ЛІЦЕНЗУВАННЯ ЯК АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ

Краткое описание

Зміст

ВСТУП 3
Розділ 1 11
ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ЯК АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ 11
1.1. Поняття та юридичний зміст ліцензування 11
1.2. Загальна характеристика підстав введення ліцензування в Україні та за її межами 33
1.3. Класифікація ліцензій та її юридичне значення 51
1.4. Дія ліцензій у часі, просторі і по колу осіб 64
1. 5. Правовий режим ліцензування та суміжні правові режими 80
Попередні висновки до першого розділу 91
Розділ 2 94
ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ЗМІСТ ЛІЦЕНЗІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ 94
2.1. Ліцензійне провадження в структурі адміністративного процесу 94
2.2. Стадії і види ліцензійного провадження 105
2. 3. Нагляд і контроль у сфері ліцензування 121
Попередні висновки до другого розділу 135

Розділ III 138
ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ Й УМОВ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ЮРИДИЧНИХ І ФІЗИЧНИХ ОСІБ 138
3.1. Поняття та сутність примусових заходів, що застосовуються за порушення порядку й умов ліцензування 138
3. 2. Відповідальність власника ліцензії (ліцензіата) і особи, яка здійснює діяльність без ліцензії 147
Попередні висновки до третього розділу 164
ВИСНОВКИ 167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 173

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В умовах формування ринкової економіки джерелом підвищення добробуту громадян все частіше стає підприємницька ініціатива, але ефективність її здійснення досить часто залежить не тільки від здібностей, фінансових можливостей підприємця, але й від роботи органів виконавчої влади всіх рівнів та належного нормативно-правового забезпечення реалізації вказаних процесів.
Демократичні процеси, які відбуваються в нашій державі є передумовою для переорієнтації напрямку функціонування всього державного механізму, який покликаний не лише управляти суспільством, а здійснювати це, забезпечуючи механізми реалізації та захисту прав людини, як найвищої соціальної цінності в нашій державі. Виходячи з цього, вважаємо що всі адміністративно-правові інститути повинні розглядатися через призму забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина. Ліцензування як окремий адміністративно-правовий інститут не є винятком з цього правила.
Введення інституту ліцензування в Україні пов’язано з необхідністю регулювання відносин держави і суб’єктів підприємництва, діяльність яких потребує спеціального контролю. Тому досить часто саме наявність ліцензії є тим фактором, який дозволяє серед багатьох господарюючих структур знайти саме ту, яка працює на ринку товарів та послуг цивілізовано, з дотриманням встановлених державою вимог і стандартів.
Безпосередню основу адміністративно-правового інституту ліцензування складає добровільний вступ суб’єкта, якого не наділено владними повноваженнями, у сферу адміністративно-правових відносин, усвідомлене і бажане виконання адміністративних обов’язків, які на нього покладаються відповідно до вимог чинного законодавства України.
Введення інституту ліцензування пов’язано не тільки з розширенням правового статусу громадян, але і з введенням численних спеціальних обов’язків і заборон, невиконання яких може привести до втрати такого статусу. У зв’язку з цим перевага відомчої нормотворчості в цій сфері управління є небажаною. Законами повинні бути урегульовані основні права й обов’язки громадян і юридичних осіб у ліцензійних відносинах, види, підстави і порядок застосування заходів відповідальності за порушення умов і порядку ліцензійної діяльності.
Необхідність дослідження ліцензування викликана тим, що в теоретичних надбаннях цьому інституту приділялася недостатня кількість уваги. На початку 90-х років, із здобуттям Україною незалежності та бурхливого розвитку інституту приватної власності, були зроблені спроби обґрунтування поняття ліцензування та підстав його здійснення. Розвиток цих ідей знайшов своє відображення в роботах В. Авер’янова, Ю. Битяка, С. Вітвицького, З. Гладуна, Є. Додіна, Р. Калюжного, М. Кучерявенка, А. Клюшниченка, В. Новосьолова, О. Олейника, І. Пастуха, П. Пацурківського, В. Поповича, Л. Савченко, Н. Саніахметової, О. Шеваріхіна, Ю. Шемшученка, В. Шкарупи та інших учених, положення яких було проаналізовано та враховано автором в ході дисертаційного дослідження.
Разом з тим, багато питань сутності ліцензування розглядалися лише частково, з позицій відомчого регулювання, а також з точки зору місця ліцензування серед схожих правових режимів.
Таким чином, недостатність теоретичних розробок із вказаної тематики, наявність прогалин в законодавстві, незаперечне науково-теоретичне і практичне значення та актуальність теми обумовлюють необхідність її поглибленого дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження тісно пов’язаний з адміністративною реформою в Україні, затвердженою Указом Президента України “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998 р. № 810/98 зі змінами, внесеними Указом Президента України від 10 вересня 1998 р. № 1000/98 та від 21 вересня 1998 р. № 1048/98, яка ставить за мету удосконалення системи і структури державних органів, приведення їх у відповідність до сучасних вимог і умов. Робота виконана в межах Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 2004-2009 рр. Та в рамках планів досліджень Національної академії державної податкової служби України, зокрема теми кафедрального дослідження “Організаційно-правові аспекти правоохоронної діяльності у сфері оподаткування” (номер державної реєстрації 0105U000657).
Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження сутності ліцензування як окремого інституту адміністративного права, що включає в себе з’ясування його поняття, ознак та юридичного змісту, сутності, прогалин та протиріч чинного законодавства України з питань ліцензування; розробка рекомендацій щодо удосконалення нормативно-правового регулювання ліцензійних процесів, пов’язаних із визначенням правового статусу суб’єктів господарювання, які працюють на основі ліцензії; покращення практичної діяльності органів, що здійснюють ліцензійну й контрольно-наглядову діяльність за дотриманням законодавства у цій сфері.
Виходячи зі змісту поставленої мети, у рамках даної роботи підлягали вирішенню наступні завдання:
- визначення поняття і сутності ліцензування як окремого інституту адміністративного права;
- дослідження ліцензування як правового режиму і виокремлення його від суміжних правових режимів;
- розгляд ліцензування як особливої форми контролю за порядком набуття спеціального правового статусу, умовами його реалізації та юридичними наслідками припинення діяльності, що підлягає ліцензуванню;
- дослідження засад, порядку і підстав введення ліцензійного режиму;
- обґрунтування поняття та класифікація видів ліцензій та практичне значення такої класифікації;
- характеристика ліцензійного провадження як окремого виду адміністративного процесу;
- аналіз видів та умов застосування примусових заходів до суб’єктів ліцензійної діяльності за порушення умов та порядку ліцензування;
- розробка науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалювання законодавства в сфері ліцензування.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у процесі господарювання і обумовлені необхідністю наявності у суб’єкта господарювання ліцензії на передбачений законодавством вид господарської діяльності.
Предметом дослідження є правові приписи, які регулюють особливості становлення, розвитку та здійснення ліцензування як адміністративно-правового інституту, що практично реалізовується у сфері господарювання.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання, що ґрунтуються на принципах глибокого, всебічного та об’єктивного аналізу адміністративно-правового інституту ліцензування. Автором використані як загальні, так і спеціальні методи дослідження предмета. Перша група методів найбільш повно представлена загальнонауковим діалектичним та формально-логічним методами пізнання, які дозволили дослідити проблематику ліцензування в єдності соціального змісту та юридичної форми, а також забезпечили системність в аналізі правових явищ (підрозділи 1.1., 1.5.). Автором також використані спеціальні методи. Зокрема, метод системного аналізу та порівняльно-правовий метод застосовувалися з метою співставлення різних нормативних актів, норми яких регулюють порядок та особливості ліцензування окремих видів діяльності (підрозділи 1.2., 1.4.). Історичний метод застосовувався для вивчення розвитку законодавства щодо особливостей провадження окремих видів діяльності, які потребують обмеження (підрозділ 1.2.). За допомогою використання філософського та логіко-семантичного методів поглиблено понятійний апарат, визначені окремі ключові категорії (підрозділи 1.1., 2.1., 3.2.).
Безпосередню наукову базу склали праці вчених з адміністративного та суміжних галузей права А. Альохіна, Д. Бахраха, В. Горшенєва, І. Голосніченка, І. Дюрягіна, Ж. Іонової, Ю. Козлова, А. Коренєва, О. Крупчана, Б. Лазарєва, В. Манохіна, В. Новосьолова, А. Ноздрачова, О. Олейника, В. Олефіра, Г. Петрова, О. Рябченко, Н. Саліщевої, Л. Савченко, В. Сорокіна, Ю. Тихомирова, В. Шкарупи, В. Щербини й інших учених.
Нормативну основу дослідження склали Конституція України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Цивільний, Митний, Кримінальний, Господарський кодекси України, закони України, укази і розпорядження Президента України, галузеве законодавство України, відомчі та інші нормативно-правові акти, що регулюють ліцензійні відносини.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є одним із перших в Україні комплексних досліджень, яка присвячена науковим розробкам становлення, розвитку та реалізації механізму адміністративно-правового інституту ліцензування.
Дисертантом на захист виносяться наступні теоретичні положення і практичні висновки, що характеризують наукову новизну здійсненого дослідження:
1. Уперше визначено сутність ліцензування як адміністративно-правового інституту.
2. Доведено, що інститут ліцензування має комплексний характер, оскільки поєднує норми адміністративного і цивільного права, де наявність ліцензії є підставою для виникнення правоздатності і майнових відносин при здійсненні окремих видів господарської діяльності.
3. Обґрунтовано підстави виникнення і реалізації адміністративних відносин по ліцензуванню окремих видів господарської діяльності, а також їх значення для суб’єктів підприємницької діяльності.
4. Розроблено та охарактеризовано комплексну класифікацію ліцензій за різними критеріями: за юридичною силою, за терміном дії, за способом дозволу, визначеним в ліцензії, за суб’єктами ліцензування тощо.
5. Удосконалено: поняття ліцензії – як документа державного зразка, що може видаватися виключно уповноваженими на те державними органами; та поняття ліцензування – як окремого виду адміністративного процесу, який провадиться згідно процедури, яка визначена законодавством і тільки спеціально уповноваженими державними органами.
6. Дістала подальшого розвитку класифікація адміністративних проваджень, зокрема, запропоновано нову підставу класифікації адміністративних проваджень - за юридичними наслідками, вираженими у властивій для них формі. У зв’язку з цим виділяється ліцензійне провадження як самостійний вид адміністративного процесу.
7. Запропоновано ряд заходів, спрямованих на поліпшення роботи державних органів у сфері ліцензування: обґрунтовано необхідність збільшення періодичності проведення планових контрольних перевірок за діяльністю ліцензіатів, яким ліцензія на провадження визначених видів діяльності була видана на строк до трьох років включно та уніфікувати систему документів дозвільного характеру.
8. Сформульовано ряд змін до законодавчих актів з питань регулювання адміністративно-правового інституту ліцензування. Зокрема, обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення права органу ліцензування відмовити здобувачу в реєстрації заяви на заняття визначеним видом господарської діяльності, а здобувачу – право оскаржити таку відмову в адміністративному чи судовому порядку; пропонується закріпити процесуальні строки проведення контрольних перевірок за діяльністю ліцензіатів та строки провадження окремих процесуальних дій при розгляді і вирішенні справи про видачу ліцензії на право заняття визначеним видом господарської діяльності чи відмови у видачі ліцензії. До переліку адміністративних стягнень, які застосовуються до суб’єктів господарювання, що порушують чинне ліцензійне законодавство, пропонується закріпити і таку санкцію, як заборона протягом визначеного строку займатися певним видом господарської діяльності, відкликання та анулювання ліцензії; пропонується визначити в законі види ліцензій та перелік операцій, які повинні здійснюватися на їх основі та закріпити перелік суб’єктів ліцензійного провадження і визначити їх адміністративно-правовий статус.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення дисертаційного дослідження спрямовані на розвиток науково-обґрунтовану реалізацію конституційних прав громадян на незаборонену законом господарську діяльність та створення теоретичної бази для реформування ліцензійного законодавства. Викладені та обґрунтовані в дисертації положення, висновки і пропозиції можуть бути використані:
- у законотворчій діяльності по удосконалюванню діючого законодавства в сфері господарської діяльності, що потребує ліцензування і при розробці комплексного кодифікованого нормативного акта про ліцензування окремих видів діяльності;
- у правозастосовчій практиці органів, що здійснюють ліцензування, при удосконалюванні контрольно-наглядової діяльності органів ліцензування й інших контролюючих органів за суб’єктами господарювання, діяльність яких потребує наявності ліцензії;
- в удосконаленні теоретичних питань, пов’язаних із здійсненням ліцензійного провадження як самостійного виду адміністративного процесу;
- у навчальному процесі при підготовці відповідних розділів підручників та посібників з адміністративного права та теорії управління; при викладанні курсів “Адміністративне право”, „Господарське право”, „Адміністративний процес” у юридичних навчальних закладах, а також на курсах підвищення кваліфікації практичних працівників; у науково-дослідній роботі студентів, курсантів, слухачів тощо;
- при проведенні правового всеобучу громадян з метою підвищення рівня правової культури та правосвідомості населення.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано особисто, всі сформульовані положення та висновки обґрунтовані на підставі самостійних досліджень. Ідеї та розробки Шкарупи В.К., у співавторстві з яким була підготовлена стаття, у дисертації не використовувалися.
Апробація результатів дослідження. Основні висновки і положення дисертації, викладені в публікаціях автора, доповідалися на всеукраїнській науково-практичній конференції “Захист соціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавство України” (м. Київ, 12 березня 2004 року), міжвузівській науково-практичній конференції “Історико-правові та соціально-економічні аспекти розвитку суспільства” (м. Чернігів, 26 березня 2004 року), міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу (м. Ірпінь, 16 квітня 2004 року)” та щорічній науково-практичній конференції „Запорізькі правові читання” (м. Запоріжжя, 30 червня – 1 липня 2004 року).
Публікації. Основні теоретичні положення дисертації викладені в дев’яти публікаціях, шість з яких – у фахових виданнях ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, що включають 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 187 сторінок, з них основного – 173 сторінки, перелік використаних джерел – 14 сторінок (163 найменування).

Список литературы

ВИСНОВКИ

В ході виконання дисертаційного дослідження, яке було здійснено на основі аналізу чинного законодавства України з питань ліцензування, сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, які, на нашу думку, повинні сприяти удосконаленню як інституту ліцензування в цілому так і адміністративно-правового регулювання і практичного здійснення ліцензування господарської діяльності.
Введення інституту ліцензування в Україні обумовлено змінами в характері впливу держави на суспільні відносини, що складаються у сфері економіки. Саме ліцензування досить часто виступає тим реально діючим механізмом, який спрямований на захист та реалізацію прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб в умовах ринкової економіки. Проникаючи в різні сфери виробничої та комерційної діяльності, воно дає можливість дотримуватися балансу інтересів споживачів, підприємців і держави. Без цієї “візитної картки” ринкової економіки неможливо уявити існування нашого суспільства в сучасних умовах.
Органи виконавчої влади, фізичні та юридичні особи мають досить велику кількість повноважень у сфері ліцензійної діяльності, але ці повноваження не завжди чітко окреслені на рівні нормативних актів України. Виходячи з цього, а також аналізуючи чинне законодавство про ліцензування, вважаємо за необхідне закріпити в Законі України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” наступні права громадян:
1. Право на одержання ліцензії для здійснення відповідного виду господарської діяльності.
2. Право вимагати кваліфікованого вирішення питання про вин видачу ліцензії і визначення обґрунтованих ліцензійних умов.
3. Право відмовитися від провадження діяльності, зазначеної в ліцензії, а також право відкликати раніше подану заяву про видачу ліцензії на будь-якій стадії ліцензійного провадження.
4. Право на ведення справ через представника у тих випадках, коли особиста присутність заявника не є необхідною.
Виходячи з того, що ліцензійне провадження є одним з видів адміністративного провадження, вважаємо за необхідне закріпити в законодавстві України перелік учасників ліцензійного провадження, їх процесуальні права та обов’язки, види підвідомчості справ про видачу ліцензій, особливості процедури доказування в ліцензійному процесі, види доказів, які можуть бути застосовані в ході ліцензійного провадження тощо. Крім того, Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” повинен містити статтю, норми якої дозволяли б органам ліцензування у визначених випадках виносити рішення про припинення провадження у справі, а здобувачам ліцензії – процесуальне право оскаржувати таке рішення в судовому порядку.
Діяльність ліцензіата на ринку товарів і послуг не завжди здійснюється в межах, визначених чинним законодавством нашої держави. Але наслідки таких порушень можуть бути дуже різними. Виходячи з цього, а також враховуючи тяжкість вчиненого правопорушення в галузі ліцензування, крім припинення дії ліцензії, а також анулювання останньої, на нашу думку, необхідно надати органу ліцензування право виносити офіційне попередження ліцензіату про усунення виявлених порушень ліцензійних вимог.
З метою недопущення правопорушень з боку органів ліцензування при накладенні стягнень на ліцензіатів, вважаємо за необхідне визначити на рівні Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” мінімальних та максимальних строків усунення порушень ліцензійних умов, виявлених в ході проведення планових чи поза планових перевірок. Закріплення на законодавчому рівні таких строків дозволило б урівноважити правове становище різних суб’єктів господарювання та не допустити зловживань з боку органів, що здійснюють ліцензування.
Наявність ліцензії у суб’єкта господарювання вказує на те, що він працює на ринку товарів і послуг легально та цивілізовано, що його діяльність контролюється уповноваженими на те державними органами. Але, якщо факт наявності ліцензії не приховується від споживача, то факт її відсутності не завжди може бути відомий останньому. А тому ми пропонуємо зобов’язати органи які здійснюють ліцензування визначених видів господарської діяльності, періодично друкувати в офіційних виданнях України перелік суб’єктів господарювання, які з тих чи інших причин втратили право на здійснення ліцензійних видів господарської діяльності.
Сьогодні чинне законодавство України містить досить значний перелік дозвільних документів, що створює суттєві незручності при визначенні порядку їх видачі, права користування ними тощо. Тому ми вважаємо за необхідне підтримати точку зору тих авторів, які вказують на необхідність уніфікації системи дозвільних документів, а для тих підприємців та інших осіб, які бажають отримати більш детальну інформацію про порядок, умови, підстави та особливості здійснення ліцензування, при органах виконавчої влади, які безпосередньо здійснюють ліцензування створити комерційні консультаційні центри, завданням яких було б надання відповідної інформації.
Крім того, ми вважаємо, що інформаційні технології повинні більш широко застосовуватися і в галузі ліцензування. Зокрема, з метою попередження правопорушень у вказаній сфері, ліцензіари повинні мати у своєму розпорядженні інформаційну базу даних про ліцензіатів, види діяльності, які “користуються найбільшим попитом” серед останніх, про характер та умови вчинення правопорушень у ліцензійній сфері тощо. Існування такої всеукраїнської інформаційної мережі дозволило б здійснювати більш якісний контроль за діяльністю суб’єктів господарювання.
Так як органи ліцензування не мають фінансових та кадрових можливостей здійснювати планові та поза планові перевірки діяльності ліцензіатів, ми вважаємо що до цього процесу необхідно залучати й окремі державні органи, які не займаються ліцензуванням. Так, органи державної податкової служби в ході проведення перевірок правильності та своєчасності сплати податків та інших обов’язкових платежів до державного та місцевих бюджетів України можуть виявляти підприємців, які працюють без ліцензії, мають ліцензії не на всі види діяльності, які вони фактично здійснюють тощо – повинні повідомляти органи ліцензування про виявлені порушення. Така взаємодія різних державних органів сприятиме, на нашу думку, утвердження законності та дисципліни в державному управлінні.
Проведення контрольних перевірок досить часто має негативні наслідки для ліцензіатів у вигляді призупинення чи анулювання дії ліцензії. Але порушення ліцензійних умов можуть впливати на діяльність інших підприємців, фізичних і юридичних осіб, держави в цілому. Тому, ми вважаємо, що серед санкцій, які застосовуються до ліцензіатів – порушників ліцензійних вимог, крім адміністративних санкцій повинні застосовуватися і санкції матеріального характеру у вигляді відшкодування завданої шкоди фізичним та юридичним особам, а також державі.
З метою створення ефективної системи контролю у сфері ліцензування необхідно нормативно закріпити систему гарантій, яка можу бути подана в такому вигляді: встановлення чіткого правового статусу учасників контрольної діяльності; належний рівень врегулювання процедури проведення контролю; підконтрольність, підзвітність і піднаглядність самих контролюючих органів; встановлення адміністративної відповідальності за неналежне здійснення контрольної діяльності.
Порядок видачі ліцензій може бути простим, ступінчастим та прискореним. Ступінчастий (східчастий) порядок видачі ліцензій може застосовуватися там і тоді, коли є необхідність дотримання здійснення різного роду попередніх дозвільних процедур, які пов’язані з проведенням атестації фізичних осіб, безпосередніх виконавців ліцензійної діяльності.
Поряд з простим та ускладненим східчастим порядком видачі ліцензій, вважаємо, що має право на існування ще один вид ліцензійного провадження - прискорене провадження по видачі ліцензій. Особливістю такого провадження є те, що за його підсумками видається ліцензія як адміністративний акт, який тільки підтверджує (але не надає) раніше отримані суб’єктами правомочності на ліцензовану господарську діяльність. Видача ліцензій в прискореному порядку може мати місце тільки тоді, коли орган ліцензування впевнений у наявності у здобувача відповідної кваліфікації та досвіду роботи у визначеній сфері.
На жаль, Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” недостатньо регулює питання процесуальних строків здійснення тих чи інших юридично значимих дій. Тому ми вважаємо за необхідне здійснити нормативне закріплення процесуальних строків провадження окремих стадій ліцензійного провадження (крім контрольного провадження, де це практично неможливо внаслідок того, що воно здійснюється як у процесі провадження ліцензійної діяльності, так і після її закінчення). Визначення часових рамок здійснення окремих процесуальних дій дозволило б, на нашу думку, визначити загальні часові рамки тривалості ліцензійного провадження, здійснювати більш якісний контроль за органами ліцензування, не давало б можливості останнім невиправдано затягувати процес. Крім того, у випадку порушення визначених строків заявник отримав би право на відшкодування завданої шкоди, що сприятиме реалізації конституційного положення про відповідальність держави перед особою.
Виходячи з того, що відповідальність за порушення ліцензійних вимог та умов є адміністративною відповідальністю, ми підтримуємо точку зору тих авторів, які вказують на необхідність визнати юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності та застосовувати до них окремі стягнення, передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення України.
Взагалі, питання відповідальності за порушення ліцензійного законодавства є сьогодні найменш урегульованими чинним законодавством України. Тому ми вважаємо, що у Законі України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” повинні бути визначені поняття та система спеціальних суб’єктів адміністративної відповідальності, а також передбачені як основні чи додаткові види покарань відкликання та/або анулювання ліцензій за порушення ліцензійних умов.
На наш погляд, необхідно також регламентувати правила застосування превентивних заходів в ході притягнення до відповідальності, введення спеціальних правил звільнення від відповідальності у випадку добровільного та повного усунення наслідків допущених порушень.
Законодавство України також повинно містити інститут застосування примусових заходів відбудовного характеру, пов’язаних з відшкодуванням завданої шкоди здобувачу ліцензії чи ліцензіату у зв’язку з необґрунтованою відмовою у видачі ліцензії, її неправомірним анулюванням, призупиненням чи відкликанням. На жаль, у законодавстві України система таких заходів не передбачена.
Таким чином, можна стверджувати, що ліцензування як адміністративно-правовий інститут відіграє дуже важливу роль в реалізації прав і свобод громадян, виступає однією з форм адміністративного спливу на суб’єктів господарювання в демократичному суспільстві. Отже, удосконалення правових основ здійснення ліцензування є однією з гарантій забезпечення прав і свобод громадян в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 1990.– № 31.– Ст. 429.
2. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 1996.– № 30.– Ст. 142.
3. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11.
4. Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р. №15-93 // ВВР України. – 1993. - №17. – Ст.. 184.
5. Закон України “Про адвокатуру” від 19.12.92 // ВВР України, 1993, №9, Ст. 62.
6. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121 // ВВР України, 20015-6 Ст. 30. Зі змінами, внесеними згідно із Законом № 2740 від 20.09.01, ВВР України, 2002, №5, Ст.. 30.
7. Закон України “Про біженців” від 21.06.01 №2557 // ВВР України. – 2002, №47.- Ст. 250.
8. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 05.04.01 // ВВР України, 1999, № 42-43, Ст. 378
9. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” // ВВР України. – 1992. - № 31. – Ст.. 440.
10. Закон України “Про власність” // ВВР України. – 1991. - № 20. – Ст. 249.
11. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про підприємництво” // ВВР України. – 1998. - № 17. – Ст. 80.
12. Закон України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” від 19.12.95 р. // ВВР України, 1995, 346. Ст.. 345.
13. Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 2000.– № 36.– Ст. 299.
14. Закон України “Про Національну Раду з питань телебачення та радіомовлення” від 23.09.97 р. // ВВР України, 1997, №48, Ст. 296.
15. Закон України “Про підприємництво” // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 1991.– № 14.– Ст. 168.
16. Закон України “Про підприємства” // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 1991.– № 24.– Ст. 272.
17. Закон України “Про страхування” від 07.03.96 р. // ВВР України, 1996, №18, Ст. 78.
18. Закон України від 25.04.1996 р. № 148/96-ВР “Про внесення змін і доповнень у Кодекс України про адміністративні правопорушення” // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 1996.– № 25.– Ст. 104.
19. Закони про приватну фабрично–заводську промисловість / під ред. Гутцайт Д.І.– М., 1913.– 120 с.
20. Земельний кодекс України від 25.10.2001 // ВВР України. - 2002. - №3. - Ст. 27
21. Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на виготовлення і реалізацію хімічних речовин, затверджена наказом міністра промисловості України від 11 липня 1995 року. № 133.
22. Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на використання радіочастот, умови та правила здійснення цієї діяльності і контроль за їх дотриманням, затверджена наказом Ліцензійної палати України та Державного комітету зв’язку України від 3 березня 1998 року №31/1049.
23. Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності незалежно від форм власності ліцензій на виробництво, передачу і постачання електричної енергії, затверджена постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 15 листопада 1995 року №9.
24. Інструкція про порядок здійснення контролю за діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності, які надають послуги з охорони власності, охорони громадян, а також за діяльністю служб охорони підприємств та організацій усіх форм власності, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 14.04.98 №257 // Офіційний вісник України. – 1998. № 21.
25. Кодекс про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 1984.– Дод. до № 51.– Ст. 1122.
26. Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях от 30.12.01 № 195-Ф3 // РОССИЙСКАЯ ГАЗЕТА ОТ 31.12.01 № 256.
27. Концепція розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності по її видах // Постанова Кабінету Міністрів України від 23.09.96 р. № 1164.– К., 1996.
28. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР).– 2001.– № 25-26.– Ст. 131.
29. Митний кодекс України від 11 липня 2002 року // ВВР України, 2002, № 38, Ст. 288.
30. Положение о порядке дачи предписания, ограничения, приостановления и отзыва лицензии на осуществление страховой деятельности. Утверждено приказом Росстрахнадзора от 16.03.94г. № 02-02/03. // Бюллетень нормативных актов министерств и ведомств Российской Федерации. 1994. № 7.
31. Положение о порядке контроля за деятельностью специализированных инвестиционных фондов приватизации и управляющих этих фондов, так же приостановлении действия и отзыва выданных им лицензий. // Экономика и жизнь. 1994. №30.
32. Положение о порядке лицензирования пользования недрами. Утверждено Постановлением Верховного Совета Российской Федерации от 15.07.92г. // Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации. 1992. № 24. Ст. 1320.
33. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. за №275.
34. Положення про порядок оформлення надання статусу біженця. Затверджене наказом Міністра України у справах національностей та міграції від 11 квітня 1996 року №2.
35. Про внесення змін і доповнень у Положення про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності // Збірник Постанов Уряду (ЗПП).– 1995.– № 2.– Ст. 48.
36. Про внесення змін та доповнень до наказу МВС України від 30.08.1993 р. № 534 “Про виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.08.1993 р. № 615 “Про заходи щодо вдосконалення охорони об'єктів державної та інших форм власності” та наказу МВС України № 812 від 22.12.1993 р. “Про затвердження складу комісії з питань розгляду матеріалів та видачі ліцензій суб'єктам підприємницької діяльності, які надають послуги по охороні державної, колективної та приватної власності, монтажу, ремонту і профілактичному обслуговуванню засобів охоронної сигналізації” // Наказ МВС України від 28.02.1994 р. № 112.– К., 1994.
37. Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності // Указ Президента України від 23.07.98 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 30.
38. Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності // Указ Президента України від 20.05.99 // Офіційний вісник України. – 2999. - № 20.
39. Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва // Указ Президента України від 22.01.2000 // Офіційний вісник України. – 2000. - № 1.
40. Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з проектування, монтажу, технічного обслуговування засобів протипожежного захисту та систем опалення, оцінки протипожежного стану об'єктів і Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з проведення випробувань на пожежну небезпеку речовин, матеріалів, будівельних конструкцій, виробів і обладнання, а також пожежної техніки, пожежно–технічного озброєння, продукції протипожежного призначення на відповідність встановленим вимогам // Наказ Державного Комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства внутрішніх справ України від 23.01.2001 р. № 14/51.– К., 2001.
41. Про затвердження переліку органів ліцензування // Постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698.– К., 2000.
42. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади // Указ Президента України від 15 грудня 1999 року № 1573/99 // Урядовий кур’єр. – 1999. 17 грудня.
43. Про Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України // Указ Президента України від 28.03.95 р. № 264/95. – К., 1995.
44. Про Ліцензійну палату України // Указ Президента України від 07.02.1997 р. № 104/97 // Урядовий кур’єр. – 1997.– 15 лютого.
45. Про перелік робіт з підвищеною небезпекою // Наказ Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 30.11.1993 р. № 123.– К., 1993.
46. Про перелік товарів, щодо експорту яких встановлюється режим ліцензування і квотування на 1992 рік // Постанова Верховної Ради України від 12 травня 1992 року № 2332-ХІІ.
47. Про питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва // Указ Президента України від 25.05.2000. // Офіційний вісник України. – 2000. - № 22.
48. Про Положення про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності // Постанова Кабінету Міністрів України № 316 від 17.05.1994 р. // Збірник Постанов Уряду (ЗПП).– 1994.– № 9.– Ст. 221.
49. Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності і про розмір плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємництва // Постанова Ради Міністрів УРСР від 15.04.1991 р. № 99 // Збори Постанов Уряду УРСР (СПП).– 1991.– № 5.– Ст. 37.
50. Про порядок ліцензування підприємницької діяльності // Постанова Кабінету Міністрів України від 3.07.1998 р. № 1020 // Урядовий кур’єр. – 1998.– 16 липня.
51. Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу // Постанова Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 р. № 1755.– К., 2000.
52. Про умови надання комерційним банкам ліцензій на право здійснення операцій з валютними цінностями // Витяг з протоколу засідання Правління Національного банку України №23 від 22.04.93.
53. Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності // Указ Президента України від 03.02.98 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 5.
54. Таможенный кодекс Российской Федерации от 28.05.03 // Российская газета от 03.06.03 № 106.
55. Федеральный Закон “О лицензировании отдельных видов деятельности” от 16.09.98 // Собрание законодательства Российской Федерации. 1998. №39. Ст. 4857.
56. Цивільний кодекс України // ВВР України, 2003, №№40-44. Ст.356.
57. Аверьянов В.Б., Крупчан А.Д. Аппарат государственного управления. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 56 с.
58. Агапов А.Б. Учебник административного права. – М.: Городец, 1999. – 558 с.
59. Адміністративне право України: Підручник для юридичних вузів і факультетів / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Паращук та ін. За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.
60. Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. М. 1989. – 287 с.
61. Алексеев С.С. Общая теория права. Т. 2. – М., ЮЛ, 1982. – 360 с.
62. Алехин А. П., Кармолицкий А. А., Козлов Ю. М. Административное право Российской Федерации. М. 1999. – 672 с.
63. Алехин А.П., Козлов Ю.М. Административное право. М. – 1995.
64. Алфредо К. Нетто. О банковской системе Бразилии. // Деньги и кредит. 1994. №8. с. 15-22.
65. Андреев В.К. Проблемы правосубъектности в предпринимательской деятельности // Правовое регулирование предпринимательской деятельности / под ред. Лаптева В.В.– М.: ИГПАН, 1995.– 94 с.
66. Антонович А.Я. Курс государственного благоустройства (полицейского права).– Киев, 1890.– Т. 2.– 410 с.
67. Архипов А., Городецкий А., Михайлов Б. Экономическая безопасность: оценки, проблемы, способы обеспечения. // Вопросы экономики. 1994. № 12. с. 35-41.
68. Балыбердин А. С. От лицензирования предприятий к лицензированию специалистов. // Экономика и жизнь. 1997. № 10. - с. 43-49
69. Бахрах Д. Н. Административное право. М. -1996. – 406 с.
70. Бахрах Д. Н. Советское законодательство об административной ответственности. Пермь. 1969.
71. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов. – М.: БЕК, 1993. – 355 с.
72. Беляев И.Д. История русского законодательства. Серия “Мир культури, истории и филосифии”. / СПб.: Издательство “Лань”, 1999. – 640 с.
73. Береславський С., Сегеда С. Ліцензування господарської діяльності. – К. – 2001. – 88 с.
74. Большая советская энциклопедия. - М.: Сов. энциклопедия, 1975. – Т. 22. – 627 с.
75. Боннер А.Т., Квиткин В.Т. Судебный Контроль в области государственного управления. Издательство МГУ, 1973, - 112 с.
76. Братко А. Г. Запреты в советском праве. Саратов. 1979.
77. Вітвіцький С.С. Державний контроль у сфері ліцензійної діяльності. – Харків, 2004. – 164 с.
78. Галаган И. А. Административная ответственность в СССР (процессуальное регулирование). Воронеж. 1976.
79. Галянтич М., Левшукова Н. Ліцензування підприємницької діяльності (деякі проблеми) // Право України. 1993, №5-6, с.27-29
80. Гладун З.С. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 579 с.
81. Горшенев В. М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. - М. “Юрид.лит.”. - 1972. – 256 с.
82. Горшенев В. М., Шахов И. В. Контроль как правовая форма деятельности. - М. - 1987. – 176 с.
83. Государственное управление: проблемы теории, истории и практики преподавания. Ростов-на-Дону. – 1993. – 87 с.
84. Граждансоке право. В 2-х т. Т. 1. Учебник / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд., перераб .и доп. – М.: Изд-во БЕК, 2003. – 816 с.
85. Додин Е. В. Доказательства в административном процессе. - М., “Юридическая литература” - 1973. – 192 с.
86. Додин Е.В. Доказывание и доказательства в правоприменительной деятельности органов советского государственного управления. – К., Вища школа, 1976. – 128 с.
87. Дюрягин И. Я. Применение норм советского права. Свердловск. 1973.
88. Еропкин М. И., Попов Л. Л. Административно-правовая охрана общественного порядка. - Л. - 1973. – 328 с.
89. Еропкин М. И. Государственное управление в области охраны общественного порядка. - М. - 1972. – 215 с.
90. Еропкин М.И. Административное принуждение // В сб. Методы и формы государственного управления. – М. – 1977. – С. 105-128.
91. Иванова З.Д. Юридические факты и возникновение субъективных прав граждан // Советское государство и право. – 1980. – №2, с. 34-36.
92. Ивановский В.В. Учебник административного права.– Казань, 1911.– 506 с.
93. Ионова Ж.А. Правовые проблемы легитимации предпринимательства. // Государство и право. – 1997. - №5. – с. 46-50.
94. Козлов Ю. М. Основы советского административного права (Пособие для слушателей). - М. : Знание, 1989. – 207 с.
95. Козлов Ю.М. Административные правоотношения. – М., “Юрид. лит.”, 1976. – 184 с.
96. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.6 Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
97. Коментар до Конституції України. К. – 1996. – 376 с.
98. Коуз Рональд. Фирма, рынок и право / Пер. с англ. Б. Пинскер, ред. Р.Левит.– Нью Йорк: Телекс, 1991.– 192 c.
99. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М., Госюриздат, 1958. –184 с.
100. Крупчан О. Запровадження адміністративної юстиції // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №2.
101. Кудашкин В.В. Отказ лица от действий, разрешенных лицензией, как средство реализации правоспособности и субъективного права // Государство и право. 1999, № 11, с. 22-24.
102. Ластовецький А. Вдосконалення державного регулювання підприємництва в ракурсі адміністративної реформи // Право України, 2002, № 6. – с.18-24.
103. Лившиц Р.З. Теория права.– М.: Бек, 1994.– 352 с.
104. Ліцензійні виробники продукції і послуг протипожежного призначення України: Каталог.– К., 1997.– Випуск 1.– 62 с.
105. Ліцензування підприємницької діяльності // Право України.– 1993.– № 5-6.– С. 27-29;
106. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 240 с.
107. Малеин Н. С. Современные проблемы юридической ответственности. // Государство и право. 1994. № 6.
108. Малько А. В. Стимулы и ограничения в праве. Саратов. 1994.
109. Манжула А.А. Державне управління на місцевому рівні: адміністративно-правовий аспект. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня к.ю.н. – Х., 2003 . –19 с.
110. Манохин В. М. Органы советского государственного управления (вопросы формирования). Саратов. 1962.
111. Манохин В.М. Государственная дисциплина в народном хозяйстве. – М., ЮЛ, - 1970. – 208 с.
112. Манохин В.М., Адушкин Ю.С., Багишаев З.А. Российское административное право: Учебник.– М.: Юристъ, 1996.– 472 с.
113. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право. Т. 1 -. М. - 1994. – 312 с.
114. Матузов Н. И. О принципе все, не запрещенное законом, дозволено. / Советское государство и право. - 1989, № 8. с. 3-10.
115. Матузов Н.И., Малько А.В. Правовые режимы: вопросы теории и практики. // Правоведение. –0 1996. - №1. – с. 17-20.
116. Мачуський В.В. Правове забезпечення підприємницької діяльності: Курс лекцій. – К.: КНЕУ, 2002. – 348 с.
117. Мусияка В.Л Правовые основы предпринимательской деятельности. – Харьков: ААО «Бизнес Информ», 1995. – 88 с.
118. Новоселов В. И. Граждане как субъекты административного права. // Сборник “Субъекты советского административного права”. Саратов 1985.
119. Ноздрачев А. Статус предпринимателя // Хозяйство и право.– 1994.– № 1.– С. 31-34.
120. Ноздрачев А. Ф. Легитимация предпринимателей. // Хозяйство и право. 1994. №10. с. 28-34
121. Олейник О. Правовые основы лицензирования хозяйственной деятельности. // Закон. 1994. № 6. – с. 15-18.
122. Организация работы горрайоргана по обеспечению общественного порядка и безопасности // Библиотечка начальника горрайлиноргана внутренних дел. – М. – 1994. – 114 с.
123. Основні чинні кодекси і закони України / Укладач Ю.П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003. – 976 с.
124. Ответственность аудитора в Российских условиях // Хозяйство и право. – 1996. - №11. с. 53-56.
125. Панова И. В. Юридический процесс. Саратов. 1998.
126. Пастух І. Критерії ліцензування підприємницької діяльності // Право України, 2000, №5. – с.33-34.
127. Пастух І. Підстави відмови у видачі ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності // Право України, 2000, №9, с.37-38
128. Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с.
129. Петров Г. И. О кодификации советского административного права. М. 1962.
130. Підприємницьке право України: Підручник. / За заг. ред. доц.. Р.Б. Шишки. – Харків: Видавництво університету внутрішніх справ, “Еспада”, 2000. – 480 с.
131. Поллард А. М., Пассейк Ж. К., Эллис К. X., Дейли Ж. П. Банковское право США. М. 1992.
132. Половко С. Режим ліцензування валютних операцій // Право України, 2003, №11, с. 41-45.
133. Попондопуло В.Ф. Правовой режим предпринимательства. – СПбБ 1991. – 208 с.
134. Правові основи підприємницької діяльності (під ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М.) – К. – Правові джерела. – 1997. – 780 с.
135. Проблеми систематизації законодавства України про підприємництво: Науково-практичний “круглий стіл” // Право України. – 1998. - №8. С. 28-39.
136. Розин Л. М. Вопросы теории актов советского государственного управления и практика органов внутренних дел. М.: Академия МВД СССР, 1974. – 138 с.
137. Рыбаков Ю.А. Промышленное законодательство России I половины XIX века.– М.: Наука, 1986.– 212 с.
138. Салищева Н. Г. Административный процесс в СССР. - М., «Юрид. лит», 1964.- 158 с.
139. Самощенко И. С. Охрана режима законности Советским государством. - М. - 1960. – 260 с.
140. Селиванов В., Віденко Н. Правова природа регулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. - № 10. – с. 10-20.
141. Селіванов В.М. Підприємництво в Україні: проблеми становлення і перспективи розвитку // Право України.– 1995.– № 8.– С. 4–10.
142. Скакун О.Ф. Теория государства и права.: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел., 2000. – 704 с.
143. Словарь иностранных слов.– М.: Русский язык, 1979.– 624 c.
144. Словарь русского языка.– М.: Русский язык, 1983.– Т. 2.– 736 c.
145. Советское административное право / под ред. Козлова Ю.М.– М.: Юридическая литература, 1973.– 623 с.
146. Советское административное право: Основы управления народным хозяйством / Под ред. Ю.М. Козлова, Б.М. Лазарпева, А.Е. Лунева, М.И. Пискотина. – М.: Юрид. лит., 1981. – 280 с.
147. Сорокин В. Д. Проблемы административного процесса. М. 1968.
148. Сорокин В: Д. Метод правового регулирования: теоретические проблемы. - М., “Юридическая литература”. - 1976. – 142 с.
149. Старилов Ю.Н. Служебное право: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1996. – 698 с.
150. Статути торговий, фабричної і заводської промисловості і ремісничий.– Спб-М., 1872.– 660 c.
151. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе. - М., 1955. – 384 с.
152. Студеникина М.С. Государственный контроль в сфере управления. – М.: ЮЛ, 1974. – 160 с.
153. Технологическая безопасность России и проблемы экспортного контроля // Вопросы экономики. 1994. - №12. c. 36-42.
154. Тимошенко И.И. Зарубежный опыт государственного регулирования экономики: Учебн. пособие / Укр.-финский ин-т менеджмента и бизнеса.– Киев, 1995.– 20 с.
155. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процессаа. М., 1998. – 798 с.
156. Українська радянська енциклопедія. – Київ.: Укр. Сов. Энцикл., 1981.– Т. 6.– 552 с.
157. Халфина Р.И. Общее учениео правоотношении. – М.: Юридическая литература, 1974. – 113 с.
158. Хозяйственное право: Учебник / В.С. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
159. Шеваріхін А.О. Адміністративно-правові проблеми ліцензування господарської діяльності органами внутрішніх справ. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня к.ю.н. – К., 2003. – 18 с.
160. Шергин А.П. Административная юрисдикция. - М., 1979. – 143 с.
161. Шпомер А. Поняття, ознаки та функції ліцензування певних видів господарської діяльності в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 12. – с. 77-80.
162. Юридична енциклопедія: в 6 томах. Т. 3. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: “Укр. енцикл.”, 2001.- 790 с.
163. Юсупов В. А. Теория административного права. - М., «Юрид. лит.», 1985. – 160 с.
164. Явич Л. С. Общая теория права. Л., Издательство Ленинградского университета, - 1976. – 287 с.