Слома В.М. Гарантія як вид забезпечення виконання цивільно-правових зобов\'язань

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, вказується її зв’язок з науковими програмами, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, висвітлюється наукова новизна основних положень, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, а також подаються відомості про апробацію отриманих результатів.

У Розділі 1 „Гарантія в системі видів забезпечення виконання зобов’язань за цивільним законодавством України” досліджується історія становлення та розвитку гарантії у вітчизняному законодавстві, аналізується поняття та ознаки гарантії, її функції та види. Розділ складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. „Виникнення, становлення та розвиток гарантії як самостійного виду забезпечення виконання зобов’язань” присвячений дослідженню процесу формування гарантії як самостійного виду забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань. На підставі аналізу нормативно-правових актів та літератури автором робиться висновок про те, що гарантія, яка регулювалась ЦК УРСР була сурогатом поруки, пристосованим до централізованої планової економіки.

Досліджується процес формування сучасного інституту гарантії. Зазначається, що даний процес проходив паралельно у багатьох країнах, причому в кожній з них він відбувався децентралізовано. Зроблено висновок, що причинами виникнення гарантії були: по-перше,   потреба у ефективному виді забезпеченні виконання договорів  та недостатня надійсність існуючих видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань; по-друге, вплив міжнародного приватного права.

Аналізуються міжнародно-правові акти, які регулюють гарантійні правовідносини. Особлива увага приділяється Уніфікованим правилам Міжнародної Торговельної Палати для договірних гарантій 1978 р. та Уніфікованим правилам Міжнародної Торговельної Палати для гарантій на вимогу 1992 р., а також Конвенції ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви.

Автором здійснено порівняльний аналіз міжнародних та вітчизняних норм, зроблено висновок про те, що при розробці ЦК України був врахований міжнародний досвід, а також особливості вітчизняного цивільного обігу. Вказані певні відмінності в регулюванні гарантії Уніфікованими правилами Міжнародної Торговельної Палати для гарантій на вимогу та ЦК України, зумовлені національними особливостями та потребами внутрішнього обігу.

У підрозділі 1.2. „Поняття, ознаки та функції гарантії” аналізуються основні наукові підходи до розуміння гарантії як виду забезпечення виконання зобов’язань. У роботі спростовується думка авторів, які визначають гарантію як договір на користь третьої особи.

У даному підрозділі досліджуються ознаки гарантії, які відрізняють її від гарантії, передбаченої ЦК УРСР 1963 року, а також від інших видів забезпечення виконання зобов’язань. Такими ознаками є: особливий суб’єктний склад; самостійність, незалежність гарантії від основного зобов’язання; безвідкличність; непередаваність прав; відплатність.

Зазначено, що однією з головних відмінних ознак гарантії є її самостійність, незалежність від основного зобов’язання. Відсутність у гарантії ознак акцесорності щодо основного зобов’язання полягає в наступному: 1) недійсність основного зобов’язання не тягне за собою недійсність зобов’язання гаранта перед бенефіціаром; 2) гарантія не припиняється з припиненням основного зобов’язання; 3) виконання принципалом зобов’язання частково або повністю не тягне за собою припинення  зобов’язання гаранта; 4) на строк давності за гарантійним зобов’язанням не впливає сплив строку за основним зобов’язанням; 5) зобов’язання гаранта сплатити грошову суму повинно бути виконано при повторній вимозі бенефіціара навіть у випадках, коли основне зобов’язання виконане, припинилось чи є недійсним.                                             

 Двома складовими незалежності гарантії є абстрактність та безумовність. Абстрактність гарантії полягає в тому, що вона не пов’язана з умовами договору, для забезпечення якого вона видана, включаючи і той факт, що припинення основного договору не впливає на долю гарантії. Безумовність гарантії передбачає відсутність будь-яких умов, в залежність від яких ставиться виконання зобов’язання, крім тих, які вказані у тексті самої гарантії.

Проте, варто зазначити, що принцип незалежності гарантії від основного зобов’язання має відносний характер. Оскільки метою гарантії є забезпечення належного виконання основного зобов’язання, то своїм виникненням вона зобов’язана перш за все саме цьому зобов’язанню. Крім того, саме невиконання чи неналежне виконання принципалом основного зобов’язання є підставою виникнення обов’язку гаранта здійснити платіж на користь бенефіціара. Відносний характер незалежності гарантії від основного зобов’язання виявляється також у тому, що при наявності доказів припинення основного зобов’язання у зв’язку з його належним виконанням, якщо бенефіціару було про це відомо до пред’явлення письмової вимоги до гаранта, суд може відмовити у задоволенні такої вимоги.

Важливою ознакою гарантії є її безвідкличність. Відповідно до загальних правил ч. 3 ст. 561 ЦК України гарантія не може бути відкликана гарантом. Загальне правило про безвідкличність гарантії необхідне для того, щоб вона могла у повній мірі виконувати забезпечувальні функції.  Проте дане правило має диспозитивний характер, тобто у самій гарантії може бути передбачена можливість її відкликання. Автором обґрунтовується положення про те, що право на відкликання гарантії повинно бути реалізоване гарантом до моменту пред’явлення бенефіціаром вимоги про виконання зобов’язання.

Варто зазначити, що права бенефіціара за гарантією є непередаваними. Проте так само як і правило про безвідкличність гарантії, правило про непередаваність прав бенефіціара є диспозитивним, тобто у самій гарантії може бути передбачене право бенефіціара передати свої права іншій особі.

Відповідно до ст. 567 ЦК України гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Отже, гарантія видається на оплатній основі. Розмір плати за видачу гарантії визначається договором між гарантом та принципалом.

Автором зроблено висновок, що у тексті гарантії необхідно вказувати: найменування гаранта, бенефіціара та принципала; основне зобов’язання, яке забезпечується гарантією; строк дії гарантії; максимальну суму гарантії.

Важливе значення має строк дії гарантії.  Адже строк дії гарантії – це строк існування права бенефіціара на пред’явлення вимоги до гаранта. Даний строк є присікальним, тому важливо, щоб він був достатнім для того, щоб бенефіціар мав можливість пред’явити вимогу до банку, якщо принципал не виконає свого зобов’язання в установлений у договорі строк. Щодо набрання гарантією чинності, то автором розроблено проект внесення змін до ч. 2 ст. 561 ЦК України.

Автором зазначається, що у гарантії необхідно вказувати суму, на яку вона видана. Адже відсутність вказівки на суму гарантії, робить відповідальність гаранта практично необмеженою, а це не відповідає його інтересам. Бенефіціар може розраховувати саме на виплату тієї суми, яка вказана у гарантії.

У роботі охарактеризовано та розкрито суть функцій, які виконує гарантія як вид забезпечення виконання зобов’язань. До основних функцій гарантії можна віднести забезпечувальну, компенсаційну, стимулюючу, оскільки наявність відповідних передумов, які сприяють належному виконанню боржником взятого на себе зобов’язання, є метою будь-якого виду забезпечення.

Підрозділ 1.3. „Види гарантії” присвячений класифікації гарантій. Застосування на практиці різних видів гарантії зумовлене, перш за все, особливостями ринкових відносин, а також видом зобов’язання, яке забезпечується.

Залежно від способу видачі гарантії поділяються на: прямі та зустрічні (контргарантії); з точки зору можливості реалізації гарантії можуть бути: умовними та безумовними (гарантіями на вимогу); за ступенем гарантованості оплати сум за гарантіями вони поділяються на відкличні та безвідкличні; залежно від зобов’язання, яке забезпечується, розрізняють: тендерні гарантії, гарантії виконання, гарантії повернення платежів, гарантії оплати. У практиці міжнародної торгівлі зустрічаються також інші види гарантії, зокрема: митні гарантії, судові гарантії, консорціумні гарантії, супергарантії. Проте Уніфіковані правила МТП для договірних гарантій  виділяють три основні види гарантій: гарантію виконання, гарантію повернення платежів і тендерну гарантію.

Автором зроблено висновок про те, що розмежування різних видів гарантії має значення для учасників гарантійних правовідносин, оскільки допомагає їм обрати той вид гарантії, який оптимально забезпечить їхні інтереси. Вибір конкретного виду гарантії залежить від особливостей забезпечуваного зобов’язання.

Розділ 2 „Правове регулювання відносин гаранта і принципала при видачі гарантії” присвячений характеристиці договору про видачу гарантії як підставі виникнення відносин гаранта і принципала, а також суб’єктів гарантійного правовідношення. Цей розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Правова природа договору про видачу гарантії”  досліджуються підстави виникнення гарантійних правовідносин. Автором зроблено висновок, що для виникнення гарантійних правовідносин необхідне послідовне вчинення двох дій: укладення договору між принципалом і гарантом про видачу гарантії; вчинення одностороннього правочину – видачі гарантії.  Проте обов’язок гаранта з виплати гарантійної суми виникає саме з видачі гарантії.

Автор досліджує правову природу договору про видачу гарантії як підстави виникнення відносин між гарантом і принципалом. У ракурсі висвітлення досліджуваного питання пропонується аналіз наукових дискусій щодо юридичної природи договору про видачу гарантії. Для повноти характеристики юридичної природи даного договору автор звертається до з’ясування співвідношення договору про видачу гарантії з іншими договорами – договором комісії, договором купівлі-продажу. На основі проведеного аналізу обґрунтовується висновок про те, що договір про видачу гарантії належить до договорів на надання фінансових послуг.

У роботі проаналізовано зміст договору про видачу гарантії. Оскільки у законодавстві відсутні спеціальні норми стосовно істотних умов договору про видачу гарантії, зроблено висновок про те, що договір про видачу гарантії буде вважатися укладеним при узгодженні умов про предмет, розмір винагороди та порядок її виплати, а також строк видачі гарантії.

У роботі зазначається, що при визначенні плати за видачу гарантії гаранти враховують такі фактори: суми гарантії та строк її дії; ризик платежу бенефіціару за гарантією; умови відшкодування сплачених сум за рахунок принципала; операційні витрати; вид гарантії та умови, на яких буде здійснюватись платіж.

Автором вказується, що винагорода за видачу гарантії може встановлюватись у процентному відношенні до суми гарантії або у твердій сумі. Крім того, сторони самі визначають, в які строки буде виплачуватись винагорода, а також, буде вона виплачуватись частинами чи у повному обсязі одразу.

Зроблено висновок про те, що договір про видачу гарантії є двостороннім, консенсуальним, відплатним, каузальним. На завершення підрозділу автором запропоноване власне визначення договору про видачу гарантії.

У підрозділі 2.2. „Суб’єкти гарантійного правовідношення” визначено коло суб’єктів у гарантійних правовідносинах. Відповідно до загального правила, передбаченого ст. 560 ЦК України, гарантами можуть бути банки, інші фінансові установи та страхові організації. Оскільки і банки, і страхові організації згідно із Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” є фінансовими установами, пропонується внесення змін до ст. 560 ЦК України.

Крім того, у роботі вказується, що не всі фінансові установи можуть бути гарантами, а лише ті, яким таке право надано нормативними актами, що регулюють їх діяльність. Автор зазначає, що обмеження кола осіб, які можуть бути гарантами, зумовлене: економічною природою гарантії; наявністю організацій, які спеціалізуються у сфері оцінки і несення кредитних ризиків; наявністю системи державного контролю за діяльністю фінансових установ.

Автором відзначено, що законодавством не обмежується коло осіб, які можуть бути боржниками і кредиторами. Отже, ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Розділ 3 „Правові наслідки невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Реалізація прав та виконання обов’язків за гарантією” головна увага зосереджується на аналізі підстав та порядку виконання зобов’язання гарантом. Зазначається, що обов’язок гаранта сплатити кредиторові певну грошову суму виникає при невиконанні чи неналежному виконанні боржником основного зобов’язання. У дисертації обґрунтовується, що обов’язок гаранта з виплати гарантійної суми виникає не з моменту порушення принципалом свого обов’язку, а з моменту пред’явлення до нього кредитором  вимоги про сплату грошової суми відповідно до умов гарантії. Така вимога може бути пред’явлена кредитором тільки в межах строку дії гарантії.

До вимоги, що пред’являється у письмовій формі додаються документи, вказані у гарантії. У кожному конкретному випадку перелік таких документів залежить від забезпечуваного зобов’язання, а також від того, наскільки досягнуто компроміс інтересів гаранта, принципала та бенефіціара. Умова про документи, які необхідно представити гаранту, повинна бути включена у договір про видачу гарантії. Це пояснюється тим, що бенефіціар повинен бути ознайомлений з переліком документів, необхідних для одержання належної йому за гарантією суми. Крім того у нього буде можливість реально оцінити, чи зможе він зібрати всі необхідні документи в межах строку дії гарантії. 

Дисертанткою проаналізовано обов’язки гаранта після одержання вимоги бенефіціара про сплату грошової суми, передбаченої гарантією. Обгрунтовується положення про те, що гарант повинен обов’язково попередити боржника про отриману вимогу кредитора. Оскільки форма такого повідомлення законом не визначається, автор вважає за доцільне застосовувати письмову форму повідомлення. У зв’язку з цим пропонується внесення змін у ст. 564 ЦК України.

Автором досліджуються також підстави відмови гаранта у задоволенні вимоги бенефіціара.  Зазначається, що гарант повинен повідомити бенефіціара про підстави відмови у задоволенні його вимоги. Це пояснюється тим, що відсутність  цих даних позбавляє бенефіціара можливості оцінити правомірність дій гаранта , а також можливості оперативно виправити допущені помилки.

У роботі розмежовується зобов’язання гаранта зі сплати грошової суми, на яку видана гарантія, та відповідальність гаранта за невиконання чи неналежне виконання ним своїх обов’язків. 

Сплата бенефіціарові грошової суми, на яку видана гарантія, є виконанням гарантом свого зобов’язання. Таким чином, обсяг зобов’язання, що виконується, не може виходити за межі суми, визначеної в гарантії. Тобто законодавчо був встановлений обсяг відповідальності гаранта за порушення основного зобов’язання принципалом. Гарант не несе обов’язку відшкодовувати збитки, сплачувати неустойку понад вказану суму.

У роботі досліджується значення строку виконання гарантом своїх обов’язків. Автор зазначає, що даний строк має важливе значення для визначення моменту настання відповідальності за невиконання гарантом обов’язку зі здійснення платежу.

Автором доведено, що якщо гарант порушує свій обов’язок, то його відповідальність не обмежується сумою, на яку видано гарантію. Порушення гарантом свого зобов’язання полягає в тому, що він: за належно заявленою вимогою бенефіціара не сплатив встановленеу суму; задовольнив вимогу бенефіціара не у повному обсязі; допустив прострочку у задоволенні вимоги бенефіціара.

У підрозділі 3.2. „Право гаранта на регресні вимоги до принципала” досліджуються питання, пов’язані з правом гаранта на пред’явлення регресних вимог до боржника. У контексті цього питання аналізується поняття та підстави пред’явлення гарантом регресної вимоги до принципала. Обґрунтовано позицію про те, що договором про видачу гарантії може бути передбачено розмір регресних вимог, а не можливість їх пред’явлення. Це пояснюється тим, що позбавлення гаранта права на пред’явлення регресних вимог має наслідком безпідставне збагачення принципала. Проте така позиція є несправедливою, оскільки в ролі принципала виступає боржник, який не виконав основне зобов’язання.

Автором пропонується у договорі про видачу гарантії встановити строк для задоволення регресної вимоги. Дана позиція пояснюється тим, що умова про строк має значення для визначення моменту настання відповідальності принципала за порушення обов’язку із задоволення регресної вимоги.

Дисертанткою вказується, що належним виконання обов’язку принципала по задоволенню регресної вимоги гаранта є відшкодування принципалом гаранту грошових сум, сплачених бенефіціару за гарантією

У дисертації передбачається можливість для забезпечення гарантії використовувати будь-який із видів забезпечення виконання зобов’язань, передбачених ст. 546 ЦК України.                      

У підрозділі 3.3. „Підстави та наслідки припинення гарантії” детальному аналізові піддано спеціальні підстави припинення гарантії, передбачені ст. 568 ЦК України, згідно з якою зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі: 1) сплати кредиторові  суми, на яку видано гарантію; 2) закінчення строку дії гарантії; 3)відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Щодо першої підстави припинення гарантії, автором зроблено висновок про те, що якщо за гарантією платежі здійснювались частинами на вимогу бенефіціара, то гарантія припиняється у той момент, коли гарант виплатив всю суму, на яку була видана гарантія.

Найбільш спірною, на думку автора, є така підстава припинення гарантії, як закінчення строку її дії. Цей строк не переривається, не зупиняється, не поновлюється. Категоричність норми ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що закінчення строку дії гарантії є безумовною підставою припинення її дії навіть у тому випадку, якщо вимога бенефіціара до гаранта пред’явлена до закінчення строку дії гарантії. Проте, у роботі вказується, що в даному випадку слід виходити з того, що гарантія припиняється у зв’язку із закінченням строку її дії тільки у тому випадку, якщо до вказаного строку бенефіціар не пред’явить гаранту належно оформлену вимогу про сплату суми гарантії.

Автор аналізує також право бенефіціара відмовитись  від своїх прав за гарантією. Дія бенефіціара у даному випадку є одностороннім правочином, спрямованим на припинення зобов’язань за гарантією.

У роботі обґрунтовано положення про те, що даний перелік підстав припинення гарантійного зобов’язання не є вичерпним. Зобов’язання гаранта може припинятись також на загальних підставах припинення зобов’язань, передбачених главою 50 ЦК України. Винятком є лише підстава, передбачена ст. 607 (припинення зобов’язання неможливістю його виконання), яка не може бути застосована до грошових зобов’язань включаючи і гарантію.

Автором також обґрунтовується думка про те, що ст. 568 ЦК України стосується припинення зобов’язань гаранта перед кредитором, а не припинення самої гарантії. Адже після настання підстав, передбачених у ст. 568 ЦК України гарантія втрачає свої забезпечувальні функції, але продовжує існувати обов’язок принципала оплатити послуги, надані гарантом.