МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЕКОНОМІЧНО РОЗВИНУТИХ КРАЇН: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНИЙ РОЗВИТОК

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність та значущість проблеми, охарактеризовано ступінь наукової розробленості теми дослідження, його мета та завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, теоретико-методологічні принципи, наукову новизну, розкрито практичне значення роботи, визначено рівень апробації результатів.

У першому розділі „Історико-теоретичний аналіз інституалізації соціальної політики як галузі державної політики” здійснено стислий аналіз наукових доробок стосовно еволюції політичних і філософських поглядів на роль держави у соціальному забезпеченні громадян, соціальну справедливість і суспільну підтримку.

Питаннями визначення ролі держави в забезпеченні добробуту громадян займалися такі відомі вчені, як Конфуцій, Аристотель, Д. Локк, Г. Гегель, І. Кант, Ш. Фур’є, Л. фон Штайн, Д. Кейнс та багато інших. У сучасній українській науці осмислення теоретичних та історичних аспектів розвитку соціальної політики можна віднайти в роботах Є. Головахи, О. Дороніна, Е. Лібанової, М. Лукашевича, Г. Мірошниченко, Г. Попович, В. Скуратівського, В. Сокуренко, В. Співака, Г. Щедрової, Л. Четверікової та ін. Дослідження філософських проблем політики і влади знайшли відображення в роботах В. Андрущенка, В. Беха, І. Варзара, В. Жмира, І. Паська, С. Рябова,. Для адекватного розуміння сутності сучасної соціальної політики важливими є модернізаційні процеси і уявлення про сучасну демократію, вивченням яких займалися О. Бабкіна, В. Горбатенко, В. Давиденко, Г. Зеленько, а також дослідження розвитку ідеологій і суспільних цінностей (В. Корнієнко, М. Недюха, С. Остюченко, В. Якушик).

У дисертації визначено, що становлення соціальної політики як об’єкту наукового знання відбулося в ХХ столітті, коли виникли державні системи соціального захисту населення. Наукове осмислення ролі держави в забезпеченні добробуту громадян, а відтак і у соціальній політиці, відбувалося за рахунок інтеграції різних підходів, обґрунтованих у філософських та політичних теоріях. Серед основних підходів у роботі виділено: теологічний (Конфуцій, Г. та М. Смотрицькі, І. Вишенський, С. Зизаній, Я. Ковельський), суспільної благодійності (Д. Локк, І. Франко), правовий (Ш. Фур’є, А. Гамільтон, Д. Медісон, Дж. Джей), соціально-адміністративний (О. Бісмарк, У. Беверідж).

Важливою передумовою формування держави загального добробуту став розвиток політекономічних досліджень (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс та ін.), в яких сформулювалась думка про те, що в становищі робітничого класу криється реальна загроза соціальній і політичній стабільності капіталістичного суспільства.

На нинішньому етапі соціальна політика в багатьох країнах перебуває під впливом суперечливих теоретичних і ідеологічних концепцій, зокрема егалітарного лібералізму (Д. Раулз), неолібералізму (Ф. фон Хайєк, М. Фрідмен), комунітаризму (Е. Етціоні), ідеї „Третього шляху” (Е. Гідденс) тощо.

Науковий аналіз в дисертації процесу формування сучасних моделей соціальної політики здійснено з врахуванням досліджень вчених, які розглядали феномени соціальної держави, соціальної ринкової держави та держави загального добробуту – В. Бабкіна, С. Бульбенюк, А. Гейденхейма, Д. Єромленка, З. Міщук, Т. Перглер, А. Сіленко, П. Флори, П. Церкасевич, Л. Четверікової, Г. Щедрової та ін.

За результатами проведеного аналізу виділено дві ключові політичні течії, що обумовлюють цінності і засоби реалізації соціальних програм: лібералізм і комуналізм, що співіснували на всіх етапах становлення соціальної політики як сфери державної політики та міждисциплінарного наукового знання. Вони становлять ідеологічне підґрунтя для різних стратегій соціального захисту. На сучасному етапі дослідники ведуть мову про „постмодерну” державу загального добробуту, спрямовану на гармонізацію соціальних відносин у суспільстві, яка в ідеологічному і практичному вимірі являє собою синтез ліберальних, консервативних і комуналістських політичних вчень.

У другому розділі роботи „Сучасні теоретико-методологічні засади аналізу соціальної політики” проаналізовано погляди українських і зарубіжних учених стосовно сутності соціальної політики, її функцій та завдань, чинників, що впливають на її формування, а також класифікації соціальної політики, висловлені у наукових працях, що побачили світ у другій половині ХХ століття. При цьому увага акцентована на теоріях, методах і підходах, які науковці пропонують застосовувати при здійсненні компаративного аналізу.

Показано, що у науковій літературі соціальну політику розглядають у широкому сенсі як соціальний інститут, завданням якого є відтворення соціальної структури з метою самозбереження (Б. Джонсон, Ф. Дей, У. Лоренц, Г. Осадча), а у вузькому – як практичну діяльність уряду та інших структур, спрямовану на регулювання взаємовідносин, розподіл ресурсів, підвищення добробуту і задоволення потреб як населення в цілому, так і окремих груп (Т. Ганслі, Д. Єрмоленко, В. Жмир, О. Іванова, Д. Стюарт, C. Тетерський). За результатами проведеного аналізу наукових розробок визначено, що на формування національної соціальної політики впливають різноманітні чинники – економічні, політичні, демографічні, соціальні, культурні тощо.

Оцінка ступеню розробки окреслених проблем виявила недостатню дослідженість процесу змістової наповненості і конкретно-історичних фактів формування моделей соціальної політики у різних країнах. Заслуговує на увагу детальніший аналіз схожих і відмінних рис у соціальній політиці країн, що перебувають у відносно сприятливих економічних умовах, порівняно з іншими державами, що дасть змогу виокремити тенденції розвитку моделей соціальної політики. Одним із важливих аспектів теорії соціальної політики, який досліджено в дисертаційній роботі, є виділення теоретичного конструкту моделей соціальної політики, тобто загальної схеми опису сукупності найважливіших елементів, що дозволяє порівнювати соціальну політику в різних країнах. Показано, що існуючі класифікації моделей соціальної політики – Р. Тітмуса (1974), Г. Еспінг-Андерсена (1980), Р. Мішри (1981), В. Джорджа та Р. Уїлдінга (1985), Ф. Уїльямс (1989), У. Лоренца (1991) та ін. – ґрунтуються переважно на врахуванні ідеологічних та ціннісних засад, властивих системам соціального захисту конкретних країн. Виявлено, що у сучасній політичній науці моделі соціальної політики економічно розвинутих країн доцільно поділяти на: ліберальні (англо-саксонські, модель Беверіджа, залишкові), у яких забезпечення нужденних здійснюється на основі залишкового принципу із фінансуванням за рахунок державних зборів і податків; корпоративістські (консервативні, модель Бісмарка, французько-німецькі), що ґрунтуються на обов’язковому соціальному страхуванні, і соціал-демократичні (перерозподільчі, шведська), де перерозподіл доходів здійснюється завдяки високому рівню оподатковування.

У дисертаційній роботі проаналізовано напрями оцінювання науковцями сутності процесів, що спостерігаються у соціальній сфері багатьох країн, у контексті їхнього зв’язку зі становленням світу як цілісності. Одні вчені (Г. Голденберг, Р. Гудзон, Б. Дікон, У. Епштейн, E. Рігер, С. Лейбфрід, Е. Уїльямс та ін.) дотримуються думки, що національну соціальну політику вже неможливо розглядати поза контекстом глобальних процесів і тенденцій, а почасти взагалі не варто говорити про національну політику, оскільки національним урядам лише відведено роль виконавця рішень наднаціональних утворень. Інші науковці (С. Вікeрс, М. Піжл, М. Карі, У. Лоренц, П. Спікер) вважають, що національні традиції соціального забезпечення продовжують відігравати важливу роль у прийнятті рішень стосовно соціальних питань та реалізації соціальних програм. Разом із тим частина дослідників (З. Міщук, А. Сіленко, Ю. Таран) відзначає суттєвий вплив на зміни у моделях соціальної політики економічно розвинутих країн таких чинників як руйнування соціалістичної системи та одержавлених форм соціального захисту, зближення соціальної політики економічно розвинутих країн на філософсько-концептуальному рівні.

В цьому розділі проаналізовано підходи до порівняльного аналізу політики, їхні переваги та обмеження. Зокрема, розглядається евристичні можливості застосовування системних та культурних теорій, нормативного, структурного та біхевіористського підходів, кількісної та якісної парадигм проведення порівняльного дослідження. Визначено, що сформувалось дві політологічні школи порівняльних досліджень у соціальній сфері – Г. Віленського, який пропонує брати за основу порівняння рівень державних витрат на соціальну сферу, і Ф. Кастла, який для оцінки соціальної політики пропонує порівнювати ідеологію і цінності тих, хто перебуває при владі, розвиток профспілкового руху, а також застосовувати комплексні показники, зокрема соціально-демографічні.

З метою проведення порівняльного аналізу сучасного стану соціальної політики в економічно розвинутих країнах у дисертаційному дослідженні застосована схема опису та аналізу соціальної політики, що враховує різнопланові теорії та підходи до аналізу публічної політики в цілому й соціальної політики зокрема, й ґрунтується на якісних методах дослідження. від Ця схема передбачає визначення передумов формування соціальної політики, аналіз ключових соціальних індикаторів, розгляд електоральної поведінки і схвалення цієї політики населенням. Такий підхід дає змогу якнайповніше врахувати мультидисциплінарний характер соціальної політики та вплив різних чинників.

У третьому розділі „Історичний розвиток і модерна трансформація моделей соціальної політики” проаналізовано становлення і розвиток соціальної політики низки економічно розвинутих країн з різних континентів, визначено тенденції розвитку моделей соціальної політики, виділених у політичній науці в 1970-1980-х роках.

Проведене автором дослідження засвідчило, що глобалізація „кинула виклик” існуючим моделям соціальної політики економічно розвинутих країн, зокрема, системам оплати праці, зайнятості, соціального страхування, захисту працівників, надання соціальних послуг. Разом із тим, попри спільні тенденції поглиблення фрагментованості ринку праці, приватизації соціальної сфери, посилення уваги до проблем освіти тощо і, незважаючи на існування міжнародних соціальних стандартів та діяльність наднаціональних утворень, моделі соціальної політики в економічно розвинутих країнах мають виразні особливості, обумовлені традиціями та історичним спадком країни.

Аналізуючи історіологію і сучасну практику ліберальних моделей соціальної політики  увагу зосереджено на процесі становлення і сучасних перетворень моделей соціальної політики Великобританії, США, Нової Зеландії.

Зокрема, класичну модель соціальної політики Великобританії науковці визначають як антиколективістську, залишкову або умовно-ліберальну. Ії також часто пов’язують із іменем У. Беверіджа, котрий розробив концепцію британської соціальної політики. Цій моделі були властиві фінансування соціальних програм переважно за рахунок загальних державних податків, прагнення використати фонди для цільового забезпечення найбільш потребуючих членів суспільства, які не в стані себе самостійно забезпечити. Разом із тим ідея Беверіджа щодо „держави загального добробуту” призвела до виникнення розвинутих соціальних програм.

Наш аналіз сучасної моделі соціальної політики Великобританії продемонстрував, що вона об’єднує в собі як наслідки тетчерівської політики впровадження ринкових відносин у соціальну сферу, так і новітні спроби лейбористського уряду щодо поступового переходу до універсальності в окремих соціальних програмах. Отже, британська система соціальної політики дедалі більше стає “змішаною”. Нині вона обумовлена політичним курсом лейбористів, що ґрунтується на ідеях Е. Гідденса, і який отримав назву „Третього шляху”. Ця доктрина вбачає у державі силу, що захищає ефективні громади та волонтерські організації, заохочуючи їхнє зростання з тим, щоб вони самі розв’язували існуючі соціальні проблеми.

Зазначимо, що модель соціальної політики Сполучених Штатів Америки також вважають ліберальною чи навіть “ультраліберальною”, як таку, що спирається на цінності індивідуалізму. До засадничих рис американської моделі відносимо: відсутність уніфікованої системи соціального захисту, мінімалістський підхід до розв’язання соціальних проблем; реалізацію федеральних програм на рівні штатів із подвійним фінансуванням із бюджетів обох рівнів; обов’язкове солідарне соціальне страхування; використання перевірки нужденності в усіх програмах соціальної допомоги; розгалужену мережу добровільного медичного страхування; екстенсивний терапевтичний ухил соціальних послуг, використання “медичної моделі”; існування приватних закладів із надання платних соціальних і медико-соціальних послуг; активну діяльність благодійних організацій; суттєвий вплив на соціальні програми корпоративних інтересів. Згідно з проаналізованими джерелами в останнє десятиріччя в США спостерігається поглиблення лібералізації соціального забезпечення, скорочення фінансування соціальних програм, лунають дебати з приводу комерціалізації соціального страхування, передусім, пенсійного. Серед інших звертає увагу відмова від впровадження обов’язкового медичного страхування, яке б забезпечило універсальний доступ до медичних послуг, а також тенденцію до зростання безробіття.

Нова Зеландія, попри історичну та культурну близькість з Великобританією, не успадкувала її залишкової моделі соціальної політики. Довгий час новозеландську модель соціальної політики вважали “аномалією”, якій немає місця в класифікаціях 1970-1980-х років.

Наше дослідження довело справедливість точки зору дослідників, які значний розвиток соціальної політики в Новій Зеландії пов’язують із перебуванням при владі першого лейбористського уряду (1935-1949 роки). Дійсно, за законом про соціальне забезпечення від 1938 року було впроваджено безкоштовне медичне обслуговування в лікарнях, універсальну соціальну допомогу сім’ям, низку адресних соціальних виплат, допомогу у фінансуванні будівництва житла тощо. Соціальні програми фінансувалися за рахунок прогресивного прибуткового податку. Повна зайнятість чоловіків та високі стандарти медичного обслуговування також належали до основних рис цієї моделі, як і інтервенціоністська роль держави та обов’язкове членство в профспілках, які брали активну участь у регулюванні виробничих стосунків.

Однак, коли у 1970-ті роки зросли безробіття та інфляція і уряд спробував розв’язати економічні проблеми через посилення монетарної політики, він не зміг подолати фінансової кризи, поліпшити соціально-економічну ситуацію та зменшити потребу у соціальній допомозі. Тому, на нашу думку, у Новій Зеландії неоліберальний поворот у соціальній політиці відбувся швидше та радикальніше, аніж в будь-якій іншій розвинутій країні світу. Відбувся перехід від повного державного соціального забезпечення до його майже цілковитої приватизації, змінилися ідеологічні установки й проголошено більшу особисту відповідальність за власне майбутнє. Таким чином у 1990-ті роки у цій країні сформувалась ліберальна модель соціальної політики.

Генезис та нинішній стан корпоративістських моделей соціальної політики проаналізовано через вивчення історії і сучасного розвитку програм соціальної політики, ідеологічних поглядів на сутність державної соціальної допомоги в таких країнах, як Німеччина, Японія та Бразилія.

Аналіз політологічних джерел показав, що у рамках різних наукових класифікацій модель соціальної політики Німеччини відносять до корпоративістської моделі, моделі Бісмарка або до континентальної моделі тощо. Серед її основних рис можна виділити такі: обов’язкове солідарне соціальне страхування, яке адмініструють неприбуткові, формально незалежні фонди; активна діяльність “соціальних партнерів” і укладання колективних трудових угод; система координації, переговорів і домовленості між корпоративними суб’єктами; надання індивідуальних соціальних послуг переважно волонтерськими організаціями; високий соціально-правовий статус представників соціальних професій, які мають вищі прибутки, ніж лікарі. Основною ідеологічною домінантою є прив’язаність до трудового стажу людини та концепція “чоловіка-годувальника” (адже соціальне страхування поширюється й на залежних членів родини).

Наше дослідження виявило, що за останні десятиліття модель соціальної політики Німеччини зазнала трансформацій. Зокрема, показовим для нинішньої державної соціальної політики цієї країни, як засвідчують матеріали дослідження, є те, що уряд підтримує самозайнятість та тимчасову зайнятість, обстоює підвищення рівня страхових пенсійних та медичних внесків, а також проведення медичної реформи, спрямованої на скорочення масштабів діяльності лікарняних кас (медичних страхових фондів) та розширення приватного сектору. Крім того, структурні реформи, зумовлені глобальними економічними та демографічними процесами, вагомо вплинули на традиційну корпоративістську модель.

У порівнянні з попередньою країною, японська модель соціальної політики сформувалася у відносно пізній період, в основному в роки правління Ліберально-демократичної партії. До основних рис цієї моделі, на нашу думку, можна віднести: статусний характер соціального забезпечення та покладання на ідею взаємодопомоги; орієнтацію на соціальний захист через здійснення програм соціального страхування за місцем роботи; співіснування системи соціального страхування, здійснюваного роботодавцями, та національної системи соціального страхування; функціонування профспілок як частини корпоративної культури; мінімальний рівень підтримки бідних, практично повну відсутність державних програм соціальної допомоги малозабезпеченим; орієнтацію на догляд за родичами, котрі потребують сторонньої допомоги, в родині; державне субсидіювання закладів для дітей, чиї батьки працюють; значне державне регулювання соціальних програм.

Дослідження свідчить, що у ХХІ століття Японія вступила з проблемами, які викликають необхідність переосмислення концепції „суспільства загального добробуту” та модифікацію системи соціального забезпечення, орієнтованої на допомогу в родині.

Дослідження моделі соціальної політики Бразилії показало, що її зазвичай відносять до корпоративістської (консервативної чи патерналістської). Однак, ми вважаємо, що деякі її риси детерміновані її формуванням в умовах авторитарного режиму. Бразильська модель характеризується: орієнтацією на соціальне страхування працівників, які мали формальну зайнятість, і через це – неохопленням соціальним забезпеченням значної частини населення; високою кореляцією між соціальними виплатами й зарплатою та страховим внесками; низькою універсальністю базового соціального захисту та адресністю соціальних програм; низкою пільг і привілеїв для різних професійних груп, котрі досягалися внаслідок переговорів між соціальними партнерами; високою централізованістю соціальних програм; інституційною фрагментацією, дублюванням функцій, бюрократизмом і технократизмом; високою вартістю адміністрування соціальних програм, неефективним використанням ресурсів; відсутністю механізмів контролю та оцінки соціальних програм; неспроможністю компенсувати соціальні проблеми, спричинені прорахунками в економічній політиці. Після втрати влади військовими соціальна політика держави та ідеологічні погляди на ідею соціального забезпечення, зазнала етапних трансформацій, супроводжуваних популістським дискурсом.

Зокрема, зміни останніх років стосувалися муніципалізації багатьох соціальних програм, розвитку соціальних послуг у громаді, розширення прав на участь у програмах соціального страхування, впровадження приватного пенсійного страхування, посилення політики охорони дитинства й материнства. Проте соціальні індикатори залишаються в Бразилії досить низькими.

При аналізі соціал-демократичних моделей соціальної політики увагу приділено розвитку моделі соціальної політики Швеції і Данії

Більшість дослідників вважає, що особливість шведської моделі полягала в її здатності забезпечувати продуктивність ринку праці у поєднанні із втіленням превентивної соціальної політики. Така стратегія передбачала сильну інтервенціоністську позицію держави, засновану на високих податках, стимулюванні середнього класу до участі в трудовому процесі, значних державних витратах на соціальну сферу та великій кількості працівників державних, зокрема соціальних, служб. Ця модель виявилася вразливою. Кризу, яку пережила Швеція в середині 1990-х років, порівнюють із Великою депресією у США 1930-х років.

Специфічним для нинішньої соціальної політики у Швеції, на нашу думку, можна вважати інкорпорування інструментів та заходів, властивих країнам із ліберальною та корпоративістськими моделями соціального забезпечення. Як засвідчує аналіз соціальних програм та урядових планів, відбувається поступовий перехід до соціального страхування, в тому числі приватних рахунків, виплат, залежних від трудового стажу, та заміна частини універсальних програм соціальної допомоги адресними.

Схожі тенденції спостерігаються і в Данії, де демографічні тенденції спонукують політиків до перегляду існуючої системи соціального забезпечення і медичного обслуговування, тобто до перетворення соціал-демократичної моделі соціальної політики.

Проведений аналіз виявив тенденції змін у моделях соціальної політики різних економічно розвинутих країн: орієнтація на роботу в громаді, посилення ролі наднаціональних утворень, яке виявляється в спробах уніфікації соціальної політики розвинутих держав та підштовхуванні національних урядів країн, що розвиваються, до впровадження таких соціальних програм, які б забезпечили базові потреби населення. Характерними для багатьох економічно розвинутих країн є поглиблення приватизації частини соціальної сфери (передовсім пенсійне забезпечення, медичне обслуговування тощо), що відбувається частково під тиском наднаціональних організацій, частково через внутрішні чинники, передовсім демографічні та економічні.

Як сучасну тенденцією практично в усіх досліджуваних країнах ми виділяємо збільшення уваги до проблем освіти та зростання інвестування в систему освіти. Практично в усіх країнах прийнято державні програми вдосконалення системи освіти, як середньої, так і вищої, активно впроваджуються гнучкі форми навчання й перенавчання, узгоджені з можливостями фрагментованого ринку праці і зростання структурного безробіття. Відтак збільшується фінансування освіти як гаранта соціальної стабільності.

На підставі вивчення практики реалізації соціальної політики досліджуваних країн, констатується, що перегляд змісту соціальних програм, який відбувався впродовж 1990-х років у багатьох країнах і триває донині, детермінований радше демографічними та фінансовими факторами, аніж ідеологічними чинниками. Разом із тим політична концепція британських нових лейбористів „Третій шлях” стала теоретичним підґрунтям для переосмислення спрямування державних соціальних програм у бік підтримки громад та роботи в ній. Ідея „Третього шляху” стала втіленням прагнення віднайти альтернативний варіант державного регулювання, зокрема соціальною сферою, у змінюваних умовах глобалізованого світу.

Досвід економічно розвинутих країн потрібно врахувати в Україні при розробленні концепцій та основних напрямів соціальної політики, зокрема, щодо реформування існуючих механізмів регулювання соціальних програм, доцільно врахувати сучасні тенденції соціальної політики інших країн. Заслуговує на увагу досвід орієнтації на роботу в громаді, організації мережі формального й неформального догляду в громаді. Перспективним видається одночасне використання різнопланових інструментів соціальної політики, впровадження конкуренції між різними суб’єктами соціальної сфери.

Таким чином, у дисертації було поставлено наукове завдання з’ясування ґенези формування поглядів на роль держави у соціальному забезпеченні і сучасних перетворень, що відбуваються в моделях соціальної політики економічно розвинутих країн, які є актуальними для теорії та практики. За результатами дослідження запропоноване нове вирішення цього завдання, яке полягає в комплексному розгляді сутності, динаміки та чинників розвитку моделей соціальної політики. Застосування аналітико-евристичних можливостей парадигм політичного аналізу дало змогу теоретично обґрунтувати нинішній стан моделей соціальної політики економічно розвинутих країн, прийти до таких висновків.