УРБОЭКОЛОГИЧЕСКИЙ ПОДХОД В АРХИТЕКТУРНОМ ФОРМООБРАЗОВАНИИ СРЕДЫ (НА ПРИМЕРЕ ИОРДАНИИ)

Краткое содержание

У вступі розкривається ступінь вивченості наукової проблеми, обґрунтовується актуальність дослідження, визначається мета і задачі роботи, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, виділяються об’єкт і предмет дослідження, наводиться методика і межі дослідження, наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, апробація роботи і публікації.

У першому розділі „Сучасний стан вивченості проблеми екологічного формування архітектурного середовища” аналізуються архітектурно-екологічні дослідження, екологічні концепції та архітектурна практика урбоекологічного формування середовища, викладається методика та методи дослідження екологічного підходу у архітектурному формоутворенні.

Поняття “екологія” (від гр. oikos — дім, місце проживання, житло, logos — наука), що було запропоновано у 1866 р. німецьким зоологом Ернстом Геккелєм для нової науки, яку він розглядав як “вчення про баланс між організмом та середовищем”, поступово набуло глобального змісту і у 90-ті роки XX ст. сформувалися основні напрямки глобально-екологічних досліджень: соціальна екологія, екологія біосфери, екологія людини. Зміст біологічних понять „екологія” і „екосистема” був перенесений у сферу архітектурного формоутворення. Архітектурна екологія виділилася як частина архітектурної науки і поєднала (за А.П. Мардером) всі рівні архітектурно-будівельної діяльності людини — від розміщення виробничих сил і розселення (регіональна екологія) до локальних містобудівельних утворень (екологія міста) і окремих просторових форм (екологія житла, промислових підприємств и т.п.). Сформувалася наука про взаємозв’язок і взаємодію у часі і просторі двох систем (міської і природної) – урбоекологія, об’єктом якої є (за В.П. Кучерявим) міські біогеоценози.

Більшість праць з проблеми, що досліджується, висвітлює урбоекологічний підхід на рівні районного планування. Майже всі автори бачать майбутнє архітектури у процесі співтворчості з природою. Дослідження З.Н. Яргіної націлені на вивчення екологічних (ресурсно-орієнтованих) моделей, основою яких є аналогія біологічної системи і архітектурного середовища, а метою є гомеостаз. Середовищний рух В.Л. Глазичев вважає “крилом загального екологічного руху сучасності” і пропонує просторову модель середовищного підходу до об’єкту “міське середовище”, яке розглядає як співвідношення і взаємозв’язок предметно-просторового оточення (СР-1) та соціальних взаємодій (СР-2), що відбуваються в ньому. Якість міського середовища визначається гармонічною урівноваженістю частин СР-1/СР-2. В рамках інтегрального екологічного підходу С. Бойден (Австралія) запропонував концептуальну модель взаємозв’язку між природою, суспільством та індивідуумом.

В ході дослідження були визначені слідуючи принципи: територіальність, системність, спадкоємність, відносна оптимальність, пріоритетність (ландшафтно-екологічний підхід у містобудуванні, С.Б. Чистякова, 1981 р.); екологічний захист, екологічна інфраструктура, масштаб простору, масштаб часу і природа в архітектурі (А.Е. Гутнов, 1986 р.); “Здоров’я”, „Багатство”, „Спілкування”, “Емоції. Краса”, “Персоналізація культури”, “Логос, семантика простору”, “Духовність. Пам’ять” (програми перепрофілювання соціально-технічної інфраструктури міста і житлового середовища, А.Г. Большаков, 2000 р.). Вказані принципи були характерними для міст СРСР у 80-ті роки або ще не пройшли апробацію в реальних містобудівельних системах і тому потребують перегляду і диференційованого відбору  на початку III тисячоліття, а не прямого калькування.

Атаунех Азам Ахмаду (Йорданія, 1997 р.) розробив конкретні пропозиції для поліпшення архітектурно-планувальними заходами екологічного стану міст і районів у природно-кліматичних умовах Йорданії. Поняття “екологічна рівновага” розуміється ним як формування екологічно збалансованої територіальної структури районів завдяки включенню до зон найбільшої господарчої активності „противаги” - територій природного ландшафту. Ним визначені характерні форми природного каркасу в Йорданії: зональна, лінійна, вузлова. Встановлено, що головні вісі екологічної рівноваги, які формуються лінійними елементами природного каркасу, мають регіональне (національне) або субрегіональне значення. Пропонується на території Йорданії виділити 5 екологічних субре­гіонів як об’єктів еколого-містобудівельного проектування: 1) прибережна територія р. Ярмук та р. Йордан; 2) територія Мертвого та Червоного моря; 3) північна територія групи компактно розміщених міст; 4) лінійні елементи розселення; 5) вузлове розміщення окремих населених місць. 

Е.Е. Красильникова розглядає урбоекологічний підхід у містобудівельному проектуванні як найбільш гнучкий комплексний метод дослідження містобудівельних структур у взаємозв’язку з природним середовищем. У працях С.К. Лемешева викладений культурно-екологічний підхід у традиційному кольоровому формоутворенні середовища: традиційним культурам притаманне устремління до встановлення колористичного балансу між природним оточенням і архітектурним середовищем з метою створення психофізіологічного і естетичного комфорту. М.В. Маслов (Москва, 2002 р.) розглядає місто як неврівноважену екосистему, а екологію внутрішнього середовища будинку - в контексті умов екологічної рівноваги, пропонуючи відповідні графічні моделі. В.М. Вадимов (Україна, 2003 р.) встановив методологічні принципи (принцип збалансованості, принцип об’єктної ієрархічності, принцип динамічності, принцип достатності) і розробив методологічні пропозиції по планувальному регулюванню прирічкових містобудівельних об’єктів, реалізація яких рекомендована у вигляді містобудівельних програм.

Застосування урбоекологічного підходу у містобудівельній сучасній практиці аналізується у даній дисертації на прикладах планувальних рішень Московської агломерації (Росія) і Паризького району (Франція).

У дослідженні аналізуються принципи екологічного підходу у західній урбансоціології, що були сформульовані у 10-ті роки XX ст. ідеологами американської (Чикагської) екологічної школи (Р. Парк, Ю. Барджесс, Л. Вірт). Вперше екологічна (біологізована) концепція міста, міського життя (“людської екології”) запропонована Р. Парком у 1926 р. Суть екологічного процесу (за Парком) - поступова диференціація міського середовища на ряд “природних зон”. Розміщення населення і інституцій (у просторі) він називає екологічною організацією спільноти. Французький соціолог Е. Дюркгейм розвивав демографо-міграційну гіпотезу формування міст і вважав, що характер занять населення визначає ступінь його концентрації. Р. Маккензі акцентував увагу на вивченні “природних сил”, які формують просторову структуру середовища. Чикагський  соціолог Л. Вірт вважав, що екологія людини запозичила свою концептуальну структуру з екології тварини і рослинного світу.

Методологічним принципом екологічного підходу у представників “класичної” школи було розділення всіх соціальних процесів міста на два рівня: біотичний (аналогічний природним) і культурний (притаманний лише людським спільнотам). “Культурний” надбудований над “біотичним”, його функція — “стримування”, обмеження конкурентної боротьби належними рамками, спеціальними “правилами”, що відповідали традиції і моралі. Період 20-х — 50-х років був етапом біологізованих екологічних моделей міста. Американський соціолог У. Файрі вважав, що екологічна структура міста формується під впливом чинника престижності і системи цінностей.

На початку 70-х років міська екологія продовжувала розглядатися як теорія організації “соціального простору”, вивчаючи закономірності розміщення різних соціальних груп на міській території. А. Хоулі в своїй екологічній концепції зробив ключовим поняття організації, що з’являється як результат взаємодії середовища і населення. Ідея “екологічного комплексу” О. Дункана и Л. Шноре включала чоти­ри перемінних: середовище, населення, соціальну організацію і виробництво. На той час були створені відповідні методи аналізу і фіксації різних аспектів змін структури міського населення (картографування, статичний метрополітенський статичний ареал).

Методичною основою даного дослідження був обраний системний підхід як напрямок, орієнтований на вивчення характеристик складних за організацією об’єктів, до яких слід віднести і місто (макросередовище), і інтер’єр (мікросередовище) будинку. З “індивідуальних екоструктур” (за Яницьким О.Н.) складаються суспільні екоструктури міста. До методів аналізу і оцінки стану оточуючого міського середовища також відносяться кібернетичний (з застосуванням математичного апарату) та інформаційний підходи.

Серед дієвих методів дослідження слід виділити метод системної динаміки (Дж. Форрестер, поч. 60-х років). Імітаційне моделювання процесів міського розвитку - “віртуальне моделювання” (VR-моделювання, кінець 80-х — 90-ті роки) дозволяє створювати двохмірні та трьохмірні інтерактивні комп’ютерні моделі, максимально наближені до реалій конкретного міста. Системно-динамічний підхід забезпечує “загальносистемний” підхід до аналізу міст і точне визначення сталості. Міста як соціальні системи мають обмежену несучу здібність, що визначається кількістю людей, яке система може підтримувати, і може інтерпретуватися як характеристика якості життя. Модель сталого міста містить 5 взаємодіючих секторів: демографічний, бізнесу, житловий, забруднення і управління. 

Основним джерелом об’єктивної інформації про стан природних ресурсів регіону, основою системи регіонального екологічного управління є система екологічного моніторингу. Основна мета таких спостережень - зафіксувати ситуацію, проаналізувати урбанізовану територію і зберегти “неурбанізоване тло” від невиправданої забудови або руйнування.

І.І. Устиновою (Україна, 2002 р.) запропонована методика оцінки збалансованості (якості) середовища урбанізованих територій, на яку я спирався при аналізі міста Ірбід, за такими взаємодіючими параметрами: екологічні, демографічні, фактори освоєння територій.

Метод графічного моделювання використовується у дослідженні при розробці концептуальної моделі, що відображає емпіричну історію процесу розвитку урбоекологічного підходу у архітектурному формоутворенні середовища.

Метод екологічного моніторингу застосовується при проведенні натурних обстежень стану екосистеми - міського середовища м. Ірбід (засобами фотометрії) і соціологічного опитування жителів міст Амман і ІрбІд по оцінці якості середовища проживання (з послідуючою обробкою статистичних даних).

Розділ закінчується короткими висновками по тим конкретним нерозв’язаним попередниками задачам, які мною поставлені і вирішуються у дисертації.

У другому розділі „Порівняльний аналіз історико-культурного розвитку екологічних методів в архітектурі та містобудуванні регіонів ”Схід – Захід” розглядається розвиток принципів взаємодії архітектури та природного оточення, екологічного підходу в історії містобудування різних регіонів, традиційні композиційні прийоми екологічного формоутворення середовища Йорданії.

На перших етапах розвитку цивілізації простір природи був нерозривно злитий з простором первинної архітектури, поселення і його оточення були рівнозначними елементами сталої екосистеми. У ході ретроспективного аналізу пам’яток архітектури були виділені архітектурні композиційні прийоми формоутворення, які свідчать про дотримування (єгипетські декоративні сади у дворах палаців і будинків, IV — III тис. до н.е., „висячі сади” Семіраміди, III ст. до н.е.) або нехтування принципами екологічного підходу у створенні штучного середовища, про поступовий розвиток принципу протиставлення, верховенства архітектури над природою (палаци вавилонських, ассірійських і давньоіранських вельмож). В роботі систематизовані приклади екологічних методів архітектурного формоутворення:

1 - баланс архітектури і природи, філософія взаємозв’язку житла і природного оточення, культивовані ландшафти як цілісні екосистеми, зачатки урбанізації і елементарного екологічного мислення (VIII тис. до н.е. – III ст., „протоміста” Єрихон, Ахетатон, Дур-Шаррукін, Єгипет, Месопотамія, Егейська культура, Індія, Китай (Функ Сой), Файюмський оазис);

2 - автономність архітектури, подвійне взаємовідношення (протиставлення і зв’язок) архітектури і природного оточення (периптер, відкритий через кровлю і колонаду, масштабна до ландшафту “гіпподамова” сітка вулиць і кварталів), принцип регулярного плану міст, перші теоретичні праці про злиття міста і природи (VII ст. до н.е. – III ст., Давня Греція і Рим, трактати Гіппократа, Платона, Аристотеля);

Прикладами римської регулярної планувальної системи Декаполісів (I ст. до н. е.) на території Йорданії є міста Пелла, Умм Кайс (Гадара) і Джераш (Гераса), що розміщений у зеленій багатоводній долині, в центрі біблейської землі Гілеад. У місті Абіла римські храми з візантійськими церквами і ранніми мечетями розташовані посеред оливкових гаїв і пшеничних полів. У місті Умм аль-Джималь на північному сході Йорданії, кам’яні будинки, церкви, римські казарми і оборонні комплекси зведені з чорного базальту, вони органічно пов’язані з природою. Унікальним містом, споруди якого висічені у скелях і слугували природними житлами, є Петра. В архітектурі традиційного житла арабів, у мечетях, палацах, медресе, ханах, хамам були розвинені композиційні прийоми, що свідчать про принципи екологічного підходу в архітектурному середовищі. Цінним ідеалом ісламського композиційного мислення слугувала природа (сталактити, орнаментика). Багатство та чистота були прищеплені арабами в Європі.    

3 - тенденція відмовлення від природи, замкнення природи в архітектурі, протиставлення оточенню (V – XV ст., Візантія; XIV – XVI ст., Відродження; XI – XVI ст., Давня Русь);

4 - зв’язок архітектури (собор) з природою через інтер’єр, дискомфортне середовище середньовічного міста (IX – XV ст., Європа, готика);

5 - утворення штучних природних ландшафтів, мусульманські та буддійські символічні сади  (XIV – XV ст., Єгипет, Іспанія, Японія), регулярні та живописні парки  (XVII ст., Франція, Англія);

6 - вторгнення архітектури у природу  (XVII ст., Європа, бароко);

7 - урівноваженість архітектури з простором природи і організація її (XVII – XVIII ст., класицизм);

8 - пошуки оптимального урбоекологічного середовища (утопічні проекти ідеальних міст, “планувальна філософія”, орнаментика плану: міста-комуни, „місто сонця”, „місто-сад”. Концепції урбаністів та дезурбаністів. “Екологічний урбанізм”. (XV – XX ст., Лоріні, В. Скамоцці, А. Філарете, Ф. Джорджіо, Т. Мор, Д. Вазарі, Ж. Перре, Т. Кампанелла, Д. Спекле, Е. Кабе, Р. Оуен, Мореллі, Артуро Соріа-і-Мата, Уільям Морріс, Шарль Фур’є,  Е. Говард, К. Зітте, Е. Глоеден, Р. Уіттен, А.Т. Едвард, Т. Гарньє);

9 - утворення нових типів екологічної архітектури (зоопарки, спортивні комплекси), перша школа ландшафтних архітекторів (сер. XIX – поч. XX ст.);

10 - розквіт урбоекологічних концепцій, системне дослідження і реконструкція середовища (дезурбаністична концепція Ф. Л. Райта - „місто широких просторів”, „дома прерій”, органічна архітектура; М. Мілютін, І. Леонідов - лінійне місто; Ле Корбюз’є – доктрина основних радощів – сонце, простір, зелень, „промінисте місто”; К.- А. Доксіадіс, Дж. Папаіонн, роботи Афінського Центру екістики - „динамічне місто”, екуменічна ідеологія), урбансоціологія і Чикагська екологічна школа (пер. пол. – сер. та др. пол. XX ст.);

11 - екологічна парадигма  як пануючий засіб наукового мислення у період енергетичної і екологічної кризи, реалізація урбоекологічних концепцій, пошуки архітектурного формоутворення у різних екосистемах (літосфера, гідросфера, атмосфера, космос), розробка футурологічних проектів міст (місто що висить, просторове місто, місто з штучним кліматом, акваполіс, дендратом, місто що рухається, гелікоїдальне місто,  космополіс); метаболізм – теорія просторої структури міст по аналогії з біологічними процесами (“грона”, кластери, що самі розвиваються, К. Курокава, К. Кікутаке, Ф. Макі, М. Отака, Н. Кавадзое); аркологія (П. Солері);  автоматично регульовані архітектурні системи (Ю. Лебедев, А. Мутнякович); постурбанізм - повертання у доіндустріальне традиційне місто з його звичним для людини масштабом і морфологією історичного міського простору з елементами — вулиця, квартал, майдан (Л. і Р. Кріє, Брюссельська школа, Римська школа), ідеї реурбанізації міста (Палермська і Брюссельська декларації (1978 р.);  біоурбанізм, архітектурна біоніка, екологічний дизайн (групи “Аркігрем”, “Хаусрукер”, “Хіммельблау”), екологія культури, відеоекологія (друга пол. XX ст., екологічна непридатність архітектури “сучасного руху” – постмодернізм як альтернатива);

12 - концепції зростання потенціалу сталого оптимального розвитку міст, формулювання принципів екологічного підходу (кін. XX ст., „Самміти Землі”).

В ході дослідження виявлені сучасні композиційні прийоми екологічного архітектурного формоутворення: екстенсивне і інтенсивне озеленення дахів будинків, динамічне сенсорне обладнання, сонячні батареї.

В результаті проведеного аналізу побудована схема-модель, яка ілюструє послідовність розвитку принципів урбоекологічного підходу в архітектурному формоутворенні середовища у регіонах “Схід – Захід”.

У третьому розділі „Особливості урбоекологічного підходу в архітектурному формоутворенні середовища Йорданії” розглядаються фактори соціально-економічного розвитку Йорданії, що стали передумовою сучасного екологічного стану урбанізованих територій, природно-кліматичні особливості Йорданії, проаналізована урбоекологічна інфраструктура міста Ірбід, наведені результати експерименту по оцінці міським населенням Амману та Ірбіду безпосереднього середовища свого проживання, а також визначені принципи екологічного підходу до формування архітектурного середовища в Йорданії.  

Весь історичний шлях соціально-економічного розвитку Йорданії вплинув на стан сучасної екологічної ситуації в цьому регіоні. Наприклад, ще у 1928 році, після підписання англо-трансйорданського договору, була створена воєнна інфраструктура: будівництво стратегічних доріг, об’єктів і авіабаз в Аммані і Ель-Мафракі. За період 1926-1935 рр. було прокладено 1200 км доріг, у 1938-1941 рр. побудована крупніша стратегічна автомагістраль Багдад-Хайфа, прокладений нафтопровід від Кіркука до Хайфи. Ці об’єкти заклали фундамент до тотальної урбанізації території Йорданії, площа якої - 96,2 тис. км ².

В результаті арабо-ізраїльських війн 1948-1949 рр. та 1967 р. Йорданія втратила багату природними ресурсами територію (Західний берег р. Йордан, Східний Єрусалим). За період 1922 – 1994 рр. чисельність біженців з Палестини зросла з 225 тис. люд. до 4 млн. люд.

Головна галузь йорданської промисловості — гірничодобувна (1 млрд. т фосфоритів, кар’єр Шидіє). Інші галузі — виробництво мінеральних добрив, цементна, та нафтопереробна промисловість (м. Зарка). Особливістю структури промисловості Йорданії є велика кількість дрібних підприємств (80%)  - 6 тис. промислових підприємств з числом зайнятих на кожному — 5 людин.

В Йорданії для сільськогосподарських потреб використовується лише 350 тис. га земель. Значна увага приділяється будівництву іригаційних споруд і розвитку зрошувального землеробства: гребля у Ваді-Араб, 35-кілометрова система водопроводів з насосними станціями від Дейр-Алла (в центральній частині долини Йордан) до району Аммана, 59-кілометровий зрошувальний канал Східний Гор (північ – південь вздовж долини р. Йордан). Після знаходження у 1989 р. у районі Аль-Риша газового родовища була побудована електростанція, а в м. Ірбід будується установка, яка працюватиме завдяки енергії вітру.

Транспортна інфраструктура міст Йорданії не відповідає у повній мірі екологічним вимогам. В Йорданії зустрічаються 7 типів функціонально-планувальної організації пішохідних зон (перша створена у 1992 р. – площа Хашимия). Інтенсивність пішохідного руху в центрах міст у 20 разів перевищує її середній показник по місту. У розділі аналізуються сучасні прийоми створення екологічного комфорту у будинках і житлових інтер’єрах міст Йорданії.

За статистичними даними з наукової Королівської асоціації Йорданія займає  долину, плато, гори, пустелю, і її територію можна розділити на три кліматичних райони: 1 — кліматичний район з теплим кліматом; 2 — район з жарким кліматом і нормальною вологістю; 3 — район з жарким сухим кліматом. Геоморфологічний профіль території відрізняється складністю: західна частина Трансйорданського плато утворює обрив висотою 610 — 915 м, довжина долини Аль-Гор 235 км з шириною 8 — 15 км, пустеля займає 70 %. До особливих умов Йорданії відноситься сейсмічність, яка досягає за шкалою Рихтера 5 — 6 балів, а також такі явища як ерозія грунту і карсти. Кращими видами будівельного каменю в Йорданії є Маан Аль-Сатх, Маан Аль-Жазіра, Ербід, Аль-Мафрак, Аль-Катране, Аджлун  — білого, червоного і чорного кольору, які мають підвищений попит у власників будинків вищого класу (палаців, вил, готелів, мечетей).

З метою з’ясування потенціалу і якості (збалансованості) міського середовища були виявлені параметри екологічних, демографічних і факторів освоєння території м. Ірбід. Було проведено соціологічне опитування за анкетами 1000 жителів міст Аммана і м. Ірбіда. Вимоги жителів до свого життєвого середовища оцінювалися за чотирма групами показників:

1) стан оточуючого (природного і соціального) середовища міста в цілому; 2) стан безпосереднього середовища проживання (якість повітря, рівень шуму, житлові умови, якість продуктів харчування, соціальні і психоемоційні характеристики взаємовідносин); 3) стан фізичного і соціального здоров’я людей (професійний статус, тип і структура сім’ї, рівень емоційного тонусу); 4) ступінь задоволеності людей різними аспектами свого життя у даному місті (робота, характер праці, якість виробничого, житлового і рекреаційного середовища у залежності від віку, соціально-економічного стану і рівня освіти).

Це дозволило виявити екологічні проблеми міста за пріоритетами. Були визначені основні параметри еколого-містобудівельної системи. У забудові переважають 98 % обладнаних (1 – 4-х поверхових) будинків. Головними культурними і релігійними центрами є 241 мечеть. До додаткових міських проблем Ірбіду можна віднести: відсутність належної кількості екологічних парків (площа існуючих складає 30 донум) та джерел водопостачання (90 літр./люд. на добу у порівнянні з Ізраїлем та європейськими країнами, де витрачається 250-350 літр./люд. на добу).

До відомих параметрів якості міського середовища (рівень забруднення повітря і води, кількість автомашин і мотоциклів, кількість сонячних днів, площа парків, щільність населення, кількість житла, що руйнується) пропонується додати “відеоекологічний параметр” візуального “забруднення” міського середовища елементами реклами, які створюють візуальний дискомфорт.

У ході дослідження визначені принципи і концепція урбоекологічного підходу, що є пріоритетними для архітектурного середовища Йорданії.