ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА ГРЕКІВ ПРИАЗОВ’Я

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання роботи, хронологічні та географічні межі; сформульовано методологічні засади; наведено відомості про зв’язок роботи з науковими програмами; з’ясовано наукову новизну і практичне значення дослідження, зазначено апробацію його результатів та публікації.

У Розділі І Ї „Ступінь наукової розробки теми, характеристика джерел” Ї розглянуто історіографію проблеми, висвітлено роль традиційної культури в сучасному культурному процесі. У підрозділі 1.1 Ї „Традиційна культура в наукових дослідженнях” Ї проаналізовано наукові праці з досліджуваної проблеми, уточнено категорійний апарат, розглянуто визначення понять „спільнота”, „етнос”, „національна культура”, „традиційна”, „традиційно-побутова”, „народна культура”. Зокрема зазначено, що в науковій літературі переважає тенденція розглядати традиційну культуру шляхом осмислення феномену етносу та його ознак (Ю. Бромлей, Р. Кузеєв, В. Бабенко, Т. Ільїніч, А. Даждаміров, Л. Гумільов та ін.).

Вчені по-різному визначають характерні типологічні ознаки етносу, вбачаючи в ньому „історично утворену та стійку соціальну спільноту, яка розуміється людьми і які зараховують себе до неї при народженні” (Ю.Бромлей); або як  фіксацію традиційних правил і еталонів ставлення до природного середовища (В.Крисаченко); або як відтворення сігніфікативної (знаково-символічної) функції культури (М.Попович); як прояв національної самосвідомісті  (М.Левін та М.Чебоксаров).

В роботі зазначається, що кожне етнічне утворення для своєї життєздатності повинно мати цілком сформовану систему культури, традиційних норм, звичаїв, що формують етнічні стереотипи, які є головними ознаками відтворення етносу.

В останні роки увагу культурологів все більше привертають питання традиційної культури. Так, в українській та зарубіжній історіографії тривають дискусії про зміст термінів „традиційна”, „традиційно-побутова”, „народна культура” (К.М.Хоруженко, Л.М.Гумільов, Н.Сподарєва, Х.Е.Керлота, Д.Віко, С.Д.Безклубенко, П.Герчанівська, I.Земцовський).

Термін „традиційна культура” К.Хоруженко застосовує для позначення певної частини етнічно специфічної культури, що має анонімний характер, вважається існуючою й такою, що передається від покоління до покоління засобами вербальної й невербальної комунікації. Характерною ознакою традиційної культури є те, що зміни в ній відбуваються дуже повільно й не фіксуються етнічною колективною свідомістю.

Однією з основних ознак традиційної культури Н.Сподарєва вважає принцип породження. Оскільки індивід тут постає як частина природи, потрібно було вивести родовід від тваринного предка  (у тотемізмі, пізніше в антропоморфній релігії Ї від богів, героїв, відомих людей) як принцип шляхетного походження. На нашу думку, це точніше буде називати спадкоємністю.

Відповідно до адаптивної теорії і „теорії взаємодії” (елементи якої містять соціологія Г.Зиммеля, феноменологія Е.Гуссерля та М.Хайдеггера, теорія наслідування Дж.Боулдена, „соціальна екологія” Р.Парка), традиції розглядаються як спосіб пристосування людських спільнот, соціальних груп, а також окремих індивідів до мінливих природно-географічних, економічних та соціальних умов життя шляхом зміни стереотипів свідомості та поведінки, форм соціальної організації та регуляції, норм i цінностей, способу життя та картини світу, механізмів трансляції соціального досвіду i т. ін. Разом із зміною умов життя формуються і виявляють себе нові потреби, внаслідок чого певні традиції втрачають свою ауру i зникають, інші Ї продовжують діяти, але в трансформованої формі. Еволюціоністи XIX ст. (Г.Спенсер, Л.Морган та ін.) постулювали адаптацію як домінуючий фактор, що визначає культурний розвиток. Неоеволюціоністи (А.Вайда, Р.Корнеро, Р.Рапопорт, М.Салiнс, M. Хappic та ін.), не абсолютизуючи цього фактора, все ж вважали його одним з найважливіших механізмів культурної мінливості.

Процес трансформації традицій часто відбувається внаслідок проникнення в народне мистецтво нових культурних тенденцій (зокрема художніх стилів) i зародження в надрах традиційних форм нових елементів, співзвучних часові. Проте народне мистецтво засвоює не весь комплекс засобів худож­нього стилю, а лише окремі елементи, трансформуючи i поєднуючи їх з традиційними художніми прийомами.

В традиційній культурі переважає нерефлексоване або мало рефлексоване засвоєння досвіду попередніх поколінь. Воно здійснюється, як правило, імітаційно. Головними умовами успадкування традицій є підтримка їх носіями та безперервність процесу успадкування. При порушенні послідовності процесів успадкування традиції можна відродити (відновити) шляхом повторення, якщо інформація про них ще зберігається в суспільстві. Руйнування традицій відбувається іноді несподівано, що призводить до їх втрати, іноді Ї поступово, внаслідок їх трансформації в часі. Така трансформація призводить до появи нових традицій,  що є закономірним наслідком процесу еволюції культури загалом.

Протягом історичного розвитку суспільства зв'язок між сформованим способом худож­нього пізнання світу й дійсністю, світоглядом суспільства розривається, розбіжності між ними збільшується. Звична художня концепція певний час ще визначає свідомість суспільства, але, вичерпавши всю повноту виразності, поступово втрачає внутрішні інтенції розвитку. В цей період розпочинається перегляд усталеної концепції культури, даючи поштовх до пошуку якісно інших художніх форм в народному мистецтві, воно починає продукувати нові виражальні засоби.

Процес трансформації особливо посилюється в кризові періоди розвитку суспільства. Протягом історії інтенсивність впливу нових тенденцій на народне мистецтво була не­однаковою, залежно від рівня відкритості суспільства до сприйняття нових художніх ідей. Це зумовлено зокрема соціально-політичними, релігійними факторами, системою національних естетичних цінностей, ставленням громади до традицій та новацій i, нарешті, рівнем майстерності митців.

Таким чином, розгляд стану дослідження традиційної культури в наукових працях виявив досить строкату картину, утворену різними уявленнями про її напрямки та жанри. В основному переважає аксіологічний погляд на цей культурний феномен, спрямований на обґрунтування його загального значення в системі буття. Не заперечуючи важливості такого підходу, дисертант відзначає, що аксіологічний аналіз не дає конкретної наукової системи знання про традиційну культуру Ї її сутність, природу, багатомірність форм, формування, механізми розвитку та успадкування традиційної культури.

У підрозділі 1.2 Ї „Роль традиційної культури в сучасному культурному процесі” Ї відзначено, що локальні культури на певному етапі свого розвитку можуть виходити за межі своєї локальної (в тому числі етнонаціональної) специфіки й претендувати на „всесвітність” та "загальнолюдяність". При цьому ознаки "всесвітності", що здобуваються тією чи іншою локальною культурою, як правило, не є необґрунтованою претензією окремого феномена культури Ї представляти в тому чи іншому аспекті світову культуру як ціле або як феномен "загальнолюдського" в чистому вигляді. Це виявляє реальні відношення, що складаються між певною локальною культурою та світом в цілому.

Розгляд цієї тенденції в контексті історії світової культури переконує, що долання локалізму й прорив у "всесвітність" в більшості випадків є не амбіцією якоїсь однієї локальної культури, а об'єктивною властивістю, тенденцією, що виражає потенційний  зміст, що історично неминуюче актуалізується в процесі саморозвитку в широкому контексті міжкультурних комунікацій. І.В.Кондаков називає цю потенційну властивість "всесвітньості" локальних культур, що часом набуває максимальної актуальності, глобалітетом. Іншими словами, глобалітет тієї чи іншої етнічної (національної) культури, як і субкультури, Ї це конфігуратор, що визначає відношення цієї локальної культури до всесвітньо-історичного культурного цілого, до культурної практики всього людства і який окреслює місце, яке посідає ця конкретна культура у світовій культурі.

Глобалітет культури слід порівнювати з її менталітетом. Якщо менталітет - це самосвідомість локальної культури як такої, що відчута зсередини, в межах даного їй природно-географічного, етносоціального й історичного локусу, то глобалітет Ї це самосвідомість локальної культури як однієї із складових світової цивілізації, в межах глобального суттєвого простору, погляд локальної культури на себе ззовні. Таким чином, локальна культура ніби «бачить себе» одночасно в різних віддзеркаленнях: не тільки як віддзеркалення власної специфіки (тобто в ряді суміжних або конфронтуючих з нею локальних культур), а й в світової культурі як такої. Сукупність цих відображень, локальних і глобальних, складних на різних етапах історичного становлення й розвитку цієї культури, узагальнюються відповідно в її менталітеті і в її глобалітеті, діалектично співвіднесених між собою як своєрідна "парна конструкція".

Менталітет і глобалітет кожної локальної культури, як вони історично сформувалися, тісно пов'язані між собою. Можна говорити, що глобалітет кожної конкретної локальної культури є проекцією її менталітету на світовий культурний простір. Самі етнокультурні уявлення про світове ціле, що формуються в історії тієї чи іншої локальної культури, як і осмислення етнокультурою свого місця у всесвітній культурі, забарвлені локальним менталітетом. Більше того, той чи інший глобалітет розвивається залежно від менталітету і є похідним від нього.

Однак, в глобалізації культури є й інший, менш привабливий аспект. В гаслах пропонується взаємовплив традиційних культур, обмін матеріальними й духовними цінностями, та реально сприймається тільки один домінуючий стиль життя. Замість того, щоб стати засобом взаємозбагачення традиційних культур шляхом рівноправного діалогу, глобалізація знеособлює практично кожну культуру. Багато звичаїв, церемоній, ритуалів, форм поведінки, що в минулому становили фольклорне й етнографічне розмаїття, поступово зникають одночасно з тим, як більшість в суспільстві засвоює нові, багато в чому одноманітні форми життя.

Кожна культура прагне, контактуючи з іншою, відняти в неї "своє" і, навпаки, відторгнути "чуже" (відповідно дискредитувавши його, витиснувши або замінивши "своїм"). При взаємодії рівносильних культур відбувається акультурація Ї обидві вони однаково засвоюють елементи одна одної. Але завжди може найтися сильніша, агресивніша (домінантна) культура, що при безпосередньому міжетнічному контакті шляхом прямого чи непрямого тиску викличе в іншій культурі радикальні зміни. Внаслідок цього картина світу цієї останньої культури повністю або частково заміщається картиною світу етносу домінантного.

Отже, природне оточення, обряди та традиції, мова породжують своєрідну етнічну психологію, що формує картину світу. Етнічна картина світу дозволяє етнофору ідентифікувати себе  в світовому просторі, використовуючи ті ж самі традиції. Культурні традиції мають бути досить чіткими й стійкими, щоб досвід та інформація, яку вони не­суть, могли успішно застосовуватись, i передаватись наступним поколінням, але також ці традиції повинні бути й досить гнучкими, щоб давати можливість формувати нові моделі передачі інформації, досвіду, форми поведінки задля того, щоб культу­ра залишалась здатною до існування.

Підрозділ 1.3 Ї „Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” Ї присвячено аналізу й узагальненню матеріалу з історії культури грецької спільноти в Україні. Зазначається, що грекам належить значний внесок в розвиток продуктивних сил України, її духовну та мистецьку скарбницю. Одночасно грецьке населення засвоювало місцеві традиції і звичаї. Опрацьовані матеріали дозволяють не тільки всебічно проаналізувати нинішні відносини двох народів, а й відкрити нові сторінки історії їх багатовікових культурних зв'язків.

Перші публікації, присвячені маріупольським грекам, з'явились у 80-90-х роках ХVIII ст. Однак дослідження традиційної культури розпочалося тільки в 60-і роки ХХ століття. Тривалий час комплексне вивчення етнічної історії й культури не здійснювалося, а досліджувалися лише окремі спеціальні питання. Безпосередньо традиційній культурі маріупольських греків присвячено кілька історичних праць. Обряди і звичаї сімейного циклу маріупольських греків досліджені різною мірою, здебільшого роботи присвячені весільному циклу, з’ясуванню його репертуару та мистецьких особливостей проведення. О.Н.Ксенофонтова-Петренко і С.І.Марков досить докладно описали весільний обряд греків с.Сартана й м.Маріуполя. Переважно на їхні матеріали спиралися сучасні етнологи: О.Б.Моруженко, І.С.Пономарьова й Т.І.Сорока. Дисертація В.В.Дмитрієвої „Родильно-хрестильна обрядовість греків Приазов’я в другій половині ХІХ Ї ХХ ст.” є першим в Україні комплексним дослідженням етнографічних особливостей родильно-хрестильної обрядовості греків Приазов’я. Поховальна обрядовість ще не стала предметом ґрунтовного дослідження. Серед праць, що містять найбільший обсяг інформації з цієї теми варто відзначити статтю О.Н.Ксенофонтової-Петренко „Семейные обряды в селе Сартана” і статтю Л.І.Миронюк „Погребальный обряд греков Приазовья. Конец ХХ века”.  Обряди і звичаї календарного циклу маріупольських греків також досліджені різною мірою. Найбільшою є  історіографія храмового свята "панаїр", яке було описано ще в середині XІХ ст. архієпископом Гаврилом, пізніше С.Серафимовим, Ф.Брауном, С.Марковим, В.Бабенко, В.Шевченком. Йому присвячено декілька газетних публікацій. Здебільшого етнографічні матеріали, викладені в перерахованих роботах, мають фрагментарний і описовий характер, потребують ґрунтовної критики й можуть бути використані лише як допоміжні.

Окремі аспекти теми знайшли відображення у сучасній зарубіжній історіографії. Природно, що культурою греків Приазов’я цікавилися саме грецькі дослідники. Найбільш докладно вони розглядають мовні та фольклорні питання. Серед них слід відзначити роботи  Х.Хаджитакі-Капсомену, Г.Мегас, Е.Стефану, С.Евстасіадіс.