Правове регулювання застосування заходів заохочення та заходів стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі Карелін

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи дослідження, теоретична основа, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, формулюються основні положення, що виносяться на захист і становлять наукову новизну, наводяться відомості про апробацію результатів роботи і публікацію здобутих наукових результатів.

Розділ 1 «Загальнотеоретичні засади правового регулювання застосування до засуджених заходів заохочення і стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Сучасний стан наукової розробки питань правового регулювання та практики застосування заходів заохочення та заходів стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі» встановлено, що рівень комплексного вивчення проблем застосування заходів заохочення та стягнення є досить низьким. Звертається увага на те, що теоретичні напрацювання щодо змісту цих парних категорій в кримінально-виконавчому праві є рівнозначним, поряд із частим зверненням до дослідження інституту стягнення, заохочення залишаються поза увагою науковців. Така ситуація зумовлює стан, коли непаралельне і неспіврозмірне дослідження однієї категорії спричиняє дисбаланс в системі можливих заходів впливу на засуджених.

У підрозділі 1.2. «Сутність та значення заохочень і стягнень, що застосовуються до засуджених при виконанні покарання у виді позбавлення волі» зазначається, що слід відрізняти заохочення і стягнення як правові інститути та заохочення і стягнення як конкретні індивідуальні заходи або акти. Інститути заохочення і стягнення у кримінально-виконавчому праві – це система правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі застосування заходів заохочень і стягнень до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Їх специфічність та відмінність випливає зі специфіки правовідносин, у сфері яких дані заходи застосовуються, – відносин, які виникають при виконанні-відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Особливим є, так само, й характер приписів, які дотримуються чи порушуються, – це правила режиму.

У підрозділі 1.3. «Місце заохочень і стягнень у структурі правового статусу засуджених до позбавлення волі та персоналу установ виконання покарань» відзначено, що структура процесу реалізації норм, які передбачають порядок заохочення засуджених повністю збігається з процесом реалізації законного інтересу. Застосування заходів стягнення є не правом, а обов’язком персоналу, оскільки названі заходи застосовуються як з метою профілактики порушень, так і для припинення порушень режиму та приведення поведінки засуджених до певного шаблону. З метою удосконалення процедури застосування заохочень і стягнень, а також встановлення додаткових гарантій захисту законних інтересів засуджених, необхідно закріпити обов’язок адміністрації колонії застосовувати до засуджених як заохочення, так і стягнення, тобто – в обов’язковому порядку проводити процедуру встановлення того, чи заслуговує засуджений на подібний захід.

Розділ 2 «Принципи застосування заохочень і стягнень до засуджених у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі та гарантії їх реалізації на практиці» містить два підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Принципи застосування заходів заохочення та заходів стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі» обґрунтовується положення, що систему принципів інститутів заохочення і стягнення при виконанні покарання у виді позбавлення волі розглядати на чотирьох рівнях, в аспекті: 1) загальноправових принципів; 2) міжгалузевих принципів; 3) принципів кримінально-виконавчого права, процесу виконання-відбування кримінальних покарань; 4) спеціальних принципів власне інститутів заохочення і стягнення.

Встановлено, що рівність засуджених перед законом при застосуванні заохочень і стягнень полягає у забезпеченні для них рівних правових можливостей як щодо отримання заохочення, так і захисту при накладення стягнень. Дотримання принципу гуманізму в процесі застосування заохочень і стягнень можна досягнути, закріпивши на нормативному рівні як перелік порушень, так і стягнень, що мають за них накладатися, максимально обмеживши розсуд адміністрації УВП в частині можливостей погіршення становища засудженого. Подібним чином слід врегулювати й можливості застосування заохочень.

У підрозділі 2.2. «Гарантії дотримання правових принципів застосування заходів заохочення та заходів стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі» встановлено, що гарантіями дотримання принципів застосування заохочень і стягнень повинні виступати: 1) удосконалення норм КВК України, що регламентують цю діяльність; 2) забезпечення нагляду і контролю за цією діяльністю; 3) встановленням юридичної відповідальності персоналу УВП; 4) визначенням механізмів оскарження рішень про накладення стягнення чи відмову у застосуванні заохочення; 5) профілактикою порушень.

Чинне законодавство України не забезпечує засудженим особам можливості подання звернень, заяв та скарг компетентним органам, установам, організаціям та посадовим і службовим особам, оскільки ефективний механізм реалізації права на звернення, подання заяви або скарги фактично відсутній.

Розділ 3 «Правове регулювання механізму застосування до засуджених заохочень і стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Види заходів заохочення та заходів стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі та їх здатність впливати на поведінку засуджених» вказується, що адміністрація УВП, обираючи вид заохочення і стягнення, має керуватися як вчинком засудженого, так і місцем заохочення чи стягнення в діючій сходинці цих заходів. Застосовувані заходи стягнення не повинні посилювати ізоляцію та обмеження прав і законних інтересів засуджених, що не суперечить нашій пропозиції впровадити різні заходи заохочення і стягнення для різних категорій осіб, встановивши у КВК України окремий їх перелік для кожного виду УВП. На відміну від стягнень, заохочення, застосовувані до засуджених при виконанні позбавлення волі, повинні поліпшувати їх становище та надавати додаткові можливості і права.

На підставі аналізу матеріалів особових справ осіб, що довели своє виправлення і до яких у зв’язку з цим було застосовано умовно-дострокове звільнення, встановлено більшу ефективність саме заходів впливу, віднесених до категорії морально-організаційних, адже саме вони застосовувались до цієї категорії осіб, у результаті чого було досягнуто їх виправлення.

У підрозділі 3.2. «Підстави застосування заходів заохочення та заходів стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі» зазначається,  що законодавче формулювання про те, що заходи заохочення і стягнення застосовуються до засуджених «за сумлінну поведінку і ставлення до праці» або «за порушення встановленого порядку відбування покарання» дозволяють припустити, що вони є певними наслідками відповідної поведінки засудженого, а остання виступає заслугою у значенні підстави їх застосування. Наведені положення вказують на те, що основною підставою для застосування як заохочень, так і стягнень, є встановлення наявності певної підстави – заслуги у позитивному чи негативному розумінні. Саме певна заслуга являє собою фактичну та юридичну основу схвалення чи не схвалення поведінки засудженого. При цьому оптимальним проміжком часу для оцінки поведінки засудженого нам видається календарний місяць. Виконання покладених обов’язків як у побуті, так і на робочому місці протягом місяця з одночасною відсутністю порушень є достатньою підставою для застосування до засуджених заходів заохочення з числа встановлених КВК України з метою стимулювання до її підтримання в подальшому.

У підрозділі 3.3. «Порядок застосування заходів заохочення та заходів стягнень у процесі відбування покарання у виді позбавлення волі» доведено необхідність формалізувати критерії оцінки поведінки засуджених для застосування заохочень, надавши рівні можливості для засуджених щодо отримання такого роду схвалення. При цьому підставою застосування заохочень слід визнати: 1) виконання покладених обов’язків та правил поведінки, встановлених КВК України та правилами внутрішнього розпорядку; 2) дотримання правил трудового розпорядку та вимог безпеки праці. Встановлено, що ефективність практики застосування заходів стягнення можливо підвищити за рахунок запровадження комісійного розгляду питання накладення на засуджених заходів стягнення. Це дозволить таким особам викласти власні контраргументи за фактом вчиненого порушення, а також скористатися послугами адвоката чи іншого фахівця у галузі права.