зміни кількості речовини у куртині конюшини та зміни щільності відпочиваючих), що виходять за межі розглянутих зон розростання конюшини та міста відповідно.

Вводячи певний масштаб можна отримати, крім додаткового підтвердження даної гіпотези,  теоретичну модель внутрішньої динаміки рекреаційної системи міста (рис.1). В ній представлені зони максимальної рекреаційної активності населення у природно-антропогенному (заміському) середовищі, а також в антропогенно-природному (внутрішньо міському). Звісно, точність окремих частин такої моделі має бути перевірена на практиці, при цьому загальний її вигляд принципово не зміниться.