ВИХОВАННЯ АЛЬТРУЇЗМУ У СТАРШОКЛАСНИКІВ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок із науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт, предмет, мету і задачі, методи дослідження; окреслено теоретико-методологічну основу дослідження; розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про експериментальну базу дослідження, особистий внесок здобувача, упровадження та апробацію основних результатів дисертації; відображено інформацію про публікації, структуру й обсяг дисертації.

У першому розділі – “Теоретико-методичні засади виховання альтруїзму старшокласників” – досліджено проблему виникнення й походження альтруїзму як важливого чинника гуманістично спрямованої особистості; проаналізовано основні підходи, що дають змогу пояснити природу альтруїзму–егоїзму; висвітлено стан розробленості проблеми виховання альтруїзму у філософській та психолого-педагогічній літературі, охарактеризовано ступінь її реалізації в практиці загальноосвітніх навчальних закладів радянського й пострадянського періодів; визначено критерії, показники та виявлено рівні вихованості альтруїзму в сучасних старшокласників.

Для розуміння сутності досліджуваної проблеми насамперед потрібно звернути увагу на дефініцію поняття “альтруїзм”. У філософії альтруїзм розглядають як принцип поведінки, що характеризується безкорисливою турботою про благо інших людей, співчуттям й милосердям до інших, доброчинністю, готовністю до самовідречення (самопожертви) заради добробуту й задоволення інтересів інших, любов’ю до людей, відсутністю самолюбства (Дж. Довідіо, А. Ренд, Е. Собер та інші).

У науковій психологічній літературі альтруїзм визначають як: систему ціннісних орієнтацій особистості, за якою центральним мотивом і критерієм моральної оцінки є інтереси іншої людини чи соціальної групи; непрагматично орієнтовану безкорисливу діяльність особи для задоволення потреб та прагнень інших і готовність жертвувати для них особистими інтересами; мотив надання будь-кому допомоги, не пов’язаний з власними егоїстичними інтересами (Н. Айзенберг, С. Майерс, Р. Немов та інші).

Ряд вчених (Дж. Дьюї, А. Маслоу, Р. Мей, К. Роджерс, Л. Рон, В. Франкл, Е. Фромм, Л. Хаббард) вважають, що процес становлення особистості залежить від відповідного виховання, і наголошують на необхідності виокремлення та розвитку її позитивних потенційних можливостей. Зокрема, ідеал особистості, за теорією К. Роджерса, А. Маслоу, – самоактуалізована людина, яка є гуманною (піклується про інших, завжди готова їм допомагати) і духовно розвиненою (її духовні та моральні цінності переважають над матеріальними, вона прагне до духовного зв’язку з іншими людьми, готова робити самостійні моральні висновки). За таких обставин виокремлено три важливі умови, що дозволяють оптимізувати реалізацію внутрішніх потенцій дитини у процесі її зростання: перша – турбота і сприйняття дитини такою, якою вона є, повага до неї як до особистості; друга – щирість, відвертість педагога у вираженні власних почуттів; третя – емпатія, уміння розуміти почуття дитини.

З’ясовано певну розбіжність у поглядах зарубіжних і вітчизняних учених щодо трактування терміна “альтруїзм”, оскільки частотність вживання базових складових означеного поняття є відмінною і лише частково й у кількох позиціях – спільною. Така різноплановість тлумачення пояснюється тим, що вітчизняні педагоги звертають більше уваги на безкорисливу й благодійну діяльність, доброчинність, мотиви надання допомоги, відданість інтересам інших людей.

За результатами дослідження структури поняття “альтруїзм” у працях різних учених (Д. Бетсон, М. Гоффман, Д. Кемпбел, А. Кон, Д. Кребс, Е. Мідларскі, Дж. Піліавін та інші) завдяки контент-аналізу нами виокремлено складові досліджуваного конструкту (безкорислива діяльність, турбота, допомога, відданість інтересам людей чи людства загалом, благодійна діяльність, піклування про благо інших, самовідданість, самовідречення, самопожертва, співчуття іншим, емпатія, милосердя, відсутність самолюбства, свідоме і добровільне служіння людям).

Узагальнивши сучасні наукові підходи до визначення сутності поняття “альтруїзм”, установлено, що альтруїзм – інтегративне особистісне утворення, базовими складовими якого є: безкорислива діяльність й допомога людям, готовність пожертвувати для їхнього блага особистими інтересами, піклування про потреби, добробут інших, доброчинність.

У ході дослідження доведено наявність значних розбіжностей у висвітленні і здійсненні виховання альтруїзму, що певною мірою пов’язано з недостатнім практичним утіленням розроблених теоретичних засад виховання гуманістично, зокрема альтруїстично спрямованої особистості.

З’ясовано, що для системи виховання радянського періоду характерною була цілеспрямована робота з утвердження високих моральних цінностей і переконань; виховання загальнолюдських якостей, колективізму. Водночас цій системі були властиві й певні недоліки: нівелювання духовних цінностей і національних пріоритетів; недостатність акцентування уваги на вихованні альтруїзму й використанні гуманістичного підходу у виховному процесі.

Дослідження дало змогу встановити, що система виховання періоду незалежності вирізняється гуманістичною й національною спрямованістю; сьогодні набуває значення розвиток духовності з урахуванням християнських цінностей; педагогічна громадськість дедалі частіше наголошує на альтруїстичних взаєминах у суспільстві, на гармонійному поєднанні родинного й шкільного виховання, розвитку творчого потенціалу особистості.