РОЗВИТОК ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ – ХVІІІ СТ. НА ТЛІ ПРАВОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ ЖИТІЙНО-ПОВІСТЕВИХ ПАМ’ЯТОК)

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ІМ. О.О.ПОТЕБНІ
На правах рукопису
Видайчук Тетяна Леонідівна
УДК 811.161.2’04’342’35
РОЗВИТОК ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ
СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ
ХVІІІ СТ. НА ТЛІ ПРАВОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ
(на матеріалі житійно-повістевих пам’яток)
Спеціальність 10.02.01 українська мова
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник
ПЕРЕДРІЄНКО
Віталій Аркадійович,
кандидат філологічних
наук, доцент
Київ 2004

ЗМІСТ

1.

Перелік умовних скорочень .................................................................

5

А. Умовні скорочення до тексту .............................................................

5

Б. Умовні скорочення назв житійно-повістевих пам’яток ...................

5

В. Умовні скорочення назв ділових документів ...................................

7

2.

Вступ .........................................................................................................

8

3.

Розділ 1.

Розвиток кириличної правописної традиції в ХІ ХVІІІ ст. у зв’язку з формуванням фонетичної системи української мови .................................................

30

1.1.

Звукова оцінка кирилиці ......................................................

30

1.2.

Правописні традиції давньоукраїнської доби ХІ ХІІІ ст. з погляду передачі на письмі живого мовлення ................

33

1.3.

Староукраїнська правописна традиція і другий південно-слов’янський графіко-орфографічний вплив .....................

36

1.4.

Особливості розвитку староукраїнської мови XV XVI ст. та становлення її правописного узусу ................................

39

1.5.

Особливості розвитку староукраїнської мови XVІІ початку XVIІІ ст. та становлення її правописного узусу...

47

1.6.

Особливості розвитку староукраїнської мови XVІІІ ст. і становлення її правописного узусу .....................................

55

1.7.

Висновки ................................................................................

61

4.

Розділ 2.

Розвиток системи вокалізму та його відбиття у правописі житійно-повістевих пам’яток другої половини XVI XVIII ст. ...................................................

62

2.1.

Фонетичне та правописне варіювання h ........................

62

2.2.

Особливості становлення та графічного відбиття українського звука [и] ..........................................................

69

2.3.

Графічне відбиття етимологічного звука [і] .......................

74

2.4.

Перехід етимологічних [о], [е] в [і] .....................................

77

2.5.

Становлення широкого звука [е] та його відбиття на письмі ....................................................................................

82

2.6.

Перехід [е] в [о] після споконвічно м’яких приголосних

88

2.7.

Відбиття на письмі звука [а] ................................................

90

2.8.

Звук [о] та букви на його позначення .................................

96

2.9.

Звук [у] та графеми для його передачі на письмі ..............

102

2.10.

Зредуковані в орфографічній традиції ХVІ ХVІІІ ст. ....

105

2.11.

Повноголосся .........................................................................

110

2.12.

Вставні та приставні голосні звуки .....................................

111

2.13.

Висновки ................................................................................

113

5.

Розділ 3.

Розвиток системи консонантизму та його відбиття у правописі житійно-повістевих пам’яток другої половини XVI XVIII ст. ...................................................

117

3.1.

Звуки [g] і [h] і їх відтворення на письмі .........................

117

3.2.

Особливості звучання та графічного відтворення звука [ф] ...........................................................................................

121

3.3.

Другий графіко-орфографічний південнослов’янський вплив на позначення приголосних звуків ...........................

124

3.4.

Твердість/м’якість приголосних на письмі ........................

125

3.4.1.

Твердість/м’якість на письмі губних приголосних ...........

127

3.4.2.

Твердість/м’якість шиплячих приголосних на письмі ......

131

3.4.3.

Твердість/м’якість передньоязикових приголосних на письмі ....................................................................................

133

3.4.4.

Твердість/м’якість задньоязикових приголосних на письмі ....................................................................................

139

3.4.5.

Твердість/м’якість на письмі сонорних приголосних .......

141

3.4.6.

Твердість/м’якість на письмі кінцевого приголосного у дієслівних закінченнях .........................................................

144

3.5.

Редуплікація приголосних ....................................................

147

3.6.

Спрощення груп приголосних .............................................

148

3.7.

Асимілятивно-дисимілятивні процеси ...............................

149

3.7.1.

Асиміляція [j] ........................................................................

150

3.7.2.

Асиміляція приголосних за дзвінкістю-глухістю ..............

156

3.7.3.

Дисиміляція приголосних ....................................................

159

3.8.

Лабіалізація [л] > [ў] .............................................................

161

3.9.

Вокалізація [в] > [ў] > [у] .....................................................

164

3.10.

Інші чергування .....................................................................

165

3.11.

Запозичення [дз] ....................................................................

167

3.12.

Протетичні та вставні приголосні звуки .............................

167

3.13.

Висновки ................................................................................

169

6.

Висновки ...................................................................................................

174

7.

Список використаних джерел ...............................................................

185

А. Умовні скорочення назв пам’яток ......................................................

185

Б. Література ..............................................................................................

190

ВСТУП
На сучасному етапі стають актуальними проблеми лінгвістичного дослідження фонетичної системи староукраїнської мови другої половини XVI XVIII ст., як і попередніх періодів, у зв’язку з її реалізацією засобами тогочасного правопису. Виділення періоду XVI XVIII ст., часу занепаду старої книжної традиції і формування літературної мови на народній основі, виявляється плідним у плані аналізу співвідношення і функціонування мовних одиниць фонетичної, графічної та орфографічної систем і з’ясування ступеня їх нормативності. Цей період, з одного боку, завершує ряд етапів попереднього формування згаданих систем, а з другого є базовим із погляду вироблення фонетичних та орфографічних норм національної доби.
Процес формування був історично тривалий і ускладнювався співіснуванням в Україні того часу двох літературно‑писемних мов: слов’яноруської і «простої», а також двох орфографічних традицій: південнослов’янської і давньоукраїнської.
Слов’яноруська літературно‑писемна мова, відома ще з періоду Київської Русі, є за походженням українською редакцією старослов’янської мови, що обслуговувала літературу, зорієнтовану переважно на церковно‑релігійну тематику: конфесійну, ораторсько‑проповідницьку, житійно‑повістеву тощо. Ця мова, покликана задовольняти релігійні потреби, почала поступово втрачати своє пріоритетне літературне значення, «зникало почуття її розуміння... Уже старі церковні устави почали говорити короткою, лапідарною мовою законів, а не риторичними плетіннями старого літературного стилю» [43, с. 111]. Стару церковну мову поступово стали менше вивчати, менше застосовували її навіть під час богослужіння. Намагаючись писати нею, писарі часто «збивались» на українську фонетику й орфографію, а почасти свідомо переходили на світську мову, менш претензійну й вибагливу [146, с. 7‑107]. Ця мовна ситуація спричинила нові переробки старого літературного матеріалу мовою, зрозумілою пересічному читачеві. З XVII ст. церковнослов’янська мова «чітко протиставляється українській літературній мові не як її стилістичний варіант, а як окреме явище» [171, с. 100]. Зокрема, про це свідчить поява в XVI XVII ст. українсько-церковнослов’янських розмовників, словників з українським і церковнослов’янським реєстрами, граматик церковнослов’янської мови, передмов до богослужбових книг, написаних «простою» мовою. Зазначений процес не оминув і житійно‑повістевої літератури як релігійного жанру.
Руська мова (або ще руська посполита), близька до живої народної, була офіційною у Великому князівстві Литовському; у XIV на початку XVI ст. застосовувалась у діловодстві, віршах, почасти повістях та житіях, ораторських творах. Поступово вбираючи більше живомовних рис, утрачаючи елементи книжності і традиційності, вона в ХVІ ХVІІІ ст. стала відома як «проста»; крім ділової писемності, запанувала в художній, літописній, полемічній, учительно‑проповідницькій, агіографічній, почасти науковій літературі, набула статусу поліфункціональної літературної мови. Саме «проста мова» другої половини XVI XVIIІ ст. яскраво відбивала процес переходу до національної української літературної мови.
Не треба думати, що літературна мова XVI ст. була вже зовсім «простою», в сучасному розумінні слова це була «мова тодішньої інтеліґенції, що вживала багатенько чужих слів, з яких не всі були зрозумілі й доступні для розуміння народу» [135, с. 35]. Вона орієнтувалась на західні та північноукраїнські говірки, а з ХVІІ ст. почасти і на південно‑східні.
Для руської посполитої мови були характерні дві північноукраїнські ознаки, спільні з білоруською мовою, а саме: 1) написання е замість я і в ненаголошеному складі, наприклад: тисеча, присегати, десетина, і під наголосом: полягуть полеглий; 2) передавання ненаголошеного [ě] (h) через е: немий, беда, цена, вещуючи, бегут, грешити. Ці дві ознаки, «живі” для північноукраїнської мови, були для інших українських земель тільки правописною звичкою, що сильно трималася у нас у XVI XVII ст.» [130, с.142]. З другої половини XVI ст. значення живої народної мови почало зростати; вона явно ставала основою літературної мови, все більшим струменем увіходила навіть до мови, що обслуговувала церковну літературу.
Якщо досі панувало переконання, що літературною має бути тільки мова церкви, то під впливом ідей Відродження поступово зароджується нова українська літературна мова, вже заснована на живій народній. Це був переломний момент в історії розвитку української мови, який М.Грушеський назвав «найважливішим літературним явищем цієї доби» [43, с. 110].
«Проста мова» цікавила вчених і пересічних осіб значно більше, ніж слов’яноруська, проте з кінця XVII XVIII ст. через винятково складні зовнішні обставини вона була обмежена у своєму функціонуванні, зокрема вживалась переважно в рукописних текстах. Адже після Петрового указу 1721 р. було закрито всі українські друкарні; книги дозволили друкувати лише «гражданкою», згідно з указами Петра І і Синоду (1720, 1721, 1727, 1728, 1766, 1772, 1775, 1786 рр.). Для церковної відправи та урядових справ запроваджувалась російська мова, вимова церковнослов’янських текстів зазнавала русифікації. Проте російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнослов’янську мову. У середині XVIIІ ст. М.Ломоносов у своїх філологічних працях уперше називає українську мову «малоросійським» або «російсько‑польським» діалектом, надавши їй ознак периферійності у зв’язку з розвитком російської літературної мови.
У кінці XVI XVIII ст. розвивались і жанри, у яких функціонувала жива народна мова: лірична поезія, бурлескні і сатирично‑гумористичні вірші, інтермедії, лікарські і господарські порадники тощо. Останній тип і меншою мірою «проста мова» були продуктом загальномовної інтеграції в Україні і стали основою національної мови. У процесі закріплення живомовної основи відбувалась руйнація традиційного поділу літературної мови на три стилі («високий», «середній», «низький») і заміна його поділом на функціональні стилі. Унаслідок систематичних заборон, утисків та у зв’язку з ідеологічною переорієнтацією літератури на виразно світський зміст занепадають полемічна, житійна і ораторсько‑проповідницька проза, шкільна драматургія, релігійно‑моралізаторська лірика; на перший план у літературі виступають світські твори соціального змісту й сатирично‑гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.
Об’єкт дослідження в дисертації розвиток фонетичної та орфографічної систем староукраїнської мови другої половини XVI XVIII ст., закономірності їх функціонування, вироблення засобів відбиття живомовної фонетики в тогочасному традиційному правописі. В історії української мови це період змін, об’єктивно зумовлених процесом формування української нації. Незважаючи на винятково складні зовнішні обставини, поступово починає зникати межа, що відділяла мову писемну від народної, жива мова все більше закріплювалася на письмі як основа нової літературної. Відтак перехід від літературно‑писемного білінгвізму донаціональної доби і доби формування нації до єдиної національної літератураної мови «супроводжується якісно новим явищем заміною книжної основи, що відмирає, народною» [145, с. 3].
Історична конкретизація об’єкта дослідження пов’язується з потребою уточнити значення окремих термінів, що вживаються далі.
Літературна мова форма існування мови, особливою диференційною ознакою якої, на відміну від територіальних і соціальних діалектів, наддіалектних утворень, просторічних та позалітературних форм, є обробленість як наслідок свідомого якісного добору мовних засобів і їх регламентації [128, с. 502]. За теорією науковців Празької школи, у національний період виразніше виступають чотири ознаки літературності полівалентність, стильова диференційованість, відсутність діалектних варіантів та нормованість [56, с. 544 557]. Проте в ранні періоди розвитку мови ці ознаки лише зароджуються і розвиваються, істотним чином визначаючи закономірності та специфіку формування національної літературної мови.
Літературно‑писемна мова термін, яким позначають слов’яноруську і «просту» мови в Україні XVI XVIII ст. Л.Гумецька радить розрізняти поняття «літературна» і «літературно‑писемна» мови у змісті та обсязі. Донаціональні мови, вважає дослідниця, визначались як лінгвістичними, так і екстралінгвістичними факторами, зазнавали впливу чужих мов як літературного зразка, мали усталену колективну писемно‑літературну практику, часто обмежене коло носіїв; водночас вони були літературно обробленими [46, с. 5]. Так, слов’яноруська і значною мірою «проста» мови відзначались високим рівнем літературної обробленості, добір їхніх мовних засобів регламентувався правилами, закріпленими у граматиках і словниках.
Народно‑розмовна мова термін якоюсь мірою умовний; ним позначають сукупність лексико‑фразеологічних і фонетико‑граматичних елементів, спільних для всіх територій і соціальних діалектів у певний історичний відтинок часу. Завдяки спільному фонду, найістотнішому за значенням і кількісно переважному у складі мовних засобів, забезпечується можливість взаєморозуміння між носіями певної мови [145, с. 5 6]. Незважаючи на умовність, термін орієнтує на розгляд народно‑розмовної мови як продукту загальномовних інтеграційних процесів.
Поняття мовна норма категорія не тільки власне мовна, а й певною мірою соціально‑історична. У дефініціях норми підкреслюється її відповідність системі мови, історично зумовлений, традиційний характер і закріплення у процесі суспільного добору [93, с. 173 175]. Соціальний аспект нормування виявляється не лише в доборі і фіксації мовних явищ, а й у їх оцінці («правильно‑неправильно», «доречно‑недоречно», «гарно-негарно»). Тому процес нормування, що його можна розуміти як вироблення певної сукупності найчастіше вживаних мовних явищ і тенденцій їхнього добору, відбувається нерівномірно, особливо на ранніх етапах існування мови. Кодифікація норми, тобто її визнання і закріплення в мовній системі, має місце тоді, коли мовне явище відповідає цій системі, регулярно і масово відтворюється у процесі комунікації. У період другої половини XVI XVIII ст., незважаючи на складні позалінгвальні обставини, усе ж відбувалися розбудова літературної форми української мови та її нормування на основі взаємодії книжного і народного компонентів. Жива мова поступово удосконалювала й розвивала систему книжної; почасти закріплювалися національні літературні норми на основних мовних рівнях.
В умовах взаємодії книжного і народного компонентів існували два основні джерела варіантів норм: народне і книжне. Специфіка літературних норм на ранніх етапах розвитку певної національної мови полягає саме в їх значній варіативності [202, с. 32], зумовленій структурною неоднорідністю та стилістичним розмаїттям живомовних і книжних джерел живлення. Хоча в цілому відмінності між нормами усної мови і писемної простежуються виразно, проте іноді нелегко розрізнити живомовні і книжні варіанти, відбиті в літературно-писемній практиці, зокрема у випадках, коли в текстах наявне неоднорідне усне мовлення (розмовне, діалектне) та книжно‑писемне.
Мова як система звичайно реалізується в мовленні і, з іншого боку, сама формується на його основі; інакше кажучи, відбувається неперервний процес формування мовної системи і, навпаки, розгортання її в лінію, у мовленнєвий ряд. Усне живе мовлення розвивається значно швидше, воно сприйнятливіше до змін і новоутворень, тоді як вироблення єдиних для певного соціуму норм літературної мови, особливо усно‑розмовних, процес тривалий. Літературна мова, навіть за формальної відсутності регламентації, добирала мовні факти і явища за більш або менш визначеними критеріями (функціонально‑стилістичними та структурними), оскільки «регламентація існує навіть за відсутності кодифікованих норм» [49, с. 270].
У досліджуваний період норми встановлювались двома шляхами: на основі граматик слов’яноруської і «простої» мов та завдяки вживанню в літературі живого народного мовлення. Граматики спирались на книжні традиції і мали за взірець старослов’янську мову. Живомовні елементи потрапляли через неможливість обійтися без них, іноді через недостатню освіченість або й неуважність автора чи переписувача. Що стосується текстів XVI XVIII ст., т

Список литературы

ВИСНОВКИ

Детальний аналіз фонетичних та орфографічних особливостей рукописних житійно-повістевих джерел другої половини XVI XVIII ст., здійснений за кожною з названих вище рис у системах вокалізму та консонантизму, дає можливість констатувати:
1. Виділення періоду другої половини XVI XVIII ст. в історії української мови виявилося плідним з погляду дослідження взаємодії систем фонетики, графіки й орфографії та аналізу функціонування мовних одиниць кожної з цих систем. Закономірності згаданої взаємодії визначалися тогочасними процесами переходу від літературно-писемної двомовності до національної літературної мови; єдність останньої була забезпечена орієнтуванням на одну мовну основу живу народну.
2. У книжному типі мовлення другої половини XVI XVIII ст., що його в цьому разі репрезентують житійно-повістеві пам’ятки, по-перше, виразно виявляється високий ступінь проникнення живої мови. Це тим більш показово, що книжний характер мови житійно-повістевих творів підтримувався південнослов’янським правописом, виходом староукраїнських граматик і словників, сталістю законів становлення жанру, конфесійним призначенням тощо. Як фонетичні, так і правописні норми в цьому жанрі були не тільки традиційно усталеними, а й навпаки, виявляли широкі можливості у відбитті живої вимови. Так, за характером відбиття живомовної фонетики не надто велика різниця між житійно-повістевими творами та документами ділової писемності (хоч принцип правопису ділових пам’яток базується на традиціях давньоукраїнської писемності). Важливо також, що увага до житійно-повістевих текстів розширює джерельну базу лінгвістичних досліджень.
3. Фонологічна система української мови XVI XVIII ст. характеризується вже такими особливостями, які стали пізніше нормативними й визначальними для національної української мови. Основу її становлять більш-менш типові риси живого народного мовлення; це, як правило, риси загальномовні, історично перспективні, територіально поширені. Фонетична система ще не виступає повністю сформованою, адже триває процес вироблення орфоепічних та орфографічних норм передачі звукової будови мови.
4. Правописна система української мови XVI XVIII ст., унормована на старокнижній традиції, ще перешкоджала проникненню живомовної фонетики в літературне вживання. Саме тому в досліджуваних пам’ятках спостерігаються кілька тенденцій написання, з яких можна виділити три основні: традиційна (етимологічно правильне вживання літер), відступи від традиції, засновані на живій вимові, та відступи від традиції у бік книжного джерела, а відтак, і боротьба двох типів правопису фонетичного та етимологічного.
5. Одержані висновки підтверджуються аналізом вокалізму й консонантизму мови пам’яток. Ступінь нормативності відбиття на письмі цих фонетичних підсистем різний, але різниця має не принциповий характер, адже відбивається не в основних та визначальних рисах.
6. Аналіз системи вокалізму з погляду відбиття її на письмі дозволив визначити в ній такі основні риси:
6.1. Безпосередніх вказівок на звучання й природу рефлексів етимологічного *[ě] в досліджених пам’ятках немає. Упродовж XVI XVIIIст. у питомих словах житійно-повістевих і ділових текстів послідовно вживається літера h і, очевидно, позначає на письмі фонему, відмінну від інших. Так, у XVI ст. частота її вживання становить 87%, у XVII ст. 50%, у XVIII ст. 69%; а в ділових пам’ятках XVI XVIII ст. 57%.
Випадки заступання її іншими літерами мають як регулярний, так і випадковий характер. До випадкових замін можемо віднести вживання h замість я або #; останній приклад вказує не на звучання h, а лише на особливості правопису.
Показовим у відтворенні якості звучання рефлексів *[ě] є випадки заміни h на g (е). Так, статистика житійно-повістевих пам’яток свідчить, що в XVI та XVIIІ ст. заміни траплялись у 9%, у XVII ст. у 29%. У ділових пам’ятках XVI XVIII ст. такі заміщення значно рідші (3%). Проте відсоток заміщень дуже сталий і, найвірогідніше, є відбиттям живої мови (етапу дифтонгічної вимови h), а отже, і прикладом фонетичних написань.
Регулярний характер спостерігаємо протягом усього досліджуваного періоду у взаємозамінах h з и (i) в іншомовних словах, що вказує на сприйняття h як звука [і], але писати літеру i на місці h не дозволяв традиційний етимологічний правопис XVI XVIII ст.
Показовими і важливими є випадки заміни h літерами и та i в питомих словах. Причому їхня кількість за століттями значно зростає від 4 до 22%, що свідчить про становлення фонетичного принципу правопису у житійно-повістевих пам’ятках. Це підтверджується зіставленням із діловими пам’ятками, в яких відсоток таких написань значно більший 40%.
При цьому в пам’ятках північного та західноукраїнського походження відсоток фіксації рефлексів *[ě] літерами и (i) значно більший, а в пам’ятках поліського походження переважає відтворення рефлексів *[ě] літерами h та е.
За нашими спостереженнями, процес монофтонгізації рефлексів *[ě] на цей час відбувся на всіх українських теренах, крім Полісся. Закономірним став перехід [ě] в [і], і відповідно, переважною стала тенденція замінювати літеру h літерами и та i, як у запозичених, так і в питомих словах. Історично перспективною виявилась тенденція вживати літеру i. Пам’ятки з території Полісся не мають єдності в передачі на письмі рефлексів звука [ě]. Найчастіше в них уживається графема h, що вказує на відмінне звучання позначуваної нею фонеми.
6.2. У фонетичній системі XVI XVIII ст. вже не існувало розрізнення голосних [ы] та [і] за рядом. Ці голосні злилися в одному передньо-середньому звукові [и]. Голосний [и] за рядом протиставлявся голосному [і]. Отже, у фонетичній системі досліджуваного періоду наявні два звуки [и] та [і], на їх позначення традиційна кирилична графіка зберегла три літери и, i та ы. Ці літери в ділових пам’ятках XVI XVIII ст. плуталися у 84% випадків, а у 16% збереглося вживання ы.
У житійно-повістевих пам’ятках дуже непослідовно і взаємозамінюючи одна одну вживались літери ы та и для передачі українського звука [и] передньо-середнього ряду високо-середнього підняття. У XVI ст. писарі надзвичайно уважно дотримувалися традицій вживання цих графем, лише у 14% слововживань фіксувалося плутання ы та и, у XVII ст. у 37%. До того ж, у XVII ст. повністю вийшла з ужитку графема r з початковим ъ, її замінила графема ы з початковим ь. У XVIII ст. вже майже послідовно передавали український звук [и] літерою и, що пізніше стало орфографічною нормою української літературної мови.
Другий південнослов’янський графіко-орфографічний вплив порушив давньоукраїнську традицію вживати між приголосними графему и на позначення етимологічного звука [і], а перед голосним графему i, внаслідок чого в XVI XVII ст. писарі писали ці графеми на свій розсуд. Проте, кирилична літера и все частіше почала позначати на письмі звук [и], а кирилична літера i звук [і]. У пам’ятках XVIII ст. нормою було передавати звук [і] літерою i, хоча літери i та и при позначенні цього звука ще плутались у 30% слів.
6.3. Фонетична система XVI XVIII ст. характеризується наявністю чергування /о/, /е/ з /і/ та переходом /е/ в /о/ після шиплячих та /j/. У досліджених пам’ятках факти цих історичних змін виразно помітні лише у XVIII ст.
У розглянутих житійно-повістевих текстах XVI XVII ст. зберігаються традиційні [о] та [е] в новозакритих складах та етимологічний [е] перед шиплячими. У документах київських монастирів спостерігається відмінна ситуація, чергування в них відбиті значно раніше й послідовніше у 44%.
У житійно-повістевих пам’ятках XVIII ст. вже порівняно широко засвідчується перехід [о], [е] в [і], він відбувся в 27% словоформ, хоч у великій кількості слів він ще не зафіксований; наявні також рефлекси [у] ([jу]) на місці етимологічних [о] та [е] в нових закритих складах. Частіше фіксується на письмі перехід [е] в [о] після шиплячих та [j] (у 19%). Це пояснюється впливом традиційного етимологічного правопису, на який сильно були зорієнтовані релігійні пам’ятки.
6.4. Розвиток орфографічної системи і створення умов для найбільш вдалої передачі фонетичної системи української мови в XVI XVIII ст. засобами графіки виявлялися в ряді явищ, зокрема у вживанні надлишкових кириличних графем для позначення певних голосних звуків.
6.4.1. У пам’ятках першої половини XVI ст. літери g та e при написанні не розрізнялися, їх плутали. Пам’ятки другої половини XVIІ ст. засвідчують 30% написань, що дотримувалися південнослов’янської традиції: літеру e писали на початку слова чи складу та після голосної. Решта 70% написань засвідчує плутання літер e та g.
Пам’ятки XVIІ ст. показують, що літери e та g на позначення українського голосного звука [е] плутались, проте виразно постає тенденція (у 64% слів) уживати букву g після приголосних на позначення нейотованого звука, а букву e на початку слова, після голосного, а також після приголосних для позначення їхньої м’якості. У розглянутих пам’ятках вперше зафіксовано вставний звук [е] між приголосними в кінці слів.
Значно знижується у XVIII ст. частота вживання літери e на позначення українського звука [е], і знову порушується підтримувана правописом XVII ст. давньоукраїнська закономірність писати g між приголосними, а e на початку слова, після голосної, позначаючи йотоване звукосполучення [jе], а також після приголосних, передаючи цією літерою їхню м’якість. Установилася вимова широкого українського [е], про що свідчить твердість вимови приголосних перед ним. Має місце плутання українського [е] в ненаголошеному складі з [и]. Це яскрава риса тогочасної живої вимови й сучасної української мови.
6.4.2. У XVI ст. під впливом південнослов’янської орфографії на позначення йотованого звукосполучення [jа] було запроваджене написаня а без йотації, що порушило давньоукраїнську традицію написання # після приголосної, а " на початку слова та після голосної.
У пам’ятках XVIІ ст. внаслідок ще сильної дії другого південнослов’янського графіко-орфографічного впливу в 76% слів звукосполучення [jа] передається без йотації, 24% слів зберігають при передачі цього йотованого звукосполучення давньоукраїнську традицію написання. У текстах, писаних скорописом, уперше на позначення звукосполучення [jа] трапляється скорописна літера я.
При передачі йотованого звукосполучення [jа] в досліджуваних текстах XVIII ст. значно рідше, лише у 18%, відбиті наслідки дії другого південнослов’янського графіко-орфографічного впливу. Більш послідовно, ніж у пам’ятках попередніх століть, уживаються кириличні літери на позначення цього звукосполучення. Так, зростає частота вживання скорописного я 15%; падає частота вживання юса (#) 14%. Найуживанішою є літера " 53%. Історично прогресивним, у зв’язку з розвитком скорописного письма, стало вживання скорописної графеми я.
6.4.3. Південнослов’янський правопис по-новому регламентував вживання в XVI ст. графем на позначення звука [o]. Саме другий південнослов’янський графіко-орфографічний вплив став причиною вживання графем о та w між приголосними, тоді як у давньоруському правописі ця літера застосовувалася на початку слова та після голосних. З давньоукраїнського періоду в пам’ятках XVI XVII ст. вживається о «очне», о «подвійне» і о «з хрестиком».
У графічному відбитті звука [о] писарі в XVIІ ст. намагалися дотримуватись норм, установлених правописом пам’яток Київської Русі, риси другого південнослов’янського графіко-орфографічного впливу при передачі цього звука помітні значно менше.
Для позначення звука [о] графікою XVIII ст. були узвичаєні тільки дві літери: о («о вузьке») та w. Частіше траплялась літера о у 64%. Літери, що з’явилися в українській графіці в епоху Середньовіччя, за нашими спостереженнями, у XVIII ст. вже вийшли з ужитку. Графіка та орфографія досліджуваних монастирських документів показує, що найуживанішою була графема «о вузьке», вона й виявилася найперспективнішою в плані орфографічного вживання.
6.4.4. У житійно-повістевих пам’ятках XVI XVIII ст. для передачі звука [у] писарі використовували декілька графічних знаків: u, у, оу, оv та букву @, відновлену другим південнослов’янським графіко-орфографічним впливом, уживаючи їх спорадично, незважаючи на позицію у слові та оточення. Найчастіше вживалися лігатура оу та буква u (частота вживання кожної графеми становить 40%), буквосполучення оv 10%, літера @ 7%, наближене до сучасного написання у 3%.
У пам’ятках XVIІ ст., писаних скорописом, з’являється скорописна літера у і вживається у 7% слів. Найуживанішою в XVII XVIII ст. була графема u, частота використання якої становить 67%. З такою ж частотою використовується й буква v. Частота вживання інших графем знижується. Диграфи пишуться у 15% словоформ. Лише 4% написані з відновленою другим південнослов’янським графіко-орфографічним впливом графемою @. Проте закономірностей у вживанні цих літер не виявлено в пам’ятках обох типів.
7. Розвиток консонантизму другої половини XVI XVIII ст. у більшості випадків зумовлений становленням і виробленням правописних норм. У системі приголосних та графічних засобах відбиття на письмі приголосних звуків можна визначити такі основні особливості.
7.1. Приголосні звуки [g] і [h] почали розрізнятися на письмі в житійно-повістевих пам’ятках лише з XVII ст.; у досліджених ділових документах проривний приголосний позначався і в XVI ст.
7.2. Для графічного відтворення звука [ф] у писемній практиці житійно-повістевих пам’яток XVI XVIII ст. були узвичаєні дві літери ф та f///; у ділових документах київських монастирів, меншою мірою орієнтованих на традиційний кириличний правопис, для відбиття на письмі звука [ф] використовувалася лише літера ф.
7.3. У релігійних житійно-повістевих творах активно вживалися й підтримувалися другим південнослов’янським впливом та виходом староукраїнських граматик літери k та j. На позначення звукосполучень [кс] та [пс] у ділових документах запозичені з грецького алфавіту літери не вживаються, вони передавалися поєднанням кириличних літер.
7.4. У дієслівних закінченнях у позиції перед колишнім [ь], у зв’язку із плутанням і пропуском літер ъ і ь, ускладнювався процес прочитання й розпізнавання твердості-м’якості приголосного в цих позиціях. У староукраїнському правописі другої половини XVI XVIII ст. орфографічні норми в житійно-повістевих і ділових пам’ятках для передачі дієслівного закінчення -ть ще не вироблені. Проте можна висловити твердження, що правопис дієслівних закінчень у житійно-повістевих пам’ятках у значному відсотку випадків зорієнтований на південнослов’янську норму із твердим ‑тъ.
7.5. Узвичаєним було й збереження традиційного твердого [ц]. Причому м’який [ц] у XVI ст. передавався частіше у 32%, що свідчить про ще сильні правописні впливи давньоукраїнської доби, не зруйновані другим південнослов’янським впливом і виходом граматичних праць XVI ст. У XVIIст. цей відсоток значно падає (18%), у XVIII ст. знову частотність написань свідчить на користь живої народної мови 26%.
7.6. Палаталізація приголосних перед прикметниковим суфіксом -ськ-, пов’язана із занепадом зредукованих, орфографічними засобами староукраїнської мови не передається.
7.7. Традиційна м’якість [р] на письмі, під впливом живої мови, передається непослідовно.
7.8. Позначення роздільної вимови приголосних [б], [п], [в], [м], [ф] перед йотованими голосними не було узвичаєним у правописній практиці XVI XVIII ст.
7.9. Приголосні, подовжені внаслідок асиміляції [j], на письмі у вигляді подвоєння літер, як правило, не передавалися.
7.10. У староукраїнському правописі релігійних пам’яток не були вироблені орфографічні правила передачі твердості шиплячих приголосних на письмі. Орфографія ділових документів значно послідовніше відбивала твердість шиплячих, яка була усталена в системі консонантизму української мови другої половини XVI XVIII ст. Це вказує на орієнтацію правопису ділових пам’яток на фонетичний принцип написань, а не на етимологічний.
Орфографія при передачі на письмі задньоязикових приголосних в обох жанрах пам’яток послідовніша, так що відбиває реальне звучання, тобто вказує на однозначну твердість вимови цих приголосних.
7.11. Наявність живомовних рис у системі консонантизму та відбиття їх на письмі в XVI XVIII ст. підтверджують також випадки спрощення в групах приголосних, асимілятивно-дисимілятивні процеси, поява протетичних та вставних приголосних, лабіалізація [л] в [ў] та вокалізація [в] через стадію [ў] в [у]. Звукосполучення [дз], передане відповідним звукосполученням, трапляється в житійно-повістевих пам’ятках лише з XVIIIст.
Перелічені риси й особливості свідчать на користь того, що книжноукраїнські особливості написання занепадали, а натомість приходили риси живої мови, яка почала унормовуватися в процесі літературного використання в XVI XVIII ст.
Аналіз фонетичних і правописних особливостей збірників житій у порівнянні з діловими документами засвідчує, що в розглянутий період живомовна cистема вокалізму була більше усталеною в літературному вживанні, ніж система консонантизму. Правописна система української мови, що мала тривалу історію формування, у цей час ще не постає виробленою. Незважаючи на те, що для позначення голосних звуків існувало чимало дублетних букв, а для передачі приголосних, за винятком кількох звуків, такого розшарування не спостерігалося, правопис житійно-повістевих творів XVI XVIII ст. при передачі приголосних звуків залишався більше традиційним.
Правописна неусталеність у XVI XVIII ст. пов’язана з відсутністю єдиного принципу, що має лежати в основі правопису, і є причиною паралельності в уживанні етимологічних і фонетичних написань.
Етимологічні написання були наслідком навчання й освіти писарів, фонетичні наслідком їхної вимови. Проте з різних причин, зокрема через недостатню грамотність, а найбільше завдяки інтенсивному впливу живого народного мовлення, писар відступав від етимологічних написань і ставав на шлях фонетичного правопису. Можна припустити, що всі ці відступи далеко не завжди були свідомими, особливо в церковно-релігійній літературі.
Орфографія поступово долала етимологію, витісняючи з ужитку стару правописну традицію. На це вказує відсоток написань, заснованих на фонетичному принципі. Проте аналіз правописних особливостей житій свідчить, що з XVI XVIII ст. живомовні фонетичні риси не усталилися в літературному вживанні, тогочасний правопис досліджених текстів помітно орієнтувався на книжну церковнослов’янську традицію, правила орфографії, принесені другим південнослов’янським впливом, та на орфограми, визначені граматиками кінця XVI XVIII ст. Проте у писарській практиці зазначеного періоду закладалися основи фонетичного принципу майбутнього українського правопису нової літературної мови.
Вихід «Енеїди» в 1798 р. підсумував правописні шукання староукраїнського періоду. І.Котляревський написав «Енеїду» тим правописом, який використовувався в XVII XVIII ст. і продовжував старі орфографічні традиції, дещо стерті «гражданкою». Саме вихід «Енеїди» остаточно поставив питання про окремий український правопис та його фонетичний принцип.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
А. УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ НАЗВ ПАМ’ЯТОК
Умовні скорочення назв житійно‑повістевих пам’яток
XVI ст.
1. ЖС Житія святих XVІ ст. Зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України, шифр ф. Петр. 2. Контрольний текст (далі КТ): арк. 10 55 зв.
2. ЖСО Житіє Сави Освященного. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 25 Спер. КТ: арк. 10 16; 51 56.
3. Зб. 215 Збірник XVI ст. на 215 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр Мак (П 27). КТ: арк. 31 зв. 60; 98 103.
4. Зб. 248 Збірник XVI ст. на 248 арк. Зберігається а Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр Мак (П 42). КТ: арк. 1 12; 101 132; 173 зв. 210 зв.
5. Зб. 274 Збірник XVI ст. на 274 арк. Зберігається а Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр Мак (П 37). КТ: арк. 232 зв. 240.
6. Зб. 293 Закінчення попереднього Зб. 274 XVI ст. на 293 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр Мак (П 38). КТ: арк. 83 120 зв.
7. Зб. 314 Збірник XVI ст. на 314 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр Мак (П 43). КТ: арк. 94 108 зв.; 177 177 зв.
8. Зб. 319 Закінчення Зб. 215 XVI ст. на 319 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр Мак (П 28). КТ: арк. 1 1 зв.; 74 104.
9. Зб. 449 Збірник уставного письма XVI ст., наближеного до півуставу, на 449 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 487/П(1645). КТ: арк. 122 187.
10. Пар. «Паренесис» Єфрема Сиріна з житієм. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр Мел М/П 110. КТ: арк. 1 2зв.
11. Пов. Повість про Варлаама та Йоасафа, початок XVІ ст. Зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України, шифр ф.Петр. 1. КТ: арк. 5 10 зв.; 28 58; 125 130 зв.; 180 зв. 188 зв.
12. СК Сказання про Антонія і Феодосія Печерських. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 389П/195. КТ: арк.1 3 зв.
XVII ст.
1. ЖС‑1 Житія святих кінця XVII початку XVIII ст. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 370П (155). КТ: арк. 53 71; 106 116; 148 167 зв.; 203 зв. 230; 323 324; 487.
2. Зб. ІІ Збірник уставного письма XVII ст. у 3‑х томах, т. 2 житія з повчаннями. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 491П /1650. КТ: арк. 23 зв. 47 зв.; 73 100; 162 162 зв.
3. Зб. ІІІ Збірник уставного письма XVII ст. у 3‑х томах, т. 3 житія з повчаннями. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 491П /1650. КТ: арк. 148 148 зв.; 181 зв. 214зв.
4. Зб. 203 Рукопис XVII ст., датований 1663 р., на 203 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 250П (83). КТ: арк.189 191.
5. Зб. 253 Збірник XVII ст. на 253 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 31П/ Мак. КТ: арк. 133 зв. 142.
6. Зб. 259 Збірник XVII ст. на 259 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 29П /Мак. КТ: арк. 100 зв. 141.
7. Зб. 263 Збірник кінця XVII ст. на 263 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 174 (Спер.). КТ: арк. 24 зв. 34.
8. Зб. 381 Збірник XVII ст. на 381 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 33 Масл/129. КТ: арк. 7 11 зв.
9. Зб. 416 Житія святих 1671 р., на 450 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр ДА/416 Леб. КТ: арк. 63 70зв.; 117 зв. 120; 348 357.
10. Зб. 457 Збірник XVII ст. на 457 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 17 (Спер). КТ: арк. 150 158; 356 358зв.
11. Зб. 660 Збірник XVII ст. на 660 арк. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 28 (Спер). КТ: арк. 41 43 зв.
12. М Минея праздничная XVII ст. Зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України, шифр НД 91. КТ: арк. 114 зв. 131; 151 зв. 157 зв.
13. Пат. Патерик XVII ст. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 486 П/1653. КТ: арк. 1 9; 42 46; 85 зв. 112; 136 136 зв.; 177 177 зв.; 293 294.
14. ПСк. Патерик Скитський XVII ст. Зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, шифр 270П/159. КТ: арк. 188 196; 227 228 зв.; 289 308 зв.; 374 396 зв.; 442 457.
XVIII ст.
1.