Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об’єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи розвитку міжнародної регіональної інтеграції» проаналізовано основні концепції розвитку міжнародної регіональної інтеграції; досліджено форми та рівні міжнародної регіональної інтеграції; визначено характерні ознаки нового регіоналізму у світовому господарстві.

Економічна інтеграція виступає найбільш розвинутою формою інтернаціоналізації господарського життя як процес зближення й поступового об’єднання національних економічних систем, що знаходить своє відображення у проявах глобалізації та регіоналізму. Бурхливий розвиток процесів регіоналізації є результатом змін у політичній, економічній, соціальній сферах країн. Поштовхом до формування регіональних економічних утворень у системі світового господарства, починаючи з другої половини ХХ століття, став пошук колективних форм забезпечення економічних інтересів держав.

На основі аналізу концепцій розвитку міжнародної регіональної інтеграції (функціоналізм, неофункціоналізм, неолібералізм, дирижизм, корпораціоналізм, комунікативна теорія, теорія етапів розвитку економічної інтеграції, теорія митних союзів, теорія оптимальних валютних зон та ін.), дослідження взаємопов’язаних тенденцій розвитку світового господарства – глобалізації (всесвітньої економічної інтеграції) та регіоналізації (регіональної економічної інтеграції) – зроблено висновок, що у розвитку регіональної інтеграції відбуваються не лише кількісні, а й якісні зміни (оновлюються старі та виникають нові інтеграційні об’єднання; відбувається диверсифікація організаційних форм і моделей інтеграційних процесів).

Встановлено, що економічна регіоналізація як одна з тенденцій утворення глобального економічного простору сприяє: формуванню економічних зв’язків із домінуванням наднаціональних інтересів; вирівнюванню основних характеристик міжнародних ринків; створенню умов для проведення реформ у рамках  угруповань; посиленню взаємовідкритості економік країн-членів об’єднання, – на основі чого зроблено висновок, що регіональні об’єднання виступають, з одного боку, як практичне втілення глобалізації, а з іншого – формують полюси глобалізації.

В результаті дослідження динамічних та статичних інтеграційних ефектів визначено позитивні (зростання конкуренції між виробниками з різних країн; виникнення переваг економії масшта­бу виробництва) та негативні (відтік ресурсів з менш розвинутих країн-членів союзу до більш розвинутих; ймовірність олігопольного зговору між фірмами країн-учасниць; посилення процесів монополізації; ймовірне виникнення ефекту втрат внаслідок неефективності надмірно великих компаній; високі витрати на функціонування союзу) наслідки утворення інтеграційного союзу.

В результаті дослідження інтеграційного ефекту місцерозташування, ефекту технічного прогресу інтеграції, обґрунтовано, що реальна інтеграція групи країн відбувається лише за умов, коли країни досягають відповідного рівня інтеграційної зрілості, якому притаманні високий рівень обробної промисловості (забезпечує диверсифікацію зовнішньоекономічних зв’язків країни) та високорозвинута фінансова інфраструктура тощо.

В результаті аналізу форм (горизонтальна інтеграція; вертикальна інтеграція) та рівнів (макрорегіональний, мезорегіональний, мікрорегіональний рівні) міжнародної регіональної інтеграції виділено основні моделі регіональної інтеграційної взаємодії (рис. 1), розроблено структурну схему взаємозв’язків між ключовими процесами світової економіки (рис. 2).

В результаті дослідження характерних ознак нового регіоналізму у світовому господарстві (М.Кітінг, Д.Родрік, Б.Іченгрін, А.Роуз, Ч.Віплоз та ін.), аналізу геополітичного визначення регіону, географічного визначення міжнародного регіону, економічного визначення регіону, культурно-філософського визначення регіону, адміністративно-юридичного визначення регіону зроблено висновок, що новий регіоналізм передбачає розвиток відкритого співробітництва, внаслідок якого інтеграція розвивається більш глибоко, поєднуючи гармонізацію національних політик одночасно зі скороченням форм урядового втручання (новий регіоналізм формується в умовах підвищеної активності недержавних суб’єктів міжнародних економічних відносин, в першу чергу, приватного сектора і громадських організацій). 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі роботи «Теоретико-методологічні засади формування нової парадигми розвитку світового господарства» розглянуто становлення нової парадигми розвитку світового господарства, виокремлено передумови інформаційної трансформації світового господарства(за рівнем впливу – глобальні (мега-), регіональні, субрегіональні та національні, локальні; за структурою – економічні, політичні, ідеологічні, ментальні (релігійні), техніко-технологічні передумови інформаційної трансформації світового господарства; з виокремленням об’єктивних і суб’єктивних відносин), визначено методологію та методику оцінки інформаційних впливів на глобальні економічні перетворення.

Формування нової парадигми розвитку світового господарства охоплює не тільки трансформаційний процес, але й якісну зміну ролі глобальних суб’єктно-об’єктних відносин господарювання в новій конфігурації світового господарства. Сучасна трансформація світового господарства спричинена якісними та кількісними змінами параметрів інформаційного процесу та впливом інформаційних чинників. Однак не існує усталеного визначення поняття «інформаційні чинники». У загальнoму сенсі iнфoрмацiйнi чинники слід розглядати як суб’єктнo-oб’єктнi вiднoсини, сукупнiсть елементiв специфiчнoгo iнфoрмацiйнoгo прoстoру, iнфoрмацiйних ресурсiв, iнфoрмацiйнo-кoмунiкацiйнoї iнфраструктури, а такoж iнфoрмацiйних пoтoкiв, якi в умoвах iнфoрмацiйнoгo глoбалiзму визначають системнo-сегментнi захoди регулювання руху екoнoмiчних вiднoсин i зв’язки мiж ними. Динаміка розвитку світового господарства за останні 25 років свідчить як про періоди дотримання провідними розвинутими країнами проліберального курсу, так і про періоди фактичної відмови від нього на користь «дирижистських» концепцій неокейнсіанства, інституціоналізму, економічного конституціоналізму з багатьма напрямами в рамках кожної з них і подекуди із збереженням проринкових декларацій. Не можна погодитися з твердженнями, що неоліберальні постулати втілювались у період ринкової трансформації пострадянських економік або реформування економік, що розвиваються, за рекомендаціями міжнародних організацій (наприклад, МВФ і СБ), Казначейства США та західних експертів як суто маніпулятивні механізми послаблення потенційних конкурентів, тоді як від них (тобто від постулатів) відмовилися в країнах з розвинутою ринковою економікою. Теза про відмову розвинутих країн від ліберальних і неоліберальних принципів не відповідає дійсності. Навпаки, їх широке використання дозволило цим країнам здобути переваги в період глобальної трансформації світового господарства.  Водночас виникнення регioнальних і свiтoвих фiнансoвo-екoнoмiчних криз пiсля ствoрення Бреттoн-Вудськoї системи пoяснюють, насамперед, пануванням лiберальних екoнoмiчних принципiв, якi втiлилися в «екoнoмiку прoпoзицiї». Ринкoвo-лiберальна мoдель пiд впливoм IКТ спричинила виникнення притаманних глoбалiзацiї явищ – «вiртуальнoї екoнoмiки», де iнфoрмацiя набула статусу тoвару та засoбу вирoбництва, і «фiнансoвих бульбашoк», кoли грoшoвий oбiг багатoразoвo перевищував реальний сектoр екoнoмiки. Однак економічні системи, які з метою спекуляції створюють віртуальну фінансово-економічну “бульбашку”, не мають перспективи. Трансформація світового господарства пов’язана із зміною ролі світових економічних лідерів та зростанням значення стійкості відкритих економік у глобалізованому світі.

  До теоретико-методологічних засад, що формували інформаційну парадигму розвитку світового господарства, віднесено: теорію додаткової вартості (К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. Плеханов), еволюційний підхід (Й. Шумпетер), теорію інформації (К. Шеннон, Т. Давенпорт), теорію великих циклів економічної кон’юнктури (М. Кондратьєв), теорію неповноти інформації (Ф. Хайєк); теорія добробуту (Дж. Р. Хікс, К. Ероу), теорію інтелектуального капіталу (П. Друкер), теорію штучного інтелекту (Н. Вінер, М. Мінські), соціокібернетику і тетрасоціологію (Н. Луман, Л. Семашко, Б. Скотт, Б. Хорнунг), модель економічного зростання з урахуванням технологічної константи (Р. Солоу, Е. Денісон), теорію конвергенції (П. Сорокін, У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген, Д. Шельскі, О. Флехтхайм), теорію інформаційної економіки (Ф. Махлуп), теорію людського капіталу (Г. Беккер, Т. Щульц, Дж. Кендрік, Я. Мінцер, О. Грішнова), моделі економічного зростання з урахуванням капіталовкладень у НДДКР та людський капітал (П. Ромер, Р. Лукас), теорію інформаційного суспільства (економіки знань) (М. Кастельс, М. Згуровський).

Поняття «інформаційна взаємодія» в міжнародних економічних відносинах характеризується такими показниками, як цілеспрямованість, масштабність і комплексність впливу, прийняття організаційно-управлінських рішень щодо використання інформаційних ресурсів згідно з геоекономічною стратегією держави. Базові інформаційні детермінанти сучасного світового господарства визначають рівень технологічного забезпечення, трансфер технологій та інноваційної діяльності з урахуванням ефекту масштабу виробництва.

Методологія оцінки впливу інформаційних чинників на трансформацію світового господарства передбачає використання міжнародних порівнянь макроекономічних показників у кореляційному зв’язку з показниками інформаційного суспільства, що дає можливість виявити реальні інструменти  досягнення гідного місця країни у світовій економічній системі, виявити причини успішного розвитку чи відставання.

У другому розділі роботи «Інформаційно-комунікаційні детермінанти трансформації світового господарства» досліджено інформаційні детермінанти сучасних процесів розвитку глобальної економіки, розкрито інформаційно-комунікаційні механізми досягнення світового економічного лідерства, проаналізовано інформаційні інструменти якісного зростання країн з ринками, що формуються.

Для цілісного й об\'єктивного аналізу стану ІКТ у світі країни згруповано за рівнем соціально-економічного розвитку і досліджено розвиток ІКТ окремо в кожній групі. Основним серед індикаторів рівня соціально-економічного розвитку країни обрано нормалізований ВВП на душу населення у дол. за паритетом купівельної спроможності (нВВПД), який має межі від 0 до 1. За формулою (1), запропонованою ПРОООН (у методі Десаї-Сена), розраховано за даними сайту МВФ нВВПД для  41 країни з числа розвинутих країн і країн з ринками, що формуються.

 ,                                                                    (1)

де нВВПД – нормалізоване значення ВВП на душу населення; lg – десятичний логарифм; ВВПД_і – ВВП на душу населення (за ПКС) у і-му році; ВВП min _i  –   мінімальне значення  ВВП у досліджуваному переліку країн у і-му році;  ВВП max _i  –  максимальне значення  ВВП у досліджуваному переліку країн у і-му році.

Результати проранжировано за рівнем нВВПД та згруповано досліджувані  країни за рівнем нВВПД з визначенням меж у кожній групі. Проранжовано дросліджувані країни за величиною індексу ІКТ та індексу вартості ціновго кошика. Здійснено порівняння груп країн за розвитком ІКТ і виявлено визначальний вплив інформаційних чинників на рівень соціально-економічного розвитку.

Для оцінювання та порівняння рівня розвитку інформаційного суспільства застосовують інтегровані індекси та ключові показники галузі. В якості основних показників МСЕ використовує кількість основних телефонних ліній на 100  жителів (телефонна щільність – ТЩ);  кількість абонентів стільникового зв\'язку на 100 жителів (стільникова щільність – СЩ); кількість користувачів Інтернету на 100    жителів (Інтернет щільність ІЩ); кількість абонентів широкосмугового доступу до Інтернету (ШД) на 100 жителів  (щільність широкосмугового доступу до Інтернету – ЩШД). Динаміку розвитку окремих показників ІКТ за період з 2000 по 2010 рр.  наведено у табл. 1.  Дані свідчать про  незначне зростання показників кількості мобільних телефонів стільникового зв\'язку, Інтернет-користувачів, фіксованих широкосмугових ліній та абонентів широкосмугового Інтернету у період світової фінансово-економічної кризи. Як видно з табл. 1, скорочення користувачів фіксованих (дротових) телефонних ліній у світі почалось з  докризового 2007 р., що пов’язано з втратою привабливості такого виду зв’язку з одночасною переорієнтацією споживачів на мобільний зв’язок.  Впродовж 2000-2010 рр. спостерігається надзвичайний прогрес ІКТ в усьому світі. Однак «цифровий розрив» між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, залишається значним

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методологічне підґрунтя, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, надано відомості щодо їх апробації та впровадження.

У розділі 1 «Теоретичні аспекти дослідження трансформації валютних систем» узагальнено теоретичні основи розвитку валютної системи та виявлено напрями її трансформації, систематизовано типи валютних систем за загальновизнаними ознаками і виділено нові з метою поглиблення класифікації, виявлені найвпливовіші фактори трансформації національної, регіональної та світової валютних систем та їх основні напрями розвитку.

На основі системного підходу до дослідження категорійного апарату міжнародних валютних відносин висвітлено авторське бачення сутності таких понять: «валютна система» — як сукупності валютних взаємовідносин, що виникають у результаті купівлі-продажу валюти і валютних цінностей як на території певної країни, так і за її межами, міжнародних розрахункових операцій від зовнішньоекономічної діяльності та як форма реалізації валютного порядку в умовах дотримання і використання основних його принципів; «валютний порядок» — як форми організації валютної системи, спрямованої на врегулювання валютно-фінансових взаємовідносин на різних рівнях (національному, регіональному, світовому), що закріплено у нормативно-правових актах, договорах, угодах та ефективність якого виявляється через дотримання його основних принципів відповідною валютною системою.

Автором у результаті дослідження принципів формування і функціонування Ямайської валютної системи доведено відмінність понять «валютна система» та «валютний порядок», які полягають в тому, що Ямайський валютний порядок передбачає повне вилучення з офіційних золотовалютних резервів золота і виконання спеціальними правами запозичення (СПЗ) функції світових грошей. Натомість сучасне функціонування Ямайської валютної системи передбачає використання золота як резервного активу більшості країн світу (США — 70,4 %, Німеччина — 66,1 %, Франція — 65,7 %, Італія — 64,9 % від загального обсягу національних золотовалютних резервів) і недотримання стандарту СПЗ.

У дисертації досліджено теоретичні підходи до систематизації типів валютних систем, які передбачають їх поєднання за стандартом: біметалізму, золотомонетного, золотодевізного та міжнародних розрахункових одиниць; за режимом валютного курсу: фіксованого, плаваючого та проміжного; залежно від паритету: золото-срібного, золотого і валютного; з урахуванням новітніх явищ, тенденцій і практик у глобалізованих фінансових відносинах і також запропоновано нові характеристики за рівнем вразливості валютних систем до зовнішніх і внутрішніх шоків; за рівнем передавання функцій з формування національної валютної політики наднаціональним регуляторним органам.

На основі комплексного аналізу природи, векторів і механізмів валютних змін дисертантом розкрито поняття «трансформація валютної системи» як процесу якісної зміни основних елементів, принципів, форм реалізації та методів регулювання валютно-фінансових відносин на національному, регіональному і глобальному рівнях. Виокремлено фактори впливу на трансформаційні процеси валютних систем, такі як ендогенні (загальний рівень економічного розвитку країни; інтернаціоналізація валютної системи; історико-національні традиції); екзогенні (міжнародне співробітництво і транснаціоналізація економіки; структурні принципи функціонування світової валютної системи; міждержавні регіональні інтеграційні угруповання); глобальні (валютно-кредитна політика і регулятивні методи міжнародних фінансових організацій; розвиток процесів фінансової глобалізації; світові фінансові кризи), які являють собою базис для виділення векторів зміни

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та задачі, об’єкт і предмет, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретичні засади розвитку міжнародного ринку капіталу в контексті впливу глобальних кризових явищ» розглянуто теоретико-методологічні засади та економічну природу процесів розвитку міжнародного ринку капіталу в умовах світової економічної кризи, конкретизовано поняття „міжнародний ринок капіталу” з виділенням специфічних рис, головних чинників розвитку в контексті включення країни до процесів міжнародного руху капіталу.

Глобальна фінансова система характеризується різким зростанням числа й обсягу транскордонних операцій, кардинальним посиленням ролі транснаціональних фінансових організацій, що в сукупності призвело до принципово іншого рівня взаємозалежності країн на світовому ринку капіталу. Глобалізація фінансових ринків природно вимагає глобалізації регулювання й нагляду.

Доведено, з погляду еволюції світової економіки, фінансова глобалізація світових ринків, як новий якісний етап розвитку світової фінансової системи, характеризується значним ростом числа й взаємозалежності міжнародних фінансових операцій, насамперед, за участю приватного капіталу, в умовах лібералізації діяльності фінансових інститутів і фізичних осіб. На основі узагальнення теоретичних основ формування та розвитку міжнародного ринку капіталу під впливом глобальних криз виокремлено три основних підходи до виявлення рушійних сил фінансової глобалізації, а саме: технологічний детермінізм (Гаретт, 2000р.), теорія гегемонії влади (Гилпін, 2001р.) і теорія груп раціональних інтересів (Фріден, 1991р.). Здійснено розподіл ризиків, пов\'язаних з процесом лібералізації й глобалізації, на 2 групи: ризики, пов\'язані із глобальними фінансовими рецесіями та ризики системної, поточної, кон\'юнктурної й динамічної нестабільності.

Фактори проциклічності зіграли істотну роль у розростанні й посиленні сучасної глобальної фінансової кризи. Взаємно посилююча один одного дія таких факторів привела до зростання амплітуди флуктуацій бізнесу-циклу й наростання фінансової нестабільності. Дослідження основних ознак фінансово-економічної кризи, а саме: системності; негативного впливу у середньо- і довгостроковому періоді на економічну активність усередині країни й на динаміку добробуту населення; прояву як у фінансовому секторі й на фінансових ринках, так і у сфері грошового обігу; реалізації системного ризику - ефекту \"доміно\", дозволяє розглядати кризу як різке погіршення стану фінансового ринку внаслідок реалізації накопичених ризиків під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, що спричиняє порушення його функціонування, зниження цінових показників, погіршення ліквідності й якості фінансових інструментів, банкрутство учасників.

Враховуючи розмаїття причин і величезні масштаби втрат з використанням теорії криз (виробничі, обмінні, психологічні, монетарні теорії перенакопичення), запропоновано класифікувати кризи як складне багатофакторне явище, що вимагає системного підходу до його аналізу і попередження, з виокремленням валютної, банківської, кризи державного боргу, корпоративного боргу, фондової криз. Розроблено генезис сучасних теорій та концепцій пояснення природи кризових явищ в глобальній економіці, у відповідності до якого виокремлюють теорії першого покоління, які описують валютну кризу як результат тривалої грошово-кредитної та бюджетної експансії (П. Кругман, Р. Флуд, О. Жан, Х. Бланко, П. Гарбер, Р. Камбі, С. Війнберген), моделі другого покоління, які показують, що дисбаланс між активами й пасивами держави та реального сектору за терміновістю може стати причиною фінансової паніки та передбачити можливість ланцюгової поведінки інвесторів (П. Массон, М. Обстфельд. Д. Даймонд і П. Дибвіг, М. Дулі, Д. Родрік, А. Веласко, І. Гольдфажн, Р. Вальдес) та моделі третього покоління, які пояснюють валютну кризу як побічний продукт банківської паніки.

Надано характеристики фінансової взаємодії країн на міжнародному ринку капіталу, серед яких: зростання взаємозалежності економік різних країн, перехід від інтернаціоналізації господарського життя до глобалізації виробничих процесів і фінансового середовища. Фінансова взаємодія та взаємозалежність країн поширюються та набувають нових форм. Встановлено, що фінансові сфери відзначаються не тільки чіткою індивідуальністю (валютні, кредитні ринки, ринки цінних паперів, фінансовий менеджмент, оподаткування), а все більше стають інтегрованими завдяки введенню нових фінансових інструментів, інноваційної фінансової техніки та багатонаціонального підходу до прийняття рішень із питань фінансового управління.

Як показав проведений аналіз, провідні вітчизняні та зарубіжні науковці виділяють велику кількість складових світового ринку капіталу. Запропоновано комплексний підхід до таксономії структури міжнародного ринку капіталу за строковістю інструментів, які на ньому використовуються (рис.1).

Аналіз наукових поглядів сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених стосовно дослідження процесів глобальної фінансової трансформації дозволив надати визначення поняття «міжнародний ринок капіталу», яке базується на комплексному підході до аналізу його структури з урахуванням глобальних тенденцій та масштабів функціонування і кваліфікується як складний економічний механізм, який функціонує через систему ринкових відносин, що забезпечує акумулювання, розподіл і перерозподіл інтернаціоналізованих фінансових ресурсів та міжнародних фінансових потоків між країнами й регіонами з урахуванням вимог міжнародного співробітництва та сучасних викликів глобальних шоків

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та задачі, об’єкт і предмет, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи формування конкурентної позиції національних економічних систем» досліджено теоретичні засади визначення змісту, структури і функцій економічної системи, визначено методологічний підхід щодо конкретизації поняття «конкурентна позиція» з виділенням його специфічних рис, структури, головних чинників та напрямків; розглянуто концепції та теорії розвитку глобальної конкурентної позиції країн у світовому економічному середовищі.

В останній чверті XX ст. умови конкуренції значно ускладнились: значні диспропорції регіонального економічного розвитку, що спричинили збільшення невизначеності загальносвітових економічних тенденцій, стрімкий науково-технічний прогрес та прагнення світового співтовариства подолати наслідки глобальної фінансової кризи призвели до того, що значна кількість країн, миттєво втратила провідні конкурентні позиції.

Посилення конкуренції змусило країни використовувати особливу тактику і стратегію. Нагромадження, резервування і своєчасне використання стабілізаційних фондів стало основним засобом боротьби за ринки. В сучасних умовах досягнення конкурентної переваги окремою країною визначається не стільки масштабом виробництва, скільки здатністю її економічної системи до відновлення номенклатури експортних товарів та послуг відповідно до стану ринку і поведінки конкурентів.

Аналіз останніх досліджень і сучасних публікацій засвідчує велике розмаїття думок і підходів до стратегій досягнення лідерства на ринку та конкурентної переваги в глобальному економічному середовищі. Теоретики міжнародного бізнесу та конкурентоспроможності економічних систем (М.Портер, М.Тресі, Ф.Вірсема,             Дж.Ф Мур, А.М. Бранденбургер, Б.Дж.Нейлбафф та ін.) запропонували низку концепцій як універсальний інструмент утримання ринкової першості на макрорівні та макроекономічної конкурентоспроможності на мега- та глобальному рівнях.

Доведено, що наукові концепції світового конкурентного розвитку, пройшовши еволюційний період становлення, характеризуються циклічністю та багатовекторністю. Особливу увагу у дисертації приділено змінам конкурентних відносин у глобальному вимірі. Доведено, що нові глобальні ознаки конкуренції дають підстави вважати її історичним явищем сучасного етапу розвитку міжнародної економічної системи.

Розроблено комплексний трансдисциплінарний підхід до генезису та еволюції теорії конкуренції та економічних систем, який базується на синтезі хронологічного й логічного аспектів та аналізі співвідношення загальних й національно-специфічних рис, що виникають з емпіричної реальності шляхом виокремлення суттєвих елементів теорії конкуренції та економічних систем

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь її розроблення у працях українських та зарубіжних учених, зв’язок роботи з науковими програмами й темами, окреслено мету й завдання дослідження, сформульовано його об’єкт, предмет, визначено методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та практичне значення.

За структурно-логічною схемою дисертаційної роботи (рис. 1) дослідження складається з трьох блоків – теоретичного аналізу, методологічних розробок і рекомендацій та аналізу впливу диверсифікації на ефективність брендів. Кожен із блоків дослідження розглянуто та висвітлено в окремому розділі дисертації

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження; формулюється мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження; обумовлюються теоретична основа та методологічний інструментарій дослідження; впроваджується наукова новизна дисертації через положення, які виносяться на захист; виводиться теоретичне і практичне значення роботи; наводяться дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертаційної роботи \"Теоретичні основи дослідження проблеми організації науково-технічного співробітництва в умовах глобалізації\" впроваджуються засадничі теоретико-методологічні настанови дисертаційного дослідження: аналізуються загальні економічні умови суспільства доби глобалізації та інформатизації, демонструється місце науки, інновації та освіти в \"економіці знань\", виявляються пов’язані з вказаними явищами векторно спрямовані трансформації міжнародної економіки в руслі утвердження її нових науково-технічних орієнтацій.

Проблеми науково-технічного співробітництва, реалізованого через два взаємообумовлені аспекти – по-перше, через вплив сфери науково-технічної діяльності на виявлення її економічних смислів у контексті світових економічних процесів; по-друге, через врахування в прикладних дослідженнях економік окремих країн (в контексті даного дослідження – України та КНР) глобалізаційних процесів, які розгортаються як на рівні міжнародної економічно та наукової взаємодії, так і на рівні встановлення нових цивілізаційних зв’язків, які приводять до небувалих масштабів інтернаціоналізації науки та економіки.

У процесі застосування загальнонаукових методів аналізу виявлене значення поняття \"технологія\": з’ясовано, що вплив знань на діяльність соціальної системи в цілому є ключовим фактором у розумінні поняття технології, адже тільки при таких наголосах можна усвідомити спосіб діяльності інноваційних технологій, які розгортаються на чотирьох етапах – дослідження (наука), оформлення (техніка), виробництво (промисловість), оцінка ефективності (суспільство). Отже, технологія – це ареал інтеграції процесів  вироблення та розвитку знань та їх впровадження у виробництво з подальшим врахуванням ефективності впливу на способи діяльності соціальних систем. Рівень використання науково-технічних досягнень служить індикатором технологічного розвитку конкретної економіки.

Доведено, що в епоху \"економіки знань\" інновації стають найбільш важливим ресурсом, поступово замінюючи землю, енергію та сировину. При цьому моделі управління інноваціями відрізняються для різних країн, відтак основним напрямом розвідок економічної теорії в контексті найбільш значущих глобалізаційних змін виступає пошук найефективніших форм управління інноваціями, а в контексті міжнародної економіки – пошук таких механізмів міжнародного науково-технічного співробітництва, які б враховували національні інтереси, забезпечували б максимальну ефективність науково-технічної діяльності в спільних міжнародних проектах.

Здійснено аналіз трансферу знань і технологій в міжнародній економічній практиці. У зовнішньоекономічній діяльності міжнародний обмін технологіями стає все важливішою формою економічних зв’язків між країнами, розвиваючись паралельно з процесами зростання випереджувальними темпами міжнародних інформаційно-комунікаційних послуг, а в структурі міжнародної торгівлі товарами – ріст найвищими темпами торгівлі високотехнологічною продукцією. Міжнародні науково-технічні зв’язки в цілому інтегровані в економічну структуру світової економіки і їх важливість поступово зростає.

На підставі інтегративного аналізу перспектив і ризиків цілеспрямованої побудови інноваційної економіки на основі \"трикутнику знань\" продемонстровано, що у сучасному світі найважливішим аспектом міжнародного співробітництва та обміну в науково-технічній сфері є інноваційний процес. Інноваційна діяльність по впровадженню наукових досягнень у суспільну практику є важливою складовою економічних відносин, натомість науково-технічний обмін на сьогоднішній день виступає основною формою просування інновацій. 

Доведено, що науково-технічний обмін в умовах \"економіки знань\" в добу інформаційних суспільств реалізується у трьох сферах, які становлять нерозривну єдність. Цими сферами є інновація, освіта та наука. Оскільки комерціалізація наукових досліджень як основа інновації тісно вплітається в освітню та наукову сфери, виникає новий економічний вимір соціального буття суспільства. В умовах інноваційного розвитку \"економіки знань\" виникає загальна стратегічна орієнтація не стільки на отримання певного рівня товарообміну, скільки на виникнення якісно нової економіки, яка передбачає оволодіння відповідними інтелектуальними технологіями, які закладаються та формуються в системі освіти, а створюються у системі науки.

На сьогоднішній день в економіці знань інновація, освіта та науково-дослідна діяльність описуються за допомогою \"трикутника знань\", який включає три обов’язкові компоненти – дослідження (НДДКР), інновацію (впровадження) та освіту.  Саме їх інтеграція та синхронізація формують основу економічного успіху. При цьому особливо важливим є баланс між цими трьома сферами: саме збалансоване співіснування забезпечує розвиток науково-технічного потенціалу країни та її конкурентоспроможність на міжнародному ринку. А оскільки технологічна потужність економіки залежить не тільки від її власних інновацій, але й від здатності впроваджувати технології, вироблені в інших країнах, то міжнародний науково-технічний обмін є основною формою просування інновацій.

Досліджено роль ділового партнерства в міжнародних науково-технічних взаємодіях. Виявляється і доводиться, що ділове партнерство є окремим випадком ділового співробітництва, воно являє собою поєднання зусиль представників конкурентних сфер. Реалізація ділового партнерства вирішує дві основні проблеми: по-перше, акумуляцію коштів для реалізації затратних наукомістких та високотехнологічних проектів, по-друге – трансфер знань та технологій від науки до підприємництва. Результати ділового партнерства можна спостерігати як у внутрішньо національних, так  і у світових масштабах. Таким чином, ділове партнерство  у сфері науково-технічного співробітництва сприяє як розвитку економіки, так і науково-технічному прогресу.

Ділове партнерство є обов’язковою умовою науково-технічної діяльності сучасних країн, адже самостійне створення внутрішніх виробничих циклів у наукомістких галузях є занадто затратним через високу вартість наукових досліджень і технологічного обладнання. Ще однією причиною необхідності високого числа ділових взаємозв’язків в галузі наукомісткого і високотехнологічного виробництва є постійне збільшення  кількості життєво необхідних технологій при зменшенні термінів їх придатності та швидкому старінню продукції. Відтак ділове партнерство виступає єдиним способом зниження витрат на науково-технічну діяльність та підвищення ефективності кваліфікованих трудових ресурсів.

У другому розділі \"Аналітичний дискурс світового досвіду організації науково-технічних взаємовідносин\" показано, що сучасному технологічному поділу світу, зумовленому технологічним розривом між країнами, протиставляються яскраво виражені тенденції до об’єднання зусиль в сфері науки і техніки. Відтак пошук найбільш вдалих шляхів до кооперації в науково-технічній сфері сьогодні стає найактуальнішим завданням економіки кожної країни, яка ставить за мету інноваційний розвиток. Прикладом поступу до взаємовигідного науково-технічного співробітництва є кроки назустріч науково-технічному співробітництву між Україною та КНР. Передумовою розгляду перспективи їх взаємодії виступає аналіз наукового та інноваційного потенціалу обох країн та їх досвід міжнародного співробітництва у науково-технічній сфері.

У роботі проаналізована наукова та інноваційна складова економіки КНР та досвід зовнішньоекономічної діяльності КНР у сфері науки і техніки. Виявлені найбільш ефективні кроки по розширенню науково-технічного потенціалу КНР, які обгрунтовані в державній стратегії поступової відмови від імпорту з-за кордону готових технічних ліній із заміною їх на купівлю ліцензій на технології (табл.1 та рис.1, 2, 3)

ОСНОВНІЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету та основні завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, виокремлено методи дослідження та методологічну основу роботи, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1 «Методологія дослідження секторальної кластеризації в глобальній економіці» виявлено суть та особливості секторальної кластеризації світової економіки, еволюції інноваційних форм економічного зростання та запропонована ідентифікаційна оцінка ефективності функціонування харчових кластерів.

Визначено, що кластер, незважаючи на широке вживання терміна, ще й досі не має єдиної інтерпретації і визначається як «група компаній, що розташована поруч» (Л.Янг); «географічно обмежена концентрація взаємодоповнювальних підприємств» (С.Розенфельд, С.Соколенко); «конкурентні фірми і компанії зі спільною інфраструктурою» (М.Портер). Автором відмічено, що з позиції сьогодення кластер являє собою географічну концентрацію інтегрованих галузевих, взаємодіючих суб\'єктів господарювання, які тісно співпрацюють з науковими, освітніми, банківськими установами, громадськими та приватними організаціями, органами місцевої влади, які конкурують, але, разом з тим, кооперуються один з одним з метою забезпечення високого рівня конкурентоспроможності продукції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках, прагнуть досягти загальної і індивідуальної економічної вигоди, мають спільну стратегію розвитку, при цьому враховують інтереси кожного з учасників процесу та роль соціальної інфраструктури і як результат сприяють економічному розвитку регіону. Всі взаємозв\'язки кластера базуються на урахуванні позитивних синергетичних ефектів регіональної агломерації, тобто близькості споживача та виробника, мережевих ефектів та дифузії знань і навичок за рахунок міграції персоналу та виокремлення бізнесу. Також відсутніми є межі між секторами та видами діяльності.

Спираючись на принцип адаптивності, самоорганізації, динамічності та саморегуляції, автором запропонована періодизація еволюції інноваційних моделей економічного зростання, яка корелюється з розвитком харчової промисловості світу (табл.1).

Показано, що еволюція форм економічного зростання призвела в харчовій промисловості до суттєвого зростання її технологічності, розширення обсягів та асортименту продукції, що випускається, домінування глобальних ТНК на ринках продовольства. Відмічено, що індекс транснаціоналізації для харчової промисловості є одним з найвищих серед секторів (понад 60%).

Автором обґрунтовано критерії ефективності функціонування кластерів, що включають виробничу структуру кластера (обсяги випуску, форми спеціалізації, оцінка технологічних особливостей), ресурсну структуру кластера (сировинно-ресурсний потенціал, чисельність працюючих, вартість основних фондів), інноваційну структуру кластера (виготовлення нових продуктів, впровадження інноваційних процесів, оцінка інноваційних ринків), інвестиційну структуру кластера (ПІІ, інтелектуальні інвестиції, оцінка нематеріальних активів), економічні показники кластера (дохід від реалізації продукції, продуктивність праці, рентабельність)

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі визначена актуальність та сучасний стан теми дослідження, визначено мету та завдання роботи, об\'єкт, предмет та методи дослідження, показано наукову новизну, практичне значення, апробацію результатів дисертаційного дослідження структуру та логіку роботи.

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження інтеграційних процесів у міжнародних економічних відносинах» автором здійснено узагальнення теоретичних основ еволюції процесів економічної інтеграції. 

З позицій сучасних теорій сутність економічної інтеграції визначається досить чітко і полягає в існуванні свободи руху факторів виробництва та формуванні спільної економічної політики. Однак це лише одна із ознак багатогранного явища - процесу інтеграційної взаємодії. Оскільки повна економічна інтеграція ані в Європейському Союзі, ані серед інших країн не досягнута поняття «економічна інтеграція» розглядається як віртуальна категорія, що зумовлено методологічною складністю дослідження цього явища, неоднозначності підходів до його визначення.  

Доведено, що сучасний рівень досліджень інтеграційної тематики дає змогу проводити теоретичний та практичний аналіз, на основі досить різноманітних теорій та концепцій, зокрема таких, як класична ліберальна теорія, теорія міжнародної торгівлі, теорія руху капіталів, теорія інтернаціоналізації, інституційна концепція інтеграції, теорія політичної інтеграції, теорія „спільноти безпеки”, комунікативна теорія, теорія функціоналізму, теорія федералізму тощо.

Це зумовлює можливості застосування міждисциплінарного підходу, який висвітлює природу трансформації соціально-економічних систем, їх розвиток, а також привносить до теорії регіональної економічної інтеграції нові уявлення про еволюцію, форми та напрями інтеграційних процесів, які в свою чергу збагачують саму теорію.

Інтеграційні угрупування еволюціонують в умовах радикального прискорення і зростаючої складності як внутрішніх, так і зовнішніх відносин. Це дало підстави стверджувати, що сучасні інтеграційні процеси - і економічної інтеграції зокрема - мають компліментарний характер, тому їх дослідження має базуватись не лише на економічній компоненті, а й на загальних принципах соціально-економічного розвитку та еволюції.

З аналізу особливостей еволюції економічної інтеграції, виявлено величезну роль регіональної економічної ентропії, як міри впорядкованості системи країн – учасниць інтеграційної взаємодії. Єдність інформаційно-статистичного поля є передумовою оцінки відхилень від рівня копенгагенських та маастрихтських критеріїв, що дозволяє на рівні апарату управління - Єврокомісії, встановлювати зв’язки між елементами системи країн ЄС, та підвищувати організованість цієї системи і зменшити її ентропію.

Таким чином забезпечується самоорганізація соціально-економічної системи, яка супроводжується зміною форми та змісту за умови кількісної зміни параметрів. Отже, якщо виходити з твердження, що кожний етап інтеграції - це прагнення системи Євросоюзу дійти до певного цільового стану, то за умов «штучної» керованості перехід від одного етапу до іншого не завжди відбувається з найменшими втратами. У зв’язку з цим набуває актуальності проблема співвідношення критерію раціональності і критерію оптимальності рішень на рівні спільноти.

Аналіз наукових підходів засвідчив пріоритетність позицій антропоцентризму у розгляді процесів економічної інтеграції, адже рушійною силою і водночас метою цих процесів, є саме збільшення добробуту, покращення рівня життя, комфортності життя, тощо.

При зустрічі двох різних за соціально-економічним потенціалом систем (що засвідчив досвід розширення ЄС на Схід у 2004 та 2007 роках) за різних обставин має місце три типи відбору.

Перший тип. Взаємодія сильних і слабких за економічними характеристиками систем (суб\'єктів), при якій сильна поглинає слабку (або групу слабких). У цьому типі взаємодії ентропія проявляється у поглинанні і урівноваженні всієї системи за рахунок зникнення (поглинання) слабого суб’єкта. Рівновага (гомогенність) встановлюється не на основі взаємодії економічних потенціалів двох систем, а за рахунок зникнення слабкої системи.

Другий тип. Сильний перетягує на себе економічний потенціал слабкішого. В цьому випадку сильний стає ще сильнішим, а слабкий ще слабкішим. Така ситуація має місце у світовій економіці, де чітко виокремлюється ядро і периферія. Взаємодія між ними, як свідчить світова статистика, зводиться до посилення ядра і послаблення периферії.

В третьому типі взаємодії на базі законів синергії підвищуються економічний потенціал, не тільки всього регіонального угрупування, а і кожного з його учасників.

Багато в чому, ці типи описують і пріоритети регіональної політики в ЄС і необхідність політики згуртування (cohesion policy), та шляхи спрямування потенціалу управління на зменшення ентропії системи, тобто заходів щодо зменшення розупорядкованості системи ЄС в найширшому значенні.

Еволюційний аналіз показав, що утворення загального конфігураційного простору в європейській спільноті призвело до вирівнювання ефективності чинників виробництва. Таким чином відбуваються істотні зміни у торговельній системі, а згодом і в економічній політиці в цілому. Відображення цих процесів забезпечується за допомогою розробки так званих «гравітаційних моделей», які описують можливості та реальний стан інтеграційної взаємодії та визначають основні фактори цього процесу.

У процесі дослідження, була побудована та оцінена гравітаційна модель, у вигляді:

                                      (1)

де:

  -      двостороння торгівля між країною  та країною  в мільйонах євро;

- розмір ринку країни i та країни j та відповідно, вимірюється розміром ВВП, розрахованим за паритетом купівельної спроможності (ПКС) у поточних цінах;

 -  транспортні витрати, апроксимовані відстанню між економічними центрами (в більшості випадків економічним центром країни є її столиця);

 -     коливання курсів валют країн до євро (екю);

α_0-4  -    відповідні коефіцієнти.

Показано еволюцію інтеграційних домінант, коли на зміну порівняльних переваг міжгалузевої торгівлі приходить розуміння того, що на перше місце в інтегрованому суспільстві виходять технології, ефект масштабу, що притаманно внутрішньогалузевій торгівлі.

Проведені теоретичні узагальнення класичних та альтернативних теорій міжнародної торгівлі, дають змогу стверджувати, що кількісна оцінка інтеграції можлива за допомогою коефіцієнта внутрішньогалузевої торгівлі, як загального для всієї спільноти, так і для окремих країн. Подібна інтерпретація, в свою чергу, може вказувати на створення умов для переходу від одного етапу економічної інтеграції до іншого.

На основі поглядів, представників структурної школи дослідження інтеграції, про можливість інтеграції країн у випадку збалансованого соціально-економічного положення країн-учасниць інтеграційної взаємодії, визначено «господарську інтеграцію», як відповідний рівень кооперації та спеціалізації підприємств різних країн, який характеризується кількісним показником внутрішньогалузевої торгівлі.

У другому розділі «Дослідження розвитку процесів економічної інтеграції в країнах Європейського Союзу» автор встановлює основні детермінанти процесу економічної інтеграції на рівні ЄС та намагається дати якісну оцінку цьому процесу.

Еволюція економічної інтеграції в сучасному ЄС пройшла досить значний шлях від ірраціонального Об’єднання вугілля та сталі до сучасного Валютного союзу. На кожному із етапів економічної інтеграції рушійними факторами були як детерміновані, так і випадкові чинники. Такі еволюційні процеси свідчать про складну природу та неоднозначність процесу економічної інтеграції для усіх країн-учасниць. Певна частина країн Європи де-юре є членами ЄС, проте де-факто менше економічно інтегровані, ніж деякі країни, які де-юре не є членами ЄС. Контраверсійність цього явища пояснюється варіативністю процесів інтеграції і, зокрема, економічної. Тривалість економічної інтеграції в ЄС підтверджує і компліментарність цього явища. Існування інституційно і юридично оформлених щаблів економічної інтеграції в ЄС дає змогу кожній країні-учасниці інтеграційного процесу гнучко долучатись до нього. Українська перспектива утворення зони вільної торгівлі з ЄС приходить на зміну «Угоді про партнерство та співробітництво», яка існувала ще донедавна.

Економічна інтеграція базується як на об’єктивних обставинах, так і політичних рішеннях окремих країн, які в свою чергу визначаються керівництвом країн або відповідними референдумами, наприклад про вступ до ЄС або приєднання до Валютного союзу, тобто можуть розглядатись як випадкові фактори інтеграції.

Ключовими факторами, які визначають «природну» господарську інтеграцію є ВВП та щільність торговельних зв’язків.

Наприкінці 60-х років ХХ ст. Х. Грубель та П. Ллойд з\'ясували, що в 10 розвинених країнах ЄС середньозважений індекс внутрішньогалузевої торгівлі склав 0,48. У 1959 році аналогічні розрахунки зафіксували індекс внутрішньогалузевої торгівлі на рівні 0,36. Тобто майже десятирічна еволюція цього показника свідчить про його неухильне зростання. Це означає, що майже половина торгівлі країн інтеграційної взаємодії була внутрішньогалузевою, що свідчить про тісну господарську інтеграцію й існування на той час фактично рівня економічної інтеграції достатнього для утворення Митного союзу.

Функціонування економічних систем з різними потенціалами у безпосередній близькості визначають просторові особливості інтеграції і лише «полегшують» процес конвергенції. Адже диференціація серед країн-учасниць інтеграційної взаємодії досить велика (наприклад, дисперсія регіонального ВВП у ЄС перевищує 30%).

Як у нових членах ЄС-12, так і «старих» країнах ЄС-15, значні розбіжності регіонального розвитку були обумовлені головним чином динамічним зростання столичних регіонів. Отже наявні дані не підтверджують припущення, що такі регіональні диспропорції є характерною особливістю лише нових держав-членів ЄС.

Компаративний аналіз динаміки зростання ВВП «старих» та «нових» країн членів ЄС, свідчить про те, що конвергенція рівня ВВП між країнами, майже не відбувається. Пояснити це можна тим, що 1995 рік - рік останнього розширення ЄС, яке відбувалось «природним шляхом», тобто об’єднанням країн з приблизно однаковим економічним рівнем. Подальше розширення у 2004 та 2007 рр., з огляду на його масштабність, мало у переважній більшості випадків, характер поглинання.

Економічне зростання в ЄС, що вимірюється темпами зростання ВВП на душу населення, відображає і етапи економічного циклу. Після піку в 2000 році (3,6%), темпи зростання зменшилися до 0,9% у 2003 році. Під час наступного економічного підйому у 2006 році, темпи зростання склали 2,7%. Пік падіння під час сучасної кризи, припав на 1 квартал 2009 року, в якому значення складало мінус 5,5%. Перші результати 2011 року вказують на відновлення зростання до рівня 2,4%. Такі коливання свідчать про важливість урахування бізнес-циклів при формуванні як загальної економічної політики ЄС, так і торговельно-економічних зв’язків країн-партнерів.

Показано, що сучасна криза також ставить на порядок денний питання синхронізації бізнес-циклів у країнах-учасницях, адже асинхронність викликає конфлікт інтересів у середині об’єднання через невідповідність економічних цілей окремих країн, через це локальне керування економіками залишається загрозою для ЄС.

Глобальна фінансово-економічна криза 2007-2009 рр. показала генезис загроз ЄС як системи, особливо на рівні валютного союзу. Це пояснюється масовим порушенням країнами-учасницями критеріїв конвергенції, зокрема граничного рівня державного боргу та дефіциту бюджету.

Боргова криза країн зони євро загострилась не тільки через порушення критеріїв конвергенції, а й через відсутність спільних політик, зокрема таких як бюджетна та трудова, що стало причиною нестійкості валютного союзу, а отже і всього об’єднання. Це дало підстави стверджувати, що валютна інтеграція фактично не може існувати за умов локального керування на рівні національних економік та довело важливість утворення повноцінного економічного союзу зі спільною бюджетною, трудовою та фіскальною політикою. Останнє вказує на необхідність еволюційного розвитку економічної і господарської інтеграції, які лише в такому випадку можуть бути успішним.

Виникнення системних ризиків безпосередньо не було пов’язане з економічною інтеграцією, а було викликане політикою керівництва країн, спрямованою на подолання наслідків кризи: державна допомога компаніям, як наслідок збільшення боргів держави, зменшення податків на прибуток, тощо. Наприклад, у Великій Британії така політика призвела до зменшення доходів бюджету і виникнення його дефіциту. Країни, однак, мають різний поріг стійкості, що зумовлено станом їх економік на етапі входження в кризу. Це ще раз свідчить про те, що економічна інтеграції має відбуватися «природнім» шляхом, і прийняття країн - особливо у монетарний союз - має відбуватись у економічний спосіб, а не через політичні або інші перехідні положення.

Економічна турбулентність, яка зараз спостерігається у ЄС, породжена сучасною кризою з методологічної точки зору характеризується рядом відмінностей. Генезис сучасної кризи безпосередньо не пов’язаний із процесами економічної інтеграції в ЄС. Криза позначилась через відповідну систему господарювання, в першу чергу у фінансовому секторі, і в майбутньому збільшить стійкість ЄС як системи. Що вказує на очевидність, амбівалентної ролі кризи у процесі економічної інтеграції. Вона є випробуванням для проекту європейської інтеграції, окреслює її слабкі місця, в першу чергу у фінансовій сфері, через існування системних ризиків і спонукає до модернізації об’єднання та створення більш прогресивної та стійкої моделі інтеграції.

У третьому розділі «Форми та напрями економічної інтеграції України в європейський економічний простір» розглядаються можливості наближення рівня ВВП України до середнього рівня ВВП ЄС в стратегічному вимірі з огляду на критерії вступу до ЄС та критерії конвергенції.

Стримане ставлення ЄС до підвищення рівня співпраці з Україною пояснюється відсутністю помітного прогресу в наближенні України до європейських параметрів функціонування господарства.

Економічна стабільність і створення ефективного ринкового механізму є важливими критеріями оцінки. Отже питання наближення макроекономічних показників української економіки до рівня „старих” та „нових” країн ЄС, в контексті короткострокових часових проміжків, посідає важливе місце у визначенні зовнішньоекономічних пріоритетів країни.

Спостерігається значний розрив рівня розвитку економік країн Євросоюзу і України: навіть порівняння рівня ВВП найменш розвинених «нових країн» ЄС та України, свідчить про відставання майже вдвічі.

Реалізація потенціалу «близькості» потребує максимального зниження видатків на транспорт та оптимізації логістичної діяльності. Ця мета знаходиться в руслі загального напрямку модернізації економіки України та підпорядковується принципу детермінації, щодо економічної інтеграції до ЄС.

Аналіз сучасного функціонування ЄС свідчить, що навіть двократне відставання Іспанії, Греції і Португалії за рівнем економічного розвитку від середнього рівня розвитку країн ЄС створює серйозні труднощі у вирішенні задач подальшого формування загального економічного простору. Ці ж економічні проблеми можуть стати актуальними і для національної економіки України за умов її передчасної інтеграції до ЄС.

Головними рушійними чинниками економічної інтеграції вважаються зростання зовнішньої торгівлі, перетікання капіталів, обмін технологіями і сучасним менеджментом, структурна політика і політика згуртованості. Фінансова підтримка інфраструктури, захист навколишнього середовища, розвиток людських ресурсів та інвестиції у виробництво покращують конкурентоспроможність найменш розвинутих регіонів і країн та посилюють потенціал стійкого зростання.

Однією із методик оцінки результатів інтеграції є кількісна оцінка господарської інтеграції, яка дає уявлення про реальний господарський зв\'язок між економіками країн з урахуванням галузевих і міжгалузевих торгівельних потоків.

Розрахунок рівня господарської інтеграції України, здійснений у роботі, свідчить про досить низьку інтеграційну взаємодію. Індекс Грубеля-Ллойда (GL), який розраховується відповідно до формули (2), дозволяє зафіксувати цю тенденцію.

                                      (2)

де, X_j - експорт у галузі j; M_j - імпорт у галузі j.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У розділі 1 «Теоретичні засади трансформації світового ринку фінансових послуг в умовах глобальної нестабільності» досліджено теоретичні засади функціонування світового ринку фінансових послуг, конкретизовано інституційну структуру цього ринку, визначено вплив глобальної нестабільності на процеси трансформації цього ринку.

В роботі систематизовано категорійний апарат дослідження світового ринку фінансових послуг. Зокрема, таку категорію ринку, як «послуга», розглянуто як нематеріальний актив, зміну в стані інституціональної одиниці в результаті дій і на основі взаємної згоди з іншою інституціональною одиницею, виробництво та реалізація якого не може відокремлюватися одне від одного, до суттєвих характеристик якого належить неспроможність до накопичення і нагромадження. При цьому підкреслено, що поняття послуга згідно вітчизняного законодавства ідентифікується з поняттям діяльність, а фінансова послуга з поняттям операція з фінансовими активами. Таке трактування фінансової послуги не прослідковується у вітчизняному Класифікаторі видів діяльності (КВЕД), де більшість видів фінансових послуг подано у секції J «фінансова діяльність». Автором пропонується внести зміни до профільного законодавчого акту, щодо досягнення відповідності із іншими законами та нормативними актами. Фінансова послуга є ширшим поняттям, ніж фінансова операція, оскільки у більшості випадків включає комплекс фінансових операцій. В процесі інформатизації світового ринку відбувається трансформація економічного змісту фінансових послуг, зокрема їх знеособлення при виконанні через мережу операцій фінансового обслуговування суб’єктів ринку. Удосконалення вітчизняного законодавства стосовно трактування сутності фінансових послуг пропонується здійснювати, орієнтуючись на виконану в роботі порівняльну таблицю трактування фінансових послуг такими міжнародними організаціями як МВФ, СОТ, ЮНКТАД, ООН.

Поняття «світовий ринок фінансових послуг» є надзвичайно широким, оскільки охоплює не лише фінансові відносини, а відносини власності та їх перерозподіл. На основі узагальнення різних наукових поглядів, запропоновано розуміти світовий ринок фінансових послуг як складну систему міжнародних економічних відносин, пов’язану з непрямим фінансуванням ресурсних потреб суб’єктів господарювання через сферу фінансового посередництва, результатом функціонування якої є надання фінансової послуги, як особливої форми нематеріального активу, рух якого від постачальника (у т. ч. посередника) до споживача відбувається за допомогою інформаційно-комунікативної мережі взаємного зв’язку, що на відміну від існуючих трактувань, дає змогу чітко визначити структурні сеґменти цього ринку.

На світовому ринку фінансових послуг постійно відбуваються процеси акумуляції, ефективного розподілу та перерозподілу вільних фінансових ресурсів із метою отримання найвищої дохідності. Передача фінансових ресурсів від одних суб’єктів ринку до інших відбувається через використання різних фінансових інструментів, що для інвесторів є фінансовими активами. Із погляду інституційного підходу, світовий ринок фінансових послуг є цілісною системою, що об’єднує інститути, організації та індивіди із складною системою взаємозв’язків.

Автором поділяється точка зору багатьох дослідників щодо визначення поняття глобальної нестабільності світової економіки як такого стану світогосподарської системи, що характеризується незбалансованістю, неоднорідністю та різновекторністю, як окремих процесів так і змін системи в цілому. Узагальнюючи наукові доробки, запропоновано під трансформацією світового ринку фінансових послуг в умовах глобальної нестабільності розуміти зміну напрямів фінансових потоків на географічних сеґментах, їх інтенсивності, що виражена у вартісному вимірнику обсягах експорту та імпорту. Чинники глобальної нестабільності, які впливають на трансформацію світового ринку фінансових послуг, показано на рис. 1.

Рис. 1. Система чинників глобальної нестабільності

Трансформаційні процеси на світовому ринку фінансових послуг відбуваються нерівномірно та призводять до непередбачуваних наслідків. Події наступних кількох років, а саме розгортання масштабної боргової кризи державних фінансів США та країн Євросоюзу, довели системний характер суперечностей розвитку фінансової сфери загалом та світового ринку фінансових послуг зокрема.

У розділі 2 «Трансформації світового ринку фінансових послуг в умовах глобальної нестабільності» проведено аналіз розвитку світового ринку фінансових послуг, оцінено трансформації цього ринку за географічними сеґментами, виявлено просторову нерівномірність його динаміки у нестабільному фінансовому середовищі.

Аналіз показав, що глобальна нестабільність суттєво впливає на розвиток світового ринку фінансових послуг, зокрема, призводить до структурних трансформацій останнього. На основі використання статистичних даних СОТ, розраховані динамічні ряди для світового експорту та імпорту фінансових послуг за період 1980-2010 рр., з виділенням географічних сеґментів. На рисунку 2 показано динаміку абсолютних приростів світового ринку фінансових послуг в цілому та за географічними сеґментами зокрема.

Рис. 2. Абсолютний базовий приріст світового експорту (а) та імпорту (б) фінансових послуг (млн. дол. у поточних цінах, база – 1980 р.)

Як видно з рисунку 2, швидкість приросту світового експорту та імпорту фінансових послуг протягом 1981-2010 рр. була позитивною, незважаючи на кризи у світовій економіці в 1997-1998 рр. та 2007-2008 рр. Динаміка абсолютного базового приросту експорту та імпорту фінансових послуг на географічних сеґментах залишилася позитивною та досить значною після кризи 2008 р., натомість у Азії спостерігалося помірне зростання. Виділено період 2000-2010 рр., що яскраво ілюструє різке зростання обсягів світового ринку фінансових послуг. В роботі розроблено систему оцінювання трансформаційних процесів на світовому ринку фінансових послуг, що дозволяє визначати глибину та швидкість структурних трансформацій за його географічними сеґментами, виявляти пропорції і тенденції формування сеґментів, орієнтованих на експорт та імпорт послуг та джерела імпульсів їх зростання.

Доведено, що для світового експорту та імпорту фінансових послуг загалом та основних його географічних сеґментів характерна циклічна динаміка приростів, зокрема протягом: 1980-1984 рр., 1987-1988 рр., 1990 р., 1995-1997 рр., 1998 р, 2001 р., 2005 р., 2007-2009 р. спостерігаєть зниження динаміки абсолютних ланцюгових приростів, що свідчить про наявність восьми різних за довжиною періодів сповільнення зростання, тоді як у інші періоди ці показники зростали. Прикметно, що найбільша базова абсолютна швидкість зростання експорту та імпорту фінансових послуг спостерігалася у 2008 р., майже такою ж ця швидкість була у 2010 р., і кризи 1997-1998 р., 2008 р. не зменшили абсолютної швидкості їх зростання на всіх географічних сеґментах й у світі загалом.

У цілому динаміка абсолютного приросту світового експорту та імпорту фінансових послуг є експоненційною. Найбільша абсолютна швидкість зростання експорту та імпорту фінансових послуг протягом 1980-2010 рр. була у Південній, Центральній та Північній Америці. Такі географічні сеґменти, як Близький Схід та Європа демонстрували меншу абсолютну швидкість зростання. В Азії спостерігалася нижча абсолютна швидкість зростання протягом 1980-2010 та нижча щорічна змінність. На рисунку 3 показано динаміку базисних темпів зростання світового експорту та імпорту фінансових послуг в цілому та за географічними сеґментами зокрема.

Рис. 3. Базисні темпи зростання світового експорту (а) та імпорту (б) фінансових послуг (разів, база – 1980 р.)

В Європі спостерігалися випереджальні темпи зростання експорту фінансових послуг. Стосовно імпорту фінансових послуг встановлено, що найбільші базові темпи зростання протягом 1980-2010 рр. демонструвала Північна Америка, при цьому стрімке прискорення тут спостерігалося ще з 1992 р., а в 2005 р. воно ще на порядок збільшилося.

Азія протягом досліджуваного періоду мала вищі базові темпи зростання імпорту фінансових послуг від темпу зростання світового імпорту фінансових послуг. У таких географічних сеґментах світового ринку фінансових послуг, як Південна і Центральна Америка, Близький Схід, Європа, Африка темпи зростання імпорту були нижчими, ніж у світі загалом. Здійснено експоненційну апроксимацію динаміки експорту та імпорту послуг на всіх географічних сеґментах світового ринку та ідентифіковані трендові рівняння зазначеної динаміки.

Встановлено, що якість динаміки всіх досліджуваних експортно-імпортних потоків фінансових послуг суттєво відрізняється між собою (зокрема, розмах варіації, стандартне відхилення). Так, найбільш волантильним серед усіх показників є експорт фінансових послуг в Європі, натомість імпорт характеризується меншою волантильністю, але одночасно змінювався хаотичніше від інших сеґментів. Ринок Африки, змінюється відповідно до змін світового ринку.

Запропоновано просторове сеґментування світового ринку фінансових послуг за критерієм подібності динаміки його розвитку стосовно таких ознак, як середньорічна зміна частки експорту фінансових послуг у сукупному експорті послуг країни та середньорічна зміна частки імпорту фінансових послуг у сукупному імпорті послуг країни, що в свою чергу дає можливість отримати «карту» світового ринку за ступенем стабільності й змінності часток експорту та імпорту фінансових послуг.

Обчислені значення коефіцієнтів асиметрії та ексцесу підтверджують асиметричність динаміки ринку в цілому і кожного сеґмента зокрема. Доведено, що в цілому загальна системна динаміка світового ринку фінансових послуг і його структурних компонентів (географічних сеґментів) є трендостійкою і характеризується комплексною, асиметричною, волантильною структурою внутрішньої динаміки з різними траєкторіями розвитку.

Визначено структурні показники складових світового ринку фінансових послуг за експортом і за імпортом стосовно до показника, що відображає загальний обсяг світового експорту та імпорту фінансових послуг. Встановлено, що кожен із географічних сеґментів світового ринку фінансових послуг характеризується циклічною динамікою зміни питомої ваги в сукупному обсязі світового експорту фінансових послуг протягом 1980-2010 рр., причому лише Європа мала постійну від’ємну зміну своєї частки у сукупному експорті. Щодо імпорту, то постійні від’ємні базові зміни були характерними для таких географічних сеґментів, як Африка, Близький Схід, Європа, Південна і Центральна Америка. І лише Північна Америка й Азія мали постійне збільшення часток протягом 1980-2010 рр. у сукупному світовому імпорті фінансових послуг. Цей аналіз підтвердив той факт, що основні імпортні потоки фінансових послуг протягом досліджуваного періоду були орієнтовані на Азію та Північну Америку.

Виявлено, що у динаміці світового експорту послуг протягом 1980−2010 рр. було шість років сповільнення, причому в 2009 р. − найбільше абсолютне сповільнення, а з 2002 р. до 2004 р. прискорення було нульовим (динаміка постійна). Вісім періодів протягом 1980-2010 рр. були характерні абсолютним прискоренням динаміки світового експорту фінансових послуг, у 2010 р. – найбільшим за весь досліджуваний період. Подібна ситуація притаманна і імпорту фінансових послуг (рис. 4).

Рис. 4. Абсолютне прискорення динаміки експорту (а) та імпорту (б) фінансових послуг

Обґрунтовано нерівномірності просторової трансформації ринку фінансових послуг, зокрема визначено вісім інтервалів зростання та сповільнення темпів розвитку його географічних сеґментів за період з 1982 по 2011 роки та виявлено часові рамки настання глобальної нестабільності (2002-2011 роки), що характеризується значними відхиленнями абсолютних прискорень динаміки експорту та імпорту.

Встановлено, що поточні темпи структурних трансформацій імпорту були однаковими протягом досліджуваного періоду, але базові темпи структурних трансформацій коливалися у межах від 39% до 84%; це свідчить про наявність імпульсів, що надавали поштовх у процесі трансформації структури. Цілком інший характер динаміки структурних трансформацій спостерігається за експортом, зокрема показник базових темпів структурних трансформацій за експортом менш волантильний, аніж за імпортом. Це свідчить про те, що імпорт фінансових послуг змінював свою географічну структуру хаотичніше та більшими темпами, що можна пояснити зростанням внутрішніх секторів фінансових послуг у середині географічних сеґментів і орієнтацією країн світу на міжнародні ринки фінансових послуг.

Структура імпорту послуг протягом досліджуваного періоду була більш нестабільною, ніж структура експорту, це може свідчити про те, що в країнах світу зростав попит на фінансові послуги, котрі надають на світовому ринку, а не лише у середині країни.

Для виявлення груп країн зі схожою динамікою змін часток експорту та імпорту в роботі використано аґломеративний метод кластерного аналізу з Евклідовою метрикою стосовно двох ознак: середньорічна зміни частки експорту фінансових послуг у сукупному експорті послуг країни (ЗЕЧ) та середньорічна зміни частки імпорту фінансових послуг у сукупному імпорті послуг країни (ЗІЧ). В результаті аналізу отримано 6 груп країн, які в середині груп подібні між собою за характером динаміки зовнішньої торгівлі фінансовими послугами. Такий підхід дав змогу отримати просторову географічну структуру динаміки світового ринку фінансових послуг за критеріями експорто- та імпорто-орієнтованості країн (рис. 5).

Рис. 5. Значення середніх змін часток експорту та імпорту фінансових послуг у групах країн

Засобами пакета SPSS проведено регресійний аналіз значень сальдо фінансових послуг України. Емпірично отримано нелінійне рівняння тренду сальдо фінансових послуг України на щомісячних даних із 01. 04. 1998 р. до 01. 01. 2011 p.:

Модель адекватна, оскільки: R²= 0,88; F(1,50) =387,4, коефіцієнт Дарбіна-Уотсона = 1,05.

Встановлено, що динаміка зміни зовнішньої торгівлі фінансовими послугами України є нелінійною монотонно спадною і більше залежною від дебету (імпорту) фінансових послуг в Україну. Зважаючи на той факт, що Україна останніми роками має від’ємну міжнародну інвестиційну позицію, спадний характер сальдо фінансових послуг зі зростаючою імпортною орієнтацією країни на світовий ринок фінансових послуг, може бути свідченням того, що Україна опинилася перед загрозою перетворення на чистого імпортера міжнародних фінансових послуг. Протягом 2004-2010 рр. Україна якісно поліпшила доступність фінансових послуг для споживачів, але збільшила боргове навантаження на ВВП.

У розділі 3 «Стратегічні пріоритети розвитку ефективного ринку фінансових послуг України в контексті його інтеґрації у нестабільний світовий фінансовий простір» обґрунтовано передумови формування ефективного ринку фінансових послуг, визначено актуальні інституційні, організаційні та нормативні зміни, що потрібні Україні для формування клієнтської бази для постачальників фінансових послуг на власній території та окреслено стратегічні пріоритети розвитку вітчизняного ринку в умовах інтеґрації його у світовий.

Визначено передумови розвитку ефективного ринку фінансових послуг. Зокрема, запропоновано формувати функціональну та об’єктну структури ринку фінансових послуг України, що дало б змогу забезпечувати ефективну взаємодію конкурентоспроможних постачальників-продавців фінансових послуг.

Обґрунтовано, що в Україні необхідно розробляти надійні механізми дистанційного надання таких фінансових послуг, як: мобільний та Інтернет-банкінг; удосконалювати технології поштового зв’язку; розширювати спектр фінансових послуг, що надають роздрібні аґенти; поширювати використання платіжних карток при наданні фінансових послуг; розбудовувати структури на основі мережевого маркетингу щодо поширення доступності фінансових послуг широким верствам населення. Важливою передумовою формування цивілізованого ринку фінансових послуг є формування заходів для здійснення ризик-орієнтованого нагляду за суб’єктами, які надають фінансові послуги. З іншого боку, швидкий розвиток економіки країни та ефективна інтеґрація національного ринку фінансових послуг у їх світовий ринок залежать не тільки від спроможності відновлення активності учасників ринку в посткризові періоди і впровадження нових, ефективних комунікаційних та фінансових технологій, але й від готовності та спроможності населення використовувати ці технології. Ефективність функціонування національного ринку фінансових послуг безпосередньо залежить від розуміння населенням того, яким чином з вигодою для себе можна використовувати нові фінансові продукти, а це неможливо без базових знань і навиків у сфері фінансів. Вирішення такого завдання передбачає набуття нової якості управління особистими фінансами і сімейним бюджетом громадян України.

Рівень розвитку банківського сектора України істотно перевищує потенціал, що накопичили інші сектори роздрібного ринку фінансових послуг. При цьому небанківські фінансові установи активно розширюють географічну присутність в Україні та коло своїх клієнтів, гостріше за інших постачальників фінансових послуг зустрічаються з проблемою обмеженого доступу населення до фінансових послуг. Оплата комунальних послуг залишається найбільш затребуваною з боку населення фінансовою послугою, а основний обсяг платежів у даній сфері опрацьовують Ощадбанк і Укрпошта. Частка інших комерційних банків на ринку комунальних платежів не перевищує 4%. На відміну від банків та фінансових компаній, що надають клієнтам широкий спектр інтеґрованих фінансових послуг, інші постачальники на ринку фінансових послуг України працюють на вузьких ринкових сеґментах і надають вужчий спектр дозволених законом фінансових послуг.

Подальший розвиток ринку фінансових послуг України та його інтеграція у світовий неможливі без підвищення доступності фінансових послуг, у т. ч. міжнародних, тобто формування широкої клієнтської бази. Акцентовано, що заходи підвищення доступності фінансових послуг необхідно розробляти на основі диференційованого підходу до різних соціальних груп населення, а також урахування територіальної специфіки в рівні соціально-економічного розвитку регіонів України. На сьогодні розвиток ринку фінансових послуг України стримується також значними територіальними диспропорціями щодо забезпечення банківськими послугами окремих регіонів. Причому за цим показником Україна відстає і від багатьох інших країн. Запропоновано вирішити комплексне завдання формування фінансово дієздатної клієнтської бази для суб’єктів ринку фінансових послуг. Наголошено, що програма підвищення фінансової грамотності повинна мати конкретну структуру, а її зміст має покривати найширшу сферу відносин. Реалізацію такої програми треба проводити на платформі державно-приватного партнерства.

В роботі запропоновані уточнені стратегічні пріоритети формування ефективного ринку фінансових послуг в Україні через ідентифікацію та гармонізацію інституційних, організаційних та нормативних змін, необхідних для його інтеґрації у глобальний нестабільний фінансовий простір, з одного боку, і створення платоспроможної клієнтської бази, зокрема потужного інвестиційного сегменту, для постачальників фінансових послуг − з іншого, та подальшого розвитку адекватної сучасним реаліям системи державного регулювання (рис. 6).

Рис. 6. Стратегічні пріоритети розвитку ринку фінансових послуг в Україні

Інтеграція ринку фінансових послуг України до світового ринку фінансових послуг створить не тільки нові можливості розвитку, а й − потенційні загрози, найсуттєвішими серед яких є втрата контролю над фінансовою системою і втрата можливостей підтримки розвитку стратегічно важливих галузей національної економіки. Запропоновано розробити і впровадити державні програми підтримки конкурентоспроможності вітчизняних фінансових установ. Наголошено на необхідності відпрацювання державою цілісного комплексу заходів для регулювання доступу іноземних фінансових установ на український ринок фінансових послуг, з метою ефективного використання їх інвестиційного потенціалу та мінімізації негативних наслідків від зовнішніх ризиків. Акцентовано, що режим допуску іноземного капіталу на вітчизняний ринок фінансових послуг має бути орієнтований на розширення асортименту та поліпшення якості фінансових послуг, посилення конкуренції на вітчизняному ринку фінансових послуг, забезпечення його динамічного та суверенного розвитку.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об\'єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження міжнародної конкурентоспроможності в умовах глобалізації» досліджено теоретичні засади глобалізації світового господарства; проаналізовано теоретичні основи дослідження міжнародної конкурентоспроможності; охарактеризовано організаційно-інституційні засади регулювання міжнародної конкуренції в умовах глобалізації світогосподарського розвитку.

Однією з основних рис сучасної епохи, багатовимірним процесом, який докорінно змінює принципи і характер міжнародної економічної взаємодії національних економік, є глобалізація світової економіки як якісно новий етап взаємозалежності національних економік.

На основі дослідження теоретичних засад глобалізації (Т. Левітт, Р. Кеохане, М. Кастельс, В. Тарасевич, Л. Оазебник, А. Старостіна, М. Дідківський, Є. Савельєв, Д. Лук’яненко, В. Липов, А. Голіков, П. Чорномаз, Ю. Макогон та ін.) визначено компоненти глобалізації світової економіки (поглиблення інтернаціоналізації виробництва; поглиблення інтернаціоналізації обміну; поглиблення інтернаціо­налізації капіталу; зростання масштабів міграції робочої сили; глобалізація виробничих сил; зростання інтернаціоналізації впливу виробництва та споживання на навколишнє середовище; формування глобальної інфраструктури); запропоновано визначати глобалізацію як об’єктивний процес розвитку сучасного світу, рушійними силами якого є технічний прогрес та інформаційно-комунікаційні технології, що характеризується посиленням взаємозалежності економік різних країн, цілісністю і єдністю світового господарства, посиленням відкритості національних ринків, поглибленням міжнародного розподілу та кооперації праці.

В результаті аналізу теорій та концепцій глобалізації (теорія специфічних факторів виробництва; теорія ефекту масштабу; модель міжнародної торгівлі на основі розбіжностей у смаках та уподобаннях; теорія постіндустріального суспільства; теорія інформаційного суспільства, концепція «нової економіки»; концепція «межі зростання»; концепція «сталого розвитку»; школа універсального еволюціонізму; школа глобальної екології; школа мітозу біосфер; школа світ-системного аналізу та ін.) визначено форми прояву глобалізації (розвиток і розширення обсягів міжнародної торгівлі; інтернаціона­лізація господарської діяльності; транснаціоналізація світової економіки; формування регіональних інтеграційних угруповань; інтенсифікація міжнародного руху капіталу; інтернаціоналізація наукових і технічних досліджень; інтернаціоналізація ринків капіталів у формі виробничих, фінансових, трудових ресурсів; створення міжнародних наднаціо­нальних інституційних структур; існування глобальних проблем сучасності (економічна, продовольча, обмеженості ресурсів); створення глобальної транспортної інфраструктури; глобалізація сфери послуг (туризм, навчання); формування загальних соціальних стандартів життя людей); ідентифіковано провідні атрактори глобалізаційного процесу (інформаційно-технологічний, фінансово-економічний, соціалізаційний).

Зроблено висновок, що незважаючи на об’єктивність (внаслідок транспарентності кордонів) і прогресивність проявів глобального економічного розвитку, глобалізація є суперечливим процесом через поглиблення соціально-економічного розриву між країнами і посилення економічної експансії країн-лідерів,  що у підсумку призводить до виникнення кризових явищ у світовій економіці.   

Обґрунтовано, що активізація в процесі глобалізації регіональної економічної діяльності (лібералізація торгівлі, рух капіталу і робочої сили відбуваються в рамках певної групи країн), може розглядатись як форма часткового вирішення суперечностей між глобальною взаємозалежністю країн, що потребує певної уніфікації, і різноманіттям особливостей та інтересів у світовому співтоваристві, що створює передумови протидії глобальній економічній кризі на регіональному рівні.

Зроблено висновок, що оскільки глобалізація представляє собою прогресуючий розподіл праці у світовому масштабі, який досяг достатньо високого рівня і проявляється у посиленні конкуренції на товарних ринках через стимулювання міжнародного торгового обміну внаслідок політики лібералізації торгівлі, держава повинна утримувати баланс між ступенем відкритості національної економіки і її здатністю продукувати конкурентний інноваційний продукт.   

На основі аналізу теоретичних основ дослідження міжнародної конкурентоспроможності (М. Портер, А. Ругман, Дж. Даннінг, О. Білорус, В. Будкін, І. Бураковський, В. Геєць, Ю. Макогон, В. Новицький, Ю. Пахомов, В. Рокоча, А. Філіпенко, О. Шников та ін.), генезису поняття «конкурентоспроможність», еволюції концепцій конкурентоспроможності запропоновано розуміти конкурентоспроможність як здатність за рівних вихідних умов отримувати кращі результати у порівнянні з конкурентами за рахунок створення та використання наявних конкурентних переваг за умови дотримання вимог законодавчих та інших нормативних актів, що регулюють господарсько-виробничі відносини у масштабі національної та (або) світової економіки; міжнародну конкурентоспроможність – як міжнародну результативність діяльності національних суб’єктів господарювання, що полягає в успішному використанні чинників появи продукції на глобальному ринку та її просування у міжнародному економічному просторі.

Дослідження організаційно-інституційних засад регулювання міжнародної конкуренції в умовах глобалізації світогосподарського розвитку (ООН, ЮНКТАД, ЕКОСОР, ГАТТ/СОТ та ін.), аналізу угод, що стосуються міжнародної конкуренції (Угода про субсидії та врівноважуючи заходи; Угода про антидемпінгові практики; Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності тощо) дозволило висунути гіпотезу, що між шкодою національній економіці і субсидованим або демпінговим імпортом має існувати причинно-наслідковий зв\'язок; при цьому прояви шкоди мають спостерігатись не на рівні окремих вітчизняних підприємств, а стосуватись національної промисловості в цілому або значної її частини, у цьому випадку застосування мита буде виправданим.

Зроблено висновок, що оскільки питання зовнішньоекономічного співробітництва набувають пріоритетного значення у розвитку міжнародної економічної діяльності країн, організаційно-інституційні засади регулювання міжнародної конкуренції в умовах глобалізації світогосподарського розвитку набуватимуть свого подальшого розвитку і удосконалення.  

У другому розділі «Аналіз формування міжнародної конкурентоспро­можності країн з урахуванням впливу глобалізації» охарактеризовано тенденції розвитку світового господарства в умовах посилення міжнародної конкуренції; досліджено динаміку і структуру світових потоків капіталу в умовах глобалізації світогосподарських відносин; проаналізовано напрямки формування міжнародної конкурентоспроможності національної економіки в умовах посилення зовнішньої конкуренції як результату економічної глобалізації.

В результаті дослідження тенденцій розвитку світового господарства встановлено, що в умовах посилення міжнародної конкуренції внаслідок прагнення виробників збільшити власний прибуток за рахунок переміщення виробничих потужностей в інші країни, відбулось становлення багатонаціонального характеру виробництва у світовій економіці. Процеси транснаціоналізації знаходили своє втілення у створенні і функціонуванні транснаціональних корпорацій реального і фінансового секторів: якщо в 1970 р. в світі налічувалось 7,3 тис. ТНК і 27,3 тис. їх зарубіжних філій, то в 2001 р. кількість ТНК становила 65 тис., кількість зарубіжних філій – 850 тис. При цьому обсяг продажів останніх більше ніж вдвічі перевищив обсяг світового експорту. Збільшення відносного показника накопичених ПІІ, здійснюваних переважно транснаціональними корпораціями, у світовому ВВП майже вдвічі перевищує зростання відносного показника світової торгівлі у сукупному світовому ВВП (табл. 1).  

В даний час ТНК контролюють до 50% світового промислового виробництва, більше половини міжнародної торгівлі, близько 4/5 світового обсягу патентів і ліцензій на нову техніку, технології і ноу-хау. Міжкраїнові потоки товарів і послуг набули нової якості: близько 40% таких потоків носить характер внутрішньокорпоративної торгівлі. При цьому найважливішим фактором глобалізації товарних ринків виступає інформаційна революція.   

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання, об’єкт та предмет дослідження, визначено методологічну основу й методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну, практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1 «Теоретичні основи міжнародних концесійних відносин» комплексно проаналізовано підходи до ідентифікації концесії в системі міжнародних економічних відносин, охарактеризовано форми та сфери застосування концесії у світогосподарських зв’язках, визначено умови успішної реалізації міжнародного концесійного проекту, ключовими серед яких є політична ситуація, наявність належного та достатнього психологічного, інформаційного, консультативного, соціального, фінансово-валютного, інституційного, конкурентного, гарантійного, стимулюючого середовища з урахуванням планомірного розподілу ризиків та результатів співробітництва.

Аналіз наукових підходів до визначення сутності концесії, зокрема, міжнародної, показав, що її розглядають як ліцензію, договір оренди або спеціальну угоду між державою і приватним бізнесом, тобто домінуючим є юридичне трактування концесії, а розкриття її сутності відображає характеристику різних форм залучення державою вітчизняного та іноземного капіталу. Це не сприяє створенню необхідного теоретичного забезпечення розвитку концесій як спеціальної форми міжнародного економічного співробітництва, негативно позначається на розробленні практичних рекомендацій. Виходячи з цього, автором обґрунтовується системна сутність поняття міжнародної концесії (Рис.1).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету, об’єкт, предмет і основні завдання дисертації, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

Розділ 1 «Формування і розвиток міжнародного корпоративного менеджменту» розкриває та узагальнює основні економічні, інституціонально-правові та історичні фактори, передумови створення та еволюції корпорацій, визначає особливості фінансового механізму їхнього функціонування, аналізує розвиток основних моделей системи корпоративного управління.

У дисертації проведено дослідження економіко-організаційних основ корпоратизації державних підприємств в країнах з перехідною економікою, з урахуванням таких визначальних рис корпорації, які пояснюють її економічну сутність та життєздатність і відрізняють від інших інститутів підприємницької діяльності: корпорація є самостійною юридичною особою, яка створена на невизначений строк існування групою інвесторів шляхом об’єднання капіталів для здійснення відтворювального процесу; власність (активи) корпорації належать їй самій як юридичній особі, учасники корпорації є власниками капіталу як вартості акції (паю); майнова відповідальність власників корпорації обмежена розміром їхнього вкладу; управління корпорацією відокремлене від власності; можливість передачі та продажу іншим особам акцій або паю, які належать інвесторам. Доведено, що створені акціоновані підприємства не відповідали на той час економічній сутності корпорації, оскільки відбулося не об’єднання капіталів та їх інвестування в підприємство, а зміна форми власності та її поділ на частки (розміром вартості акції), а також деякий час не виконувався принцип розділу власності та управління. Саме створення та використання в бізнес-групах офшорних компаній на початку для виконання торговельних та фінансових функцій корпорацій, які включали концентрацію прибутку за кордоном шляхом трансфертного ціноутворення, а потім і для інших цілей, таких як консолідація активів, управління ними, залучення інвестицій, отримання дивідендів тощо, дозволило корпораціям набути притаманні їм риси.

Наголошується, що саме корпорації, швидко розвиваючись унаслідок наявності синергетичного ефекту, не притаманного іншим агентам ринкових відносин, активно й постійно трансформуючись, забезпечують динаміку технологічного та промислового розвитку. На підставі аналізу визначено сучасні тенденції розвитку корпорацій. Такими, насамперед, є: укрупнення корпорацій, підвищення їхньої ролі в світовій економіці; ускладнення структури власності корпорацій унаслідок інтеграції промислового та фінансового капіталу, диверсифікації напрямів і сфери діяльності; інтернаціоналізація шляхом створення транснаціональних корпорацій та глобалізація через механізми транскордонних злиттів і поглинань; підвищення ролі людського капіталу та прискорення внутрішнього організаційного розвитку; посилення взаємозв’язку між напрямами і темпами зростання бізнесу та якістю корпоративного менеджменту.

Автором дано визначення поняття корпоративного управління як системи організаційно-управлінських відносин, яка включає: організацію взаємодії між акціонерами, менеджерами компанії та іншими зацікавленими особами; організацію функціонування органів управління компанією; організацію корпоративного контролю з метою ефективного функціонування компанії та реалізації прав акціонерів. Структуру взаємозв’язків системи корпоративного управління відображено на рис. 1.

Обґрунтовано, що система корпоративного управління характеризуються, насамперед, типом власності у певному національному середовищі та специфікою законодавства, які встановлюють загальні підходи до форм власності та повноважень стосовно прийняття корпоративних рішень і реалізації прав власності.

Досліджено сутність основних моделей корпоративного управління та процес формування вітчизняної моделі корпоративного управління, яке, відбувалося під впливом трьох класичних моделей корпоративного управління без фактичного переважання жодної з них. Так, на зразок англо-американської моделі в Україні з\'явилась власність робітни­ків і широке коло акціонерів-аутсайдерів, почала формува­тися система фінансового ринку та фінансових посередників; на зразок німецької моделі відбувалося формування дворівне­вої структури управління акціонерним товариством і зростання ролі банків у стру­ктурі корпоративних відносин; на зразок японської моделі держава стала великим акціонером. Відзначено, що як наслідок ринкових трансформацій особливістю української моделі корпоративного управління став не тільки інсайдерській контроль домінуючого власника, а й короткий в часі горизонт прийняття рішень щодо використання активів. При цьому не було реалізовано два принципові завдання приватизації: забезпечити захищеність права власності та можливість передачі прав власності тим ринковим суб’єктам, які оцінюють її краще (механізми ринку корпоративного контролю).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, об’єкт і предмет дослідження, розкрито методологічну базу, наукову новизну та практичне значення одержаних автором результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи інституту банкрутства» викладено результати, які розкривають ґенезу інституту банкрутства як економіко-правової категорії. 

Огляд науково-методологічних публікацій з питань трактування понять банкрутство та інститут банкрутства дозволив зробити висновок про відсутність однозначного розуміння їх сутності. На думку автора, поняття інститут банкрутства має базуватися на традиційному тлумаченні поняття «інститут» як певної організації суспільної діяльності і соціальних відносин, яка втілює в собі норми економічного, політичного, правового, морального тощо життя суспільства, а також соціальні правила життєдіяльності та поведінки людей. Відповідно, механізм банкрутства має правові, економічні, соціальні, інституційні складові.

Саме тому у роботі наголошено на тому, що банкрутство, як і будь-який інший економіко-правовий інститут, слід розглядати як інструмент досягнення певних цілей економічної політики держави. Автор послідовно обстоює позицію, що інститут банкрутства – це комплексна система, до якої входять нормативно-правове забезпечення, певне коло суб’єктів – учасників процедури банкрутства, механізм реалізації процедури банкрутства, механізм діагностики та попередження стану банкрутства. Важливо, що далеко не всі підприємства-боржники при проведенні процедури банкрутства отримують статус банкрута, адже інститут банкрутства покликаний, перш за все, стимулювати результативну діяльність суб’єктів господарювання, а вже потім сприяти ліквідації неефективних підприємств. У цілому дії інституту банкрутства спрямовані на забезпечення реструктуризації проблемних підприємств у широкому розумінні, переводячи їх із категорії неконкурентоздатних в категорію конкурентоздатних.

Важливим результатом дослідження є уточнення і розмежування основних понять інституту банкрутства: «банкрутство», «неспроможність», «неплатоспроможність» і «платоспроможність» підприємства. Встановлено, що внутрішнім змістом неспроможності як складного економічного явища є неефективність бізнесу, а зовнішньою формою – його неплатоспроможність. На думку автора, розмежування даних понять і використання їх в моделі життєвого циклу підприємства дозволяє перейти від факту констатації фінансового стану до його прогнозування і попередження.

В умовах поширення глобалізаційних процесів, інтернаціоналізації та транснаціоналізації виробництва товарів і послуг, посилення взаємозалежності суб’єктів господарювання інститут банкрутства набув значущості у міжнародних економічних відносинах.

Значна увага приділена компаративному аналізу фінансово-економічних аспектів норм законодавства різних країн про банкрутство: наведена традиційна класифікація, згідно з якою законодавство поділяється на проборжникове та прокредиторське – в залежності від того, чиї інтереси захищені більше; охарактеризовані три основні моделі інституту банкрутства: англосаксонська (переважно прокредиторська, спрямована на повернення боргів кредиторам); континентальна (переважно проборжникова); американська (збалансована, спрямована на оздоровлення компанії). Також охарактеризовано три концепції розвитку законодавства про банкрутство: створення механізму розподілу максимізованих активів боржників (концепція Манфреда Бальца); ефективний розподіл активів і захисту кредиторських вимог (англійська система); ефективний розподіл і виконання макроекономічних функцій (американська, французька, українська системи).

Встановлено, що кожна країна з ринковою економікою має власний механізм державного регулювання банкрутства. Так, головна тенденція державного регулювання банкрутства США, Німеччини, Франції, Японії, Росії полягає у створенні механізмів, спрямованих на відновлення платоспроможності боржників. Таким чином досягається бажаний результат – зменшення загальної кількості банкрутств.

Попри це в останні роки поширюються терміни транскордонна неплатоспроможність (Cross-Вorder Insolvency) або транскордонні банкрутства, який використовується для позначення справ, пов’язаних з неспроможністю суб’єктів господарювання, які ведуть свій бізнес у більш ніж одній країні. Відповідно, формується окрема сфера міжнародного приватного права –транскордонні банкрутства. Задля уніфікації норм національного права під егідою міжнародних організацій розробляються модельні закони та типові законодавчі норми і правила. Так, Комісією ООН з міжнародного торговельного права (ЮНСІТРАЛ) 15 грудня 1997 р. був схвалений Типовий Закон ЮНСІТРАЛ про транскордонну неплатоспроможність (UNCITRAL Model Law оn Cross-Border Insolvency), який містить уніфіковані правила здійснення провадження у справі про банкрутство. Поступово основні норми цього документа упроваджуються до національного законодавства різних країн.

Одним з найбільш актуальних питань інституту банкрутства є захист прав і законних інтересів трудового колективу підприємства, що знаходиться в процедурі банкрутства. Міжнародні норми передбачають існування двох систем захисту матеріальних інтересів працівників у випадку ліквідації підприємства в разі банкрутства: пріоритетне задоволення вимог вивільнюваних працівників із заробітної плати, гарантій і компенсацій, передбачених трудовим законодавством; створення гарантійних страхових фондів, з яких проводяться відповідні виплати звільненим працівникам. Серед найбільш вагомих документів, що врегульовують питання захисту прав найманих працівників у випадку банкрутства підприємства, варто назвати Конвенції МОП № 95 «Про захист за робітної плати» (1949 р.) та № 173 «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця» 1992 р.

Зважаючи на важливість цієї проблеми, у роботі проведено компаративний аналіз досвіду окремих країн щодо провадження законодавчих актів, які спрямовані на захист прав робітників. За результатами аналізу зроблено висновок, що на сьогоднішній день норми, передбачені в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо проблеми дотримання прав працівників неплатоспроможних підприємств на соціальний захист є недостатніми. Для забезпечення гарантованої виплати заробітної плати та компенсацій працівникам неплатоспроможних підприємств, що ліквідовуються внаслідок банкрутства, необхідно внести зміни до українського законодавства з метою посилення економічної відповідальності роботодавців за затримку заробітної плати. Для визнання боргів по зарплаті привілейованим платежем при банкрутстві підприємств перед іншими кредиторами слід ратифікувати Конвенцію МОП №173 у повному обсязі й створити фонд гарантування виплати зарплати у випадку неплатоспроможності роботодавця.

У другому розділі дослідження «Аналіз механізмів діагностики стану та реалізації процедури банкрутства» відзначено, що пояснення суті банкрутства як економічного явища здійснюється, в основному, з позицій функціонування цього інституту на мікрорівні, залишаючи осторонь роль інституту банкрутства в макроекономічній системі. У зв’язку з цим в роботі поряд із аналізом методичних підходів діагностики фінансового стану підприємств значну увагу приділено інституційним аспектам регулювання процедури банкрутства в країнах з ринковою економікою.

Аналіз методичних підходів щодо причин виникнення стану банкрутства засвідчив одностайність поділу чинників впливу на зовнішні та внутрішні. У свою чергу, зовнішні чинники можуть бути міжнародними та національними. Міжнародні чинники формуються під впливом динаміки загальноекономічних процесів розвитку світового господарства, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу, тобто у сфері міжнародних економічних відносин. Згідно із зарубіжним досвідом  в країнах із розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняється зовнішніми, а 2/3 – внутрішніми причинами.

Узагальнення і систематизація чинників впливу на фінансово-господарську діяльність підприємств в Україні дозволили розробити авторський підхід до їх класифікації (групування), представлений на рис.1.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито ступінь наукової розробки теми, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дисертаційної роботи, сформульовано наукову новизну та висвітлено практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи формування макропроектів міжнародного туризму» проаналізовано передумови формування макропроектів міжнародного туризму, обґрунтовано доцільність введення в науковий обіг поняття «макропроект міжнародного туризму», розкрито його зміст, визначено критерій віднесення масштабних заходів подієвого туризму до макропроектів міжнародного туризму, обґрунтовано необхідність використання проектного підходу як інструменту управління процесом реалізації конкурентних знакових заходів подієвого туризму, досліджено інфраструктурну складову макропроектів міжнародного туриз- му. В даному розділі охарактеризовано зміст поняття «туризм» в сучасних умовах. Відзначено, що упродовж останніх десятиліть галузь туризму характеризують стійкі темпи зростання і поглиблення диверсифікації.

З позиції теорії міжнародної торгівлі конкурентні переваги, які дають можливість надавати ті чи інші туристичні послуги в певній країні чи регіоні, можуть бути природними/базисними (клімат, наявність водойм, особливості ландшафту тощо) і  набутими/штучними, або розвиненими (об’єкти архітектури, періодичні чи разові заходи подієвого туризму – фестивалі, спортивні змагання тощо). Важливим завданням держави в сучасних умовах є сприяння створенню набутих конкурентних переваг туризму у власній країні, що суттєво впливає на розвиток як туристичної діяльності в країні, так і економіки в цілому.

Виявлено, що  найбільш привабливими для потенційних інвесторів з огляду на рівень доходності від участі у їх організації стають масштабні спортивні та культурні заходи. В цьому сенсі подієвий туризм розглядається як перспективна сфера бізнесу. Проведення заходів подієвого туризму потребує забезпечення готовності туристичної інфраструктури приймаючої країни до надання відповідних послуг (готелі, транспорт, організація турів тощо). Особливо актуальним таке забезпечення стає у випадку реалізації заходів, місце проведення яких змінюється, а категорія відвідувачів є вимогливою до рівня якості послуг, наприклад, чемпіонати світу та Європи з футболу, Олімпійські ігри. Таке забезпечення послуг світового рівня потребує суттєвих інвестицій, реалізація яких, з одного боку, забезпечує організацію конкретної події, з іншого – підіймає якість туристичного бізнесу країни (регіону) проведення події на рівень, який має підтримуватись і надалі, підвищуючи національну конкурентоспроможність на міжнародному ринку туристичних послуг.

Реалізація масових подієвих заходів потребує певної організаційної структури, яка б давала можливість в обмежені терміни максимально ефективно і з вигодою для організаторів їх провести. Пропонується введення поняття «макропроект міжнародного туризму», яке раніше не використовувалось у роботах з проблематики розвитку сфери туризму. Критерієм віднесення знакових заходів подієвого туризму до макропроектів міжнародного туризму є залучення до їх організації учасників  декількох рівнів (національного та міжнародного), що відображається на організаційній структурі цього проекту та вимагає ефективної координації спільних дій територіально відокремлених учасників. Головна ознака макропроекту міжнародного туризму – міжнародний рівень події, що має бути реалізована, та відповідні управлінські дії, що мають національний масштаб і повинні базуватися на відповідній інфраструктурній базі.

Узагальнено перелік факторів, що обумовлюють необхідність використання проектного підходу в управлінні реалізацією знакових заходів міжнародного туризму; такими факторами є: масштаби проектів, що реалізуються в рамках знакових заходів, обсяг робіт та їх вартість; складність проведення знакових заходів, вимірювана кількістю залучених учасників і ресурсів; ступінь вимог до термінів, бюджету, використовуваних ресурсів і якості результатів; розміри та структура організацій, силами яких реалізується знаковий захід; необхідність забезпечення постійної та ефективної взаємодії між усіма зацікавленими в реалізації знакових заходів сторонами (державою, місцевими громадами, бізнесом, міжнародними організаціями тощо); необхідність забезпечення при реалізації знакових заходів орієнтації на потреби клієнтів, у тому числі й споживачів туристичних послуг; необхідність забезпечення постійного контролю за реалізацією заходів; наявність конкурентів та конкуруючих знакових заходів; швидкість змін у зовнішньому середовищі при складності та тривалості формування і реалізації планів та програм знакових заходів.

Реалізація макропроектів міжнародного туризму сприяє стимулюванню розвитку організаційного середовища в країні, вдосконаленню туристичної інфраструктури, системи управління туристичною діяльністю як на рівні країни, так і на рівні конкретного туристичного підприємства. Макропроекти міжнародного туризму у цьому контексті є дієвим засобом стимулювання стабільного попиту на туристичні послуги в конкретному регіоні, країні, де він реалізується. При цьому слід підкреслити, що критеріями ефективності макропроектів міжнародного туризму можуть бути не лише кількісні показники (наприклад, розмір прибутків або кількість відвідувачів), але й іміджеві (демонстраційний ефект, що формує образ країни). До того ж більшість проектів міжнародного туризму мають на меті не тільки розвиток місцевого підприємництва або торгівлі, а й націлені на забезпечення зайнятості населення та розвиток інфраструктури. Організація макропроектів міжнародного туризму висуває підвищені вимоги до інфраструктури та функціонування туристичної індустрії, отже, потребує суттєвих інвестицій. У той же час вказані інвестиції несуть мультиплікаційний ефект, що впливає не лише на туріндустрію, але й на економіку країни в цілому. Тому розглядати інвестиції в організацію макропроектів міжнародного туризму слід як потенційно високоефективні вкладення у розвиток національної економіки, у створення її інфраструктури, поліпшення рівня життя та зростання зайнятості населення країни.

Виходячи з того, що реалізація проекту завжди пов’язана зі зміною певної сис- теми і є цілеспрямованим її переведенням з існуючого в деякий бажаний стан, на рис. 1 наведено схему реалізації альтернативних пріоритетів у макропроектах міжнародного туризму, кожний з яких веде до єдиної мети, певного стану S^k, але різними шляхами. Таким чином, знаковий захід як проект є динамічним процесом переведення системи S з існуючого в бажаний стан за обраною траєкторією k (концепцією проекту). Макропроект передбачає оцінку доцільності реалізації кожної з концепцій відповідно до визначених пріоритетів, вибір найприйнятнішої й побудову на її основі певної послідовності дій, планів, системи тактичних завдань.

Відзначено, що інвестиції у розвиток інфраструктури при реалізації макропроектів міжнародного туризму є тим інструментом, що не тільки впливає на успішне проведення певної події та стимулює розвиток туризму в країні (шляхом доведення рівня туристичної інфраструктури та якості туристичних послуг до рівня заходів міжнародного значення), а й суттєво сприяє розвитку економіки країни в цілому. Вказаний вплив полягає у реалізації інфраструктурних рішень (аеропорти, транспортні магістралі тощо), що використовуватимуться не лише з метою проведення конкретного заходу, але й для функціонування економіки та поліпшення рівня життя населення. Зацікавленість держави у реалізації конкретних проектів в сфері міжнародного туризму вимагає формування з її боку певного сприятливого середовища розвитку туризму в країні. Дане середовище передбачає наявність системи інституцій, пільг, субсидій, дотацій, організаційну та нормативно-правову підтримку, створення певних органів адміністрування та нагляду за реалізацією макропроектів міжнародного туризму. Саме така система є чинником, що сприяє реалізації заходів по залученню туристів до країни не лише з використанням наявних природних конкурентних переваг (рекреаційний потенціал, об’єкти культурної спадщини тощо), але й за рахунок створення штучних конкурентних переваг у сфері туризму, зокрема, знакових заходів подієвого туризму міжнародного рівня.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі надана загальна характеристика та мета досліджуваної проблеми, підкреслено її актуальність і вагомість розробки, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Теоретичні підходи до забезпечення продовольчої безпеки міжнародними організаціями в інституційному середовищі» –обґрунтовано теоретичні передумови формування світового інституційного середовища, науково-методичні засади формування концепції продовольчої безпеки та досліджено процес формування інституційних підходів до забезпечення продовольчої безпеки.

Проблеми інституціоналізму, інститутів, інституційної структури, імпорту інститутів із країн з розвиненою економічною системою в країни, що трансформують економіку та суспільство, стали предметом дослідження в нашій країні не так давно. Тому для заповнення ніші в питаннях глобальної економіки є потреба в  наданні авторського визначення глобальної інституалізації.  На погляд дисертанта її зміст полягає в еволюційному формуванні сукупності інституційних одиниць поєднаних глобальною територією створення вартості й закріпленою відповідним політико-адміністративним поділом у межах міжнародних угод, а також консолідацією соціально-культурних стереотипів, в тому числі системою формальних і неформальних норм, правил, традицій, звичок економічної поведінки й спрямованістю сталого розвитку глобальної економіки на основі оптимальної взаємодії, створення нових та трансформації вже існуючих інститутів.

Теоретичні положення розділу і зокрема його  методологічна частина будувалася на результатах досліджень Національного інституту проблем міжнародної безпеки. Вихідною умовою було сприйняття економічної безпеки як сукупності обставин, за яких зберігається спроможність країни ефективно захищати свої економічні інтереси, задовольняти в довгостроковому режимі потреби суспільства і держави, генерувати інноваційні зрушення в економіці з метою забезпечення стабільного економічного розвитку та протистояти зовнішнім економічним загрозам за рахунок використання у повній мірі національних конкурентних переваг в міжнародному розподілі праці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, висвітлено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження міжнародної екологічної політики» досліджено генезу теоретичних поглядів на довкілля як фактор економічної системи, надано визначення поняттю «міжнародна екологічна інтеграція», а також розкрито особливості світових інтеграційних процесів в контексті сучасних глобальних екологічних викликів.

Сучасні екологічні проблеми певною мірою породжені відставанням економічної думки. Врахування природного середовища як фактору економічної системи набуло системного характеру лише в 60-х роках минулого століття. У 70-і роки ХХ століття, коли відбулося різке загострення численних екологічних проблем, перед економічною наукою постало завдання врахування тенденцій еколого-економічного взаємозв’язку і розробки принципово нових концепцій розвитку. Саме тоді виникли основні напрями у вивченні взаємодії економіки та довкілля, від вкрай техноцентристського до вкрай екологоцентристського.

Логічним продовженням осмислення природокористування як сфери економіки стала поява специфічної галузі економічної науки – економіки природокористування.

Сучасне розуміння взаємовідносин людини і природи знайшло своє відображення у формуванні декількох концепцій еколого-економічного розвитку суспільства. Найбільш відомими з них є: фронтальна економіка, екотопія, концепція охорони навколишнього середовища, концепція обмеженого розвитку і концепція гармонійного розвитку суспільства і природи. Сьогодні екологічна політика більшості розвинених країн світу проводиться в рамках концепції сталого розвитку (sustainable development), поєднуючи елементи концепцій обмеженого і гармонійного розвитку, відповідно до сучасних реалій глобальної економіки.

Сьогодні стає очевидним, що науково-технічний прогрес призводить не до послаблення залежності суспільного розвитку від природних умов, а до діалектичних змін і ускладнення цієї залежності. Оптимальні темпи росту виробництва обумовлені формою та ступенем господарської експлуатації природних ресурсів і цілеспрямованої діяльності з їх охорони й відтворення. Як наслідок, виникає об’єктивна необхідність розглядати суспільне виробництво як елемент функціонування біоекономічної системи, в якій зазнають взаємного впливу економічні, соціальні і біологічні процеси.

Статус-кво, що склався в сучасному світі, серйозно загрожує існуючим на землі екосистемам. Однак більшість національних урядів надто прагнуть задовольнити інтереси національної промисловості і будуть і в подальшому захищати її від «дорогих» екологічних вимог. Характер та масштаб екосистемних процесів та наслідки змін, що відбуваються у них внаслідок втручання людини, сьогодні практично виключають можливість проведення окремими економічними суб’єктами або навіть державами заходів природоохоронного спрямування, які були б ефективні для підтримання глобальної екосистемної рівноваги.

Міжнародне співробітництво в галузі природоохоронної політики - комплексний процес, основи якого були закладені ще в 50-х роках ХХ століття. Основними напрямами цієї співпраці є:

·                 охорона природних систем, що не зазнали значного впливу господарської діяльності і сприяють підтриманню планетарної екологічної рівноваги;

·                 збереження важливих природних об\'єктів, охорона біологічного різноманіття як найважливішого чинника функціонування біосфери;

·                 оздоровлення навколишнього природного середовища у випадках, коли господарська діяльність людини викликає несприятливі зміни у ньому;

·                 створення ефективної системи міжнародної екологічної відповідальності за техногенні дії, які можуть спричинити деградацію навколишнього середовища.

Враховуючи величезне значення, якого набувають нині у міжнародній політиці імперативи природоохоронного характеру, в дисертації пропонується виділити екологічну складову світових інтеграційних процесів у окремий їх напрям. Зокрема, запропоноване наступне визначення поняття «міжнародна екологічна інтеграція»: міжнародною екологічною інтеграцією можна назвати свідомий та керований процес зближення, взаємопристосування та кореляції роботи систем державного управління різних країн, що має на меті підвищення ефективності та розширення масштабу національних заходів природоохоронної політики за рахунок об’єднання ресурсного, фінансового, наукового тощо потенціалу цих держав.

Провідну роль в координації процесів міжнародної екологічної інтеграції відіграють ООН та її спеціалізовані установи, що закріплено в Статуті організації. В даний час ООН є центром зосередження різноманітних форм природоохоронного співробітництва держав світу.

Очевидно, що система міжнародної торгівлі та навколишнє середовище взаємозв\'язані на самому початковому рівні, оскільки будь-яка економічна діяльність ґрунтується на використанні довкілля, а торгівля забезпечує процеси переміщення, обміну і використання його ресурсів та факторів. Тенденція до інтеграції екологічних положень в торговельну політику, започаткована у 70-ті роки ХХ сторіччя, особливо посилилася в останні роки. Згідно з базою даних СОТ з регіональних торговельних угод (РТУ), із 26 угод, які набрали чинності в 2008-2009 роках, 23 містять ті чи інші зобов\'язання, пов\'язані з охороною довкілля.

В дисертації висловлено думку про те, що ймовірним в найближчі роки є черговий сплеск числа регіональних і двосторонніх преференційних угод, у рамках яких країни будуть вирішувати ті питання, з яких вони не змогли домовитися в СОТ. Включення положень, пов\'язаних із охороною навколишнього середовища, в РТУ сприяє взаємній підтримці торгової та екологічної політики, що вкрай важливо для досягнення умов стійкого розвитку. Крім того, це поліпшує міжнародні екологічні стандарти, розширює міждержавне співробітництво в галузі охорони довкілля. Для деяких країн сам процес переговорів щодо РТУ став двигуном реформ національної екологічної політики та сприяв розвитку інституційної співпраці економічного та природоохоронного блоків.

На сучасному етапі міжнародного співробітництва у сфері екології міждержавна кооперація продовжує активно розвиватися. Нині налічується понад 1600 багатосторонніх конвенцій та угод і понад 3000 двосторонніх договорів, частково або повністю присвячених охороні довкілля. Включення природоохоронних вимог до міжнародних угод приносить їх учасникам ряд потенційних переваг: сприяє взаємній підтримці торгової політики та політики щодо захисту навколишнього середовища, зміцнює застосування міжнародного природоохоронного законодавства, сприяє підвищенню рівня екологічних норм, встановленню або зміцненню екологічного співробітництва за участі громадськості.

В другому розділі «Механізми розвитку спільної екологічної політики Європейського Союзу» розглянуто галузеву та інституціональну структуру екологічного управління ЄС, досліджено ключові економічні механізми його здійснення та визначено перспективні напрями подальшого розвитку європейської екологічної політики, а також розраховано обсяг потенційної економії фінансових ресурсів в країнах Євросоюзу за рахунок впровадження заходів із адаптації до кліматичних змін у середньостроковій та довгостроковій перспективі.

Масштаб екологічних проблем в Європі та транскордонний характер екосистемних процесів зумовили необхідність розвитку співпраці між країнами регіону у природоохоронній сфері. Співробітництво у галузі охорони довкілля та раціонального природокористування являє собою окремий напрямок європейських інтеграційних процесів. Створення на рівні Європейського Союзу спеціалізованих компетентних органів та делегування ним національними урядами повноважень у сфері екологічної політики, зокрема щодо встановлення спільних екологічних нормативів та цільових показників, розподілу фінансових ресурсів дає підстави стверджувати, що на сьогоднішній день країни ЄС здійснюють спільну екологічну політику, яка ґрунтується на принципах, закріплених в Амстердамському договорі:

·                 принцип попередження екологічної шкоди;

·                 принцип обережності дій;

·                 принцип ліквідації наслідків та відшкодування збитку довкіллю;

·                 принцип «забруднювач платить»;

·                 принцип загальної екологічної орієнтованості господарської діяльності.

Включення екологічних пріоритетів до числа стратегічних задач ЄС відбувалося поетапно. В дисертації запропоновано початком п’ятого (сучасного) етапу розбудови екологічної політики Євросоюзу вважати 2000 рік – рік прийняття Лісабонської стратегії розвитку ЄС, оскільки в ній фактично вже було втілено головний принцип майбутньої Стратегії ЄС у сфері сталого розвитку, схваленої на сесії Ради Європи в Гетеборзі в 2001 році - урахування екологічних чинників нарівні з економічними і соціальними при розробці та прийнятті рішень.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об\'єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи розвитку інтеграційних процесів та інформатизації світового господарства» проаналізовано теоретичні основи розвитку інтеграційних процесів; досліджено сутність, структурні елементи і характеристики нової економіки; визначено основні складові і особливості інформатизації світового господарства.

Сучасний етап розвитку міжнародних інтеграційних процесів характеризується докорінною зміною базисних засад інтеграційної взаємодії країн, серед яких провідне місце займає інформатизація світогосподарського розвитку.   

В результаті аналізу поглядів зарубіжних (А. Сміт, Д. Рікардо, Ф.Ліст, Г. Шмолер, К. Мейєр, Ж. Рюефф, Р. Шуман, А. Панич, Е. Бенуа, Ж. Моне, Б. Баласса, Ж. Рюефф, Г. Кассель і Л. Мізес, М. Алле і Г. Кремер, Дж. Мід, П. Робсон і А. Рюгман, Г. Мюрдаль, А. Маршаль, П. Стріт, Ф. Перу, Ч. Кіндлебергер, Р. Купер, Жд. Піндер і А. Філіп та ін.) і вітчизняних (Н. Лівенцев, К. Солонінко, Ю. Макогон, В. Ковалевський, З. Кутайні, Ю. Козак, Д. Лук\'яненко, В. Ломакін, І. Дахно, Н. Захарова, К. Семенов, В. Рибалкін, А. Стригін, А. Михайлушкін, П. Шимко, В. Бандурін, О. Кірєєв та ін.) вчених зроблено висновок, що міжнародна інтеграція представляє собою ступінь інтернаціоналізації господарського життя з притаманною їй всезростаючою взаємозалежністю між країнами, що переходить у повне зрощення ринків товарів, послуг, робочої сили, капіталу та формування цілісного соціально-економічного утворення мультидержавного характеру, яке має загальну валютно-фінансову і правову систему, гармонійно координовану внутрішньо- і зовнішньоекономічну політику країн-членів. При цьому міжнародні інтеграційні процеси обмежені регіональними рамками і значна їх частина носить суто регіональний характер.

В результаті проведеного дослідження встановлено, що внаслідок еволюційного розвитку знання, що спочатку розглядалось на індивідуальному рівні в якості абстрактної епістемологічної категорії (Ксенофонт, Платон, Аристотель), трансформувалось в ключовий фактор корпоративних і національних конкурентних переваг. На основі концептуального аналізу категорії «знання» зроблено висновок щодо недоцільності синонімічного використання концепцій «знання», «майстерність», «інновація», «компетенція», «інформація», «дані».

На основі аналізу впливу інновацій на економічне зростання встановлено характерні ознаки нової економіки (зростає без очевидних загроз рецесії; продовжує розширюватись без інфляційних стрибків; постійно реструктуризується в напрямку більшої ефективності та продуктивності; поповнюється і оновлюється за рахунок нових технологій і капітальних інвестицій; функціонує без надмірного боргу (державного або приватного); зберігає збалансований бюджет; є глобальною і експортноорієнтованою), визначено, що у вузькому розумінні «нова економіка» – це сфера виробництва і розповсюдження інформаційних технологій; у широкому розумінні – новий тип макроекономічного розвитку, при якому довгострокове зростання не порушується інфляцією і не переривається рецесією. При цьому інтенсифікація міжфірмового трансферу технологій і інновацій у поєднанні з граничним зниженням ціни основної виробничої одиниці «нової економіки» – комп\'ютера, забезпечили ациклічне неінфля­ційне зростання багатофакторної продуктивності в більшості розвинених економік.

Одночасно встановлено, що концепція «нової економіки» характеризується значними розбіжностями в методологічних підходах щодо оцінки внеску інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) в економічне зростання (неокласична і кейнсіанська макроекономіка, нео-шумпетеріанська теорія – Ι, мікроекономіка зростаючої віддачі і продуктової диференціації, нео-Шумпетеріанська теорія – ΙΙ, ендогенна теорія зростання на основі знання, теорія цифрового суспільства).

В результаті аналізу основних рис нової економіки як «інформаційної», «мережевої» та «економіки знань» розроблено концептуальну архітектуру нової економіки (рис. 1). Зроблено висновок, що нова економіка – це особливий режим ациклічного неінфляційного зростання, а також система виробництва і розповсюдження інновацій, забезпечення науково-технологічного прогресу через синергетичне об’єднання її компонентів: інформаційного, мережевого і когнітивного.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та задачі, об’єкт і предмет, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретичні засади розвитку фінансових ринків в умовах глобальних трансформацій» досліджено теоретико-методологічні аспекти та закономірності глобальних економічних трансформацій; систематизовано теоретичні основи визначення сутності, особливостей та етапів формування світового фінансового ринку в умовах глобальних трансформаційних зрушень; розглянуто ґенезу теорій та концепцій міжнародного руху капіталу на фінансовому ринку.

З кінця XX ст. світова економіка вступила в період радикальних змін, глобальних криз та економічних трансформацій. Сучасна парадигма глобального економічного розвитку обумовлює необхідність здійснювати трансформацію та модернізацію національної соціально-економічної системи, враховуючи не тільки національні особливості відносин і ринкових механізмів, а й світового, глобального ринку.

Запропоновано авторський підхід до визначення природи, сутності та еволюційної компоненти поняття «глобальні трансформації», під яким запропоновано розуміти циклічну закономірність суттєвих змін в існуючій економічній системі під час фазового переходу від однієї стадії розвитку до іншої в межах життєвого циклу системи зі збереженням наслідкового ядра надсистеми, наслідками чого є збільшення хаотичних коливань та неорганізованості з метою зміни траєкторії динаміки і сценарію розвитку економічних відносин

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та задачі дослідження, його об’єкт і предмет, наукову новизну й висновки щодо практичного значення одержаних результатів, описано форми їх апробації та використання.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи розвитку міжнародного ринку транспортних послуг» досліджено теоретичні основи розвитку світового ринку транспортних послуг; розглянуто місце ринку міжнародних транспортних послуг в системі світового ринку послуг; досліджено особливості розвитку міжнародного ринку транспортних послуг в системі регіональних комунікацій.

Однією із основних тенденцій сучасного світогосподарського розвитку є випереджаюче зростання міжнародного ринку послуг порівняно зі світовим ринком товарів і збільшення його частки в структурі світової економіки. На основі аналізу наукових концепцій сучасної теорії міжнародної економіки доведено існування двох основних причин стрімкого розвитку сектору послуг у світовій економіці: підвищення рівня життя населення і науково-технічний прогрес.

На основі аналізу основних підходів до періодизації історичного зародження та розвитку світового ринку послуг, однією зі сфер прояву якого є світовий ринок транспортних послуг, надано визначення останнього, під яким автор пропонує розуміти ринок транспортної продукції, або ринок послуг з міжнародних перевезень вантажів, особливість якого полягає у наступному: з одного боку, він є ринком – постачальником транспортної продукції, а з іншого – ринком, що матеріалізує угоди з приводу купівлі-продажу, на засадах комплексу принципів і методів координації, розподілу та використання ресурсів країн-контрагентів з метою досягнення тактичних та стратегічних цілей держав.

Доведено, що міжнародні послуги можна класифікувати за трьома групами: послуги з високим, середнім і низьким рівнем здатності до надання шляхом комерційної присутності. Міжнародні транспортні послуги можна віднести до першої групи. Під «міжнародними транспортними послугами» автор розуміє частину загальної системи міжнародних економічних відносин, що пов’язана з діяльністю агентів комерційного, ділового та перевізного типів та представляє собою складну систему взаємовідносин між учасниками світових ринків.

Встановлено основні важелі перспектив зростання ступеня регіональних комунікацій між Україною та країнами СНД, ЄС та Азії, на основі яких здійснено систематизацію українського ринку послуг в системі регіональних комунікацій (рис. 1). До основних важелів перспектив зростання ступеня регіональних комунікацій між Україною та країнами СНД, ЄС та Азії запропоновано віднести: вигідне геополітичне розташування України, наявність транспортних шляхів, високий рівень транзитивності економіки України тощо.

У другому розділі «Аналіз розвитку ринку міжнародних транспортних послуг в системі євразійських комунікацій» здійснено аналіз тенденцій розвитку міжнародного ринку транспортних послуг; досліджено передумови розвитку Євразійських комунікацій; проаналізовано  перспективи включення України до Євразійських комунікацій через ринок транспортних послуг. 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та задачі, об’єкт і предмет, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретичні засади розвитку світового фондового ринку в умовах невизначеності глобального економічного середовища» досліджено теоретико-методологічні аспекти дослідження невизначеності глобального економічного середовища в умовах фінансової глобалізації; розглянуто теоретико-методологічні засади та економічну природу розвитку міжнародного ринку цінних паперів; розкрито ґенезу теорій та концепцій формування міжнародного фондового ринку.

Глобалізація світової економіки є найважливішим фактором розвитку сучасних економічних відносин, має певну структуру, що представляє собою комплекс взаємопов’язаних елементів, до яких відносять торгівельну, фінансову, інвестиційну та виробничу глобалізації. Встановлено, що основою трансформації глобальної економіки є глобальний перерозподіл власності, зміни в характері міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація науково-технічного прогресу, вихід на міжнародну арену нових суб\'єктів господарського життя, прорив в інформаційно-комунікаційній сфері, глобалізація фінансів, лібералізація торгівлі.

В результаті проведеного дослідження запропоновано комплексний підхід до теоретико-методологічного дослідження невизначеності глобального економічного середовища (рис. 1).

З погляду еволюції світової економіки доведено, що фінансова глобалізація - це новий якісний етап розвитку світової фінансової системи, що характеризується значним зростанням числа й взаємозалежності міжнародних фінансових операцій, насамперед  за участю приватного капіталу, в умовах лібералізації діяльності фінансових інститутів і фізичних осіб на світовому фінансовому ринку. З погляду теорії інвестицій фінансова глобалізація є процесом посилення тенденцій, відповідно до яких позичальники й інвестори, у випадку неможливості задовольнити свої потреби в рамках національної економіки, можуть звернутись на міжнародні ринки, що зумовлює універсалізацію інвестиційних процесів, вироблення й прийняття єдиних принципів інвестиційної взаємодії, уніфікацію інвестиційних механізмів й інструментів, використання єдиних технологій, проходження загальним звичаям і нормам обслуговування суб\'єктів ринку. Встановлено, що фінансова глобалізація – процес зближення національних фінансових систем і формування світової фінансової системи, відмітною рисою якого є здатність виконувати фінансові трансакції в міжнародному масштабі.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету, об’єкт, предмет і основні завдання дисертації, сформульовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Економічна безпека держави і її забезпечення в зовнішньоторговельній політиці» – викладено основні теоретичні положення щодо ролі зовнішньоторговельних чинників у забезпеченні економічної безпеки держави, а саме: розкрито сутність та основні елементи системи економічної безпеки країни; визначено місце економічної та зовнішньоекономічної безпеки в системі національної безпеки; проаналізовано наявні системи індикаторів економічної та зовнішньоекономічної безпеки; розкрито економічний зміст впливу інструментів митного регулювання на макроекономічні показники держави як основи впливу зовнішніх факторів на рівень економічної безпеки.

З практичної точки зору економічна безпека є визначальним показником функціонування соціально-економічної сфери держави, а також однією з головних цілей державного регулювання економіки. Дослідження існуючих підходів українських та зарубіжних вчених до визначення сутності економічної безпеки дозволило уточнити поняття економічної безпеки в контексті акцентуації уваги на можливостях державного впливу на її стан. Економічна безпека, з позицій дисертанта, є керованим станом національної економіки, що  формується в межах економічної політики держави з метою створення умов для забезпечення стійкого розвитку з урахуванням внутрішніх та зовнішніх по відношенню до економічної системи факторів.

Зовнішньоекономічна безпека на основі авторського бачення системи національної безпеки постає, з одного боку, як складова економічної безпеки держави, і водночас як самостійний зовнішній невід’ємний від її внутрішньої сфери блок, який взаємодіє з усіма іншими підсистемами національної економічної безпеки. Зміст зовнішньоекономічної безпеки полягає в мінімізації збитків держави від дії негативних зовнішніх економічних факторів та створенні сприятливих умов для розвитку економіки шляхом її активної участі у світовому поділі праці, відповідності зовнішньоекономічної діяльності національним економічним інтересам.

Ефективне забезпечення економічної безпеки держави в кількісному вимірі полягає в її підтриманні на сталому рівні або поступовому підвищенні. Загальна оцінка рівня економічної безпеки держави залежить від складу її індикаторів і передбачає комплексну оцінку таких чинників економічного стану, як наявний ресурсний потенціал та рівень ефективності його використання; потенціал нейтралізації зовнішніх загроз національним інтересам в економічній сфері; ефективність інструментів економічної політики щодо забезпечення позитивних зрушень та ін.

Країни світу, що дотримуються принципу відкритості, відчувають потребу у формуванні власної системи економічної безпеки відповідно з урахуванням впливу зовнішньоекономічних чинників у перспективі. Чим більше значення відіграє для країни зовнішньоекономічний чинник і чим більш залученою у світогосподарські процеси та світові організації є країна, тим розгалуженішою є система зовнішніх факторів та загроз економічній безпеці. Зовнішні фактори, як правило, ідентифікуються з  явищами, що імплементуються в країну ззовні й впливають на розвиток національної економіки через відсутність механізмів прямого їх регулювання.

Всебічне опрацювання в розділі системи показників та індикаторів зовнішньоекономічної безпеки дозволило стверджувати про їх спрямованість лише на оцінку стану зовнішньоекономічної діяльності країни. Установлено неадекватність зовнішнім викликам наявної в країні системи оцінювання рівня економічної безпеки. Доведено, що основним каналом зовнішніх загроз для української економіки є зовнішня торгівля, результатом державного регулювання якої є рівні тарифного та нетарифного захисту національної економіки, а також рівень захисту торговельних партнерів від національного експорту.

На думку автора, доречне застосування митних інструментів може допомогти у вирішенні питань регулювання конкурентного впливу з боку імпорту на внутрішній ринок і забезпечити тим самим створення сприятливих умов для розвитку вітчизняних виробництв, зростання доходів бюджету, сприяння структурній перебудові економіки, розв’язання торговельно-політичних завдань тощо. Дисертант вважає доцільним використання показників результуючого рівня митного регулювання як індикаторів зовнішньоекономічної безпеки, які більш об’єктивно відображатимуть зміни в регулюванні зовнішньої торгівлі стосовно національних виробників і створюватимуть можливості для корегування зовнішньоторговельних регуляторних дій держави щодо підтримки бажаного рівня економічної безпеки держави.

У другому розділі – «Аналіз впливу інструментів зовнішньоторговельної політики на рівень економічної безпеки країни» – досліджено вплив зовнішньоторговельної відкритості економіки  на  макроекономічні показники України та інших країн світу, проаналізовано інструменти регулювання зовнішньої торгівлі України та оцінено вплив захищеності національних виробників на рівень економічної безпеки держави.

Дослідження показників функціональної відкритості економіки України, з яких саме і формується склад офіційної системи індикаторів зовнішньоекономічної безпеки, дозволило виявити певний дисонанс у її рівні. У період зростання економіки, показники відкритості знаходились за межами оптимальних значень з точки зору економічної безпеки, а в періоди економічних спадів, навпаки, супроводжувались оптимізацією.  

У процесі дослідження структури експорту-імпорту товарів виявлено ряд вагомих диспропорцій. значно перевищує межі допустимих 40 %, будучи водночас предметом особливого протекціонізму на світових ринках. По-друге, третину українського імпорту займають енергоносії (мінеральні продукти), які формують енергетичну залежність України, наблизивши її до критичного рівня. Така диспропорція призводить до спотворення базових закономірностей стосовно пригнічення імпортом національного виробництва і формує позитивну залежність між темпами приросту реального ВВП та імпорту. Подібна деструкція притаманна енергозалежним країнам, але в Україні ситуація ускладнюється порівняно високою енергоємністю виробництва. У зв’язку з цим в розділі проведено ґрунтовну діагностику впливу структури імпорту-експорту зовнішньої торгівлі на макроекономічні показники з використанням загальної лінійної багатофакторної регресійної моделі. З огляду на особливості регулювання та виробництва у промисловості та сільському господарстві, проведено аналіз окремо в кожному із цих секторів економіки. У промисловому виробництві, на погляд автора, незалежними змінними є ті елементи товарної структури імпорту та експорту (величина сировинного та технологічного експорту,  імпорту палива, технологічного імпорту та решти промислового імпорту), за допомогою яких функціонально визначаються залежні складові, а саме обсяг промислового виробництва, рівень безробіття й інфляції. Визначені коефіцієнти регресії підтвердили позитивний вплив зростання сировинного та технологічного експорту на зростання промислового виробництва. Виокремлення з промислового імпорту тієї частки, що не належить до його технологічної та мінеральної складової, дозволило встановити її від’ємний вплив на динаміку промислового виробництва.

Залежною змінною в параметрах впливу величини експорту та імпорту сільськогосподарської продукції визнано обсяг сільськогосподарського виробництва, а  незалежними – величину експорту та імпорту перших трьох розділів товарної номенклатури. Отримано кореляційну залежність,  яка дозволила зафіксувати зростання виробництва у відповідному секторі на 0,18 % при нарощуванні обсягу сільськогосподарського експорту на 1 %. Вплив імпорту сільськогосподарської продукції на відповідне виробництво виявився несуттєвим.

У ході дослідження встановлено відсутність статистично значущої кореляції між середньоарифметичною ставкою мита та зовнішньоторговельною й імпортною квотами. Але мова йде про ситуацію, коли майже дві третини імпортної квоти формується незалежно від митного регулювання імпортних потоків. Щодо тієї частини українського імпорту, яка підлягає захисту, регресійний аналіз динаміки зміни її величини та середньоарифметичного мита підтвердив залежність між ними з від’ємним коефіцієнтом кореляції (–0,85). У ході дослідження визначено параметри від’ємного взаємозв’язку між залежною та незалежною змінними для умов, за яких зменшення середньоарифметичної ставки мита на 0,1 % викликає збільшення імпорту, що підлягає митному оподаткуванню на 6 %. Автор вважає, що показники виміру рівня захисту національних продуцентів можуть бути самостійними індикаторами рівня зовнішньоекономічної безпеки.

Встановлені параметри взаємозв’язків були використані в розділі для кількісного розрахунку впливу інструментів митного регулювання на рівень економічної безпеки держави на базі положень методики розрахунку рівня економічної безпеки Міністерства економічного розвитку та торговельної політики України. Дисертант пропонує ввести три додаткових показники до системи індикаторів зовнішньоекономічної сфери, а саме: рівні тарифного й нетарифного захисту національних продуцентів і рівня захисту країн-партнерів від національного експорту. Індикатори рівня тарифного й нетарифного захисту національних виробників введено як показники-стимулятори, а індикатор рівня захисту від національного експорту – як показник-дестимулятор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі висвітлено еволюцію теоретичних та емпіричних підходів до аналізу міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів як чиннику оптимізації витрат на скорочення викидів, а також як механізму встановлення рівноваги між граничною соціальною вартістю завданої екологічної шкоди та граничними витратами на скорочення викидів економічними суб’єктами. Концепція природного капіталу, що на сьогодні є основою теоретичного обгрунтування торгівлі правами на викиди парникових газів, передбачає заміщуваність між фактором капіталу та природними, в тому числі екологічними, ресурсами, що, в свою чергу, дозволяє розглядати граничну вартість прав на використання природних ресурсів.

Вирішальний вплив інституційних чинників на ефективність ринкового перерозподілу прав на викиди парникових газів безпосередньо випливає з теореми Р.Коуза про відсутність впливу початкового розподілу прав власності на вартість суспільних благ за умови нульових транзакційних витрат. Незважаючи на це, провідним підхідом до аналізу критеріїв ефективності міжнародних екологічних ринків у літературі можна вважати використання теоретичного апарату економіки природокористування та теорії екстерналій А.Пігу, що обумовлює першочергову увагу дослідників до проблем економічного оцінювання корисності та вартості екологічних ресурсів. Безпосереднє звернення до інституційної теорії з метою дослідження процесів розподілу прав на викиди та їх ролі у функціонуванні екологічних ринків здійснене у роботах А.Міхаельова, Г.Чіхілніскі, Р.Ханнела, М.Довбенка, І.Синякевича, С.Харічкова.

У роботі відзначено дискусійність питання щодо найбільш доцільних теоретико-методологічних та методичних підходів до аналізу інституційного забезпечення міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів. Внаслідок недостатньої сформованості попиту на глобальну кліматичну безпеку в економіці, розгляд проблеми ефективного розподілу прав на викиди парникових газів в рамках концепції природного капіталу не дає можливості врахування повного комплексу чинників формування попиту та пропозиції на цих ринках. Таким чином, існує необхідність подальшого обгрунтування теоретичних та методичних засад аналізу комплексного впливу економічних, політичних та технологічних факторів на процеси міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів.

Використання категорії міжнародної конкурентоспроможності як відображення технологічної ефективності виробництва на національному рівні аналізу, дозволяє розглядати передумови до позитивної зміни міжнародної порівняльної переваги внаслідок впровадження наддержавного екологічного регулювання. Наявність таких передумов може трактуватися як забезпеченість економіки екологічним фактором конкурентоспроможності. Перспективність такого підходу підтверджується значним обсягом літератури, присвяченої взаємозв’язку регулювання викидів парникових газів із перспективами економічного зростання та посилення міжнародної конкурентоспроможності країн-учасниць відповідних домовленостей, зокрема, роботами М.Грубба, К.Нойхоффа, Ж.-Ш.Уркада, Б.Буркинського, В.Дюканова, Ю.Макогона, Т.Туниці. Прийняте у вітчизняній літературі розрізнення системного та мікроекономічного рівнів конкурентоспроможності, а також врахування взаємообумовленості цих рівнів, дозволяє виділити економічну політику держав-учасниць ринку, технологічний та іноваційний потенціал національної економіки держав як провідні фактори, взаємодія яких визначає як формування  засад міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів, так і характеристики розподілу попиту та пропозиції на цих ринках. 

У другому розділі проаналізовано формування міжнародних механізмів торгівлі правами на викиди в контексті базових принципів міжнародної політики стійкого розвитку, що включають збереження поточного рівня суспільного добробуту та встановлення міжчасової справедливості у розподілі благ. Вирівнювання граничних витрат на скорочення викидів парникових газів між країнами відповідає етичним засадам концепції стійкого розвитку, а саме вимозі досягнення міжчасової справедливості у розподілі прав на викиди, оскільки є передумовою для рівномірного розподілу зобов’язань щодо скорочення викидів у майбутньому. Варто підкреслити, що вирівнювання граничних витрат на скорочення викидів в цьому випадку не є обов’язковим наслідком вільної торгівлі, оскільки, внаслідок політичної природи розподілу прав, забезпеченість правами на викиди як виробничим фактором є екзогенною щодо моделі факторозабезпеченості у міжнародній торгівлі.

Виходячи з цього, вирівнювання граничних витрат на скорочення забезпечується на рівні міжнародного інституційного середовища, а саме через впровадження ринкових механізмів, що визначають країни з нижчим рівнем граничних витрат як реципієнтів екологічних інвестицій. Важливою властивістю сучасних інституційних механізмів є зменшення ролі вартості капіталу як фактору пропозиції прав на викиди, що виводить на перший план техніко-економічний потенціал скорочення викидів у економіці країни; проте одночасно інтереси країн, що є джерелом прямих іноземних інвестицій у проекти скорочення викидів, стають першочерговими як під час функціонування ринкових схем, так і в подальшому переговорному процесі.

У більш загальному сенсі, отримує пояснення поточне трактування принципу “спільної, але диференційованої відповідальності” учасників Рамкової конвенції ООН з питань зміни клімату, а також відокремлення цього принципу від принципу врахування наявної соціально-економічної ситуації. Спільна диференційована відповідальність країн випливає з нерівномірності історичного внеску промислово розвинених країн та країн, що розвиваються, у посилення антропогенного парникового ефекту, однак, виходячи з наявних результатів переговорного процесу, не трактується як першочергова відповідальність промислово розвинених країн. Відповідно, можна зробити припущення про те, що принцип спільної диференційованої відповідальності трактується у контексті політики стійкого розвитку як необхідність нерівномірного розподілу зобов’язань щодо запобігання глобальній зміні клімату та пом’якшення її наслідків, виходячи з вимог збереження існуючого рівня суспільного добробуту усіх країн-учасниць. Таким чином, в кінцевому підсумку економічна ефективність є аспектом стійкого розвитку, що був обраний пріоритетним вже на початкових етапах міжнародного переговорного процесу з питань зміни клімату.

Виявлений безпосередній зв’язок із загальними принципами політики стійкого розвитку та довготерміновими економічними інтересами учасників дозволяє стверджувати, що створюване міжнародне інституційне середовище для контролю за викидами парникових газів, включаючи механізми міжнародної торгівлі правами на викиди, відіграватиме суттєву роль у подальшому економічному розвитку країн світу.

З точки зору теорії міжнародної торгівлі, права на викиди парникових газів необхідно розглядати як особливий виробничий фактор, оскільки зміна забезпеченості цим фактором здатна призводити до зміни порівняльної переваги країн у світовій економіці. Одночасно, звернення до концепції природного капіталу не дає достатньо обгрунтованих підстав для розуміння прав на викиди парникових газів як самостійного фактору у виробничій функції. Оскільки на сьогодні не існує відповідних інституційних механізмів, що ефективно сприяли б інвестуванню коштів від розподілу прав на викиди у відновлення глобального кліматичного балансу, а також відсутні загальновизнані підходи до оцінювання вартості адаптації до глобальної зміни клімату та пом’якшення її наслідків,  можна стверджувати, що формування вартості прав на викиди парникових газів не може бути описане з використанням концепції природного капіталу.

Для розгляду природи прав на викиди парникових газів як об’єкту торгівельних операцій пропонується виділення поняття “екологічного контракту” як позначення інституційно обумовленої сукупності прав на використання довкілля, що надається економічним суб’єктам та є різновидом нематеріальних активів. Таким чином, вартість прав на викиди походить не від корисності та економічної вартості екологічних ресурсів, а від витрат, пов’язаних з регулюванням прав їх використання. Скорочення викидів є економічно вигідними для суб’єктів, до яких держава передає відповідні транзакційні витрати, в той час як за безкоштовного розподілу прав на викиди систематичні скорочення втрачають зміст. З іншого боку, володіння правами на викиди звільняє економічних суб’єктів від додаткових витрат на дотримання екологічних вимог, створюючи економічну корисність, яка є підставою для розвитку вторинних ринків, в тому числі міжнародних.

Розуміння прав на викиди як екологічних контрактів має ряд теоретико-методичних наслідків та обумовлює загальний підхід до виконання завдань дисертаційного дослідження. Зокрема, доцільним є розгляд екологічного фактору виробництва в економіці як такого, що не має власної продуктивності. В свою чергу, це вимагає застосування непрямого кількісного аналізу забезпеченості економіки правами на викиди парникових газів, із використанням факторів капіталу та матеріальних витрат. Крім цього, за подібного непрямого підходу до кількісного аналізу міжнародне порівняння показників екологічної ефективності в економіці повинно здійснюватися з врахуванням конкретної структури виробництва та витрат матеріальних ресурсів. Нарешті, можливим є розгляд інституційного забезпечення торгівлі правами на викиди як невід’ємної частини торгівельних схем. Відповідно, аналіз міжнародного попиту та пропозиції прав на викиди здійснюється у роботі з урахуванням взаємодії політичних та технологічних факторів.

У третьому розділі проаналізовано політичні та технологічні фактори формування міжнародного попиту та пропозиції прав на викиди. Сучасний стан розвитку глобального ринку прав на викиди характеризується роздрібленістю та ізольованістю торгівельних схем, а також переважанням пропозиції над попитом, що спричиняє зниження ринкової вартості та економічної ефективності торгівельних механізмів. Значною мірою цей стан обумовлений цілеспрямованою політикою країн-лідерів з боку попиту (в першу чергу, країн ЄС), у якій суттєва увага приділяється використанню екологічного фактору конкурентоспроможності, передусім на галузевому рівні. Можна стверджувати, що стратегія європейських урядів заснована на двох комбінованих еколого-економічних цілях: запобігання передислокації виробництва у т.з. “брудні гавані” за межі ЄС із одночасним збереженням сприятливих міжнародних умов торгівлі для національних виробництв, а також вдосконалення екологічної та економічної ефективності підприємств. Із поступовою відмовою від безкоштовного розподілу прав на викиди парникових газів одним з довгострокових засобів досягнення цих цілей для країн ЄС є встановлення прикордонних схем компенсації різниці у екологічній ефективності виробництва у ряді галузей. Проведений у роботі аналіз варіантів впровадження подібних схем дозволяє стверджувати, що з найбільшою ймовірністю вони базуватимуться на порівнянні ефективності технологій з глобальним або регіональним еталонним рівнем та включенні імпортерів продукції у інтегровану схему торгівлі правами на викиди.

Прийнята стратегія країн ЄС в цілому пригнічує попит на права на викиди парникових газів у глобальному масштабі, спричиняючи, за рахунок ізольованості європейського ринку, тиск до переміщення попиту до країн, що є чутливими до несприятливого впливу технологічних факторів, в першу чергу низької ефективності використання матеріальних ресурсів.

Основним джерелом викидів парникових газів в Україні є спалювання органічного палива (близько 70% від загального обсягу). У роботі проведений детальний аналіз структури цієї групи викидів у промисловості та комунальному господарстві, із використанням поділу викидів парникових газів на прямі, що здійснюються безпосередньо внаслідок спалювання палива у секторі, та непрямі, що здійснюються під час виробництва електричної енергії, що споживається сектором. Зокрема, 75,3% прямих викидів здійснюється у галузі металургійного виробництва, 1,6% у хімічному та нафтохімічному виробництві. Непрямі викиди розподілені головним чином між металургійним виробництвом (40,8%), гірничовидобувною промисловістю (13,7%), хімічним та нафтохімічним виробництвом (10,2%). З іншого боку, продукція зазначених галузей складає основну частину вітчизняного експорту до країн ЄС. За сприятливої кон’юнктури світових ринків до настання міжнародної фінансово-економічної кризи, експорт металургійної продукції становив 33,1%; хімічної та нафтохімічної продукції – 26,1% експорту до європейських країн. Проведений аналіз виявляє тісний зв’язок між часткою експорту продукції галузей у країни ЄС та часткою викидів парникових газів від спалювання палива, що підтверджує високу викидомісткість вітчизняного експорту та вразливість його до змін у європейській кліматичній політиці.

У роботі проведено детальне міжнародне співставлення показників екологічної ефективності використання енергоресурсів (СО2-індикаторів) для металургійної промисловості та виробництва електроенергії. Обчислені значення СО2-індикаторів наведені у табл. 1. Вибір еталонних показників для кожної галузі здійснено на основі співставлення показників абсолютних обсягів та структури товарного виробництва, а також обсягів та структури енергоспоживання.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, сформульовано об’єкт та предмет досліджень, визначено методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, наведено дані щодо апробації основних положень, теоретичних висновків і результатів дисертаційного дослідження.

У розділі 1 “Транснаціоналізація банківської діяльності в умовах глобальної конкуренції” проведено аналіз теоретичних підходів щодо інтернаціоналізації банківського бізнесу у глобальному економічному середовищі, досліджено основні напрями формування конкурентних стратегій транснаціональних банків в умовах консолідації міжнародного фінансового і промислового капіталу, а також розглянуто механізм та інструменти регулювання міжнародної банківської діяльності у системі сучасних світогосподарських зв’язків.

За результатами аналізу зроблено висновок про те, що основними складовими процесу фінансової глобалізації у ХХІ ст. стануть: інтеграція фінансових ринків, зростання ролі інформаційних і телекомунікаційних технологій у наданні фінансових і банківських послуг, уніфікація банківського та інвестиційного законодавства, зрощення банківського, інвестиційного та страхового бізнесу.

Також аргументовано, що сучасні напрями розвитку міжнародної банківської діяльності досягли найбільш рухомої та активної форми прояву міжнародних економічних відносин та обумовлюють необхідність більш тісної координації їх фінансової, бюджетної, податкової політики. Проявами інституціональних та правових змін у світовій фінансовій системі є процеси концентрації та централізації у банківській і кредитній сферах, уніфікація стандартів розрахунково-касового обслуговування, а також створення глобального платіжного простору.

Однак взаємодія процесів міжнародної економічної інтеграції і формування конкурентного середовища фінансових ринків характеризується певними методологічними протиріччями. Лібералізація економік спричиняє не тільки посилення конкуренції на фінансових ринках та ускладнення реалізації фінансових послуг, але й сприяє посиленню конкурентоспроможності самих послуг завдяки тому, що інтеграція країн обумовлює набуття ринками нових конкурентних переваг. Але міжнародні інтеграційні об\'єднання у своєму розвитку стають основними суб\'єктами господарювання на світовому ринку одночасно з транснаціональними корпораціями і транснаціональними банками. Унаслідок такої структури міжнародного ринку його діяльність відбувається в умовах жорстокої конкуренції між регіональними інтеграційними об\'єднаннями та фінансується ТНБ, які протидіють конкурентній боротьбі між об\'єднаннями через гармонізацію взаємодії цих складових.

Серед типів факторів, які сприяли орієнтації країн з ринками, що формуються, щодо заохочення проникнення транснаціональних банківських груп до національного фінансового сектору, можна виділити два основні:

·        Перший тип – це фактори, обумовлені процесами економічної глобалізації, міжнародним інтеграційним процесом, тенденціями фінансової лібералізації на всіх рівнях світового господарства, а також прямою необхідністю залучення міжнародних фінансових потоків у національні економіки для проведення структурних реформ.

·        Другий тип – це фактори, пов\'язані зі змінами умов конкуренції та бізнесу в кредитно-фінансовій сфері, що потребують від банків поліпшення якості наданих клієнтам послуг, збільшення продуктивності праці, створення нових форм і методів банківського обслуговування, скорочення витрат виробництва, що викликало обопільний інтерес як транснаціональних банків, так і приймаючих країн до поглиблення взаємодії.

Можна стверджувати, що перший тип факторів створив умови та можливості для проникнення міжнародного банківського бізнесу на фінансові ринки, що формуються, а другий тип зробив це проникнення необхідною умовою виживання банківського підприємства приймаючих країн у конкурентній боротьбі

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, сформульовано мету, завдання, визначено предмет, об’єкт і методи дослідження, розкрито сутність наукової новизни, практичного значення отриманих автором результатів, а також наведено відомості про їх апробацію.

У розділі 1 «Сучасні закономірності розвитку світового ринку туристичних послуг» досліджено теоретичні аспекти та закономірності розвитку туризму в структурі світового господарства, основні тенденції еволюції попиту та інноваційні аспекти формування пропозиції на ринку туристичних послуг на прикладі європейського регіону за умов сучасних викликів глобальної конкуренції, які пов\'язані з лібералізацією і відкриттям ринків, що зумовлює потребу пошуку додаткових засобів створення та підтримки конкурентних переваг.

У роботі розкрито різнопланову економічну природу міжнародного туризму, що проявляється через функціонування світового ринку туристичних послуг, і розглянуто його суб’єктну структуру. Автором удосконалено визначення категорії «міжнародний туристичний ринок» як певним чином організованої та регульованої державами системи взаємовідносин між споживачами та продуцентами туристичних продуктів різних країн на основі інтернаціональних цін.

На прикладі ринку туристичних послуг підтверджено основні положення теоретичних концепцій впливу постіндустріальних тенденцій на еволюцію системи суспільних цінностей, що дістає своє відображення у зміні ставлення людини до праці, і як наслідок – ставлення до відпочинку, та детермінує трансформацію туристичного попиту. В епоху, коли людина та її знання є головним фактором розвитку суспільства, велика увага приділяється навчанню й розвитку особистості, туризм стає засобом пізнання світу, самореалізації, розширення кругозору та здобуття нових знань. Констатовано появу на ринку туристичних послуг нового типу споживача туристичного продукту, який орієнтується на враження, пізнання, самовираження і меншою мірою – на матеріальні цінності. Новому туристу притаманні високий рівень поінформованості та освіти, культурна обізнаність, індивідуалізм, вимогливість до комфорту та якості послуг, екологізація свідомості, спонтанність у прийнятті рішень, фізична та розумова активність на відпочинку. Відповідно з’являються нові види туристичного продукту; відбувається індивідуалізація (диференціація) туристичного продукту; здійснюється перехід від ринку «виробника» до ринку «споживача», який диктує свої умови та вимоги.

Дослідження сучасних тенденцій еволюції туристичного попиту дозволило згрупувати основні фактори впливу на розвиток міжнародного ринку туристичних послуг за такими напрямами: геополітичні, економічні, демографічні, науково-технічні, екологічні, соціально-культурні, організаційні та за ефектом впливу: стимулюючі та стримуючі.

Специфіку умов, в яких формується туристична пропозиція, визначають, з одного боку, глобалізаційні тенденції та загострення конкуренції, а з другого – трансформація туристичного попиту. Головним чинником, що детермінує конкурентоспроможність туристичного бізнесу, стають інновації. У роботі досліджено основні інноваційні тенденції у формуванні пропозиції туристичних послуг: диверсифікація туристичного продукту (створення нових турпродуктів, таких, наприклад, як  бізнес-туризм, екотуризм, організація міжнародних суспільних заходів тощо, та напрямів надання тур послуг, зокрема програма  ALL INCLUSIVE, клубний туризм, система «таймерш» тощо); використання сучасних інформаційних технологій (мережа Інтернет); зміни в організації виробництва, розподілі та просуванні турпродукту (е-туризм, е-подорожі, глобальні системи розподілу, віртуальні турагентства); впровадження сучасних форм організаційно-управлінської діяльності (стратегічні альянси, готельні мережі) та нових бізнес-моделей (LC-авіакомпанії) на туристичних підприємствах; удосконалення правового та інституціонального механізму регулювання і підтримки розвитку туризму.

Аналіз секторальних характеристик світового ринку туристичних послуг дозволив визначити, що незмінним лідером як за кількістю туристичних прибуттів, так і за обсягом надходжень від міжнародного туризму залишається Європа, ринкова частка якої на світовому ринку туристичних послуг перевищує 50%.    

Оцінка тенденцій, динаміки та особливостей розвитку європейського ринку туристичних послуг дозволила визначити чинники, що стимулюють зростання туристичних потоків у країнах Європи, основними серед яких є такі: високий рівень життя населення більшості країн європейського регіону, досконала туристична і транспортна інфраструктура, висока якість і широкий асортимент туристичних послуг, вільне переміщення в межах Шенгенської зони, використання єдиної валюти – євро, розвинута система соціального туризму, визнання туризму в більшості країн одним з пріоритетних напрямів економічної політики та його підтримка на державному рівні шляхом фінансування й реалізації заходів стимулювання розвитку туристичної індустрії.

У розділі 2 «Організація та регулювання європейського  ринку туристичних послуг» проведено аналіз специфіки регулювання міжнародного туристичного обміну, розглянуто організаційну структуру та інструменти регулювання туризму на національному і міжнародному рівнях, визначено роль масштабних суспільних заходів як чинника інтенсифікації міжнародного туризму.

У роботі комплексно досліджено сучасну багаторівневу організаційну структуру міжнародного туризму, що охоплює такі рівні: підприємницький (туроператори  і турагентства, готелі, санаторно-курортні заклади, ресторани тощо); регіональний (туристичні асоціації, спілки, консорціуми, координаційні ради тощо); національний (державні органи у галузі туризму і недержавні туристичні організації); міжнародний (регіональні туристичні організації та спеціальні органи міждержавних об’єднань); глобальний (Всесвітня туристична організація, Світова рада з туризму і подорожей тощо).

Автором досліджено та узагальнено європейський досвід організаційного впливу на розвиток міжнародного туризму на національному рівні з можливою адаптацією до національних умов. Розкрито роль окремих механізмів активізації туристичного обміну та оптимізації функціонування туристичної індустрії: економічного, адміністративно-правового та соціально-психологічного. Виділено і досліджено основні інструменти регулятивного впливу держави на розвиток туристичної галузі: законодавче забезпечення, планування розвитку туризму, фінансування та стимулювання, маркетинг національного турпродукту, кадрове забезпечення, наукові дослідження, сертифікація та ліцензування туристичних послуг, соціальний туризм.

Узагальнення зарубіжного досвіду дозволило згрупувати інструменти (форми) державного впливу на функціонування туристичного ринку за такими напрямами їх застосування: у правовій сфері (формування та вдосконалення нормативно-правової бази; підписання міжнародних договорів щодо співробітництва в галузі туризму; ліцензування, стандартизація, сертифікація туристичних послуг; встановлення правил перетину кордону та перебування громадян іноземних держав (туристів) на території країни, зокрема паспортні формальності, візове регулювання, митне регулювання); в економічній сфері (цільове бюджетне фінансування програм розвитку туризму; податкове регулювання; формування сприятливих умов для інвестування в туристичну галузь); у соціальній сфері (державне фінансування соціального туризму, дотації малозабезпеченим верствам населення); у науково-освітній сфері (розвиток наукових досліджень у туристичній галузі; створення інформаційно-аналітичної бази; підготовка професіональних кадрів для туристичної індустрії); у сфері організації туризму (формування позитивного іміджу країни на світовому туристичному ринку; просування та маркетинг національних турпродуктів на світовий ринок; створення представництв за кордоном; участь у міжнародних туристичних програмах, конференціях, форумах; організація та проведення масштабних суспільних заходів).

Дослідження зарубіжної практики дозволило виявити, що підготовка і проведення масштабних суспільних заходів (спортивних, культурних, релігійних та бізнесових) в умовах загострення конкуренції на міжнародному  туристичному ринку стають вагомою конкурентною перевагою для країн в активізації міжнародного туристичного попиту. Водночас підготовка і проведення масштабних суспільних заходів потребують значних капітальних інвестицій, у першу чергу з боку держави як головного гаранта успішного проведення заходів. Держави-реципієнти використовують масштабні заходи як чинник прискорення національного економічного розвитку і, відповідно, інвестують значні кошти в об’єкти та інфраструктуру (насамперед транспортну), що прямо не пов’язані з проведенням заходу, однак створюють сприятливі умови та відкривають нові можливості для підприємництва, населення країни та іноземних відвідувачів. 

Основний ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено методологічну базу і методи дослідження; показано наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів роботи.

У розділі 1 «Формування сучасної парадигми глобального менеджменту» розкрито теоретичні концепції транснаціоналізації, визначено тенденції і суперечності становлення парадигми глобального менеджменту, охарактеризовано концептуальні засади корпоративних методик управління.

Доведено, що традиційний інструментарій менеджменту поступово втрачає адекватність сучасним закономірностям і тенденціям світового розвитку. При цьому зазначено, що коли на глобальному ринку, поряд з причинно-наслідковими зв\'язками, виникають і розвиваються недетерміновані зв\'язки, проблема зниження регульованості міжнародної економіки обумовлюється відсутністю ефективно діючих глобальних управлінських інституцій, здатних не тільки передбачати характер і складність таких зв’язків, але і спрямовувати їх розвиток у конструктивне русло стабільного економічного розвитку.

Проведений аналіз феномену транснаціоналізації дозволив встановити, що основні параметри транснаціонального виробництва забезпечують розширення ступенів свободи системи, тим самим створюючи її переваги у порівнянні з іншими формами організації виробництва. Зокрема, розвиток міжнародної мережі виробництва дає можливість для значного розширення ринків, дозволяє обійти митні та інші торговельні бар\'єри, забезпечує доступ до вигідних іноземних факторів виробництва (природних, трудових, технологічних та ін.), скорочення транспортних витрат. При цьому маневрування в рамках міжнародно організованого виробництва дозволяє використовувати переваги, пов\'язані з розбіжностями у діловому циклі, економічній політиці, рівнях податків, темпах інфляції, технічних стандартах, стабільності валют, а концентрація і централізація фінансових ресурсів (інвестиційних і оборотних коштів), інтеграція зусиль у сфері НДДКР – реалізувати транснаціональним структурам ефект технологічного лідерства й підвищувати власну конкурентоспроможність. У цьому контексті встановлено, що формування транснаціональних бізнес-груп у глобальних умовах є вмотивованим, перш за все, необхідністю інтеграції конкурентних технологій економічних агентів за умов широкої продуктової диверсифікації і активної географічної експансії.

Констатовано, що транснаціоналізація отримує нову якість, оскільки, навіть охоплюючи 2/3 обсягів міжнародної торгівлі та міжнародного переміщення капіталу, 4/5 міжнародного обміну технологіями і виробляючи більше половини світового ВВП, транснаціональні бізнес-групи і досі мають нерезистентну до кризових умов систему менеджменту. Саме тому лідерські амбіції менеджменту корпорацій у поєднанні з динамічною квазіекономічною культурою спрямовуються на новітні якісні структурно-організаційні зрушення в напрямі становлення мережевих структур управління. При цьому охарактеризовано конкурентні переваги мереж, які полягають у наступному: підвищення адаптивності корпорацій; концентрація діяльності на пріоритетних галузях спеціалізації; суттєве скорочення витрат; залучення до спільної діяльності в межах мережі найкращих партнерів.

Доведено, що сучасний мережевий формат реалізується в об’єднанні корпорацій у формі міжкорпораційних транснаціональних стратегічних альянсів, у результаті чого ліквідуються кордони між їх учасниками і встановлюється їх взаємодія у формі пов’язаних між собою, але певною мірою незалежних компаній різних розмірів і з різних галузей.

У розділі 2 «Аналіз діяльності транснаціональних бізнес-груп» охарактеризовано сутність, сучасні форми, динаміку розвитку, еволюцію підходів до вивчення, дослідження регіональних особливостей діяльності та регуляторної функції транснаціональних бізнес-груп.

Констатовано, що основні теоретичні підходи до вивчення та класифікації бізнес-груп детермінуються рівнем розвитку економічних систем країн. При цьому зазначено, що олігархічно-кланові та промислово-фінансові групи є унаочненням негнучкої та ієрархізованої моделі управління країн, що розвиваються, і країн з транзитивною економікою; водночас переважання альянсних форм корпоративної взаємодії є характерним для розвинутих економік.

Аналіз засвідчив, що класифікація основних видів інтеграційної взаємодії та чинники інтеграції бізнес-груп ґрунтуються на критеріях селекції оптимальної організаційної форми, масштабі територіального охоплення, організаційно-галузевих ознаках, способах побудови зв\'язків, сфері діяльності, ступені централізації управлінських функцій (рис. 2).

Виявлено дуалістичний вплив діяльності бізнес-груп на політику держав базування та приймаючих країн. При цьому увага акцентується на ефективних механізмах впливу транснаціональних бізнес-груп на ключові напрями державної політики, на причинах і наслідках такого впливу, основних стратегіях взаємодії бізнес-груп з політиками.

У дослідженні визначено основні фактори лобіювання бізнес-групами певної динаміки політичного курсу, зокрема: ендогенні (інтереси політиків, виборців) та екзогенні фактори (зовнішні чинники, що вимагають реакції з боку уряду).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об’єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження світового фінансового ринку в контексті економічного лібералізму» проаналізовано теоре­тич­ні основи становлення і функціонування міжнародного фінансового ринку; охаракте­ризовано особливості лібералізації зовнішньоекономічних відносин на сучасному етапі світогосподарського розвитку; досліджено інституційні засади регулювання світового фінансового ринку в умовах лібералізації зовнішньоекономічних відносин. 

Важливою функціональної складовою сучасної економічної структури світу є міжнародний фінансовий ринок, роль якого посилюється внаслідок збільшення масштабів і обсягів міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростання кількості суб’єктів валютно-фінансових відносин. За наявними оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10-15 разів перевищує масштаби світової торгівлі. Головною функцією міжнародного фінансового ринку є ефективне опосередковування експортно-імпортних платежів між окремими кранами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

На основі аналізу теоретичних основ становлення і функціонування міжна­род­ного фінансового ринку (традиційних теорій міжнародного руху капіталу – класичні і неокласичні теорії, неокейнсіанські концепції міжнародного руху капіталів, марксист­ська теорія; сучасних теорій міжнародних потоків капіталу – теорії міграції капіталів між розвинутими країнами, теорії і концепції руху капіталу в умовах транснаціоналізації і глобалізації, теорії взаємозв’язку міжнародного руху капіталу і зовнішньої заборгованості тощо) визначено передумови виникнення сучасних міжнародних фінансових ринків: розвиток міжнародних економічних зв’язків; поширення кредитних засобів, міжнародних розрахунків; посилення концентрації та централізації банківського капіталу, поява інформаційних банківських технологій; виділено складові структури світового фінансового ринку: сектор національних фінансових ринків, які інтегруються у процесі інтернаціоналізації; міжнародні фінансові ринки; євроринки; офшорні ринки.

В результаті дослідження існуючих визначень міжнародного фінансового ринку (С. Богачов, Ю. Козак, Д. Лук’яненко, В. Новицький, О. Мозговий, В. Оспіщев, А. Поручник, О. Рогач, Л. Руденко-Сударєва, Ф. Рут, О. Сохацька, Л. Федякіна, А. Філіпенко, С. Якубовський та ін.) запропоновано під останнім розуміти сукупність міжнародних економіко-правових відносин грошового характеру, які виникають між учасниками світового ринку в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал у світовій економіці.    

Обґрунтовано, що для розвитку міжнародних фінансових ринків необхідною є наявність зовнішніх (лібералізація світогосподарських зв’язків (міжнародної торгівлі і міграції капіталу); інтеграція і глобалізація фінансових ринків; утворення відносних надлишків капіталу в розвинутих країнах; наявність чинників, що виштовхують капітал з країн-експортерів, і чинників, що притягують капітал в приймаючі країни) і внутрішніх (певний рівень розвитку приватного підприємництва і ринкових механізмів; лібералізація зовнішньоекономічної діяльності; відкритість ринків товарів, послуг і капіталу) передумов. Визначено, що для функціонування і розвитку міжнародного фінансового ринку мають бути створені: соціально-економічні, політичні і правові умови; валютно-фінансова інфраструктура; біржові і міжбанківські ринки цінних паперів і похідних фінансових інструментів, що дозволяють здійснювати спекулятивні операції і хеджування. При цьому ознакою мінімальної достатності умов для включення національного фінансового ринку до світового може слугувати розширення притоку ринкового капіталу нерезидентів (шляхом придбання нерезидентами бондів і акцій, випущених резидентами, а також шляхом надання міжнародних банківських кредитів державним і приватним позичальникам країн-реципієнтів). 

На основі дослідження особливостей лібералізації міжнародної економічної діяль­ності встановлено, що на сучасному етапі у політиці лібералізації зовнішньоеконо­мічних відносин зацікавлені, перш за все, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких є дуже високою. Через механізм Світової організації торгівлі (СОТ) уряди розвинутих країн домоглись зниження середніх ставок в зовнішній торгівлі до 3%, тоді як наприкінці 40-х років ХХ ст. вони становили 25-30%. В сфері міжнародних фінансів лібералізація поширюється, перш за все, на інвестиції.  

В результаті дослідження інституційних засад регулювання світового фінан­со­во­го ринку в умовах посилення економічного лібералізму (Група Світового банку, Міжна­родний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Європейська система центральних банків, Міжнародний центр врегулювання інвестиційних конфліктів, Федеральна резервна система США та ін.), складових регулювання фінансового сектору в країнах світу (табл. 1), встановлено, що виділяють три моделі відповідних регулюючих систем: секторну (ґрунтується на чіт­ко­му розподіленні завдань і функцій наглядових органів (регуляторів) за діяльністю окре­мих секторів – банківського, страхового та фондового  (Греція, Іспанія, Кіпр, Литва, Словенія, Болгарія, Румунія); модель за завданнями (відповідно до якої обов’язки наг­ля­дових органів розподілені на основі завдань і функцій нагляду: пруденційний нагляд за діяльністю фінансових посередників; регулювання бізнесу у фінансовій сфері з метою забезпечення його прозорості) (Нідерланди, Франція, Португалія, Італія); модель єди­но­го нагляду (за умови використання якої відбувається концентрація всіх наглядових функ­цій в єдиному наглядовому органі: Центральний банк (Чехія, Словаччина); нагля­довий орган, відокремлений від центрального банку (Естонія, Латвія, Мальта, Угорщина).

Визначено, що однією з провідних тенденцій на світовому фінансовому ринку в умовах лібералізації світового господарства є утворення мегарегуляторів – об’єднання державних органів-регуляторів, що комплексно регулюють сегменти фінансового ринку та здійснюють консолідований нагляд за фінансовими установами. Причинами утворення мегарегуляторів є такі: можливість врегулювання міжнародного конфлікту інтересів при формуванні стратегічних рішень розвитку світового фінансового ринку; складність об’єктів регулювання на світовому фінансовому ринку, що вимагає концентрації та обробки різноманітної інформації у міжнародному масштабі; необхідність створення органу з організаційно-правовим статусом, який дозволить забезпечити захист прав міжнародних інвесторів та споживачів фінансових послуг.

До наслідків утворення мегарегуляторів на світовому фінансовому ринку віднесено такі: підвищення стабільності фінансових ринків; зниження сукупних витрат управління за рахунок об’єднання інформаційних баз та систем; підвищення ефективності управління за рахунок консолідації висококваліфікованого персоналу; своєчасне реагування на виникнення фінансових інновацій; підвищення якості контролю за рахунок уніфікації методів і процедур. 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, проаналізовано ступінь її розроблення у працях вітчизняних та зарубіжних вчених,

показано зв\'язок роботи з науковими програмами й темами, викладено мету й завдання дослідження, сформульовано об’єкт, предмет, визначено методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їхню практичну застосовність.

У першому розділі «Теоретичні основи розвитку стратегій глобальної маркетингової діяльності» розкрито сутність поняття стратегії глобальної маркетингової діяльності; здійснено класифікацію стратегій маркетингової діяльності на глобальному ринку та умови їх застосування; розроблено модель прийняття взаємопов’язаних управлінських рішень глобальної маркетингової діяльності для системного розвитку суб’єктів національного ринку продуктів харчування в умовах глобалізації.

Сутність та завдання стратегії глобальної маркетингової діяльності розглянуті автором більш широко, ніж прийняття рішення стосовно стандартизації пропозиції підприємства та методів її просування. У роботі досліджено, що стратегія глобальної маркетингової діяльності, здійснюючи вплив на всі форми міжнародних економічних відносин, визначатиме чіткий вектор концентрованого розвитку в межах глобального ринку, інтенсифікуючи розвиток суб’єктів національного ринку в умовах глобалізації

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено методологічну базу, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1 «Формування регулятивної системи глобальної економіки» виявлено і охарактеризовано сучасні прояви глобалізації, визначено принципові напрями розвитку класичної і сучасної інституційної теорії, показано принципові тенденції розвитку сучасної інституційної структури в глобальних економічних умовах.

В роботі констатовано, що сучасну парадигму світогосподарського розвитку формує система досліджень сучасних багатоаспектних процесів глобалізації, яка з часом із тенденції переростає у масштабний всеохоплюючий процес зі складною мотиваційною природою, багатоаспектними проявами, динамічним асиметричним розвитком та економічними дисбалансами. Зазначено також, що феноменальність глобальної економіки проявляється у суб\'єктній, функціональній та інституціональній структуризації, інтегруючим елементом якої виступає глобальний ринок, на якому формуються глобальний попит і глобальна пропозиція.

При цьому наголошується, що глобалізація як об’єктивно обумовлений процес і нова стадія інтернаціоналізації є перспективним напрямом наукових досліджень, що з одного боку, характеризуються глибиною і комплексністю, а з іншого – демонструють поляризований підхід до сутності феномену.

Доведено, що глобалізація стає, з одного боку, джерелом і стимулятором конкуренції, надаючи нові можливості розвитку, а з другого – породжує суперечності, конфлікти і кризи локального і загальноцивілізаційного масштабу. При цьому різношвидкісний рух факторів виробництва з випереджуючою динамікою міжнародного капіталообміну істотно деформує глобальні відтворювальні процеси, дискредитуючи традиційні теоретичні уявлення стосовно макроекономічних пропорцій, стабільності, ефективності, конкуренції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та завдання, об’єкт і предмет дисертації, визначено методологічну основу і методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну та розкрито практичну значущість одержаних результатів.

У розділі 1 » розглянуто суть і значення міжнародної торгівлі в глобальній економіці, механізми регулювання міжнародних потоків товарів і послуг, наслідки лібералізації торгівлі для різних країн світу.

Аргументовано, що саме міжнародна торгівля забезпечує матеріальне підґрунтя міжнародних економічних відносин, обумовлюючи в такий спосіб зростаючу інтеграцію національних господарств до глобальної економіки, формування якої безпосередньо випливає з подальшого поглиблення міжнародного поділу праці. При цьому, доведено, що чим більше країни подібні в забезпеченості ресурсами, технологіями, тим більшу частку між ними буде займати  внутрішньогалузева торгівля,  яка в подальшому являтиметься характерним критерієм виходу країни на світові ринки.

У процесі узагальнення та систематизації теорій міжнародної торгівлі було встановлено, що в основі продукування нових концепцій лежать спроби економістів різних генерацій пояснити особливості розвитку двостороннього торговельно-економічного співробітництва. Зокрема, представники меркантилістської теорії, Т.Мен, А.Монкрет’єн, В.Петті (XV-XVII ст.), обґрунтовували необхідність товарообміну між сусідніми державами за умов підтримки ними активного торговельного балансу. Представники класичної теорії  А.Сміт та Д.Рікардо (XVIII-XIX ст.) були переконані, що сусідні держави повинні спеціалізуватись на тих товарах, у виробництві яких вони мають абсолютні та відносні переваги, причому необхідною передумовою товарообміну між ними буде вільна торгівля. Натомість засновники  неокласичної  теорії  Е.Хекшер та Б.Олін (20-60 –ті р.р. XX ст.) наполягали на тому, що у торгівлі між двома країнами вирішальну роль має відігравати притаманна їх господарствам комбінація факторів виробництва.

У розробленій на початку 60-х рр. XX ст. М.Познером теорії технологічного розриву різні результати економічної діяльності двох сусідніх країн ув’язувались з відмінностями в їх інноваційному розвиткові. У теорії життєвого циклу Р. Вернона (70-ті-80-ті роки XX ст.) було доведено, що активний розвиток торгівлі між сусідніми країнами може розпочинатися  на етапі зрілості  товару, стверджуючи при цьому, що процес падіння виробництва супроводжуватиметься зменшенням обсягів експорту більш високими темпами. П. Кругман та К. Ланкстер  (80-90-х рр. XX ст.) аргументовано наголошували, що саме застосування новітніх технологій у виробництві сприятиме його розширенню та зменшенню непродуктивних витрат у двосторонніх економічних відносинах. У теорії конкурентних переваг, запропонованої М.Портером (90-ті рр. XX ст), дво- або багатостороннє співробітництво, розглядалось як таке, що максимально сприяє кластеризації підприємств в прикордонній зоні. Пояснити суттєві зміни в глобальній економіці та їх моделюванні на міжкраїновому рівні була покликана неоекономічна теорія (неоекономікс) започаткована Х. Сібертом та Л. Лейонхуфвудом у XXI ст., суть якої полягала в тому, що максимізувати ефект від розширення міжнародної торгівлі можливо за умови управління глобальним попитом та глобальною пропозицією. Такі зміни в сучасній системі світового господарства неодмінно спричиняють швидкі трансформаційні зрушення в методології, оскільки, за Х. Сібертом та Л. Лейонхуфвудом, відтепер формування цих нових для розуміння глобальних категорій обумовлює потребу створення наднаціональних інституцій регулювання потоку капіталів, товарів, послуг та інформації.

У дисертації також були ідентифіковані рівні регулювання міжнародної торгівлі (корпоративний, національний, міжнаціональний, наднаціональний та глобальний), виокремлені механізми, інструменти впливу на темпи, пропорції та структуру торгівлі кожного з них. Разом з тим було доведено, що за мірою впливу на міжнародну торгівлю найважливішим є національний рівень, що пояснюється відповідною пріоритетністю держави з-поміж інших суб’єктів міжнародних економічних відносин (фізичних та юридичних осіб, міжнародних організацій). Підкреслено, що принципи, які впливають на формування передумов міжнародного співробітництва, можуть з часом зазнавати змін в залежності від вектора геополітичної орієнтації.

 Установлено, що подальша трансформація світового господарства визначається домінуванням трьох глобальних тенденцій: регіоналізації, лібералізації та інтеграції. При цьому лібералізація в сучасних міжнародних економічних відносинах відіграє подвійну роль, адже, з одного боку, вона є важливим процесом, що супроводжує глобалізацію, а з другого – є необхідною базою для  економічної інтеграції. Отже, характерною рисою сьогодення все частіше стає не конфронтація, а поглиблення міжнародного співробітництва на основі узгодження економічних інтересів. З огляду на це лібералізацію можна розуміти як процес відкриття національного ринку через зниження або усунення тарифних та нетарифних торговельних перешкод, стандартизацію митних процедур, удосконалення торговельної інфраструктури. Натомість економічна інтеграція більш пов’язана з міжнародним поділом праці, формуванням єдиного наднаціонального господарського середовища, появою спільних узгоджених механізмів економічного регулювання.

Показано, що інституціональну основу сучасної економічної лібералізації становлять міжнародні організації, агентства, комісії, такі як: конференція ООН з питань торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Міжнародний торговий центр (МТЦ), Міжнародна торгова палата (МТП). На регіональному рівні зменшення торговельних перешкод досягається в рамках двосторонніх преференційних угод та інтеграційних об’єднань, а на світовому – завдяки діяльності системи ГАТТ/СОТ.

У роботі було визначено, що вступ країн із транзитивною економікою до СОТ має позитивні наслідки для їх економік, які напряму випливають із нового статусу цих держав. Було встановлено, що країни беручи на себе обов’язки надання  пріоритету використання міжнародних стандартів, технічних регламентів та процедур оцінки відповідності, неодмінно дбатимуть про модернізацію економіки через нарощування  власного експортного потенціалу.

У розділі 2 «Аналіз торговельно-економічного співробітництва України та Румунії в контексті їх членства в СОТ» виокремлено етапи еволюції торговельних відносин між Україною та Румунією, проведено аналіз основних тенденцій і динаміки розвитку торговельно-економічного співробітництва між двома країнами, досліджено рівні відкритості економік України та Румунії в процесі  у них.

Автором виокремлено, на підставі критеріїв історико-політичної обумовленості, масштабності, динаміки та структури, а також специфіки регулювання, п’ять етапів розвитку українсько-румунських відносин: етап соціалістичної економічної інтеграції, що характеризувався нарощуванням обсягів експортно-імпортних операцій з домінуванням продукції машинобудування та технологічного обладнання; трансформаційний, що вирізнявся припиненням традиційних експортно-імпортних відносин під впливом дезінтеграційних процесів; пострансформаційний, найсуттєвішою ознакою котрого стало часткове відновлення товарообміну переважно на прикордонній основі; євроінтеграційний, що ознаменувався вступом Румунії до ЄС (2007), а України до СОТ (2008) та імплементацією у взаєминах європейських правил та норм, а також регулятивним впливом СОТ на двосторонні економічні відносини; глобально-інтеграційний (розпочався у 2009 році і триває нині), найважливішими рисами котрого є негативний вплив кризи, завершення переговорів щодо створення між Україною та ЄС ЗВТ+, формування стратегічних пріоритетів розвитку торговельно-економічного співробітництва між двома країнами та реактивація їх інституційного супроводу.

Було констатовано, що протягом 2005–2010 рр. торговельні відносини між Україною та Румунією розвивались достатньо динамічно, зокрема зовнішньоторговельний оборот (ЗТО) країн у сукупності збільшився на 15,27 %, коефіцієнт приросту ЗТО у 2007 та 2008 роках також зріс і становив відповідно 85,8 % та 99,7 %. Проте у 2001–2008 рр. торговельний оборот збільшився у 7 разів, сягнувши 2 млрд дол. США, а вже у кризовому 2009 р. він зменшився втричі, серйозно зашкодивши розвитку українсько-румунських торговельно-економічних відносин. І хоч наступна поступальна динаміка 2010 та 2011 рр. дозволила  все ж таки наростити обсяги експортно-імпортних відносин, утім досягти рівня 2008 року за обсягами зовнішньоторговельного обороту двом країнам не вдалося.

Виявлено, що сировинна спрямованість українського експорту зумовила його вразливість до коливань цін на світовому ринку. Висока енергомісткість чорної металургії та хімічної промисловості спричинила залежність експорту від постачань імпортних енергоносіїв, що унеможливило надходження валютних коштів, які  були одержані від експорту на технологічне оновлення виробництва. Доведено, що за період 2005–2010 рр., експорт товарів та послуг України перевищував 48 % ВВП, що спричинило високу залежність зростання цього показника від коливань світової кон’юнктури, обмінних курсів та кризової динаміки країн-партнерів

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Теоретичні основи дослідження макроекономічної ролі платіжного балансу країни» розкрито теоретико-методичні засади функціонування та складання платіжного балансу.

Економічна категорія «платіжний баланс» була вперше застосована в економічній теорії Дж. Денемом-Стюартом. Протягом розвитку системи міжнародних економічних відносин визначення платіжного балансу зазнало тривалих еволюційних змін. Проблемам функціонування та регулювання платіжного балансу присвятили свої дослідженні українські та зарубіжні економісти: С. Александер, С. Боринець, М. Васерман, О. Рогач, Д. Сальваторе, А. Філіпенко, В. Шевчук, С. Якубовський.

Виявлено, що на теоретичному рівні в сучасній економічній літературі пропонується комбінований підхід щодо вирівнювання платіжного балансу, який поєднує монетарний та абсорбційний підхід, а також підхід з огляду еластичності. Разом з тим, в дисертації систематизовано еволюцію розвитку теоретичних підходів щодо регулювання платіжного балансу. Така класифікація базується на історичному розвитку економічної думки в провідних країнах світу та динаміці згадування підходів в економічній літературі.

Платіжний баланс завжди був об’єктом державного регулювання. Аналіз еволюції підходів до регулювання платіжного балансу за період з XVIII ст. до початку XXI ст. показав, що в основі механізмів регулювання знаходиться валютний курс, а також попит та пропозиція.

Наголошується на тому, що на сучасному етапі актуальності набувають питання ефективного функціонування національних фінансових систем, визначення напрямків, масштабів і розмірів їхньої взаємодії. В цілому платіжний баланс відображає зовнішньоекономічну діяльність країни за звітний період, що витікає з принципів його складання.

Окремої уваги приділено структурі платіжного балансу, яка в сучасній інтерпретації складається з трьох статей: поточні операції, рух капіталу і офіційні резерви. Формування платіжного балансу як відображення міжнародних розрахунків країни призначено для виконання як облікових, так і аналітичних завдань, що тісно пов’язані між собою.

Вищезгадана класифікаційна структура платіжного балансу, складена на основі офіційних інформаційних документів МВФ. Запропоновано до загальної схеми зображення платіжного балансу додати й статтю «державний зовнішній борг» (рис.1). Залежність національних економік від рівня зовнішніх запозичень є очевидною, а ефективне управління боргом включає взаємозалежні завдання, які корелюють з заходами врівноваження платіжного балансу, а саме: визначення часового періоду за обов’язками країни в рамках обслуговування зовнішнього боргу; прогнозування чистих експортних надходжень та внутрішніх фіскальних надходжень. 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету й завдання, визначено об\'єкт, предмет і методи дослідження, висвітлено новизну і практичну значимість отриманих результатів та подано відомості про їх апробацію.

У першому розділі «Національна інноваційна система як об’єкт залучення іноземних інвестицій» розглянуті категорії «інновація», «національна інноваційна система», розроблена уніфікована класифікація інновацій «максі-міні», критично обгрунтовано теоретичні підходи впливу іноземних інвестицій на розвиток НІС, згідно з якими визнається більшою мірою позитивний вплив ПІІ на інноваційний розвиток країни, наведений механізм аналізу статистичних даних при обґрунтуванні впливу ПІІ на світовий інноваційний розвиток, який базується на розробленій «інвестиційній класифікації» країн та методиці «МЕТО+».

Теоретична база досліджень впливу НІС на глобальну економіку до останнього часу знаходилася на початковому етапі розвитку, і увага світових наукових кіл до цієї проблематики стрімко зростає тільки на початку ХХІ століття. Існує значний розрив між вітчизняною та західною наукою з цього питання. Вітчизняна наука більшою мірою зосереджена на внутрішньому факторі розвитку НІС без урахування іноземного фактора впливу, в той час як світова теорія і практика доводить високу роль ТНК в розвитку інновацій, переводячи увагу на глобальну інноваційну систему.

Всі дослідження, спрямовані на  визначення впливу іноземного капіталу на інноваційний розвиток країн, можна розділити на дві групи: прямі та непрямі, які, відповідно, прямо та опосередковано визначають якість впливу ПІІ на НДДКР (табл. 1).

Доведено, що теоретичний аналіз глобальної інноваційної системи, як єдності пов’язаних між собою НІС, повинен базуватися на таких структурних елементах НІС, як населення і культура, освіта, громадські та неприбуткові НДДКР, громадські блага, зв’язки, кластери, вітчизняні та міжнародні споживачі, міжнародні зв’язки та інфраструктура, інтелектуальна власність, ризикове фінансування, винагороди та стимули, урядова політика, фонди та закупівні інституції (розробка Роса, Ферстрома та Гупти), а статистичний аналіз – на таких показниках як 1) нові випускники наукових та інженерних спеціальностей на 1000 осіб віком 20-29 років; 2) населення з вищою освітою на 100 осіб віком 25-64 років; 3) кількість широкосмугових Інтернет ліній на 100 осіб; 4) участь у постійному навчанні на 100 осіб віком 25-65 років; 5) рівень отримання освіти молоддю (% населення віком 20-24 роки, які мають щонайменше завершену загальну середню освіту); 6) державні витрати на НДДКР (% від ВВП); 7) комерційні витрати на НДДКР (% від ВВ); 8) частка витрат на середньо-високо-технологічні та високотехнологічні НДДКР у сукупних витратах на промислові НДДКР; 9) частка підприємств, які отримують державне фінансування на інноваційну діяльність; 10) інноваційні МСП (% від кількості МСП); 11) інноваційні МСП, які співпрацюють з іншими (% від кількості МСП); 12) витрати на інновації (% від товарообігу); 13) венчурний капітал ранньої стадії (% ВВП); 14) витрати на ІКТ (інформаційні та коммунікаційні технології) (% від ВВП); 15) МСП, які використовують організаційні інновації (% від МСП); 16) зайнятість у високотехнологічних послугах (% від загальної робочої сили); 17) експорт високотехнологічних товарів як частка загального експорту; 18) продаж нових для ринку продуктів (% від товарообігу); 19) продаж нових для фірми, але не нових для ринку товарів (% від товарообігу); 20) зайнятість у середньо-високих та високотехнологічних виробництвах (% від загальної робочої сили); 21) патенти EPO (Європейська патентна організація) на 1 млн. жителів; 22) патенти USPTO (Організація патентів та торгових марок США) на 1 млн. жителів; 23) потрійне патентування (в EPO, USPTO та JPO (Японська патентна організація)) на 1 млн. жителів; 24) кількість нових торгових марок, зареєстрованих усередині країни, на мільйон жителів; 25) кількість нових моделей, зареєстрованих усередині країни, на мільйон жителів (розробка Маастрихтського інституту економічних досліджень з інновацій та технологій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і завдання дослідження, його предмет і об\'єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження глобалізації в умовах циклічності світогосподарського розвитку» досліджено теоретичні засади глобалізації в умовах циклічності світогосподарського розвитку; проаналізовано методологічні основи циклічності розвитку світового господарства; визначено науково-методичні підходи до кількісного аналізу процесів глобалізації з урахуванням міжнародних співставлень.

Сучасний етап розвитку міжнародної економічної взаємодії країн характеризується активізацією проявів процесів глобалізації світової економіки. В результаті дослідження теоретичних засад глобалізації (Т. Левітт, Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Цесаревич, А. Мовсесян, Л. Клан, М. Сімаї, К. Саломон, К. Херфер, Д. Пізано, П. Жак, Ф. Сашвальд, Н. Косолапов) і аналізу факторів, що обумовили процес економічної глобалізації (науково-технологічний фактор; виробничо-технічний фактор; правовий фактор; соціологічний фактор; екологічний фактор), зроблено висновок, що під глобалізацією слід розуміти всесвітній процес перетворення окремо функціонуючих соціоекономічних устроїв окремих держав в єдину світову економічну і суспільну систему з взаємозалежним політичним супроводом головних торговельних, культурних та фінансових сфер з можливим збереженням їх національних особливостей; обґрунтовано, що економічна глобалізація є якісно новою формою світових суспільних відносин та основоположною складовою процесів глобалізації, що передбачає агрегування науково-технічних, виробничо-технічних, правових, соціологічних, економічних надбань провідних держав з поступовим охопленням глобалізаційними процесами менш розвинених країн світу.

На основі аналізу рівнів глобалізації (глобалізація на галузевому рівні, глобалізація на рівні окремої країни, глобалізація на світовому рівні), форм глобалізації (альтернативна глобалізація, локалізація), виграшів і втрат від глобалізації для світогосподарського розвитку розроблено логіко-структурну схему виграшів та втрат від глобалізації (рис. 1).

У результаті аналізу наукових підходів до визначення економічного циклу (М. Ту­ган-Барановський, Й. Шумпетер, К. Жугляр, Дж. Кітчин, С. Кузнець, Р. Лукас, А. Сток­мен, В. Крам та ін.), аналізу фундаментальних причин прояву глобальної економічної кризи, змісту циклічності глобалізаційних трансформацій (хвиль глобалізації) з урахуванням впливу світових кризових явищ обґрунтовано, що сучасні економічні цикли суттєво відрізняються від циклів ХІХ ст. і першої половини ХХ ст. (відсутня фаза депресії як обов’язкова; зникло чітке розмежування між пожвавленням та піднесенням; визначається рівнодіюча тривалого економічного зростання; змінюються параметри (тривалість) фаз циклу). Зроблено висновок, що циклічність світогосподарського розвитку тісно пов’язана з глобалізаційними трансформаціями (чим вище рівень глобалізації, тим масштабнішою є криза), розроблено хронологію локальних та світових економічних криз (рис.2).

На основі аналізу методики Швейцарського Інституту дослідження бізнесу Konjunkturforschungsstel der ETH (KOF) та методики Міжнародної організації Carnegie Endowment for International Peace (CEIP) розроблено науково-методичний підхід щодо кількісного аналізу процесів глобалізації з урахуванням міжнародних співставлень, центральним елементом якого є комплексна методика кількісного аналізу глобалізації (МКАГ) в економічному, соціальному, політичному вимірі з використанням таких індикаторів: індекс державної нестабільності (Isf); індекс демократизації (Id); індекс миролюбності країни (Igp); індекс нерівності отримання прибутків (Ig); валовий внутрішній продукт на душу населення (GDP); індекс глобальної безпеки (Іgs); індекс сприйняття корупції (Icp); індекс потенційної схильності до скоєння терористичних актів в країні (Ita); індекс боротьби зі злочинністю (Icc)

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об\'єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження транс­націоналізації економічної діяльності в умовах глобалізації» проаналізовано теоретичні основи транснаціоналізації економічної діяльності; досліджено теоретичні засади глобалізації світового господарства; охарактеризовано міжнародне організаційно-економічне середовище розвитку процесів транснаціоналізації світового господарства.

Сучасна міжнародна економіка поєднує як традиційні, так і нові форми, механізми та інструменти міжнародних економічних відносин між державами, національними і інтернаціональними суб’єктами господарської діяльності та наддержавними структурами, серед яких виокремлюються процеси утворення транснаціональних компаній і груп. 

В результаті аналізу теоретичних основ транснаціоналізації економічної діяльності (Т.Манн, М.Бай, С.Хаймер, Е.Пенроуз, Р.Кейвс, Р.Алібер, Дж.Даннінг, В.Рокоча, Д.Лук’яненко, Ю.Макогон, С.Якубовський, Ю.Козак, М.Румянцев, Р.Коуз, О.Вільямсон, Р.Стобаух та ін.) встановлено, що дешева праця, яка часто виступає важливим чинником у прийнятті рішень щодо ПІІ, практично ніколи не виступає вирішальним чинником  інвестування (якою б низькою не була заробітна плата, якщо продуктивність буде ще нижчою, це зумовлюватиме невигідність вкладання коштів в економіку конкретної країни). Обґрунтовано, що досягнення мети посісти стратегічно важливі місця у глобально значущих ланках господарської діяльності транснаціональних корпорацій напряму залежить від розвитку спеціальних компетенцій в рамках національних економік, застосування яких зумовлюватиме результативне використання новітніх технологій, що супроводжують надходження ПІІ. Даний висновок підтверджується тим, що, як встановлено за результатами дослідження, глобальні стратегії ТНК зазвичай передбачають обмеження масштабів та глибини знань і вмінь, які передаються внаслідок здіснення певних інвестицій, або будь-якого іншого виду операцій, що передбачають трансфер технологій.  

На основі визначення мінливого характеру важливих чинників ПІІ в перехідних умовах (табл. 1), запропоновано схематичну класифікацію впливу прямих іноземних інвестицій на економіки країн перехідного типу (табл. 2), розроблено структурну схему інтернаціоналізації діяльності компанії (рис.1). Встановлено, що в окремих галузях необхідною умовою розвитку виступають не ПІІ, а створення стратегічних альянсів (виробництво програмного забезпечення та інформаційних технологій тощо): в даних галузях поштовх з боку ТНК започатковує динамічний процес, що впродовж тривалого терміну базується на саморозвитку, поки вітчизняні підприємства, приймаючи в ньому активну участь,  накопичуватимуть досвід і знання, отримані через відкрите міжнародне середовище.  

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності» досліджено та вдосконалено понятійний апарат у цій сфері, визначено завдання її наукового вивчення та інформаційно-аналітичного статистичного відстеження для прийняття обґрунтованих управлінських рішень, а також розглянуто питання розвитку інвестиційної діяльності як важливого фактора становлення інноваційної моделі розвитку економіки. Розроблено оригінальну авторську класифікацію інвестицій за об’єктом вкладень, характером участі в інвестуванні, його періодом, формою власності, регіональною ознакою тощо.

З позиції державного регулювання інвестиційного процесу важливим є уточнення в цьому розділі змісту поняття «інвестиційна діяльність», котру на макроекономічному рівні пропонується трактувати як динамічний процес, що охоплює стадії визначення інвестиційного потенціалу, стратегічного планування структурних змін в економіці, формування інвестиційного ресурсу в різних видах економічної діяльності, управління інвестиційним ресурсом з метою першочергового спрямування інвестицій в об’єкти, у процесі функціонування яких створюється конкурентоспроможний продукт, що задовольняє суспільні потреби на внутрішньому ринку та (або) має якісні характеристики, котрі дають йому можливість успішно конкурувати на міжнародних ринках, сприяючи в такий спосіб процесу імпортозаміщення.

Значна увага приділена аналізу міжнародній інноваційно-інвестиційній діяльності. Для більшості країн з перехідною економікою іноземні інвестиції стають ключовим фактором ефективного їх розвитку, що дозволяє реалізовувати прогресивні структурні зрушення, підвищувати рівень інноваційності економіки, поліпшувати менеджмент, застосовуючи передовий управлінський досвід, прогресивні технології тощо.

Доведено, що центральне місце в проблемі міжнародного інвестиційного співробітництва належить прямим іноземним інвестиціям, оскільки саме вони істотно впливають на трансформацію економіки країн, в яких відбувається перехід до ринкових відносин. Залучення іноземних інвестицій є реальним способом упровадження сучасної техніки, удосконалення методів управління.

Потреби в іноземних інвестиціях існують практично в кожній країні. Незважаючи на те, що зростає розуміння тієї ролі, яку відіграють прямі іноземні інвестиції в стимулюванні економічного розвитку, спостерігається значна диверсифікація в підходах різних країн до їх залучення.

Світовий досвід переконує, що країни з перехідною економікою не в змозі розвивати господарство без залучення та ефективного використання інвестицій, тобто без ефективного функціонування на міжнародному інвестиційному ринку. Доведено, що цей ринок є регулятором сукупності суспільно-економічних відносин, які виникають між продавцем і покупцем інвестиційних ресурсів, незалежно від того, в яких країнах розміщені об’єкти і суб’єкти інвестування, у результаті яких формуються попит і пропозиція на інвестиції та конкуренція в інвестиційному середовищі.

Продемонстровано, що, акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й пожвавлюють ринки товарів та послуг, сприяють заходам макроекономічної стабілізації, удосконаленню державної інноваційної політики, реалізація якої дозволяє вирішувати економічні та соціальні проблеми трансформаційного періоду.

Доведено, що функціонування міжнародного інвестиційного ринку неможливе без відповідної інфраструктури: кредитних інститутів (банків), інвестиційних фондів і компаній, фондових бірж, страхових та консалтингових фірм тощо. Міжнародна інвестиційна діяльність є сукупністю практичних дій суб’єктів господарювання щодо вкладення міжнародних інвестицій; вона перерозподіляє у просторі й часі ресурси між окремими суб’єктами та об’єктами різних країн.

Зроблено важливий висновок, що іноземні інвестиції відіграють важливу роль в економічному розвитку будь-якої держави незалежно від рівня її економічного розвитку – чи то промислово високорозвинена, чи то найменш розвинена країна. Будь-яка держава, як інститут влади, повинна відігравати активну роль у розробленні й реалізації політики залучення іноземних інвестицій з метою сприяння економічному зростанню країни, забезпечення економічного суверенітету чи одержання максимально можливих економічних переваг.

У процесі відбудови економіки України, фінансової стабілізації та подолання інвестиційної кризи, коли сформуються усталені прогресивні тенденції соціально-економічного розвитку, можливим і доцільним має бути створення рівних умов функціонування і стимулювання для національних підприємств і підприємств з іноземними частковими або 100 %-вими інвестиціями. Доведено, що макроекономічний інтеграційний ефект завдяки використанню іноземних інвестицій досягається країнами, уряди яких провадять системну політику, що відображає не тільки макроекономічні пріоритети, а й ураховує стратегічні аспекти інвестиційної поведінки іноземних фірм. Це є принциповим важелем для розвитку прямого іноземного інвестування.

З позиції розвитку національної економіки важливим є розгляд інноваційної діяльності як чинника інвестиційного процесу. Нестабільність економічної ситуації та невизначеність, що властиві інноваційному процесу, зумовлює потребу державного регулювання з метою зменшення ризику під час інвестування в інноваційний процес та створення сприятливого фінансового середовища для суб’єктів у цій сфері. Особливо це стосується створення стимулів для участі у венчурному фінансуванні різних фінансових інститутів.

У сучасних умовах орієнтації на побудову економіки знань посилюється значення трудового капіталу у формуванні та функціонуванні інноваційної моделі розвитку економіки. У цьому контексті трудовий капітал автором розглядається з двох кутів зору: перший – як інноваційний ресурс, що реалізується через освітньо-кваліфікаційний рівень нагромадження практичного досвіду, професійну підготовку на робочому місці, науково-технічну творчість; другий – це інвестиційний ресурс, що створюється у процесі купівлі робочої сили на ринку праці, плата за використання якої одержується тільки після встановлення її споживчої вартості у процесі практичного використання.

Що стосується якості кваліфікованої праці, то її можна розглядати як інвестиційно-інноваційний ресурс ринкового середовища, який безпосередньо впливає на науково-технічний прогрес та процеси, що спричинені ринковими перетвореннями в економіці України. Якість кваліфікованої праці потребує інвестиційної підтримки держави, що зумовлена процесами глобалізації та економічної інтернаціоналізації, посиленням конкуренції, соціально орієнтованою стратегією розвитку, а також вона є тими інвестиціями, які забезпечують: освоєння виробництва продукції; розвиток наукомістких виробництв та галузей; виробництво конкурентоспроможної екологічно чистої продукції; розвиток інформаційних технологій.

Важливим аспектом проблеми розроблення та реалізації ефективної інноваційно-інвестиційної політики є відсутність комплексних статистичних розробок її моніторингу, досліджень тенденцій розвитку міжнародного ринку інвестицій, методології оцінювання ефективності використання іноземних інвестицій, а також статистичного забезпечення інноваційно-інвестиційної політики України, що стримують прийняття обґрунтованих управлінських рішень у цій сфері.

Доведено, що проведення статистичного оцінювання привабливості інвестиційного середовища на макро-, мезо- і мікрорівнях надасть державним органам управління необхідні аналітичні матеріали, що є достатнім науковим підґрунтям, тією необхідною інформаційно-аналітичною базою, яка сприятиме визначенню основних напрямів щодо розроблення ефективних заходів з поліпшення науково-технічної, інноваційної діяльності в країні з урахуванням світових стратегій розвитку.

У цьому контексті набуло неабиякої актуальності розроблення методологічних та практичних засад комплексного статистичного аналізу та оцінювання інвестиційної та інноваційної діяльності в країні, що передбачає такі етапи:

–      удосконалення понятійного апарату інвестиційної та інноваційної діяльності, узагальнення щодо інформаційно-аналітичного забезпечення як бази ефективності управління;

–      застосування методологічних принципів та розроблення на їх основі методологічних засад статистичного аналізу та оцінювання інвестиційної та інноваційної діяльності як невід’ємної складової державної економічної політики;

–      наукове обґрунтування необхідності застосування системного підходу щодо вивчення інвестиційної та інноваційної діяльності в країні;

–      наукове обґрунтування та розроблення основних блоків індикаторів, що характеризують стан та розвиток інвестиційної та інноваційної діяльності з урахуванням стратегії економічного та соціального розвитку України;

–      удосконалення системи гармонізованих з міжнародними стандартами статистичних показників інвестиційної та інноваційної діяльності;

–      уніфікація статистичної звітності як з інвестиційної діяльності, так і з науково-технічної та інноваційної для гармонізації даних, одержаних з різних джерел, для формування якісного інформаційно-аналітичного забезпечення інвестиційної та інноваційної діяльності;

–      проведення комплексного статистичного аналізу стану та розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності за ключовими напрямами та різними соціально-економічними ознаками в країні та на її окремих територіях з метою визначення інвестиційної привабливості видів економічної діяльності, регіонів, підприємств та інноваційної активності кваліфікованої праці;

–      методичні підходи до використання методу кластерного аналізу для визначення однорідних територіальних зон за рівнем інвестиційної привабливості;

–      розроблення пропозицій органам державного управління та статистики з удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення як бази для визначення механізму, інструментів та ефективних заходів щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні в умовах інноваційної моделі розвитку національної економіки.

У другому розділі «Теоретичні основи процесів міжнародної міграції капіталу» розглянуто парадигму міжнародної міграції капіталу за сучасних умов, його теорії як основу розуміння процесу іноземного інвестування, а також ММК як складову глобалізаційних процесів.

У загальному розумінні міжнародний рух капіталу є переміщенням грошового капіталу в різних формах. ММК – це рух капіталу між країнами, що охоплює експорт, імпорт і його функціонування за кордоном. Причини ММК неоднозначно трактуються економістами різних напрямів економічної думки. Підходи до пояснення цього процесу еволюціонують зі зміною економічних умов, масштабів, форм, механізму, наслідків ММК.

Теорії міжнародної міграції капіталу дістали розвиток у рамках неокласичної теорії міжнародної торгівлі, неокейнсіанської теорії економічного зростання, марксистської теорії вивезення капіталу, концепцій розвитку міжнародної корпорації.

Доведено, що за сучасних умов міжнародний рух капіталу формують такі передумови: інтернаціоналізація господарського життя; поява можливості більш вигідного оподаткування капіталу за кордоном; відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання; прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину, матеріали, енергію, транспорт, напівфабрикати тощо; економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних заходів у країнах, куди переміщується капітал; можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною; прагнення забезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу; існування різних способів і форм міжнародного руху капіталу і його більш ефективного застосування за кордоном.

Що стосується цілей вивезення капіталу, то їх можна звести до таких чотирьох груп: 1) прагнення контролювати діяльність підприємств, частину місцевого ринку; 2) одержання підприємницького прибутку; 3) одержання процентів за позичковий капітал; 4) прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

З метою узагальнення підходів до визначення мотивації міжнародної інвестиційної діяльності в роботі розглядаються сучасні концепції, які можна об’єднати в такі основні теорії: технологічного розриву, портфельних інвестицій, захисного інвестування, монопольних переваг, привласнення, втечі капіталу, модель наукомісткої спеціалізації, модель життєвого циклу, концепція інвестиційних полів.

Особливості сучасної інвестиційної діяльності висувають низку нових вимог до економічної теорії поглибленого вивчання макроекономічних, інституціональних факторів і суб’єктивної мотивації ММК. Загальним для всіх їх є зведення інвестиційної поведінки до порівняльного аналізу різнобічних індикаторів інвестиційного клімату як у країні базування капіталу, так і в країні-реципієнті. За винятком теорії конкурентних переваг Портера, для кожної теорії характерний суб’єктивний підхід, що ґрунтується на окремих виявах, що спостерігались, мотивації до ММК. Разом з тим можна з упевненістю стверджувати, що постулати практично всіх розглянутих теорій тією чи іншою мірою втілені в теорії порівняльних переваг.

Інтеграція в процеси ММК є необхідною й істотною умовою досягнення загальноекономічної інтеграційної системи між цілісними економічними комплексами. Саме взаємний інтерес у роботі спільних підприємств між країнами, який виникає завдяки ММК, є індикатором інтеграції економік і основою загальноекономічної діяльності.

         У третьому розділі «Методичні та аналітичні питання здійснення інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні» дана характеристика методичних підходів до оцінювання інвестиційної та інноваційної діяльності, здійснена оцінка впливу іноземних інвестицій на економічний розвиток України, а також конкурентоспроможності країн за станом макроекономічного, технологічного та інституціонального розвитку.

Доведено, що існує нагальна потреба суттєвих зрушень у відносинах з потенційними та діючими іноземними інвесторами, які забезпечили б підпорядкування іноземних інвестицій потребам структурної перебудови економіки та прискореного економічного зростання. Зроблено висновок, що активізацію іноземного інвестування слід розглядати як наслідок пожвавлення економіки, але не як його причину. Відповідно, для залучення іноземних інвестицій необхідно перш за все вирішити проблеми макроекономічної стабілізації та активізувати дію всіх важелів економічного стимулювання інвестиційної діяльності безвідносно до національної належності інвестицій.

За аналізовані роки, незважаючи на ухвалення цілої низки законів та інших нормативних актів щодо забезпечення сприятливих умов для підприємств з іноземними інвестиціями, потенціал останніх практично не вдалося використати для усунення успадкованих Україною регіональних диспропорцій. Іноземні інвестиції, попри надання іноземним інвесторам достатнього рівня правових гарантій та економічних пільг, не стали вагомим чинником оздоровлення економіки і не відіграють істотної ролі в трансформації економічної системи держави. Природним чином вони спрямовуються до галузей з високим рівнем рентабельності, безвідносно до визначених державою стратегічних пріоритетів. Іноземних інвесторів перш за все цікавлять підприємства, які можуть забезпечити повернення вкладеного капіталу за короткий час з одержанням найбільшого прибутку. Тому регіонам, які не можуть дати цього іноземному інвесторові, залишається тільки сподіватися на економічний розвиток самих областей за рахунок власних коштів, що приведе до забезпечення сприятливих умов для підприємств з іноземними інвестиціями.

Для розуміння місця України на міжнародному ринку інновацій і інвестицій, формування ефективних способів та засобів залучення інвестицій до національної економіки необхідно насамперед визначити, хто є дійовими особами цього процесу на українському діловому просторі. Основних учасників цього процесу можна умовно поділити на чотири групи: 1) українські підприємства (підприємці) – потенційні одержувачі інвестицій; 2) інвестори (українські та іноземні) – банки і небанківські установи, які здатні фінансувати проекти; 3) гаранти (поручителі) – українські та іноземні банки і небанківські фінансові установи, які потенційно можуть виступити в ролі гаранта або забезпечити організацію гарантії повернення інвестиції; 4) фінансові консультанти (посередники) – консалтингові та юридичні фірми, що забезпечують зв’язок та взаємодію інтересів зазначених груп.

Доведено, що інвестиції за економічною суттю є ресурсом, кількісне збільшення якого ще не гарантує поліпшення якісних параметрів розвитку. Отже, критерій ефективності реалізації інвестиційної активності не може обмежуватися лише показником приросту інвестицій. З огляду на ефект мультиплікатора й акселератора від вкладання інвестицій, які зумовлюють збільшення споживчих видатків, активізацію економічної діяльності у суміжних та обслуговуючих галузях та відповідне збільшення інвестицій, більш адекватним є визначення результативності заходів інвестиційної політики через комплексну оцінку зростання ключових показників економіки країни. У цьому контексті, аналізуючи процес формування в Україні інноваційної моделі розвитку, слід перш за все чітко розмежовувати такі поняття, як \"економічне зростання\" та \"інноваційний розвиток\" країни.

Треба усвідомлювати, що інноваційний розвиток передбачає передусім зростання суспільного виробництва, зміцнення конкурентоспроможності національної економіки та досягнення соціального прогресу в державі переважно завдяки використанню нових знань і реалізації всіх можливостей інноваційного потенціалу країни. З огляду на це не можна однозначно оцінити позитивні результати економічного зростання в Україні. З одного боку, освоєння українським бізнесом нових знань в економіко-організаційній сфері, розбудова нових ефективних ринкових взаємовідносин, а також активізація інвестиційних процесів, безумовно, відіграли прогресивну роль як чинники зазначеного економічного зростання. З другого боку, на цьому етапі визначальними залишилися екстенсивні фактори економічного розвитку, зокрема, зростання внутрішнього і зовнішнього попиту на продукцію.

На відміну від розвинених країн, які до 85–90 % приросту ВВП забезпечують через виробництво та експорт високотехнологічної продукції, Україна, посідаючи за кількістю науковців одне з перших місць у світі, і далі розвивається без суттєвого використання свого інноваційного потенціалу. Продовжує деградувати внутрішній ринок науково-технічної продукції внаслідок незначного попиту на інноваційні розробки через низький рівень платоспроможності вітчизняних споживачів, які мають потребу у високотехнологічній, наукомісткій продукції. Унаслідок цього становище в інноваційній сфері України досі залишається незадовільним. Якщо в розвинених країнах питома вага інноваційно активних підприємств є в межах 60–70 %, то в промисловості Україні цей показник суттєво скоротився: з 26 % у 1994 р. до 12,8 % у 2009 р.

Про переважно екстенсивний характер інноваційних процесів свідчить те, що інноваційна продукція освоюється переважно через використання і науково-технічних надбань попередніх років. Такий тип інноваційного розвитку має досить вузькі межі й унеможливлює підтримування конкурентоспроможності вітчизняних підприємств протягом тривалого часу. На даному етапі відзначені пожвавлення в економіці країни, тенденції зростання обсягів виробництва та капіталовкладень в основний капітал, інші позитивні структурні зрушення поки що не привели до формування в Україні стійких засад інноваційної моделі розвитку. Це пояснюється цілою низкою серйозних проблем, які гальмують процес переходу від ситуативного формування чинників економічного зростання до обґрунтованої інноваційної моделі розвитку української економіки.

На основі наведених даних у дисертаційному дослідженні доведено, що існують значні резерви щодо залучення і використання прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в економіку України. Як свідчать дані табл. 1, Україна – єдина зі східноєвропейських країн, де темпи приросту іноземних інвестицій у більшості років перевищують темпи приросту загального обсягу інвестицій в основний капітал, що свідчить про незбалансовану структуру іноземних інвестицій, левова частка котрих, як, наприклад, у 2006 р., спрямовувалася не на підвищення вартості основного капіталу нових чи реструктурованих підприємств, а на зовсім інші речі. Але більш серйозна проблема криється у вкрай низькому рівні ефективності використання прямих іноземних інвестицій. Так, зокрема, у 2004 р. на 1 % приросту ПІІ припадало 0,50 % приросту ВВП, що лише на 18 % нижче, ніж у середньому у східноєвропейських країнах. Але починаючи з 2005 р. відстежується суттєве падіння ефективності використання прямих іноземних інвестицій. Так, у 2008 році на 1 % приросту ПІІ припадало лише 0,06% приросту ВВП, а у кризовий 2009 р. це співвідношення катастрофічно впало до позначки –0,72 %. 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, задачі, об’єкт, предмет дослідження, сформульовано наукову новизну і практичне значення роботи.

У розділі 1 „Теоретико-методологічні основи дослідження світового ринку енергетичних ресурсів” досліджено теоретичні основи розвитку глобальних ринків ресурсів; визначено особливості трансформації світового ринку енергоресурсів під впливом глобалізаційних процесів; досліджено концептуальні основи забезпечення енергетичної безпеки країн в умовах глобалізації.

Однією з найбільш впливових сил, що визначають характер розвитку світової економічної системи на сучасному етапі світогосподарського розвитку, є глобалізація. В умовах глобалізації ринки будь-якої країни органічно пов\'язані зі світовими ринками, тому логічним є формування глобальних ресурсних ринків, які виходять за масштаби не тільки національних кордонів, а й інтеграційних угруповань.

У результаті дослідження теоретичних основ розвитку глобальних ринків ресурсів встановлено характерні особливості розвитку світового ринку енергетичних ресурсів (залежність попиту й пропозиції від природних, економічних, політичних та інших умов; випереджання темпів зростання споживання енергоресурсів над темпами зростання їх запасів; швидкий розвиток транскордонної торгівлі природним газом; розширення діяльності приватних та державних ТНК; переважання державної монополії на визначення обсягів, напрямів, форм і методів торгівлі енергетичними ресурсами у країнах, що розвиваються – найбільших виробниках тощо) та його основні суб’єкти (транснаціональні компанії, вертикально інтегровані за виробничим типом та/або за фінансовою ознакою). Визначено основні передумови створення вертикально інтегрованих компаній в енергетичній сфері: контроль над ринками збуту, забезпечення контролю над ринками сировини й продуктами її переробки, міжнародний характер галузевого бізнесу, економія на масштабах виробництва, створення ефективної керованої організації виробництва і збуту.

Обґрунтовано, що з позиції сучасного стану світової економіки та функціонування галузевих і міжгалузевих комплексів в умовах глобалізації доцільним є (окрім макро- та мікрорівнів) виділення галузевого рівня міжнародної економічної інтеграції. Запропоновано міжнародну галузеву інтеграцію визначати як взаємовигідне співробітництво підприємств однієї галузі різної національної приналежності, засноване на максимально ефективному акумулюванні й використанні матеріальних, науково-технічних, трудових і фінансових ресурсів для задоволення потреб національних економік, що дозволяє створити нові конкурентні переваги на глобальному ринку.

На основі дослідження теоретичних засад економічної глобалізації  (Я. Тінберген, Д. Мітрані, Б. Баласса, Р. Нурксе, М. Портер, Р. Арон, В. Репке, Р. Робертсон) зроблено висновок, що основним проявом впливу глобалізаційних процесів на трансформацію ринку енергетичних ресурсів є безпосередня глобалізація енергетичних ринків, яка викликана: зростанням обсягів міжнародної торгівлі енергоресурсами; збільшенням відстаней між регіонами видобутку нафти й газу і ринків збуту; постійно зростаючою конкуренцією світового масштабу, що приводить до активізації процесів злиттів і поглинань в у сфері енергетичного бізнесу, формування вертикально інтегрованих галузевих компаній.

У результаті аналізу концептуальних засад забезпечення енергетичної безпеки країн в умовах глобалізації (концепція внутрішнього та зовнішнього економічного середовища, концепція екологізації виробництва, технологічна концепція екологізації виробництва, концепція безперервного розвитку, концепція сталого розвитку) запропоновано визначати енергетичну безпеку як здатність держави забезпечити потреби громадян, виробництва та країни в цілому економічно доступними паливно-енергетичними ресурсами належної якості в звичайних умовах та під час дії дестабілізуючих факторів; а також здатність держави запобігати загрозам порушення стабільності постачання вуглеводної сировини. Розроблено структурну схему формування енергетичної безпеки держави (рис.1).

Виходячи з розуміння того, що вагомий вплив на енергобезпеку країни здійснює імпорт енергетичних ресурсів, до ключових індикаторів оцінки енергетичної безпеки (самозабезпеченість енергоносіями, забезпеченість паливом за рахунок власного видобутку, середня забезпеченість регіонів власною електроенергією, диверсифікованість паливно-енергетичного балансу, частка домінуючого ресурсу в структурі паливно-енергетичного балансу держави, енергоспоживання на душу населення, енергоємність економіки) запропоновано включити показник імпортної квоти, яка оцінюється співвідношенням сумарного імпорту вуглеводної сировини (у тоннах умовного палива) до загального обсягу валового внутрішнього продукту країни.

У розділі 2 „Аналіз розвитку світового ринку енергетичних ресурсів” проаналізовано забезпеченість енергетичними ресурсами світового господарства, динаміку їх виробництва, споживання та цін в умовах глобалізації економіки; проаналізовано розвиток процесів транснаціоналізації і глобалізації на світовому ринку енергоресурсів; здійснено оцінку сучасного стану енергетичної безпеки в країнах світу.

У результаті дослідження забезпеченості енергетичними ресурсами світового господарства встановлено, що сучасна енергетична основа світового господарства визначається традиційними енергоресурсами, темпи приросту яких є в 2,4 раза меншими, ніж темпи загальносвітового виробництва: середній темп приросту світового виробництва за 2000-2010 рр. склав 7,2%, у той час як середній темп приросту виробництва вуглеводної сировини – 2,98% (зокрема нафти, природного газу та вугілля – 0,8, 3,2 та 4,9% відповідно).  Рівень забезпеченості світової економічної системи енергетичними ресурсами природного походження, за умов збереження  сучасних обсягів виробництва й споживання, складає 74,3 року.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об’єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

В першому розділі «Теоретико-методологічні основи розвитку міжна­родного ринку праці в умовах глобалізації світового господарства» досліджено теоретичні основи глобалізації світогосподарського розвитку; проаналізовано теоретичні засади формування міжнародного ринку праці; визначено інституційні засади регулювання міжнародного ринку праці в умовах глобалізації.

Сучасна міжнародна економіка розвивається під впливом низки чинників, серед яких найсуттєвішим є глобалізація: тісна взаємодія і переплетення економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій; поширення безпосередніх і опосередкованих зв’язків між суб’єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) системи світогосподарських відносин.

В результаті дослідження теоретичних основ глобалізації світогосподарського розвитку (Т.Левітт, Р.Кеохане, М.Кастельс, А.Старостіна, Є.Савельєв, Д.Лук’яненко, В.Липов, Ю.Макогон та ін.) запропоновано під глобалізацією розуміти встановлення тривалих економічних, інформаційних, політичних, культурних та інших зв’язків між державами, що у кінцевому підсумку призводить до формування взаємодоповнюваності і взаємозалежності економічних систем країн і формує визначальні орієнтири розвитку національних економік в майбутньому.

Вільний рух товарів і капіталу вимагає вільного переміщення людських ресурсів, що зумовлює виникнення такого явища, як формування глобального ринку праці. Міжнародні міграційні процеси, що інтенсифікуються, виступають фактором подальшої інтеграції та глобалізації, сприяють формуванню нових і розширенню існуючих торгівельних, економічних, політичних і культурних зв’язків між країнами. При цьому глобалізація виробничих процесів і поширення інформаційних технологій призводять до уніфікації вимог до кваліфікації працівників, стандартів використання праці у світовій економіці тощо. 

В результаті дослідження теоретичних основ формування міжнародного ринку праці – теорія світового ринку праці (Є.Плєтнєв), теорія людського капіталу (Дж.Беккер, Х.Кларк), нова економічна теорія міграції (О.Старк, Е.Тайлор), теорія сегментування ринку праці (М.Піоре, А.Порт), неокласичний підхід (Дж.Харіс, М.Тодаро), теорія технологічного розвитку (Дж.Саймон), теорія «притягання – відштовхування» (Е.Лі), теорія суспільного капіталу (Д.Масей, Л.Голдінг), теорія міграційних мереж (Д.Массі), теорія міграційних систем (Р.Билсбороу), концепція нового міжнародного економічного порядку (В.Бонінг, Г.Бхагваті) – запропоновано визначення понять «глобальний ринок праці» та «міжнародна міграція». Глобальний ринок праці визначено як різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що формуються у взаємозв’язку з ринками капіталу, товарів та послуг, і, перетинаючи національні кордони у формі трудової міграції, створюють безпосередній вплив на рівень зайнятості працездатного населення, розміри відносного перенаселення (безробіття) як приймаючих країн, так і країн-донорів робочої сили; міжнародну міграцію – як одну з об’єктивних підстав становлення цілісної світогосподарської системи, зумовлену чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками, станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв’язками між країнами, що представляє собою глобальний процес переміщення робочої сили з однієї країни в іншу та охоплює всі континенти і країни – як розвинуті, так і периферію, а також різні соціальні шари, і включає два взаємопов’язані процеси – еміграційний та імміграційний. 

Визначено, що посилення міжнародної мобільності людських ресурсів зумовлюється об’єктивною нерівномірністю світового економічного розвитку, нерівністю економічних умов і можливостей у різних країнах, різноманітним ступенем залучення останніх до процесів глобалізації, зростаючими демографічними диспропорціями, потребами світового ринку праці.

Обґрунтовано, що вплив глобалізації світового господарства (інформатизація і зростання інтелектуалізації галузей економіки, економічна лібералізація, актуалізація екологічних проблем та безпеки життєдіяльності людини та ін.) на міграційні процеси призводить до формування принципово нової міграційної ситуації в світі, характерними ознаками якої є такі: безпрецедентне розширення масштабів міжнародної міграції; якісна зміна міграційних потоків; фемінізація трудової міграції; формування передумов нелегальної міграції; протиріччя між національним (державним) регулюванням міграційних потоків і транснаціональним (глобальним) характером сучасного світогосподарського розвитку тощо.

Встановлено, що на національному, регіональному, глобальному рівнях відбуваються активні пошуки шляхів регулювання міжнародного ринку праці, розширюється міжнародна співпраця та координація, створюються  міжнародні установи та організації (Міжнародна організація праці (МОП), Комісія ООН з народонаселення, Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародна організація з міграції (МОМ), Управління Верховного комісара у справах біженців при ООН (УВКБ), Система постійного нагляду за міграцією (CONEMI), Міжнародний комітет з питань міграції (СІМЕ); прийняті в їх рамках рішення еволюціонують  від рекомендацій до обов’язкових для членів міжнародного співтовариства норм (регулювання міграції в умовах глобалізації стає можливим тільки на основі багатостороннього міжнародного співробітництва).

В другому розділі «Аналіз розвитку міжнародного ринку праці в умовах глобалізації світової економіки» досліджено динаміку розвитку міжнародного ринку праці в умовах глобалізації; проаналізовано розвиток ринку праці США і Європи як рушійних центрів глобалізації; проаналізовано стан українського ринку праці як складової глобального ринку праці.

На сучасному етапі світогосподарського розвитку кількість і якість трудових ресурсів визначають розвиток не лише економік окремих країн, а й світової економіки, провідною рисою якої є процес глобалізації. В результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що глобалізація світової економіки дозволяє більш повно використовувати переваги ринкового господарства на міжнародному ринку праці. Одночасно міжнародна міграція (рис. 1) і глобальна конкуренція ведуть до посилення нерівності між країнами, створення нових умов зайнятості населення тощо.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади формування та розвитку інноваційних систем макрорівня» обґрунтовано доцільність і необхідність виокремлення парадигми інноваційних систем макрорівня (національних та міжнародних), визначено їх сутність, ієрархію та функції; встановлено детермінанти й імпульси створення міжнародних інноваційних систем (МІС); обґрунтовано методологічні засади дослідження процесів формування та розвитку МІС.

На основі критичного аналізу базових і новітніх положень теорії інновацій (Й. Шумпетер, А. Шпітгоф, Г. Менш, П. Друкер, Б. Твісс, Б. Санто, Ф. Хаберленд, У. Баумоль, О. Гассманн, Г. Чесбро та ін.), еволюції концепції національних інноваційних систем (К. Фрімен, Б.-А. Лундвалл, Р. Нельсон, Ч. Едквіст, С. Меткальф, П. Пател, Г. Дозі, Б. Карлссон, Дж. Гроеневеген та ін.), теорії складних систем (Ч. Маккліланд, У. Рос Ешбі, M. Каплан, Е. Хаас, Т. Шеллінг, К. Кнор, Т. Парсонс) і різноманітних авторських підходів (Й. Хертман, Дж. Фагерберг, Е. Райнер, Б. Годін, С. Боррас, Дж. Стейн, К. Хілл, Ф. Гілс, М. Хайрінен-Алестал, У. Пелтола, Е. Кастілла, Л. Ціпурі та ін.), а також дослідження особливостей інноваційного розвитку світової економіки обґрунтовано доцільність і необхідність виокремлення парадигми інноваційних систем макрорівня (національних та міжнародних). Запропоновано інтерпретацію МІС як просторово-інтеграційного утворення, яке базується на спільних інституційних засадах та ринках (знань, праці, капіталу й ін.), має специфічну архітектуру і механізми регулювання, забезпечує сталу інтеграцію національних інноваційних систем (НІС) країн об’єднання і сприяє економічному зростанню. Обґрунтовано, що національні та міжнародні інноваційні системи є афінітивними, тому що мають подібні завдання, функції та структуру, засади формування та розвитку, характеризуються інституційними, просторовими та структурно-функціональними відмінностями.

Встановлено ієрархію інноваційних систем, яка включає: системи макрорівня (національні та міжнародні системи), мезорівня (регіональні та секторальні системи), мікрорівня (технологічні та корпоративні).

Обґрунтовано системні ознаки інноваційних структур макрорівня, серед яких: цілісність, інтерактивність, взаємозв\'язок і взаємодія між елементами, ієрархічність, еквіфінальність, автономність, адаптивність, емерджентність, цілеспрямованість, керованість, синергічність, саморегулювання тощо. Визначено концептуальні засади формування інноваційних систем макрорівня, а саме: ідентифікація інновацій як інтерактивного процесу, у якому взаємодіють різні учасники (великий і малий бізнес, університети, науково-дослідні установи тощо); визнання інновацій основним чинником економічної динаміки, прогресивної трансформації економічної системи; необхідність створення спеціальної інституційної основи для забезпечення та регулювання інноваційних процесів; урахування прямої залежності появи та поширення інновацій від структурних, інституційних і соціальних особливостей економіки; підвищення ефективності індивідуальної та колективної діяльності учасників інноваційних процесів у межах створеного інституційного середовища; забезпечення симбіозу економічних, інституційних, соціальних і технічних чинників інноваційного розвитку.

Запропоновано розглядати інноваційні системи макрорівня як комплекс функціональних блоків, що забезпечують інноваційні процеси, серед яких виокремлено: науково-дослідний, науково-технологічний, управлінський, освітній, інфраструктурний. У межах компонентного аналізу виділено політичний, соціальний, інтелектуальний, інформаційний, інституційний, фінансовий, технологічний, організаційний, комунікаційний компоненти.

Функції інноваційних систем макрорівня розділено на:

1) онтологічні – функції вищого порядку, первинні, що випливають із самої концепції інноваційної системи та призначення її елементів (креативна, трансформаційна, коопераційна, інтеграційна, інституційна, організаційна, інформаційна, трансмісійна);

2) атрибутивні – функції більш низьких порядків, вторинні, що випливають з онтологічних функцій інноваційних систем (розширення сфер і можливостей інноваційної діяльності; розвиток інноваційної та науково-дослідної інфраструктури; регулювання інноваційних процесів; сприяння реалізації прерогатив держави у сфері інновацій; сприяння створенню мереж, кластерів, територіальних агломерацій, співтовариств; акумулювання, мобілізація та концентрація ресурсів; стимулювання конкуренції; зниження ризику й підвищення ефективності інноваційної діяльності (за рахунок економії ресурсів, оптимізації взаємодій, якісного інформаційного забезпечення); захист інтелектуальної власності.

Виникнення МІС забезпечується складним конгломератом детермінант та імпульсів, є наслідком становлення глобальної парадигми інноваційного розвитку. Визначено об\'єктивні закономірності, які стимулюють створення МІС, серед яких: поглиблення міжнародного поділу праці й розвиток науково-технічного співробітництва; загострення конкуренції; посилення невизначеності, хаотичності багатьох соціально-економічних явищ; підвищення ризику інноваційної діяльності; диверсифікація галузевої структури світової економіки; ускладнення наукового прогресу й механізмів його забезпечення, збільшення ресурсів, що мобілізуються для цього, а також підвищення конфліктності використання досягнень науки (у тому числі геополітичної); зростання рівня відкритості НІС; інтенсифікація міжнародних потоків знань.

Для оцінки рівня відкритості НІС необхідно враховувати співвідношення між конвергентним та дивергентним шляхами її розвитку і значущість впливу зовнішніх чинників, оцінювати специфічні характеристики (рівень лібералізації зовнішніх потоків знань і технологій, інтенсивність міжнародного науково-технічного співробітництва, ступінь уніфікації національних і міжнародних технологічних стандартів тощо) і напрями інтернаціоналізації. Виокремлено типи відкритих НІС (за спрямованістю, рівнем адаптації, включенням у МІС).

Головним і постійним чинником впливу є міжнародна дифузія нових знань, їх обіг у різних формах. Інтенсивному інноваційному розвитку країни або інтеграційного об’єднання властива як абсорбція знань із міжнародного (глобального) простору, так і їх десорбція, що має забезпечуватись інноваційними системами макрорівня.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано предмет, об’єкт, мету та завдання дослідження, розкрито новизну наукових положень, визначено методологічну та інформаційну базу дослідження, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Теоретичні засади трансформації сучасної грошово-кредитної політики країн-членів ЄС” досліджено процес фінансової інтеграції в межах ЄС та здійснено економіко-мотиваційну оцінку інтеграції європейських країн до спільного фінансового простору. Здійснення спільних заходів з подолання кризових коливань та більш тісної координації в грошово-кредитній політиці країн-членів ЄС привело до створення Європейського валютного союзу (ЄВС). Виокремлено три етапи цього процесу, кожен з яких заклав основи для більш високого рівня реалізації інтеграційних ініціатив.

Простеживши еволюцію системи оптимальної валютної зони, зроблено висновок про відсутність її ключового значення у формуванні ЄВС, подальша трансформація якого відбувалася під впливом як суто економічних заходів, так й історичних реалій. Це, зокрема, кредитно-фінансові аспекти вступу Великобританії до ЄЕС; кризові явища, спровоковані напруженістю взаємовідносин між ТНК та урядами країн ЄЕС внаслідок зростання конфлікту між національними і корпоративними інтересами при формуванні засад функціонування європейської грошово-кредитної системи.

У роботі розглянуто проблему рівня централізації у прийнятті рішень між ЄЦБ і НЦБ щодо режиму грошово-кредитної політики. В основу грошово-кредитної політики ЄВС покладено орієнтацію на цінову стабілізацію як базовий принцип макроекономічних пріоритетів країн-членів. ЄЦБ, володіючи монопольним правом формувати грошову базу, а, отже, маніпулювати процентними ставками, не лише визначає ринкові очікування щодо довгострокових темпів зростання та інфляційних тенденцій в економіці країн ЄС, а й підвищує ефективність монетарної політики щодо реагування на короткострокові шоки, що здатні спровокувати надлишкову флуктуативність реальних макроекономічних показників.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методологічну та інформаційну основу дисертації, проаналізовано ступінь розробленості теми, розкрито наукову новизну.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи функціонування глобальної валютної системи» узагальнено теоретичні підходи до визначення сутності поняття «глобальна валютна система» як складової системи світового господарства; проаналізовано сутність та основні властивості глобальної валютної системи у процесі трансформації глобальної фінансової архітектури; визначено сучасні тенденції та переважаючі тренди розвитку світової валютної системи; розкрито сутність глобальних дисбалансів та валютних криз в контексті формування передумов трансформації глобальної валютної системи.

Огляд теоретико-методологічної літератури з проблем розвитку валютно-фінансових систем дозволив сформулювати такі положення.

По-перше, в сучасних умовах актуалізуються проблеми реформування міжнародної валютно-фінансової системи і глобальної фінансової архітектури, що є підґрунтям правомірності використання терміну «глобальна валютна система» як більш високого рівня організації управління міжнародними валютними відносинами.

По-друге, аналіз теоретичних досліджень природи та сутності поняття «глобальна валютна система» дав змогу систематизувати означення світової (міжнародної) валютної системи: з позицій інтернаціоналізації господарських зв’язків; з позицій міжнародних договорів як форми організації валютних відносин; з позицій грошового обігу та порядку розрахунків.

Узагальнюючи означення поняття світової валютної системи та враховуючи класифікацію систем, слід відзначити, що за своєю сутністю (класифікацією складних систем) вона є організаційною системою управління валютно-фінансовими відносинами між суб’єктами світового господарства та може бути охарактеризована як система абстрактна, відкрита, динамічна, складна, ієрархічна. Об’єктом управління є співвідношення валют (валютний курс). При цьому валюта виконує функції грошей як засіб платежу, обігу, накопичення (збереження), інвестування та одиниці виміру.

Розкрито властивості (характерні особливості) глобальної валютної системи з урахуванням специфіки системного підходу, зокрема її цілісність, складність структури, інтегративність, структурність, абстрактність характеру опису, цільова спрямованість, множинність цілей і багатовимірність критерію ефективності системи, динамічність процесів, інституційність.

За наведеними результатами огляду теоретичних основ сформульовано визначення глобальної валютної системи. Глобальна валютна система – це сукупність елементів різної природи, значення, різних політичних, економічних, правових, інституційних, функціональних, організаційних форм і механізмів у їх взаємодії, яка склалася внаслідок об’єктивних політичних, економічних та інших реалій сучасного світу, а також суб’єктивних дій окремих центрів сили, і юридично закріплена в національних законодавствах, приватно- та публічно правових угодах, в першу чергу, в міждержавних договорах та статутних документах спеціалізованих міжнародних організацій.

Сформульоване положення, що трансформація глобальної валютної системи відбувається під впливом об’єктивних чинників, серед яких провідну роль відіграють дисбаланси валютно-фінансового характеру та валютно-фінансові кризи.

Термін «глобальні дисбаланси» позначає сукупність дефіцитів і профіцитів рахунку поточних операцій, які накопичилися у світовій економіці. Напередодні кризи 2008 р. у США та групах європейських країн (Великобританія, Південна Європа, включаючи Грецію, Іспанію, Італію і Португалію, а також Центральна і Східна Європа) виникли значні дефіцити рахунку поточних операцій, а в інших країнах – профіцити (зокрема в Китаї, Японії, інших країнах Східної Азії, Німеччині й країнах-експортерах нафти) (див. рис.1). Зокрема, за підсумками 2011 р. дефіцит поточного рахунку США досяг 473,4 млрд. дол. Майже дзеркальним відображенням є сукупний профіцит рахунку поточних операцій Японії та країн Азії, що розвиваються, що становить 321,5 млрд. дол. США. Профіцит рахунку поточних операцій країн Азії, що розвиваються, за вісім років з 2004 по 2011 р. зріс на 123%.

Слід виділити такі чинники, що пояснюють накопичення дисбалансів: «надлишок глобальних заощаджень» у результаті скорочення інвестицій і різкого збільшення заощаджень країнами Азії після азійської кризи; підвищення рівня бюджетного дефіциту США й скорочення заощаджень населення в США; експортоорієнтована модель розвитку країн Азії з ринком, що формується, що спирається на занижені обмінні курси і накопичення резервів; привабливість фінансових активів США тощо.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, проаналізовано ступінь її розробки у працях вітчизняних та зарубіжних вчених, показано зв\'язок роботи з науковими програмами й темами, викладено мету й завдання дослідження, сформульовано об’єкт, предмет, визначено методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їхню практичну застосовність.

У першому розділі «Теоретичні засади аналізу процесу формування конкурентних переваг підприємств на міжнародних ринках» проаналізовано вплив процесів глобалізації на інтенсифікацію міжнародної конкуренції, економічний зміст поняття «міжнародна конкурентна перевага», вплив ризиків зовнішньоекономічної діяльності на формування  конкурентних переваг підприємств на міжнародних ринках.

Сучасні процеси глобалізації, які характеризуються найвищим якісним ступенем взаємопроникнення, взаємопереплетіння та взаємозалежності національних економічних систем,  швидким поширенням наслідків фінансових криз, призводять до поглиблення інтернаціоналізації господарського життя, стимулюють підприємства до виходу за національні межі, що призводить до інтенсифікації конкуренції на міжнародних ринках. Міжнародна конкуренція відрізняється від національної складністю вивчення іноземного ринку, насамперед це пов’язано з тим, що дії та методи конкурентної боротьби іноземних підприємств більш жорсткі; наявні різні вподобання споживачів; необхідна організація каналів збуту; існують особливості попиту; потрібно враховувати зміни валютного курсу; слід зважати на різний менталітет та необхідне врахування національних особливостей (економічних, правових, науково-технічних, соціокультурних тощо). Все це потребує нових сучасних підходів до розробки методів проникнення та формування конкурентних переваг українських виробників на міжнародних ринках.

Простежено еволюцію розвитку теорії конкурентних переваг та встановлено, що для порівняння одного сектора економіки країни з іншим потрібно застосовувати індекс порівняльної переваги (RCA – revealed comparative advantage index). Даний індекс дозволяє визначити чи має країна конкурентні порівняльні переваги без попереднього детального аналізу чинників, що на них впливають; це є початковим етапом  у визначенні конкурентоспроможності того, чи іншого сектора економіки.

На основі критичного аналізу наявних підходів до трактування конкурентної переваги різними вченими-економістами в роботі запропоновано авторське визначення: міжнародна конкурентна перевага підприємства – це набута підприємством ключова компетенція, яка в умовах конкретного міжнародного середовища дозволяє забезпечити найбільш повне задоволення потреб споживачів та реалізацію своїх економічних інтересів.

До ключових компетенцій підприємства можуть бути віднесені фактори, що формують якість (висококваліфіковані кадри, рівень технології, інновації), ціну (собівартість, продуктивність праці, витрати, платоспроможний попит) та додаткові послуги (близькість до виробника, поставки, наявність транспортних коридорів, післяпродажне обслуговування, технічне обслуговування), котрі характеризують здатність підприємства  формувати ринкові переваги, які не можуть бути скопійовані конкурентами впродовж тривалого часу. При цьому фактори, що складають ключову компетенцію, необхідно обирати залежно від умов конкретного міжнародного середовища та економічних інтересів підприємства на ринку, на який воно має намір вийти.

Встановлено взаємозв’язок конкурентної переваги та ризиків міжнародної економічної діяльності. Виявлення ризиків міжнародної економічної діяльності,  класифікація цих ризиків, врахування їх рівня впливу та управління ними дає змогу підприємствам здобути конкурентні переваги у боротьбі за споживачів, постачальників, інвесторів тощо, оскільки, чим більше ризиків, тим складніше сформувати конкурентні переваги. І навпаки, правильно визначені конкурентні переваги допоможуть мінімізувати ризики міжнародної економічної діяльності.

Запропоновано класифікувати ризики міжнародної економічної діяльності на макроризики (макроекономічні – стабільність розвитку економіки країни –  та макрофінансові ризики – можливість погашення й обслуговування зовнішніх боргів), мезоризики (валютні, політичні, цінові, контрагентські, контрактні, транспортні, інформаційно-маркетингові, митні та ринкові ризики) і мікроризики (внутріфірмові ризики, пов\'язані з недоліками  в діяльності підрозділів самого підприємства). Це дозволить підприємствам чітко розмежувати ризики і виявити власні конкурентні переваги та можливі напрямки їх посилення. 

Розроблено алгоритм управління ризиками міжнародної діяльності на підприємстві, що складається з виявлення ризиків міжнародної діяльності (аналіз міжнародного бізнес-середовища, експертне опитування та прогнозування), оцінювання ризиків міжнародної діяльності (оцінювання ймовірності настання ризиків та оцінювання можливих наслідків), механізм управління виявленими ризиками (визначення методів та напрямів впливу на ризик) та оцінювання економічної ефективності програми управління ризиками.

 У другому розділі роботи – «Процес становлення конкурентних переваг виробників на міжнародних ринках машинобудування» розроблено поетапну модель формування конкурентних переваг підприємств на міжнародних ринках з метою зайняття на них стійких конкурентних позицій на основі вибору привабливих ринків, врахування ступеня ризику міжнародної економічної діяльності, визначення адекватних форм проникнення вітчизняних підприємств на цільові ринки та сегменти.

У розділі проаналізовано структуру та сучасні тенденції міжнародного ринку продукції машинобудування. Цей ринок є одним з найбільш глобалізованих ринків на сьогодні, який часто визначає міжнародну конкурентоспроможність країни. Машинобудування є головною галуззю світової промисловості, частка якої становить близько 35 % вартості світової промислової продукції. Понад 80 % світової торгівлі машинами та обладнанням припадає на розвинені країни (зі світових регіонів-лідерів машинобудування Америки, Західної Європи та Південно-Східної Азії). Частка в світовому експорті машинобудівної продукції країн, що розвиваються, складає близько 10 %.

Структура машинобудівної галузі є доволі розгалуженою, поділяється на: продукцію транспортного машинобудування (25,5%), точного машинобудування (24,3%), енергетичного машинобудування (21,7%), приладобудування (9%), важного машинобудування (7,4%), середнього машинобудування (5,9%), побутової техніки (4,3%), медичного машинобудування (1,4%) та сільськогосподарського машинобудування (0,6%). Відповідно до особливостей та структури світового машинобудування можна виокремити такі регіони: Північна Америка (на нього припадає 30% виробленої продукції машинобудування, спеціалізується на виробництві наукоємної та капіталомісткої продукції машинобудування, зокрема транспортного машинобудування та електронно-обчислювальних машин); Західна Європа (30%, транспортне машинобудування, машини та обладнання середньої та особливої складності); Східна та Південно-Східна Азія (близько 25%, вироби високої складності, побутової техніки) та СНД та Східна Європа (транспортне, військове машинобудування, верстатобудування).

Визначено тенденції світового ринку машинобудування: висока експортна орієнтованість галузі; розгалужена структура; стратегічний характер галузі; високий рівень технологій та інноваційність.

Машинобудування є провідною галуззю і для економіки України, розвиток якої дасть змогу посісти їй гідне місце у світі та посилить конкурентні позиції національної економіки. У цьому аспекті є актуальними питання пошуку привабливих міжнародних ринків для вітчизняних підприємств машинобудівної галузі. Незважаючи на те, що українська продукція машинобудування експортується до 77 країн світу, її структура не відповідає сучасним тенденціям світового ринку, оскільки характеризується низьким якісним рівнем, застарілістю технологій, залежністю від імпорту матеріалів і комплектуючих та невідповідністю світовим стандартам. Це пояснює географічну структуру експорту продукції машинобудування України, для якої найбільшими ринками збуту є країни СНД. 70 % експорту української продукції до країн ЄС становить низькотехнологічна продукція з незначним рівнем доданої вартості. Конкурентними перевагами машинобудівної галузі України є: вигідне географічне положення щодо європейських та світових ринків; достатньо розвинута та диверсифікована транспортна інфраструктура; наявність галузевих науково-дослідних інститутів; наявний досвід виробництва продукції; помірна ціна та наявність підприємств, що випускають унікальну продукцію.  Розраховано індекс RCA для машинобудівної галузі України, який становить 0,34, що свідчить про відносно слабку конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світовому ринку, тому важливою складовою майбутнього розвитку даної галузі є формування її конкурентних переваг.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, викладено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, визначено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Теоретичні підходи дослідження структурних змін у зовнішній торгівлі в контексті інноваційної трансформації світової економіки” розкрито сутність і роль зовнішньої торгівлі в економічному розвитку країни, охарактеризовано взаємозалежність між структурою потреб і структурними змінами в економіці країни під впливом науково-технічного прогресу.

Розвиток і ускладнення процесів міжнародної торгівлі знайшли відображення в еволюції теорій, що пояснюють ці тенденції. На сучасному етапі головними ознаками  міжнародної торгівлі є, з одного боку, посилення міжнародної інтеграції, а з іншого – поглиблення міжнародного поділу праці  й розшарування країн за ступенем економічного розвитку. Структурні зрушення, які виникають в економіці країн під впливом науково-технічної революції, посилюють взаємодію між національними економіками й сприяють активізації міжнародної торгівлі. Успіх структурних перетворень багато в чому визначається адекватністю поєднання самоорганізаційних і організаційних важелів, вплив яких залежить від рівня і цілей розвитку економічної системи, національної специфіки, внутрішніх і зовнішніх умов функціонування економіки. Національна економіка перебуває під впливом різноманітних чинників, необхідність врахування яких обумовлює багатоваріантність формування структурної політики.

Дослідження зв\'язків між структурою економіки країни та темпа­ми її економічного зростання в останні десятиріччя посідає чільне місце в економічній теорії. Багато розроблених у цій галузі теоретич­них моделей ґрунтуються на припущенні, що країни, які спеціалізуються на «високих технологіях», мають вищі темпи еко­номічного зростання порівняно з  країнами, які спеціалізуються на «низьких технологіях» і мають відносно низькі темпи продуктив­ності праці.  Тим більше, що в кожній країні діють загальні механізми самовідтворення, які мають однакову динамічну послідовність: потреби – виробництво – розподіл – обмін – споживання. Виходячи з цього, потреби виступають глибинною першопричиною економічного розвитку як світової економіки, так і окремої країни. В  ринкових умовах ресурси, задіяні у виробництві певних благ, при зменшенні попиту на ці блага вивільняються з обігу, тим самим ліквідуючи епіцентри збитків і водночас утворюючи потенціал для задоволення нових потреб. Поява на ринку принципово нових товарів стимулює до підвищення рівня споживання. Тому ефективна зовнішньоторговельна політика країни повинна ґрунтуватись на  випереджальному виявленні майбутніх потреб суспільства, що забезпечить країні стійкі переваги на світовому ринку.

Показано, що наявність двох чинників – виникнення нових потреб і вивільнення  незадіяних ресурсів призводить до суттєвих змін у характері зовнішньої торгівлі у напрямі зростання її динамічності і багатоваріантності, одночасно із втратою жорсткої прив’язки до традиційних порівняльних переваг. Відносне послаблення значущості факторів виробництва визначає нові орієнтири економічного розвитку країн і, відповідно, структуру їх зовнішньої торгівлі.

Структура зовнішньої торгівлі країни формується залежно від обраної нею моделі економічного розвитку: факторо-інтенсивної (низька вартість первинних факторів виробництва), інвестиційно-активної (ефективне використання факторів виробництва) або інноваційно-активної (унікальність товарів і послуг). Аналіз світової практики показав, що  в двох перших моделях масштабний експорт країною сировини за схемою «експорт сировини одного виду – імпорт сировини іншого виду» приводить до позитивних зрушень тільки тоді, коли експортні галузі тісно пов\'язані з іншими секторами економіки. Тоді виникнення в їхніх межах нових потреб матиме мультиплікативний ефект для економічного розвитку країни. А якщо експортні галузі є своєрідними ізольованими анклавами, позитивний ефект зростання зовнішнього попиту проявлятиметься тільки в позитивному сальдо торговельного балансу.

Можливості для використання переваг техно­логічного прогресу суттєво залежать від галузевої структури економіки. Сприятлива структура виробництва є важливим чинником високих темпів зростання продуктивності, а також ефективного використання ресурсів з метою отримання максималь­них переваг від змін, обумовлених технологічним прогресом. На думку автора, найбільш доцільним підходом до аналізу структури економіки та її впливу на розвиток зовнішньоторговельних відносин є з\'ясування відносного значення трьох її основних секторів (сільського господарства, промисловості і послуг) за показником їх частки в загальному обсязі виробництва або в загальній чисельності зайнятих. Практично в усіх зростаючих економіках світу спостерігається однакова закономірність: зі зростанням рівня доходу на душу населення сільськогосподарський сектор поступово втрачає свою провідну роль в економіці країни, поступаючись спочатку промисловості, а потім сектору послуг. Зміни у галузевій структурі науково-технічних розробок приводять до зрушень у структурі економіки  (Рис. 1).  

Можна констатувати, що структура потреб зумовлює зрушення у структурі особистих споживчих витрат, що впливає на структуру виробництва. Виробничий попит, величина якого визначається обсягом капіталовкладень, також впливає на структурні зрушення. Одним з найважливіших чинників галузевих структурних зрушень є науково-технологічний прогрес (НТП)

Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт і предмет, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження інвестиційно-інноваційного розвитку в умовах глобалізації» досліджено теоретичні основи глобалізації світового господарства, розглянуто концепції розвитку інвестиційно-інноваційних процесів, встановлено вплив глобальних трансформацій на інвестиційно-інноваційний розвиток національних економік.

Глобалізація є процесом зростаючої взаємозалежності країн світу завдяки збільшенню обсягів міжнародного руху товарів та послуг, потоків капіталу, а також динамічного розповсюдження технологій, у рамках якого на сучасному етапі відбувається трансформація галузевої, технологічної та географічної структур світового виробництва.

У результаті систематизації проявів наслідків глобалізації для різних країн світу зроблено висновок, що глобалізація утворює принципово новий рівень взаємодії між розвиненими країнами, країнами з транзитивними економіками та країнами, що розвиваються. У сучасній світовій економіці товари і капітали спрямовуються не з розвинених країн у країни, що розвиваються, як раніше, а навпаки. Крім того, з країн, що розвиваються, спостерігаються потоки деяких технологій, що пов\'язано з новим поділом праці, який виник протягом останнього десятиліття.

На основі аналізу сучасних концепцій розвитку інвестиційно-інноваційних процесів, що базуються на класичних законах розміщення продуктивних сил, інтернаціоналізації ринків капіталу та робочої сили, транснаціоналізації виробництва, розроблено логіко-структурну схему причинно-наслідкового зв’язку розповсюдження інновацій у межах інноваційного циклу (рис.1).

Обґрунтовано, що представлений зв\'язок доцільно розглядати як основу інноваційного циклу, кожна нова стадія якого розпочинається з науково-технічної революції, яка згодом сприяє розвитку інновацій в інших сферах. Техніко-технологічна сфера інновацій потребує залучення найбільшого обсягу фінансових ресурсів, у зв’язку з чим дослідження інноваційного розвитку доцільно поєднувати з дослідженням інвестиційних процесів.

У результаті розмежування інвестиційної та інноваційної складових досліджуваного предмета за критерієм первинності, який визначається синхронністю розвитку інвестиційного та інноваційного потенціалу національної економіки в умовах глобалі­за­ції, надано такі визначення цього процесу: інвестиційно-інноваційний розвиток – це про­цес залучення інвестиційних ресурсів до інноваційної діяльності на базі наявного науково-технічного потенціалу з метою підвищення її ринкової ефективності; іннова­цій­но-інвестиційний розвиток – це процес залучення інвестиційних ресурсів з метою форму­ван­ня інноваційного потенціалу та здійснення первинної інноваційної діяльності (з макроеко­номічної точки зору інноваційно-інвестиційний та інвестиційно-інноваційний розвиток є невід’ємними один від одного та постійно діючими процесами в суспільному відтворенні).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі \"Теоретичні засади формування пенсійних фондів\" охарактеризовано еволюцію поглядів на системи пенсійного забезпечення, узагальнено сучасні тенденції фінансового забезпечення населення пенсійного віку, висвітлено понятійний апарат пенсійного забезпечення, його зв\'язки з іншими соціальними терміносистемами, а також проведено порівняльний аналіз моделей пенсійного забезпечення та пенсійних систем у країнах Центрально-Східної Європи.

Еволюція наукових поглядів на систему пенсійного забезпечення як невід\'ємну складову соціального захисту населення зумовила виникнення термінологічної проблеми, суть якої полягає у визначенні етимології та семантики понять \"система пенсійного страхування\", \"система пенсійного забезпечення\", \"пенсійний фонд\". Принципового значення ця проблема набуває для тих пенсійних систем, які включають накопичувальний елемент, особливо за умов існування недержавних накопичувальних фондів.

Незважаючи на те, що пенсійний фонд є порівняно новим явищем на фінансовому ринку, до визначення цього поняття існує багато підходів. Узагальнивши наукові погляди на сутність і функції пенсійних фондів, маємо підстави стверджувати, що пенсійний фонд є одним із тих державних механізмів, основною функцією яких є соціальне забезпечення громадян; є однією з головних інституцій у провадженні пенсійної політики; призначений для надання фінансової допомоги тим громадянам, які з певних причин втратили працездатність і не здатні самі себе забезпечувати. У роботі визначено, що пенсійні фонди - це державні або приватні фонди (фінансові інститути), до яких надходять регулярні пенсійні внески чи обов\'язкові відрахування (працівників, корпорацій) і з котрих сплачуються пенсії, а вільні грошові кошти яких інвестуються у фінансові активи з метою отримання доходу.

У пенсійному законодавстві країн ЦСЄ на позначення поняття \"пенсійний фонд\" вживаються різні терміни: пенсійний план, пенсійна програма, пенсійна схема, схема пенсійного забезпечення, схема пенсій за вислугу років, пенсійна установа. На підставі аналізу сутнісних характеристик перелічених термінів і узагальнення їх змісту, сформульовано висновок про те, що \"пенсійний план\" є  набором певних правил пенсійного забезпечення, згідно з якими здійснюються пенсійні внески та пенсійні виплати.

На основі виявлених тенденцій розвитку пенсійних систем у країнах ЦСЄ, а також їх порівняльного аналізу удосконалено класифікацію пенсійних систем за різними ознаками. Зокрема, обґрунтовано існування однорівневих пенсійних систем, тобто таких, що складаються з одного обов\'язкового рівня і зазвичай належать до солідарної пенсійної системи (некапіталізованих), а також багаторівневих, які складаються з декількох рівнів, утворених накопичувальною (капіталізованою) та солідарною пенсійними системами і можуть бути як обов\'язковими, так і добровільними.

Порівняльний аналіз соціальних моделей пенсійного забезпечення у країнах ЦСЄ допоміг виявити три ключові спільні аспекти: а) залежність між внесками та виплатами; б) розподіл ризику між страховиком і застрахованим; в) спосіб фінансування поточних виплат. Оскільки країни суттєво різняться цілями своїх пенсійних систем, універсального алгоритму для реформування пенсійної системи не існує. Виявлено, що пріоритетними напрямами реформування пенсійних систем є такі: скорочення обсягів державних пенсійних систем з переорієнтацією внесків у нову систему індивідуальних рахунків під комерційним управлінням; заохочення працівників і роботодавців на добровільних засадах заощаджувати більші суми до часу досягнення пенсійного віку; запровадження багаторівневих пенсійних систем з метою зменшення тиску на державні системи соціального захисту; впровадження паралельних реформ на ринку праці, в сфері охорони здоров\'я і довгострокової медичної допомоги.

У другому розділі \"Аналіз формування пенсійних фондів у країнах Центрально-Східної Європи\" узагальнено науково-методологічні підходи до формування системи пенсійного забезпечення, охарактеризовано вплив демографічних та економічних факторів на функціонування пенсійних фондів у країнах ЦСЄ, обґрунтовано механізми взаємодії державних і недержавних пенсійних фондів, їх правову основу та інвестиційні обмеження, окреслено передумови реформування вітчизняного пенсійного забезпечення в контексті адаптації національного законодавства до норм і стандартів ЄС.

У всіх країнах ЦСЄ пенсійна реформа мотивована необхідністю удосконалення чинної системи. Комплекс заходів з реформування має, радше, характер корегування, аніж кардинальної зміни чинних пенсійних систем. Основними напрямами таких заходів є підвищення вікової межі виходу на пенсію, подовження тривалості страхового стажу, необхідного для виходу на пенсію; зміна порядку індексації пенсій з урахуванням темпів зростання споживчих цін, а не середньої заробітної плати; запровадження обов\'язкових професійних накопичувальних схем і перетворення державної розподільчої системи в систему пенсійного забезпечення, розвиток недержавних структур пенсійного забезпечення; запровадження багаторівневої структури пенсійного забезпечення.

Фінансовий сектор країн з перехідною економікою характеризується різним ступенем готовності до прийняття обов\'язкового другого рівня пенсійної системи. Однією з важливих передумов запровадження накопичувальної пенсійної реформи є фінансова стабільність. Загальний стан фінансового сектору в країнах ЦСЄ з початку 90-х років значно поліпшився, але, як і раніше, він відстає від інших країн ЄС з порівняльним рівнем доходу. Дослідження показало, що внаслідок реформ поліпшення відбулося в банківському секторі, в тому числі за підтримки збільшення присутності іноземних банків, але загальні умови стали менш сприятливими для розвитку ринків капіталу та фінансових активів, необхідних для накопичувальних пенсійних систем.

Застосування структурно-системного підходу до висвітлення механізмів побудови пенсійних фондів дало змогу з\'ясувати, що багато досліджуваних країн вже запровадили або планують запровадити накопичувальні схеми другого пенсійного рівня. Ці схеми покликані перебрати на себе основну роль у забезпеченні пенсійного доходу, враховуючи, що їх довгострокові цільові ставки на внески перебувають у діапазоні від 5 до 10%.

 За допомогою методу кореляційно-регресійного моделювання виявлено щільний прямий кореляційний зв\'язок між показником ВВП на одну особу та середньою тривалістю життя. Коефіцієнт детермінації становить 0,928, а це означає, що середня тривалість життя на 93% залежить саме від добробуту населення та на 7% - від інших факторів. Значне зниження рівня зайнятості за набагато нижчої, ніж у попередні періоди, реальної заробітної плати призводить до підвищення соціальних зборів.

Застосування методу огортаючих даних (DEA) для порівняння ефективності використання ресурсів, залучених у пенсійних системах країн ЦСЄ, дало змогу визначити пріоритетні напрями трансформації пенсійної реформи в Україні. Аналізуючи динаміку коефіцієнтів ефективності використання фінансових ресурсів у пенсійних системах різних країн, зауважуємо, що серед країн ЦСЄ найкраще функціонує пенсійна система Польщі, коефіцієнт ефективності якої, починаючи з  2005 р., утримується на рівні 1. Зростає ефективність використання фінансових ресурсів пенсійними фондами Угорщини. А реалізація державної політики в системі пенсійного забезпечення Чеської Республіки та Словаччини залишається недосконалою, про що свідчать низькі коефіцієнти ефективності використання фінансових ресурсів у пенсійних системах цих країн. Хоча в 2009 р. обсяг пенсійних внесків становив 8,3% ВВП Чеської Республіки (найвищий показник серед чотирьох країн, що досліджувалися), коефіцієнт ефективності функціонування пенсійної системи цієї держави був дуже низьким (0,11) (див. рисунок 1). Показово, що  найвищою є частка пенсійних внесків Чеської Республіки в податкових надходженнях - 22,2%. У Польщі порівняно низька ставка пенсійних внесків (9,8% доходу як  працівників, так і роботодавців).

Рис. 1. Порівняння обсягів пенсійних внесків і коефіцієнтів ефективності використання фінансових ресурсів  у пенсійних системах країн ЦСЄ

Це свідчить про значно нижчий рівень податкового тиску в пенсійній системі  Польщі, ніж Чеської Республіки, Словаччини та Угорщини. Однак така фіскальна політика забезпечила надходження у пенсійні фонди 7,7% ВВП. Водночас найбільш вдало інвестиційну діяльність провадили пенсійні фонди не Польщі, а Угорщини, де коефіцієнт окупності інвестицій становить 17,17%. Разом з тим, сукупний коефіцієнт заміщення (відношення середньої пенсії до середньої заробітної плати) як загальноприйнятий показник оптимального рівня пенсій 2010 р. в Румунії дорівнював 0,65, в Словаччині - 0,61, а в Угорщині - 0,60. В Україні такого рівня цей показник ніколи не досягав, хоча відповідно до норм Міжнародної організації праці, він має становити не менш, як 0,55: до 2009 р. спостерігалась тенденція зростання сукупного коефіцієнта заміщення, а в 2010 р. він знову знизився і становив 0,46.  Результати аналізу підтверджують, що пенсійні системи різних країн мають різні слабкі і сильні сторони, а тому імплементація їх досвіду повинна базуватись на диференційованому підході з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку України.

У роботі проведено аналіз галузевої структури ВВП країн регіону. Країни ЦСЄ знаходяться приблизно на однакову рівні за показниками ВВП на душу населення та галузевою структурою економіки з новими індустріальними країнами. Частка сільського господарства у ВВП країн досліджуваного регіону залишається ще досить високою порівняно з розвинутими країнами, але частка промисловості перевищує рівень постіндустріальних країн, що може бути пояснено відносно невисоким рівнем розвитку сфери послуг та історичними особливостями розвитку регіону. Досліджено, що в цілому, зміни галузевої структури економік країн ЦСЄ відбуваються відповідно до загальних світових тенденцій: структурні зміни виражаються у збільшенні частки сектору послуг у ВВП та відповідному скороченні частки промисловості та сільського господарства. Протягом 1995-2009 рр. частка сільського господарства у структурі ВВП регіону скоротилася вдвічі (з 10,1% у 1995 р. до 4,7% у 2009 р.), частка промисловості та будівництва теж дещо скоротилася – з 29% до 23,6%, та з 6,3% до 7,4% відповідно, а питома вага сфери послуг зросла з 55% до 64,3%.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано теоретико-методологічне підґрунтя і джерельну базу дослідження, сформульовано наукову новизну та теоретичне і практичне значення одержаних автором результатів, подано відомості щодо їх апробації.

Перший розділ роботи  «Теоретичні основи аналізу »  присвячено аналізу місця і ролі малого і середнього підприємництва в структурі сучасного міжнародного бізнесу, розгляду факторів інтенсифікації процесів інтернаціоналізації діяльності малих і середніх підприємств в умовах глобалізації та особливостей міжнародної діяльності малих та середніх підприємств в сучасних умовах.

Всі існуючі моделі підприємництва, - класичне, внутрішньокорпоративне, вимушене; квазіпідприємництво – з теоретичної точки зору зводяться до першої з них, – класичної, яка найбільш повно знайшла своє відображення в діяльності саме малих та середніх підприємств, котрі стали невід\'ємною і важливою складовою світової ринкової господарської системи. Аналіз загальних теоретичних засад підприємницької діяльності та специфіки малого та середнього підприємництва, дає підстави дати його визначення, як самостійної, систематичної, інноваційної, ризикованої діяльності окремих громадян та малих та середніх підприємств будь-якої форми власності, метою якої є задоволення ринкового попиту на товари та послуги та отримання прибутку.

В роботі проаналізовано особливості підходів до визначення малого та середнього підприємства, які використовуються в КНР, Україні, Європейському Союзі, США тощо. Встановлено дві групи критеріїв класифікації підприємств, – формально-кількісні та якісні, застосування яких дає змогу відрізнити малі та середні підприємства від великих компаній.

Незважаючи на значну кількість робіт, присвячених міжнародному бізнесу, їх автори не мають єдиної позиції щодо визначення сутності цього поняття. До числа найбільш суттєвих рис міжнародного бізнесу прийнято відносити наступні: наявність підприємницької діяльності; наявність партнерів в одній або декількох закордонних країнах; здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку чи реалізації певних політичних завдань. Підтримуючи в цілому такий підхід, в роботі запропоновано уточнення цілей компанії в міжнародному бізнесі, які, з нашої точки зору, полягають у реалізації інтересів власників компанії. З врахуванням цього в роботі дано визначення міжнародного бізнесу .

В дисертаційні роботі запропоновано поділ сфер міжнародного бізнесу на ядро (ключова діяльність), яке складається із зовнішньої торгівлі та зовнішньої інвестиційної діяльності, та перефірію (обслуговуючі операції), до складу якої входять консалтингові, логістичні, транспортні та інші операції, які спрямовані на забезпечення ефективності ключових видів діяльності міжнародного бізнесу. Найменш значну роль малі та середні підприємства відіграють в якості суб’єктів зовнішньої інвестиційної діяльності. Її другорядне, у порівнянні із зовнішньоторговельною діяльністю, місце обумовлено наступними чинниками: 1) неспівпадінням з метою малого та середнього підприємництва у випадку іноземних портфельних інвестицій; 2) обмеженістю у малих і середніх підприємств ресурсів, необхідних для управлінського контролю за іноземними прямими інвестиціями; 3) значні складності із залученням фінансування із зовнішніх джерел; 4) неможливість довгострокового відволікання значних коштів із власного бізнесу. Проте, з вищенаведеної закономірності існують і виключення, які пов’язані із посиленням інвестування фінансових ресурсів діаспор для інвестування в економіку країн їх походження. Найбільш характерними є ці процеси для діаспор Китаю, Індії, низки країн Латинської Америки.

Більш значною, ніж в сфері міжнародних інвестицій, є участь малих та середніх підприємств в міжнародній торгівлі товарами та послугами що підтверджується аналізом в роботі чисельних статистичних даних щодо міжнародної активності підприємств США, Європи та КНР. Їх діяльність не лише слугує забезпеченню експортно-імпортних операцій великих компаній, а й має, не зважаючи на негативну роль у контрафактних експортно-імпортних операціях, цілком самостійне значення для розвитку міжнародної економіки.

Зроблені в роботі висновки відносно місця малого та середнього бізнесу в міжнародній торгівлі повною мірою узгоджуються із сучасними теоретичними підходами до її аналізу, – зокрема Р. Вернон, М. Познер, М. Сімолі) та т.зв. «новою теорією торгівлі» (П. Кругман). Обидва теоретичні підходи розглядають малі та середні підприємства як важливий чинник розвитку міжнародної торгівлі за рахунок інтенсивного освоєння технологічних інновацій в нових товарах та послугах.

В роботі розглянуті в умовах глобалізації, в основі яких знаходяться мотиви інтернаціоналізації їх бізнесу. Їх систематизація дозволила до традиційних трьох груп мотивів виходу компаній на міжнародні ринки (необхідність зростання компанії; наявність в компанії інтелектуальних активів, які сприяють міжнародній діяльності та мережеві (соціальні і виробничі) мотиви) додати соціально-трансформаційні мотиви, які обумовлені процесами, що відбуваються в країнах, які активно розвивають ринкові засади в своїх економіках. Соціально-трансформаційні мотиви можуть бути позитивними (приклад: під впливом політики державної підтримки створення та розвитку експортноорієнтованих кластерів в КНР) або негативними (приклад: під впливом політики сприяння первісному накопиченню капіталу за рахунок ухиляння від сплати податків крупними державними компаніями-експортерами).

ринок, поділяються в роботі на об\'єктивні передумови, що склалися на місцевому або світовому ринку, та суб\'єктивні мотиви, якими керуються підприємства, виходячи із умов, що склалися. Основними серед об’єктивних факторів в роботі розглядаються наступні: глобалізація, розвиток комп’ютерних технологій і телекомунікацій, все зростаюча інтегрованість малих та середніх підприємств в моделі бізнес-операцій ТНК, зокрема використання «територіально віддаленої» моделі надання послуг, поява нових відкритих національних ринків.

Серед основних особливостей міжнародної діяльності малих та середніх підприємств в сучасних умовах, в роботі розглядаються тісна взаємодія малих та середніх підприємств із ТНК, та активне використання в міжнародних операціях Інтернету і засобів електронної комерції. В якості основних форм співпраці між малими і середніми підприємствами та ТНК в дисертаційній роботі визначені субконтракт; спільні венчурні підприємства; торгівля ліцензіями; лізинг; франчайзинг; компенсаційні угоди. В дисертації розглянута специфіка використання малими та середніми підприємствами електронної комерції та Інтернету.

Другий розділ роботи  «Формування пріоритетних напрямів діяльності малих і середніх підприємств КНР на міжнародних ринках»  присвячено аналізу сучасного стану діяльності малих і середніх підприємств КНР в Україні, розробці моделі визначення пріоритетних напрямів їх діяльності на міжнародних ринках та практичного механізму її застосування стосовно зовнішньоекономічних зв’язків КНР та України.

Незважаючи на успішні результати, досягнуті КНР протягом більш ніж тридцятирічної політики реформ та відкритості, яка проводиться з 1978 р., економіка країни в даний час стикається з певними проблемами, викликаними, зокрема її нераціональною структурою та можливістю попасти в т.зв. «пастку середнього рівня доходів». Одним із чинників вирішення зазначених проблем є ефективна зовнішньоекономічна діяльність малих та середніх підприємств.

Значне місце в усіх видах зовнішньоекономічної діяльності підприємств КНР в Україні належить малим і середнім підприємствам, які по ряду позицій, - виробництво та експорт текстилю, одягу, взуття тощо займають домінуюче місце серед усіх китайських підприємств. Малі та середні підприємства КНР відіграли значну роль як у насиченні споживчого ринку України товарами в умовах системної економічної кризи 1990-х років, пов’язаної із крахом соціалістичної системи господарювання в Україні, так і в забезпеченні позитивної динаміки попиту на ньому в роки подальшого економічного зростання. Проте, світова фінансово-економічна криза, яка розпочалася в 2007 р. з краху на ринку субстандартних іпотечних кредитів США, та надалі проявилася в кризі світової торгівлі (2009 р.) та суверенних боргових зобов’язань низки країн Єврозони (2010-2012 рр.), загострила протиріччя між інтересами країн, економіка яких продовжувала розвиватися (до яких належить і КНР), та інтересами країн, економіки яких перенесли спад та рецесію (серед яких знаходиться і Україна).

За таких умов малі та середні підприємства КНР, приймаючи рішення про пріоритетні напрями зовнішньоекономічної діяльності в Україні, повинні, по-перше, керуватися інтересами розвитку національної економіки, та, по-друге, узгоджувати в своїй діяльності як інтереси країни-походження, так і інтереси країни, з якою вони проводять зовнішньоекономічні операції. З цією метою в роботі розроблена модель визначення пріоритетних напрямів діяльності малих і середніх підприємств КНР на міжнародних ринках, яка є схематичним відображенням взаємопов’язаних компонентів на макро- та мікрорівнях управління економікою, спрямованих на реалізацію пріоритетів соціально-економічного розвитку держави в зовнішньоекономічній діяльності малих і середніх підприємств.

Побудова моделі спирається на наступні концептуальні засади, які запропоновані в роботі: врахування економічних законів та соціально-економічних процесів, які відбуваються в країні та в світовій економіці; спрямованість на досягнення цілей соціально-економічного розвитку КНР; спрямованість на посилення міжнародної конкурентоспроможності КНР; спрямованість на використання потенціалу співробітництва між країнами-партнерами шляхом максимально можливої реалізації їх інтересів та зменшення існуючих протиріч на світовому ринку; врахування двохрівневості прийняття рішень в економічній системі, – на макрорівні (державні органи управління) та мікрорівні (малі та середні підприємства); управління зовнішньоекономічними ризиками.   

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обумовлено актуальність теми дисертації, сформульовано та розкрито мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження. Висвітлено наукову новизну отриманих результатів, їх практичне значення, визначено особистий внесок здобувача, наведено дані щодо апробації результатів дослідження, представлено перелік опублікованих праць та сформовано структуру роботи.

У першому розділі «Теоретичні засади розвитку інноваційних стратегій високотехнологічних підприємств в умовах глобальної економіки» висвітлено теоретичний базис інноваційних стратегій високотехнологічних підприємств на світовому ринку продукції та послуг, виявлені процеси формування та реалізації міжнародної інноваційної стратегії високотехнологічними підприємствами, досліджено можливості використання міжнародний досвіду впровадження інноваційних стратегій як результату інноваційної активності високотехнологічних підприємств.

У межах дисертаційного дослідження було з’ясовано, що становлення та розвиток сучасної постіндустріальної економіки сприяє прискореному зростанню міжнародного обміну технічно складною продукцією та послугами і зміні характеру конкуренції на світових ринках продукції та послуг. Це потребує від високотехнологічних підприємств використання стратегій нового формату, саме інноваційних стратегій які передбачають вибір та обґрунтування напрямів інноваційної діяльності високотехнологічного підприємства, обсяг і структури інноваційних проектів, термінів їх виконання і умови передачі замовнику, оцінку стану організаційних структур управління нововведеннями.

Інноваційна стратегія дозволяє конкретизувати цілі, методи і засоби впровадження нововведень різного типу, сферу їх застосування і можливості диверсифікації виробництва, оцінити доцільність вдосконалення раніше освоєних продуктів і процесів, визначити реальні інноваційні можливості у поточний період часу і в перспективі, з урахуванням сучасного стану та прогнозованої динаміки розвитку світової економіки.

Були окреслені варіанти типології видів інноваційної стратегії, які дозволили зробити висновок про те, існують різні визначення для одного і того ж виду стратегії, при цьому зберігається єдина точка зору на його зміст і умови вибору. Це відноситься до назви класів інноваційних стратегій, коли нарівні з поняттям «захисна» використовується поняття «адаптаційна», «пасивна», а синонімами «наступальна» стратегія слугують поняття «активна» і «творча». Саме це визначило необхідність упорядкування існуючих підходів до типології інноваційних стратегій.

У процесі дослідження було сформульовано поняття «інноваційна стратегія високотехнологічного підприємства в умовах світової економіки», як план дій передбачений міжнародною загальнокорпоративною стратегією, технічною політикою (відповідно інноваційним потенціалом), міжнародною конкурентною політикою, прийнятими стратегічними інвестиційними рішеннями і системою управління персоналом для впровадження нових або вдосконалених високотехнологічних продуктів, технологій або послуг на відповідних сегментах світового ринку.

Формування і реалізація стратегії є інноваційним процесом, результатом інноваційної активності високотехнологічного підприємства не залежно від виду стратегії: маркетингова, стратегія НДДКР, екологічна чи будь яка інша. Для вирішення завдання формування інноваційної стратегії пропонується в класичний процес формування стратегічної поведінки включати основні етапи розробки і впровадження інновацій.

У інноваційному процесі слід виділяти такі етапи:

-                фундаментальні дослідження (отримання нових наукових знань);

-                науково-дослідні роботи (створення і випробування зразка);

-                дослідно-конструкторські розробки;

-                комерціалізація і виробництво (маркетингові заходи, бізнес-планування, патентно-правовий і економічний захист, забезпечення устаткуванням, випуск продукції / надання послуг);

-                продаж продукції, а також ліцензій і патентів (організація системи експлуатації і сервісу, надання технічної допомоги, консультування);

-                завершення інновації.

Процес об’єднання стратегічної та інноваційної діяльності дозволяє виділити п’ять ключових етапів формування інноваційної стратегії: 1. стратегічний аналіз інноваційності підприємства на світовому ринку; 2. аналіз інноваційного потенціалу; 3. розрахунок інноваційних витрат; 4. оцінка міжнародних інноваційних проектів; 5. оперативне управління та корегування стратегії.

Дослідження ринків високотехнологічної продукції за критеріями обсягів споживання та міжнародного досвіду використання інноваційних стратегій, як результату інноваційної активності високотехнологічних підприємств показало, що світове споживання високотехнологічної продукції протягом 2000-2011 рр. зросло більше ніж у два рази. Основними споживачами високотехнологічної продукції сьогодні є: США, країни Азійського регіону, зокрема Китай, та країни ЄС. Протягом 1995-2011 рр. найбільш динамічно зростало споживання високотехнологічних продуктів в Китаї та США і навпаки незначно зросло споживання в Японії. Розвиток високотехнологічного сектору економіки надає вирішальний внесок у зростання світової економіки, випереджаючи динаміку зростання традиційних видів економічної діяльності.

Реалізацію інноваційної активності високотехнологічних підприємств на світовому ринку слід розглядати через так званий «квадрат» функціональних елементів механізму управління: мета і завдання інноваційної активності підприємств; об’єкти, тобто процеси і вироби, за рахунок трансформації і змін яких, може бути досягнута мета інноваційної активності; суб’єкти, тобто підприємці і населення, які виступають як виробники і споживачі продукції; інструменти реалізації завдань, тобто методи і важелі (економічні, правові, адміністративні і так далі), за допомогою яких мотивується досягнення цілей.

Виявлено, що інноваційна активність високотехнологічного підприємства на світовому ринку базується на трьох групах стратегічних рішень:

1. Вибір привабливої сфери інноваційної діяльності підприємства в ході стратегічної сегментації світового ринку. Кінцевим результатом стратегічної сегментації є виділення стратегічних ініціатив.

2. Діагностика і аналіз міжнародного підприємницького середовища, а так само оцінка можливих її змін у зв’язку з цією діяльністю.

3. Оцінка внутрішнього потенціалу підприємства з погляду здатності не тільки створити (придбати) об’єкт інноваційної діяльності, але і зуміти налагодити його регулярне виробництво і прибуткову реалізацію.

У другому розділі «Особливості функціонування високотехнологічних підприємств на світовому ринку аерокосмічної продукції та послуг» досліджено формат і особливості світового ринку аерокосмічної продукції та послуг, проведено аналіз стану аерокосмічної галузі України та її впливу на сегменти високотехнологічної продукції та послуг світового ринку, надано оцінку інноваційним стратегіям та системі стратегічної орієнтації компаній провідних країн-виробників аерокосмічної продукції.

Дослідження світового ринку аерокосмічної продукції та послуг показали, що відбувається трансформація ринку у бік комерціалізації, яка стає наслідком зростання попиту з боку цивільних галузей світової економіки: телекомунікації та зв’язок, наукові дослідження, супутникова зйомка і моніторинг поверхні Землі. Це викликає появу та зростання обслуговуючих напрямків комерційної діяльності у сфері космічних технологій: страхування, інжиніринг, лізинг, оператори космічних послуг, туризм тощо.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет, методологічну базу й методи дослідження; сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних автором результатів.

У розділі 1 «Теоретико-методичні основи міжнародного портфельного інвестування» досліджено сутність категорії «інвестиційний портфель» і обґрунтовано оптимальність інвестиційного портфеля в розрізі основних теорій інвестування, здійснено критичний аналіз класичних теорій формування оптимального інвестиційного портфеля й узагальнено методи управління інвестиційним капіталом.

Дослідження категорії «інвестиційний портфель» дозволило визначити такі поняття: «інвестиційних портфель», під яким пропонується розуміти сукупність активів різного ступеня дохідності й імовірності отримання прибутку, спрямовану на прирощення вкладених фінансових коштів, які придбаються банком під час активних операцій із вкладення капіталу; «міжнародний інвестиційний процес», під яким пропонується розуміти процес вибору інвестором інвестиційної політики й об’єкта інвестицій на світовому фондовому ринку, який здійснюється з метою формування портфеля фінансових активів та отримання керованого інвестиційного доходу.

Дослідження основних теорій формування інвестиційного портфеля надає можливість стверджувати, що класична портфельна теорія пройшла три етапи свого розвитку. Перший етап (1920-1950 рр.) – первинна розробка математичних основ для портфельної теорії, який характеризує вироблення гіпотези про повну визначеність умов, у яких здійснюється процес прийняття фінансових рішень. Другий етап (1950-1970 рр.) – створення теорії ринкового портфеля у працях Г. Марковіца, Дж. Тобіна, У. Шарпа. Теоретико-імовірнісна формалізація поняття прибутковості й ризику запропонована Г. Марковіцем дозволила математично обґрунтувати задачу вибору оптимальної інвестиційної стратегії. У. Шарпом запропоновано однофакторну модель ринку капіталів, яка дозволила спростити метод вибору оптимального інвестиційного портфеля звівши задачу квадратної оптимізації до лінійної. Третій етап (1970-1990 рр.) – формування на основі теорії ринкового портфеля теорії оптимального портфеля у працях Ф. Блека, М. Шоулса, які запропонували модель опціонів, що базується на можливості здійснення безризикової угоди з одночасним використанням акції та виписаним на неї опціоном.

Критичний аналіз класичних теорій портфельного інвестування дозволив визначити недоліки, які потребують подальшого дослідження, зокрема:

­   модель Марковіца раціонально використовувати при стабільному стані фондового ринку, коли бажано сформувати портфель із цінних паперів різного характеру, що належать різним галузям. Основний недолік моделі − очікувана прибутковість цінних паперів приймається рівною середній прибутковості за статистичними даними минулих періодів;

­   індексна модель Шарпа використовується в основному при розгляді значної кількості цінних паперів, що описують значну частину фондового ринку. Недоліками моделі є такі: у моделі враховується тільки один чинник, що визначає ризик за окремо взятою акцією; використання в розрахунках індексного портфеля ускладнює або робить практично неможливим експериментальні перевірки висновків моделі; не враховує повною мірою корельованість активів, що знижує ефект диверсифікації;

­   модель «Квазі-Шарп» раціонально застосовувати під час розгляду порівняно невеликої кількості цінних паперів, що належать до однієї або декількох галузей. Основний недолік моделі полягає в тому, що в ній розглядається окремий сегмент фондового ринку без урахування глобальних тенденцій.

Критичний аналіз основних теорій портфельного інвестування дозволив визначити недоліки й обмеження моделей, застосування методу імітаційного моделювання дозволяє їх урахувати та запропонувати модель формування оптимального інвестиційного портфеля, яка базується на застосуванні методів багатокритеріальної оптимізації та системної динаміки, що дозволяє врахувати вплив схильності інвестора до ризику на структуру інвестиційного портфеля за умов багатокритеріального вибору

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об\'єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження міжна­родних міграційних процесів в умовах глобалізації»  проаналізовано теоретичні основи міжнародної трудової міграції; визначено сутність міжнародної трудової міграції як фактору і наслідку глобалізації світової економіки; досліджено концептуальні засади регулювання міжнародних міграційних потоків на світовому ринку праці.

В результаті аналізу теоретичних основ міжнародної трудової міграції (МТМ) встановлено, що існує безпосередній зв\'язок між економічним зростанням і можливостями залучення іноземної праці як важеля економічного зростання в умовах демографічного спаду. Широке застосування праці мігрантів здійснюється за двома напрямками: з одного боку, іммігранти залучаються в рамках «вторинного» сегмента ринку праці, який характеризується важкими і шкідливими умовами праці, низьким рівнем оплати і відсутністю можливостей професійного зростання; з іншого боку – залучаються  висококваліфіковані фахівці, використання праці яких сприяє науково-технічному прогресу країни-реципієнта. Виділено позитивні і негативні наслідки міжнародної трудової міграції.

На основі дослідження існуючих визначень терміну «міжнародна міграція» (ООН, МОП, В.Переведенцев, В.Іонцев, Т.Ман, Ж.Кольбер, А.Сміт, Дж. М.Кейнс, М.Фрідмен, М.Тодаро, О.Старк, Г.Беккер та ін.), дослідження змісту міграції у широкому (територіальна рухливість населення) і вузькому розумінні (сукупність переселень людей, пов\'язана зі зміною місця проживання і роботи, що супроводжується перетинанням адміністративних і географічних кордонів) надано визначення міграції як складного історичного, географічного, соціально-економічного і демографічного процесу втілення в дійсність здатності людини до зміни місця проживання, роботи або навчання з перетином адміністративних кордонів.

В результаті аналізу існуючих класифікацій міжнародної міграції,  факторів, що впливають на процес міграції (психологічні, моральні, соціальні) здійснено класифікацію причин, що спонукають до міграції (рис. 1), запропоновано класифікацію видів міжнародної трудової міграції (рис. 2). Обґрунтовано, що всупереч поширеній думці, приплив іноземної робочої сили не викликає загострення конкуренції на ринку праці місцевого населення. У той же час, існує конкуренція серед мігрантів, які прибули з різних країн і які мають економічний інтерес в рамках одного й того ж ринку праці.

Визначено загальні (інтернаціоналізація господарського життя;  нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зсуви в економіці, викликані НТП; економічна і політична нестабільність в деяких країнах) та специфічні (різниця між країнами у рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; надлишок робочої сили в багатьох державах, високий рівень безробіття; відмінності між країнами у можливостях та умовах професійного зростання) причини міжнародної трудової міграції.

Встановлено, що характерною особливістю України є те, що горизонтальна мобільність, різновидом якої є міжнародна трудова міграція, виступає засобом вирішення проблем у сфері вертикальної мобільності (не маючи можливості досягти більш високого соціального рівня в своїй країні, працівники здійснюють географічні переміщення, залишаючись у межах однієї і тієї ж соціальної групи).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету і завдання, конкретизовано об’єкт, предмет та методи дослідження, висвітлено наукову новизну, сформульовано практичне значення результатів та особистий внесок здобувача у розробку обраної теми.

У першому розділі “Методологічні основи дослідження прямого іноземного інвестування в умовах євроінтеграції” розкрито методологічні основи та теоретичні засади прямого іноземного інвестування, а також досліджено взаємозалежність та взаємовплив глобалізації, інтеграції та лібералізації на пряме іноземне інвестування як у світовій економічній системі, так і в контексті окремих країн та регіонів.

Основною рисою розвитку міжнародних економічних відносин другої половини ХХ - початку ХХІ століття є посилення ролі глобалізації світової економіки, що проявляється в уніфікації економічних, регулятивних, торговельних стандартів, посилення ролі міжнародного капіталу та нівелюванні економічних і політичних бар’єрів між країнами. Збільшення обсягів та розширення географічних масштабів спрямування прямих іноземних інвестицій набувають все більшої ваги у міжнародних економічних відносинах, прискорюючи та стимулюючи глобалізаційні, інтеграційні та лібералізаційні процеси у світі.

Прямі іноземні інвестиції за умов інтеграції країн до світового фінансового ринку стають одним із основних чинників поглиблення глобалізації світової економіки, що передбачає встановлення між національними економіками таких тісних та глибинних зв’язків, які не можуть повною мірою забезпечуватись іншими формами міжнародних економічних відносин.

На думку автора, зв’язок між прямими іноземними інвестиціями та глобалізацією економіки має дуалістичний та змінний характер і повинен розглядатися комплексно. Прямі іноземні інвестиції стимулюють глобалізм окремих економічних процесів (міжнародну торгівлю, рух факторів виробництва, міжнародну міграцію тощо) за умов загострення міжнародної конкуренції, ресурсних обмежень та кризових явищ. Водночас, рух іноземного капіталу та розвиток інвестиційного ринку на рівні національних економік потребує: 1) уніфікації законодавчої бази; 2) розвитку інвестиційних інституцій; 3) інтернаціоналізації та інтеграції інфраструктури; 4) транснаціоналізації комерційних зв’язків, товарних та фінансових ринків тощо.

У дисертації розглянуто глобалізацію та регіональну економічну інтеграцію крізь призму прямого іноземного інвестування. Визначено особливості взаємодії надходження іноземного капіталу та посилення інтеграційних ініціатив, оскільки передумовою інтеграційних процесів у регіоні є розвиток та спрощення економічних та торговельних відносин, безпосередньо пов’язаних з прямими іноземними інвестиціями.

Проведені автором дослідження свідчать, що на кожному з етапів економічної інтеграції прямі іноземні інвестиції набувають все більшого значення для розвитку економіки, забезпечуючи тісніший інтеграційний зв’язок національних економік як між економічними суб’єктами, так і на міждержавному рівні.

У другому розділі “Особливості прямого іноземного інвестування країн ЦСЄ-7 в умовах євроінтеграції”  розкрито інституційні засади та ефективність залучення та регулювання прямих іноземних інвестицій у країнах ЦСЄ-7 у період до та після їх вступу до ЄС, обґрунтовано вплив європейської інтеграції на інвестиційний клімат країн ЦСЄ, а також визначені переваги та ризики лібералізації інвестиційної політики цих країн.

Декларація інвестиційних прагнень, а згодом і приєднання країн ЦСЄ-7 до ЄС були визначальною передумовою створення та вдосконалення інвестиційної політики цих країн. Економічна трансформація, активне реформування, підвищення привабливості інвестиційного клімату, а також запровадження інституційних форм залучення прямих іноземних інвестицій забезпечили конкурентоспроможність країн ЦСЄ-7 на міжнародному ринку капіталу. Одним із ключових інститутів, покликаних забезпечити надходження іноземного капіталу до країн ЦСЄ-7, є агентства по сприянню іноземним інвестиціям (АСІ).  Ефективна діяльність цих агентств значно збільшує обсяги надходження іноземного капіталу в економіку країни-реципієнта. При оптимальній роботі вони здатні забезпечити до третини надходження прямих іноземних інвестицій в економіку країни від її загальнонаціонального інвестиційного портфеля. У дослідженні виявлено високу результативність АСІ у забезпеченні іноземного інвестування масштабних національних проектів (інфраструктурних, інноваційних тощо). У країнах ЦСЄ-7 ефективність діяльності  цих агентств оцінюється у 50-80% від їх потенційних можливостей.

Не менш важливими формами залучення прямих іноземних інвестицій до країн ЦСЄ-7 є вільні економічні зони, технопарки, сервісні парки, кластери, ІТ-центри тощо. Ці механізми цінні, насамперед, тим, що капітал спрямовується в інновації, нові технології, НДДКР.

Значна лібералізація інвестиційних режимів та активна інвестиційна політика країн ЦСЄ-7 сприяла їх відкриттю для іноземних інвесторів. У дослідженні автор визначив шість основних етапів формування інвестиційних режимів країн ЦСЄ-7, які мали свої особливості формування як в контексті європейських інтеграційних ініціатив, так і у взаємодії зі світовими економічними процесами (рис.1).

Перший етап – 1990-1993 рр. – розпад соціалістичної системи, країни ЦСЄ отримали можливість вільно розвиватися на принципах ринкової економіки. Особливістю цього етапу був доступ іноземних інвесторів на внутрішні ринки країн.

Другий етап – 1994-1997 рр. – активна ринкова трансформація економічних систем країн ЦСЄ-7, формування базових ринкових засад у всіх сферах економіки, включаючи інвестиційну. В цей період спостерігалося прискорення надходження прямих іноземних інвестицій, що пов’язано, насамперед, із проведенням приватизації державного майна та лібералізацією інвестиційного режиму.

Третій етап – 1998-2001 рр. – країни ЦСЄ-7 проводять регулювання та вдосконалення інвестиційних режимів (підтверджується численними міжнародними рейтингами), що збільшує їх конкурентоспроможність на міжнародних ринках капіталу.