| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовується актуальність дослідження проблеми профетизму в українській поезії ХХ століття, розглядаються основоположні естетико-філософські та літературознавчі праці, розкривається об’єкт і предмет дослідження, дослідницькі завдання, наукова новизна та структура дисертації, апробація основних результатів у публікаціях автора.
Перший розділ – “Профетизм як іманентна властивість поетичного мистецтва” – присвячений теоретичному аналізові профетичному мотиві; окреслено особливості мови пророцтв.
Зв’язок релігії і мистецтва ґрунтується на спільному для обох типів досвіду відношенні до дійсності: “Зближення мистецтва з релігійною творчістю повинно відбуватися не на сюжетно-тематичному рівні, а на рівні структури самого художнього мислення і відношення художника до дійсності”. Починаючи з первісних часів на так званому “примітивному” рівні у кожному суспільстві існувало шаманство, знахарство, магія, однією із феноменальних здатностей яких було провіщення майбутнього. Архаїчний поет поєднував функціональні обов’язки релігійного поводиря, виконавця всіх обрядів, лікаря, духовного наставника, часто наділеного даром яснобачення та пророцтва. На сьогодні доведено, що в стані трансу, викликаного певними ритуалами, досягається зняття переваги раціонального контролю в людській психіці й відбувається вихід на інші рівні свідомості. В ритуалах використовуються засоби, які переслідували одну й ту саму мету – трансцендентний прорив: напої, що містять психотропні (від грец. psuche – душа, tropos – поворот) речовини, здатні впливати на психічні процеси; куріння сумішей трав; екстатичні ритуальні танці, ритміка яких так само сприяла введенню в транс. Творче натхнення також має екстатичний характер, на чому наголошував Мірча Еліаде, відзначаючи роль екстатичних станів у творчості, зокрема поезії: “Передекстатична ейфорія – одне з універсальних джерел ліричної поезії”.
У розділі також проаналізовано античну міфологію з метою виділення уявлень древніх греків і римлян про профетичний дар поета. Зокрема з’ясовано, що оракули (пророцтва) виголошувалися піфіями у екстатичному стані, спричиненому вдиханням випарів, а спеціальні жерці записували їх у поетичному розмірі гекзаметру з подвійним загадковим значенням. Дельфійський храм, найвідоміший своїми піфіями (пророчицями), був побудований на честь Аполлона, проте згодом у ньому ж почали вшановувати й Діоніса. Поєднання в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві – Аполлона з богом Діонісом, що уособлює екстаз і сп’яніння, носить символічний характер, і означає двояке тлумачення природи мистецтва від античних і до сучасних часів, що й дало підстави Ф.Ніцше виділити аполлонівське та діонісійське начала мистецтва.
Встановлюється специфіка профетизму у християнській та східних релігійних традиціях. Саме поняття профетизм (з грецької “profethi” – той, хто говорить від іншої особи) першопочатково розглядалося в християнській теологічній науці, де вживалося на позначення пророкування вищого рівня від імені Божественної сутності. Біблія пояснює виникнення пророцького руху внутрішніми закономірностями давньоєврейської історії і релігії: Бог через обраних людей – пророків – бажав повернути свій народ на істинний шлях віри. Поряд із цим розумінням пророцького феномену в ХХ столітті у праці “Сутність і призначення історії” відомий німецький філософ Карл Ясперс обґрунтував нову концепцію пророків, за якою вони, сповіщаючи людству Слово Боже, мали підвести його до наступної фази розвитку і звершити її. В світовій історії вчений виділив центральну вісь, що приблизно відноситься до 500 року до н.е., коли стався потужний прорив у еволюції людства, здійснений завдяки майже одночасній з’яві у трьох світових культурах Індії, Китаю та Заходу духовних проводирів. На відміну від християнського канону, у східних релігійно-філософських системах пророцтво трактується не як дар, а як результат інтенсивного духовного зростання особистості та досягнення нею певного стану духу, що відкриває здатність до прозріння. Це зумовлено тим, що східна культурна традиція має інтравертну спрямованість, орієнтування на внутрішню суб’єктивну реальність.
Проаналізовано праці: М.Бердяєва, в яких профетизм розглядається як особливий тип духовності, у якому відкривається здатність до передбачення майбутніх подій; К.-Г.Юнга, який розрізняє психологічний та провіденційний типи художньої творчості; Ф.Ніцше, який утверджує мистецтво як найвищу ціль і власне метафізичну діяльність життя як такого і виділяє аполлонівське й діонісійське начала мистецтва; В.Кандинського, який пропонує схематично-образне зображення явища духовного життя людства; вченого-фізіолога П.К.Анохіна, котрий розробив матеріалістичну теорію “знання наперед”, у якій, досліджуючи таку нейрофізіологічну властивість живого як пам’ять, сформулював теорію “випереджаючого відображення” та ін.
Явище профетизму не є суто мистецьким і літературним фактом, а має безпосередню співвіднесеність із життєвою дійсністю. Зрощення поезії і життя – феноменальне явище найвищої самототожності митця і неперевершуваної життєвості поезії. У процесі свого розвитку нація втілює в життя і розвиває міфи, які лежать в її основі доти, доки не вичерпується повідомлюваний ними психологічний заряд (за Л.М.Гумільовим – пасіонарність), тоді в міфологію вплітаються нові міфи, на які зміщується акцент, і які вибудовують і зміцнюють національну ідею.
Зіставляються поняття профетизму і міфу, розглядається визначальна роль символу у профетичному мотиві. Кожному пророцтву притаманна головна ознака міфу і деміургії – творення іншої реальності, що дає всі підстави для детального співставлення понять міф і пророцтво. Можемо говорити про принципову подібність міфу і поетичного пророцтва як форм осягання майбутньої дійсності, що обоє оперують словом і образом, обоє одухотворені і є наочними формами. Якщо міфи – це безпосереднє втілення архетипних героїв, ситуацій, то поезія, до творення якої причетна підсвідома стихія, намагається передати індивідуалізовані варіанти актуальних порухів архетипної реальності, в тому числі і щодо майбуття.
У другому розділі – “” – з’ясовуються особливості художнього моделювання авторської концепції світу, у поєднанні з чим здійснюється подальший інтерпретаційний аналіз творчості поета у зв’язці з біографічними та історичними фактами.
Профетизм у поезії В.Свідзінського почасти досліджували: Е.Соловей (виділяє кілька поезій, «сповнених саме містичного передчуття своєї долі, свого рішенця»); А.Свідзінський (розглядає як автопророцтва, так і профетизм загальнонаціонального, світового масштабу, вказуючи на поезії «Холод іде, залізо несе…», «Сарай», які за його декодуванням передбачають Другу світову війну, національний терор і винищення нації); В.Неборак (наголошував на екзистенціальному відчутті смерті); Г.Кернер (доводить, що посередництвом образів підсвідомості поет відтворює герметичні світи інореальності, а замість метафор зустрічаються видіння, які творяться образами за внутрішньою закономірністю поетичного світу поета); Е.Райс (досліджував глибокий досвід смерті на основі поезії В.Свідзінського).
Осягання суті екзистенційного явища смерті у В.Свідзінського відбувається паралельно із широким залученням образу і символу вогню. Семантичний спектр цього символу у поезії переходить із одного в інший образ: „огненні крила” („У тьмі, як море, сад шумів”); „безодня огнева” („На заході”); „Огневої ріки течія” („Відійшла ти з померхлого світу”); „Із огневого джерела”, “палаючим ключем” (“Із огневого джерела”); „Огонь блискучий” („Давніх літ сон солодкий...”); „стозвучний огонь” („Ой спалахне день по дні”), “огниста спіраль” („Там, на рідній межі”) тощо. Як похідні від символу вогню часто вживано образи пожежі, попелу або попелища, багаття тощо: „погас пожар”; „захід попелом припав” („На незайманому полі”); „багаття живе”, “свій співний, поривний вогонь” (“Настане день мій сумний...”). Вогонь символізує духовну енергію; перетворення і переродження; руйнівну і водночас народжуючу сили; сонце; Бога; зв’язок з небесним світом; очищення від зла, й, водночас, є центральним профетичним мотивом у творчості В.Свідзінського, пов’язаним із загальновідомим фактом його трагічної загибелі під час Другої світової війни у вогні старого сараю, що його підпалили війська НКВС після відступу із Харкова в середині жовтня 1941 року.
Профетизм у поезії В.Свідзінського засвідчений передбаченнями власної та загальнонаціональної долі, наскрізними у них є символи вогню, ночі, зорі, образи осені, сараю, заліза, настрої холоду, спокійної трагічності, упокореності. Час замкнутий, циклічний, притаманний міфічній моделі світобудови, спрямований до пізнання першооснов буття, до суті явищ, пізнаючи закони яких поет екстраполює їх на майбутнє: “В полум’ї був спервовіку // І в полум’я знову вернуся”. В.Свідзінський прозрів майбутнє, виразно побачивши закінчення власного життя за особливими поетичними законами, що ґрунтувалися, як відзначає В.Стус, не на “осмислюванні, а на чуттєвому згадуванні, прозрінні, інтуїтивному осяянні”.
Третій розділ – “Час як профетична категорія у творчості Євгена Плужника” – присвячений розкриттю профетичної інтенціональності поезії Є.Плужника, яка виражається у наділенні часу силою змінювати майбутнє.
Важливу роль у літературному становленні поета зіграла стаття М.Рильського “Про двох поетів” (1926 р.), де критик гостро підмічає невідповідну реальності віру молодого Плужника в інакше майбутнє свого народу, підкреслюючи, що ця віра “аж до містичного ніби екстазу”. Г.Токмань доводить, що майбутнє у Є.Плужника є не конкретним історичним майбутнім – тобто системою суспільно-економічних відносин, а відчувається поетом трансцендентно через образи Бога-Творця, Учителя і Спасителя. Ю.Ковалів відзначає обдарованість поета профетичним чуттям, яке вказало на снігову пустелю, в якій навіки залишилося тіло, але не його душа. Г.Штонь розцінює творчість Є.Плужника з точки зору духовного служіння поета і вираження ним наявної божественної ідеї, яку він несе на Землю, для народу.
Одним із повторюваних концептів у Є.Плужника є позиція знаходження героя на межі двох реальностей: “Бо виріс я на межах двох світів”, “на грані двох світів, на межі двох епох”, “Я, що схилив покірне і бліде // Своє лице у двох віків на грані!”. Концепт тривання на межі двох реальностей має широкий спектр понять у випадку саме цього поета – від темпоральних (народився на межі тисячоліть – у 1898 році), географічно-просторових (Кантемирівка (Росія) – Полтавщина, Псла (Україна)), соціально-політичних (розквіт українізації – голодомор 33-го) до містично-езотеричних (тонка грань у творчих особистостей між видимою земною реальністю і невидимим духовним світом). Майбутнє бачиться поетом антиподом сучасного – лише радісним, щасливим, сповненням міленарних сподівань, і пізнається нераціональним шляхом, інструментом якого є серце: “О, майбутнє моє прекрасне! // Чуло серце тебе вночі...” (“Знаю, сіренький я весь такий...”). Значимим є час одкровення – вночі, згідно психоаналізу саме нічний час провокує зняття раціональної переваги і виносить на горá свідомості надсвідоме знання, завдяки якому можливі візії майбутнього.
Профетична обдарованість поета поєднується із месіаністичним світобаченням, в яких образ часу набуває особливого центрального значення. Поетичні візії Є.Плужника стосовно минулого та майбутнього характеризуються глобальністю бачення часового руху в ретроспективу і перспективу. В зображенні плину часу до далекого майбуття поет використовує космічні образи, вивищуючись таким чином над “днями скривавленого часу” до бачення далеких перспектив. Окрім цього Є.Плужник володів здатністю до інтроспекції – самоспостереження, пізнання суб’єктивної психіки стосовно майбутнього. Ортега-і-Гассет відзначав, що подібна здатніть є рисою найвищих культуротворчих можливостей людини.
Сенс подій громадянської війни є для Є.Плужника формою пізнання історії і наближення до пророкованого майбутнього. Тому в своїй профетичній візії поет безкомпромісний, займає тверду позицію, зорієнтовану на історичну перспективу: “Мета моя далека, // Я такої смерті не боюсь! // Зійде кров, немов всесвітня Мекка...”. Сам Є.Плужник у розмові з товаришами-“ланківцями” називав вірші про громадянську війну не спогадами, а передчуваннями, про що свідчить у статті “Все, чим душа боліла...” Л.Череватенко.
Поетичний профетизм у поезії Є.Плужника має месіаністичну інтенціональність, головним образом якої є лінійний час, що веде до компенсації неправди у майбутньому. Особистісні профетичні мотиви несуть інформацію про неприродну смерть – загибель, соціальні – про скривавлені народні маси в образі скривавлених полів, що дадуть новий урожай – нові духовно здорові покоління.
У четвертому розділі дисертації – “Націоствердний профетизм поезії Євгена Маланюка” – йдеться про те, що загальною метою поетів Празької школи, до якої належав заявлений у назві розділу митець слова, було не тільки відновлення минулого, а й свідоме та несвідоме прагнення резервації простору для існування нації в майбутньому, що виливалося у націоствердну потребу творити майбутнє.
Багато уваги проблемі профетизму у творчості Є.Маланюка приділив Леонід Куценко, зауважуючи, що загалом тема пророцтва у творчості Євгена Маланюка заслуговує на окреме дослідження. На самототожності поета наголошувала Ю.Войчишин, говорячи, що Маланюк – поет біографічний (а в останні роки майже конфесіональний): поезія впливала на його біографію, а біографія – на поезію; а також В.Неборак наголошував, що в Є.Маланюкові маємо рідкісну в нашій культурі цілісну концептуальну творчу особистість, для якої література – продовження біографії, а власна біографія – чинник національної історії. Ю.Лавріненко виділяв месіанські сподівання з акцентом на відновленні справедливості після очищення через Божий суд: “У Маланюка багато магії – своєрідних заклинань і профетизму”. Апокаліптичним мотивам у творчості Є.Маланюка присв’ячена розвідка О.Астаф’єва “Апокаліпсис Євгена Маланюка”, у якій витоки катастрофізму дослідник пов’язує із загальним настроєм, що витав у повітрі Польщі між двома війнами, та впливом Освальда Шпенглера і Хосе Ортеги-і-Гассета. Поетику месіанізму поетичних текстів Є.Маланюка відзначав критик Б.Рубчак, пишучи, що у суворій тематиці та дикції його творів є щось свідомо старозаповітнє – можна провести багато паралелей між тоном Ісаї чи Єремії.
У поезії Євгена Маланюка завдяки рідкісному дару поєднувалися два антитетичні джерела творчості – раціональний та ірраціональний, свідомий та несвідомий. Прикметними з цієї точки зору є його міркування щодо мистецтва, висловлені у статті “Думки про мистецтво”, опублікованій в 1923 році в часописі “Веселка” (Каліш): “Даремно шукати законів творчості, даремно вигадувати гіпотези й схеми, бо всі ці вигадки залишаються гіпотезами й схемами. Занадто складним інструментом є митець, занадто тонкі й ще не відкриті елементи входять в склад реактивів твору. Процес творчості взагалі – містерія”. Усвідомлюючи творчість як таємничу містерію зі своїми законами, незрозумілими непосвяченому, поет ставав провісником майбутнього.
Контамінація часових площин поетичного простору у поезії Є.Маланюка відбувається разом із перехрещенням історичного (лінійного) та міфічного (циклічного) часів. Особливості лінійного та міфічного часів зумовлюють емоційно-вольову домінанту профетичних мотивів у поезії. Лінійна або есхатологічна модель часу ґрунтується на уявленні про те, що земне життя – це лише підготовка для майбутнього буття у вічності; що настане кінець світу, до якого потрібно бути підготовленим, щоб мати вічне життя. Таким чином усі життєві зусилля покладаються на очікування і спрямовані на майбутню подію – друге пришестя Христа, яке розпочне нове життя людей разом з Богом в святому місті Новий Єрусалим. У поетичній версії лінійного часу основною очікуваною подією може бути будь-яка інша, яка, проте, своїм значенням для поета прирівняна до Пришестя і одночасно означає різкий поворот до нового життя.
Водночас, циклічний час, в якому не існує кінця, зумовлював песимістичні передбачення. Поет екстраполював події з минулого на майбутнє і втрачав будь-яку надію, чим і зумовлений його граничний песимізм, найбільше загострений у неопублікованій збірці “Чорні вірші”. Міфологічний час засвідчує фатальну повторюваність буття. Песимізм поезії, напевне, детермінований інтуїтивним генетичним відчуттям фатальних індивідуальних, національних, загальнолюдських гріхів, що проривалися в чутливій психіці поета через колективне підсвідоме. Саме цим можна пояснити схильність Маланюка до змалювання дійсності густими чорними фарбами.
У світоглядно-ідейних уявленнях Є.Маланюка, що відобразилися в його поезії, несподівано поєдналися волюнтаризм та фаталізм як антитетичні поняття розуміння онтологічної першооснови. Винесення на перше місце волі у формуванні національного майбутнього не може заперечити профетичних передбачень особистого майбутнього та й певних суспільних катаклізмів, як то війни, голоду. В процесі аналізу поетичних текстів виділяється така тенденція: далеке майбуття Є.Маланюк дійсно вибудовував на засадах волюнтаризму у поєднанні із магією Теургії і наділення Слова особливим теургічним змістом, в той час як відносно короткі перспективи поет непомильно передбачав шляхом інтуїтивно-духовного осяяння.
Проведений аналіз текстів Є.Маланюка засвідчує профетизм його поезії через реалізацію соціальних та автопророцтв і творення національного міфу.
У п’ятому розділі – “Християнський контекст профетизму у творчості Василя Стуса” – на підставі дослідження поетичних текстів, епістолярного спадку, літературознавчих праць поета з’ясовано специфіку ідейно-естетичного відтворення та ролі профетизму у життєтворчості В.Стуса.
Як відзначає дослідниця Михайлина Коцюбинська у статті «Поетове “самособоюнаповнення” (Василь Стус)» у Стусові поєдналися класичне та модерне бачення ролі поета. З одного боку, поет – це пророк, мученик, подвижник, провісник народу, нації, з іншого – Поет “з його прагненням у чисті сфери людського духу, до глибин філософського самоусвідомлення, до “розкошування як особистості”.
Фрагмент із листа Василя Стуса до дружини (листопад-грудень 1984р.) засвідчує усвідомлення поетом власного становища у духовному світі. Очевидно, що дана тема неодноразово була предметом роздумів і відповідь прийшла поетові із підсвідомості посередництвом сну: “Був мені сон – і я збагнув – у сні – чому я, слава Богу, не такий, як усі. Там, де світ існує при t˚, даймо, 24˚, я зберігаю автономну ауру з t˚ або 20˚ або 30˚. Цей поріг – обов’язковий (– В.С.) для того, щоб мати фізичну здатність на погляд ізбоку, з другого середовища, щоб не розчинити свій дух у загальноприйнятій фізичній законоданості, щоб бути медіатором двох різних світів”.
У випадку В.Стуса вищесказане загострюється суцільною пограничною ситуацією, яка невмисне “сприяла” написанню поезії такого високого ґатунку. Поняття “погранична ситуація”, яку ввів німецький філософ і психіатр К.Ясперс, виразно характеризує психологічний стан, в якому творили митці – це ситуація між життям і смертю, боротьба, вина, страждання, це моменти пізнання людської сутності, в якій відкривається приховане раніше бачення реальності за трансцендентною межею, відкривається інше інформаційне поле – позапросторове і позачасове. Мова цієї реальності образна, символічна, сповнена метафор, симфор, релігійних образів.
Профетичні мотиви у поезії В.Стуса спроектовані на особистісний та загальнонаціональний плани. Якщо в перших збірках “Круговерть”, “Зимові дерева”, “Веселий цвинтар” їх ще можна відокремити один від одного, то вже починаючи із “Часу творчості”, коли відбулося духовне народження поета і вибір було зроблено, та в “Палімпсестах”, коли поезія стає життям, а життя – поезією, особистісний і національний плани накладаються та взаємоузалежнюються.
Чітко простежується коло символів, що супроводжують профетичні мотиви в поетичних текстах В.Стуса. Вони мають безліч значень і здатні нести інформацію як особистісного, так і національного плану. Із мотивом месіанства тісно пов’язаний один із центральних мотивів Стусового поетично-життєвого світу – діалог із Богом. Звідси поширена біблійна символіка: хрест (часто чорний), “Ця Богом послана Голгота”, перст Господній, длань Господня, страсна путь, душа, шлях правдивий, предтеча, Гетсиманський сад тощо. У темі заданості долі звучать символи й образи води, човна, сну, калини, крові, мороку, горла, смерті, труни, обрію, дороги, межі, зорі, неба й ін., утворюючи щоразу інші смислові схеми, трагічна інтенціональність яких несе профетичний зміст передчасного відходу із цього світу.
Профетичні мотиви смерті часом набувають сюрреалістичного вираження, починаючи від самої форми сну і до фантасмагонічних видінь, які мають спільну властивість – насичені закодованими символами. Антонімічною парою образу смерті є воскресіння, життя після смерті, так як сучасне авторові існування – це вже життєсмерть. Відсутність вибору давала одну альтернативу, але пророчими є інтуїтивне знання своєї значущості для майбутнього країни, глибока віра у недаремність офірування.
Профетичний мотив загибелі прочитується у поезії Стуса на рівні символів, проте в багатьох поезіях все частіше прочитується пряма вказівка на смерть, до якої готує себе ліричний герой свідомо і послідовно: “За своє // життя ти, як до себе, звик - // до смерті власної” (“І як віддячу я перу...”); “Ти ждеш іще народження для себе, // а смерть ввійшла у тебе вже давно” (“Мені здається, що живу не я...”); “Ми вже твої коханці, смерте: // життя нам світить крізь туман” (“Ми вже твої коханці, смерте...”).
У “Висновках” підсумовуються результати дисертаційної роботи.
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється в системному аналізі явища профетизму на матеріалі художніх текстів. Досліджено, що феномен профетизму в мистецтві базується на філософсько-естетичних теоріях К.-Г.Юнга (провіденційний тип творчості), М.Бердяєва (профетична духовність), Ф. Ніцше (діонісійське начало творчості), С.К’єркегора (поет-пророк), Октавіо Паса (синтез релігійного й естетичного досвідів), М.Еліаде (містичні практики архаїчних народів), К.Ясперса (філософська концепція пророків; помежова ситуація), В.Кандинського (схематичне зображення духовного життя людства), М.Ґайдеґґера (пророчий бік мистецтва) та ін.
Під профетизмом у дисертаційній роботі пропонується розуміти духовний феномен, що передбачає реалізацію прогностичної потенції творчої людини до подолання часу – бачення-знання майбутніх подій і явищ, проявляється у релігійному та творчому досвіді, який передбачає зняття раціональної переваги у свідомості людини. Обумовлений несвідомим (інтуїтивним) началом творчості профетизм як унікальна особливість ірраціонального мистецтва проявився у літературі ХХ століття.
З’ясовано, що у літературі профетичний мотив – особлива літературна модель повідомлення про майбутнє, яка спирається на форми нераціонального, духовного, інтуїтивного пізнання. Профетичні мотиви можуть мати різну тематико-ідейну спрямованість: есхатологічну, месіаністичну, міленарну та ін.
На підставі спостережень творчості українських поетів (В.Свідзінського, Є.Плужника, Є.Маланюка, В.Стуса) специфіка профетизму в українській поезії ХХ століття визначається загальним поступом літературного процесу, що характеризується критичним психологічним тиском і зумовлює помежовий стан свідомості українських митців, зокрема поетів.
Спільними мотивами профетичної поетики українських митців слова є: підвищена увага до символу і міфу, що втілюють вищі трансцендентні цінності (творчий процес здійснюється на несвідомому рівні як взаємодія із семантичними полями внутрішнього духовного досвіду і рефлексія цього досвіду через символічно-архетипні образні структури); конструювання авторського міфу і як акту пізнання ірреальності за допомогою синкретизму свідомого інтелекту і найвищої інтуїції духу, і як інтенції до утвердження нації у семантичній моделі світу; творення візій майбутнього за допомогою теургічних властивостей Слова-Логоса; активне використання фольклорних мотивів і давніх вірувань українського народу та світової символіки різних народів.
Виявлено спільні у поетиці профетизму заявлених авторів такі концепти: наділення Слова теургічними можливостями і закладення в нього функції творення майбутнього, що зближає профетичні візії із міфом (В.Стус, Є.Маланюк, Є.Плужник); поетична діяльність – Слово – це символ воскресіння, безсмертя; водночас, Логос неможливий без передуючих йому страждань і часто стає причиною трагічної передчасної загибелі творців; поряд із профетичними мотивами стоїть екзистенційний мотив самотності – бажаної і вимушеної, трагічної і спокійно радісної, такої, що допомагає сконцентруватися на внутрішньому і “всесвіт слухати з кімнати” (Є.Плужник); біблійний символ Голгофи, яку відчувають і передбачають поетичними рядками митці слова; звідси і мотив офіри, спокути гріхів жорстокого часу; сприйняття життєвої реальністі та власної долі такими, що наділені вищими смислами; відчуття межі – на межі двох світів, епох тощо (Є.Плужник, В.Стус); використання профетичних формул на кшталт: “Я бачу”, “Я знаю”, “І буде так”, “І станеться” тощо, а також таких духовно-психологічних станів ліричного героя як сон і марення, на тлі імли, туману, нечітких обрисів, диму тощо.
Феномен профетизму рефлектувався у поетичній творчості українських митців у різний спосіб: шляхом “внутрішньої еміграції” (В.Свідзінський), у стані помежової ситуації (Є.Плужник, В.Стус), за духовної потреби, що ставила за мету резервацію простору для національного майбутнього (Є.Маланюк). Профетична рефлексія у поетичних текстах проявляється на особистісному (або автопророцтво) та загальнонаціональному планах.
Підмічена В.Стусом основна характеристика феномену В.Свідзінського “герметизація духу” підхоплена сучасними дослідниками і уточнена поняттям “внутрішньої еміграції”. Глибока духовна зосередженість митця має безпосередній стосунок із явищем профетизму, що передбачає вихід на колективне підсвідоме та несвідоме.
Домінантним символом у профетичних мотивах В.Свідзінського є символ вогню, який реалізується в численних авторських інваріантах: багаття, пожар, блискавка, попіл, “огниста спіраль”, “світ огневий”, “огненні крила”, “безодня огнева”, “огнева ріка”, “огневе джерело”, “палаючий ключ”, “огонь блискучий”, „стозвучний огонь”, “поривний вогонь” тощо. Вогонь є водночас і образом і символом у випадку В.Свідзінського: образом у зв’язку із біографічним фактом загибелі поета, символом – у духовному значенні перетворення і переродження; руйнівної і водночас народжуючої сили; сонця та ін. Супровідними профетичними образами, символами є зоря, ніч, осінь.
Доведено, що у поетичній творчості Є.Плужника час є центральною профетичною категорією, що несе месіаністичні очікування поета, тісно пов’язані із трансформацією болю у “не біль”. Біль сприймається як офіра на олтарі часу, яка принесе майбутньому спокій і здійснить міленарні сподівання. Інтенсивна рефлексія над осмисленням різних модусів часу – минулого, сучасного і майбутнього: сучасність й історична ретроспектива служать майбутньому – минуле – для розуміння місії ліричним героєм, теперішнє – для її виконання.
Домінантними профетичними мотивами загальнонаціонального масштабу постають телурійські мотиви: воскресіння мертвої землі, проростання нового врожаю, заради якого гине кинуте у землю зерно; біблійний мотив “перекують мечі на рала”. В автопророцтвах Є.Плужника частотними є такі образи і символи: осінь (рання осінь”, “весна осіння”, “вікрив я осені господу”), плід, зловіщі птахи (чорна зграя галок набуває сили суґґестивного ефекту як елемент поетики профетизму), земля (універсальний архетип життя, творчої сили, особливо значимий для українців, які називали її матір’ю, святою), поле (уособлює життєвий шлях ліричного героя); власне авторським є профетичний образ снігової пустелі (“І знов на півночі горять сніги...”).
Визначальним у специфіці профетичних мотивів та їх поетики у Є.Маланюка постав вольовий імператив збереження нації у ситуації “відсутньої присутності”. Окрім стимулювання активізації історичної пам’яті, глибокого осмислення національної минувшини шляхом наведення реципієнта на аналіз здобутків і помилок, потреби відновлення минулого, еміграційні поети і свідомо, і на рівні інтуїтивному відчували націоствердну потребу творити майбутнє. Таке проектування дозволяло певним чином зарезервувати простір для майбутнього. Певні події екстраполюються на майбутнє із минулого, інколи ці прогнози гіперболізуються, щоб “внести неспокій у фальшивий спокій” (К.Ясперс), хоча можна говорити про те, що історіософську концепцію Є.Маланюка просвічує інтенція спрямованості на майбутнє.
Життєтворчість володіє енергією міфу, що постає у певний час на рештках національних міфів, що втратили свою енергію, і стає основою для формування свідомості нації у майбутньому. У В.Стуса це розуміння відчувається наприкінці творчості, коли він сам активно включається у творення життєвого міфу, у той час як інтуїтивне знання про необхідність офіри простежується із перших поетичних рядків.
Вихідним об’єднуючим мотивом, що проходить від самого початку творчості і до останніх вцілілих строк, є екзистенційний мотив заданості долі із амплітудою коливань від неприйняття до цілковитого їй підкорення, від раціонального прогнозування до інтуїтивного знання як своєї, так і національної будущини. Бачити все, що відбувається "під категорією долі" – означає для В.Стуса осягати процеси в їх цілісності, тоді доля виявляється самозвершенням буття, і суб’єктивне, в тому числі суб’єктивна воля, стихає, замовкає. У смисловій організації поетичного тексту В.Стуса слова-константи індивідуального стилю митця профетичного змісту стають чинниками, що створюють модальність позачасовості.
Одержані результати дослідження вікривають нові перспективи для подальшого вивчення феномену профетизму у творчості як поетів, так і прозаїків, драматургів української літератури ХХ століття.
|
