Васьковська В.П. Право людини на безпеку та конституційно-правовий механізм його забезпечення

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета і завдання, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження; охарактеризовані методи дослідження, визначається наукова новизна і практичне значення дисертації; наводяться відомості про апробацію та публікації результатів дослідження.

Розділ 1 “Теоретико-правові питання співвідношення категорій “безпека” та “безпека людини”, складається з двох підрозділів, присвячених аналізу поняття безпеки людини та його структурі; дослідженню поняття та змісту права людину на безпеку та його співвідношенню з суміжними правами.

У підрозділі 1.1. “Поняття безпеки людини та його структура” проаналізовано й систематизовано основні підходи до розуміння понять „безпека” і „безпека людини”. Зазначається, що проблема безпеки як соціального явища виділяється як одна із глобальних проблем сучасності. З точки зору історичного підходу “безпека” звичайно розумілась як комплекс сформованих і оптимально збалансованих зовнішньо- та внутріполітичних умов, які становлять основу комфортної життєдіяльності людей і гарантують позитивний результат будь-якої зміни, що відбувається в ній. Подібний підхід переважав до недавнього часу у вітчизняній науці. З розвитком цивілізації, суспільних відносин розуміння поняття “безпеки” дещо змінилося, стало більш досконалим, з’явилась певна різноманітність розумінь цього поняття. Звідси випливає, що безпека – це стан захищеності певного об’єкта та забезпечення надійності його функціонування.

Досліджуючи наукову літературу з проблематики питань визначення поняття “безпека людини”, дисертант зіткнувся з наявним плюралізмом поглядів науковців з приводу цієї теми. Але разом з тим, поняття “безпека людини” в своєму найбільш загальному вигляді не є однозначним й досконалим. Вихідним ланцюгом змісту поняття “безпека людини” автор визначає сутність таких елементів, як “життєво важливих”, “законних”, “приватних” інтересів, “потреб”, “цінностей”, “ідеалів”, “загроз”, “небезпек”. Крім того, визначені характерні риси “безпеки людини”, а саме: безпека людини є самостійною категорією; вона є нормативно-правовим поняттям, нарешті безпека людини – це поняття індивідуальне, особистісне, універсального характеру. Сформульовано авторські поняття категорії “безпека людини” в широкому і вузькому розумінні. В узагальненому вигляді безпека людини розуміється як такий ступінь захищеності особи, що забезпечує її сталий розвиток та базується на діяльності, суспільства, держави й інших суб’єктів для виявлення, попередження, припинення та ліквідації наслідків загроз інтересам людини. Вихідним ланцюгом змісту безпеки людини визначено сутність “життєво важливих”, “законних” інтересів “приватних” інтересів, “потреб”, “цінностей”, “ідеалів”, “загроз”, “небезпек”.

У вузькому розумінні безпека людини розуміється як стабільний стан надійної захищеності життєво важливих (життя і здоров’я людини), законних і приватних інтересів людини, прав і свобод, її ідеалів, цінностей, від протиправних зазіхань, загроз шкідливих впливів будь-якого роду (фізичного, духовного, майнового, інформаційного, соціального, економічного, політичного, екологічного, військового тощо) за умов збереження і розвитку людського потенціалу та підтримання ефективного стимулювання діяльності особи.

Дисертантом вироблено класифікацію видів безпеки людини з урахуванням її потреб і можливих загроз для них: особиста, громадська (політична), кримінологічна, екологічна, майнова, підприємницька, інформаційна, трудова, споживацька. Дана класифікація дає змогу зробити висновок, що зміст безпеки людини полягає в забезпеченні сприятливих умов для життєдіяльності і самореалізації людини.

У підрозділі 1.2. “Поняття та зміст права людину на безпеку та його співвідношення з суміжними правами” автор виокремлює серед конституційних суб’єктивних прав і свобод право на безпеку, що адресовано в державі кожному і як таке, що посідає центральне місце в системі особистих прав і свобод людини і громадянина. Дисертант зазначає, що підставою для виокремлення права людини на безпеку слугує комплекс об’єктивних передумов. Це нагальна потреба соціальних груп, держави, всього світового співтовариства в даній системі безпеки як для власного збереження і розвитку, так і для збереження життєво важливих об’єктів і цінностей; зростаюча вразливість людей і життєво важливих інтересів в ситуації відсутності такої системи; широке коло надзвичайних небезпек, яким повинен протистояти той чи інший вид безпеки, її політико-правове закріплення, наявність відповідної концепції і стратегії. Право жити в безпеці завжди було елементарним правом людини, необхідною умовою розвитку суспільства, запорукою людського добробуту. Серед прав людини, право на безпеку посідає особливе місце. Особливо тому, що саме сьогодні, в час існування всіляких загроз людині воно обумовлює всі інші права. Визначено, що “право людини на безпеку” відсутнє в конституціях зарубіжних держав. Конституція України визнає безпеку людини найвищою соціальною цінністю, відповідно, вона визнає за людиною право на неї.

Автор зазначає, що сутність права людини на безпеку полягає в тому, що воно є засобом задоволення інтересів людини в усіх сферах її життєдіяльності. Основними ознаками аналізованого права визначено: його загальний характер – є невід’ємною складовою конституційно-правового статусу людини й громадянина; водночас є індивідуальним суб’єктивним правом кожного; можливість його реалізації протягом усього життя; щільний зв’язок з іншими конституційними правами; гарантоване кожному й таке, що не допускає протиправних обмежень його реалізації; невід’ємність і невідчужуваність; забезпечення його реалізації всіма гілками влади. сформульовано власну дефініцію права людини на безпеку.

На основі загальнофілософського розуміння діалектичної категорії “зміст” та загальнотеоретичного уявлення про зміст суб’єктивного права дисертантом запропоновано власне бачення змісту права людини на безпеку. Проаналізувавши погляди деяких вчених щодо змісту суб’єктивного права, автор дійшов висновку, що зміст досліджуваного права окреслюється чотиричленною структурою, а саме:

Право-поведінкою, що слід розглядати як можливість уповноваженої сторони поводитись активно, здійснювати будь-які дії, що передбачені як юридичними нормами, так і не заборонені законом, спрямовані на забезпечення свого власного біологічного існування. Подібна можливість певної поведінки сприяє запобіганню конфлікту з державою, тобто усунення загрози притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності, що могла б настати у випадку вчинення особою правопорушення (злочину).

Право-вимогою, що полягає в можливості вимагати здійснення певних дій від зобов’язаного суб’єкта - вимога не спричиняти шкоди життю і здоров’ю іншій особі або утримуватись від будь-яких дій.

Право-претензією, що полягає в можливості звернутись за захистом свого порушеного права до правоохоронних органів, тобто привести в дію охоронний механізм держави. Таким чином, юридична дія громадянина слугує підставою для обов’язкового виконання певних правовідносин, однією із сторін яких буде уповноважений державний орган. В цьому випадку на державу покладається обов’язок щодо створення такого правового поля, в межах якого повинні забезпечуватись основні права і свободи людини і громадянина.

Право-користуванням, що полягає в можливості користування певним соціальним благом: повноваження здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб, свободи поведінки в межах, встановлених нормою права. Виходячи з такого змісту, право-користування відображає соціальне призначення права на безпеку.

Аналіз співвідношення права людини на безпеку з суміжними правами приводить автора до висновку, що, з одного боку, вони безпосередньо випливають із змісту даного права, з іншого – виступають як додаткові засоби, що забезпечують його ефективну реалізацію. Тут, право людини на безпеку – це комплексне, узагальнююче, інтегральне право, право на такий правопорядок, за умов якого забезпечуються (гарантуються, охороняються і захищаються) права і свободи людини.

Розділ 2 “Механізм і гарантії забезпечення права людини на безпеку” складається з чотирьох підрозділів, присвячений дослідженню теоретико-правових аспектів механізму забезпечення права людини на безпеку, гарантій права людини на безпеку, визначенню ролі органів внутрішніх справ у конституційно-правовому механізмі забезпечення права людини на безпеку.

У підрозділі 2.1. “Теоретико-правові аспекти механізму забезпечення права людини на безпеку” на основі системного, структурного та функціонального аналізу здійснюється обґрунтування загальних теоретичних положень, що стосуються конституційно-правового механізму забезпечення права людини на безпеку, розкриваються його поняття, соціально-юридична сутність і призначення, структура і функції, а також форми забезпечення права людини на безпеку, в яких втілюються основні напрями дії даного механізму.

Підкреслюється, що в юридичній науці, на сьогодні ще недостатньо ґрунтовних теоретичних розробок з питань структури, форм і функцій конституційно-правового механізму забезпечення права на безпеку як єдиного цілісного явища суспільно правової дійсності. Виходячи з зазначеного, сформульовано авторську дефініцію “конституційно-правового механізму забезпечення права людини на безпеку” – це система комплексно взаємозв’язаних і взаємодіючих передумов, засобів та чинників, за допомогою яких в умовах додержання законності створюються належні юридичні і фактичні можливості для повноцінної реалізації кожним права на безпеку, знешкоджуються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню (реалізації) можливого у повсякденне життя. Наголошується, що складові елементи конституційно-правового механізму забезпечення права людини на безпеку, до яких належить правовий статус особи, юридичні гарантії права людини на безпеку та загальносоціальні умови знаходяться між собою не у простих односторонніх зв’язках, їхні зв’язки є взаємними, тобто всі елементи даного механізму впливають один на одного.

Зазначається, що для всебічного та об’єктивного аналізу дії конституційно-правового механізму забезпечення права людини на безпеку доцільним є розгляд основних форм, у яких здійснюється безпосередній процес забезпечення права людини на безпеку. Формами забезпечення права людини на безпеку є: забезпечення реалізації права на безпеку – це форма забезпечення права на безпеку, в якій відображається діяльність щодо створення належних юридичних і фактичних умов безперешкодного і найбільш повного використання соціальних благ, опосередкованих правами і свободами, з метою максимального задоволення інтересів і потреб людини. Забезпечення охорони права на безпеку – це форма забезпечення права на безпеку, що являє собою діяльність, спрямовану на запобігання будь-яким порушенням права на безпеку шляхом витіснення негативних факторів соціального середовища, які можуть спровокувати або полегшити порушення права на безпеку. Захист права на безпеку особи – це форма забезпечення права на безпеку, яка відображає дію даного механізму, спрямовану на: припинення порушень цього права; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх здійсненні; відновлення порушеного права; притягнення особи, винної у скоєнні правопорушення, до юридичної відповідальності.

У підрозділі 2.2. “Загальні гарантії права людини на безпеку” сформульовано авторське поняття гарантій права людини на безпеку та систему гарантій забезпечення права людини на безпеку. З урахуванням новизни досліджуваного права, розгляд гарантій права людини на безпеку запропоновано розглядати, поділяючи їх на систему загальних гарантій права на безпеку, що в свою чергу включає в себе: організаційно-політичні; організаційно-соціальні; організаційно-культурні; організаційно-економічні гарантії, та юридичних. На ці види вони поділяються за сферою їх переважного застосування. Саме вони зазвичай залишаються поза увагою дослідників, що звужує межі механізму реалізації даного права людини в цілому. Організаційно-політичні гарантії визначають у чималому ступені зміст і дієвість інших гарантій. Політична організація суспільства, політичний режим, що в ньому панує, визначають потенційну можливість реалізації будь-яким членом даного суспільства своїх прав людини й громадянина. Факт множинності політичних партій, блоків та рухів з позиції їхнього впливу на процес реалізації кожною особистістю свого права на безпеку не може бути оцінений однозначно. З одного боку, плюралізм політичних партій і блоків (у тому числі опозиційних) і їхня діяльність у певній мірі зменшують ступінь ймовірності набуття державою характерних ознак тоталітаризму. З іншого боку, боротьба різних політичних об’єднань за владу в ряді випадків (особливо в період становлення багатопартійної системи) призводить до активного протистояння політичних сил у рамках вищих ешелонів державної влади, до дестабілізації суспільно-політичної обстановки, політичних конфліктів, що переростають у збройні зіткнення, в які втягуються величезні маси людей. Одночасно, з іншого боку, діяльність політичних партій, блоків та рухів, здійснювана в рамках Конституції й внутрішнього законодавства, відіграє роль загальної політичної гарантії права людини на безпеку, що сприяє реалізації цілого ряду прав людини.

Суть організаційно-соціальних й організаційно-економічних гарантій полягає в забезпеченні державою на законодавчому рівні основних напрямків в сфері соціально-економічних відносин за схемою “людина - держава”, що безпосередньо впливають на реальну можливість реалізації досліджуваного права, якими є по-перше, соціально-економічний розвиток суспільства і його рівень, принципи соціальної політики, що впроваджуються державою; по-друге, боротьба зі злочинністю і її стан; по-третє, комплекс заходів, що вживаються державою з метою створення максимально можливих сприятливих умов реалізації решти конституційних прав особи. До числа організаційно-культурних, організаційно-ідеологічних і моральних гарантій права на безпеку належать пануючі в суспільстві гуманітарні й етичні погляди, моральні норми. Визначено особливу роль духовних гарантій у реалізації права на безпеку. У цьому випадку мова йде про духовну культуру суспільства (філософія, художня література, театр та інші види мистецтва), засновану на гуманістичних принципах. З метою втілення окреслених гарантій в життя, запропоновано розробити програми підвищення рівня загальної культури і правосвідомості громадян, організувати правову освіту населення, планомірно і цілеспрямовано підвищувати правову культуру громадян, посадових і службових осіб.

У підрозділі 2.3. “Юридичні гарантії права людини на безпеку” визначено, що до системи юридичних гарантій належать такі складові елементи: нормативно-правові гарантії (міжнародно-правові і внутрішньодержавні гарантії – галузеві (конституційно-правові, кримінально-правові, кримінально-процесуальні, цивільно-правові, адміністративно-правові й кримінально-виконавчі), з урахуванням поділу за сферою впливу; процесуальні і матеріальні гарантії, за характером юридичних норм; норми-принципи, обов’язки і юридична відповідальність); організаційно-правові або інституційно-організаційні гарантії. Відзначається, що норми-принципи – це один з видів спеціалізованих норм, в яких сформульовані незаперечні вимоги загального характеру і які відносяться до всіх або більшості інститутів або норм права. Значення норм-принципів, як гарантій права на безпеку людини, полягає в тому, що вони відображають ступінь захищеності права людини, міру свободи людей та їх об’єднань, взаємопов’язаність, єдність юридичних прав і обов’язків. Юридичні обов’язки поряд з нормами-принципами і юридичною відповідальністю виступають необхідним компонентом оптимальної взаємодії держави і особистості, без яких неможливі ні збалансована правова система, ні ефективне правове регулювання, ні чіткий правопорядок, ні інші прояви суспільного життя. Юридична відповідальність посідає особливе місце в системі гарантій права на безпеку. Вона є специфічним юридичним засобом забезпечення реалізації, охорони і захисту права на безпеку. Аналіз нормативної бази України відносно гарантій забезпечення права на безпеку свідчить про необхідність удосконалення і систематизації законодавства в цій галузі. Доцільним було б прийняття Кодексу прав і свобод людини і громадянина в Україні, в якому окрема глава була б присвячена праву людини на безпеку, механізму його забезпечення, а також прийняти Закон про забезпечення безпеки людини, розробити положення, інструкції, рекомендації з цієї проблеми для всіх суб’єктів її забезпечення.

Систему інституційно-організаційних гарантій становлять: держава, органи державної влади – Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України та інші центральні органи державної виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Конституційний Суд України, органи правосуддя, органи прокуратури, міжнародні органи та організації, членом або учасником яких є Україна, політичні партії, адвокатура, громадські організації, а також засоби масової інформації. Всі інституційно-організаційні гарантії автором поділяються на дві групи. Перша – органи-гаранти загальної компетенції, друга – органи-гаранти спеціальної компетенції, а саме: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, суди загальної юрисдикції, Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і свобод людини тощо. Крім того, складовою частиною в системі організаційно-правових гарантій поряд з державними інститутами є недержавні інститути громадянського суспільства, до яких належать політичні партії, громадські організації, професійні спілки, об’єднання і засоби масової інформації. Інституційно-організаційні й нормативно-правові гарантії є взаємопов’язаними і взаємообумовленими.

У підрозділі 2.4. “Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні права людини на безпеку” розкрито особливості компетенції, форм і методів діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення права людини на безпеку і їхню роль у конституційно-правовому механізмі забезпечення права людини на безпеку.

У підрозділі встановлено багатоаспектність діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права людини на безпеку, яка включає в себе: забезпечення безпеки особи взагалі, тобто всіх громадян, що складають населення України; забезпечення безпеки осіб, що складають так звану “групу ризику”, тобто особливої категорії осіб, що обумовлено соціальним статусом в суспільстві, певною сферою діяльності, займаною посадою (наприклад, працівників сфери бізнесу). Визначено структуру механізму діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права людини на безпеку, складовими якої є такі елементи: діяльність щодо здійснення своїх функцій, компетенції, повноважень, прав і обов’язків, форм і методів з метою створення оптимальних умов для реалізації аналізованих прав і свобод; результат цієї діяльності, що виявляється у фактичному здійсненні особистого права особи. Сформульовано поняття повноважень органів внутрішніх справ щодо забезпечення права людини на безпеку. Зовнішнє практичне виявлення діяльності щодо реалізації певних функцій одержало назву форм їх здійснення. Формою діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права людини на безпеку представлено в розподілі на дві групи: правові, що включають в себе правоохоронну, нормотворчу, правозастосовчу, міжнародно-правову форми, й неправові, що складаються з організаційної, регламентуючої, економічної, соціальної, виховної, інформаційно-консультативної форм. Розкрито зміст кожної з форм. Спеціальними формами діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права людини на безпеку, що характеризуються специфічними ознаками й призначенням, є: адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча та охоронна (на договірних засадах). Зазначено, що поряд з найдосконалішими формами діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права людини на безпеку важлива роль відводиться відповідним методам. Всі методи діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права людини на безпеку пропонується поділити на дві групи: перша включає в себе пізнавально-програмуючі методи: тобто, залежно від ступеня їх застосування розрізняють загальнонаукові методи (логічний метод, який включає такі способи та прийоми, як аналіз, синтез, дедукція, порівняння, висування гіпотез та ін.; методи статистики, моделювання, експеримент, анкетування, вивчення документів, інтерв’ювання тощо) та спеціально наукові методи (метод кримінальної статистики, метод системного аналізу, метод дослідження операцій тощо). До другої належать – організаційно-регулюючі, що виступають способами, прийомами та засобами безпосереднього впливу на функціонування системи забезпечення особистої безпеки. До загальних методів впливу в даній групі належать методи переконання (стимулювання належної поведінки) та примусу (спонукання до належної поведінки), які поділяються на примус-попередження, примус-стягнення, примус-реалізацію. Конкретизація методів переконання та примусу в діяльності органів внутрішніх справ здійснюється за допомогою приватних методів (заохочення, профілактика правопорушень, покарання, індивідуальна робота, реагування на скарги, листи, пропозиції, надання допомоги в складних життєвих ситуаціях). До групи організаційно-регулюючих методів належать такі підгрупи: адміністративні (організаційно-розпорядчі), економічні, психологічні та соціально-психологічні. Методи розглядуваної групи найчастіше розподіляють за формою на адміністративно-правові (вказівки, розпорядження управляючого суб’єкта, що виражені в належній нормативно-правовій формі, обов’язкові для виконання, що гарантується силою держави) та адміністративно-організаційні (індивідуальні методи роботи, метод вдосконалення керівництва, навчання працівників органів внутрішніх справ і розповсюдження позитивного досвіду, метод інформування громадськості, ненасильницьке усунення конфліктних ситуацій). Запропоновано також метод оперативного реагування на будь-який вид загроз як метод діяльності щодо забезпечення права на безпеку. Це суворо виборчий метод, він має застосовуватися тільки в тих випадках, коли наявні не тільки загрози, але й надзвичайні ситуації, при яких загрози є масовими та зростають з великою швидкістю. Серед адміністративних методів для ефективної взаємодії суб’єктів системи забезпечення права людини на безпеку особлива значимість надається методам організації та координації.

Визначено пріоритетну роль органів внутрішніх справ у конституційно-правовому механізмі забезпечення права людини на безпеку. Важливість і значимість діяльності органів внутрішніх справ при забезпеченні права людини на безпеку обумовлюється: основними завданнями міліції, що є основним підрозділом органів внутрішніх справ; метою діяльності органів внутрішніх справ - гарантування реалізації громадянами своїх прав, свобод і законних інтересів, тобто забезпечення безпечної життєдіяльності особи.