| Краткое содержание: | У „Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, подано аналіз її наукової розробленості, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, етапи апробації результатів дослідження.
У першому розділі дисертації „Українська інтелектуальна проза 60-90-х рр. ХХ століття як предмет літературознавчих досліджень” розглядається проблема визначення інтелектуальної прози в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві. Окремі літературознавці ототожнюють інтелектуальну прозу з філософською (М. Бенькович, В. Бікульчюс, Г. Фридлендер), міфологічною (В. Кутейщикова, М. Наєнко). Чітко виділяють інтелектуальну прозу як окремий жанровий різновид Л. Єршов, С. Павличко. У розділі виокремлено українську інтелектуальну прозу з-поміж інших жанрових різновидів, як-от: химерної, психологічної, філософської, міфологічної, до яких часто помилково відносять її зразки. Крім того, виділяються характерні ознаки інтелектуальної прози: концептуальність або концептуальна ідея, головний герой – інтелігент чи інтелектуал, вихоплений із потоку життя й поміщений у духовно насичену атмосферу, – носій філософської концепції. Поведінка такого героя зумовлюється типом його філософського обґрунтування, цей герой втілює філософську концепцію автора і є виразником основної ідеї, центральної тези твору. Вчинки героїв інтелектуальної прози підпорядковані сюжетній схемі, вони доволі умовні і символічні. В інтелектуальних повістях і романах зображуються або моделюються часто умовні ситуації, відсторонені, звільнені від життєвої повноти, які логічно підтверджують думку автора, допомагають розкрити проблему; подаються різні філософські погляди, розглядаються актуальні наукові проблеми; використовується художня парабола, притча. В інтелектуальній прозі відбувається своєрідна конвергенція філософської і художньої творчості, де остання розглядалася як модель істинного досягнення – освоєння дійсності, побаченої через “магічний кристал” її міфічного перетворення. У творах письменників-інтелектуалістів спостерігається підвищена увага до підсвідомості, до сновидінь і марень, при цьому часто використовується прийом “потоку свідомості”. Характерною концептуальною ознакою багатьох художніх зразків інтелектуальної прози є ідея “золотої середини”, поміркованості – письменник відмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю й рішучістю: кожну тезу автор коментує, розподіляючи свої вагання між “так” і “ні”, адже інтелект усе розщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку. Прикметним для інтелектуальних романів і повістей є поєднання реального та ірреального; використання гри, коли герой потрапляє у все нові витворені автором ситуації, які нагадують життєвий фатум; фрагментарність, гранульованість, пропуски сюжетних елементів, перебивання часових відрізків, спеціальне зміщення пластів оповіді, тобто художній монтаж або колаж; мінімум фабули, сюжету і дії (деепізація і дефабуляція); використання в одних випадках – інтенсивного часу, в інших – прийому зв’язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного і загальнолюдського; використання парадоксу, що зміщує достовірність як першооснову бачення, різновиду парадоксу – спрощення заради інтелектуалізації, намагання розкласти складне на просте; різних видів інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, інтерпретації і т. ін.); експерименти з мовою твору; введення символічних авторських неологізмів, надання значення абзацу окремим словам і фразам, які вимагають більш інтенсивної роботи думки читача; відкритий фінал твору, що дає змогу читачеві уявити себе співавтором роману. Отже, інтелектуальна проза має цілий комплекс істотних типологічних ознак, що дає всі підстави для вирізнення її в окремий жанровий різновид в українській літературі.
Другий розділ – „Основні властивості художньої концепції української інтелектуальної прози” складається із двох підрозділів. У першому з них („Концептуальність як визначальна ознака поетики інтелектуальної прози”) йдеться про концепцію, що набуває особливого значення для будь-якого твору інтелектуальної прози. Певна раціональна доктрина стає мало не об’єктом зображення, це своєрідна “концепція в квадраті”, коли ідеєю твору постає філософська, наукова, морально-етична чи естетична доктрина, що обігрується, дискутується, відіграє самостійну сюжетно-композиційну роль. Головним у такому випадку стає акт сприйняття твору, а не сам твір. Скажімо, для більшості романів Вал. Шевчука характерною є концепція філософії екзистенціалізму; натомість творам В. Тарнавського притаманний зв’язок з античною й слов’янською міфологією, для Б. Бойчука – синтез філософської і релігійної систем, у Г. Штоня – використання біблійних сюжетів та образів. Існує спільна тенденція до використання наукової доктрини, проте кожен розробляє її у власному ключі. Скажімо, докладну хронологію наукових досліджень подає Ю. Щербак, досить стисло використовують науковий матеріал Ю. Мушкетик і Н. Рибак, добираючи тільки найважливіші, на їхню думку, факти. Українські письменники нерідко використовують також фольклорний матеріал, інтерпретуючи його глибинні ідейні масиви (В. Дрозд), історичні пам’ятки (Вал. Шевчук), соціологічні проблеми (П. Загребельний), філософію “сродної праці” Г. Сковороди і відомі міфологічні мотиви (В. Тарнавський). Показовою в цьому плані є спроба Вал. Шевчука поєднати в межах одного твору кілька різнопланових концепцій. Отже, концептуальність є однією з головних і визначальних ознак інтелектуальної прози, основна властивість якої – апеляція до розуму, інтелекту читача.
У другому підрозділі „Реальне та ірреальне, раціональне та ірраціональне в інтелектуальній прозі” розкривається одна з характерних ознак інтелектуальної прози, що дає можливість поглибити й увиразнити психологію героя, представити не лише його свідомість, а й підсвідоме, і в такий спосіб зобразити складний, багатогранний, алогічний та химерний світ ХХ ст. (втрату чітких культурних орієнтирів, духовні хитання та розчарування, протистояння тоталітаризму та технократизму тощо), тобто відтворити соціокультурний хаос сучасності, а також розгубленість людини в цьому світі, її світоглядну непевність, роздвоєність, апокаліпсичність настроїв, пошук точки опертя в калейдоскопічній дійсності. Використання реального й ірреального допомагає письменникам створити ускладнену конструкцію, досягнути символічної глибини тексту. Елементи ірреального збагачують оповідь, додають виражальних можливостей у відтворенні внутрішнього “я” героя-інтелектуала, в зображенні химерної та алогічної картини світу, іншими словами – у відтворенні світоглядних особливостей сучасної людини культури.
Прикметно, що елементи фантастичного, ірреального як фундаментальні ознаки реального світу починають усвідомлюватися саме в інтелектуальній прозі. Ірраціональне, принципово непізнаване розумом дає поштовх для розвитку інтелектуального начала в художній прозі. Значний вплив на становлення інтелектуальної прози в рамках літератури модернізму був психоаналіз З. Фройда й аналітична психологія К.Г. Юнга. Ці теорії покликали до життя цілу низку художніх прийомів, які надали психологізмові прози ХХ століття цілком нового звучання. Багатьма з цих засобів відтворення психічного стану героя активно послугується інтелектуальна проза, зокрема й українська.
Реальне та ірреальне тісно переплітаються в українській інтелектуальній прозі, надаючи їй неповторності та непередбачуваності. Ірреальне пробуджує уяву читача, змушує його доповнювати за допомогою власної уяви образи й події, витворені письменником. Тут поєднуються розум і фантазії, що покликані поставити під сумнів звичне, виявляючи в ньому негативні риси, яким раніше не надавалось особливого значення. У розділі відзначені впливи на інтелектуальну прозу східної та західної філософії, а також захоплення багатьох українських письменників-інтелектуалістів творчістю К. Кастанеди. В окремих творах відчутні казкові та барокові мотиви (Г. Пагутяк, Вал. Шевчук).
Найчастіше ірреальне виявляється у використанні видив („Краєвиди підглядника” Б. Бойчука, „Бар’єр несумісності” Ю. Щербака), споминів-марень („Як на війні” Ю. Щербака), символічних сновидінь („Вовкулака (Самотній вовк)” В. Дрозда, „Біла тінь” Ю. Мушкетика, „Нуль” В. Тарнавського, „Камінна луна” Вал. Шевчука, „Марта” Г. Штоня), окремих образів, запозичених із національної чи античної міфології та демонології (вовкулака Шишига з „Вовкулаки (Самотнього вовка)” В. Дрозда, Незнайомка – Мавка з „Дисертації”, відьма баба Паниха з „Порожнього п’єдесталу”, Діоніс, Горгона, Арахна, мойри з „Матріополя” В. Тарнавського). Персоніфікований образ собаки Барбаріно, що розмовляє і товаришує з Малим, використовує Вал. Шевчук („Дзиґар одвічний”). Отже, реальне та ірреальне тісно переплітаються в українській інтелектуальній прозі, надаючи їй неповторності та непередбачуваності. Ірреальне пробуджує уяву читача, змушує його доповнювати за допомогою власної уяви образи й події, витворені письменником.
У третьому розділі „Специфіка образності української інтелектуальної прози” розкриваються особливості образотворення, які точніше буде називати художнім моделюванням – питомою рисою інтелектуальних творів.
У підрозділі „Концепція героя, персонаж-ідея” особлива увага звертається на особливості персонажів інтелектуальних творів, оскільки саме вони втілюють глибинний авторський задум, підкреслюють відірваність героїв від недосконалого світу. Образ героя інтелектуального роману набуває особливого змістового навантаження і може розглядатися тільки в широкому культурно-історичному контексті з урахуванням взаємодії людини (як центру Всесвіту) зі сферою “духу”, зі складним внутрішнім світом персонажа.
Ю. Щербак змальовує ідеалізовані образи науковців-медиків, котрі здійснюють видатні відкриття і прагнуть їх втілити в життя, але поруч із цим автор передає особисту драму героя, невдалу спробу влаштувати сімейне життя („Бар’єр несумісності”, „Причини і наслідки”, „Як на війні”). Герой-інтелектуал Лукас, створений П. Загребельним, бореться за безпечне і корисне для суспільства використання власного винаходу. Роман В. Дрозда “Вовкулака (Самотній вовк)” прикметний тим, що його головний герой Андрій Шишига, як і його попередник – Петро Харлан, далеко не позитивний, а тим паче не інтелігентний. Подібних героїв можемо побачити в інтелектуальних романах 1920-х років, наприклад, професора Комаху, Іполіта Миколайовича, Ростислава Михайловича у В. Домонтовича, Степана Радченка у В. Підмогильного. Головного героя повісті В. Тарнавського “Міські мотиви” Юрка Заброду можна вважати радше антигероєм, але автор намагається дещо виправдати і „виправити” персонажа. Якщо в українській інтелектуальній прозі 1960 – початку 1980-х рр. характерним був образ науковця, найчастіше позитивного героя-інтелектуала, то з середини 1980-х і в 1990-х рр. герої-ідеї досить різнопланові. Українська проза окресленого часового відтинку фактично не акцентує на поняттях “позитивного” чи “негативного” героя, що було типовим для попереднього періоду.
Підрозділ „Параметри інтертекстуальності” присвячено дослідженню міжтекстових співвідношень художніх творів, що пов’язує їх із філософією, культурою, образотворчим мистецтвом, міфологією, творчістю інших письменників. В українській інтелектуальній прозі часто використовуються міжтекстові співвідношення літературних творів для надання гумористичного відтінку, збагачення мови персонажів, урізноманітнення художніх засобів. Прототекстами найчастіше є біблійні притчі та старогрецькі міфи. Найбільш уживаними серед різновидів інтертекстуальності є центон, алюзія, ремінісценція, стилізація, парафраза, інтерпретація, пародіювання. Та поряд із цим можна відзначити відчутний вплив на творчість окремих письменників більш ранніх творів, коли текст вказує прямо чи опосередковано на свій прототекст (твори Г. Пагутяк – на Маленького принца Антуана де Сент-Екзюпері, твори Вал. Шевчука – на притчі Г. Сковороди). Іноді прототекстів може бути так багато, що це дає підстави О. Гриценку порівнювати твори Вал. Шевчука з “клаптиковими ковдрами”, коли “із шматочків, уламків, фрагментів створюється щось нове й цілісне”. У літературі цей принцип передбачає введення вже відомих героїв, сюжетних ліній, стильових прийомів.
У прозі Б. Бойчука, Г. Пагутяк, В. Тарнавського, Вал. Шевчука простежується зв’язок із образотворчим мистецтвом. Такі міжтекстові співвідношення збагачують семантичне й естетичне сприйняття тексту, єднають його із художньою спадщиною попередніх поколінь.
В українській інтелектуальній романістиці прийоми інтертекстуальності набувають значення одного з провідних художніх прийомів, особливо в період 1980-90-х років. Постійна співвіднесеність із культурною дійсністю, діалог із традицією, історією, науковими доктринами, філософськими, релігійними, етичними концепціями – один із художніх лейтмотивів української інтелектуальної прози другої половини ХХ століття.
У підрозділі „Образи-символи” акцентується увага на символічних образах, які змушують читача шукати прихований підтекст, відштовхуючись від авторських асоціацій, а також виконують функцію “підказок” у сприйнятті інтелектуальної прози. У її символіці кожна деталь має особливе навантаження і не є випадковою, тому будь-який символ вимагає вдумливого прочитання і трактування. Крім того, символ дає можливість читачу, залежно від рівня його освіченості, трактувати окремий образ чи твір у цілому.
Письменники-інтелектуалісти кінця 1960-х – середини 1980-х рр. досить часто звертаються до використання ідеологізованих образів-символів (безсмертник, зірка, міст, гора), що мають ознаки соцреалізму (твори Ю. Мушкетика, Н. Рибака), тобто українські автори інколи створюють нетипові для мистецтва символи. Широко вживана в інтелектуальній прозі середини 1980-90-х рр. символіка набуває індивідуально-авторського звучання, що орієнтується на традиційну символіку, стає більш оригінальною, позбувається нашарувань радянської ідеології. Чи не єдиним винятком в активному зверненні до символіки можна назвати прозу Ю. Іздрика, котрий обмежується дуже вузьким колом символів. Таке уникання символів компенсується частим використанням „потоку свідомості”, порушеннями правил написання слів, що потребують пильної уваги читача.
Образи-символи надають інтелектуальній прозі більш чіткого звучання, роблять її цікавішою і масштабнішою за змістом, змушують читача осягнути й проаналізувати авторський підтекст. Своєрідна символіка є одним із продуктивних художніх прийомів інтелектуальної прози. З 1980-х років вона стає дедалі більш індивідуально авторською, оригінальною, позбувається впливу радянської ідеології. Поряд із концептуальністю, інтертекстуальністю, специфічними персонажами-ідеями, вона створює той неповторний колорит, що властивий інтелектуальним творам, глибину й пластичність образного світу, в якому нерозривно сплетені раціональне й ірраціональне, реальне й фантастичне, факт і вимисел, емоційне й логічне.
ВИСНОВКИ
Основними ознаками інтелектуалізму в літературі вважаємо насамперед концептуальність твору, наявність героя-ідеї, підкреслену символічність, різні види інтертекстуальності, поєднання реального та ірреального, створення різноманітних картин світу, побудову конфлікту і колізії твору у вигляді розумової схеми, параболічність думки, використання гри, відкритий фінал і т. ін.
Цей комплекс специфічних художніх ознак надає інтелектуальній прозі своєрідності, що виокремлює її з-поміж інших близьких до неї жанрових різновидів, як от: химерної, філософської, притчевої, міфологічної, психологічної. Найменше спільних рис інтелектуальна проза має з химерною прозою – фактично, об’єднують їх тільки елементи народної фантастики, історичний колорит і символізація окремих образів, що простежується в творах В. Дрозда та Вал. Шевчука. Основна відмінність – призначення роману, адже химерна проза прагне перш за все розважити читача, тоді як інтелектуальна – приховати, завуалювати глибокий зміст, змусити читача замислитись. На відміну від філософського роману, інтелектуальний роман містить не лише концепцію письменника (причому вона може бути не тільки філософською, а й науковою, притчевою), а також інші не менш важливі чинники: своєрідний характер героя, персонаж-ідею, символічні образи та ін. Від притчевої прози інтелектуальну відрізняє те, що притча може використовуватися разом з іншими важливими прийомами інтелектуального твору, але не є визначальною, провідною. Міфологічність, подібно до притчевості, може відігравати важливу роль в інтелектуальній прозі, але не виступає її обов’язковою ознакою; тому слід розрізняти міфологічну й інтелектуальну прозу. Остання може значною мірою послугуватися також здобутками психологічної прози – зосереджувати увагу на психічному стані героїв, але відрізняється іншими жанровими домінантами. Як бачимо, інтелектуальна проза має здатність асимілювати певні особливості інших жанрових різновидів прози. Вона інтегрує здобутки не лише літератури, а й інших культурних практик (науки, міфології, мистецтва, історії тощо).
У розвитку української інтелектуальної прози 1960-90 рр. можна визначити два підперіоди:
– кінець 1960-х-середина 1980-х рр. Цей відтинок представлений такими творами: “Як на війні” (1964), “Бар’єр несумісності” (1968-70) Ю. Щербака, “Вовкулака (Самотній вовк)” (1966-80) В. Дрозда, “Безслідний Лукас” (1976-1986) П. Загребельного, “Біла тінь” (1977), “Суд над Сенекою”, “Вернися в дім свій” (1981) Ю. Мушкетика, “Міські мотиви” (1978-80), “Дисертація” (1983) В. Тарнавського, “Господар” (1986), Г. Пагутяк; окремі елементи інтелектуальної прози притаманні роману “Час сподівань і звершень” (1977) Н. Рибака;
– середина 1980-х – 90-і рр., коли написані такі твори, як “Причини і наслідки” (1987) Ю. Щербака, “Чудо” (1987), “Камінна луна” (1987), “Дзиґар одвічний” (1990), “Юнаки з вогненної печі: Записки стандартного чоловіка” (1991-99) Вал. Шевчука, “Матріополь” (1990) В. Тарнавського, “Землетрус” (1993) С. Майданської, “Гірчичне зерно” (1990), “Смітник Господа нашого” (1992-94), “Записки Білого Пташка” (1995) Г. Пагутяк, „Марта” (1993), „Рай” (1999-2001), Г. Штоня, “Дві жінки Альберта” (1993-2000, 2002), “Краєвиди підглядника” (1995-1998) Б. Бойчука, „Воццек” (1995-97) Ю. Іздрика та ін.
Українська інтелектуальна проза дуже специфічна за своїми художніми ознаками, проте має й низку типологічних рис, що єднають її зі світовою художньою практикою. Спільною для творів українських і зарубіжних прозаїків-інтелектуалістів можна назвати захопленість символікою, поєднання реального та ірреального, наявність у багатьох творах специфічних персонажів – носіїв ідеї. Водночас в українських романах і повістях досить рідко використовується потік свідомості, мовні експерименти та інші художні прийоми, характерні для інтелектуальної прози в інших національних літературах. Найчастіше з цими прийомами працюють Ю. Щербак, Вал. Шевчук, Ю. Іздрик. Іншою рисою, якою українська інтелектуальна проза відрізняється від європейської, є тенденція до химерності, іронічності, прикладом чого може бути творчість Вал. Шевчука та В. Тарнавського. Ще одна специфічна особливість – досить широке використання міфології (античної, слов’янської, а також власної авторської), що помітно у творах В. Дрозда, В. Тарнавського, Г. Пагутяк.
Українська інтелектуальна проза широко послугується художнім досвідом інших жанрових різновидів, виходить за свої “межі”, часом утруднюючи жанрову диференціацію. Скажімо, поглиблений психологізм характеризує окремі твори Вал. Шевчука, В. Дрозда, що дає підстави окремим літературознавцям відносити їх твори до психологічної прози, хоча поруч із психологізмом відразу звертається увагу на виразні ознаки інтелектуальної прози. Саме ці риси – концептуальність, наявність героя-ідеї, авторської картини світу, інтертекстуальність, поглиблена символічність і т. ін. – виступають жанрово-стильовими домінантами, спонукаючи відносити ці твори саме до інтелектуальної прози.
Великий вплив на українську інтелектуальну прозу справляє розвиток філософії, культурології, соціології. Це відчувається в осмисленні авторами глобальних проблем занепаду європейської цивілізації. Пояснити такий процес можна тим, що в періоди духовної кризи в культурі особливо посилюється вплив філософії на мистецтво. Відповідно виникають терміни “роман культури” і “людина культури”, оскільки в культурній дійсності в такі періоди часом стираються чіткі грані між мистецтвом, наукою, філософією; людина починає розглядатися в цілісному контексті культури.
Нині можна говорити про досить сприятливі перспективи для розвитку української інтелектуальної прози. Адже, з одного боку, українська література перестає бути заангажованою і відмежованою від світової літератури, що відкриває для неї нові обрії. Проте, з другого боку, можна констатувати меншу зацікавленість класичною літературою, філософією, образотворчим мистецтвом, міфологією, оскільки значна частина суспільства захоплюється масовою літературою, кітчем, а тому все більше віддаляється від справжнього мистецтва. У цьому плані відзначаємо деякий занепад інтелектуального мистецтва, зокрема й літератури, що розпочинається на межі ХХ–ХХІ століть.
Отже, українська інтелектуальна проза протягом 1960-90-х рр. розвивається нерівномірно, їй притаманні злети і падіння, пов’язані перш за все з політичними й культурними чинниками. Прогнозувати подальшу долю української інтелектуальної прози доволі важко. Можна тільки припустити, що останнім часом знижується мистецька вимогливість читачів, а це приводить до послаблення інтелектуального начала в художніх текстах. Тим часом уже наявні художні здобутки українських письменників-інтелектуалістів настільки вагомі й мистецьки вартісні, що заслуговують на подальше спеціальне дослідження.
Гриценко О. Про деякі властивості клаптикових ковдр // Київ. – 1987. – №5. – 128-131. |
